Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених
Подождите немного. Документ загружается.
331
зобов’язання, а також закріплення механізму виконання взятого на себе зобов’язання за таким
попереднім договором, на мою думку, зможе врегулювати відносини даного типу та зменшити
кількість розбіжностей у законодавстві щодо їх застосування.
Анна Морозюк,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Самозахист як неюрисдикційна форма захисту суб’єктивних цивільних
прав
Вибір даної тематики дослідження обґрунтовується передусім тим, що інститут захисту
права є порівняно новим правовим явищем. Вперше він був закріплений в Основах цивільного
законодавства СРСР 1961р. (ст.6), потім був продубльований у ЦК УРСР 1964 р. Сьогодні право на
захист своїх прав та інтересів закріплено в ст.ст. 27,55 КУ, а також у
главі 3 ЦК України. Але ще у
римлян суб’єктивне право, не забезпечене захистом держави, розглядалося як «голе право».
Незважаючи на новизну цього правового явища, окремі дослідження в цій сфері
здійснювались рядом відомих цивілістів, зокрема, можемо назвати роботи Г.А. Свердлика і Е.Л.
Страунінга, В.П. Грибанова, Н.Б. Брагінського
й В. В. Вітрянського, В.І. Сінайського, Н.І.
Матузова, О.С. Іоффе, М.Д. Шаргородського, Т.А. Фаддєєвої та інших. Є ряд нових досліджень
молодих українських науковців із цієї тематики: дисертаційне дослідження Г.П. Тимченко, В.Д.
Андрійцьо, К.О. Гориславського, монографія О.І. Антонюк.
Проте, незважаючи на такий
широкий спектр досліджень тематика захисту суб’єктивних
цивільних прав залишається актуальною, адже, до сьогодні проблеми захисту цивільних прав
досліджені не в повній мірі, відсутнє дослідження форм та окремих способів захисту, особливо-
самозахисту. Й це проблема не лише теорії цивільного права, але й передусім практики
функціонування цивільних правовідносин, адже суб’єкти цивільних
прав повинні бути повною
мірою поінформовані стосовно всіх аспектів можливості захистити свої порушені або оспорювані
права з метою вибору найдієвішої та найефективнішої процесуальної форми захисту. Й це
обумовлене тим, що сучасний цивільний оборот передбачає як визнання певних прав суб’єктів, так
і (й що є найголовнішим) захист останніх.
Я гадаю,
що актуальність самозахисту викликана й тим, що в умовах ринкової економіки
його роль зростає, оскільки ті заходи захисту, що здійснюються компетентними
органами,потребують певного проміжку часу для їх реалізації, тоді як обставини досить часто
вимагають негайного реагування. Окрім того, аналіз діяльності Державної виконавчої служби
свідчить,що часто судові рішення залишаються не
виконаними, що є неприпустимим з точки зору
захисту прав особи,на користь якої таке рішення було прийняте.
Самозахист є неюрисдикційною формою, тобто захист цивільних прав самостійними діями
уповномоченої особи, без захисту в судовому і адміністративному порядку (юрисдикційна форма).
Ст. 19 ЦК закріпила право особи на самозахист свого цивільного права та права
іншої
особи від порушень і протиправних посягань, а ч. 2 цієї статті дає легальну дефініцію права на
самозахист: самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не
суперечать моральним засадам суспільства. Тобто український законодавець при закріпленні права
особи на самозахист пішов шляхом загально дозвільного порядку регулювання, при якому
загальному дозволу протистоять конкретні заборони (аналогічний підхід у ЦК Вірменії та
Республіки Білорусь). ЦК Казахстану містить протилежний підхід, так, відповідно до п. 3 ст. 9 їх
ЦК Казахстану: самозахист цивільних прав може здійснюватись лише у випадках, спеціально
передбачених законодавчими актами. На мою думку, позиція ЦК України є логічним
продовженням руху всієї правової системи
нашої країни по шляху демократизації, гуманізації,
визнання особи, її прав найвищою соціальною цінністю, гарантованості їх захисту.
Радянське законодавство також містило положення щодо можливості особи власними
діями захищати свої права, проте коло заходів самозахисту було обмеженим та вичерпним. Це
передусім обумовлювалось тим, що у радянські часи пріоритет у захисті прав фактично
віддавався
державним органам, а право на самозахист досить часто розглядалось в якості винятку.
В науковій літературі містяться досить різні думки щодо поняття та змісту самозахисту. На
думку З. В. Ромовської, Ч.Азімова: самозахист – це застосування самою управомоченою особою у
332
встановлених законом випадках заходів примусового характеру без втручання державних або
громадських органів. В. П. Грибанов під самозахистом цивільних прав розумів здійснення
управомоченою особою дозволених законом дій фактичного характеру, при цьому вирізняв заходи
превентивного характеру та заходи активно-оборонного характеру.
В. І. Тертишніков та Р. В. Тертишніков розглядають самозахист права як прийняття
самою
управленою особою заходів захисту або звернення її до компетентних органів по захист. При
цьому науковці виділяють матеріально-правові та процесуально-правові способи самозахисту, що
відрізняються своїм кінцевим результатом. Т. А. Фаддєєва ототожнювала його з діями фактичного
характеру. Як «секундарне право» розглядає право на самозахист Р. Сідельніков, під чим мається
на увазі вторинний характер права на самозахист по відношенню до порушеного права. Г. Я.
Стоякін визначає самозахист як передбачені законом односторонні дії юридичного або фактичного
характеру. Право на самозахист, підкреслює у своїй монографії «Право учасників цивільних
правовідносин на самозахист» О. І. Антонюк, є самостійною правовою можливістю, що в
залежності від характеру
порушення цивільного права може бути реалізована
найрізноманітнішими фактичними та юридичними діями.
Загальний перелік універсальних способів захисту передбачено ч. 2 ст. 16 ЦК і можуть
реалізовуватись за допомогою різних заходів, які не встановлені законодавчо. Серед науковців
мають місце доволі суперечливі позиції В. П. Грибанова, П. Ф. Єлісєйкіна, А. Н. Кожухаря, О. С.
Іоффе
та ін. вважають, що сюди відносяться лише заходи фактичного характеру (необхідна
оборона та крайня необхідність), а заходи оперативного впливу-ні, бо вони нерозривно пов’язані із
зобов’язальними правовідносинами. З критикою такої позиції виступили Ю. Г. Басін, А. Г.
Діденко, З. В. Ромовська, Г. А. Свердлик, Є. Л. Страунінг, адже закон
передбачає можливість
самозахисту будь-яких цивільних прав незалежно від їх характеру, тобто як договірних
(зобов’язальних), так і позадоговірних.
Таким чином, з аналізу положень ЦК можна визначити умови правомірності самозахисту.
Окрім того, науковці також справедливо підкреслюють, що в жодному разі не допускається
самозахист права після припинення порушення, оскільки такі дії
будуть виходити за межі,
допустимі законом, і носитимуть характер самоуправства.
Катерина Москаленко,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Продюсерський договір
У сучасному шоу-бізнесі вагому роль відіграють відносини, що виникають між
продюсером і виконавцем і найчастіше оформлюються укладенням продюсерського договору.
Констатуючи важливість цих відносин як одного з фундаментальних елементів
шоу-бізнесу,
пропонуємо зосередити увагу на проблемах правового регулювання цих відносин, адже усунення
цих проблем – це запорука цивілізованого ведення шоу-бізнесу. Не менш важливе значення має
також і захист прав зазначених суб’єктів та забезпечення можливості реалізації ними їх інтересів є
необхідними.
Проблемі адекватного правового регулювання продюсерського договору присвячено
невелику
кількість наукових праць. Хоча ці наукові доробки і дають відповіді на деякі питання, що
виникають у правозастовчій практиці, однак здебільшого вони ставлять перед науковцями низку
проблем, які потребують свого вирішення.
Останнім часом українське суспільство стає свідком досить гучних судових процесів, в
яких відстоюють свої протилежні інтереси продюсери та виконавці. Прикладами
можуть слугувати
судові спори Міки Ньютон із її колишнім продюсером Юрієм Фальосою, а також Світлани Лободи
з Олександром Ширковим.
Всі згадані фактори свідчать про необхідність всебічного і грунтовного дослідження
правової природи продюсерського договору, місця цього договору серед інших цивільно-правових
договорів, його істотних умов тощо.
На наше переконання, продюсерським є
такий цивільно-правовий договір, за яким
продюсер зобов’язується представляти інтереси виконавця перед третіми особами як організатор
333
його концертної діяльності, агент, менеджер, продюсер звукової і аудіовізуальної діяльності тощо,
а виконавець в свою чергу зобов’язаний виконувати всі вказівки продюсера, передбачені цим
договором або іншою домовленістю осіб з метою розвитку його творчої кар’єри.
З наведеного визначення можна зробити висновок, що зазначений договір є
непоіменованим у чинному законодавстві
цивільно-правовим договором і має складну правову
природу. Зокрема, він містить в собі елементи договору щодо розпоряджання майновими правами
інтелектуальної власності, адже досить часто в обмін на здійснення професійного представництва
перед третіми особами виконавці передають майнові права інтелектуальної власності на створені
ними об’єкти авторського права або надають виключне право користуватись
цими правами. Однак
за своїми ознаками, цей договір найбільш подібний до договору доручення.
Істотними умовами продюсерського договору, на нашу думку, слід назвати такі: сторони,
ціна договору, строк його дії, а також його зміст. До необов’язкових умов слід віднести
відповідальність сторін за невиконання умов договору.
Сторонами такого договору є
продюсер і виконавець. На практиці зустрічаються й
трьохсторонні продюсерські договори, третьою стороною в яких, крім згаданих вище, виступає
інвестор. У російській науковій літературі зустрічається точка зору, що продюсер є професійним
учасником ринку, а тому він повинен діяти як фізична особа-підприємець, або бути учасником
юридичної особи.
За продюсерським договором, виконавці,
як правило, передають майнові права
інтелектуальної власності продюсеру. Звичайно, з будь-якого правила існують винятки, а тому в
деяких випадках артисти виплачують продюсеру грошову винагороду. Сторони можуть
передбачити у даному договорі будь-яку іншу винагороду, яку продюсер отримуватиме за надання
своїх послуг. У трьохсторонніх договорах інвестор, як правило, виплачує продюсеру винагороду
за
надання ним професійних послуг. Слід також зауважити про те, що текст продюсерського
договору може бути складений як на користь продюсера (з максимальним урахуванням його
інтересів), так і на користь виконавця (що трапляється значно рідше). У науковій літературі
висловлюється думка про те, що оптимальними є такі продюсерські договори, в яких
витриманий
баланс інтересів усіх сторін. Яскравим прикладом може слугувати творчий тандем "Валерія – Іосіф
Пригожин", оскільки Пригожин є чоловіком Валерії, він зацікавлений в отриманні максимального
прибутку для своєї родини.
Найчастіше продюсерський договір укладається на невизначений строк, хоча, він може
бути і строковим (укладеним на певний строк або до настання певного результату).
Цікавим, і водночас проблемним питанням є питання про зміст досліджуваного договору,
а саме права і обов’язки сторін за договором. Насамперед, слід зауважити про обов’язки
продюсера, який має організовувати творчу діяльність виконавця, здійснювати його
представництво перед третіми особами тощо, причому він має здійснювати свою діяльність на
професійній основі. На
практиці, досить важко визначити професійність продюсера, оскільки така
категорія є оціночною. Якщо виконавець звернеться у суду за захистом своїх порушених прав та
інтересів на підставі недобросовісного та непрофесійного здійснення продюсером своїх обов’язків
за продюсерським договором, довести таку недобросовісність та непрофесійність у суді буде дуже
важко. Видається, що докази повинні надаватись
з урахуванням конкретних обставин кожної такої
справи.
Продюсерським договором можуть бути встановлені санкції за невиконання сторонами
своїх обов’язків за договором. Зауважимо, що якщо таким договором не встановлено ніяких
специфічних санкцій (наприклад, у вигляді штрафних санкцій), сторони нестимуть
відповідальність у відповідності з приписами чинного законодавства.
Підсумовуючи викладене, слід зазначити,
що продюсерський договір є цивільно-
правовим непоіменованим договором, за яким продюсер зобов’язується представляти інтереси
виконавця перед третіми особами як організатор його концертної діяльності, агент, менеджер,
продюсер звукової і аудіовізуальної діяльності тощо, а виконавець в свою чергу зобов’язаний
виконувати всі вказівки продюсера, передбачені цим договором або іншою домовленістю осіб з
метою розвитку його творчої кар’єри. Правова природа цього договору, визначення його істотних
умов тощо потребують проведення детального комплексного наукового дослідження.
334
Євген Музиченко,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
“Цивільно-правова природа та особливості фідуціарної застави як способу
забезпечення виконання зобов’язань”
Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що в призмі прагматизму та раціоналізму
сучасне суспільство з метою задоволення своїх потреб та інтересів потребує якісного та простого
їх забезпечення, та не завжди
таке забезпечення має відповідну юридичну регламентацію.
Більшість відносин які виникають в майновому обігу регулюються договорами, які в свою чергу,
для належного виконання, повинні включати додаткову домовленість між сторонами, а саме
конкретно-визначену, взаємно узгоджену юридичну конструкцію.
Проблематика роботи полягає в тому що на практиці існують юридичні моделі способів
забезпечення зобов’
язань які діють на принципі свободи договору та не мають безпосереднього
юридичного закріплення. Прикладом цього є фідуціарна застава (лат. fides – воля, довіра) – це
домовленість в силу якої боржник (фідуціант) передає у власність кредитора (фідуціарію) майно, а
кредитор зобов’язується у випадку належного виконання зобов’язання боржником повернути
предмет фідуції. При цьому у
договорі включається заборона кредитору розпоряджатися даним
майном до моменту спливу строку виконання зобов’язання боржником.
В своєму розвитку фідуціарна застава набула трьох форм: пігнус (pignus), іпотека
(hypotheca) та антихреза (antichresis). При заставі у формі пігнуса боржник передає в цілях
забезпечення зобов’язання своє майно кредитору але не у власність, а в користування останнього
.
Коли мова йшла про нерухомість то кредитору вигідніше було залишати заставлене майно в
боржника з метою створення йому сприятливих умов для виконання свого зобов’язання. Такий вид
застави отримав назву іпотека. Антихреза – умова в силу якої боржник для забезпечення боргового
зобов’язання, надає наймодавцю право користуватися доходами з нерухомості, до
погашення
боргу.
Базуючись на аналізі функцій застави випливає, що крім забезпечувальної функції заставі
притаманні регулятивна, охоронна та компенсаційно-відновлювальна функції. Ці функції є
складовими забезпечувальної функції і співвідносяться із забезпечувальною функцією як частина
та ціле (логічний термін).
Фактори, які впливають на забезпечувальну функцію фідуції, являють собою умови, у
відповідності з якими
в суб’єктивній дійсності фідуціарне забезпечення задовольняє відповідні
інтереси, як фідуціарія так і фідуціанта. Такі фактори засновані на компромісі взаємних інтересів
(відносинах довіри - fides) сторін. Враховуючи такі інтереси при укладанні фідуціарної застави
виділяються чотири основні фактори, які виявляють ефективність цієї юридичної конструкції:
• передбачувана для фідуціарія ліквідність та цінність предмету фідуції
;
• можливість реалізації контролю предметом фідуції зі сторони фідуціарія;
• мінімальні витрати та технічні комплексності при зберіганні та використанні предмету
фідуції;
• оперативність та економічність процедури реалізації предмета фідуції та отримання
компенсації.
Фідуціарні угоди отримують юридичне значення на основі принципу свободи договору,
так як безпосереднього юридичного закріплення вони не мають.
Кінцевим моментом фідуції є дві розв’язки: належне виконання зобов’язання та його
неналежне виконання. При належному виконанні титул майна має бути переданий фідуціанту, при
не дотриманні даної вимоги, досягнення консенсусу має бути забезпечене судовим розглядом
справи. При не належному виконанні зобов’язання фідуціар в праві, з умови фідуціарної
домовленості, розпорядитися
предметом фідуції. Розглядаються декілька способів підвищення
ефективності фідуції за рахунок процедури реалізації предмета фідуції:
(1) організація публічних торгів фідуціаром;
(2) публічною продажею поза торгами (через біржу, магазин);
(3) використання позасудового при тримання.
На основі аналізу позитивних та негативних обставин, пов’язаних з судовим порядком
звернення про стягнення на предмет фідуції та його
реалізації, можна дійти висновку, що такий
335
порядок в більшій мірі слугує інтересам фідуціарія (заставодавця) а не фідуціанта (кредитора). При
цьому значно зменшується ефективність забезпечувальної функції фідуції. Підкреслюючи думку
Є. В. Васьковського та інших правників про ризик значних зловживань у випадку відміни
імперативного правила участі суду в процедурі реалізації предмету фідуції. Тому судовий розгляд
справедливий лише у правовідносинах
між фізичними особами. Встановлення в домовленості між
сторонами обмежень у сфері стягнення та реалізації предмета фідуції спрощують можливість суду
виявлення правопорушень, оскільки суд повинен аналізувати відповідні договори. Разом з тим не
зовсім ефективним є підхід законодавця щодо реалізації предмета застави у призмі свободи сторін
за їх баченням встановлювати умови реалізації
домовленостей без участі суду.
Юридичне визнання фідуціарних домовленостей є справою судової розсудливості.
Застосування права зводиться до його тлумачення, в яких судді вносять свої економічні, соціальні
бачення, які в результаті вирішують питання про визнання чи не визнання в кожному окремому
випадку фідуціарну домовленість. Переслідуючи корисну ціль яка не може бути задоволена
існуючими
формами права, фідуціарні угоди досягають звичайного судового визнання, за
відсутністю даної умови суд оголошує їх укладеними in fraudem legis, тобто в супереч закону і
відмовляє їм у визнанні. Те, що в даному випадку буква закону залишається непорушною, і що
воля сторін виражається в дійсності, тобто вказуючи на необумовлені юридичні наслідки, і не
фідуцію
в розумінні реакції на неспівпадіння між запропонованою метою та використаним для її
реалізації способом – не дає самостійного визнання домовленостей такими, які укладені всупереч
закону.
В нашому законодавстві немає прямих вказівок на фідуціарні угоди, але в житті дані явища
добре відомі і суди їх часто обговорюють.
Ельміра Мухамєдова,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Право на місце проживання як особисте немайнове право фізичної особи
Відповідно до ст. 310 Цивільного Кодексу України (далі – ЦК України) фізична особа має
право на місце проживання, на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків,
встановлених законом.
Закріплення права на місце проживання є гармонійним продовженням положень
міжнародно-правових документів. В Загальній декларації прав людини (далі - Декларація) та
Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права право на житло розглядається в
контексті поняття «належний рівень життя» для кожної людини. Слід зазначити, що Декларація не
виділяє право на житло як самостійне, а включає його в комплексне право на
гідне життя.
Аналогічна норма міститься і в ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні
права. Включення міжнародно-правовими актами права на житло в комплексне право на достатній
життєвий рівень (гідне життя) може мати подвійне значення. З одного боку, визначення права на
місце проживання як одного із складових змісту права на
гідне життя може бути розцінено як
применшення права на житло і невизнання його самостійності на міжнародному рівні. Однак, з
іншого боку, право на житло в контексті визнання його елементом права на гідне життя набуває
додаткового змісту через міжнародне визнання не лише права на житло як такого, а розуміння його
саме
як права на житло, що забезпечує її людську гідність.
Житло є однією з основних умов життя кожної людини. Необхідність людини у певному
місці проживання виникає з моменту її народження та зберігається на протязі всього її життя,
тобто потреба людини у житлі носить постійний характер. Шляхом здійснення права на місце
проживання людина
задовольняє не тільки свої житлові, але й інші духовні потреби, зокрема,
використання місця проживання як місця для перебування, відпочинку, наукової діяльності тощо.
Тому забезпечення кожного правом на місце проживання необхідно для вільного, незалежного
положення людини, для належного та всебічного розвитку особистості у сукупності її
індивідуальних інтересів та особливостей. Свідченням цього
можна назвати саме включення
даного права до каталогу особистих немайнових прав фізичної особи в ЦК України. Зазначимо, що
в Україні вперше на рівні ЦК України закріплено право фізичних осіб на місце проживання. Тому
336
сьогодні є актуальним питання правової природи даного права та приватноправового механізму
його реалізації.
Право на місце проживання має досить довгу історію розвитку. Як правило, дане право
розглядалося в конституційному праві в якості права першого рівня та закріплювалося як право на
житло та (або) право на недоторканність житла. Сучасна природно-правова доктрина
розглядає
право на житло як суб'єктивне право, що може бути захищене в судовому порядку. Крім того, в
тому розумінні права на місце проживання, якого ми дотримуємося в межах особистих
немайнових прав фізичних осіб, воно є особистим правом, що належить людині від народження,
яке ніхто не в праві відчужувати. Адже
природний стан свободи людини не можливий сьогодні без
захисту її права на місце проживання. Це підтримується і самим текстом ст. 30 Конституцій
України і ст. 311 ЦК України, де кожному також гарантується й недоторканість житла.
Для подальшого аналізу приватноправової природи права на місце проживання коротко
звернемося до динаміки наукових досліджень. Так, Л. О
. Красавчикова, відмічаючи тісний
взаємозв’язок між правом на житло та правом на недоторканність житла, відносила їх до різних
категорій прав – майнових та особистих немайнових прав, відповідно. Н. С. Малеїн також визначав
право на недоторканість житла самостійним особистим правом, що забезпечує в той же час
охорону таємниці різних сторін життя громадян.
Це право пов'язане з майновими відносинами.
В сучасній юридичній літературі на сьогодні не має єдиного підходу щодо визначення
правової природи досліджуваного права. На сторінках наукової літератури ряд авторів, наприклад,
Р. О. Стефанчук, критично відносяться до закріплення в чинному законодавстві права на місце
проживання, адже, на його думку, в результаті невизначеності
вказаного поняття воно може
тлумачитись як право на конкретну квартиру, будинок чи інше помешкання, що може вступати в
колізію із існуючими на вказані об’єкти майновими режимами. Крім цього, науковець вважає, що
саме конструкція даного права як права на свободу вибору місця проживання об’єктивно визначає
його особистий немайновий характер,
оскільки створює фізичній особі реальну можливість обрати
місце проживання у його широкому розумінні. На наш погляд, таке заперечення щодо закріплення
права на місце проживання в чинному ЦК України є недостатньо аргументованим.
Сучасний ЦК України до каталогу особистих немайнових прав фізичної особи включає
право на місце проживання. Тим самим на законодавчому рівні
визнається немайновий особистий
характер даного права. В постатейному науково-практичного коментарю ЦК України за редакцією
А. С. Довгерта та Н. С. Кузнєцової (автори коментарю - розробники ЦК України та провідні
спеціалісти України з приватного права, які були безпосередньо залучені до кодифікаційного
процесу) зазначається, що «коментована стаття присвячена не праву фізичної особи
на вибір місця
проживання, а саме праву мати таке місце, не бути «бездомною».
З цього приводу слушною є думка Л. В. Федюк, яка не тільки визнає право на місце
проживання самостійним особистим немайновим правом фізичної особи, а й називає його серед
особистих немайнових прав фізичної особи, які складають свого роду фундамент
для інших
особистих немайнових прав, які можуть розширювати дане право, доповнювати його.
На нашу думку, праву на місце проживання більш притаманний немайновий характер,
оскільки соціальна цінність житла полягає не в наявності у особи речових прав на житлове
приміщення, а у використанні житла саме як місця для мешкання, що служить важливою
передумовою реалізації кожною приватною особою своїх потреб, інтересів і можливостей,
необхідних для її нормального духовного, фізіологічного і матеріального існування та розвитку
тощо. Право на місце проживання можна вважати одним з основних прав людини, яке має бути
гарантованим кожній без винятку, фізичній особі незалежно від її матеріального стану чи інших
обставин.
337
Віталій Нестор,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Правова природа авторського договору та особливості його укладання
З кожним днем ми дедалі частіше помічаємо стрімкий розвиток економічної, правової
діяльності, стан, коли інноваційна діяльність стає простим буттям, проте захистити такі
новоутворення неможливо без укладання договору.
Як зазначає відомий вчений науки цивільного права
О.О. Підопригора, авторський договір
– це консенсуальна угода, за якою автор або правонаступники передають готовий твір певній
організації для використання або автор бере на себе обов’язок створити певний твір і передати
його для використання обумовленим у договорі способом. Відповідно до ст. 8 Закону України
«Про авторське право та суміжні
права», суб'єктами авторського права є автори творів, їх
спадкоємці та особи, яким автори чи їх спадкоємці передали свої авторські майнові права
При укладанні авторських договорів, необхідно більше уваги приділяти тим правам, що ми
передаємо. Особливо, коли передача прав йде не від автора, а пройшла вже декілька етапів. У
такому разі
потрібно прослідковувати весь ланцюг, оскільки об’єм прав не може бути ширшим за
той, що був переданий раніше.
Сьогодні найбільш широкого значення набувають авторські договори про використання
творів. До них належать: видавничий договір; договір про депонування рукопису твору;
постановочний договір; сценарний договір; договір художнього замовлення;
При укладанні авторського договору з
кількома співавторами слід з'ясувати характер
співавторства — роздільний чи неподільний. У першому випадку в договорі може бути зазначено
авторство окремих співавторів. Проте в усіх випадках колективного твору укладається один
авторський договір. Предметом договору може права на використання твору складають.
Зазвичай, авторський договір є консенсуальним і оплатним. Проте це не виключає
існування реальних, односторонніх і безоплатних авторських договорів. Авторський договір
вважається реальним у тому випадку, якщо одночасно з узгодженням усіх необхідних умов
договору сторони надають один одному все належне за договором. Як приклад, можна навести
звичайну ситуацію: автор здійснює передачу прав на використання вже створеного ним твору,
який схвалено користувачем, а користувач
одночасно з цим виплачує авторові все обумовлену
договором винагороду.
У зв’язку з цим, при укладанні авторського договору, перш за все, необхідно передбачати
гарантії, що права на день підписання договору не були передані іншій особі. Ліцензіар повинен
нести відповідальність за якість наданого продукту, в свою чергу ліцензіат повинен гарантувати
виплату
платежів.
На сучасному етапі становлення правовідносин у сфері авторського права, дедалі частіше
укладаються видавничі договори, за якими видання літературного твору здійснюється
видавництвом за рахунок самого автора. На автора також покладається обов'язок розповсюдження
твору. Умови окремих різновидів видавничих договорів багато в чому збігаються, але вони й
істотно відрізняються один від одного
характером свого предмета. Так, при виданні літературних
творів предмет договору визначається видом літератури, її жанром, призначенням. Поданий
рукопис має відповідати погодженій заявці, плану, навчальній програмі (для навчальної
літератури), обумовленому обсягу.
Суттєвого значення в авторських договорах набувають строки. Для різних авторських
договорів вони не однакові. У видавничому договорі слід розрізняти строк
його дії, строк випуску
твору у світ, строк подання роботи до видавництва за договором замовлення, строки для розгляду і
оцінки твору та інші. Відповідно до чинного законодавства видавничий договір діє протягом
встановленого строку. Безстрокові договори не допускаються.
Потрібно зазначити, що фактично практика в охороні і правовому режимі використання
інтелектуального продукту вкрай
недостатня, що викликає певні труднощі у розробці договірних
документів між суб’єктами договірних відносин. Для уникнення конфліктних ситуацій при
реалізації авторських прав, доречно зазначити, що більшу частину уваги потрібно приділяти саме
тим правам, що передаються, і тому, запорукою успіху при укладанні авторського договору буде
деталізація предмету, прав та строку договору.
Запровадження в суспільстві цивілізованих
338
правовідносин буде ще одним кроком до формування правової держави у сфері використання
інтелектуальної власності.
Галина Никорак,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Тлумачення поняття форс-мажору протягом тривалого часу було об’єктом дискусій серед
вчених-цивілістів, яка триває і по сьогодні. Дискусії зумовлені тим, що в законодавстві не
міститься
повне і всебічне визначення даного поняття. Цивільний кодекс України уникає
визначення поняття форс-мажору, визначаючи у ст. 617 підставою звільнення від відповідальності
за порушення зобов’язання випадок або непереборну силу. При цьому у ст. 263 цього ж Кодексу
законодавець надає досить широке визначення непереборної сили - це надзвичайна або
невідворотна за даних умов
подія. Більш-менш конкретне визначення форс-мажору міститься
у Правилах користування електричною енергією, затверджених постановою НКРЕ України від
31.07.96 р. № 28 (у редакції постанови НКРЕ України від 17.10.05 р. № 910). Так, вказаний
нормативний документ визначає форс-мажорні обставини як надзвичайну і непереборну за
наявних умов силу, захист від дії якої не передбачено
в проектній та іншій нормативній
документації, дію якої неможливо попередити застосуванням високопрофесійної практики
персоналу, дія якої може бути викликана:
- винятковими погодними умовами і стихійним лихом (ураган, буря, повінь,
нагромадження снігу, ожеледь, землетрус, пожежа, просідання і зсув ґрунту);
- непередбаченими ситуаціями, викликаними діями сторони, що не є стороною
відповідного договору (страйк, локаут
, дія суспільного ворога, оголошена та неоголошена війна,
загроза війни, терористичний акт, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення,
громадська демонстрація, протиправні дії третіх осіб, пожежа, вибух);
- умовами, регламентованими відповідними органами виконавчої влади, а також
пов’язаними з ліквідацією наслідків, викликаних винятковими погодними умовами і
непередбаченими ситуаціями.
Як бачимо, у розумінні даного
нормативного акту форс-мажор являє собою поняття
еквівалентне непереборній силі та включає як природні явища, так і обставини суспільного
характеру.
Закон України від 13.09.2001 р. № 2681-III «Про порядок ввезення (пересилання) в
Україну, митного оформлення й оподаткування особистих речей, товарів та транспортних засобів,
що ввозяться (пересилаються) громадянами на митну територію України» дає
таке визначення:
форс-мажорні обставини – це обставини непереборної сили та інші не залежні від громадянина
обставини. Тобто за цим Законом форс-мажорні обставини ширші, ніж обставини непереборної
сили.
Наказ ДПА України від 25.02.2002 р. № 83 «Про Порядок видачі, обліку, відстрочення та
оплати (погашення) векселя (письмового зобов’язання), що видається суб’єктом підприємницької
діяльності при здійсненні операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних
відносинах» розглядає форс-мажорні обставини як непередбачені та непереборні події, що
відбуваються незалежно від волі й бажання замовника або виконавця (війна, блокада, страйк,
пожежа, аварія, паводок, замерзання моря, закриття морських проток, які трапляються на
звичайному морському шляху між портами відвантаження й
вивантаження, інше стихійне лихо,
заборона експорту (імпорту), валютні обмеження або інші обмеження прав власності на сировину
чи готову продукцію, в тому числі на їх переміщення, прийняті державою або відповідним
державним органом тощо) й призводять до порушення умов укладених контрактів та законодавчих
актів. Тобто обмежувальні дії держави в деяких випадках визначено як
форс-мажорні обставини.
З огляду на відсутність в українському законодавстві єдиного поняття форс-мажору,
відмінність підходів до визначення цієї категорії у зарубіжних країнах та невизначеність на
законодавчому рівні чіткої процедури засвідчення цього факту зумовлює ряд проблем. Тому, з
метою уникнення складнощів доказування настання форс-мажорних обставин вважаю за необхідне
ще
на етапі підготовки проекту договору включати до його змісту наступні положення:
339
1. Чіткий перелік обставин, які можуть вважатися форс-мажором та бути підставою
звільнення від відповідальності за невиконання договірних зобов’язань.
2. Детальний порядок та строки повідомлення контрагента про настання перешкод
виконання зобов’язання, які можуть бути віднесені до форс-мажору.
3. Перелік організацій, що можуть засвідчувати настання форс-мажорних обставин, та
вимоги
до документів-свідоцтв.
4. Можливість дострокового розірвання контракту у разі перевищення граничного терміну
існування форс-мажорних обставин.
Включення цих положень до тексту договору не тільки спростить процедуру доказування
факту існування форс-мажорних обставин та звільнення сторін від відповідальності, але й знизить
вірогідність зловживання своїми правами недобросовісними контрагентами.
Також вважаю за необхідне
закріпити в Цивільному Кодексі поняття форс-мажору,
оскільки на сьогодні в юридичній практиці дане поняття використовується досить часто.
Юлія Омел’яненко,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Деякі аспекти відшкодування моральної шкоди
Актуальність даної теми обумовлена практичною потребою створення механізму та
розроблення рекомендацій щодо захисту прав і свобод людини,
зокрема права людини на
компенсацію моральної шкоди. Метою роботи є дослідити окремі теоретичні аспекти моральної
шкоди, а також розробити рекомендації для позивачів при формуванні своєї правової позиції в
суді.
Як відомо, інститут моральної шкоди виник і розвивався в державах англо-саксонської
системи права. Аналіз світової практики показує, що проблема відшкодування моральної
шкоди
найбільш радикально вирішена у Великобританії і США, право яких не знає різниці між майновою
і немайновою шкодою. Головною умовою відшкодування є дійсність шкоди і серйозність наслідків
правопорушення. Відшкодування повинне бути повним і адекватним. В англо-американському
праві існує правило, відповідно до якого компенсація моральної шкоди, в принципі, обмежена
рамками
деліктного права.
Вітчизняне законодавство протягом тривалого часу не передбачало права на
відшкодування моральної шкоди, і лише порівняно нещодавно з’явилась інша тенденція. Саме
вона знайшла відображення в цивільному законодавстві 1963р. та новому Цивільному кодексі
України, що вступив в дію з 1 січня 2004р.
На нормативному та правозастосовному рівнях закріплено поняття моральної шкоди
,
підстави та принципи її відшкодування, підходи щодо розміру компенсації. В цілому регулювання
цього питання дозволяє суддям правильно застосовувати закон і вирішувати питання про
відшкодування моральної шкоди.
Проте, на нашу думку, однією з основних проблем даного інституту є недостатня
врегульованість питання щодо критеріїв, якими суд повинен керуватися при визначенні розміру
моральної
шкоди, яка підлягає відшкодуванню. При чому положення Цивільного Кодексу та
Постанови Пленуму ВСУ від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про
відшкодування моральної (немайнової) шкоди» до деякої міри можна визначити як оціночні, які не
завжди дозволяють суддям справедливо та доцільно призначити розмір моральної компенсації.
Нашою пропозицією щодо змін до
законодавства є, по-перше, структурувати, уточнити та
розширити відповідні критерії оцінки завданої моральної шкоди, а по-друге, встановити
мінімальну межу розміру моральної шкоди, яка може бути виплачена особі. Ми вважаємо, що це
послужить правовою гарантією захисту прав та інтересів для особи, право якої порушене.
Аналіз судової практики щодо відшкодування моральної
шкоди в Україні дає можливість
зробити висновок, що її стан потребує вироблення певних рекомендацій щодо формування
доказової стратегії позивача при написанні позовної заяви до суду про відшкодування моральної
шкоди.
340
Правова позиція позивача повинна грунтуватись на тому, що позивач крім факту
правопорушення має довести суду:
– наявність моральної шкоди, тобто наявність власних моральних страждань;
– наявність причинного зв’язку між моральною шкодою та правопорушенням з боку
заподіювача цієї шкоди.
Важливим аспектом у доказовій стратегії позивача є врахування тривалості травмуючого
фактору (неправомірних
дій відповідача), що спричинив чи спричиняє моральну шкоду. Адже чим
довше тривав такий фактор, тим більшої шкоди заподіяно моральному здоров’ю, а значить –
більшою є сума грошової компенсації.
Загальна схема доведення суду свого права на компенсацію моральної шкоди може
виглядати так:
1. факт протиправних дій відповідача, якими було завдано моральну шкоду
;
2. перелік обставини, які свідчать про заподіяння моральної шкоди шкоди (факти розладу
здоров’я, переживань, страждань, факти неповаги до честі й гідності особи, неможливості
реалізації своїх прав та законних інтересів тощо);
3. причинний зв’язок між протиправними діями відповідача та моральною шкодою;
4. розмір компенсації за заподіяну моральну шкоду, вказуючи
на її відповідність розміру
моральної шкоди, виправданість. Для цього позивач перераховує в позовній заяві свої витрати на
відновлення здоров’я тощо, додаючи до заяви відповідні документи.
Отже, як висновок, необхідно зазначити, що для вдосконалення механізму компенсації
моральної шкоди необхідною умовою є дотримання судами законодавства, що регулює дане
питання, принципів справедливості та
доцільності при розгляді таких справ та забезпечення такого
правового механізму компенсації моральної шкоди, який би унеможливив зловживання
нематеріальним характером цього способу захисту порушених цивільних прав і нівелювання його
правової природи.
Владислав Опанасик,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Формування волі юридичної особи
Вчинюючи певні дії, вступаючи у правочини, виконуючи
їх, юридичні особи тим самим
проявляють свою волю. Формування волі юридичної особи – складний процес. На сьогодні йому
приділена незначна увага в юридичній літературі, тому ряд питань, що мають не лише теоретичне,
а й велике практичне значення залишається в стороні від наукового дослідження. До них повинна
бути віднесена проблема воле формування та
волевиявлення юридичних осіб в застосуванні до їх
правомірних та протиправних актів та деякі питання теорії та практики, пов’язані з цією
проблемою. Для розгляду процесу волеформування та волевиявлення юридичних осіб необхідно
дослідити людський субстрат цих осіб та його діяльність, що має юридичну значимість і,
відповідно, складається з юридичних дій.
Юридична
особа є правовою фікцією. І, на відміну від фізичної особи, вона не наділена
такими ознаками як свідомість, інтелект, воля тощо. Всі теорії юридичної особи сходяться на
визнанні того, що особистісним субстратом будь-якої юридичної особи є живі люди. Дійсно, без
людей не може бути юридичної особи та її діяльності. Тому не
можна погодитись із твердженням
О.В. Венедиктова про те, що прихильники визнання юридичної особи соціальною реальністю не
вважають встановлення особистісного субстрату кожної юридичної особи необхідною умовою
розкриття його сутності. Насправді вони не розглядають лише людей, що входять в особистісний
субстрат юридичної особи, в якості дійсних носіїв прав та обов’язків
закріплених за юридичною
особою, як це визнається представниками теорії колективу.
Виконання юридичною особою поставлених перед нею задач здійснюється в процесі її
діяльності. Ця діяльність, зокрема, зводиться до вчинення юридичних дій, що відповідають його
статутному уставу (статутному документу). Загалом це дії правомірні, але в зв’язку з нормальною
діяльністю можуть мати місце
і правопорушення.