Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених
Подождите немного. Документ загружается.
311
лише ті рішення, які є обов’язковими і для такого акціонера, зокрема, такими рішеннями
затверджені внутрішні локальні норми.
Олена Кравець,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Договірні правовідносини у сфері виконання науково-дослідних робіт
У науковій цивільно-правовій літературі численні праці, наукові пошуки та здобутки
присвячені різним видам зобов’
язань, серед яких вчені науковці виділяють досить широкий спектр
питань, договірних підрядних правовідносин, посилаючись на різні правові підстави їх визначення.
Чільне місце у наукових роботах приділяється аналізу договірних зобов’язань у сфері виконання
науково-дослідних, дослідно-конструкторських та технологічних робіт, ролі та призначенню
зазначених договорів у регулюванні вказаних правовідносин.
Питання договірних
правовідносин у сфері виконання науково-дослідних робіт
висвітлюється переважно фрагментарно, без конкретизації підстав їх виникнення, суб’єктно
об’єктних зв’язків юридичних підстав зміни та припинення, що обумовлено метою вказаних
наукових досліджень. В навчальній літературі містяться розділи, присвячені загальній
характеристиці договору на виконання науково-дослідних робіт в контексті відповідної правової
моделі нині чинного ЦК України.
На мій погляд, в сучасних економічних умовах прискорення інноваційного розвитку
важливе науково-практичне значення набуває не лише договір на виконання науково-дослідних
робіт, а й правові зв’язки , що формуються між різними суб’єктами у процесі формування саме
договірних правовідносин на виконання науково-дослідних робіт, тим
більше, що спеціальних
наукових досліджень присвячених цій проблематиці сьогодні ще бракує.
Особливий акцент слід зробити на правовідносинах та правових зв’язках суб’єктів , які
виникають суто з договору на виконання науково-дослідних робіт, як різновиду підрядних
договірних правовідносин. А саме їх сьогоденна актуальність, значення і роль обумовлюється
наявністю особливостей правових
зв’язків, що випливають із складної процедури тендеру
виконання науково-дослідних робіт за рахунок коштів державного бюджету і завершуючи
підготовкою для укладання договору на закупівлю виконання науково-дослідних робіт, які у
подальшому дають можливість для настання юридичної підстави, тобто укладання договору на
виконання науково-дослідних робіт.
Цей різновид договірних правовідносин, що
спрямований на прискорення НТП,
виготовлення конкурентоспроможної, високотехнологічної науково-технічної продукції, розвиток
сучасної науки і техніки, з метою запровадження їх результатів у виробництво.
Важливою є і та обставина, що у межах цих правовідносин створюються різноманітні
об’єкти права інтелектуальної та промислової власності, захист яких на сучасному етапі має
важливе юридичне значення
науково-правового та транснаціонального рівня.
В цивільно-правовій літературі здебільшого наявні наукові розробки присвячуються
переважно розкриттю юридичної природи договору на виконання науково-дослідних, дослідно-
конструкторських та технологічних робіт.
Я вважаю, що в науково-практичному значенні важливо окреслити не тільки формально-
юридичні ознаки вказаного договору, а й виявити динаміку механізму правового опосередкування
процесу виконання науково-дослідних робіт і тим самим проаналізувати усі елементи цих
правовідносин, які складаються у реальній практиці між різноманітними суб’єктами, як носіями
спеціальної правосуб’єктності, відповідно до умов і вимог договору, його змісту, форми та
отримання певного результату, як об’єкта права інтелектуальної власності.
Договір на виконання науково-
дослідних робіт є специфічною формою опосередкування
правових зв’язків між суб’єктами цих правовідносин, а саме – замовника та виконавця відповідної
науково-дослідної, науково-технічної продукції.
Проте, зазначений договір є не просто юридичним документом, тобто обставиною, з якою
закон пов’язує виникнення правовідносин на виконання науково-дослідних робіт, підготовку
312
науково-технічної продукції, а складається із низки дій та документів, що мають юридичне
значення у часі і просторі для оформлення правових зв’язків у заінтересованих суб’єктів.
Визначене вище й обумовило мій вибір теми, з метою поглиблення знань у цій сфері,
виявлення прогалин чинного законодавства у процесі практики правозастосування його норм
та
механізму цього різновиду підрядних правовідносин.
Семен Кравцов,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Співвідношення права на свободу вираження поглядів із розповсюдженням
недостовірної інформації.
Актуальність теми дослідження обумовлена високими темпами розвитку цивільних
правовідносин у сфері компенсації моральної шкоди в Україні.
Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод
(надалі
Конвенція) пунктом 1 статті 10 встановлює право на свободу вираження поглядів, що включає в
себе свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без
втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.
Разом з тим, пункт 2 статті 10 Конвенції закріплює, що здійснення цих свобод, оскільки
воно пов'язане з обов'
язками і відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов,
обмежень або санкцій, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві для
захисту репутації та прав інших осіб.
Постає питання: як суд повинен реагувати на таке співвідношення між реалізацією права та
його зловживанням? Де знаходиться та межа, яка б дозволяла контролювати
здійснення
відповідних прав з метою уникнення порушень правопорядку?
Показовими у цьому аспекті є приклади відносин між засобами масової інформації та
публічними особами з приводу висвітлення їх професійної діяльності. Категорія таких справ
характеризується наявністю усталеної практики, основні засади та положення якої вироблені
Європейським Судом з прав людини (надалі ЄСПЛ).
Так, у
справі «Лінгенс проти Австрії» Суд зазначив, що свобода преси дає громадськості
можливість дізнатися про ідеї та позиції політичних лідерів і сформувати свій погляд на них, а
відтак, межі допустимої критики є ширшими, коли вона стосується власне політика, а не приватної
особи. На відміну від останньої, перший неминуче і свідомо відкривається
для прискіпливого
аналізу кожного свого слова і вчинку як з боку журналістів, так і громадського загалу і, як
наслідок, повинен виявляти до цього більше терпимості. Безсумнівно, пункт 2 статті 10 Конвенції
дає можливість захищати репутацію інших осіб, тобто всіх людей, і цей захист поширюється і на
політиків також, навіть коли вони не
виступають як приватні особи, але в цьому разі вимоги такого
захисту мають розглядатися у зв'язку з інтересами відкритого обговорення політичних питань.
Рішення, прийняте у справі «Українська Прес-Група проти України» підтверджує практику
ЄСПЛ з цього питання. Так, Судом визначено, що відповідно до пункту 2
статті 10
Конвенції сфера для обмеження політичних висловлювань чи дебатів щодо питань, які
становлять загальний інтерес, є дуже малою. Журналістська свобода передбачає також
використання висловлювань, деякою мірою перебільшених або навіть провокаційних. При
дотриманні умов пункту 2 статті 10
Конвенції право вільно передавати інформацію поширюється
не лише на "інформацію" та "ідеї", які сприймаються сприятливо або вважаються необразливими
чи нейтральними, але й такі, які ображають, шокують чи викликають стурбованість. Суд вважає,
що публікації містили критику двох політиків, яка була викладена жорсткою, полемічною,
саркастичною мовою, проте, обираючи свою професію, вони залишили себе
відкритими для
суворої критики і пильного нагляду; це той тягар, який політики мають прийняти в
демократичному суспільстві.
Однак, національні суди по – різному сприймають практику ЄСПЛ, що призводить до
неоднакового застосування законодавства України. Так, у рішенні Печерського суду м. Києва від
14 листопада 2008 № 2-1071-1/08 за позовом Міністра внутрішніх справ України до редакції
газети
«Республіка Крим», про захист честі, гідності та ділової репутації, Суд дійшов неправильного
313
висновку про те, що вся інформація, опублікована редакцією газети, є недостовірною, при цьому
зазначаючи, що жодне з її положень не має ознак оціночних суджень.
У зв’язку з цим постає необхідність розмежування фактів та оціночних суджень.
Звертаючись до згаданих вище рішень ЄСПЛ, варто акцентувати увагу на думці Суду, який
відзначає, що
слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Існування фактів може бути
підтверджене, а правдивість оціночних суджень доведенню не піддається. Вимога, звернена до
особи, що виразила оціночні судження, про доведення їх правдивості є нездійсненною і порушує
свободу висловлення думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється
статтею 10 Конвенції.
Однак
навіть якщо висловлення є оціночним судженням, пропорційність втручання має
залежати від того, чи існує достатній фактичний базис для оспорюваного висловлювання. Залежно
від обставин конкретної справи, висловлювання, яке є оціночним судженням, може бути
перебільшеним за відсутності будь-якого фактичного підґрунтя.
Таким чином, ми приєднуємось до позиції Європейського Суду з прав людини,
оскільки
її положення щодо розмежування фактів та оціночних суджень, тлумачення допустимих для
оціночних суджень меж є цінними з точки зору застосування їх судами України при розгляді
цивільних справ про компенсацію моральної шкоди.
Марина Куліш,
Київський національний
університет імені Тараса Шевченка
Проблемні питання поняття та правового статусу добросовісного набувача
Правовий статус
визначається системою законодавчо встановлених та гарантованих
державою прав, свобод, законних інтересів та обов’язків особи, а поняття відображає істотні та
необхідні ознаки того чи іншого явища для його належного розуміння. Поняття добросовісного
набувача та його правовий статус у Цивільному кодексі України (далі – ЦК України) є
недосконалими, що створює на практиці
чимало проблем. Чіткість та законодавча визначеність
цих двох правових категорій, реалізація та захист прав та інтересів добросовісного набувача є
необхідними та важливими умовами для гармонійного функціонування цивільного права. Тому,
дослідження поняття та правового статусу добросовісного набувача в науці цивільного права та
вдосконалення положень ЦК України є невідкладним питанням.
В ЦК України
поняття добросовісного набувача, яке випливає з ч.1. та ч. 3 ст. 388 та яке
можна визначити, як „набувач, що придбав чи безоплатно отримав майно від іншої особи, яка не
мала права його відчужувати, при чому, набувач не знав і не міг знати про це” має вагомі недоліки
та не може надати повного
розуміння про те, хто саме є добросовісним набувачем у цивільних
правовідносинах. Зокрема, на нашу думку, недоліком поняття добросовісного набувача в ЦК є те,
що воно не цілісне, а його формулювання потрібно виводити самостійно з різних частин ст. 388
ЦК України.
Ще однією прогалиною є охоплення цим поняттям лише майна як об’єкта
цивільних
правовідносин. Нічого не зазначено про тварин чи інші об’єкти (доходи, продукція), які також
можуть бути отримані добросовісним набувачем. Не зрозумілим є також те, чи поняттям
„добросовісний набувач” охоплюються лише такі аспекти добросовісності як „не знав, та не міг
знати”, чи й інші складові цього поняття. Наприклад, дотримання всіх
вимог законодавства під час
отримання майна, дотримання правил ділового обороту, спрямування на не завдання шкоди іншим
особам цивільних правовідносин (ретельна перевірка документів особи, яка відчужує майно) та ін.
На нашу думку, добросовісність у цьому випадку повинна розглядатися у вузькому розумінні,
коли сприймаючи правомірність та законність права власності у відчужувача, особа
не знає і не
може знати про те, що наявні перешкоди для вчинення правочину, у тому числі, чи є відчужувач
правомірним власником.
Зазначені вище проблеми в понятті добросовісний набувач, що надається в ЦК України, на
практиці можуть приводити до конфузів, змушуючи таким чином суди трактувати його у кожному
випадку по-своєму
. Для того, щоб цьому запобігти, потрібно закріпити уніфіковане поняття
добросовісного набувача в ЦК, яке б не викликало труднощів у розумінні та застосуванні. На нашу
314
думку, воно має бути таким: „добросовісний набувач – це особа, яка платно чи безоплатно набула
майно чи інші об’єкти цивільних прав (набувач) у особи, яка не мала права на їх відчуження, при
чому набувач не знав і не міг знати про це.”
Переходячи до окремих проблемних питань правового статусу добросовісного
набувача,
зазначимо про те, що законодавець в ЦК України визначив його лише частково, залишивши поза
межами правового регулювання деякі питання. Зокрема, недостатньо врегульованими
залишаються норми щодо чіткого встановлення прав добросовісного набувача та встановлення
гарантій добросовісному набувачу, на які б він міг розраховувати при витребування майна
власником з його володіння.
Одним з
прав, які потрібно закріпити в ЦК для належного захисту добросовісного набувача
є відшкодування понесених ним витрат на придбання майна. Про це право добросовісного
набувача було зазначено в Узагальненні судової практики Верховного Суду України від 24.11.08
(далі - Узагальнення) та вказано, що такі витрати має бути стягнено зі сторони, яка отримала
кошти за
недійсним правочином, або з особи, яка є винною в недійсності правочину. Оскільки
Узагальнення не є джерелом права, і на нього добросовісний набувач не може посилатися в суді як
на правову норму, пропонуємо закріпити це право в ЦК України. Наприклад, доповнити ст. 390 ЦК
України таким положенням: „добросовісний набувач має право на
відшкодування понесених ним
витрат на придбання майна від винної у недійсності укладеного ним правочину особи або
сторони, яка отримала кошти за недійсним правочином.”
Часто буває так, що місце знаходження осіб, з якими добросовісний набувач укладав
договір, є невідомим, а їх пошуки не дають результатів. У такому випадку, на нашу думку,
позитивним
є досвід Російської Федерації, де держава бере на себе захист добросовісного
набувача, компенсуючи йому реальні витрати, що він поніс, але не більше, ніж 1 мільйон рублів
(близько 200 тис. гривень). Цей механізм компенсації є новим і ще недостатньо врегульованим в
РФ, але, з іншого боку, він є тією гарантією добросовісному набувачу об
’єктів цивільних
правовідносин, яка не дозволяє йому втратити і майно, і витрачені на його придбання кошти.
Вважаємо, що введення такого механізму компенсації було б доцільно і в Україні. Для цього
потрібно передбачити пункт про такі виплати в Законі України Про Державний бюджет України на
відповідний рік та встановити у відповідних
нормативно-правових актах, наприклад, що кошти
виплачуються державними адміністраціями за місцем винесення рішення суду. На нашу думку,
добросовісний набувач повинен мати право на компенсацію від держави лише в тому разі, якщо
він доведе, що доклав усіх зусиль для дослідження того, чи мав відчужувач майна право на його
відчуження на момент укладення
угоди. Таким чином, статтю 390 ЦК України варто доповнити
таким положенням: „У разі неможливості відшкодування понесених набувачем витрат на
придбання майна від винної у недійсності укладеного ним правочину особи або сторони, яка
отримала кошти за недійсним правочином, компенсація здійснюється державою, якщо
добросовісний набувач доведе, що доклав усіх зусиль для дослідження того,
що на момент
укладення угоди відчужувач майна мав право на таке відчуження. Розмір компенсації повинен
відповідати реальним витратам, але не може перевищувати 50 тисяч гривень.”
Підводячи підсумки, варто сказати про те, що внесення змін до ЦК України щодо поняття
та правового статусу добросовісного набувача дозволить повною мірою захистити його права та
законні
інтереси. А саме таке завдання ставиться перед демократичною, соціальною та правовою
державою.
Юлія Куплена,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Проблематика притримання як способу забезпечення виконання зобов’язань
Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що право притримання як самостійний
спосіб забезпечення виконання зобов`язань вперше отримав своє законодавче закріплення
в
ч.1ст.546 Цивільного кодексу України 16.01.2003р. Саме законодавча новизна притримання,
недосконалість законодавства в частині його регулювання, недостатня теоретична розробка даного
правового субінституту спричинило появу багатьох проблемних питань, які варто вирішити.
315
Дискусійним питанням є визначення місця притримання серед інших інститутів цивільного
права. Наприклад, Б.М.Гонгало вважає, що притримання майна боржника не повинно належати до
способів забезпечення виконання зобов’язань. В.П.Грибанов визначає притримання як захід
оперативного впливу, Є.С.Суханов – як захід, що пов’язаний із забезпеченням зустрічного
задоволення. С
.В.Сарбаш вважає, що притримання та заходи оперативного впливу є різними
правовими інститутами. Має право на існування точка зору Антонюка, який розглядає
притримання як засіб самозахисту прав та інтересів кредитора.
Загальні положення про притримання як способу забезпечення виконання зобов`язань
містяться в ст.ст.594-597 ЦКУ, що утворюють окремий §7 «Притримання», який
входить до глави
49 «Забезпечення виконання зобов’язань», та спеціальні норми, що надають кредитору право
притримати річ для забезпечення виконання зобов’язань за такими договорами: підряду (ст.856),
побутового підряду (ч.2 ст.874), перевезення (ч.4 ст.916), комісії (ст.1019) та за іншими договорами
за наявності необхідних для цього підстав, а також ст.ст.163, 170 Кодексу
торговельного
мореплавства України.
Проблемою цивілістичної науки є відсутність як доктринального, так і законодавчого
визначення притримання як способу забезпечення виконання зобов’язань, що повязана з
недостатньою розробленістю субінститу притримання. Як правило, розкриття суті притримання
здійснюється через цитування чинних норм. Недивлячись на зовнішню простоту притримання
існує ряд різних точок зору на його сутність
. Так, А.А.Рубанов вважає притримання складовою
частиною основного зобов’язання; С.В.Сарбаш, А.В.Кузнецов – одностороннім
правочином;В.Н.Бєлов - самостійним договором; О.А.Підопригора, Н.О.Саніахметова,
Є.О.Харитонов – різновидом речових (титульних) прав на чужі речі. Вирішення даної проблеми є
одним із ключових.
Варто наголосити на
тому, що існує проблема, пов’язана з об’єктом права притримання.
Так ним можуть бути лише речі, наприклад, не вилучені з цивільного обороту, обмежено
оборотоздатні, рухомі речі. Відносно нерухомих речей – триває дискусія про таку можливість,
незважаючи на відсутність у чинному законодавсті прямих обтяжень чи заборон застосувати щодо
них притримання, а також
його державної реєстрації. Досить проблемним залишається питання
можливості грошей бути об’єктом права притримання. З цього приводу серед науковців немає
однозначної точки зору. М.І.Брагинський допускає можливість притримання грошей;
В.В.Вітрянський – виключає гроші з кола предметів права притримання; інші - допускають
притримання окремих видів грошей, а саме: індивідуалізовані готівкові
гроші в іноземній валюті;
індивідуалізовані готівкові гроші в національній валюті України, які мають цінність, відмінну від
їх номінальної вартості(інвестиційні, пам’ятні, ювілейні, сувенірні монети). Дискусійним
залишається питання про право притримання цінних паперів. Одні дослідники вважають, що вони
без будь-яких виключень можуть бути об’єктом права притримання, інші-не визнають
за ними
такої можливості, а треті - об’єктом притримання визнають лише цінні папери у документарній
формі. Для усунення неоднозначності щодо об`єктів, які можуть бути притриманими для
забезпечення виконання зобовязань варто конкретизувати ч.1 ст.594 ЦК України та викласти в
наступній редакції: «Кредитор, який правомірно володіє рухомою, визначеною індивідуальними
ознаками річчю,
що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі
невиконання ним в строк зобов`язання…має право притримати її у себе…». Законодавчого
врегулювання потребує питання про можливість притримання речі, належні боржнику не лише на
праві власності, але й на підставі іншого правового титулу.
У чинному законодавстві України не визначено строку
, протягом якого кредитор міг би
застосувати право притримання речі боржника. Саме тому, доцільно передбачити певний
присічний строк, закінчення якого спричинило б припинення права кредитора розпочати
застосування ппритримання речі боржника. Тривалість цього строку можна встановити рівною
тривалості строку загальної позовної давності.
На жаль, у сучасній науковій літературі недостатньо повно висвітлюються проблемні
аспекти змісту правовідношення притримання, дослідження яких дозволило б ефективно
захистити законні інтереси кредитора при притриманні прав боржника.
Враховуючи стислі формулювання статей ЦК України, присвячених праву притримання,
існує нагальна потреба вирішення на законодавчому рівні ключового питання щодо наявності та
оцінки підстав і передумов, які обумовлюють виникнення права кредитора на притримання.
316
При побудові та вдосконаленні нормативного регулювання притримання варто
враховувати окремі особливості законодавства деяких країн світу. Зокрема,*необмежене право
слідування, яким наділений предмет притримання у праві Республіки Молдова, канадської
провінції Квебек і яке робить захист інтересів кредитора більш надійним;*право ретентора
використовувати притриману річ із спрямуванням одержаних доходів у рахунок задоволення своїх
вимог до боржника (ЦК Республіки Молдова, ЦК Японії), яке дозволяє зменшити майнові наслідки
застосування притримання для боржника і, можливо, навіть уникнути продажу належної йому
речі, що притримується, після повного задоволення вимог кредитора;*визначення предмета
притримання не лише за видами речей, але й за їх приналежністю боржнику чи третій
особі(Республіки
Естонія), або боржнику чи кредитору-ретентору(США), що надає однозначності
у вирішенні питання про можливість застосування притримання на практиці у тих чи інших
випадках.
Таким чином, для ефективного застосування притримання як самостійного способу
забезпечення виконання зобовязань на практиці варто вирішити зазначені вище проблеми як на
доктринальному, так і на закондавчому рівнях
, при цьому максимально врахувавши досвід
зарубіжних країн.
Ярослава Курдюкова,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Обсяг дієздатності малолітніх осіб при здійсненні авторських прав
Актуальністю обраної теми є те, що малолітні та неповнолітні особи, відповідно до ч.1ст.2
ЦКУ є учасниками цивільних відносин, тобто володіють цивільною правосуб’єктністю, яка
складається
з дієздатності та правоздатності. Якщо правоздатність осіб не може буде обмеженою,
то дієздатність малолітніх осіб є частковою і визначається віковими межами – до 14 років. Існує
невідповідність загальної цивільної дієздатності до здатності людини займатися творчою
діяльністю. О.А. Підопригора та О.Д. Святоцький таку творчу діяльність називають авторською
або творчою дієздатністю. Авторською її
можна назвати тому, що це здатність бути автором
якогось творіння. Саме ця здатність бути автором будь-якого результату творчої інтелектуальної
діяльності не залежить від віку, а також від чіткого усвідомлення своїх дій. Тобто якщо твір
створила особа, яка досягла 3-річного віку, вона наділена авторським правом від народження, але
реалізувати його
вона його може самостійно тільки після настання законодавчо встановленого
віку. До цього часу майнові авторські права здійснюють законні представники даної особи –
батьки, опікуни, піклувальники. Саме в цьому розмежуванні авторського права і полягає
актуальність обраної теми, бо у фаховій літературі та юридичній періодиці вона висвітлена
надзвичайно мало, тоді як інститут авторського права
відомий, як один із найважливіших
інститутів цивільно-правової науки, і саме це створює багату її проблематику.
По-перше, проблема обмеження прав авторів полягає в тому, щоб з’ясувати чи можна
називати обмеження авторської дієздатності малолітніх осіб по здійсненню ними майнових прав
обмеженням прав авторських прав взагалі (поряд з обмеженнями, що
дозволяють вільне та
безоплатне використання, і обмеженнями, обумовлені виплатою винагороди). Фактично суб’єктом
авторського права є дитина, але обмежено, юридично розпоряджатися долею твору можуть лише її
законні представники. За цієї підстави існує багато випадків зловживання правом, а саме
посилаючись на ч.3 ст.426 ЦКУ, в якій йдеться й про те, що використання
об’єкта права
інтелектуальної власності іншою особою може здійснюватись правомірно і без надання такого
дозволу.
По-друге, проблема існування авторських прав та дієздатності малолітніх осіб на
щоденники та листи. Авторські права на щоденники та листи є досить дискусійною темою, бо
авторськими правами, наприклад на зміст листа або щоденника, є автор,
а право власності може
мати інша особа, як у випадку з малолітніми особами – законний представник. Згідно зі ст. 31, 32
Конституції України кожному гарантується таємниця листування, а також ніхто не може зазнавати
втручання в його особисте життя. Тому, посилаючись на те, що листи та щоденники мають досить
інтимний та особистий характер, можна зробити
висновок, що здійснення законними
317
представниками майнових прав є протиправним. Також дещо колізійним є те, що малолітні автори,
які володіють особистими немайновими правами щодо твору, серед яких – недоторканість твору
(п.4 ст.438 ЦКУ), в той час як представники, які володіють майновими правами щодо такого твору
мають право на його використання.
По-третє, проблема права доступу. Ст.26
ЗУ «Про авторське право та суміжні права»
вводить поняття права доступу. Сутність даного права є майновою, тобто реалізовувати це право
буде не суб’єкт авторського права - малолітня особа, а законний представник, який (як зазначено в
статті) по суті є юридичним суб’єктом авторських прав.
По-четверте, проблема визначення об’єктів авторського
права малолітніх осіб.
Професор С.О. Беляцкін вважав, що об’єктом авторського права, з огляду на його особливості, не
вважаються лише ті творіння, у яких хоча б і є елемент творчості, але настільки нікчемний за
змістом, що неможливо їх поставити в один ряд творами мистецтва. Більшість же сучасних вчених
відстоюють
позицію, щодо того, що об’єктом авторського права може бути будь-яка творча
діяльність особи, і саме це дозволяю визнавати авторську дієздатність малолітніх, бо чисто з
біологічних причин рідко коли можна порівнювати твори дорослого та дитини, але все ж таки такі
випадки існують. Також у ЗУ «Про авторське право та суміжні
права» відсутні вимоги щодо того,
яку саме форму має набути твір або будь-які вимоги до твору. Це означає, що твір як об’єкт
авторського права може бути виражений у будь-якій формі, за умови, що ця форма дає можливість
донести твір до широких мас.
По-п’яте, проблема захисту
своїх немайнових прав дитиною, яка не може реалізувати в
повній мірі цей захист, бо не володіє достатнім обсягом дієздатності, тоді як представники в праві
регулювати майнові питання авторських прав малолітньої дитини.
Як висновок, авторська дієздатність малолітніх осіб є досить не врегульованим питанням
в нашому законодавстві, отже, обрана тема є досить колізійною
та актуальною та потребує
більшого врегулювання, що, зокрема, вбачається в таких пропозиціях - перш за все, більша
деталізація цивільного законодавства у сфері авторських прав, усунення прогалин та колізій. Було
б доцільним створення окремої статті в Цивільному Кодексі, яка б включала норми щодо
правомірного обмеження прав автора, а також статтю щодо чітко
перелічених прав юридичних
представників суб’єктів авторського права (метою є виключення зловживання правом).
Необхідним є розширенні поняття недоторканості твору малолітніх осіб, як суб’єктів авторського
права, що здійснене в недостатній мірі в п.4 ч.1 ст.14 ЗУ «Про авторське право та суміжні права».
Зокрема визначення поняття «будь-яке інше посягання на твір
», що можна неоднозначно
тлумачити.
Юлія Кучерук,
Київський національний університет
іметі Тараса Шевченка
Концепція неприпустимості зловживання правом як втілення принципу
добросовісності
Принцип добросовісності – одна із засад цивільного законодавства (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК
України.
Принцип добросовісності містить вимоги, які допомагають зняти або пом’якшити недоліки
абстрактної та формальної природи права, наблизити
його до ідеалів справедливості, рівності,
свободи і гуманізму. Не випадково в юридичній науці існує протиставлення між діями
добросовісного характеру та діями формально-юридичного характеру.
На думку Погребняка С.П., у принципі добросовісності можна виділити два аспекти: 1)
добросовісність при реалізації прав і повноважень і 2) добросовісність при виконанні юридичних
обов’язків.
Добросовісність при
реалізації прав і повноважень втілюється в кількох різних концепціях:
а) неприпустимість зловживання правом; б) заборони обходу закону; в) добросовісної помилки.
Обхід закону відрізняється від зловживання правом тим, що зловживання передбачає
використання заздалегідь передбачених прерогатив, у той час як обхід закону втілюється не у
використанні вже визнаного права, а в ухиленні
від юридичного правила з метою отримати право,
318
яким цей суб’єкт не володіє. Таким чином, право при зловживанні правом є засобом, а при обході
закону – ціллю.
Добросовісна помилка має місце тоді, коли суб’єкт безневинно помиляється при оцінці
своєї поведінки як правомірної. Наприклад, ця обставина є суттєвою для визнання особи
добросовісним набувачем права власності. Добросовісну помилку можна відмежувати
від
зловживання правом та обходу закону за умислом особи. При зловживанні правом (а саме його
різновиді – шикані) та обході закону особа чітко усвідомлює негативні для суспільства та/або
держави негативні наслідки і свідомо бажає їх настання. У найбільш «пом’якшуючому» випадку -
зловживанні правом без прямого наміру завдати шкоди особа не
усвідомлює, що завдає негативні
наслідки, але повинна була б і могла б це припустити. У разі добросовісної помилки особа не
повинна була і не могла припустити негативних наслідків, спричинених її діянням.
Зловживання правом є настільки шкідливим явищем, що закріплення заборони його
вчинення є не лише в національному законодавстві, а й в
основних міжнародно-правових актах з
прав людини. Принцип неприпустимості зловживання правом є складовою права Конвенції про
захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (ст. 17 і п. 3 ст. 35).
Принцип неприпустимості зловживання правом зазвичай виводять із конституційних
положень, згідно з якими здійснення прав і свобод людини не повинне порушувати права і свободи
інших осіб
Серед існуючих в Україні правових галузей проблема категорії зловживання правом
найбільш актуальна саме для цивільного права. Адже лише в ньому міститься пряма законодавча
заборона зловживання правом. Зокрема, стаття 13 ЦК України закріплює заборону «дій, що
вчинюються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах».
Учені
виділяють два різновиди зловживання правом: зловживання правом без прямого
наміру завдати шкоди і шикана (від німецького Schikane – причіпка) - зловживання правом з
прямим наміром завдати шкоди іншій особі. Ця класифікація є виключно науковою через те, що в
цивільному законодавстві відсутній термін «шикана». Хоча за ч. 3 ст. 13 ЦК України, яка говорить
про заборону
дій особи, що вчинюються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також
зловживання правом в інших формах, на нашу думку, під словами «дії особи, що вчинюються з
наміром завдати шкоди іншій особі» цілком можна зрозуміти формулювання терміну «шикана».
Підсумовуючи, можна сказати, що:
− право при зловживанні правом є засобом, а при
обході закону – ціллю;
− відмежувальним критерієм добросовісної помилки від зловживання правом та
обходу закону є умисел особи;
− у науці виділяють два різновиди зловживання правом: зловживання правом без
прямого наміру завдати шкоди і шикану. Утім ця класифікація є виключно науковою, через те що в
цивільному законодавстві відсутній термін «шикана».
Ольга
Кучмієнко,
Київський національний університет
Імені Тараса Шевченка
Співвідношення спільної сумісної і спільної часткової власності
Спільна власність відома ще з римського права: наприклад, т.з. «левове товариство», на
думку І.Жилінкової, було об'єктом права спільної власності: відбувалося покладення майнового
обов'язку на одного із співвласників і надання майнових прав іншому
. На сьогодні така
«спільність» не є допустимою.
І спільна сумісна, і спільна часткова власність мають спільні джерела виникнення
суб'єктивного права (на підставі закону або правочину), його припинення, обидва різновиди
характеризуються множинністю суб'єктів і єдністю об'єкта права власності. В одних
правовідносинах можуть існувати обидва режими: Законом України «Про
об'єднання
співвласників багатоквартирного будинку» встановлюється режим спільної сумісної власності на
неподільне майно (ліфти, сходи тощо) та режим спільної часткової – на загальне ( житлова
квартира як цілісний об'єкт). Можна сказати, що при наявності спільної власності фактично
складається два кола відносин: внутрішні, відносні (між співвласниками) та зовнішні, абсолютні
319
(між співвласниками та іншими суб'єктами права власності). Отже, як різновиди правового режиму
спільної власності і спільна часткова, і спільна сумісна власність мають спільні риси, але вони
різняться особливостями, що пов'язано з правовою природою часток у праві в обох різновидах.
В цивілістиці виділяють дві конструкції часток у спільній частковій
власності: реальну та
ідеальну, головною ж відмінністю спільної сумісної власності є факт відсутності ідеальних часток.
Якщо при спільній частковій власності співвласник може вимагати надання для
користування йому КОНКРЕТНОЇ частини майна, виділеного в натурі, то при спільній сумісній
власності це є просто неможливим через відсутність ідеальної частки.
При наявності двох співвласників виділ
частки в натурі в обох випадках призводить до
припинення права спільної власності, а при наявності трьох і більше – до зменшення об'єкту
спільного майна.
Обсяг прав співвласника спільного об'єкта не може бути рівним обсягу прав
індивідуального власника, оскільки такий же обсяг прав мають інші співвласники. В межах же
спільної
часткової власності власник конкретної частки має майже такі ж права та обов'язки, як і
індивідуальний суб'єкт права на свою річ, з тією різницею, що він додатково обтяжений обов'язком
не порушувати своїми діями права інших співвласників. При спільній сумісній власності суб'єкти
здійснюють свої правомочності щодо майна як цілісного
об'єкта спільно, тобто не мають
конкретизованих повноважень щодо конкретної долі в межах сумісної власності. Тому вважається,
що у разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном згода
інших співвласників припускається. При спільній частковій власності особа може розпоряджатися
лише своєю часткою в праві, але не всім майном.
Тож
у спільній частковій власності майно поділено на частки, що певною мірою ділить
цілісне майно на долі, в межах якої кожен із співвласників здійснює визначений обсяг
правомочностей. При здійсненні спільної сумісної власності цілісніть майна не порушується.
Виділ частки з спільного майна можливий при існуванні обох різновидів, з тією лише
різницею, що при
спільній сумісній власності частки необхідно визначати вже в процесі виділення,
тоді як при спільній частковій власності вони вже визначені законом або правочином. До того ж
розмір частки у спільній сумісній власності може змінюватися з урахуванням конкретних обставин
справи значно частіше, ніж в спільній частковій власності.
При поділі майна, що є
у спільній сумісній власності також необхідно встановити розмір
часток, які є рівними за відсутності зауважень. Але в цій ситуації виникає проблема: ми можемо
говорити про наявність переходу режиму спільної сумісної у спільну часткову власність: правові
засади поділу однакові для обох випадків. Іноді, на думку Фурси С.Я., відбувається поглинання
спільної сумісної
власністю спільною частковою(при будівництві будинку подружжям та іншими
членами сім'ї), коли право спільної сумісної власності впливає на розподіл спільної часткової
власності.
Існують деякі практичні проблеми при виділі частки чи поділі спільного майна: оскільки
грошова компенсація співвласникові за його частку, у разі розподілу майна, може бути надана
лише за
його згодою, то виникають проблеми при поділі, наприклад, неподільних речей чи
нерухомості. Такі проблеми виникають і при поділі певної сукупності подільних речей (
наприклад, при спадкуванні двома особами, якщо в спадок складають кілька об'єктів особам важко
узгодити питання належності тих чи інших речей кожному з них).
Отже, спільна сумісна і спільна
часткова власність є різновидами права спільної власності.
Як дві складові одного цілого вони мають спільні риси, але і відрізняються за особливостями
виникнення і припинення, об'єктним складом, особливостями здійснення і поділу, взаємовідносин
учасників тощо. Більше того, на практиці вони можуть взаємно поглинати чи взаємно переходити з
одного в інший за
наявності відповідних юридичних фактів.
320
Ігор Лавріненко,
Національна юридична академія України
Імені Ярослава Мудрого
Проблемні питання конвалідації договору, вчиненого без дотримання нотаріальної
форми
Згідно з класичним вченням про недійсні правочини, до яких, безсумнівно, відноситься і
договір, останні поділяються на нікчемні та оспорювані. Дана класифікація є результатом
еволюційного розвитку пандектного німецького цивільного права, яка знайшла своє законодавче
закріплення також і в Цивільному
кодексі України (далі – ЦК України).
Варто зазначити, що суть конвалідації (зцілення) полягає в тому, щоб надати нікчемному
правочину юридичної сили з моменту його вчинення, тим самим повертаючи у сферу цивільного
обороту правочин, який належним чином не був оформлений, проте інтереси якого заслуговують
на підтримку. Неординарність цього явища полягає в тому,
що згідно з класичним вченням, яке у
переважній більшості випадків оперує такими категоріями як смерть, хвороба, здоров’я, нікчемний
правочин – так би мовити – мертвонароджений організм, який не може бути вилікуваний за
жодних обставин і, відповідно, ніколи не зможе набути юридичної сили. Даний висновок
органічно узгоджується з римським правом, яке встановлювало: quod initio vitiosum est non potest
tractu temporis convalescere – „те, що в своїй основі має ваду, не може з плином часу набути силу”.
Сучасна цивілістична наука сприймає такий принцип, проте, як відомо, з кожного правила
є свої винятки. І як справедливо зазначає Т.М. Яблочков: „Мы должны всегда помнить, что там,
где есть «принцип», там есть и исключение… Жизнь
с ее запросами расширяет брешь
«исключений», и мы были бы неправы, если бы настаивали на абсолютной силе указанного
принципа права”.
Палким противником такого підходу виступає Ф.С. Хейфец, який вказує, що в таких
випадках правопорушникам надається можливість легально обійти норму закону за допомогою
судового рішення, створюючи тим самим лазівки у
законодавстві, що навряд чи сприяє
стабільності цивільного обороту. Такий формалізм науковця пояснюється, скоріше за все,
пануючим у цивілістиці поглядом на нікчемний правочин як на правопорушення, за якого дійсно
не просто переконати у можливості визнати такий правочин дійсним за допомогою судового
рішення. У чому ж полягає вказана лазівка не зрозуміло, оскільки
законодавець вважає за певних
умов конвалідацію цілком законною та формулює її як виключення із загального правила. Єдиним
„обходом закону” може слугувати лише ситуація, коли правочин, який підлягає обов’язковому
нотаріальному посвідченню, визнається дійсним у судовому порядку, а сторони останнього не
сплачують мито за його посвідчення. Згідно з Декретом КМУ „Про
державне мито” останнє
становить 1% суми договору. Але навряд чи подібні випадки широко використовуються на
практиці, адже судова тяганина та бюрократичні лабіринти заберуть чимало часу та сил. Проте,
якщо ж все-таки така ситуація має місце, її необхідно вирішувати. Для уникнення подібних
прецедентів доцільно внести зміни до ЦК України, спрямовані на попередження
таких зловживань,
які передбачатимуть або обов’язок сторін після винесення судового рішення нотаріально
посвідчити правочин, або покласти на них (чи лише на недобросовісну сторону) обов’язок у
судовому порядку відшкодувати держмито, яке встановлено за здійснення відповідних
нотаріальних дій.
Відповідно до чинного законодавства існують умови застосування судом конвалідації. До
них, зокрема,
відносять, повне або часткове виконання договору та необхідність однієї із сторін
щодо ухилення від його нотаріального посвідчення.
Щодо першої підстави, то нам необхідно з’ясувати як тлумачити термін „виконання”. Чи
варто його розуміти в класичному сенсі – як дію, здійснену для виконання зобов’язання за вже
укладеним договором (а точніше, зобов’язання
, яке б виникло, якщо б договір не був нікчемним),
або взагалі як будь-яке надання, вчинення будь-яких фактичних дій, які чітко свідчать про
спрямованість волі сторони, з якими закон пов’язує укладення реального договору і яке, власне,
виконанням не є. У теорії перший вид виконання умовно називають виконавчим наданням
(консенсуальний правочин), а другий – конститутивним (реальний правочин). Якщо застосовувати
перший підхід до виконання, то ми повинні визнати, що закон надає право на позов про
конвалідацію нікчемного договору лише тій стороні, яка повністю або частково виконала договір,