Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених
Подождите немного. Документ загружается.
281
4) припинення дії, яка порушує право (ст.12 ЦК України);
5) відновлення становища, яке існувало до порушення – спростування неправдивої
інформації (ст. 277 ЦК України);
6) право перешкоджати протиправній діяльності – перешкоджати будь-якому посяганню на
право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоду честі чи репутації творця об’єкта права
інтелектуальної власності (п. 2 ч. 1 ст. 423 ЦК України),
перешкоджати неправомірному
використанню об’єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання
(п. 3 ч. 1 ст. 424 ЦК України);
7) припинення правовідносин (ст.12 ЦК України ) – одностороння відмова від договору (ст.
615, п. 2 ч. 2 ст. 684 ЦК України);
8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди – за рахунок
речі, яка притримується або знаходиться
у заставі (ч. 2 ст. 589 ЦК України);
9) відмова відправника вантажу від наданого транспортного засобу, якщо він є
непридатним для перевезення вантажу (ч.1 ст.917 ЦК України);
10) інші способи, які можуть передбачатися договором чи законом або визначатись особою
в односторонньому порядку;
Щодо меж самозахисту, то, на мою думку, вони тісно пов’язані
з умовами їх застосування.
Ст. 19 ЦК України передбачає такі умови:
1) способи самозахисту мають бути засобами протидії;
2) засоби протидії мають бути не заборонені законом та не суперечити моральним
засадам суспільства;
3) способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру
дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим
порушенням;
4) такі міри охорони, які несуть небезпеку суспільству, є неприпустимі, а
правомірними також будуть вважатися лише такі, які направлені на особу, яка порушує право.
Якщо ж захист цивільних прав було здійснено засобами, які представляють небезпеку
суспільству, і при цьому було перевищено межі самозахисту, такі дії можуть розглядатися як
кримінальний злочин. Наприклад, особа огородила свою земельну ділянку парканом з колючого
дроту і провела по ньому електричний струм. Якщо хтось постраждає, то власник земельної
ділянки буде нести вже не цивільну відповідальність, а кримінальну.
Отже, підсумовуючи викладене, доходимо висновку:
По-перше, самозахист, як категорія цивільного права, є надзвичайно важливим у нашому
суспільстві.
По-друге, необхідно доповнити ст.19 ЦК України частиною, де б було наведено перелік
способів самозахисту, але необхідно пам’ятати, що цей перелік має бути невичерпним. Те, що на
законодавчому рівні не наведено переліку способів самозахисту, є, безумовно, недоліком, але
цьому є певне обґрунтування – в самому законі зазначено, що особа сама вправі вибирати способи
самозахисту, навіть якщо вони не зазначені ні в договорі, ні в законі, але аби тільки вони не
порушували прав інших людей та не перевищували необхідних меж.
По-третє, на сьогоднішній день існує проблема правової культури громадян, які за браком
обізнаності власних прав та обов’язків, можуть, того не бажаючи, перевищити межі самозахисту.
Отже, цим аспектам доцільно приділяти більше уваги при вивченні даної категорії цивільного
права студентами юридичних факультетів.
Анна Драчук,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Проблеми правового регулювання сурогатного материнства в Україні
Актуальність правового забезпечення сурогатного материнства обумовлена відсутністю
достатнього нормативного регулювання здійснення процедури сурогатного материнства в Україні,
та необхідністю вирішити проблеми, що виникають на практиці при реалізації програми
сурогатного материнства. Правове
забезпечення сурогатного материнства є одним із законодавчо
неврегульованих й найскладніших інститутів у галузі сімейного права України. Інститут правового
282
забезпечення сурогатного материнства не має нормативного підґрунтя в формі кодифікованого
збірника, єдиного законодавчого або іншого нормативно-правового акта. Більше того, в чинному
законодавстві України відсутнє формулювання «правове регулювання сурогатного материнства»
чи «сурогатне материнство», внаслідок чого деякими з юристів, науковців, законодавців може
заперечуватися точка зору щодо відокремлення правового забезпечення сурогатного материнства
як
окремого інституту права у галузі сімейного права України. Передусім слід зазначити, що
сурогатне материнство цілком законне на території України. Так, правове регулювання відносин
сурогатного материнства здійснюється положеннями Сімейного кодексу України, Наказу
Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 р. № 52/5, зареєстрованого в Міністерстві
юстиції України 18 жовтня 2000 р. за № 719/4940 «Про затвердження Правил
реєстрації актів
громадянського стану в Україні» та Наказу Міністерства охорони здоров’я України № 24 від 4
лютого 1997 р., зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 3 березня 1997 р. за № 58/1862,
«Про затвердження Умов та порядку застосування штучного запліднення та імплантації ембріона
(ембріонів) та методів їх проведення».
Щодо визначення законних батька та матері дитини,
народженої сурогатною матір’ю в
результаті застосування спеціального запліднення, то слід керуватися положеннями Сімейного
кодексу України. Відповідно до положень ч. 2 ст. 123 Сімейного кодексу України «у разі
перенесення в організм іншої жінки ембріона людини, зачатого подружжям в результаті
застосування допоміжних репродуктивних технологій, батьками дитини є подружжя». При цьому
згідно ч. 2 ст. 139 Сімейного
кодексу України оспорювання материнства не допускається у разі
перенесення в організм іншої жінки ембріона людини, зачатого подружжям у результаті
застосування допоміжних репродуктивних технологій.
Дитині, що зачата в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій
гарантовано право на родину, наявність матері та батька, що є його біологічними батьками. Такі
батьки й дитина мають
права, обов’язки та гарантії відповідно до Сімейного кодексу України.
Таким чином, біологічні батьки дитини, що була виношена та народжена сурогатною матір’ю із
застосуванням спеціального запліднення, є законними батьками такої дитини.
Положеннями Розділу III Сімейного кодексу України встановлено права та обов’язки
матері, батька і дитини. Так, ст. 139 Сімейного кодексу
України передбачена можливість
оспорювання материнства жінкою, яка записана матір’ю дитини, або жінкою, яка вважає себе
матір’ю дитини, але не записана нею. Проте не допускається оспорювання материнства біологічної
матері сурогатною матір’ю. Так, передбачена можливість виникнення у жінки, що виношувала
дитину (сурогатної матері) материнських почуттів до дитини, що є
для неї біологічно чужою. У
такому разі, права біологічної матері захищені законом; та перш за все, захищено права та інтереси
дитини, враховуючи її генетичну та біологічну спорідненість з матір’ю.
Щодо правил оформлення документів я, то слід керуватися положеннями Правил
реєстрації актів громадянського стану в Україні. Так, згідно з п. 2.2.
Правил у разі народження
дитини жінкою, якій було імплантовано зародок, зачатий подружжям, реєстрація народження
провадиться за заявою подружжя, яке дало згоду на імплантацію. У цьому разі одночасно з
документом, що підтверджує факт народження дитини цією жінкою, подається засвідчена
нотаріусом її письмова згода на запис подружжя батьками дитини. При цьому, в графі
«Для
відміток» робиться відповідний запис: матір’ю дитини згідно з медичним свідоцтвом про
народження форми № 103/о-95 є громадянка (прізвище, ім’я, по батькові).
На практиці, зазвичай, виникає багато питань з приводу того, кого слід записувати матір’ю
дитини у свідоцтві про народження. У зв’язку з чим вбачається необхідним
удосконалювати
законодавство, що регламентує порядок реєстрації народження дітей (у випадках сурогатного
материнства).
Отже, законодавством України регламентовано деякі аспекти сурогатного материнства, а
саме: визначено батьківство та материнство дитини, народженої сурогатною матір’ю, встановлено
правила оформлення документів при народженні дитини сурогатною матір’ю, врегульовано
медичну процедуру застосування програми сурогатного материнства.
В
законодавчому регулюванні сурогатного материнства виявлено такі недоліки:
• відсутність спеціального нормативно-правового акта, що детально регламентує всі аспекти
відносин сурогатного материнства;
283
• неврегульованість суттєвих умов договору, що укладається між сурогатною матір’ю та
біологічними батьками (подружжям).
Юридичними засобами та механізмами для усунення цих недоліків мають бути:
• підготовка договору між сурогатною матір’ю та біологічними батьками про виношування
дитини;
• оформлення письмової згоди біологічних батьків на виношування сурогатною матір’ю ембріона,
отриманого в
результаті екстракорпорального запліднення;
• оформлення письмової згоди сурогатної матері на виношування ембріона біологічних батьків, а
також згоди чоловіка сурогатної матері (за наявності);
• підготовка заяви сурогатної матері про відсутність претензій до біологічних батьків після
закінчення програми сурогатного материнства;
• оформлення згоди сурогатної матері на запис біологічних батьків як батьків дитини в органах
реєстрації актів громадянського стану;
Олеся Єгоричева,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Щодо цивільно-правової відповідальності за продаж товарів неналежної якості
Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що захист прав споживачів - це одне з
провідних завдань кожної цивілізованої держави, бо незалежно від політичної й економічної
ситуації в країні люди
купують товари і користуються різними послугами. Основою захисту прав
споживачів є положення Розділу ІІ Конституції України, яким визначено права, свободи та
обов’язки людини та громадянина і, зокрема, ч. 3 ст. 42, де передбачено, що держава захищає
права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт,
сприяє
діяльності громадських організацій споживачів.
Належна якість у законодавстві України ототожнюється з відповідністю вимогам
стандартів та інших нормативних документів. Тобто, якщо товар має документацію (сертифікат),
яка підтверджує, що останній відповідає встановленим вимогам (стандартам та ін.), то вважається,
що такий товар є безпечним та якісним. У законодавстві України закріплено також положення про
те, що покупець (споживач) має право вимагати від продавця (постачальника) належної якості
товару.
Підстави для цивільно-правової відповідальності за продаж товарів неналежної якості, за
законодавством України, різняться в залежності від того, чи мова йде про роздрібний продаж, чи
здійснюється продаж відповідно до договору між суб’єктами підприємницької діяльності.
Відповідальність при роздрібній
купівлі-продажі товарів здебільшого регулюється Законом
України «Про захист прав споживачів» від 12.05.1991 р. № 1023 (в редакції Закону України №
3161-IV від 01.12.2005 р.), а відповідальність при поставці продукції - договірним правом, тобто
положеннями Цивільного та Господарського кодексів України та іншими нормативно-правовими
актами.
Стаття 16 Закону «Про захист прав споживачів» містить такі санкції (відповідальність
) за
шкоду, заподіяну товарами (роботами, послугами) неналежної якості: ч. 1: шкода, завдана життю,
здоров’ю або майну споживача дефектною продукцією або продукцією неналежної якості, підлягає
відшкодуванню в повному обсязі, якщо законом не передбачено більш високої міри
відповідальності; ч. 2: право вимагати відшкодування завданої шкоди визнається за кожним
потерпілим споживачем незалежно від того,
чи перебував він у договірних відносинах з
виробником (виконавцем, продавцем). При цьому на споживача покладається обов’язок довести:
наявність шкоди; наявність дефекту в продукції; наявність причинно-наслідкового зв’язку між
такими шкодою та дефектом.
Чинне законодавство України містить невелику кількість положень щодо відповідальності
за продаж продукції неналежної якості або неякісну. Одним
із таких положень є ст. 678 ЦК
України, яка зокрема містить перелік правових наслідків передання товару неналежної якості. Так,
покупець, якому переданий товар неналежної якості, має право, незалежно від можливості
використання товару за призначенням, вимагати від продавця за своїм вибором: 1) пропорційного
284
зменшення ціни; 2) безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк; 3) відшкодування
витрат на усунення недоліків товару.
У разі істотного порушення вимог щодо якості товару (виявлення недоліків, які не можна
усунути, недоліків, усунення яких пов’язане з непропорційними витратами або затратами часу,
недоліків, які виявилися неодноразово чи з’явилися знову після їх усунення
) покупець має право за
своїм вибором: 1) відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової
суми; 2) вимагати заміни товару.
Якщо продавець товару неналежної якості не є його виготовлювачем, вимоги щодо заміни,
безоплатного усунення недоліків товару і відшкодування збитків можуть бути пред’явлені до
продавця або виготовлювача товару. (ч.3 ст. 678
ЦК України).
Слід також зазначити, що ст. 679 ЦК «Недоліки товару, за які відповідає продавець»
містить положення про те, що продавець відповідає за недоліки товару, якщо покупець доведе, що
вони виникли до передання товару покупцеві або з причин, які існували до цього моменту. Іншими
словами, ця стаття встановлює, що покупець повинен довести
, що недоліки, якими спричинено
збитки виникли до того, як він такий товар отримав.
Наведені положення є загальними, проте найголовніше питання, яке слід з’ясувати в межах
поставленої теми є наступне: чи має право, відповідно до вимог чинного законодавства України,
покупець пред’явити вимоги до продавця чи виробника про відшкодовування шкоди,
що завдана
придбаною продукцією неналежної якості?
Враховуючи вищенаведене, у такій ситуації є підстави для пред’явлення позовних вимог.
Таке право надається споживачу чи покупцеві продукції, оскільки, загальні норми законодавства
містять положення про те, що продавець несе відповідальність за недоліки та якість продукції, що
передана покупцю.
Проте застосування такої відповідальності має свої
проблеми, які полягають у наступному.
По-перше, формально підставою для звернення з вимогами про відшкодування шкоди є
невідповідність продукції вимогам, що містяться у нормативних актах (стандартах, технічних
умовах та ін.) або іншими словами – невідповідність продукції сертифікату, що їй видається. По-
друге, відповідно до положень законодавства України, саме на покупцеві лежить
обов’язок
довести, що продукція, яка заподіяла шкоду, була неякісною або небезпечною або містила
недоліки.
У такому випадку виникають питання: як може споживач чи покупець фактично довести,
що продукція не має сертифікату? Покупець не може це фізично здійснити. Якщо ж продукція має
належним чином оформлений сертифікат, то формально ця обставина сама
по собі виключає
невідповідність продукції вимогам нормативних актів і формально робить неможливим те, що ця
продукція може заподіяти будь-кому шкоду, навіть у тому випадку, якщо продукція таки заподіяла
шкоду і якщо є усі докази цьому.
Ми вважаємо, що з метою вирішення зазначених внутрішніх суперечностей у
законодавстві України слід усунути
із законодавства концепцію, яка полягає у тому, що наявність
сертифікату на продукцію виключає відповідальність за шкоду, яка заподіяна продукцією. На
законодавчому рівні слід унормувати, що відповідальність за шкоду, заподіяну продукцією
неналежної якості настає за умови доведення: 1) факту спричинення шкоди; 2) причинно-
наслідкового зв’язку між заподіяною шкодою та придбаним у продавця товаром
.
Марія Жук,
Національний університет „Острозька академія”
Правова природа договору про пайову участь у будівництві
На початку 90-років зручною і досить поширеною формою залучення коштів у
будівництво стало укладення договорів пайової (дольової) участі у будівництві. Проте недоліки
законодавства, протиріччя та прогалини у правових актах про пайову участь у будівництві і
сьогодні породжують помилки та юридичні недоробки під час укладання відповідних договорів.
Саме через нормативну неврегульованість цих відносин виникає друга, основна, проблема –
проблема визначення правової природи відносин пайової участі в будівництві.
285
Одні науковці відносять договір про пайову участь у будівництві до договорів про платне
надання послуг, інші – до договору купівлі-продажу об’єкта нерухомості, найчастіше ж –
ототожнюють з договором простого товариства (договором про спільну діяльність). Зокрема,
російські цивілісти (Бублик В., Мошкіна Л., Камфер Ю. ) переконані, що договір про пайову
участь у будівництві об’єкта нерухомості за своєю правовою природою прийнято відносити до
договорів про спільну діяльність. Вітчизняні ж науковці, а саме: Карп’як Я., Селіванова І.,
Воронова О. лише частково торкалися питання кваліфікації договору пайової участі у будівництві.
Як свідчить аналіз судової практики, суди, при вирішенні правової природи та
врегулюванні відносин, що випливають з досліджуваного нами договору, здебільшого відносять
його до договорів про спільну діяльність. Проте, можна знайти безліч аргументів для спростування
такої думки.
Пенсійний фонд РФ у листі № ВП-09-25/7938 від 01.10.01р. пише про те, що договір
пайової участі у будівництві слід кваліфікувати як договір про спільну діяльність, аргументуючи
це наявністю спільної мети та вкладів сторін за цим договором. Але, відповідно до ст. 1132
Цивільного Кодексу України, ч. 1 ст. 1041 ГК РФ за договором простого товариства сторони
беруть зобов’язання об’єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або
досягнення іншої мети. Таким чином, учасники договору простого товариства повинні як внести
вклади, так і приймати безпосередню участь в діяльності товариства. Тоді як за договором про
пайову участь у будівництві пайовик не зобов’язаний брати участь у будівництві, його обов’язок –
оплатити свою частку. Крім того, пайовик за досліджуваним договором не отримує ніякого
прибутку, оскільки прибуток від такої діяльності завжди отримує основний інвестор. З цього
можна зробити висновок, що цілі сторін за договором про пайову участь у будівництві зовсім різні:
пайовик хоче отримати у власність частину збудованого об’єкта, а інвестиційна компанія –
прибуток від інвестування будівництва.
Муравйов Б. у своїй статті "Договор с участием инвесторов в строительстве", стверджує,
що різниця між договором простого товариства і договором про пайову участь у будівництві
полягає в тому, що пайові інвестори укладають договір лише з основним інвестором і не
домовляються між собою з приводу поєднання вкладів, а вносять їх безпосередньо до
інвестиційної компанії, тому між самими пайовиками не існує жодних домовленостей, жодного
зв’язку.
Крім того, прибуток, отриманий учасниками простого товариства в результаті їхньої
спільної діяльності, розподіляється пропорційно вартості вкладів учасників у спільне майно. Якщо
ж дотримуватись позиції про віднесення договору про пайову участь у будівництві до договору
простого товариства, то виходить, що збудований об’єкт нерухомості переходить у спільну
власність пайовиків та основного інвестора, тоді як на практиці за договором пайової участі у
будівництві власниками часток, що відповідають розмірам вкладів, стають пайовики. Основний
інвестор отримує прибуток у вигляді різниці між сумою пайових внесків і фактичними затратами
на будівництво об’єкта.
Згідно із законодавством, якщо договір простого товариства не пов’язаний із здійсненням
його учасниками підприємницької діяльності, то кожен учасник відповідає за спільними
договірними зобов’язаннями усім своїм майном пропорційно вартості вкладу у це майно. На
відміну від цього, за договором про пайову участь у будівництві єдиним обов
’язком пайовика є
внесення інвестицій у встановлених розмірах і у встановлений термін, в іншому ж випадку, до
нього можуть бути застосовані лише штрафні санкції чи розірвано договір, а всю відповідальність
несе інвестор. Крім того, за договором простого товариства важливою є особиста участь кожного з
учасників у діяльності товариства. Для пайовика
такого обов’язку не існує, він може сам
інвестувати свою частку або це за нього може зробити будь-яка інша фізична чи юридична особа.
Саме тому, є підстави стверджувати, що договір про пайову участь у будівництві і договір
простого товариства різні за своєю правовою природою.
Із формально-юридичної точки зору договір пайової участі у будівництві містить елементи
кількох цивільно-правових договорів, і відповідно, – може бути кваліфікований як змішаний
договір. Зокрема, у Листі Міністерства регіонального розвитку та будівництва України від
17.08.2009 N 12/14-874 зазначається, що договір про пайову участь в будівництві належить до
інвестиційних договорів і може містити елементи договору підряду. Частково таку думку
підтримує цивіліст Озеров П. стверджує, що різниця між договором про спільну діяльність у сфері
286
будівництва та договором про пайову участь з елементами договору будівельного підряду полягає
в тому, що при укладенні перших сторони зобов’язуються поєднати свої внески і діяти спільно з
однією метою – будівництва певного об’єкта, тоді як при укладенні других сторони концентрують
свою увагу не на результаті, а на процесі будівництва. У свою чергу, Карп’як Я. говорить, що
наявність елементів договору будівельного підряду у договорі пайової участі у будівництві
проявляється у формулюванні „замовник зобов’язується оплатити, а підрядник – побудувати
об’єкт…”.
Спрощено схема взаємовідносин за договором про пайову участь у будівництві
виглядає наступним чином: пайовик платить кошти інвестору (пайовий внесок), а той
здійснює сам або організовує виконання комплексу робіт зі спорудження об’єкта нерухомості.
Іншими словами, на момент укладення даного договору самого об’єкта ще не існує,
відповідно – предметом договору
є сама діяльність виконавця, спрямована на будівництво
об’єкта. Тому є всі підстави стверджувати, що у таких випадках сторони, використовуючи
право укладати договори як передбачені законом, так і договори, які законом не передбачені,
але йому не суперечать, укладають договір, в якому містяться елементи різних договорів
(змішаний договір), а саме – договір
про пайову участь у будівництві з елементами договору
будівельного підряду.
Дарія Зарівна,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Торговельна марка як об’єкт права інтелектуальної власності
Дефініцію поняття „торговельна марка” ми знаходимо в ст. 492 Цивільного Кодексу
України. За ЦК, торговельною маркою може бути будь-яке позначення або будь-яка
комбінація
позначень, які придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією
особою, від товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами. Такими
позначеннями можуть бути, зокрема, слова, літери, цифри, зображувальні елементи, комбінації
кольорів.
Суб’єктами права інтелектуальної власності на товарну марку можуть бути як фізичні, так і
юридичні особи, крім
того, воно може належати одночасно кільком фізичним та юридичним
особам.
Майновими правами інтелектуальної власності на торговельну марку є:
1) Право на використання торговельної марки;
2) Виключне право дозволяти використання торговельної марки
3) Виключне право перешкоджати неправомірному використанню торговельної марки, в
тому числі забороняти таке використання;
4) Інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом
.
Набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчується свідоцтвом.
Умови та порядок видачі свідоцтва встановлюються законом.
Державний реєстр свідоцтв України на знаки для товарів і послуг (далі - реєстр) - це
сукупність офіційних відомостей щодо державної реєстрації знаків для товарів і послуг , які
постійно зберігаються на електронному та/або паперовому носіях. Реєстр
формує Державний
департамент інтелектуальної власності, що діє у складі Міністерства освіти і науки України.
Видача свідоцтва здійснюється Держдепартаментом у місячний строк після державної
реєстрації знака за наявності документа про сплату державного мита за його видачу.
Правила складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для
товарів і
послуг розроблені відповідно до Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і
послуг" і визначають вимоги до заявки, встановлюють правила подання та процедуру розгляду
заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг.
Сьогодні багато хто розуміє значення торговельної марки, особливо в сфері виробництва
продуктів харчування. Торговельна
марка — частина фірмового стилю, функції якої знають
практично всі, хто займаються виробництвом і продажем (пропозицією) товарів і послуг. Однак
торговельна марка дає ще деякі додаткові переваги. У сприйнятті споживача наявність
287
торговельної марки— гарантія досить високої якості. Зареєстрована торговельна марка захищає від
несумлінної конкуренції. Візуально привабливий товарний знак підвищує естетичну цінність
товару. Можуть виникнути неприємності, пов’язані з використанням незареєстрованної
торговельної марки:
1) Поява несумлінних конкурентів, що використовують ваш знак, і
позначають ним неякісну продукцію;
2) Злодійство дизайну упакування, фірмового позначення (такий
несумлінний
конкурент цілком може зареєструвати незахищений знак на себе);
3) Заміна товарного знаку, що тяне за собою матеріальні втрати через
втрату імені, іміджу;
4) Відшкодування збитків власникові товарного знаку.
Тому з комерційної точки зору вигідно якомога раніше розробити торговельну марку і
зареєструвати її.
Майнові права інтелектуальної власності на торговельну марку
є чинними протягом десяти
років з дати, наступної за датою подання заявки на торговельну марку в установленому законом
порядку, якщо інше не встановлено законом. Зазначений строк може бути продовженим щоразу на
десять років у порядку, встановленому законом.
В Цивільному Кодексі окрема стаття присвячена праву попереднього користувача на
торгову марку. Будь-яка
особа, яка до дати подання заявки на торговельну марку або, якщо було
заявлено пріоритет, до дати пріоритету заявки в інтересах своєї діяльності добросовісно
використала торговельну марку в Україні або здійснила значну і серйозну підготовку для такого
використання, має право на безоплатне продовження такого використання або використання, яке
передбачалося зазначеною підготовкою (
право попереднього користувача).
Право попереднього користувача може передаватися або переходити до іншої особи тільки
разом із підприємством чи діловою практикою або з тією частиною підприємства чи ділової
практики, в яких було використано торговельну марку або здійснено значну і серйозну підготовку
для такого використання.
Ефективне правове регулювання і захист торговельних марок є
надзвичайно важливим,
тому що саме цей об’єкт інтелектуальної власності дає змогу правильно оцінити економічну
вартість „нематеріальної” складової бізнесу.
Андрій Іванів,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Правочин, який порушує публічний порядок як вид нікчемних правочинів
Актуальність теми дослідження обумовлена потребою врегулювання та вирішення значної
кількості теоретичних і практичних
питань, які виникають у зв’язку з збільшенням кількості
нікчемних правочинів, зокрема правочинів, які порушуються публічний порядок. Метою даного
дослідження є висвітлення найважливіших суперечностей і проблем у теорії та практиці
цивільного права з даного питання та пошук можливих шляхів їх вирішення.
Категорія «публічний порядок» в українській цивілістичній доктрині є невідомою,
нерозробленою і відносно новою. Американський цивіліст Г.Ласка назвав поняття «публічного
порядку» одним із тих розпливчастих правових понять, які надають праву гнучкості. Відповідно
така «гнучкість» та фактична нормативна невизначеність змісту даного поняття може спричинити
неправомірне застосування такої підстави недійсності правочину як порушення ним публічного
порядку. Так, формально всі недійсні правочини є
порушенням в тій чи іншій формі публічного
порядку, тому правильне і чітке визначення меж поняття «публічний порядок», яке застосовується
законодавцем у ст.228 ЦК дасть правильне розуміння такої підстави нікчемності правочинів і
відповідно правильного застосування цієї норми на практиці.
Аналогом ст.228 ЦКУ була ст.49 ЦК УРСР, яка передбачала недійсність угод, укладених
з
метою, суперечною інтересам держави і суспільства. В ПП ВСУ «Про судову практику про
визнання угод недійсними» від 28 квітня 1978р. (із змінами) визначалось коло угод, на які
поширювалась дія ст.49 ЦК УРСР. Подібна позиція була відображена і у роз’ясненні ВАСУ «Про
288
деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними» від
12.03.1999р. (з наступними змінами). Після набрання чинності нового ЦК України було введено
поняття «публічного порядку» і встановлені дещо інші критерії визнання таких правочинів
нікчемними. Проте, у ПП ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання
правочинів недійсними»
від 06.11.2009 р. у п.6 фактично була відображена позиція попередніх
роз’яснень ВСУ, ВАСУ та позиції ст.49 УРСР, що свідчить про непослідовність Пленуму ВСУ ,
нечіткість і неправильне сприйняття нововведень привнесених в даному питанні новим ЦКУ.
Очевидно, що для правильного розуміння та застосування ст.228 ЦКУ законодавцю необхідно
чітко визначити коло правочинів, що порушують
публічний порядок. В ч.1 ст.228 ЦКУ,
визначаючи суть правочинів, що порушують публічний порядок, законодавець фактично лише
називає окремі правопорушення і злочини, що вчиняються у формі правочину. Виходячи з
системного аналізу норм ЦКУ, можна зробити висновок, що законодавець відокремив порушення
публічного порядку від інших підстав нікчемності правочинів, керуючись порушенням такими
правочинами
таких нормативно-правових актів як Конституція України, КУпАП, ККУ. Таким
чином можна говорити, що публічний порядок держави порушується у разі порушення
нормативних актів, у яких він закріплений. З метою усунення невизначеності пропонується
така редакція ч.1 ст. 228 ЦКУ: «Під правочин, що порушує публічний порядок, мають
підпадати правочини, спрямовані на порушення публічних нормативно
-правових актів:
Конституції України, валютного, митного, податкового, антимонопольного та іншого
публічно-правового законодавства, в якому закріплюються основи державного ладу,
політичної системи, економічної безпеки, і водночас, є злочинами чи адміністративними
деліктами».
Порушення публічного порядку внаслідок учинення правочину не є достатньою підставою
для недійсності правочину за ст.228 ЦКУ, оскільки обов’язковою ознакою
такого правочину є
спрямованість дії на досягнення протиправного результату, що завжди має бути предметом
доказування у суді, тобто ознакою вчинення такого правочину має бути умисел. Відсутність
умислу (у тому числі вчинення з необережності) на настання протизаконного результату може
спричинити нікчемність правочину з інших підстав або можливість оспорення у випадку
порушення
умов чинності, якщо недійсність в законі не визначена або відмову у задоволенні
позову. При цьому і вищезазначеному роз’ясненні ВГСУ прослідковується фактично відображення
поширювального тлумачення ст.46 ЦК УРСР та поєднання ознак умислу і необережності, що
неприпустимо і може призвести до неправильного застосування норми цивільного законодавства,
зокрема ст.228 ЦКУ за відсутності умислу
під час вчинення такого правочину. Очевидно,
наявність таких роз’яснень вносить значну невизначеність у судову діяльність, що повинно бути
вирішено шляхом внесення змін у відповідні роз’яснення.
Ще однією причиною у довільному тлумаченні і застосуванні норм судами є розбіжності
між ЦК та ГК України у регулюванні питання недійсності правочинів та
господарських
зобов’язань. Очевидно, що законодавець, давши назву ст.228 ЦКУ «Правові наслідки вчинення
правочину, який порушує публічний порядок», мав на меті встановити за вчинення такого
правочину спеціальної санкції. Проте текстуально така санкція в ст.228 ЦК відсутня,тому можна
вважати, що судом мають застосовуватися загальні правові наслідки, передбачені ст.216 ЦК,
зокрема одно
- або двосторонню реституцію чи відшкодування збитків. Досліджувана проблема
ускладнюється тим, що ч.1 ст.208 ГК України майже повністю відтворює зміст ст.49 ЦК УРСР, і
фактично як санкцію встановлює «цивільно-правову конфіскацію». Очевидно, що подібна ситуація
повинна бути усунена шляхом узгодження норм ЦК і ГК, та , на нашу думку може бути викладено
у доповненні ст.228 ЦК відповідно нормою наступного змісту: «Якщо правочин, вчинений з
метою, яка завідомо порушує публічний порядок, то за наявності умислу в обох сторін – у разі
виконання правочину обома сторонами – в доход держави за рішенням суду стягується все
одержане ними за правочином, а у разі виконання правочину однією стороною з
другої сторони
стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на
відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею
повинно бути повернено другій стороні.»
На сьогоднішній день кількість судових справ, пов’язаних з правочинами, які порушують
публічний
порядок, стрімко збільшується. Тільки з 1 січня 2004 щодо таких справ було винесено
2251 рішення, в більшій кількості яких є ряд істотних помилок у розумінні і тлумаченні норм, що
289
стосуються даного виду нікчемних правочинів. Невирішеними залишаються інші сторони цього
питання. Ці проблеми поступово потрібно вирішувати, зокрема шляхом внесення відповідних змін
у нормативну базу, шляхом науково-теоретичного дослідження цих проблем і формуванням
відповідних рекомендацій щодо напрямків їх вирішення.
Петро Івановський,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Звичаєві підвалини сімейних правовідносин
в Україні у контексті дослідження історії
цивільного права
На думку сучасної російської дослідниці проблематики етнічного звичаєвого права
І.Б.Ломакіної, етнічні правові звичаї – це типізовані правила поведінки (інститути), які мають
інтерсуб’єктну природу: вони, з одного боку, відображають індивідуальні психічні адаптації
людей, котрі живуть в соціумі, і це зумовлює їхню
потребу у пристосуванні (стереотипи). З іншого
боку, правові звичаї об’єктивні, бо умовно дистанційовані від людини й існують в автономному
режимі: людина приходить у світ, в якому вони діють. З огляду на це, переконані, що згадки про
найархаїчніші правові звичаї фрагментарно збереглися до сьогодні завдяки народнопоетичним
текстам та іншому не менш
важливому механізмові збереження інформації – акціональному
текстові, яким був обряд, через який набирав чинності певний звичай.
Чільне місце в дослідженні історії становлення цивільного права, структурним елементом
якого є сімейні звичаї, є праці С.В.Пахмана. Учений в багатотомній праці „Праці комісії з
перетворення волосних судів” (–С-Пб., 1873-1874рр.) досить детально описав
функціонування
народних звичаїв на всіх теренах Російської імперії (у 4-6 т. подається інформація про губернії, що
є українськими землями) та представив звичаєве цивільне право у повноті його системи (речове
право, зобов’язальне, сімейне та спадкове). Головним джерелом для книги стали рішення волосних
судів, що виносили ухвали з регулювання цивільних конфліктів, керуючись нормами
звичаєвого
права упродовж тривалого часу. Дослідник залучав матеріали видань, які з’являлися в результаті
пошукової роботи Російського географічного товариства.
Семитомне видання „Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край”
(– С-Пб., 1872-1877), здійснене під керівництвом П.П.Чубинського, розширили географію фіксації
звичаєвої інформації, зберегли відомості про обрядову практику надання чину тій
чи іншій
правовій нормі, пов’язаній із інститутами шлюбу, успадкування тощо.
Спільними зусиллями кількох поколінь вітчизняних учених та дослідників правових
культур слов’янства зібрано, записано, вивчено цивільні правові звичаї народу. На основі
порівняльного аналізу їхні учені дійшли висновку про високий рівень правової культури наших
пращурів. У працях П.Чубинського, М.
Грушевського, Ф.Леонтовича, М.Владимирського-
Буданова, А.Яковлєва, Й.Малиновського, П.Єфименка, О.Кістяківського, А.Кристера, О.Доброва,
І.Черкаського, Р.Лащенка підтверджено самобутність української правової культури, вироблено
принципи періодизації українського національного права, визначено суть та окреслено роль
звичаєвого права у правовій системі українського народу. На сучасному етапі дослідження
звичаєвих джерел
ведуться у різних галузях права; звичаєве право стає об’єктом наукових розвідок
не лише юристів, а й етнографів, етнопсихологів, соціологів, політологів, філологів.
Ірина Ізарова,
Київський національний економічний університет
імені Вадима Гетьмана
Місце договорів підряду на проведення проектних робіт в системі цивільно-правових
договорів
Проектування представляє собою складний творчий процес,
який опосередковує відносини
із розробки проектної документації. За своєю природою проектні відносини складні та
неоднорідні, внаслідок цього вимагають прискіпливої уваги з боку науковців. Основною підставою
290
виникнення проектних відносин є договір підряду на проведення проектних робіт, який потребує
детального дослідження.
Аналізуючи договори підряду на проведення проектних робіт слід зазначити, що в
римському приватному праві окремого договору підряду закріплено не було, а відносини,
пов’язані із будівництвом та проектуванням опосередковувалися договорами найму – найму робіт
та найму послуг, і
ппродовж останніх тисячоліть саме роботи та послуги опосередковували
відносини із будівництва та проектування. В радянські часи визначилися наступні форми
державного регулювання відносин із будівництва та проектування: будівництво здійснювалося або
силами самих організацій, або спеціалізованих підприємств, тобто підрядним способом. Договірні
відносини із проектування вперше були врегульовані у Правилах про підрядні договори
на
проектні та пошукові роботи 1939 р., а з 1961 р. підрядні відносини із будівництва вперше почали
регулюватися законодавчим актом – Основами цивільного законодавства СРСР, де договір підряду
на капітальне будівництво було закріплено як самостійний. Договір підряду на проведення
проектних та пошукових робіт знайшов своє місце тільки в Основах цивільного законодавства
1991 р. Таким
чином, законодавці підтвердили точку зору науковців, що відносили його до
самостійних цивільно-правових договорів підряду, про що більш детально мова піде далі.
Характеризуючи правову природу, перш за все, потрібно підкреслити, що договір підряду
на проведення проектних робіт, безумовно, представляє собою інститут цивільного права. За
радянських часів законодавством було передбачено дві
основні форми організації проектних
відносин: наряд-замовлення та договір, основна відмінність між якими полягала в тому, що
нарядом-замовленням оформлялися вертикальні відносини між суб’єктами підпорядкування, тобто
він представляв собою адміністративний акт, а договором – горизонтальні відносини між
незалежними один від одного суб’єктами. Договір в даному контексті виступав як форма
організації
цивільно-правових відносин між сторонами і був більш ефективною формою
регулювання відносин із проектування.
Цивільно-правова природа договору підряду на проведення проектних робіт випливає із
його предмету – даний договір регулює майнові та особисті немайнові відносини, які виникають з
приводу розробки проектної документації, які засновані на юридичній рівності, вільному
волевиявленні та
майновій самостійності їх учасників – замовника та проектанта.
З вищезазначеного можна зробити висновок про те, до договір підряду на проведення
проектних робіт є інститутом цивільного права і підтвердити необхідність його закріплення в
цивільному законодавстві.
Поряд із цим, потрібно відзначити, що договір підряду на проведення проектних робіт має
змішану (комплексну) природу, оскільки
регулює складні за своїм змістом проектні відносини. Це
пов’язано, передусім, із тим, що чимала кількість цих договорів укладається між суб’єктами
господарювання і в сфері господарювання, що свідчить про те, що даний договір набуває ознак
господарського договору відповідно до ст. 1 ГК України. До договорів підряду на проведення
проектних робіт потрібно
застосовувати норми ГК Укаїни про порядок укладення, виконання та
припинення договору, відповідальність його сторін, а також відшкодування збитків.
Враховуючи зазначене, договір підряду на проведення проектних робіт має змішану
природу та регулюється нормами ст. 179-183, 187-188, 193-199, 202-208, 216-223, 224-237 ГК
України.
Друге питання пов’язане із підрядною природою договорів, які опосередковують
відносини із проектування і
яка майже не викликає наукових дискусій. Поряд із цим, потрібно
відзначити, що зазначені договору підряду на проведення проектних робіт мають деякі
особливості, що відображають їх складну правову природу. Мова йде про відсутність ризику
проектанта, який є однією із основних характерних ознак договорів підряду. Ризик полягає в
ризику знищення об’єкту договору
до його передачі замовнику, який лежить на підрядникові,
відповідно ст. 855 та 880 ЦК України. За договором підряду на проведення проектних робіт важко
собі уявити ризик випадкового знищення проектної документації, враховуючи сучасні умови її
підготовки.
Договори на проведення проектних робіт містять деякі ознаки договорів про надання
послуг, зокрема, до них потрібно застосовувати
норми ст. 902 ЦК України, які передбачають
обов’язок особисто здійснити зобов’язання, не надаючи ним особисто-довірительного характеру.
Виконання проектних робіт представляє, передусім, творчий процес, який на вимогу замовника