Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених
Подождите немного. Документ загружается.
391
інформацію про розмір, кількість фрагментів, контрольну суму файлу (файлів), а також дані про
трекер, на якому можна отримати інформацію про сідерів (тих, хто роздає цілий файл) та лічерів
(тих, хто в процесі завантаження). Трекер – центральний сервер, який є координатором дій всіх
існуючих зв'язків між користувачами. Основні його функції – це
контроль та статистика. Трекер
використовується для того, щоб клієнти могли знайти один одного; він тільки управляє
з'єднаннями і не містить файлів, які передаються між користувачами. Неодноразові судові процеси
в США та країнах ЄС підтвердили таку юридичну позицію щодо торрентів: адміністратори
трекерів не є відповідачами у справах про незаконне поширення об
’єктів авторських прав.
Формальними ж порушниками виступають самі користувачі, які роздають файли.Саме тут постає
проблема, адже у даному випадку файл, на відміну від сайтів файл-обмінників, міститься на
жорсткому диску комп’ютера користувача, що, враховуючи транскордонний характер Інтернету,
робить фактично неможливим знайти порушника. Також у сучасному законодавстві майже не
врегульовані відносини з провайдерами, а це усладнює можливість отримання інформації про
порушника.Та й, враховуючи деякі суб’єктивні чинники, провайдери самі не зацікавлені в цьому.
І все ж на Заході великі мультимедійні корпорації роблять усе можливе, щоб якщо не
заборонити торренти у цілому (Шведський суд виніс рішення, відповідно до якого скандально
відомий торрент-трекер The Pirate Bay підлягає остаточному закриттю),то хоча б «виселити» їх із
«нормальних» серверів. Правовласник не має можливості захистити свої права у торрент-мережах.
Оскільки основне завдання адміністрації трекера фактично зводиться до утримання в належному
технічному стані сервера, що допомагає зв’язуватися користувачам, які бажають обмінятися
інформацією.На вимогу ж
правовласника адміністрація торрент-трекера може хіба що заблокувати
доступ до якогось файла на своєму ресурсі.
Також проблема полягає у тому, що переважна більшість правовласників взагалі не в змозі
відслідковувати розповсюдження та використання належних їм та охоронюваних законом об’єктів
авторського права і суміжних прав у мережі Інтернет. Наприклад, до деяких
торрент-сайтів доступ
є обмеженим, для початку потрібно зареєструватися, процес реєстрації дуже складний – для того
щоб її отримати, потрібно мати рекомендацію від уже зареєстрованого користувача. Це спосіб
захисту від правовласників, яким, щоб довести наявність на трекері неліцензійної інформації,
потрібно спочатку там зареєструватися.
Користувачі Інтернету по-різному ставляться до авторського права в
даній мережі. Думки з
цього приводу різняться: починаючи тим, що авторські права повинні бути захищені якнайкращим
способом, і закінчуючи думкою(більш поширеною) про те, що все що знаходиться в Інтернеті,
може використовуватися вільно та безкоштовно.
Підсумовуючи вищесказане потрібно зазначити, що самі по собі торрент-сайти не
порушують авторського права, вони
лише сприяють порушенням користувачами. Тобто вони
опосередковано порушують норми авторського права, але на жаль сучасне законодавство(з
об’єктивних та суб’єктивних чинників) ще не здатне вирішити цю проблему. Наразі
транскордонний характер Інтернету, правовий нігілізм його користувачів спричинюють масові
порушення авторських прав в Інтернеті(зокрема і в пірингових мережах). Такі незначні
порушення
неможливо усунути з низки причин: юридичних, соціальних та економічних. Що стосується
правовласників, то їм необхідно використовувати існуючі технологічні засоби захисту свої
прав та спостереження випадків їх порушення. Питання змісту та об’єм авторських прав на
розміщенні в Інтернеті твори за умов транскордонного характеру даної мережі потрібно
вирішувати спільними зусиллями
держав, міжнародних організацій, організацій, які
представляють інтереси володільців авторських прав та інтереси користувачів, тобто усіх
зацікавлених сторін. Шляхи вирішення: з огляду на незначний характер порушень, а також
на те, що вирішити проблему сьогодні належним чином на законодавчому рівні неможливо,
на даний час пробеми слід вирішувати, використовуючи технологічні та економічні засоби,
наприклад, зробити неможливим копіювання файлів;самим же володільцям авторських
прав на розміщені в Інтернеті твори необхідно використовувати моделі перехресного
субсидування, що дозволить отримувати прибуток, не стягуючи платню за використання
об’єктів авторських прав безпосередньо з користувачів мережі.
392
Павло Федикович,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Поняття, особливості і проблеми застосування інституту спадкової трансмісії в
спадковому праві України
Актуальність даного питання зумовлена тим, що інститут спадкової трансмісії в
сучасному українському цивільному праві не є ще достатньо дослідженим і потребує глибшого
роз’яснення. Це доводить нотаріальна та судова практика
, яка часто не знає як вирішити ту чи
іншу справу, спираючись на норми Цивільного кодексу України.
Метою дослідження є поглиблення знань про інститут спадкової трансмісії, з’ясування
історичного характеру цього явища, в контексті безпосереднього зв’язку з нормами римського
приватного права, визначення типових проблем, які виникають при застосуванні даного явища
на
практиці, а також висловлення пропозицій щодо їх вирішення.
Юридичний словник визначає спадкову трансмісію як загальне правило, за яким, якщо
помирав спадкоємець після відкриття спадщини, але до її прийняття, право прийняти належну
йому частку переходило до його спадкоємців. Це визначення сформувалося ще в Римі і було
закріплено в новелах Юстиніана
. Особа, яка не встигла здійснити належне їй право називається
трансмітентом, а особа, яка не встигла реалізувати вказане право позначається трансмісаром.
В сучасному українському цивільному праві поняття спадкової трансмісії виражено у ст.
1276 „Перехід права на прийняття спадщини”. Зважаючи на майже повну ідентичність визначень
двох історичних епох, констатуємо, що інститут спадкової
трансмісії перейшов з римського в
українське спадкове право майже без змін. Сучасна цивілістика додала лише дві новели. По-перше,
неможливість переходу права на прийняття обов’язкової частки в спадщині до трансмісара. По-
друге, уточнення строку на здійснення права на прийняття спадщини.
Для кращого розуміння поняття, що розглядається, слід наголосити, що об
’єктом спадкової
трансмісії є саме право на прийняття спадщини, яке переходить від трансмітента до трансмісара, а
не спадкова маса.
Дуже важливо чітко відрізняти інститут спадкової трансмісії від інституту спадкування за
правом представлення як права спадкування родичів спадкодавця, визначених у ст. 1266 ЦК,
померлого до відкриття спадщини. На нашу думку, можна запропонувати
наступні критерії
розмежування цих двох явищ:
1. За суб’єктним складом
2. За часом смерті спадкоємця відносно відкриття спадщини
3. За сферою застосування
Треба зазначити, що нотаріальна практика стикається з низкою проблем належності
застосування спадкової трансмісії у тому чи іншому випадку. На нашу думку, їх головною
причиною є неправильне тлумачення норм
ЦК, а також складність і надмірна системність
зазначених правових норм, тобто можливість їх застосування лише взаємопов’язано з іншими
нормами.
Спадкову трансмісію слід відрізняти від випадків, коли закликаний до спадкування
спадкоємець подав до нотаріального органу заяву про прийняття спадщини згідно зі ст. 1269 ЦК,
але не одержав свідоцтво про право на
спадщину.
Також проблема застосування спадкової трансмісії виникає у тих питаннях, коли до
спадщини входить право власності на нерухоме майно, яке за ч.2 ст.1299 ЦК переходить до
спадкоємця з часу державної реєстрації прав на нього. Проблема тут виникає, коли спадкоємець
встигає прийняти спадщину, але помирає до оформлення права на нерухоме майно.
Наступне питання стосується випадків, коли до закінчення строку прийняття спадщини
помирає особа, яка за ч.3 або за ч.4 ст.1268 вважається такою, яка прийняла спадщину.
Нотаріальна практика виробила правило, за яким права спадкоємців в вищезазначених
випадках засновуються не на спадковій трансмісії, а на звичайних нормах, що визначають
спадкування відкритої спадщини. Але
, на нашу думку, дана практика повинна бути змінена.
Справа в тому, що сучасне законодавство надає право в межах строку для прийняття спадщини
анулювати заяву про прийняття спадщини (ч.5 ст. 1269 ЦК), ч. 3, 4 ст. 1268 ЦК встановлюють
лише презумпцію автоматичного прийняття спадщини, що може бути спростована поданням заяви
393
про відмову. Тому в усіх зазначених випадках спадкоємець, на користь якого відкрилась спадщина,
але який помер до закінчення строку для прийняття спадщини, на підставі чинного законодавства
може вважатися лише потенційним спадкоємцем, а не суб’єктом, який реалізував належне йому
право на спадкування. Зважаючи на достатньо суттєві підстави, ми пропонуємо у вищезазначених
випадках застосовувати спадкову трансмісію.
Ми можемо зробити висновок, що інститут спадкової трансмісії в сучасному
українському законодавстві потребує ґрунтовнішого роз’яснення з метою уникнення проблем при
застосуванні його на практиці і правильного функціонування у зв’язку з іншими інститутами
цивільного права України.
Тетяна Харебава,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Окремі аспекти цивільно-правової відповідальності за порушення у сфері надання
оплатних медичних послуг
В період реформування системи охорони здоров'я України та удосконалення правового
регулювання медичної діяльності значної актуальності набуває дослідження особливостей
цивільно-правової відповідальності суб’єктів правовідносин з надання оплатних медичних послуг.
Ведучи мову про цивільну-правову відповідальність
за порушення у сфері надання
оплатних медичних послуг, як особливий вид цивільної відповідальності слід зазначити, що на
нього розповсюджуються як загальні положення інституційних норм цивільного права про
відповідальність, так і норми, що випливають з специфіки даного виду.
Щодо загальних: згідно з положеннями Цивільного кодексу України, цивільно-правова
відповідальність — це санкції,
що застосовуються до правопорушника у вигляді накладення на
нього додаткових цивільно-правових обов'язків або позбавлення належного йому цивільного
права. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов,
визначених змістом зобов'язання. Відповідальність може наставати у таких формах:
відшкодування збитків, сплата неустойки, втрата завдатку, конфіскація майна, компенсація
моральної
(немайнової) шкоди і т. ін.
Підставою цивільно-правової відповідальності за завдану шкоду є так званий цивільно-
правовий делікт, конструктивними елементами якого є: шкода, протиправність поведінки (дія або
бездіяльність) заподіювача шкоди, його вина і причинно-наслідковий зв'язок між шкодою та
протиправною поведінкою її заподіювача.
Презумується, що дія або бездіяльність, які
заподіюють шкоду здоров'ю, є протиправними,
за винятком випадків, що передбачені законом (наприклад, у разі, коли лікар, здійснюючи медичне
втручання з додержанням вимог ст. 42 Закону України «Основи законодавства України про
охорону здоров'я», заподіює шкоду, яка є меншою, ніж та, що очікується в разі відмови від
медичного втручання). У таких випадках
для звільнення від відповідальності заподіювач шкоди
зобов'язаний довести правомірність своїх дій (бездіяльності).
Обов'язковою умовою відповідальності за заподіяння шкоди є причинний зв'язок між
протиправною поведінкою та заподіяною шкодою. Якщо шкода не є наслідком протиправної
поведінки заподіювача шкоди, а сталася з інших причин (наприклад, через недотримання
пацієнтом медичних рекомендацій
чи внаслідок індивідуальних особливостей організму пацієнта),
у заподіювача шкоди не виникатиме обов'язку відшкодувати заподіяне.
За загальним правилом для настання цивільно-правової відповідальності за шкоду
здоров'ю необхідно, щоб така шкода була спричинена з вини її заподіювача. Однак з цього правила
є виняток. Так, відповідно до ст. 1187 Цивільного кодексу України відповідальність
за шкоду,
завдану джерелом підвищеної небезпеки, настає за відсутності вини заподіювача шкоди. Певна
медична діяльність (наприклад, здійснювана з використанням рентгенівських чи лазерних
установок) може бути джерелом підвищеної небезпеки. Існує ще один виняток. Відповідно до ст.
1209 Цивільного кодексу України продавець, виготовлювач товару, виконавець робіт (послуг) несе
відповідальність за шкоду, завдану особі
внаслідок конструктивних, технологічних, рецептурних
394
та інших недоліків товарів, робіт (послуг), а також недостовірної або недостатньої інформації про
них.
Охарактеризувавши загальні риси та підстави цивільно-правової відповідальності за
порушення у сфері надання оплатних медичних послуг, варто зупинитись на окремих
проблемних аспектах даного виду відповідальності. А саме: 1) доцільності встановлення
договірної відповідальності в даній сфері; 2) проблем обґрунтування компенсації
за шкоду,
завдану здоров'ю або життю громадян; 3) відмову у відшкодуванні шкоди, заподіяної на прохання
або за згодою потерпілого.
1. Як відомо, за підставами виникнення прав та обов'язків, за порушення яких встановлена
відповідальність, вона поділяється на договірну і недоговірну.
За цивільним правом України відповідальність медичних закладів чи медичних
працівників (приватних
підприємців) за заподіяння шкоди здоров’ю пацієнта має переважно
деліктний характер, однак до правопорушників можливе застосування і додаткової договірної
відповідальності. При розмежуванні деліктної та договірної відповідальності у медичній сфері
основна увага приділяється встановленню шкоди абсолютно захищеному благу особистості –
здоров’ю, за наявності якої, умови укладеного з пацієнтом договору не можуть
зменшувати
відповідальність медичного закладу (лікаря, що займається приватною практикою). В іншому
випадку неналежне виконання послугодавцем своїх обов’язків можна розглядати лише як
порушення договірних зобов’язань.
Проте враховуючи специфічність послуг даного виду, що відображається перш за все в
тому, що інколи досягнення повного одужання чи іншого бажаного пацієнтом результату не
цілком
залежить від зусиль лікаря, наявність договірної відповідальності в поєднанні з
інформаційним блоком договору була б вигідна для обох сторін.
2. Переважна більшість «медичних» справ, що розглядаються судами, – це цивільні справи
за позовами про відшкодування шкоди, завданої погіршенням здоров'я внаслідок надання медичної
допомоги чи послуг неналежної якості. Звертаючись до суду, позивачі
(здебільшого пацієнти), як
правило, просять стягнути на свою користь майнову (збитки) і моральну (немайнову) шкоду.
Досить часто вимоги про розмір компенсації є не до кінця обґрунтованими, більше того безмірно
завищеними. З метою справедливої та адекватної компенсації за шкоду, завдану здоров'ю або
життю громадян, доцільно було б на рівні нормативно-
правового акту затвердити перелік видів
ушкодження органів та їх систем чи окремих функцій організму тощо з визначенням мінімального
розміру відшкодування у кількості мінімальних розмірів заробітної плати (так звану тарифну
систему відшкодування). При визначенні розміру відшкодування потрібно заздалегідь враховувати
повну чи часткову втрату органу (функції), а також вік потерпілого.
3. У медичній
практиці, передусім у пластичній хірургії, естетичній стоматології,
непоодинокі випадки, коли пацієнти звертаються до медичних закладів для проведення медичних
втручань, які під кутом зору людини зі здоровим глуздом у жодному разі не потрібні для їхнього
організму.
У зазначених та схожих випадках пацієнт дає згоду на заздалегідь ризиковані та шкідливі
медичні втручання. Однак
при дотриманні з боку медичного закладу (медичного працівника) усіх
вимог та стандартів здійснення медичних втручань таку шкоду здоров’ю можна вважати
правомірною. Тобто у такому разі пацієнт не може розраховувати на якісь компенсації чи
відшкодування. Основне завдання медичних закладів (приватно практикуючих лікарів) —
юридично правильно зафіксувати згоду пацієнта на застосування таких
шкідливих втручань та
його поінформованість щодо заздалегідь передбачуваних негативних наслідків.
Українське законодавство окремо таких випадків звільнення від відповідальності не
передбачає, але й не заперечує їх. Цікаво, що на відміну від вітчизняного Цивільний кодекс
Російської Федерації (ст. 1064) прямо передбачає відмову у відшкодуванні шкоди, заподіяної на
прохання або за згодою потерпілого, якщо дії
заподіювача шкоди не порушують моральні засади
суспільства (те, що у світі прийнято називати «boni mores» — загальноприйняті уявлення).
395
Георгій Харченко,
Навчально-науковий інститут права та психології
Київського національного університету внутрішніх справ
Право власності як інститут речового права: шляхи вдосконалення
Наукове дослідження права власності як центрального інституту речового права мабуть
завжди не втратить своєї актуальності. В основі його законодавчого закріплення в різних країнах
світу є однакова природа відносин
власності, пов’язана передусім з природою самої людини як
соціального суб’єкта. Ця обставина обумовлює, з одного боку, спільність у правовому регулюванні
відносин власності в окремих правових системах, а з іншого – наявність своїх доктринальних
особливостей, адже природа людини багатогранна, а відтак може по-різному проявлятися в
законодавстві та праві. Звідси і
постає питання найбільш повного відтворення у праві реального
змісту власності, відображення по можливості повною мірою всіх тих властивостей і рис, які
притаманні власності як такої, з усвідомленням того факту, що різні правові системи –
англосаксонська, континентальна тощо – лише деякою мірою, по-своєму, відтворюють у праві
певні окремі аспекти цього явища, з
властивим їм особливим розумінням такого речового права як
право власності.
Доктринально власність розглядається принаймні в двох аспектах – як правова та
економічна категорія. Такий підхід є цілком виправданим, оскільки власність з’явилась спочатку
як економічна категорія, і лише потім знайшла своє відображення та закріплення в праві.
Порівняно з правовою, економічна сутність власності
є первинною, а тому саме економічна
наука може дати правознавцям той необхідний інструментарій, за допомогою якого можна більш
повно дослідити та розкрити зміст права власності в праві. Саме економічний зміст власності
обумовлює взаємозв’язок речового інституту права власності з такою правовою категорією як
„інтерес”.
Українське цивільне законодавство відрізняє такі поняття
як судовий захист цивільного
права та інтересу, проте саме питання інтересу у відносинах власності концептуально в українській
науці практично не розроблено. Британська ж правова доктрина, навпаки, не лише розмежовує
поняття захисту цивільного права та інтересу, акцентуючи увагу на їх характерних рисах, але й
класифікує інтерес в речі на певні види.
Стосовно відносин власності, тут, зокрема, відокремлюють такі правові категорії як
“власницький інтерес в речі” та “персональний (невласницький) інтерес в речі”. Основним
критерієм, за допомогою якого у Великобританії власницький інтерес у речі відмежовується від
персонального, є межа захисту цього інтересу. Тобто, мова йде про те, що невласницький інтерес в
речі має
загалом двосторонню основу, оскільки базується, як правило, на певних договірних
началах. А тому право однієї особи корелюється з відповідним обов’язком іншої. Зовсім інша
ситуація виникає у випадку з власницьким інтересом, де суб’єктивне право буде мати загальний
характер, у зв’язку з чим породжувати для всіх інших осіб відповідний обов
’язок. Наявність чи
відсутність власницького інтересу у особи до речі може бути підставою для виникнення чи
припинення права власності на цю річ.
Законодавство України на сьогодні не знає такого поняття як „власницький інтерес”, хоча
опосередковано цей інтерес в законодавстві присутній, що дає йому можливість визначати зміст
норм щодо права власності.
Цивільний кодекс України, скажімо, містить правову норму згідно з
якою, у разі якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу,
право власності на нову річ набуває за її бажанням особа, яка здійснила таку переробку /ч. 4 ст. 332
ЦК/. Тобто тут фактично спрацьовує принцип, коли робота при переробки матеріалу виявляється
настільки значною порівняно з вартістю використаного матеріалу, що це дає можливість
розглядати результат переробки як головну річ, а сам матеріал як приналежність. А відповідно, до
ч. 2 ст. 186 Цивільного кодексу України приналежність повинна слідувати за головною річчю.
Іншим прикладом опосередкованої присутності категорії власницького інтересу в
законодавстві України можу бути набувальна давність,
яка відповідно до ч. 1 ст. 344 Цивільного
кодексу України передбачає, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує
відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном –
протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність).
396
Проблема доцільності чи недоцільності виявлення власницького інтересу у відносинах
власності є дискусійною в наш час. Часто висловлюються побоювання, що це може значно
ускладнити процес доведення факту наявності права власності у особи, оскільки потрібно буде
доводити не тільки факт наявності у особи права власності, а й відповідного власницького інтересу
як невід’ємної
складової цього права. Проте практичний досвід англосаксонських країн показує,
що введення в систему координат відносин власності правової категорії „інтерес”, не стільки
породжує проблеми щодо захисту права власності, скільки надає судам більш чіткі та зрозуміли
орієнтири для правильного вирішення конкретних справ, що пов’язані з визнанням або захистом
права власності. Проблем
не виникає саме тому, що при вирішенні спору і факт наявності у
позивача права власності, і факт існування власницького інтересу щодо його майна
припускаються. А тому відсутність у особи власницького інтересу може бути виявлено лише
через аналіз судом її поведінки стосовно певного майна.
Резюмуючи сказане, можна констатувати, що різноманітність прояву права
власності в
різних правових системах при проведені порівняльно-правового аналізу дозволяє більш чітко та
ясно зрозуміти глибинність змісту цього речово-правового інституту, виявити його нові грані, а
відтак скористатися цими новими знаннями для вдосконалення інституту права власності в
законодавстві України, максимально повно відображаючи його реальний зміст у праві.
Дар’я
Хоменко,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Окремі проблеми державної реєстрації прав на нерухоме майно
Актуальність теми дослідження обумовлена багатьма чинниками, зокрема відсутністю
ринку нерухомого майна протягом багатьох десятиліть та, як наслідок, теоретично обґрунтованих
опрацювань, на основі яких могла б бути вироблена національна система державної реєстрації на
нерухоме майно.
Реєстрація речових прав проводититься на підставі Закону України „Про державну
реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” від 01.07.2004 р. № 1952-IV. Поки що
реєстрацією прав власності на нерухоме майно займається бюро технічної інвентаризації (БТІ).
Хоча за цим законом це повинно виконувати Держателем Державного реєстру прав -центральний
орган виконавчої влади з
питань земельних ресурсів, адміністратором Державного реєстру прав -
центр державного земельного кадастру, який здійснює його ведення. Державна реєстрація прав
проводиться місцевими органами державної реєстрації прав виключно за місцем знаходження
нерухомого майна, а саме: в містах Києві та Севастополі, місті обласного підпорядкування, районі
(ч.2,3,4 ст. 5 закону). Але, очевидно, що до створення спеціальних
органів саме БТІ
продовжуватиме реєструвати права власності на нерухомість. Тобто продовжує діяти Тимчасове
положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, що повинно було втратити
силу в 2004 році.
Саме поняття державної реєстрації дано в законі про державну реєстрацію речових прав
в ст. 2, а саме «офіційне визнання і підтвердження державою
фактів виникнення, переходу або
припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням
даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» і з нього виходить,
що при внесені до Єдиного реєстру речових прав на нерухоме майно виникають права на річ, а
отже виникає
розрив між укладенням договору й виникненням прав на нерухому річ, що може
сягати навіть двох років. І в цей період річ є безхазяйною. Навіть при даруванні, що відповідно до
ст. 722 Цивільного кодексу України право власності на подароване майно виникає з моменту
передачі дарунка, такий правочин прийдеться вносити до державного реєстру правочинів
та до
Реєстру прав на нерухоме майно, інакше в майбутньому власник не зможе здійснити свої
повноваження щодо розпорядження таким майном.
Та все ж реєструвати речові права (перш за все, право власності) потрібно, інакше не
можна буде вчинити щодо нерухомого майна правочин (обміняти, подарувати, заставити тощо).
Відповідно до Закону № 1952, правочини
щодо нерухомого майна вчиняються, якщо право
власності на це майно зареєстровано.
397
Крім того, існує проблема нечіткості у визначені її ознак, непослідовності при віднесені
певних речей до нерухомих, яким не властиві визначені законодавцем ознаки. Існують ряд
критеріїв (наприклад, у силу його призначення - Франція),але визначальним в Україні все-таки
залишається критерій – зв'язок із землею й складає три групи:
1. ті, що природно
мають такі властивості, які дозволяють їх віднести до нерухомих речей
(земельні ділянки, водоймища тощо);
2. ті, що створені людиною, але також мають такі властивості, які дозволяють їх віднести
до нерухомих речей (будинки, споруди тощо);
3. створені людиною речі, які не мають зв'язок з землею, але внаслідок їх важливості для
цивільного
обороту на них поширюється правовий режим нерухомої речі.
Отже, ця невизначеність призводить до того, що саме за допомогою державної реєстрації
визначають перелік нерухомого майна,а це невірно. Як зазначав цивіліст Р. Саватьє, що реєстрація
не повинна перетворювати майно на нерухомість, а навпаки, стабільність положення нерухомого
майна дає можливість реєструвати його
.
Також українським законодавством не передбачена реєстрація прав на підприємство як на
єдиний майновий комплекс, хоча воно віднесене до нерухомих речей. Водночас до складу
підприємства входять інші об’єкти нерухомості, які мають свої правостановлювальні документи і
стосовно них укладаються, як правило, окремі правочини, що не сприяє обороту підприємству.
Також прийняття закону
не привело до створення функціонально повноцінної та дієвої
системи реєстрації прав на нерухомість, яка б забезпечила стабільність обороту нерухомості і була
заснована на відповідних принципах здійснення такої реєстрації. Про це свідчить, зокрема,
необхідність проведення державної реєстрації прав на нерухоме майно поряд із реєстрацією
правочинів із нерухомістю та надання державній реєстрації прав
на нерухоме майно не право
встановлюваного, а право підтверджувального значення.
Таким чином, треба вдосконалити законодавство про державну реєстрацію, а саме
виконати положення Закону про державну реєстрацію - статтю 5; також встановити чіткий
критерій ознак, що визначають, які речі відносяться до нерухомих: природність, незмінність для
людини, територіальна обмеженість, особливості, викликані місцем її розташування;
поєднати ті
органи, що посвідчують договори, і ті органи, що реєструють нерухомість, таким чином уникнемо
розриву між укладанням правочину та державною реєстрацією; внести зміни про те, що
підприємство визначати як єдиний майновий комплекс.
Вадим Цюра,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Проблеми визначення ознак представництва в теорії цивільного права
Вбачається, що дати відповідь на питання, що таке виступ однієї особи від імені іншої, а
від так розкрити сутність представництва можливо з’ясувавши характерні ознаки самого
представництва.
На нашу думку першою ознакою є те, що представництво – це здійснення прав особи яку
представляють, шляхом
здійснення представником правомірних юридичних дій. Представник
повинен здійснювати юридично значимі дії. Здійснення фактичних дій, наприклад вибір будинку
для покупця, передача речі для пересилання, не вимагає діяльності представника. Хоча в
Німеччині (§ 662 Німецького цивільного уложення) допускається здійснення повіреним будь-яких
фактичних і юридичних дій, покладених на нього довірителем. Таким чином необхідно, щоб
правочин або інша дія була правомірною. Якщо говорити за правочин, то він у разі дотримання
усіх умов його вчинення завжди є правомірною дією. Крім цього на відміну від інших дій,
правочин завжди спрямований на виникнення, зміну чи припинення правовідносин, а тому
говорячи про представництво, правомірно сказати, що останнє опосередковується саме вчиненням
правочинів. Такий висновок цілком узгоджується із позицією законодавця. Зокрема ст.. 237 ЦК
України передбачає, що представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник)
зобов’язана вчинити правочин від імені іншої сторони, яку вона представляє.
398
Разом з тим, вбачається, здійснення представником від імені особи яку представляють
тільки правочинів, сьогодні дещо обмежує сферу використання представництва. Адже представник
не тільки вчиняє правочини від імені особу яку представляє, але й здійснює суб'єктивні цивільні
права які виникли раніше й виконує юридичні обов'язки. Так, при передачі повноважень по
управлінню
господарським товариством керівнику (директору, президенту, керуючому) останній
не обмежується укладеним правочинів від імені юридичної особи. Він як і виконавчий орган
призначає та відсторонює посадових осіб, представляє інтереси товариства у відносинах з іншими
юридичними особами та державними органами тощо. Інший приклад, патентний повірений,
будучи представником, подає заявки на одержання правової охорони
винаходу, здійснює захист
прав винахідників.
Таким чином, вбачається, що стаття 237 ЦК України дещо обмежує сферу представництва,
вказуючи на те, що представник може від імені особи яку представляє вчиняти тільки правочини.
У зв’язку зі сказаним названу статтю слід доповнити після слів «вчинити правочин» словами
«та/або інші юридичні дії».
Наступною
характерною ознакою правовідносин представництва є те, що юридично
значима дія представника здійснюється в інтересах особи яку вона представляє. Як відомо, будь-
яке право виражає інтерес того, хто ним володіє, тому ст. 12 ЦК України говорить про здійснення
прав вільно та на власний розсуд, а від так у своєму інтересі. В. П. Грибанов
визначав інтерес як
«потребу, що прийняла форму свідомого спонукання і проявляється у вигляді бажань, намірів,
прагнень у тих відносинах, у які вступають особи в процесі своєї діяльності». Однак інтереси не
просто проявляються в суспільних відносинах в які вступають суб'єкти в процесі своєї діяльності,
у таких відносинах суб'єкти реалізують
свої інтереси. У цьому змісті, варто погодитися з думкою
Г.А. Свердлика, що інтереси з'являються не як пасивна форма прояву майнових, немайнових і
організаційних відносин, але й як активний спосіб їх реалізації за допомогою діяльності окремих
суб'єктів.
Якщо особа з певних причин не може самостійно цілеспрямовано діяти для
реалізації своїх
інтересів, то за неї це може зробити представник. Представник вчиняє юридичні дії в чужому
інтересі з наміром здійснити для особи яку представляє такі юридичні наслідки, які наступили б,
якби остання сама діяла з метою задоволення своїх інтересів. Між діями представника і
виникненням наслідків для особи яку представляють повинен бути
причинний зв’язок, а ці
наслідки повинні бути обумовлені інтересами особи, яку представляють. Юридичні дії вчиняються
представником від імені та/або в інтересі особи яку він представляє, яка у свою чергу попереднім,
або наступним схваленням, або в силу закону привласнює собі результат таких юридично
значимих дій.
Таким чином, цілеспрямовані дії
представника по задоволенню інтересів особи, яку він
представляє є сутнісною ознакою представництва.
У зв'язку із цим ст. 239 ЦК України потребує певної корекції на предмет розширення її
змісту. Так у статті зазначено, що правочин вчинений представником. Однак з точки зору змісту
відносин представництва не тільки правочини створюють, змінюють чи припиняють такі
відносини, але й інші підстави їх виникнення. До таких ч. 3 ст. 237 ЦК України відносить і закон і
акт органу юридичної особи. Тому пропонується викласти ст. 239 ЦК України в наступній
редакції:
«Правочини та інші юридичні дії, вчинені представником безпосередньо створюють,
змінюють, припиняють цивільні права та обов’язки особи яку він представляє
».
Якщо представник діє у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб, то представництво
втрачає своє значення. З цього випливає третя ознака представництва: представник вчиняє дії
стосовно третіх осіб.
Частина 3 ст. 238 ЦК України передбачає, що представник не може вчиняти угоди від імені
особи яку він представляє у відношенні себе особисто. Крім
цього, у цій статті міститься заборона
на вчинення правочинів в інтересах інших осіб, яких він представляє. Вбачається, що і в одному, і
в іншому випадку йдеться про укладення угоди із самим собою.
Разом з тим, ЦК України ввів новелу про комерційного представника, яка є виключенням із
загального правила ч. 3 ст. 238 ЦК
України і містить імперативну норму, вказуючи на
непоширення правил щодо укладення угод із самим собою відносно комерційного представництва.
399
Четвертою ознакою представництва є те, що представник вчиняє дії стосовно третіх осіб і
такі особи проінформовані про те, що мають справу із представником. Така інформованість має
важливе значення для третіх осіб, які за допомогою цього інституту вступають у прямі відносини
із особою інтереси якої представлені особою представника. При вчинені різних правочинів
контрагент, здійснюючи операції із представником, ризикує, якщо не знає, що особа діє як
представник. У зв'язку із цим юридичний зв’язок представника та особи він представляє повинен
проявлятися об’єктивно, тобто бути доступним для сприйняття третіми особами. Інакше кажучи,
треті особи, які, наприклад, укладають договори із представником, повинні знати
про відносини
між представником та представленою особою.
Необхідно відзначити, що відповідно до ч. 2 ст. 238 ЦК України виключається можливість
вчинення за допомогою представника таких угод і інших юридичних дій, які в силу закону або
характеру самих дій, повинні бути вчинені особисто. Така вимога ставиться, наприклад, до
реєстрації шлюбу або усиновлення, складання заповіту
тощо.
П'ята ознака представництва полягає в тому, що дії представника безпосередньо
породжують, змінюють і припиняють цивільні права та обов’язки особи яку він представляє.
Інакше кажучи, на останнього безпосередньо переходить правовий результат, наслідок юридичних
дій. Представник діє в інтересах особи і з наміром замінити її та створити для неї
такі юридичні
наслідки, які наступили б, якби вона сама вчинила дію. У зв’язку з цим, правомірно сказати, що
сам по собі представник залишається осторонь наслідків правочину чи інших юридичних дій.
Разом з тим між діями представника та виникненням юридичних наслідків для особи інтереси якої
представлені повинен існувати причинний зв'язок
: наслідки повинні бути зумовлені наміром
представника. Представник, укладаючи договір, має намір реалізувати «для особи, яку він
представляє, правовий результат який наступив би, якби той сам був стороною такого договору».
Такім чином, внаслідок правочину чи інших юридичних дій, які вчинив представник,
суб’єктом прав і обов’язків стає, особа інтереси якої
представляють. Передумовою такого
результату є спільна і узгоджена воля трьох осіб: представника ― встановити права і обов’язки
для особи яку він представляє; третьої особи ― виступити стосовно особи яку представляють
активним або пасивним суб'єктом; особи яку представляють, яка заздалегідь надала згоду та
відповідні повноваження на вчинення дій у своїх
інтересах та від свого імені.
Анастасії Черноштан,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Значення творчого характеру як критерію твору та як ознаки охороноздатності
об’єкта авторського права
Актуальність досліджень даної теми полягає в тому, що це, безперечно, основоположне
питання авторського права, недостатньо розроблене. В зако-нодавстві не дається визначення
творчого характеру як обов’язкової ознаки об’єкта авторського права. Вочевидь, законодавець
вважав за краще не обмежувати це поняття вузьким законодавчим визначенням, а дати можливість
юристам-науковцям та суддям на свій розсуд його тлумачити, що й породило численні визначення,
запропоновані різними дослідниками. Але єдине раціонально дане визначення, з конкретними
критеріями не лише б більше прояснило питання віднесення того чи іншого твору до об’єкта
авторського права, але й полегшило вирішення практичних справ.
В юридичній літературі панує думка, що вирішення питань творчого характеру слід
покладати на експертів у даній галузі, що безсумнівно, є правильним, але лише частково.
Звичайно, експертна оцінка літературознавців, мистецтвознавців та представників інших наукових
спеціальностей є більш повною та компетентною, але судді не можуть сліпо слідувати їх рішенню і
для вирішення питань в правових справах мають існувати і правові критерії оцінки творів. І
прямим завданням теорії авторського права є дослідження ознаки творчості та надання суду
практичних рекомендацій для вирішення спорів і визначення необхідних критеріїв твору.
Творчий характер як ознака об’єкта є похідною від творчості як процесу, результатом
якого об’єкт є. Саме внаслідок творчої діяльності ми отримуємо твори науки, мистецтва і
літератури, що є об’єктами авторського права. Вважається, що для авторського права важливий не
400
стільки творчий характер діяльності, скільки аналогічна ознака її результату. Але досягнути
творчого характеру результату можливо тільки через безпосередньо творчу діяльність, що робить
необхідним дослідження творчості і як ознаки, і як процесу діяльності. Питання охорони
результату творчої діяльності авторським правом залежить від наявності в ньому ознак творчості
(власне, це стосується усіх об’єктів, перелічених у Законі).
Ключовим поняттям у законодавстві про авторське право є термін «твір» – продукт творчої
діяльності людини; наслідок літературної, наукової, музичної творчості людини. Право
інтелектуальної власності, відповідно до статті 418 Цивільного кодексу України, є правом особи на
результат інтелектуальної, творчої діяльності. Науковці дають чимало визначень поняття творчої
діяльності. В.І. Серебровський відзначав, що це складний, ретельний процес, що має на меті
досягнення певного результату. О.С. Йоффе вважав, що творчістю є інтелектуальна діяльність, що
закінчується виробничим актом, в результаті якого з’являються нові поняття, образи, і (або) форми
їх втілення, що є ідеальними відображеннями реальної дійсності. На думку Є.П.Гаврилова
творчість - це така діяльність людини, що породжує щось якісно нове і таке, що відрізняється
неповторністю, оригінальністю. В. Іонас зазначав, що творчість – це діяльність, якій притаманний
аналітико-синтетичний характер розумової діяльності, що в результаті дає створення нових ідей,
образів, суджень і т.п. Зі своєї сторони дамо наступне визначення творчості – це така
інтелектуальна (духовна) діяльність, де проявляються особистість індивіда як автора, і в результаті
якої створюється об’єкт, що наповнений ознаками якими його може наділити лише цей автор з
огляду на його інтелектуальний розвиток, здібності, навички та притаманне лиш йому розуміння
навколишнього світу. Підкреслен-ня значення особистості, внутрішнього характеру автора полягає
тому, що саме завдяки внутрішнім якостям він наділяє предмет особистісними ознаками. І
результат в кожному випадку буде різним, оригінальним, адже в світі немає ідентичних
особистостей. Щоправда, деякі вчені відносять ознаку новизни і оригінальності ( яка
протиставляється звичайному застосуванню механічних прийомів) до самостійного критерію
об’єкта . Але, на нашу думку, це зайве, бо ця ознака повністю поглинається ознакою творчості.
Адже твір, якщо він є результатом самостійної творчої діяльності, завжди є новим та наділений
лише йому характерними специфічними ознаками.
Авторське право бере під свою охорону авторство незалежно від достоїнства твору, тобто
незалежно від того, наскільки істотними є ознаки творчості в предметі. Охороні за Законом «Про
авторське право і суміжні права» підлягають всі твори, зазначені у частині першій статті 8
«Об’єкти авторського права», як оприлюднені, так і не оприлюднені, як завершені, так і не
завершені, незалежно від їх призначення, жанру, обсягу, мети.
Судові органи вирішують спори з приводу віднесення твору до об’єктів охорони
авторського права, залежно від встановлення характеру роботи. Якщо вона носить чисто технічний
характер, то немає підстав застосування законо-давства про авторське право. Таким чином,
творчий характер і є осново-положним критерієм об’єкта й необхідною ознакою його
охороноздатності.
Важливим є підкреслення того, що ці об’єкти створені не механічно. Так не можуть бути
визнаними як об’єкти авторського права каталоги творів, списки телефонних абонентів і т. д. Але
якщо автор даного об’єкта проявив свої творчі здібності, надав цій роботі щось оригінальне, що
дало можливість навіть давно знайомі предмети побачити в новому аспекті, то слід визнати
наявність самостійного об’єкта авторського права.
Таким чином, наявність ознаки творчості набуває значення конститутив-ного юридичного
факту, яким зумовлюється охороноздатність та правооб’єктність твору. Тож, для віднесення того
чи іншого твору, до об’єктів авторського права, необхідно встановити у них наявність ознак
творчості. З нашої точки зору було б доречно закріпити в законодавстві досить вичерпне поняття
творчого характеру об’єкта. Воно мало б охоплювати всі основні моменти, що підкреслюються
дослідниками. А наукова доктрина дасть їх розширене тлумачення Тож, творчий характер
проявляється в наступному:
- об’єкт є результатом інтелектуальної, творчої діяльності;
- створення автором – особистістю з відповідними здібностями; навичками,
інтелектом, особливим сприйняттям зовнішнього світу;
- специфічні ознаки, що надаються об’єкту, залежні від особистості автора;
та в необов’язкових (факультативних) ознаках: