Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених
Подождите немного. Документ загружается.
371
домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою
власністю. У разі недосягнення такої домовленості між співвласниками, порядок володіння та
користування спільним майном встановлюється судом.»
Згідно із ч.3 ст.358 ЦК кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та
користування тієї частини спільного майна в
натурі, яка відповідає його частці у праві спільної
часткової власності.
Правовий інтерес викликає ситуація, коли співвласник не має можливості володіння та
користування частиною спільного майна в натурі в силу тих чи інших причин, і у зв’язку із цим у
нього виникає право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються
спільним
майном, відповідної матеріальної компенсації. Реалізація даної правової норми можлива у
декількох варіантах, які призводять до різних правових наслідків. Розглянемо зазначену ситуацію у
контексті визначення порядку користування житловими приміщеннями, що супроводжується
певними труднощами при вирішенні спорів судами.
Перший варіант. Ті співвласники, які володіють та користуються спільним майном,
виплачують співвласнику, позбавленому
такої можливості, компенсацію. Правовим наслідком
буде припинення його права на частку у спільному майні. Якщо ж власників було лише двоє, і
один сплатив компенсацію іншому, то право спільної власності взагалі припиняє існувати. Ст.365
ЦК передбачає також можливість примусового припинення права особи на частку на підставі
позову інших співвласників у випадку, коли
спільне володіння та користування майном є
неможливим, що у кінцевому результаті призводить до тих самих правових наслідків.
Другий варіант, пов'язаний з можливістю встановлення тривалих зобов’язальних відносин
між співвласниками (наприклад, найму, оренди), коли зберігатиметься невідповідність між
розміром часток у праві спільної власності та реальними частками майна, що знаходяться у
володінні та користуванні співвласників. Таку можливість допускають В.Ф.Маслов, Ю.К.Толстой,
які вважають, що в даному випадку матиме місце стягнення періодичних платежів у вигляді
квартирної та орендної плати. Інші автори, зокрема В.А.Бєлов, Л.М.Мінкіна, трактують такі
виплати як компенсацію за «ненадане володіння та користування», оскільки жоден
із співвласників
не може розглядатися як наймач в силу того, що вони є власниками усього спільного майна, у тому
числі тієї його частини, яка перевищує розмір частки учасника. Разом з тим науковці
погоджуються з виробленою при вирішенні даного питання судовою практикою, коли розмір
компенсації такого ненаданого володіння та користування обчислюється
виходячи із відповідних
ставок квартирної чи орендної плати.
Третім варіантом може бути приведення у відповідність розмірів часток у праві спільної
власності із визначеним порядком користування житловим приміщенням на підставі судового
рішення. Стороні, яка при цьому позбавляється певної частки у праві власності, присуджується
відшкодування в сумі вартості відчужуваної частки за рахунок
тієї сторони, розмір частки якої
збільшився. І хоча такий спосіб, здавалося б, більш оптимально вирішує проблему невідповідності
розміру частки та обсягу реального користування, проте є обставини, які ставлять під сумнів
законність таких судових рішень. По-перше, суд в даному випадку позбавляє одного із
співвласників частини прав стосовно належного йому майна проти
його волі. Водночас положення
ст. 365 ЦК про примусове припинення права на частку у спільному майні у даному випадку
застосовувати також не можна, оскільки виплата компенсації допускається, якщо таке припинення
не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї. Наявність інтересу
співвласника випливає вже із самого рішення про визначення
порядку користування спільним
житлом.
Отже, із трьох названих варіантів у ЦК закріплений лише перший, у той час як інші теж
успішно застосовуються на практиці. Тому, варто було б передбачити їх у тексті ч. 3 ст. 358 ЦК
для того, щоб не ставити під сумнів законність по суті справедливих судових рішень.
372
Артем Скіданов,
Фінансово-правовий коледж
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка
Проблеми реалізації права слідування за чинним законодавством України
Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що на сучасному етапі розбудови
української державності одним з головних завдань є формування ефективної системи реалізації та
правової охорони авторського права. А це у свою
чергу зумовлено прагненням України до
євроінтеграції. Проаналізувавши праці О.А. Підопригори, Г.В. Чурпіти, Р.В. Дроб’язко, Н.В.
Макогонової, І.І. Ващинця, а також нормативно-правові акти українського та європейського
законодавства у цій сфері, я хочу розкрити декілька практичних проблем механізму реалізації
цього права в Україні.
Право слідування — невідчужуване
право автора або його спадкоємців на одержання
винагороди (роялті) в розмірі певного відсотка від публічного перепродажу через аукціон,
художній салон, магазин тощо оригінального твору мистецтва.
Право слідування, або, як його інколи називають, право рольової участі, в українському
законодавстві з’явилося не так давно, з набранням чинності ЗУ «Про авторське право
і суміжні
права» від 23 грудня 1993р. (далі—ЗУ). В той час як у Франції право слідування (droit de suite)
було кодифіковане у спеціальному нормативному акті від 20 травня 1920р., Бельгії—1921р.,
Італії—1941р., Іспанії—1957р., Німеччині—1965р., Португалії—1966р. А з липня 1971р. право
слідуваня стало відоме міжнародному праву, внаслідок введення в дію Бернської конвенції
про
охорону літературних і художніх товарів (ст. 14 ter Паризького пакту).
На думку І.І. Ващинця, внаслідок досить короткого періоду наявності права слідування у
чинному законодавстві України у поєднанні з практичною відсутністю правозастосовчих традицій
щодо подібних правомочностей автора, стали причинами відсутності дієвого механізму реалізації
та захисту авторського права.
Новий Цивільний кодекс України (
далі — ЦК) суттєво змінив підхід до права слідування,
розширивши коло його об'єктів. Якщо порівнювати норми ЦК та норми ЗУ, які стосуються права
слідування, то неважко помітити досить суттєву різницю між ними: ЦК України включає до кола
об'єктів права слідування оригінали художніх творів та оригінали рукописів літературних творів, визнає
за
авторами право слідування в усіх випадках перепродажу оригіналу твору, а не тільки «публічного»
перепродажу, а також покладає, на продавця обов'язок сплати відповідної суми. Але розширення кола
об’єктів цього права не зробить дане право більш ефективним, а швидше навпаки — в силу об’єктивних
і суб’єктивних обставин утруднить створення
необхідного механізму його реалізації. Як свідчить
практика застосування ЦК протягом 2004р., норми кодексу щодо права слідування фактично не діють.
Поширення права слідування на випадок приватного перепродажу не тільки створює загрозу
втручання в особисте житгя, але й суперечить курсу України на інтеграцію до Європейського Союзу в
галузі авторського права. Якщо звернутися до
законодавств держав-учасниць ЄС, ми побачимо, що усі
вони надають авторові чи його спадкоємцям право слідування лише в разі публічного продажу
(наприклад, статті 17 в Законі Литви «Про авторські права і суміжні права» та Законі Латвії «Про
авторське право», ст. L.,.122-8 Кодексу інтелектуальної власності Франції, ст. 26 Закону ФРН «Про
авторське право і
суміжні прана»).
Ще однією проблемою є поширення досліджуваного права на оригінали рукопису
літературного твору. Відразу постають два запитання: по-перше, що слід вважати літературним
твором, а по-друге, — що таке оригінал рукопису такого твору? Крім того, можна також
поставити запитання про оригінали рукописів комп'ютерних програм, які охороняються як
літературні
твори. Чинне законодавство не містить відповідей на ці запитання.
Разом з тим в європейській доктрині склалася досить чітка позиція щодо необхідності
включення фотографічних творів до кола охоронюваних правом слідування. На її захист
наводяться наступні аргументи. По-перше, наближеність фотографічних творів, які є творами
мистецтва, до творів образотворчого мистецтва за формою вираження
і художньою цінністю. По-
друге, формування ринку перепродажу фотографічних творів, на якому активними учасниками є
аукціони. Наприклад, восени 2000 р. архіви німецьких газет та архіви «Нью-Йорк таймс» розпочали
діяльність по збуту своїх фондів фотографій. Крім того, відповідно до Диретиви ЄС №2001/84/СЕ
373
фотографії визнані як об'єкти права слідування. Тому зрозуміло, що більш правильним за даних
обставин було б обмежити коло об'єктів права слідування оригіналами творів образотворчого
мистецтва та фотографічних творів.
Принциповою проблемою реалізації досліджуваного права є практична неможливість автора
отримувати повну інформацію про продаж його творів. Йому дуже важко відстежувати всі
випадки перепродажу його творів. Тому одним із найголовніших завдань, які слід вирішити є
забезпечення правоволодільця інформацією про публічний продаж його творів. Необхідність
законодавчого закріплення права вимагати відповідну інформацію продиктована існуючими
законодавчими обмеженнями щодо отримання інформації про господарську діяльність суб'єктів
підприємницької діяльності. Адже без конкретного визначення такого права у
ЗУ при зверненні
автора за подібною інформацією, приміром, до художньої галереї вона має право відмовити
авторові в наданні інформації про продані твори мистецтва, посилаючись на комерційну таємницю.
Проте навіть за умов закріплення вказаного права у законодавстві контролювати весь
можливий публічний продаж своїх творів авторові буде складно. У зв'язку з цим
уявляється
доцільність покласти на всіх учасників ринку, які здійснюють публічний продаж творів
образотворчого мистецтва, обов'язок періодично повідомляти про продані твори (відповідне право
вже закріплене в законодавствах деяких європейських країн). Після одержання інформації від
продавця твору організація колективного управління авторськими правами може або самостійно
вимагати виплати винагороди за правом слідування
або передати вказану інформацію
безпосередньо авторові. На даному етапі, більш прийнятним вважається варіант, коли організація
самостійно пред'являє вимогу щодо виплати винагороди, особливо в разі, коли зобов'язана особа
перебуває за межами України. Таке право організацій колективного управління передбачене
статтею 27 ЗУ.
Отже, якщо ВР України врахує міжнародну практику та створить
механізм реалізації права
слідування, то Україна зробить важливий крок вперед до європейських та міжнародних стандартів
у сфері охорони авторського права.
Богдан Слободян,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Деякі аспекти дематеріалізації цінних паперів
Актуальність теми дослідження обумовлена бурхливим розвитком економічних відносин
та широким використанням у них цінних паперів, а
також прийняттям 17 вересня 2008 року Закону
України «Про акціонерні товариства», який містить ряд новел у галузі регулювання цивільних
правовідносин.
Цінні папери, як відомо, займають важливе місце у системі цивільного права, є необхідним
та досить прогресивним атрибутом діяльності фондових бірж, зовнішньоекономічної діяльності,
господарського обороту, та із становлення ринкової економіки в України набувають все
більшого
значення. Інститут цінних паперів отримав досить широке закріплення у законодавстві України.
Правове регулювання цінних паперів здійснюють Цивільного Кодексу України (ст.194-198) (далі –
ЦКУ), Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок», Закон України «Про Національну
депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в України», Господарський
кодекс України, Законі України «
Про господарські об’єднання» та інших законах. Створений
також спеціальний орган державної влади з питань цінних паперів – Державна комісія з цінних
паперів та фондових бірж. Проте наявність об’ємної законодавчої бази не свідчить про
досконалість інституту цінних паперів, оскільки положення різних правових актів при їх
зіставленні можуть породжувати ряд системних проблем
, а деякі питання просто залишаються
невирішеними. Саме одним із таких питань є дематеріалізація акцій.
Законодавство України встановлює, що цінні папери за формою існування поділяються на
документарні та бездокументарні. Документарна форма цінного паперу – сертифікат цінних
паперів, що містить реквізити відповідного виду цінних паперів певної емісії, дані про кількість
цінних паперів та
засвідчує сукупність прав, наданих цими цінними паперами. Бездокументарна
форма цінного паперу передбачає здійснення зберігачем облікового запису, який є
374
підтвердженням права власності на цінний папір. З 17 вересня 2008 року вступило в законну силу
положення ч.2 ст.20 ЗУ «Про акціонерні товариства», відповідно до якого акції товариств існують
виключно в бездокументарній формі.
У бездукоментарної форми акцій є ряд суттєвих переваг: забезпечення надійності та
безпечності зберігання цінних паперів, можливість швидкого проведення операцій з цінними
паперами, спрощена процедура перереєстрації права власності на цінні папери можливість
проведення операції незалежно від місця перебування самого контрагента (мобільність).
З іншого боку без документарна форма акцій має певні вади, серед яких досить невисокий
рівень довіри суб’єктів права до неї, оскільки більшість населення звикло до традиційної форми
акцій, тобто документарної,
а інститут бездукоментарної форми у цьому плані є відносно молодим.
Другою проблемою є те що за даними Держаної комісії з цінних паперів та фондовових бірж на
сьогоднішній день переважна більшість зареєстрованих АТ використовують документарну форму
акцій, за 2009 рік було проведено мінімальну кількість операцій щодо переведення документарних
акцій у бездукоментарну форму. Третьою
, і на мій погляд, головною проблемою є питання самої
процедури дематеріалізації , яка являє собою комплекс дій по переведенню випуску акцій у без
документарну форму. Згідно Прикінцевих та перехідних положень ЗУ «Про акціонерні
товариства» АТ протягом двох років зобов’язані провести де матеріалізацію акцій, але порядок її
проведення Законом не визначений.
На жаль також відсутні жодні рекомендації щодо даного
Закону уповноваженого державного органу – Державної комісії з цінних паперів та фондових бірж.
В результаті аналізу діючого законодавства встановлено, що єдиним документом, що
регламентує процедуру де матеріалізації випуску акцій є Положення про порядок переведення
випуску іменних акцій документарної форми існування у бездокументарну форму існування
,
затверджене рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондових бірж №98 від 30 червня
2000 року (далі – Положення). І хоча дане Положення є досить застарілим - прийнято задовго до
ЗУ «Про акціонерні товариства» і навіть ЦКУ, але на практиці припускається використовувати
саме його з урахуванням положень законодавства.
Положення встановлює основні етапи дематеріалізації,
зокрема: 1.прийняття рішення про
дематералізацію; 2. припинення ведення реєстру; 3. депонування глобального сертифіката та
зарахування цінних паперів випуску, що дематеріалізується; 4. відкриття емітентом рахунків у
цінних паперах власникам іменних акцій випуску, що дематеріалізується. В принципі Положення
досить детально описує порядок дематеріалізації. Суттю процесу дематеріалізації є укладенням
договору між емітентом та зберігачем акцій (комерційний банк
або торговець цінними паперами,
який має ліцензію на зберігання та обслуговування обігу цінних паперів і операцій емітента з
цінними паперами) щодо відкриття рахунку для кожного акціонера, після чого відбувається
укладення договору між кожним акціонером,за його особистої присутності, із зберігачем. Але на
практиці вимога про особисту участь акціонера може створити
спірні ситуації, адже фактично
сьогодні існують багато АТ з великою кількістю акціонерів які мають невелику кількість акцій і
більшість з них не приймають участь в управлінні АТ, деякі акціонери взагалі могли померти, тому
логічним є висновок є про те що важким в практичному плані є досягнення особистої участі усіх
акціонерів, як
це вимагає Положення, при здійсненні дематеріалізації, і як наслідок не можливості
проведення її в повному обсязі емітентом, оскільки емітент не має права самостійно
розпоряджатися відкритими на акціонера рахунками. Жодних вказівок щодо дій емітента у такій
ситуації законодавство не містить. Тобто захистивши права акціонерів Положення фактично
обмежує права емітента та створює
ряд проблем для проведення де матеріалізації. Положення
містить ряд інших вад та неузгодженостей, особливо із ЗУ «Про акціонерні товариства». Тому
процес масової дематеріалізації, який має завершитися до жовтня 2010 року (згідно п.2 ч.3 ст. 6 ЗУ
«Про цінні папери та фондовий ринок»), призведе до виникненню великої кількості спорів та
формуванню судової практики
у даній сфері.
Це зумовлює висновок про необхідність створення системно узгодженого з ЗУ «Про
акціонерні товариства» та сучасною судовою практикою, спеціального правового акта, щодо
питань дематеріалізації, але вже не у формі положення спеціального органу, а у формі окремого
закону.
375
Олександр Сніжко,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Деякі аспекти механізму суброгації в цивільному праві України
В рамках цієї теми розглянуті лише деякі питання, пов'язані з правовою природою цього
механізму, його нормативним закріпленням у чинному законодавстві та визначенням того місця,
яке він повинен займати в системі правових приписів.
Однією
з умов належного виконання зобов’язання страховиком є його платоспроможність.
Закон України “Про страхування” передбачає різні умови забезпечення платоспроможності
страховика. Всі ці умови є загальними, а в рамках окремого страхового правовідношення одним із
засобів забезпечення платоспроможності страховика може стати укладення зі страхувальником
договору суброгації. Термін “суброгація” походить від латинського subrogatio, subrogаге. Цей
термін, який має як одне із значень “обрання натомість”, нерідко зв’язувалося з поняттям “закон”, і
тоді subrogаге legem означало “доповнення закону новим положенням”. Стосовно сучасного права
приведений термін набув значення платежу зі вступом до прав кредитора або заміну в
правовідношенні між двома учасниками одного з них без зміни самого правовідношення.
Цивільний кодекс України і Закон України “Про страхування” не закріплюють таке поняття, як
суброгація в страхуванні, але існує норма, що фіксує перехід до страховика прав страхувальника
щодо особи, відповідальної за заподіяні збитки (ст. 993 ЦК України, ст. 27 Закону). Законодавець
розглядає ці вимоги як регресні, що виникають як похідні від основного зобов’язання
. Його
виконання породжує нове зобов’язання, з іншим колом учасників. Ця норма була запозичена з ЦК
УРСР 1922 року, в якому існувала аналогічна норма (ст. 395). Тобто, якщо страховий випадок
наступив з вини третьої особи, то страховик, виплативши страхове відшкодування страхувальнику
за заподіяні збитки, має право звернутися до цієї особи з регресом,
з вимогою повернути збитки,
яких зазнав страховик.
У чинному українському законодавстві поняття суброгації в страхуванні поки існує тільки
в Кодексі торговельного мореплавства (ст. 269), де також обумовлюється перехід прав до
страховика за договором морського страхування на застраховане майно:
1) при страхуванні на повну вартість, і право на частину застрахованого майна
пропорційно відношенню
страхової суми до страхової вартості
2) при страхуванні на неповну вартість.
Суть явища суброгації у тому, що страховик здійснює страхову виплату страхувальнику,
після чого до страховика в межах суми, яку він сплатив, переходить право страхувальника, яке він
мав до особи, відповідальної за збитки. Перехід до страховика прав страхувальника відносно
особи,
відповідальної за збитки, передбачався і в раніше діючому законодавстві.
Принципова різниця між регресом і суброгацією в тому, що регрес припускає існування
двох зобов’язань: перше — основне, яке виконує третя особа, і друге — виникаюче на основі, у
зв’язку з виконанням першого, регресне зобов’язання. При суброгації ж, суть полягає у зміні
осіб в
зобов’язанні, існує єдине зобов’язання, з якого страхувальник, що одержав страхове
відшкодування, вибуває, а на його місце встає страховик, що виплатив це відшкодування. І при
регресі, і при суброгації кредитор втрачає право вимоги до боржника. Але при регресі це
відбувається тому, що виникає абсолютно інше самостійне зобов’
язання з своїми сторонами, де
зобов’язання, в якому кредитор був стороною, виступає лише передумовою виникнення нового
права. При суброгації кредитор вибуває із зобов’язання, принаймні щодо належного йому права
вимоги до боржника, і на його місце стає особа, що виконала на його користь, тобто відбувається
правонаступництво.
На мій погляд, у
договорі страхування відповідальності обов’язково повинен бути
присутнім пункт про суброгацію, в якому повинні бути вказані випадки, при яких страховик має
право пред’являти права вимоги до страхувальника. Для здійснення страховиком згаданого права,
страхувальник повинен передати страховику всі документи та повідомити йому всі відомості, які є
необхідними.
Вище розглядалися два
ззовні дуже схожі, на перший погляд, механізми переходу права
вимоги страхувальника до страховика на відшкодування шкоди, яка була заподіяна третьою
особою (регрес та суброгація). Необхідно, щоб уже зараз ці механізми були включені до ЦК;
376
потрібен більш конкретизований механізм їх дії, який буде чітко розмежований та роз’яснений на
законодавчому рівні.
Доцільним є внесення відповідних змін до діючого Цивільного кодексу України та Закону
України “Про страхування” і ввести нову статтю , де буде закріплено поняття суброгації та
механізм її дії.
Олексій Степаненко,
Київський національний університет
імені
Тараса Шевченка
Договір оренди житла з викупом: поняття та деякі проблеми реалізації
Актуальність даної теми викликана тим, що на сьогоднішній день наша країна переживає
важкі часи, криза завдала надзвичайно потужного удару по нашій державі та по кожному
українському громадянину окремо. Саме тому, сьогодні постає необхідність реформування
українського законодавства у кожній
сфері. Тому, стаття 5 Закону України “Про запобігання
впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва”
запровадила таку прогресивну річ як оренду житла з викупом. Відповідні зміни були внесені до
Цивільного кодексу України (статті 810-1, 1232-1, доповнення до статей 811, 820, 825). За
договором оренди житла з викупом одна сторона — підприємство-орендодавець передає другій
стороні — фізичній особі (особі-орендарю) житло за плату на довготривалий (до 30 років) строк,
після закінчення якого або достроково, за умови повної сплати орендних платежів, житло
переходить у власність орендаря.
На сьогоднішній час, договір оренди житла з викупом допомагає фактично вирішити дві
основні проблеми:
По-перше, ця новела дає змогу українським
громадянам додаткову можливість на
реалізацію свого конституційного права на жило.
По-друге, оренда житла з викупом сприяє активному залученню капіталу у будівельну
сферу, яка і досі не може оговтатись після удару світової фінансової кризи.
Необхідно також приділити окрему увагу наступному, що відповідно до частини другої
статті 810-1 Цивільного кодексу за договором оренди
житла з викупом «одна сторона —
підприємство-орендодавець передає другій стороні — фізичній особі (особі-орендарю) житло за
плату на довготривалий (до 30 років) строк...», тобто орендодавцем при договорі оренди житла з
викупом може бути лише підприємство-юридична особа, але не приватний підприємець. Те саме
положення повторено в пункті 2 Порядку оренди житла з
викупом, який затверджено Постановою
Кабінету Міністрів України від 25.03.2009 р. № 274.
На мою думку, даний перелік орендодавців необхідно розширити і включити у нього
приватного підприємця. Адже ніде не сказано, що будувати житло можуть лише підприємства, а
приватні підприємці цього робити не можуть! Дане обмеження, на мою думку, є неконституційним
та суперечить Господарському
кодексу і антимонопольному законодавству, які передбачають
забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб’єктів
господарювання.
Важливо також звернути увагу і на те, що у випадку договору оренди житла з викупом,
житло перебуває не на балансі покупця, а в будівельної компанії, а фізична особа (особа-орендар) є
лише користувачем
цієї площі. Цей психологічний фактор може певним чином стримувати деяких
потенційних клієнтів, що подумують про договір оренди житла з викупом. Це пов’язано із
побоюванням ризику зникнення будівельної компанії і втрати своїх коштів, без можливості викупу
житла за договором оренди житла з викупом.
Відповідно до ч.2 ст.810-1, орендарем за договором оренди
житла з викупом може бути
фізична особа. На мою думку, при визначенні кола суб’єктів, які можуть виступати у зазаначеній
вище ролі, було б значно доцільніше звузити це коло осіб до громадян України. Це обумовлено
тим, що при визначенні цього суб’єкта, нам необхідно перш за все враховувати складну
економічну
ситуацію в нашій державі, що була спричинена світовою економічною кризою. Це
,зокрема, вплинуло і на купівельну спроможність громадян України у житловій сфері. Саме тому,
роблячи житло більш доступним, законодавець має закріплювати першочергову реалізацію свого
377
права на житло саме українськими громадянами, особливо враховуючи, що це відносини
власності. Це витікає і з функцій держави, передбачених Конституцією України, яка закріплює
обов’язок держави забезпечувати добробут і безпеку кожного громадянина України.
Враховуючи основні аспекти даної новели, надзвичайно важливим є запровадження
діючого механізму відповідальності для орендодавця у випадку розірвання договору
з його вини
задля недопущення зловживань з боку підприємства (орендодавця). Адже ця норма фактично може
використовуватись недобросовісним орендодавцем як спосіб залучення орендарів без подальшої
передачі житла у власність, тобто подальше навмисне розірвання договорів, щоб не дати орендарю
можливість викупити житло. У даному випадку необхідно закріпити обов’язок недобросовісного
орендодавця повернути
орендареві кошти, які були ним сплачені відповідно до договору оренди
житла з викупом, як плату за викуп житла та, додатково, і орендну плату за визначений період.
Таким чином, підсумовуючи все вищесказане, варто зауважити, що поява договору оренди
житла з викупом у Цивільному кодексі України е надзвичайно важливим кроком як на шляху
до
підвищення добробуту українських громадян, так і для виведення із кризи будівельної галузі нашої
держави, тобто це дає змогу будівельним компаніям реалізувати житло, недоступне для покупців в
сьогоднішніх умовах. Звичайно, нововведена норма ще не досконала, в ній існує нажаль ряд
прогалин, які не дозволяють нам використати всього її потенціалу. Саме
тому, метою даної роботи
був аналіз деяких прогалин, наслідків до яких вони можуть призвести, та способи їх вирішення.
Адже правові норми - це не просто слова на папері, це долі людей, тому ми не маємо права
відкладати ці проблеми на потім, ми мусимо діяти вже зараз, адже маленька прогалина у правовій
нормі
- це чиєсь зламане життя!
Марина Стрішенець,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Дуалізм правової природи договору банківського вкладу (депозиту)
Важливе значення для розвитку банківської системи України в період економічної кризи
мають депозитні відносини між банком і клієнтами, що, з одного боку, дають банкам можливість
для формування та збільшення
активів, розвитку їх підприємницької діяльності, стабілізації своїх
позицій на фінансовому ринку та досягнення певного економічного результату. З іншого боку, такі
правовідносини відповідають інтересам фізичних та юридичних осіб – вкладників, які,
відкриваючи депозитний рахунок у банку, отримують можливість, по-перше, зберегти свої
заощадження, а, по-друге, по можливості примножити їх або захистити від
інфляційних процесів.
Вказані обставини зумовлюють значну актуальність дослідження правової природи договору
банківського вкладу (депозиту), що прямо впливає на обсяг і характер правового регулювання
відповідних правовідносин.
Аналіз наукової літератури з даного питання дає можливість стверджувати, що позиції
науковців стосовно правової природи договору банківського вкладу неоднозначні. Зокрема, ряд
авторів договір депозиту визнають
різновидом договору іррегулярного зберігання (Полонський Е.
Г., Плінер В. А., Мозолін В. П. та ін.). Окремі науковці доводять, що немає підстав не визнавати
договір банківського вкладу різновидом договору позики (Вільнянський С. І., Єфимова Л. Г.,
Шершеневич Г. Ф., Дмитрієв-Мамонов В. А., Флєйшиц Є. А. та ін.). Також існує думка,
що договір
банківського вкладу є за своєю правовою природою змішаним договором (Агарков М. М.,
Карманов Є. В.). Крім того, визначати договір банківського вкладу як самостійний договір (sui
generis) пропонує значна кількість вчених (Іоффе О. С., Новосьолова Л. А., Суханов Є. А.,
Шерстобитов А. Є. та ін.).
Позиція щодо визнання договору депозиту
різновидом договору іррегулярної поклажі
ґрунтується на положеннях римського права, за якими банк на підставі договору поклажі
(depositum) брав на себе зобов’язання за певну винагороду зберігати гроші (pecunia obsignata) без
права їх використання. Однак власник міг дозволити поклажеотримувачу користуватися грошима,
і правовідносини, таким чином, переходили у позику, як тільки депонент скористається
таким
правом; такі правовідносини отримали назву depositum irregulare. Саме ця конструкція, з
378
урахуванням деяких особливостей, продиктованих умовами сьогодення, і закладена в основу
сучасного договору банківського вкладу.
Прибічники наукової позиції визнання договору банківського вкладу різновидом
договору позики апелюють до того, що з аналізу положень ст. ст. 1058-1065 ЦК України, абз. 11 ч.
1 ст. 2 ЗУ «Про банки і банківську діяльність» не випливає обов’язок банку зберігати
гроші у
схоронності (тобто не допускати втрати їх властивостей, псування і заміни купюр тощо) і передати
вкладникові ті ж самі грошові знаки. Банк володіє, користується і розпоряджається коштами
вкладу на свій розсуд, а запис на депозитному рахунку відображає лише розмір грошового боргу
банка. При цьому банк бере на себе зобов’
язання повернути вкладникові ту ж грошову суму, а не
ті ж грошові знаки. Мета договору депозиту співпадає з метою договору позики. Крім того, договір
банківського вкладу завжди є відплатним договором (на відміну від договору зберігання), і
стороною, яка надає послугу, є вкладник, який отримує відсотки на свій депозитний рахунок від
банку
(а не поклажодавець, який сплачує гроші зберігачеві).
Ряд науковців висловлює думку про те, що строковий вклад слід відносити до договору
позики, а вклад на вимогу – до іррегулярної поклажі.
Група науковців, які пропонують визнавати договір банківського вкладу змішаним
договором, пояснюють свою точку зору тим, що принцип свободи договору на практиці
втілюється у юридичній конструкції, що містить елементи різних договорів (особливо це
стосується договорів депозиту в іноземній валюті), що має своєю основною метою найбільш
ґрунтовне правове регулювання правовідносин між сторонами. Саме тому, говорячи про договір
банківського вкладу, що попри достатній обсяг умов такого договору, що визначають права та
обов’язки сторін, на
практиці він майже завжди містить елементи інших договорів.
Прихильники четвертої точки зору, яка зводиться до того, що договір банківського
вкладу є самостійним видом цивільно-правових договорів і не може бути віднесений ані до
різновидів договору зберігання, ані до різновидів договору позики, доводять свою позицію
наступними аргументами. Договір банківського вкладу, в
якому вкладником є фізична особа,
завжди є публічним договором (ст.633 ЦК), що принципово відрізняє його як від договору
зберігання, так і від договору позики. Чинне законодавство не передбачає передачі передання
грошей у власність банка при укладенні договору депозиту. Натомість можна говорити про
«перехід права на річ (гроші), що є предметом
договору», що не характерно для договорів позики і
зберігання. Породжуючи позикове (однак в той же час самостійне) зобов’язання, договір депозиту
регулюється не загальними нормами ЦК України, а отримує самостійне правове регулювання.
Проаналізувавши всі викладені позиції, зваживши аргументи різних науковців стосовно
визначення правової природи договору банківського вкладу (депозиту), можна дійти
висновку про
те, що даний договір має складну юридичну природу. На початкових етапах формування даної
договірної конструкції вона дійсно мала певну подібність до договору зберігання, однак сучасна
правова природа депозитного договору не може бути віднесена до різновидів договору зберігання
зважаючи на принципово різну економічну суть даних категорій та фактичну мету,
що
переслідується сторонами при укладенні таких договорів. Можна зробити висновок про те, що
договір депозиту має дуалістичну правову природу: він поєднує в собі деякі елементи юридичної
конструкції договору позики (як похідний від нього вид договору), однак в той же час має свої
юридичні особливості, що дозволяють говорити про нього як про
самостійну договірну
конструкцію, що потребує спеціального правового регулювання.
Олександа Супрун,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Окремі питання поняття представництва
Нормативне визначення представництва закріплено в Цивільному кодексі України.
Представництво – це правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має
право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона
представляє.
Актуальність даної теми обумовлена тим, що регулювання різних форм участі третіх осіб у
набутті і реалізації цивільних прав і обов’язків має важливе значення, оскільки полегшує вибір тих
379
правових засобів, які дозволяють досягти бажаного правового результату. І тому проблеми
закріплення певних положень представництва в Цивільному кодексі дуже обмежує цю можливість,
ускладнюючи процедуру захисту прав та інтересів як представників, так і осіб які вони
представляють.
Формування ч.1 ст. 237 Цивільного кодексу , а саме «…зобов’язана або має право вчинити
правочин від
імені другої сторони…» потребує певного уточнення. Виникає ряд питань, які треба
розглянути.
Перше з питань стосується доцільності застосування слів «зобов’язана» та «має право
вчинити» по відношенню до певного правочину. Ці два слова характеризуються різним рівнем
обов’язковості вчинення дій, якщо при першому з них особа повинна обов’язково вчинити
правочин, то при другому їй надається певний рівень самостійності, де вона на власний розсуд
визначає свої подальші дії. Застосовуючи положення інших цього розділу можна визначити, що
представник має право на вчинення дій лише в інтересах особи, яку він представляє, але
зобов’язаний він діяти лише в межах наданих йому повноважень. До
того ж в ряді правових
ситуацій, наприклад при представництві за довіреністю особа зобов’язана вчинити дії, що прямо
передбачені в цій довіреності і відмова від вчинення таких дій буде свідчити про припинення
представництва за довіреністю (ст..248 ЦК). Цікавим видається той факт, що в одних випадках
представник тільки зобов’язаний виконувати
правочин, а в інших він як зобов’язаний так і має має
право виконувати такий правочин. Наприклад при представництві за довіреністю особа
зобов’язана вчинити дії, що прямо передбачені в цій довіреності і хоча вона має право відмовитися
від дії, зазначеній в ній, проте така відмова буде свідчити про припинення представництва
за
довіреністю. І навпаки, законні представники зобов’язані вчиняти усі дії для забезпечення
достатнього рівня життя осіб, яких вони представляють, але відмова від дій, які не є необхідними
не буде тягнути наслідком припинення такого представництва.
Друге питання стосується формулювання «має право вчинити правочин від імені другої
сторони» Закріплюючи це положення
таким чином може здатися, що представник може вчинити
дії і від свого імені, що є не коректним.
Тому можливо більш коректним було б формулювання, що особа «зобов’язана діяти від
імені особи яку вона представляє, в межах повноважень наданих йому і відповідно до них».
Стаття 242 ЦК, яка стосується такого виду
представництва, як представництво за законом,
також викликає ряд суперечок. Одна з проблем торкається представництва неповнолітніх дітей.
Ч.1 ст. 242 ЦК передбачає, що батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх
неповнолітніх дітей, і тому вочевидь, мають вчиняти правочини від імені своїх дітей. Водночас ст.
31 ЦК вказує, що неповнолітні діти є особами з частковою
дієздатністю, і ряд тих правочинів, які
не охоплюються обсягом їхньої цивільної дієздатності вони повинні вчиняти лише за згодою
батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Проте важливим є те, що за даними статтями, на
відміну від ст. 242, такі правочини вчиняються неповнолітніми від власного імені, а батьки
(усиновлювачі), або орган опіки та піклування виконують
лише функції певного контролера за їх
діями та у деяких випадках відшкодовують матеріальну шкоду завдану такими особами (ст. 33 ЦК)
Отже положення ст. 31-35 ЦК унеможливлює використання терміну «представник» до
такої категорії осіб як батьки (усиновлювачі) неповнолітніх дітей. Так, слушним було б виключити
з ч.1 ст.22 ЦК слова «та неповнолітніх дітей», бо у
неповнолітніх дітей наявною є власна цивільна
дієздатність і тому вони не потребують законного представника. З боку ж батьків та
піклувальників наявним повинен бути лише контроль передбачений ст.. 31 ЦК, а у випадках ч. 4,5
ст. 32 ЦК України, контроль з боку органу опіки та піклування.
Інша суперечність постає під час співставлення цієї статті
зі ст. 238 ЦК. Згідно ч.1 ст. 238
ЦК представник є уповноваженим на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має
особа, яку він представляє. Виникає питання щодо обсягу прав батьків (усиновлювачів), як
представників малолітніх дітей, адже малолітні діти, згідно ст.30 ЦК, можуть вчиняти невелику
кількість правочинів, що охоплюються їх дієздатністю. В
даній ситуації і проявляється
суперечність такого співвідношення, адже коло прав батьків (усиновлювачів) набагато ширше, ніж
мають особи законними представниками яких вони є. І тоді не зовсім доречним видається термін
«представник», яке виводиться зі ст. 237, 238 ЦК. Бо діючи лише у межах наданих ст.. 238 ЦК
повноважень, повноваження батьків (усиновлювачів) по відношенню до
своїх малолітніх дітей,
обмежуються обсягом дієздатності цих дітей.
380
Вочевидь в даній ситуації має місце загальне правило та виняток, і при виникненні умов
передбачених ст.. 242, треба керуватися саме цим винятком, не дивлячись на положення ст. 238
ЦК.
Тож, узагальнюючи все зазначене вище можна визначити, що:
По-перше нормативне визначення поняття представництва потребує більш чіткої
регламентації. Співвідношення понять «зобов’язаний» та «має
право» є дещо обмеженими і
нерівнозначними.
По-друге доцільним було б виключити з ч.1 ст. 242 слова «та неповнолітніх дітей», бо
батьки (усиновлювачі) здійснюють скоріш не представницькі, а функції контролерів.
По-третє використання терміну «представники за законом» по відношенню до малолітніх
та неповнолітніх дітей виглядає недоречним, бо обсяг прав батьків (усиновлювачів)
набагато
ширший, ніж мають особи законними представниками яких вони є.
Олена Танцюра,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Особливості виконання грошових зобов’язань
Як відомо, зобов’язання встановлюється для того, щоб воно було виконано. Виконання
грошового зобов’язання полягає в здійсненні боржником на користь кредитора дії, яка складає
об’єкт
грошового зобов’язання, а саме, в передачі останньому суми грошей як законного
платіжного засобу. На думку В.П.Грібанова, виконання грошових зобов’язань завжди пов’язані з
передачею певної грошової суми. З точки зору В.А.Белова, виконанням грошових зобов’язань є
вручення боржником кредитору готівки в сумі, яка складає
предмет грошового зобов’язання.
Грошові зобов'язання, як і особливості їх виконання, можна віднести до питань, що в
теоретичному аспекті недостатньо висвітлені в цивілістичній літературі.
З урахуванням положень ст.509 і cт.11 ЦК України грошове зобов'язання можна визначити
як правовідносини, що виникли з договору, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана
сплатити
гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника
виконання його обов'язку.
Специфіка як грошових зобов'язань, так і їх виконання, у першу чергу, обумовлюється
особливим предметом виконання, яким є гроші. Згідно з ч.1 ст.524 ЦК зобов'язання має бути
виражено в грошовій одиниці
України - гривні. Ця вимога цивільного закону ґрунтується на
положенні ст.99 Конституції України, згідно з якою грошовою одиницею України є гривня, та
п.3.3 ст.3 Закону України від 5квітня 2001р. "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні",
яким встановлено, що гривня як грошова одиниця України (національна валюта) є єдиним
законним платіжним засобом
в Україні, приймається всіма фізичними і юридичними особами без
будь-яких обмежень на всій території України для проведення переказів.
Водночас ч.2 ст.524 ЦК передбачає, що сторони можуть визначити грошовий еквівалент
зобов'язання в іноземній валюті. Наведену норму слід розуміти лише як надання сторонам
зобов'язання права визначати його грошовий еквівалент в іноземній валюті, а не як дозвіл в усіх
без винятку випадках здійснювати розрахунки (платежі) в іноземній валюті. Такий висновок ви-
пливає з порівняльного аналізу норм ст.524 ЦК і ст.533 ЦК, в яких йдеться про валюту виконання
грошового зобов'язання.
Порядок організації розрахунків в іноземній валюті встановлено ст.7 Декрету Кабінету
Міністрів України від 19лютого 1993р. №15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного
контролю", згідно з якою у розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного
обороту використовується як засіб платежу іноземна валюта. Такі розрахунки здійснюються лише
через уповноважені банки (ч.1 ст.7 Декрету).
Незаконне використання валютних цінностей як засобу платежу або як застави є згідно зі
ст.203 та 215 ЦК підставою недійсності правочину, тому кожна із сторін грошового зобов'язання
має повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину
(зобов'язання), а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає в