Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених
Подождите немного. Документ загружается.
301
за життя, то не повинна обмежуватися і його остання воля стосовно майна на випадок його смерті.
Зазначаючи певні умови в заповіті, спадкодавець може впливати також на виконання своїх
побажань стосовно не тільки майна, але і певних обставин після його смерті. Так, наприклад,
батько хоче щоб його син взяв участь у конкурсі
. Син вирішує сам, чи доцільно виконувати таку
умову чи ні, проте можливість виконання такої волі батька все ж існує.
Рекомендації: на мою думку, потрібно вважати умову набуття спадщини, яка зазначається
у заповіті, як таку, що може існувати як на час відкриття спадщини, так і може настати протягом
певного часу після
відкриття спадщини. Сама умова повинна бути визначеною за змістом та в часі,
правомірною, не обмежувати правоздатність спадкоємця, здійсненною. Я також пропоную надати
спадкодавцеві можливість самому вирішувати конкретні строки виконання умови, зазначеної в
заповіті.
Марина Кобець,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Деякі питання відшкодування моральної шкоди
Актуальність теми дослідження
обумовлена тим, що відшкодування моральної шкоди є
порівняно новим інститутом у цивільному праві України.
На сучасному етапі розвитку світової спільноти проблема прав і свобод людини є однією з
найактуальніших. Конституція України гарантує право на відшкодування моральної шкоди.
Об’єктом даного дослідження є відшкодування моральної шкоди, як спосіб захисту
особистих немайнових прав
фізичних осіб, що полягає у покладенні судом на порушника
особистого немайнового права додаткового обов’язку щодо відшкодування у грошовій чи іншій
формі за негативні наслідки, які виникли в результаті: фізичного болю та страждань, яких фізична
особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї
чи близьких
родичів; душевних страждань, яких фізична особа зазнала у зв’язку із знищенням чи
пошкодженням її майна; приниження честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації
фізичної особи. Щодо аналогічних втрат юридичних осіб слід застосувати термін «немайнова
шкода», оскільки етимологічно він, на відміну від терміну «моральна шкода», не походить
від
понять «духовна», «психічна», що притаманні тільки людині, і не збігається з поняттям моральної
шкоди фізичної особи за змістом.
Відсутність в українському законодавстві єдиної дефініції моральної шкоди породжує
проблеми з визначенням цього поняття.
Деякі науковці вважають, що моральна шкода – це душевні та фізичні страждання особи,
права якої порушено, а думка
інших втому, що це не самі страждання, а зумовлені ними втрати
немайнового характеру. Другий підхід здається більш обґрунтованим, оскільки самі страждання за
своєю суттю не піддаються оцінці. Багато вчених вказують на необхідність застосування судами
презумпції моральної шкоди, тобто сам факт протиправної поведінки повинен вказувати на
наявність моральної шкоди.
Прикладом може слугувати
те, що наявність моральної шкоди презюмується при
доведеності факту поширення недостовірної інформації, незаконного засудження тощо. Разом із
цим існує думка, що чинне законодавство не передбачає презумпції моральної шкоди і тому діє ст.
60 ЦПК України про загальний розподіл тягаря доказування.
З огляду на те, що життя і здоров’я, честь і
гідність, недоторканість і безпека визнаються в
Україні найвищою соціальною цінністю. Доцільно визначити в цивільному законодавстві
наявність презумпції моральної шкоди, але лише у випадках, коли протиправною поведінкою
особи чи іншого учасника цивільних правовідносин заподіюється шкода життю, здоров’ю, честі,
гідності, недоторканості чи безпеці фізичної особи.
Взагалі підстави до відшкодування моральної шкоди
є ще одним проблемним питанням в
цивільному праві. Деякі українські науковці, спираючись на рекомендації Пленуму Верховного
Суду України у постанові «Про судову практику в справах про відшкодування моральної
(немайнової) шкоди» від 31 травня 1995 р., вважають, що моральна шкода повинна
відшкодовуватись лише в конкретних, передбачених чинним законодавством. Проте наведені
302
рекомендації не є прийнятими після уведення в дію нового ЦК України, ст. 16 якого називає
відшкодування моральної шкоди серед загальних спорів захисту цивільних прав та інтересів.
Отже, право на відшкодування моральної шкоди виникає у будь-якому випадку, коли буде
доведена її наявність, незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.
Питання відшкодування моральної
шкоди врегульовують понад тридцять нормативно-
правових актів нашої держави, однак немає чіткої законодавчої позиції про те, як вираховується
розмір відшкодування моральної шкоди. Така ситуація породжує значні практичні труднощі.
Російський вчений О.М. Ерделєвський в своїй роботі «Моральный вред и компенсация за
страдания» запропонував цікаву формулу визначення розмірів відшкодування моральної шкоди.
Хоча формула розроблена в Росії, вона може застосовуватися і в Україні, оскільки враховує ті ж
критерії, що передбачені ст.23 ЦК України для вирахування розміру відшкодування.
Більш того, ця формула вже зараз застосовується при проведенні судово-психологічної
експертизи акредитованими експертами, які працюють як в державних, так і не державних
закладах. В основі
запропонованого методу обчислення моральної шкоди лежить вчення про так
звану «середню, нормально реагуючу людину, страждання, які за загальним уявленням, вона
повинна відчувати (тобто не може не відчувати) на скоєне стосовно неї протиправне діяння. Автор
склав таблицю, в якій наводить найбільш поширені види правопорушень, взявши за основу
розрахунків розмірів відшкодування є
мінімальні розміри заробітної плати на кожного робітника
(варто звернути увагу, що цей коефіцієнт обрано згідно з російським законодавством). При цьому
він враховує можливість знищення такої суми в границях 100% в сторону збільшення або
знищення, аж до самої відмови від відшкодування моральної шкоди.
Щоб полегшити роботу судів та забезпечити прийняття ними обґрунтованих
рішень,
доцільним є законодавче закріплення єдиного методу визначення розмірів відшкодування
моральної шкоди. Водночас для більшого врахування особливостей окремої справи таке
законодавче закріплення не повинне бути обов’язковим для виконання і суди повинні мати право
від нього відступати. Для врахування особливостей психіки кожної людини до справи слід
залучити експертів-психологів і проводити
судово-психологічну експертизу.
Важливо врахувати і те, що моральну шкоду не можна відшкодувати в повному обсязі, так
як немає (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, честі,
гідності особи, тому будь-який розмір компенсації моральної шкоди може мати суто умовний
вираз.
Підбиваючи підсумки, необхідно зазначити, що
проблема відшкодування моральної
шкоди, а, особливо, - визначення її розміру – на даний момент стоїть дуже гостро. Для
вдосконалення чинного законодавства України, необхідні нові наукові дослідження українських
вчених, а також необхідне врахування досвіду у цій сфері іноземних держав.
Олена Комзюк,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Між цитатою і плагіатом, або дещо про межі авторського права
Один із випадків вільного використання творів без виплати винагороди передбачений ч.
1 ст. 21 Закону України «Про авторське право і суміжні права» в редакції від 11 липня 2001 р.
(далі – Закон), якою допускається використання цитат.
Однією з основних проблем цитування є практичне визначення допустимого обсягу
цитати. Якщо враховувати зарубіжний досвід, то в першу чергу необхідно брати до уваги не її
абсолютний розмір, а співвідношення між обсягом цитати і обсягом твору в якому
використовується дана цитата. Потрібно оцінювати також мету цитати, зміст (характер) твору,
який цитується, і зміст (характер) твору, в якому використовується така цитата.
Питання, де закінчується цитування і починається плагіат, турбувало творців, науковців та
юридичні кола практично завжди. У сучасній літературі воно набуло особливого забарвлення через
те, що творчість письменників поповнилася новими методами комбінування текстів. Фахівці
говорять у цьому контексті про мистецтво реміксу чи навіть «інтертекстуальність». Німецький
303
правник Йозеф Лімпер наголошує: «Такі методи можливі лише за тих умов, що джерело, з якого
цитується, чітко називається.».
Саме поняття плагіат походить від латинського “plagio”, що означає “викрадаю”, тобто
умисне привласнення чужого авторства. Відповідно до п. в ч.1 ст. 50 Закону плагіатом є
«оприлюднення (опублікування), повністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є
автором цього твору».
Поширеним видом плагіату є переклад, адаптація, аранжування без отримання
належного дозволу та без зазначення імені автора, чим порушуються вимоги законодавства.
Ще одним видом плагіату є реплікація (пізньолат. replicatio — повторення) – копіювання
даних з одного джерела у багато інших, свого роду тиражування чужого твору без дозволу і без
посилання на автора. В цих випадках має місце поєднання порушень особистого немайнового
права авторства і майнових авторських прав
Плагіатом також є так званий «рерайт», прихований плагіат, коли до чужого матеріалу
без дозволу автора додається додаткова інформація, переробляється раніше обнародуваний
матеріал, замінюються деякі слова, вирази. При цьому ключові, суттєві слова залишаються
незмінними, змінюється тільки форма тексту, суть інформації, в кращому випадку, може
залишитися незмінною, але іноді примітивізується і спотворюється текст.
З розвитком Інтернету плагіат став масовим явищем. Як приклад можемо навести
нещодавній скандал, пов’язаний із «запозиченнями» в творі молодої суперпопулярної сучасної
німецької письменниці Гелене Геґеманн „Axolotl Roadkill“ скопійованих частин текстів блогерів,
інших письменників та авторів пісень. Реагуючи на критику і вимоги осіб, чиї права були
порушені, авторка та видавництво у новому накладі роману додали повний список джерел, зокрема
інтернет-сторінок, з яких цитувала Гелене Геґеманн.
Для вдосконалення правового регулювання відповідних суспільних відносин в Україні
варто запозичити зарубіжний досвід вільного використання творів. Так, законодавством
Великобританії не є порушенням авторського права «випадкове включення» до твору
образотворчого мистецтва, фонограми, фільму, передачі ефірного мовлення або кабельної
програми іншого твору, що підлягає охороні.
Доктрина «добросовісного використання» у США була сформульована судовою
практикою (наприклад, рішення у справі «Безік Букс, Інк.» проти Корпорації «Кінкоз
Графікс») і сьогодні закріплена в Акті про авторське право.
Іноді важко визначити, чи є використання добросовісним. Для визнання певних дій
добросовісними чи недобросовісними суд враховує мету і характер використання, природу
авторського твору, розмір частини твору, що була використана, вплив використання
авторського твору на його вартість з урахуванням попиту та пропозицій на ринку.
Найважливішою підставою визнання використання недобросовісним є його комерційний
характер.
У законодавстві Німеччини (насамперед, ст. 51 Закону «Про авторське право», якою
встановлюється порядок вільного використання творів), цитування дозволене, якщо: вже
опубліковані окремі твори використовуються в науковому творі з метою роз’яснення його
змісту; уривки опублікованого твору цитуються в самостійному літературному творі; окремі
уривки обнародуваного музичного твору цитуються в самостійному музичному творі.
У визначенні правомірності цитування багато повноважень передано судам. Зокрема, за
аналогією судами регулюється можливість цитування художніх, у тому числі фотографічних і
кінематографічних творів, але в тих випадках, в яких ці цитати є частиною політичної дискусії
чи інформаційної трансляції.
«Право цитати» в Польщі регулює ч. 1 ст. 29 Закону про авторське право і суміжні
права від 4.02.1994 р. у редакції 2000 р. Аналіз практики його застосування привів польських
учених до багатьох актуальних також і для України висновків.
Так, щодо співвідношення цитування і плагіату польським законодавством визначається,
що відсутність належного означення
використаного уривку твору, унеможливлюючи
зорієнтування, що йдеться про чужу творчість, приводить до появи ознак плагіату.
Також важливим є і положення, яким встановлено, що використання фрагменту твору в
спосіб, що деформує його головну думку та інтенцію або створює фальшиве враження про
304
твір, приводить до порушення особистих немайнових прав автора цитованого твору. До такого
порушення може за певних обставин привести навіть використання уривку в незміненій формі.
Таким чином, можемо зробити висновок, що питання вдосконалення правового
регулювання використання цитат, особливо в мультимедійній сфері, в Інтернеті, залишаються
актуальними. Чіткішого розмежування цитування і плагіату, на нашу
думку, можна було б досягти
шляхом узагальнення судової практики. Тому варто було б приділити цьому питанню увагу під час
доопрацювання проекту відповідної постанови Пленуму Верховного Суду України.
Софія Колесник,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Щодо захисту права інтелектуальної власності судом
В сучасних умовах зростання ролі творчої (інтелектуальної) діяльності
додаткової
актуальності набувають питання захисту права інтелектуальної власності судом, що обумовлює
доцільність висвітлення актуальних питань поняття і видів порушень, переліку припустимих
способів судового захисту цих прав.
Загальні способи захисту права інтелектуальної власності визначені частиною другою
статті 16 ЦКУ.
Наведений перелік способів захисту не є вичерпним з огляду на те, що суд може
захистити
цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
У цьому зв’язку в сучасній вітчизняній доктрині права і судовій практиці
загальноприйнятим вважається правило, згідно з яким суд не вправі захищати порушене право,
зокрема право інтелектуальної власності, не передбаченими законом або договором способами
захисту.
Як відомо, результати
інтелектуальної або творчої роботи особи захищаються правом інте-
лектуальної власності. Ця діяльність стає об'єктом правової охорони за умови її відповідності
вимогам закону. Суб'єкт права інтелектуальної власності (ними можуть бути особи зазначені в
ст.421 ЦКУ) у разі порушення свого права може звернутися до суду за захистом.
Варто зазначити, що порушенням
права інтелектуальної власності є вчинення будь-якою
особою дій, які порушують особисті немайнові права суб'єктів права інтелектуальної власності та
їх майнові права.
До них можна віднести: піратство у сфері авторського права і (або) суміжних прав —
опублікування, відтворення, розповсюдження контрафактних примірників творів без відома
автора; плагіат — оприлюднення повністю або частково
чужого твору під ім'ям особи, яка не є
автором цього твору; вчинення дій, що створюють загрозу порушення цього права;
розповсюдження, ввезення на митну територію України з метою розповсюдження, об'єктів
авторського права і (або) суміжних прав, з яких без дозволу суб'єктів авторського права і (або)
суміжних прав вилучена або
змінена інформація про управління правами; недотримання умов
договору щодо використання об'єктів права інтелектуальної власності.
Порушенням також є невиконання або неналежне виконання чи недотримання інших умов
договору, що стосуються права інтелектуальної власності.
Суди вирішуючи спори про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної
внаслідок порушення права інтелектуальної власності, мають з'ясовувати: наявність
такої шкоди;
протиправність дій; наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправними діями особи, яка її
заподіяла, та вини останньої в її заподіянні.
Вжиття запобіжних заходів має здійснюватися для попередження порушень прав
інтелектуальної власності та для збереження доказів такого порушення.
Так, до завершення розгляду справи по суті суддя одноособово має право
винести ухвалу
про заборону здійснювати певні дії відповідачем, щодо якого є достатні підстави вважати, що він є
порушником права інтелектуальної власності.
Суд може на підставі заяви позивача застосувати тимчасові заходи до пред'явлення позову
або до початку розгляду справи за участю іншої сторони (відповідача).
305
Суб'єкт права інтелектуальної власності у разі його порушення має право вимагати
визнання та поновлення своїх прав, а також прийняття інших передбачених законодавством
заходів, пов'язаних із захистом права інтелектуальної власності.
Суд може постановити рішення про вилучення чи конфіскацію усіх контрафактних товарів,
у яких використано об'єкти права інтелектуальної власності неправомірно
, а також засобів обходу
технічних засобів захисту.
Суд може застосувати разове грошове стягнення замість відшкодування збитків за
неправомірне використання об'єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення
визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне
значення.
Суд може постановити рішення про опублікування у засобах масової
інформації
відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого
порушення.
Публікація інформації здійснюється за рахунок коштів порушника.
На сьогоднішній день звернення до суду є найдієвішим способом захисту своїх прав.
Проведений аналіз дає підстави дійти висновку про доцільність вдосконалення
законодавства з питань захисту права інтелектуальної власності, що сприятиме
активній протидії
порушникам права інтелектуальної власності, підвищенню професійної підготовки
правоохоронних органів, слідчих, суддів, адвокатів.
Формування ефективного механізму судового захисту права інтелектуальної власності має
розглядатися основоположною засадою збереження інтелектуального потенціалу всієї нації і
кожного суб’єкту інтелектуальної власності зокрема.
Ілона Колотілова,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Доменні імена
Останні
роки відзначилися бурхливим розвитком бізнесу, що існує в рамках мережі
Інтернет, а у зв’язку з відсутності чіткої регламентації відносин у цій сфері, гучними спорами
відомих компаній з приводу використовуваних відповідних доменних імен та товарних знаків (такі
як Кока-кола, Кодак, Мосфільм тощо). У 2008 році Генеральною асамблеєю ВОІС було
підготовлена доповідь
, згідно якої за останні 9 років було розглянуто більше тринадцяти тисяч
спорів, що виникали з приводу доменних імен.
На жаль, на національному рівні відсутнє системне законодавче регулювання, й досі
точаться дискусії щодо визначення правової природи доменних імен. А для розробки ефективних
механізмів регулювання відносин у Всесвітній мережі необхідні спеціальні знання.
Існує
декілька позицій щодо визначення правової природи доменних імен, серед яких, на
мою думку, необхідно виділити дві:
1) Доменні імена не відносять до самостійного об’єкту права інтелектуальної власності,
а асоціюють з торговими марками. Цю точку зору обґрунтовують відсутністю згадки
доменних імен серед переліку об’єктів інтелектуальної власності, визначених ст. 420
ЦК України
, а також тим, що зі ст. 16 Закону України “Про охорону прав на знаки для
товарів та послуг” випливає, що доменне ім’я є формою використання знаку для
товарів і послуг поряд з вивіскою, етикеткою і т.п.
2) Доменні імена вважають самостійним об’єктом права інтелектуальної власності і на
противагу
попередній позиції зазначають, що відповідно до ст. 418 ЦК України право
інтелектуальної власності поширюється також на об’єкти, що визначені іншим
законом, а Закон України “Про телекомунікації” вказує, що домен – це частини
ієрархічного адресного простору мережі Інтернет, яка має унікальну назву, що
її ідентифікує, обслуговується групою серверів доменних імен та централізовано
адмініструється
. Звичайно, дане визначення носить скоріше технічний характер, ніж
юридичний та відображає лише такі окремі аспекти, як адресація та адміністрування
доменного імені, та водночас визначає доменне ім’я як засіб ідентифікації.
306
Намагаючись передати суть доменних імен, у теорії доменні імена також визначають як
унікальне умовне позначення, що слугує для індивідуалізації інформаційних ресурсів в
міжнародній комп’ютерній мережі Інтернет, і як унікальне умовне позначення, що слугує для
індивідуалізації інформаційних ресурсів в міжнародній комп’ютерній мережі Інтернет і замінює
технічну адресацію ЕОМ, що
входять у вказану мережу, і як адресне найменування, що допомагає
вийти на відповідний сайт в Інтернеті.
Багато вчених і практиків висловлюють думку, що доменні імена є окремими об’єктами і
стоять поряд з такими засобами індивідуалізації товарів та послуг як комерційні найменування,
торговельні марки, географічні зазначення.
Зокрема ознаками, що відокремлюють доменні
імена від торговельних марок є можливість
існування доменного імені без прав особи на торговельну марку, відсутність визначених вимог до
словесних позначень доменних імен на відміну від вимог до торгових марок, в той час як у різних
класах МКТП дозволена реєстрація однакових знаків для товарів і послуг, технічні можливості
комп’ютеру
дозволяють зареєструвати тільки одне відповідне ім доменне ім’я. А на вдміну від
комерційних (фірмових) найменувань доменні імена можуть індивіалізувати не тільки юридичних,
а й фзичних осіб, товари, роботи та послуги і використовуватися у некомерційних цілях.
Порядок реєстрації (делегування) доменних імен визначаються правилами, які не є
законодавчим актом, оскільки розроблені неурядовою
організацією, яка здійснює адміністрування
домену, в той же час існує нагальна потреба регламентації цих відносин на законодавчому рівні, де
б знайшли своє відображення визначення місця доменних імен серед об’єктів інтелектуальної
власності, жорсткого порядку делегування та розв’язання спорів по доменним іменам, взаємодія з
іншими засобами індивідуалізації товарів та послуг.
Відсутність законодавчого регулювання та однозначної практики породжує довготривалі
судові спори (наприклад, по справі Кодак було 16 судових розглядів протягом 3 років), а іноді
трапляються й курйозні рішення (справа з приводу домену «mosfilm.ru» в результаті судового
розгляду було прийняте рішення, яким заборонялося реєстратору використовувати та реєструвати
усі доменні імена, що мають у собі фірмове найменування
Кіноконцерну “Мосфільм”, дане
рішення набуло чинності 6 серпня 1999 р., а 10 вересня того ж року домен «Mosfilm.ru» був
зареєстрований знову, але вже за заявою Кіноконцерну).
На міжнародному рівні одним з найбільш поширених механізмів розгляду доменних спорів
є діяльність центрів розгляду доменних спорів при ВОІВ відповідно до прийнятих Єдиної політики
розгляду доменних спорів (UDRP), Правил
до неї та додатковими процедурними правилами.
Легітимність прийнятих рішень забезпечується за допомогою обумовлення можливості такого
розгляду при реєстрації доменного імені.
Відповідно до параграфу 4 а) Єдиної політики для того, щоб визнати використання домену
неправомірним необхідно одночасно довести такі обставини:
- спірне доменне ім’я особи тотожне чи схоже до ступеню змішування торгівельною
маркою скаржника;
- особа не має прав чи законних інтересів стосовно спірного доменного імені;
- доменне ім’я було зареєстроване та використане недобросовісно.
Можна побачити, що дані підстави є надто загальними і дають широкі можливості
відстояти право на домен.
Концепція саморегулювання мережі Інтернет на сьогодні вже увійшла у минуле, а
тому все
більш помітним є законодавчі прогалини у цій сфері і необхідність прийняття Закону «Про
доменні імена».
Велеонін Кохановський,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Історичні аспекти і сучасні погляди цивілістів на критерії поділу права на приватне і
публічне
Не зважаючи на більш ніж двотисячолітню історію, питання поділу права на
публічне і
приватне залишається актуальним і сьогодні.
307
На початку поділ права на публічне і приватне виник лише як спосіб вивчення права і
свідчив про реальне розділення римського права на дві відповідні галузі. Так, за висловом
Ульпіана: «Право вивчається у двох аспектах: публічному і приватному. Публічне право звернено
на стан Римської держави в цілому, приватне ж належить до майнових
вигод окремих осіб»
(Дигесты Юстиниана. – М., 1984. – С.23.). Між тим, ідеї про можливість вважати публічним
правом те, що стосується положень римської держави, а приватним – те, що стосується користі
окремих осіб, виявилось у подальшому недостатньо для розмежування права приватного і
публічного в європейській юриспруденції.
Загалом теоретики права, зокрема С.С.Алексєєв, звертає
увагу на чотири основні етапи в
історії такої сфери права як право приватне: І етап, який охоплює період з І по ІІ ст. н. е.
вирізняється формуванням приватного (цивільного) права як цілісного системного нормативного
утворення; ІІ етап - Середньовіччя – характеризується відпрацюванням положень приватного
права, їх поєднанням у «праві університетів» як результату
праці глосаторів та постглосаторів; ІІІ
етап пов’язаний із формуванням приватного права в період становлення громадянського
суспільства, що знайшло втілення у вигляді нормативних узагальнень в таких законах послідовно
ліберального змісту, як наполеонівський Цивільний кодекс, Німецьке цивільне уложення; ІУ етап
охоплює другу половину ХХ – початок ХХІ століття і відображає входження у життя
цивільних
законів нового покоління, які відображають глибоку єдність приватного права і сучасного
природного права, невід’ємних прав людини, таких як Цивільні кодекси Нідерландів та канадської
провінції Квебек, новий Цивільний кодекс Росії (Алексеев С.С. Частное право: науч. – публицист.
Очерк/ С.С.Алексеев. – М.: Статут, 1999. – С.40 – 43.).
Протягом тривалого часу дискусія щодо
критеріїв розмежування приватного і публічного
права точилася як в європейській правовій науці, так і серед науковців дореволюційної Росії.
Відомі вчені, серед яких слід назвати І. Покровського, Д. Мейєра, Г.Шершеневича, Л.
Петражицького та ін. висловили свою позицію з даної проблеми.
На жаль, пошук основного критерію так і не завершився успіхом, хоча
вагомим
результатом стало визначення ряду важливих питань, які дискутуються і залишаються
актуальними і сьогодні. Серед них слід назвати наступні: поділ права на приватне і публічне є
об’єктивним, а межа між цими сферами права є мінливою; поділ права на приватне і публічне
впливає на систему права; винайдення критерію такого поділу
необхідне для встановлення у
кінцевому рахунку меж панування держави (публічної влади) над особою; критерії поділу права на
приватне і публічне умовно можуть бути поділені на матеріальні, пов’язані зі змістом відносин,що
регулюються, та формальні, пов’язані зі способом їх регулювання (Черепахин Б.Б. К вопросу о
публичном и частном праве
/ Б.Б.Черепахин. – Иркутск, 1925. – С.1-26.). Сучасні цивілісти, зокрема
Н.С.Кузнєцова, А.С.Довгерт, Я.М.Шевченко, М.М.Сібільов вважають, що подальший історичний
розвиток суспільства, незважаючи на суттєві соціальні потрясіння, що відбулися у ХХ ст.,
підтвердив правильність та актуальність цих положень. Фактично всі сучасні дослідники
формально визнають існування двох
сфер права – приватного і публічного.
Узагальнивши, можна назвати основні характерні риси приватного права (його
особливості), які згадуються у літературі: визнання «суверенітету індивіда» - тобто його
незалежність від інших осіб у приватних відносинах; юридична рівність учасників приватних
відносин перед законом (але не однаковість); визнання пріоритету інтересів приватної особи перед
інтересами держави та інших
соціально – публічних утворень; відсутність відносин влади і
підкорення між суб’єктами приватного права: вони є приватними особами, жодна з яких не
виступає від імені держави чи її органів; наявність ініціативи сторін при встановленні
правовідносин; при виборі правил поведінки, суб’єкти цивільного права мають вільний розсуд,
якщо це прямо не заборонено
законом; реалізація прав відбувається через відповідні юридичні
інститути «прав і свобод» особистості, заснованих на нормах приватного права; надання переваги
позовному порядку захисту інтересів приватних осіб у суді.
Спеціалісти у сфері адміністративного права визначають, в свою чергу, особливості,
притаманні публічному праву. Між тим, приватне і публічне право створюють у сукупності єдину
загальну
систему права.
Слід погодитись також з висновком видатних цивілістів сучасної України про те, що
приватне право – це право повністю тотожне цивільному праву і так званий «дуалізм права» на
сьогодні втратив усі підстави для існування. Таким чином, «приватне право як супергалузь
308
охоплює лише одну галузь права – цивільне право і є повністю тотожним йому» (Правова система
України: історія, стан та перспективи: у 5 т. – Х.: Право, 2008. Т.3: Цивільно – правові науки.
Приватне право/ За заг. ред.. Н.С.Кузнєцової. – 640с. - С.21.).
Даніїл Коцупал,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Юридичні особи в історії цивільного права радянського періоду
Теоретична розробка інституту юридичної особи в радянський період пов′язано з
поступовим відновленням товарно-грошових відносин в період НЕПу. У розвитку даного
інституту можна виділити наступні напрями: це розвиток теорії державної юридичної особи та
розвиток колгоспно-кооперативних відносин (Терехов А., Колоножніков Г.). Стучка П.І. в своїй
праці “Курс советского гражданского права”, піддав нищівній критиці напрям розвитку колгоспно-
кооперативних відносин, як різновиду приватногосподарської діяльності, як “классово
обезличенный”, а відтак шкідливий. В наслідок цього отримали підтримку теорії, що базувалися на
соціалістичній сутності державних юридичних утворень. Іншого напрямку розвитку інституту
юридичної особи в радянський період не могло бути.
Дослідженню інституту юридичної особи в радянський період писвятили свої праці
такі видатні радянські вчені-цивілісти (і не тільки) як Ландкоф С.Н., Флейшиц К.А.,
Венедиктов А.В., Братусь С.М., Аскназій С.І., Толстой Ю.К., Грібанов В.П., Кечекьян С.
Ф.,
Александров Н.Г., Генкін Д.М. та ін.
Цими авторами було розроблено ряд теорій, що стали основоположними в розвитку
інституту юридичної особи. Це такі теорії, як “теорія колективу” Венедиктова А.В., “теорія
директора” Толстого Ю.К., “теорія держави” Аскназія С.І, “теорія соціальної реальності”
обгрунтована Генкіним Д.М. та Александровим
Н.Г.
На питання хто стоїть за юридичною особою, Аскназій С.І. дає наступну відповідь. Не
вірно стверджувати, що за кожною юридичною особою стоїть конкретно визначений трудовий
колектив. Держава, як всенародний неподільний колектив” стоїть за кожною юридичною особою.
Однак, оскільки відповідно до планових завдань, кожне підприємство, користуючись власними
матеріальними засобами
та трудовими ресурсами, обслуговує певно визначену ділянку
господарювання, то юридичною особою є держава не в єдності всіх її функцій (в цій якості
держава виступає лише в майнових відносинах, діючи як казна), а держава, що діє лише на
конкретно визначеній ділянці господарювання, використовуючи за допомогою трудового
колективу надане в користування майно. Державна
юридична особа індивідуалізується тією
ділянкою господарських відносин, на які повинна здійснюватись робота даної юридичної особи.
Теорія держави також не знайшла всесторонньої підтримки з боку вчених. Зокрема
Грибанов В.П. в своїй праці “Юридические лица” зазначає, що теорія держави не виявляє суті
юридичної особи. З аналізу теорії держави Грибанов В.П.
виявив наступні недоліки даної теорії: 1)
оскільки за будь-якою юридичною особою стоїть сама держава, то відносини між юридичними
особами можна охарактеризувати як відносини між одним і тим же суб′єктом – державою; 2) якщо
виходити з того, що саме держава стоїть за юридичною особою, то незрозумілим є положення
законодавства відповідно до якого держава
не відповідає за зобов′язаннями юридичної особи, як і
остання за зобов′язаннями держави. А вирішення цього питання є досить актуальним та значущим
зокрема у зовнішньо-торгівельних відносинах.
Головний недолік теорії держави, на думку Йоффе О.С. полягає в тому, що вона не
розкриває суті правових відносин, що встановлюються між
державними органами. Якщо за
кожною юридичною особою стоїть сама держава, то правові відносини між двома державними
організаціями стають відносинами держави з самою собою. Ця теорія грунтується цілком на
тому, що економічну основу державного органу, як юридичної особи,утворює державна
власність, і не враховує здійснюване державним органом активне керування виділеним
юридичній особі
майном. Але якщо суб′єктом права державної власності є держава, то цього не
можна сказати про суб'єкта оперативного управління, яке (в значенні управління), таким чином,
виявляється безсуб'єктним при трактуванні подібного роду. Що ж стосується цивільно-правової
309
відповідальності й інших конкретних практичних проблем, то на грунті теорії держави вони
нерозв'язні в тій же мірі, як і з позицій теорії соціальної реальності.
Аналіз розвитку юридичної особи в радянський період дає змогу зробити наступні
висновки:
• Теорії юридичної особи радянського періоду підкреслюють значимість держави у
формуванні, розвитку та діяльності юридичної особи, як суб′єкта цивільного права.
• Воля держави визначає основні напрямки діяльності юридичних осіб, а конкретні
шляхи та способи успішної діяльності юридичної особи визначає адміністрація.
• Відбувається обгрунтування становища коли юридична особа не є об′єднанням осіб; є
обмеженою у правах щодо майна, яке за нею закріплено.
• Цивілісти радянської доби довели здатність конструкції юридичної особи наділяти
будь-яку реально існуючу організованість, суб′єктом права.
• Юридична особа, як суб′єкт права обмежувалась в реалізації права власності а
належне їй майно (право власності юридичної особи взагалі заперечувалось) Мова йшла лише про
можливість володіння майном на праві оперативного управління чи повного господарського
відання.
В період трансформації відносин власності виявилися недоліки теорій юридичної особи
радянського періоду. Зокрема, теорія колективу не розглядає питання про майновий бік діяльності
юридичної особи, а досліджкє лише організаційний; не враховані випадки організації юридичної
особи однією особою (недержавною)
Валентина Кочергіна,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Щодо визнання недійсними
рішень органів акціонерних товариств
Важливе місце в системі правових актів займають рішення органів господарських
товариств. Поняття, правова природа і види зазначених правових актів повинні враховуватися при
вирішенні спорів, пов’язаних з їх юридичною чинністю таких актів.
Зазначені питання становлять предмет наукових дискусій, з приводу яких існують різні
підходи в доктрині і
не сформовано одноманітної судової практики.
В цивілістичній науці і судовій практиці не сформовано єдиного підходу щодо поняття,
правової природи та умов визнання недійсними рішень органів господарських товариств.
Дискусійними залишаються питання щодо складів (випадки), порядку і правових наслідків
визнання таких правових актів недійсними.
Наведене обумовлює актуальність наукових досліджень питань вирішення корпоративних
спорів про визнання недійсними рішень органів господарських товариств та окремих положень
таких правових актів.
Учасники, які мають право на позов про визнавання недійсними рішень органів
товариства. Важливим є питання щодо учасників, які мають право на позов про визнання
недійсними рішень органів господарських товариств.
Найпоширенішою категорією корпоративних спорів, які підвідомчі господарським
судам, є
спори між учасниками товариства та товариством з приводу визнання недійсними рішень органів
товариства.
Право на звернення до суду з позовом про визнання недійсними рішень органів управління
господарського товариства мають лише ті його учасники, які були учасниками на дату прийняття
рішення, що оскаржується.
Вимоги учасника товариства про визнання недійсним рішення
органу управління
товариства не підлягають задоволенню, якщо на момент його прийняття позивач ще не набув
права власності на частку в статутному капіталі товариства, оскільки його корпоративні права не
могли бути порушеними.
В Постанові Судової плати у господарських справах Верховного Суду України від 17
лютого 2009 року у справі № К25/147-08 зазначається: з
огляду на ту обставину, що позивач набув
прав учасника Товариства у грудні 2006 року, помилковими є висновки господарських судів усіх
310
інстанцій про те, що у 2007 році вирішувати питання про порядок розрахунку з І. О. та А. Д., які
вибули з Товариства до того, як позивач набув прав учасника вказаного Товариства.
Особа, яка придбала частку в статутному капіталі товариства з обмеженою
відповідальністю чи товариства з додатковою відповідальністю, здійснює права і виконує
обов
’язки учасника товариства з моменту набуття права власності на частку в статутному капіталі.
Відмежування корпоративних спорів про визнання недійсними рішень органів товариства
від трудових спорів. Слід зазначити, що рішення про звільнення посадових осіб виконавчого та
інших органів акціонерного товариства залишаються у подвійній підвідомчості: як корпоративні
спори підвідомчі господарському суду за
місцем знаходження акціонерного товариства, а
загальному суду – як трудові. Питання про правила визначення підвідомчості таких спорів
виникло одразу після передачі корпоративних спорів до виключної підвідомчості господарських
судів і, як на мій погляд, залишається невирішеним і дотепер.
Основним недоліком розмежування підвідомчості таких спорів, запропонованим у п. 4
Постанови Пленуму ВС України № 13,
полягає в тому, що критерієм її визначено предмет позову
(вимоги позивача), а не його підставу (обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги
(фактична підстава) та правові норми, на які він при цьому посилається (правові підстави)). Це
дозволяє зацікавленим особам змінювати підвідомчість шляхом відповідного формулювання
позовних вимог: про визнання недійсними рішення загальних
зборів акціонерів (корпоративний
спір) або про поновлення на посаді чи усунення перешкод у виконанні трудових обов’язків
(трудовий спір).
Варто також погодитися з думкою тих фахівців, які пропонують відмовитися від визнання
відносин обрання та відкликання органів акціонерних товариств трудовими.
Вимоги про визнання недійсними рішень органів АТ обґрунтовуються такими підставами:
1) зміст оспорюваного рішення суперечить законодавству. Наприклад, якщо АТ, статутний
капітал якого ще не сформовано, приймає рішення про збільшення статутного капіталу шляхом
додаткової емісії.
2) спірне рішення прийнято органом поза межами його компетенції. Як правило, таке
обґрунтування мають позовні вимоги про визнання недійсними рішень наглядової ради або
колегіального виконавчого органу (правління)
АТ. Щодо втручання загальних зборів акціонерів у
компетенцію інших органів товариства ВСУ у п. 20 Постанови Пленуму ВСУ № 13 зазначив, що
"не може бути визнано недійсним рішення загальних зборів учасників (акціонерів) товариства з
тих підстав, що його прийнято загальними зборами рішення з питань, віднесених до компетенції
інших органів товариства (наглядової ради,
виконавчого органу тощо), оскільки статтею 98 ЦК
прямо передбачено право загальних зборів учасників товариства приймати рішення з усіх питань
діяльності товариства».
3) спірне рішення прийнято з порушенням порядку скликання і роботи органу, який його
прийняв. Найчастіше рішення ЗЗА оскаржуються саме з цих підстав.
Право на звернення з позовом про визнання недійсним рішення
органу АТ має акціонер.
Так, у постанові ВСУ від 22.04.2008 року у справі № 41/315-17/108: «Відповідно до статті 41
Закону України «Про господарські товариства» загальні збори акціонерного товариства є вищим
органом акціонерного товариства, до компетенції яких віднесено вирішення питань, котрі
стосуються внутрішньої діяльності товариства. За таких обставин, рішення загальних зборів
акціонерного товариства є обов
’язковим лише для учасників товариства. У зв’язку з чим,
відповідно до частини 5 статті 98 ЦК України право на оскарження рішень загальних зборів
товариства належить лише учаснику товариства». Оскільки позивач не був акціонером відповідача,
а їх взаємовідносини ґрунтувались на угоді про спільну діяльність, ВСУ дійшов висновку, що
позивач може захистити своє
право, яке він вважає порушеним реалізацією рішення загальних
зборів акціонерів у спосіб, визначений статтею 16 ЦК України і в межах, що передбачають
відповідальність за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань.
Право на звернення до суду з позовом про визнання недійсними рішень органів управління
товариства мають лише ті його акціонери (учасники), які були
акціонерами (учасниками) на дату
прийняття рішення, що оскаржується. Вимоги акціонера (учасника) товариства про визнання
недійсним рішення органу управління товариства не підлягають задоволенню, якщо на момент
його прийняття позивач ще не набув права власності на акції чи частку в статутному капіталі
товариства, оскільки його корпоративні права не могли бути порушеними. Виключення
становлять