Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених
Подождите немного. Документ загружается.
341
Діяльність юридичної особи є діяльністю його колективу в найширшому розумінні. Цей
колектив повинен бути відповідним чином організований та очолений керуючим органом. До
вказаних моментів зводиться принцип організаційної єдності юридичної особи.
О.С. Іоффе визнає, що теорія колективу страждає суттєвими недоліками, оскільки її автори
розробили лише загальну формулу, не приділивши уваги
вирішенню ряду конкретних питань.
Представники теорії колективу довели, що будь-який член колективу може формувати
волю юридичної особи в сфері цивільного обороту. Дане явище здається цілком вірним. В той же
час існує міцний контраргумент, висунутий Ю.К. Толстим. Зміст його полягає у тому, що кожен
член колективу в свій час обмежений
посадовими функціональними рамками, тому всі його діяння
можна розглядати лише як творче виконання волі керівництва юридичної особи, яка, в свій час
формується відповідним дестинатарієм.
Також варто зазначити, що, наприклад, член громадської організації (не в якості робітника)
не може вчинити делікту, який розглядався би як делікт юридичної особи та клався би
на
відповідальність останньої. Нема підстав стверджувати, що вольовий процес окремих осіб-
працівників, спрямований на досягнення негативних результатів і який призвів до таких,
формується у волю юридичної особи. Але зовсім необов’язково, щоб в одному напрямку цей
процес здійснювався всіма членами колективу. Воля юридичної особи визначається домінуючою
функціональною волею.
Та й колектив
не може бути діючим колективом даної організації, оскільки річ йде про
вчинення юридичних дій, що призводять до виникнення зовнішніх правовідносин юридичної
особи. Цим зовнішнім правовідносинам протистоять внутрішні (тобто правовідносини між
юридичною особою та її членами).
В юридичній літературі існує теза: колектив не може бути винним. Оскільки
відповідальність юридичної особи не
виключається, то тим самим визнається відповідальність за
так звану „чужу вину”. Але існує твердження, що можна і варто говорити про вину не лише
окремих працівників, а й колективу вцілому, хоча майже ніколи правопорушення не пов’язане із
загальною виною. Чи повинен з цього слідувати висновок: вина будь-якого працівника є виною
юридичної особи? Щоб дати відповідь на це питання потрібно, перш за все, розібратись в
наступних речах: 1) як розуміти вину юридичної особи; 2) чи є правомірним ототожнення вини і
волі; 3) чи є вина єдиною суб’єктивною умовою відповідальності юридичної особи?
Вина юридичної особи формується як психічне ставлення до вчинків та їх наслідків
працівників даної особи. Вона є не простим сумування вини окремих осіб, а якісно іншим явищем.
Дії одного працівника представляють собою дії всього колективу, як зазначав М.С. Малеїн,
оскільки інші робітники не є для нього „чужими”.
В державних юридичних особах волеформуючий колектив значно вужчий, ніж в інших. В
більшості випадків це
директор, управляючий. І в частині правомірних юридичних актів, що
походять від певної юридичної особи дуже часто воле формуючий орган і є волевиявляючим.
Такими є найгостріші проблеми досліджуваної мною теми, яка ще довгий час не втратить
актуальності з тих причин, що на сьогодні вона є дійсно мало досліджуваною і вирішення проблем,
що виникають в рамках неї є проблемною метою з огляду на неоднорідність множини юридичних
осіб.
Узагальнивши все вищевикладене можна зробити висновок: неможливо сформулювати
загальний для всіх юридичних осіб процес волеформування та волевиявлення. У процесі їх
дослідження надзвичайно важливо диференціювати її внутрішню та зовнішню діяльність, а також
діяльність правомірну та протиправну. Також
необхідно враховувати особливості організаційно-
правової форми кожної юридичної особи.
До того ж, при дослідженні процесу формування волі та волевиявлення потрібно
розрізняти волеформуючі органи, що представляють юридичну особу ззовні при здійсненні нею
правомірних юридичних дій та органи волеформуючі, які, проте, не представляють юридичну
особу. Також варто розрізняти діяльність всього колективу, діяльність
кожного учасника даного
колективу, угодні волевиявлення юридичної особи, які можуть йти лише від її органу або його
представників.
342
Артем Орлов,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Особливості набуття та переходу права власності при укладенні договорів купівлі-
продажу нерухомого майна
Безсумнівно варто погодитись із точкою зору тих цивілістів, на думку яких важливість
визначення моменту переходу права власності на об’єкти цивільних прав, у тому числі на нерухомі
речі, пояснюється
тим, що саме з цим моментом пов’язаний перехід до набувача відповідного
об’єкта правомочностей, що складають зміст суб’єктивного права власності. Цим, на нашу думку, і
обумовлюється актуальність даного дослідження.
Метою роботи є проведення аналізу специфіки набуття та переходу права власності при
укладенні договорів купівлі-продажу об’єктів нерухомості ,
зокрема об’єктів незавершеного
будівництва.
Ідейну основу та, відповідно проблематику розгляду теми дослідження, в своєму
підручнику лаконічно відобразив Є.О.Харитонов, який підкреслює, що «момент укладення
договору не завжди співпадає із моментом виникнення права власності на майно за цим
договором». Саме крізь цю методологічну призму ми і будемо розглядати питання особливостей
набуття та переходу права власності за договорами купівлі-продажу об’єктів нерухомості.
Нормативне визначення поняття нерухомості (нерухомої речі) як об’єкта цивільних прав
закріплене в ч.1 ст.181 ЦК України: «до нерухомих речей належать земельні ділянки, а також
об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення
та
зміни їх призначення». В даній нормі також звертається увага на те, що режим нерухомої речі
може бути поширений і на інші об’єкти (мова йдеться про так звану «рухому нерухомість» -
морські та повітряні судна, космічні об’єкти тощо); однак вони не є предметом розгляду в даній
роботі.
Будучи різновидом договору
купівлі-продажу, договір купівлі-продажу нерухомості
характеризується загальними ознаками, притаманними першому, зокрема двостороннім
характером, відплатністю, тотожною метою. При цьому, зазначений тип договору купівлі-продажу
відзначується цілим рядом особливостей, пов’язаних із визначенням порядку, умов та моменту
переходу права власності на об’єкт договору – нерухоме майно.
Під цим кутом, варто приділити
увагу специфіці способу укладення договору купівлі-
продажу нерухомості. З цією метою, прослідковуючи аналітичну лінію Є.О.Рябоконя, відзначимо
наступне. Незважаючи на те, що договір купівлі-продажу об’єктів нерухомості є різновидом
загального договору купівлі-продажу, відносити його за цією ознакою до реальних або
консенсуальних договорів некоректно, оскільки, відповідно до ст.657 ЦК
України, цей тип
договору вимагає обов’язкового нотаріального посвідчення та державної реєстрації та згідно ч.1
ст.210 і ч.3 ст.640 ЦК України вважається укладеним з моменту його державної реєстрації
(аналогічне нормативне положення міститься і в ст.182 ЦК України). Тобто, самої лише згоди
сторін за істотними умовами договору недостатньо для встановлення факту
укладення цього
договору. Зазначене дозволяє віднести договір купівлі-продажу об’єктів нерухомості до особливої
групи договорів за моментом їх укладення – договорів, які вважаються укладеними з моменту їх
державної реєстрації (при цьому зауважимо, що дана наукова позиція не є єдиною серед
вітчизняних цивілістів; зокрема, за визначенням О.О.Бойка, договір купівлі-
продажу об’єктів
нерухомості варто розглядати як різновид консенсуального договору, а вимогу його державної
реєстрації – як складну письмову форму правочину).
Суттєвими особливостями, в контексті розгляду проблематики роботи, відзначається
купівля-продаж об’єктів незавершеного будівництва.
Зокрема, згідно з абз.1 та абз.3 ч.2 ст.331 ЦК України, право власності на новостворене
нерухоме майно виникає
з моменту завершення будівництва та з моменту його державної
реєстрації. А за ч.3 ст.331 ЦК, до завершення будівництва особа вважається власником матеріалів,
обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва. Таким чином, для того, щоб
набути право власності на нерухомість у результаті створення речі, необхідне настання таких
юридичних фактів: 1)
завершення будівництва; 2) прийняття нерухомого майна до експлуатації; 3)
реєстрація права власності на нерухоме майно. Разом з тим змінами, внесеними до ЦК України
343
законом від 15 грудня 2005 року, ч.3 ст.331 була доповнена абз.2, відповідно до якого у разі
необхідності особа, яка здійснювала будівництво, може укласти договір щодо об’єкта
незавершеного будівництва, право власності на яке реєструється органом, що здійснює державну
реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або
користування земельною
ділянкою для створення об’єкта нерухомого майна, проектно-
кошторисної документації, а також документів, що містять опис об’єкта незавершеного
будівництва.
Розкриваючи відсилочні положення даної норми, відзначимо, що згідно п.5 Прикінцевих
положень Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх
обмежень» від 01.07.04 р., до створення єдиної системи
органів реєстрації прав, а також до
формування Державного реєстру прав у складі державного земельного кадастру реєстрація об'єктів
нерухомості проводиться комунальними підприємствами бюро технічної інвентаризації (БТІ). БТІ
здійснюють державну реєстрацію на підставі Тимчасового положення про порядок державної
реєстрації прав власності на нерухоме майно (Наказ Міністерства юстиції від 07.02.02 р.).
Склад документів, які
подаються для реєстрації прав власності на об’єкти незавершеного
будівництва при укладені договору купівлі-продажу, зазначений в Листі Міністерства юстиції вiд
10.05.2006 № 19-32/1 «Щодо порядку державної реєстрації прав власності на об'єкти
незавершеного будівництва».
Розглядаючи особливості переходу права власності за договорами купівлі-продажу
об’єктів незавершеного будівництва, також звернемо увагу
на наявність певних суперечностей в
законодавстві. Зокрема, згідно з п.1.6. Тимчасового положення, реєстрації підлягають права
власності тільки на об’єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в
експлуатацію у встановленому порядку; тобто має місце неузгодженість даної норми із абз.2 ч.3
ст.331 ЦК України.
Отже, підводячи підсумок проведеному дослідженню,
зазначимо, що договори купівлі-
продажу нерухомості відзначаються суттєвими особливостями, які мають місце, зокрема, при
визначенні моменту набуття та переходу права власності. В цьому аспекті, особливу роль
відіграє інститут державної реєстрації.
Стосовно порядку укладення та виконання договорів купівлі-продажу об’єктів
незавершеного будівництва зауважимо, що в цьому разі окрім вимоги обов’язкової
державної
реєстрації закон встановлює відповідні імперативні норми щодо спеціального переліку необхідних
для державної реєстрації документів.
Алла Паламарчук,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Відшкодування моральної шкоди у разі порушення прав споживачів
На сучасному етапі розвитку суспільства актуальним питанням є проблема забезпечення та
захисту прав та свобод людини.
Відповідно до
ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність,
недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Утвердження і
забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. У ст. 42 Конституції України
зазначається, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю
продукції та
всіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.
Саме закріплення за державою обов’язку забезпечення прав та свобод людини дає
можливість, у випадку їх порушення, звернутися до суду з метою їх захисту та поновлення, а
також за компенсацією шкоди, завданої таким порушенням.
Соціальний захист населення передбачає солідарну, державно-
регіональну,
багатофункціональну систему підтримки добробуту населення на рівні не нижчому від діючих
стандартів і нормативів, як попередження нагромадження соціальних дефіцитів з метою
досягнення суспільної стабільності. Важливу роль при цьому відіграють державна система та
державні механізми захисту прав споживачів.
344
Нажаль, діюча в Україні державна система забезпечення захисту прав споживачів потребує
суттєвого організаційного і правового вдосконалення, підвищення функціональної та міжсистемної
ефективності. Насамперед, йдеться про невідповідність структури штатної чисельності
територіальних органів Державного комітету України з питань технічного регулювання та
споживчої політики, принципу пропорційності по регіонам у співвідношенні населення та
розміщення суб’єктів
господарювання, що реалізують товари, надають послуги та виконують
роботи безпосередньо споживачам. Це ж стосується і діяльності організаційно-правових форм
недержавних структур у справі забезпечення прав споживачів. Недостатня координація їх
діяльності негативно відбивається на забезпеченні захисту прав споживачів.
Що ж стосується моральної шкоди, то необхідно зазначити, що інститут відшкодування
моральної шкоди
в Україні постійно розвивається та удосконалюється. Проте, на даний час,
законодавство України не дає чіткої відповіді на питання, що є моральною шкодою. Це певною
мірою ускладнює процес розгляду справ у суді, що стосуються даного інституту. Тому дане
питання потребує детальнішої розробки з боку науковців та законодавців.
Пленум Верховного Суду України у
п. 3 постанови № 4 від 31.03.1995 року «Про судову
практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» зазначає, що моральною
шкодою є «втрати немайнового характеру внаслідок заподіяних фізичній чи юридичній особі
незаконними діями або бездіяльністю інших осіб».
Відшкодування моральної шкоди споживачеві є важливою складовою, здатною
стимулювати поведінку виробників і продавців продукції.
Право
на компенсацію моральної шкоди – це можливість людини, котрій заподіяно таку
шкоду внаслідок порушення її прав чи свобод, вимагати від порушника виконання його обов’язку
вчинити певні дії, спрямовані на усунення або ж послаблення у неї негативних психічних станів та
процесів, викликаних приниженням її гідності внаслідок цього порушення; а також її можливість
звернутися, у разі потреби, до компетентних національних чи міжнародних органів за примусовим
забезпеченням виконання цього обов’язку.
Нажаль, на сьогоднішній день, юрисдикційна форма захисту передбачає, насамперед,
припинення правовідношення, яке порушує права споживача, та не може забезпечити відновлення
порушеного майнового стану.
Необхідно звернути увагу і на те, що законом передбачено відшкодування
шкоди лише в
тих випадках, коли вона виникла внаслідок використання небезпечних для життя та здоров’я
товарів (робіт, послуг), і, в даному випадку, зовсім не враховуються звичайні порушення прав
споживачів, не пов’язаних із загрозою для життя та здоров’я, наприклад, неналежне
обслуговування, неповага до споживача. Також, потрібно створити умови, за
яких споживачі
матимуть право на відшкодування моральної шкоди у разі порушення їх прав, як за наявності, так і
за відсутності у них майнової шкоди. А також надати можливість відшкодування моральної шкоди
споживачам, завданої продукцією неналежної якості, незалежно від вини продавця, виробника,
виконавця та привести у відповідність положення ЗУ «Про захист
прав споживачів» від 12.05.1991
року та ЦКУ щодо даного питання.
Анна Панасюк,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Проблемні питання правового регулювання розпорядження майном подружжя
Відповідно до ч.2 ст. 369 ЦК України розпоряджання майном, що є у спільній сумісній
власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.
При здійсненні подружжям права
спільної сумісної власності дружина та чоловік мають
рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної
сумісної власності, якщо інше не встановлене домовленістю між ними.
В ч.2 ст. 65 СК України зазначено що дружина, чоловік має право на звернення до суду з
позовом про визнання договору
недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її,
його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Тобто при укладенні дрібних
побутових правочинів діє презумпція згоди другого із подружжя. Проте в сімейному законодавстві
345
не закріплюється поняття дрібного побутового правочину. В ЦК України міститься норма, яка
стосується дітей, які не досягли 14 років, в якій зазначено що правочин вважається дрібним
побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи
соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість. Аналізуючи цю статтю,
можна зазначити
що дрібним побутовим правочином, який укладається одним із подружжя, є
правочин, якщо він задовольняє побутові потреби подружжя та стосується предмета, який має
невисоку вартість.
Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і
(або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя
має
бути подана письмово. На жаль ні в Сімейному, ні в Цивільному кодексі України немає
визначення яке майно повинне вважатись цінним. Однак при розгляді цього питання потрібно
мати на увазі що цінне майно є оціночною категорією і в кожному конкретному випадку
керуватись треба не тільки реальною вартістю майна, але і матеріальним станом
подружжя, якому
таке майно належить.
Згода одного із подружжя повинна вимагатися лише при посвідченні договорів, які
укладаються одним із подружжя стосовно майна, що є об'єктом спільної сумісної власності, тобто
оскільки договором є дво- чи багатосторонні правочини, то при укладенні односторонніх
правочинів (видача довіреностей) такої згоди не потрібно.
Виникає
також питання чи поширюється ст. 65 СК України на випадки придбання майна
одним із подружжя. Але оскільки гроші відповідно до ст. 177 ЦК України є одним із різновидів
майна, то розпорядження майном подружжя означає і розпорядження спільними грошовими
коштами подружжя. Тобто згода другого з подружжя при укладенні правочинів щодо придбання
майна, які потребують
нотаріального засвідчення є обов'язковою і у випадку набуття майна
подружжям.
Відповідно до ч.4 ст. 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах
сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане
в інтересах сім'ї. На практиці виникає питання чи розповсюджується зобов
'язання по такому
договору на другого із подружжя, особливо щодо правовідносин, що виникають з договору позики
або кредиту. Це питання є досить актуальним на даний момент, адже досить часто договори
позики та кредиту укладаються особою, яка перебуває у шлюбі. В такому випадку особа, яка не
брала особисто участь у договорі,
укладеному другим із подружжя, стає зобов'язаною стороною,
якщо такий договір був укладений в інтересах сім'ї або майно, одержане за договором,
використане в інтересах сім'ї. Навіть у випадку коли договір був укладений без відома другого із
подружжя, і без його згоди, другий із подружжя є зобов'язаною стороною, тобто
обов'язок другого
із подружжя виконати договір не виникає з моменту його згоди на укладення такого договору.
Існує необхідність створити в Сімейному кодексі окрему статтю, яка б регулювала зобов'язальні
відносини, учасником яких є один з членів подружжя.
Ситуація ускладнюється коли поряд з кредитним договором укладається договір іпотеки
щодо майна
яке є спільною сумісною власністю подружжя. У такому випадку згода другого з
подружжя є обов'язковою, якщо майно було набуте в період зареєстрованого шлюбу та
зареєстроване на одного з подружжя. Судова практика при вирішенні цього питання стоїть на
позиції визнання недійсними договорів іпотеки, які укладені без згоди іншого з подружжя
.
Також існує дискусія щодо укладення договору поруки одним із подружжя. Адже у разі
порушення боржником (наприклад отримувачем кредиту) договору, забезпеченого порукою,
боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, тобто однаковою
мірою. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник. Відповідно до ст..
553 ЦК України
за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за
виконання ним свого обов'язку. Верховний суд України у своїй ухвалі від 11 лютого 2009 року, за
позовом про визнання недійсним договору поруки зазначає, що порука є способом забезпечення
виконання зобов'язання (як правило, грошового), а не угодою щодо розпорядження майном,
належним поручителю;
договір поруки не створює обов'язків для будь-яких інших осіб, крім
сторін за договором, а відтак суди, не з'ясувавши характер правовідносин, неправильно
застосували ст. 65 СК України до даних правовідносин, згідно з якою згода подружжя вимагається
у разі розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Тобто
при укладенні договору поруки один із подружжя поручається тільки своїм особистим майном, і
346
тільки у випадку коли другий із подружжя дасть згоду на укладення такого договору, стягнення
можна буде звернути на спільну сумісну власність подружжя. Отже при укладанні договору
поруки згода дружини, чоловіка не є обов'язковою.
Ольга Пашинська,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Науково-правовий висновок щодо державної реєстрації договорів купівлі
-продажу
житла
Актуальність теми дослідження обумовлена, перш за все тим, що договір купівлі-продажу
житла є одним з найпоширеніших засобів переходу права власності на житло серед громадян.
Враховуючи, що саме з моментом переходу права власності пов’язане питання можливості
реалізації власником повноважень щодо користування, володіння та розпорядження придбаним
майном. Тому
в ході даної роботи розглянуті наступні питання:
1. Згідно зі ст. 657 ЦК України, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного
майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається в
письмовій формі й підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
2. З моментом здійснення державної реєстрації договорів купівлі-продажу житла
пов’язані такі
питання, як:
• Момент, з якого договір вважається вчиненим (ст. 210 ЦК
);
• Момент з якого договір вважається укладеним (ст. 640 ЦК
);
• Момент переходу права власності (ст. 334 ЦК
).
3. Відповідно до Цивільного кодексу України, момент переходу права власності залежить
від виду майна. Звичайне майно переходить з моменту його передання набувачу. Якщо договір
підлягає нотаріальному посвідченню, право власності переходить з моменту посвідчення договору.
Якщо договір крім нотаріального посвідчення підлягає державній реєстрації – право власності
переходить з моменту такої реєстрації. Таке положення
регулюється 334 статтею Цивільного
кодексу. Норми цієї статті є імперативними, тобто такі, що не можуть бути змінені або іншим
чином врегульовані у договорі купівлі-продажу (міни).
4. Співвідношення поняття „реєстрація речових прав” та „державна реєстрація” , шляхом аналізу
Цивільного кодекс України, Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів, затвердженого
постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 р. № 671 та Закону України
„Про державну
реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” від 01.07.2004 р. № 1952-IV.
5. Практичні аспекти існування подвійної реєстрації: спочатку здійснюється реєстрація
правочинів, а потім - реєстрація права власності чи іншого речового права.
6. Органи, які здійснюють державну реєстрацію договорів купівлі-продажу житла:
Реєстрація договору до Реєстру правочинів здійснюється реєстраторами, якими визначені
приватні нотаріуси та державні нотаріальні контори.
Процедура державної реєстрації полягає в тому, що нотаріус, якщо він є реєстратором, в
день посвідчення договору вносить данні про цей договір до державного реєстру правочинів. Якщо
нотаріус, який посвідчив договір, не є реєстратором, він надсилає іншому нотаріусу примірник
договору для реєстрації.
Факт державної реєстрації підтверджується витягом з реєстру. Кількість витягів дорівнює
кількості примірників договору.
Реєстрацію права власності на нерухомість сьогодні здійснюють органи БТІ.
7. Правовстановлювальний чи правопідтверджуючий характер державної реєстрації?
8. Враховуючи, що метою мета державної реєстрації речових прав та правочинів подібна:
забезпечення реалізації суб’єктами своїх прав. Способи ж цього дещо відрізняються, оскільки
державна реєстрація правочину є юридичним фактом, який породжує його виникнення, без чого
цей правочин не існує (є не вчиненим, договір — не укладеним). Державна реєстрація прав
необхідна для повноти інформації про об’єкт (нерухомість), його власників, обтяжень, обмежень
тощо, без чого неможливо здійснення розпорядження цим об’єктом.
347
Тому, актуальним здається питання створення єдиної системи державної реєстрації
земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру, де
містилась би повна інформація стосовно нерухомого майна:
– прав на нього (власності чи іншого речового права),
– суб’єкта (ів) цього права,
– наявність обмежень у вигляді сервітутів, у тому числі прав членів сім’ї власника на
квартиру або будинок,
– існування емфітевзису, суперфіцію,
– наявність обтяжень у вигляді іпотеки, заборон відчуження тощо.
Саме це передбачено Законом України „Про державну реєстрацію речових прав на
нерухоме майно та їх обмежень", де визначено правові, економічні, організаційні засади створення
у складі державного земельного кадастру єдиної системи державної реєстрації речових прав на
земельні ділянки та інше нерухоме майно, обмежень
цих прав та регулює відносини, пов’язані з
державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно всіх форм власності, їх обмежень та
правочинів щодо нерухомості. Проте, в силу певних несприятливих обставин, на практиці
вказаний Закон до цього часу не діє.
Юлія Плохіх,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Веб-сайт як об*єкт авторського права
Революційною подією став необмежений дозвіл на користування мережею Інтернет. На
момент складання нормативних орієнтирів з питань авторства в мережі інтернет законодавство
відповідало сучасним умовам, але на сьогоднішній день воно не надає відповідей на важливі
запитання: яка ж правова природа веб-сайту? Які умови та межі цивільного обороту веб-сайту? Які
існують дієві права захисту інтелектуальної творчої власності, що розміщенні на веб-сайті?
Чинне законодавство не надає чіткого визначення веб-сторінки, та взагалі веб-сайту як
об*єкту. На нормативному рівні визначення «веб-сайт» можна
знайти лише в Наказі Державного
комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України та Державного комітету
зв*язку та інформатизації України від 25.11.2002 р. № 327/225, де зазначено: «веб-сайт -
сукупність програмних і апаратних засобів з унікальною адресою в мережі Інтернет разом з
інформаційними ресурсами, що знаходяться в розпорядженні певного суб'єкта і забезпечують
доступ юридичних та фізичних осіб до цих інформаційних ресурсів та інші інформаційні послуги
через мережу Інтернет.»
В юридичному сенсі «веб-сайт» - це визнаний об'єктом авторського права електроний
(цифровий) твір, існуючий у вигляді одиниці віртуального простору, що складаються з інтернет-
сторінок (html-документів), зміст якого складає систематизована сукупність даних (програм ЕОМ
чи баз даних).
Існує достатньо багато теорій визначення правової природи веб-сайту, жодне з яких не
визначено нормативно. Деякі науковці вважають, що веб-сайт слід відносити до авторського права
тому, що він відповідає основним вимогам установленим Законом України «Про авторське право і
суміжні права» щодо такого виду об'єктів інтелектуальної
власності. Інші розглядають сайт в
декількох значеннях: як сукупність програм для ЕОМ і як ЗМІ. Окремі автори визнають сайт
сукупністю програм для ЕОМ, оскільки кожен компонент сайту являється програмою для ЕОМ і
інакше його існування у цифровій формі було б неможливим. Логічна також є думка про те, що
веб-сайт за
своєю фізичною та юридичною природою близькі до бази даних.
В літературі поширення набула позиція про визнання сайту результатом об'єднання двох
або більше категорій творів в одній формі. Ця позиція заслуговує на особливу увагу, оскільки
закликає розглядати веб-сайт як комплексний результат інтелектуальної діяльності автора, що
складається, принаймні, з п'
яти елементів, наділених різною правовою природою і об'єднаних
єдиним задумом розробника. Зазначений підхід заперечує можливість віднесення веб-сайту до
об'єктів авторського права, оскільки обмежує правовий захист такого творчого результату лише
348
зовнішньої форми, на відміну від властивої веб-сайту визначальну ролі ідеї розробника при
створенні такого віртуального ресурсу. У зв'язку з цим веб-сайт розглядається як підтвердження
формування якісного нового явища в колі результатів інтелектуальної творчої діяльності, де
виникає потреба відокремлення правового положення веб-сайтів в самостійну категорію потреби
права інтелектуальної
власності, незалежну від передбачених чинним законодавством.
Сьогодні для того, щоб отримати захист за законами про авторське право, твори повинні
відповідати певним критеріям. По-перше, вони мають бути оригінальними в юридичному сенсі, а
по-друге, вони мають бути вираженими у тій чи іншій об’єктивній формі. При вирішенні спору
про захист
прав на дані об'єкти, веб-сайт слід оцінювати як цілісний єдиний об'єкт, а не розглядати
окремі його елементи.
На жаль, на сучасному етапі в законодавчій практиці існують правові колізії при наявності
норм, які захищають авторські права в Інтернеті, але відсутній порядок фіксування самих
порушень. Однак існують певні засоби за допомогою яких, творець(автор) може контролювати
використання розміщених в Інтернеті творів до моменту порушення прав на них та після
порушення. До них належать: обмежена функціональність, «годинникова бомба», захист від
копіювання, криптографічні конверти, контракти. Автори та їхні правонаступники можуть
використовувати такі способи для доведення факту порушення
своїх прав на розміщені в Інтернеті
твори та встановлення кола правопорушників: агенти, стеганографія, судове переслідування.
Порушення права можна не доводити до судового слідства, а діяти методом претензійно-
позовної роботи. Зачасту він працює і так вирішуються справи на побутовому рівні. Взагалі, можна
зафіксувати своє авторство та звернутися до Державного департаменту інтелектуальної власності,
подавши на реєстрацію роздруківки сторінок веб-сайту. Так само можна посвідчити авторство і у
нотаріуса. Але цей захист не користується достатньою підтримкою користувачів. Також сьогодні
набуває все
більшої популярності депонування веб-сторінок у спеціальних Інтернет-депозитаріях.
За кордоном існує спосіб прописування знаків на веб-сторінках, що зберігаються при копіюванні і
повторному розміщенні інформації. Однак такий спосіб поки що в Україні не застосовується, так
як ця процедура складна та потребує додаткових затрат, відповідних спеціалістів.
Отже, на мою думку,
доречним було б внесення таких змін до нормативної бази України:
• Визначити термін відповідно до обраної правової природи веб-сторінки та нормативно
закріпити його у відповідній статті Цивільного кодексу та відповідному законі України.
• В залежності від обраної правової природи веб-сторінки до ст.420 Цивільного Кодексі
включити веб-сторінку, як об
*єкт авторського права або визначити її як нове явище в колі
результатів інтелектуальної творчої діяльності і відокремити правове положення веб-сайтів в
самостійну категорію права інтелектуальної власності, і у зв*язку з цим створити новий
нормативний акт України та нести відповідні зміни до Цивільного кодексу.
• В залежності від обраної
правової природи веб-сторінки врегулювати посилення охорони
цих прав за допомогою новітніх засобів та досвіду іноземних спеціалістів у відповідних
положеннях Цивільного кодексу та відповідному нормативному акті. Та встановити чіткий
порядок фіксації порушення цього права, що буде доступний кожному громадянину та закріпити
його Цивільному кодексі та відповідному нормативному акті.
Оксана Поворозник,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Інформація та оціночні судження: проблеми співвідношення та розмежування
Актуальність теми дослідження обумовлена бурхливим розвитком інформаційних
технологій, а внаслідок цього і підвищенням правового інтересу до інформації.
В процесі дослідження варто, насамперед, з’ясувати суть поняття «інформація» у праві.
Сам термін «інформація» в українську мову ввійшов
із французької (information – інформація,
розслідування), походячи від латинського information (тлумачення, роз’яснення), яке у свою чергу
утворене від «informо» з первинним значенням «надаю форму, зображаю».
До визначення ідейної суті та проблем визначення поняття «інформація» більшою чи
меншою мірою зверталися такі провідні цивілісти, як Ч.М. Азімова, І.Л. Бачило, А.Б. Венгерова,
349
О.В. Кохановська, В.О. Калятін, О.О. Кулініч, Є.В. Петров та ін. Зокрема, О.В. Кохановська
визначає інформацію як нематеріальне немайнове благо особливого роду, яке нерозривно
пов’язане з життям, з його виникненням і закінченням, яке проявляється як особисте немайнове
благо, як результат впливу на людину та інших суб
’єктів та об’єктів права, як результат
інтелектуальної творчої діяльності і як відомості про осіб, події та явища, предмети, об’єкти і
процеси незалежно від форми їхнього представлення.
Вперше визначення поняття інформації як документовано або публічно оголошених
відомостей про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі
та навколишньому
середовищі було дане в ст.200 Цивільного кодексу України. Подібне визначення міститься і в ст.1
Закону України «Про інформацію».
Відповідно до законодавства України кожен має право на інформацію, що полягає у
можливості вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію усно,
письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Ст. 34 Конституції
України кожному також гарантує
право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. На противагу
праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає
обов’язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність,
честь чи ділову
репутацію.
Беручи до уваги зазначені конституційні положення, на нашу думку, суди при вирішенні
справ про захист гідності, честі та ділової репутації повинні забезпечувати баланс між
конституційним правом на свободу думки і слова, правом на вільне вираження своїх поглядів та
переконань, з одного боку, та правом на повагу до людської гідності, конституційними
гарантіями
невтручання в особисте і сімейне життя, судовим захистом права на спростування недостовірної
інформації про особу, з іншого боку, діючи по принципу «моє право закінчується там, де
починається право іншого».
В практиці реалізації норм, що регулюють вищезазначені відносини, існує проблема
розмежування інформації та оціночних суджень, що часто стає перепоною у
захисті особою своїх
конституційних прав. Тому, вирішуючи питання про визнання поширеної інформації
недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з’ясовувати, чи є вона
фактичним твердженням, чи оціночним судженням.
Довгий час в правозастосовній практиці України існувала позиція, що захист в судовому
порядку свого порушеного права взагалі неможливий, якщо честь чи
гідність особи було
принижено не інформацією, а просто суб’єктивною думкою про цю особу. Відомі подібні рішення
Верховного Суду України (наприклад, справа за позовом громадянина Б. до громадянина О.,
громадянина А. та ТОВ «І» про захист честі, гідності та ділової репутації та відшкодування
моральної шкоди), що свідчать про встановлення небезпечних
судових прецедентів, що мали б
своїм наслідком порушення конституційних прав громадян та безрезультативності їх захисту в
судовому порядку.
Закон України «Про інформацію» визначає, що оціночними судженнями, за винятком
образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій,
а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як
такі, що містять фактичні дані, з
огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири.
Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Ніхто не
може бути притягнений до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Таким чином, не є
предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних
фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб’єктивної думки і поглядів відповідача, не можна
перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і
спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при
тлумаченні положень статті 10 Конвенції.
Але слід підкреслити, що в такій нормі міститься
виняток, оскільки не виключається
відповідальність особи в разі нанесення образи та зведення наклепу. Вони, хоча і не містять
фактичних даних, можуть посягати на честь, гідність та ділову репутацію особи.
Правозастосовна практика України встановлює, що в тому разі, якщо особа вважає, що
оціночні судження або думки, поширені в засобі масової інформації,
принижують її гідність, честь
чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй
законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому ж засобі масової
350
інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку.
Передбачається також і відшкодування моральної шкоди, якщо суб’єктивна думка виловлена в
брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію.
Отже, аналізуючи вищезазначене та роблячи висновок із дослідження, слід підкреслити,
що сучасне цивільне законодавство все ж
таки дозволяє особі захистити своє порушене право
шляхом звернення до суду та відшкодувати завдану моральну шкоду, незважаючи на часті
зловживання свободою слова з боку інших осіб.
Вікторія Пономаренко,
Київський національний університет
Імені Тараса Шевченка
Посвідчення секретних заповітів: сучасний стан та тенденції розвитку
Ст.1249 Цивільного Кодексу України (далі- ЦК
), передбачає окремий вид заповіту –
«секретний заповіт», який за процедурою складання, оформлення та нотаріального посвідчення
суттєво відрізняється від загальноприйнятих, які були раніше і які й зараз складаються у
переважній більшості. Відповідно до зазначеної статті, секретним заповітом є заповіт, який
посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Ч.3 ст.1247 ЦК встановлює вимогу
нотаріального посвідчення заповіту. Відповідно до Закону України "Про нотаріат", однією з
функцій нотаріусу є посвідчення правочинів (договори, заповіти, довіреності тощо);Згідно з ч.2 ст.
209 ЦК, нотаріальне посвідчення правочину здійснюється шляхом вчинення на документі, в якому
викладено текст правочину, посвідчувального напису.
Документ - це матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення
інформації
, зафіксованої на папері, магнітному диску, оптичному диску або на іншому носії. Ч2
ст.1249 встановлює, що нотаріус ставить свій посвідчувальний напис на конверті,в якому особа,
що склала заповіт, подає останній. Це свідчить про те, що нотаріус не посвідчує сам документ,в
якому викладено текст правочину. Таким чином, нотаріус не виконує
функцію посвідчення
заповіту, а лише посвідчує той факт, що бере цей заповіт на зберігання, що охоплюється п.22 ст.34
ЗУ «про нотаріат» Сам же документ,в якому міститься заповіт фактично залишається складеним у
письмовій формі, але без нотаріального посвідчення. На нашу думку це суперечить встановленій
законодавцем вимозі, викладеній у ч.3 ст. 1247.
Перевагою секретного заповіту частіш за все називают конфеденційнйсть інформації,
зазаначеною в останньому, тобто особа може уникнути поширення певних відомостей. Проте
гарантією реалізації цього права є визначений ст. 5 ЗУ «Про нотаріат» обов язок нотаріуса
зберігати в таємниці відомості, одержані ним у зв'язку з вчиненням нотаріальних дій. Ст. 8
згаданого закону конкретизує норму
, викладену в ст.5, визначаючи її як нотаріальну таємницю.
Нотаріальна таємниця - сукупність відомостей, отриманих під
час вчинення нотаріальної дії або звернення до нотаріуса заінтересованої особи, в тому
числі про особу, її майно, особисті майнові та немайнові права і обов'язки тощо. Зрозуміло, що
серед обов язків нотаріуса, визначених ст. 5 ЗУ «Про
нотаріат» також є і обов язок сприяти
громадянам, підприємствам, установам і організаціям у здійсненні їх прав та захисті законних
інтересів, роз'яснювати права і обов'язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій
для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду. А в той же час
текст заповіту
має бути викладений таким чином, щоб розпорядження заповідача не викликало
неясностей чи суперечок після відкриття спадщини. На перший погляд, це може захстити права
особи, що складає секретний заповіт. Проте, складно уявити, щоб нотаріус за короткий строк
пояснив особі, яка не має юридичної освіти всі аспекти складання заповіту. Тобто, існує
вірогідність
того, що зміст секретного заповіту, складеного самостійно громадянином, не
обізнаним в законодавстві, може принципово суперечити із законодавством, мати розбіжності,
суперечливості у трактуванні його змісту, що призведе до можливих ускладнень при реалізації
цього заповіту при відкритті спадщини. Окрім того, ст. 203 ЦК встановлює вимоги, додержання
яких є необхідним для чинності правочину, які немає
можливості перевірити при додержанні
процедури «секретного заповіту». Ч3 ст. 203 встановлює таку вимогу як вільність волевиявлення
учасника правочину та його відповідність внутрішній волі. Зокрема, можуть виникнути проблеми