Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених
Подождите немного. Документ загружается.
411
створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.
В українському законодавстві відсутній єдиний нормативно-правовий акт чи розділ в
кодифікованому акті, який врегульовував би всі суттєві питання, що стосуються юридичних осіб
публічного права.
Проаналізувавши вище викладений матеріал, можна зробити такі висновки: в країнах
Західної Європи правовий
статус юридичних осіб публічного права врегульовується на
законодавчому рівні достатньо ґрунтовно та системно; в пострадянських країнах, зокрема й в
Україні, існує проблема законодавчого врегулювання питань, пов’язаних з юридичними особами
публічного права; беручи за приклад законодавство країн Західної Європи, в пострадянських
країнах є доцільним створити чи окремий нормативний акт, чи
окремий розділ в кодифікованому
акті, який закріплював би правовий статус юридичних осіб публічного права, або врегулювати це
питання на конституційному рівні.
Любов Щерба,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Щодо поняття колективного управління майновими авторськими та суміжними
правами за законодавством України
В умовах зростанні ролі інституту права інтелектуальної власності в
системі цивільного
права і в суспільстві в цілому, все більшої актуальності набувають питання системного
дослідження інституту колективного управління майновими авторськими та суміжними правами.
Більшість актуальних питань правотворчої і правозастосовної практики значною мірою обумовлені
поняттям цієї цивільно-правової конструкції, її місцем в системі способів розпорядження
майновими правами інтелектуальної власності.
В більшості
випадків автори і суб’єкти суміжних прав не самі реалізують свої
правомочності, а передають свої права іншим особам. При цьому можливі ситуації, коли автор чи
інший володілець прав не може реально проконтролювати використання свого твору. В даному
випадку йде мова про використання твору на телебаченні, радіостанціях тощо. У зв’язку з
цим
Закон України «Про авторське право та суміжні права» передбачає створення спеціальних
посередників – організацій, що здійснюють управління майновими правами на колективній основі.
Сам термін «колективне управління» майновими авторськими та суміжними правами законом
не визначено. Окремі автори звертають увагу на певну некоректність цього терміну. На думку Ж. В.
Завальної, термін «колективне»
дає підстави вважати, що управління здійснюється колективом осіб, а
права не можуть бути об’єктом управління, а тому доцільно замінити назву розділу IV Закону України
«Про авторське право і суміжні права» на «Представництво автора (інших осіб, які мають авторське
право)».
З таким поглядом важко погодитися, оскільки не має сенсу змінювати правовий
термін,
усталений в доктрині права, вітчизняному та зарубіжних законодавствах. Проте висловлені зазначеним
автором зауваження відображають необхідність нормативного визначення даного терміну. Поняття
колективного управління майновими авторськими та суміжними правами має визначальне
значення при кваліфікації цього способу здійснення прав інтелектуальної власності.
У цьому зв’язку заслуговує на увагу обґрунтована в літературі пропозиція розглядати
колективне управління в різних (трьох) значеннях – як діяльність, правовий інститут,
правовідносини і суб’єктивне право.
Всесвітня організація інтелектуальної власності під колективним управлінням, у значенні
діяльності, розуміє комплекс дій, спрямованих на укладення договорів на використання творів з
користувачами та збір і розподіл винагороди, а також інших дій, що пов’язані із
здійсненням прав
від імені суб’єктів авторського права та (або) суміжних прав.
Слід зазначити, що такий підхід загалом відповідає вітчизняному законодавству у сфері
колективного управління авторськими та суміжними правами, оскільки сутнісна ознака цієї
правової конструкції ґрунтується на вчиненні комплексу дій, спрямованих на укладення договорів
на використання творів з користувачами та збір
і розподіл винагороди, а також інших дій, що
пов’язані із здійсненням прав від імені суб’єктів авторського права та (або) суміжних прав.
412
Прихильник такого підходу М. Фічор визначає колективне управління як відслідковування
використання творів авторів, ведення переговорів з можливими користувачами, видача їм ліцензій
за відповідну винагороду, за певних умов збір такої винагороди і розподіл її між
правоволодільцями.
На відміну концепції діяльності, розуміння колективного управління як суб’єктивного
права ґрунтується на визначенні притаманних управителю
повноважень з управління на
колективній основі.
У цьому зв’язку колективне управління авторськими та (або) суміжними правами як
суб’єктивне право небезпідставно пропонується розглядати різновидом розпорядження майновими
авторськими і суміжними правами шляхом вчинення колективним управителем (організацією
колективного управління) визначених повноважень щодо збору з користувачів творів і розподілу
винагороди від імені
та в інтересах довірителя (суб’єкта авторських прав і/або суміжних прав) з
метою створення колективним управителем найсприятливіших для довірителя умов використання
об’єктів авторського і (або) суміжних прав, з урахуванням обмежень і на умовах, визначених
письмовим договором про колективне управління творами та/або об’єктами суміжних прав.
В юридичній літературі
нерідко поєднують перші два підходи (концепції діяльності та
суб’єктивного права). Як приклад такого підходу може бути наведено дисертаційне дослідження
Калениченко П. А. «Охорона авторського и суміжних прав в музичному шоу-бізнесі України»
обґрунтовується пропозиція визначити в Законі України «Про авторське право і суміжні права»
колективне управління як діяльність організацій
колективного управління з представництва суб’єктів
авторського та (або) суміжних прав щодо здійснення їх прав, збирання, розподілу й виплати
винагороди, належної суб’єктам авторського та (або) суміжних прав.
Така позиція заслуговує на увагу як для цілей нормативного закріплення цього поняття в
Законі України «Про авторське право та суміжні права», так і
в перспективному Законі «Про
колективне управління авторськими та суміжними правами».
Певні змістовні особливості притаманні поняттю інституту колективного управління
авторськими та суміжними правами.
Колективне управління авторськими та (або) суміжними права як правовий інститут являє
собою систему правових норм, що регулюють відносини, які виникають між організацією
колективного управління, правоволодільцями та користувачами, і
пов’язані зі створенням
організацій колективного управління та здійсненням ними своєї діяльності.
Колективне управління як правовідносини може розглядатися в широкому та вузькому
значенні. В широкому значенні колективне управління охоплює весь спектр правовідносин, що
виникають між організацією колективного управління та державою, суб’єктами авторського права
та (або) суміжних прав, користувачами, іншими організаціями
колективного управління, зокрема
відносини, пов’язані із здійсненням державного нагляду та контролю за діяльністю організацій
колективного управління.
Колективне управління у вузькому значенні обмежується сферою відносин між юридично
рівними учасниками, а тому має розглядатися як цивільні правовідносини між організацією
колективного управління та суб’єктами авторського права та (або) суміжних прав і
користувачами,
що виникають на підставі договору або закону.
Ілона Щербань,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Звичай ділового обороту як новий елемент структури цивільного законодавства
Актуальність теми дослідження обумовлена тими якісно новими процесами, які відбуваються
у політичному і правовому житті України, і знаходять свій прояв у демократизації всіх сфер
суспільного життя, а також приведення законодавчої бази у відповідність зі стандартами, визнаними
на міжнародному рівні. Все це безумовно впливає на розвиток та оновлення цивільного
законодавства, закріплення в ньому прогресивних елементів пов’язаних з регламентацією приватно –
правових відносин. Одним з таких елементів визнається можливість застосування звичаю як одного із
соціальних регуляторів цивільних
правовідносин.
413
ЦК України вперше передбачає можливість застосування звичаїв ділового обороту у сфері
цивільно-правового регулювання. Так у ч. 1 ст. 7 ЦК зазначено, що цивільні відносини можуть
регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Однак нормативного визначення даного
поняття ЦК не містить, обмежуючись лише формулюванням у своєму тексті загального визначення
звичаю. Доцільно використовувати тлумачення звичаю
ділового обороту, як ”одноманітного
усталеного правила поведінки в підприємницькій діяльності”. Існує також інша позиція стосовно
тлумачення даного терміну, під яким пропонується розуміти ”правило поведінки, яке не встановлене
актами цивільного законодавства, але є усталеним у сфері ділового обороту” (Інформаційний лист
ВГСУ від 07.04.2008 № 01-8/211).
Посилання на його застосування наводяться у ст. 213, 526, 529, 531, 532, 538, 539, 613, 627,
630, 652, 654, 668, 682, 687, 846, 1014, 1021, 1059, 1068, 1088, 1089, 1099
ЦК. Врахування звичаїв
ділового обороту має місце також при тлумаченні таких оціночних понять як: ”розумний строк”;
вимоги, що ”звичайно ставляться”; ”звичайна ціна” та ін. Традиційно найпоширенішими звичаями
ділового обороту є звичаї в торгівлі, розрахункових операціях, торговельному мореплавстві тощо.
Документами, які містять звичаї ділового обороту і підлягають застосуванню на території
України є
: ”Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів” у редакції 1993 р.,
Принципи міжнародних комерційних договорів (Принципи УНІДРУА) у редакції 1994 р., Правила
”ІНКОТЕРМС” Офіційні правила тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати у
редакції 2000 р.
Правила ”ІНКОТЕРМС” є усталеними торговельними звичаями, які є обов’язковими до
застосування лише у тому випадку, коли сторони
домовились про це при укладенні договору. Сфера
дії ІНКОТЕРМС обмежується питаннями, пов'язаними з правами та обов'язками сторін договору
купівлі-продажу відносно поставки товарів. Тим не менш, домовленість сторін про застосування
певного терміна ІНКОТЕРМС обов'язково має значення й для інших договорів.
Відповідно до Указу Президента України ”Про застосування
міжнародних правил
інтерпретації комерційних термінів” від 4 квітня 1994 р. з метою однакового тлумачення комерційних
термінів суб’єктами підприємницької діяльності на території України було запроваджено при
укладенні договорів, в тому числі зовнішньоекономічних, застосування Правил ”ІНКОТЕРМС”.
Слід звернути увагу на певні суперечливі положення, які містяться в даному нормативному
акті. По-перше, з тексту
указу випливає, що Правила застосовуються у договорах і що суб’єкти
підприємництва забезпечують їх додержання. Натомість не йде мова про те, що суб’єкти
”зобов’язані” або ”повинні” застосовувати Правила ”ІНКОТЕРМС” для регулювання відповідних
відносин. По-друге, положення, зафіксоване у цьому указі передбачає поширення дії Правил
”ІНКОТЕРМС” і на випадки
укладення внутрішніх договорів, хоча вони, як правило, підлягають
застосуванню у сфері міжнародної торгівлі. Про це прямо зазначено у пункті 1 (”ІНКОТЕРМС –
2000”): ”метою ІНКОТЕРМС є забезпечення єдиного набору міжнародних правил для тлумачення
найбільш уживаних торговельних термінів у зовнішній торгівлі ”.
Саме неточністю у формулювання зазначених понять обумовлене, на мою думку, виникнення
колізії норм
при регулюванні відносин, пов’язаних з укладенням договору поставки. Як відомо,
укладення даного договору регулюється нормами Цивільного та Господарського кодексів. При
цьому, ст. 265 ГК передбачає обов’язковість застосування Правил ”ІНКОТЕРМС” при укладенні
даного договору. Це положення є порушенням принципу свободи договору, як основоположного
принципу приватно - правових відносин. До того ж
Правила ”ІНКОТЕРМС” за своєю природою є
диспозитивними для застосування. Однак п. 7 ст. 179 ГК містить положення, згідно з яким
господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК з урахуванням особливостей,
передбачених ГК, іншими нормативно – правовими актами щодо окремих видів договорів.
Відповідно до ст. 628 ЦК умова договору є пунктом договору (тобто визначенням одного з
аспектів
відносин поставки). Таким чином положення ст. 265 ГК стосуються не суті умов, а форми їх фіксації
у договорі. Тому недотримання сторонами Правил ”ІНКОТЕРМС” при укладенні зазначеного
договору не може слугувати підставою для визнання цього договору неукладеним.
Варто звернути увагу на те, що застосування звичаю передбачене у судовій практиці. Так
суддя
може, спираючись на положення, закріплене у ст. 7 ЦК, використовувати звичай при вирішенні
конкретної справи, у випадку наявності прогалин у праві. Разом з тим існують певні проблеми з
реалізацією цього положення на практиці. Така ситуація обумовлена, по-перше, тим, що застосування
звичаю для регулювання цивільних правовідносин потребує високої правової та загальної культури
414
усіх учасників суспільного життя; по-друге, необхідним є приведення норм цивільного процесу у
відповідність до положень матеріального права, яке містить посилання на можливість застосування
звичаїв, зокрема, звичаїв ділового обороту; по-третє, закріплення можливості застосування звичаю на
законодавчому рівні відбулося порівняно нещодавно і потрібен певний час для засвоєння цього
положення з метою
його застосування на практиці.
Отже, можливість застосування звичаїв ділового обороту з метою регулювання цивільних
правовідносин є досить ефективним засобом для уникнення багатьох конфліктних ситуацій, які
виникають при укладенні як внутрішньодержавних, так і міжнародних договорів. Разом з тим
необхідно розглянути і остаточно вирішити на законодавчому рівні певні проблемні аспекти
пов’язані
із застосуванням зазначених положень на практиці.
Марія Щербина,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Юридична аналогія в цивільному праві
Суспільні відносини регулюються нормами права. Та іноді, правове регулювання
суспільних відносин не завжди є повним. В законотворчій практиці часто трапляються прогалини
у позитивному праві, тобто відсутні закони, підзаконні акти, звичаї
чи прецеденти, якими могли б
регулюватися певні суспільні відносини. Цивільне право не є винятком.
З метою усунення прогалин у праві з конкретних правовідносин застосовується інститут
аналогії. Формами юридичної аналогії є аналогія права та аналогії закону.
Відповідно до ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов’язки осіб виникають із дій осіб,
що
не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки.
Відповідно до ст. 8 ЦК України, якщо цивільні відносини не врегульовані ЦК, іншими
актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами ЦК
інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини
(аналогія закону).
У
разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин
вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).
Під загальними засадами цивільного законодавства слід розуміти основні принципи
цивільно – правового регулювання.
Аналогія закону – це застосування до суспільних відносин, які не отримали законодавчої
регламентації, правових норм, які регулюють схожі відносини.
Аналогія
закону застосовується: якщо є прогалина в законодавстві, наявність
законодавчого регулювання схожих відносин та якщо застосування аналогічного закону до
регульованих відносин не суперечить їх суті.
Також як приклад можна навести рішення Святошинського районного суду м. Києва від 29
жовтня 2007 року у справі №2-2418-1\07, в якому зазначається, що відповідно до ч.1 ст.8 ЦК
України, якщо цивільні відносини не врегульовані ЦК, іншими актами цивільного законодавства
або договором, вони регулюються тими правовими нормами ЦК, інших актів цивільного
законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). В даній
справі, застосовуючи аналогію закону, суддя керується ч. 3-4 ст.67 ЦК України згідно з якою,
опікун вчиняє правочини від імені та в інтересах підопічного. Опікун зобов’язаний вживати
заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного.
Не є аналогією закону відсилка до регламентації схожих відносин, встановлена
законодавчим порядком, наприклад, поширення правил про підприємницькі юридичні особи на
фізичну особу – підприємця.
Аналогія права – застосування до законодавчо неврегульованих суспільних відносин
загальних засад, смислу і принципів цивільно – правового регулювання. Аналогія цивільного права
передбачає
застосування не конкретної норми цивільного законодавства, а лише загальних засад
цивільного законодавства до законодавчо неврегульованих цивільних відносин.
Аналогія права покладає на правозастосовувача велику відповідальність, оскільки є
фактично творчістю останнього. Застосування аналогії права певною мірою означає створення
415
нового правила поведінки суб’єктів. У зв’язку з цим, аналогія права в судовій практиці
застосовується вкрай рідко.
Аналогія закону і аналогія права не можуть бути застосовані у випадках притягнення особи
до юридичної відповідальності, а також у випадках обмеження конституційних прав і свобод
громадян та покладення на них обов'язків відповідно
до Конституції та законів України.
Однак, на законодавчому рівні не закріплено випадків, коли інститут аналогії не може
застосовуватись.
У разі якщо законом не встановлено обов'язок застосування аналогії закону чи аналогії
права, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані
діяти лише на підставі, в межах
повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та
законами України.
Аналогію в праві слід відрізняти від такого поняття як тлумачення правових норм,
оскільки останнє нічого до закону не додає, а лише точніше розкриває його зміст.
Найближчим до цивільного права є цивільно – процесуальне право, норми якого, зокрема
ЦПК України, передбачено аналогію закону та аналогію права. Конституційний суд України та
Верховний суд України висловлюються за застосування в правозастосовчій практиці
процесуальної аналогії. Так, наприклад, в постанові Пленуму ВС України “Про судове рішення у
цивільній справі” від 18.12.2009 р., вказано, що рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі
вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами
матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8
ЦПК , а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані
законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за
відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Прикладом
застосування аналогії закону була може бути рішення Голосіївського районного суду м. Києва від
22 жовтня 2009 року у справі №2-525\09 (справа про внесення змін до актового запису про
народження). При розгляді даної справи суддя посилається на ч.8 ст.8 ЦПК України якщо спірні
відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини
(аналогія закону), а за відсутності такого-суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія
права). Главою 5 врегульовано питання розгляду судом справ про усиновлення. За правилами ст.
255 ЦПК України, за результатами розгляду заяв про усиновлення суд приймає рішення. За
клопотанням заявника (заявників) суд вирішує питання про зміну імені, прізвища та/або по
батькові усиновленої дитини, про зміну імені, прізвища, по батькові усиновленої повнолітньої
особи, про запис усиновлювачів батьками. На думку судді, вимоги позивачів про зміну дати
народження дитини є аналогічні вимогам, врегульованих главою 5 ЦПК України.
Важливим питанням є припустимість застосування за аналогією законів однієї з галузей
права до цивільних правовідносин, наприклад, застосування за аналогією норм трудового права до
цивільних правовідносин, норм цивільного права до сімейних правовідносин. В Україні ні на
законодавчому рівні, ні в судовій практиці не
існує вирішення цього питання.
Я вважаю, що можна застосовувати інститут аналогії в різних галузях права (за винятком
кримінального права, де юридична аналогія заборонена), але лише якщо дані відносини є
відносинами однорідної галузевої приналежності, тобто належать до сфери приватного або
публічного права. На підтвердження своєї тези, можу навести приклад Російської Федерації,
в
Трудовому кодексі якої, закріплено можливість застосовувати норми трудового законодавства до
цивільних правовідносин, що, наприклад, дає можливість укладати цивільно – правовий договір
при працевлаштуванні.
Отже, юридична аналогія в цивільному праві є важливим інститутом, оскільки усуває
наявність неврегульованих нормами права цивільно – правових відносин. Але, також даний
інститут потребує вдосконалення.
416
Андрій Янчук,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Пропозиції по вдосконаленню Цивільного Кодексу України в частині включення
категорії «інтерес» до загальних положень про договір.
Інтерес є основою для виникнення правовідносин. Інтереси існують в двох найбільших
групах – публічній і приватній.
Актуальність теми обумовлена тим, що в зобов’язальному праві інтерес має
характер
найбільш диференційованого явища, яке слугує основою для виникнення, зміни та припинення
зобов’язальних, зокрема, договірних відносин.
Наукова зацікавленість у дослідженні питання інтересу в зобов’язальних відносинах, на
нашу думку, не вичерпається. Шляхом проведення дослідження поняття «інтерес» та його
подальшого співвідношення з цілями у зобов’язанні, ми маємо можливість якісно розкрити
зміст
загальних положень цивільного законодавства в процесі їх реалізації.
При розгляді даної теми, дослідження місця інтересу у договірних зобов’язаннях
проводилось в аспекті його порівняння з цілями сторін договірних відносин.
Така позиція обумовлена неоднозначністю тлумаченню з цивілістичної точки зору
категорії «інтерес», бо він має внутрішнє – суто вольове походження (дослідження внутрішньої
волі і переконань людини, як суб’єкта права, не входить до предмету дослідження цивільного
права). Саме тому, на нашу думку, доцільно приділити увагу дослідженню цілей сторін у
зобов’язальних відносинах, бо останні «розкриваються» при безпосередній реалізації сторонами їх
прав та обов’язків.
Втім, не варто зменшувати значення окремого дослідження категорії «інтерес
» у
зобов’язальних відносинах, бо таким чином ми можемо відмовитись від спроби вдосконалити
цивільне законодавство в частині норм, що стосуються зобов’язального права.
Враховуючи вищевикладене, пропонуємо перейти до безпосереднього розгляду
співвідношення інтересів та цілей в договірних відносинах.
На нашу думку, інтерес варто визначити як внутрішнє ставлення суб’єкта правовідносин
до
альтернативних договірних відносин, учасником яких він може стати, що виражається в
бажаних наслідках, до настання яких прагне відповідний суб’єкт. Інтерес має бути відображеним у
договорі. Після закріплення у письмовому вигляді вольові інтереси перетворюються на
матеріально закріплені цілі, які в подальшому можуть бути порівняні з наслідками
(результатами) договірних відносин. Таким
чином, можливо досягти підвищення рівня
захищеності прав та первинних інтересів сторін у договірних відносинах, бо потенційні учасники
таких відносин будуть пов’язані додатковими умовами, тобто, письмовим закріпленням своїх
намірів при вступі в договірні відносини.
Можливість додаткового створення декількох норм, що закріплять положення про інтерес
у договорі обумовлена диспозитивністю ст. 526 Цивільного
Кодексу України (надалі – ЦК)
«Загальні умови виконання зобов’язання». Дана стаття передбачає, що зобов’язання (безперечно і
договір) має виконуватись належним чином відповідно до вимог ЦК, інших актів цивільного
законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту, або
інших вимог, що звичайно ставляться. Уважно проаналізувавши
цю статтю ЦК, вважаємо, що
«належність» виконання договору тільки посилиться, якщо законодавчо закріпити положення про
інтереси та цілі у конкретному договірному зобов’язанні. Питання викликає лише те, що
законодавець визначив тільки акти цивільного законодавства такими, що встановлюють вимоги до
умов виконання договору, не закріпивши такої можливості для інших норм права.
Загальні засади цивільного законодавства, які закріплені у ст. 3 ЦК, передбачають, що до
них, серед інших, відносяться: справедливість, добросовісність та розумність.
Відповідно до ч.3 ст. 509 ЦК зобов’язання має ґрунтуватись на засадах добросовісності,
розумності та справедливості. Стаття 627 ЦК – «Свобода договору» передбачає, що сторони є
вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні
умов договору з урахуванням
вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та
справедливості.
Враховуючи вищенаведені загальні засади цивільного законодавства, ст. 629 ЦК визначає,
417
що договір є обов’язковим для виконання сторонами. Після проведеного аналізу вищевказаних
норм ЦК, виникає запитання – чи правомірним з теоретичної точки зору є виконання договору,
який по своїй суті не відображає реальних інтересів сторін і після свого виконання ставить під
загрозу окремий зріз правових, економічних, соціальних та інших відносин всього суспільства
? Це
питання, на нашу думку, стає особливо актуальним при продажі великих промислових комплексів,
страхуванні об’єктів права власності високої вартості, видачі великих кредитів банками під заставу
нерухомості тощо. Також варто додати, що важливим питанням реалізації загальних засад
цивільного законодавства залишається їх співвідношення з наступними статтями ЦК, бо
враховуючи вищенаведені нами
факти, реалізація в повній мірі усіх засад цивільного права
ускладнюється без відповідного закріплення категорій «інтерес» та «цілі» у загальних положеннях
про договір.
Висновки по даній темі.
По-перше, дослідження категорії «інтерес» є багаторівневим і одним з ймовірних шляхів
його дослідження стала наша позиція, що виходить з подальшої видозміни даної категорії
та її
перетворення в матеріально закріплені «цілі», які переслідує сторона у договірних відносинах.
По-друге, ми переконані, що включення і подальше розширення інституту інтересів у
договірних відносинах призведе до більш якісної реалізації загальних засад цивільного
законодавства, які нерозривно пов’язані з договірним правом і забезпечують його існування.
По-третє, законодавчо закріпивши
поняття «інтерес» та «цілі» у договірному праві,
можливо досягнути високого соціального-економічного ефекту, що виражається в удосконаленні
регулювання цивільного обороту товарів, робіт і послуг.
Юлія Яшенкова,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Алгоритм поділу майна подружжя
Проблема поділу майна подружжя не стоїть в Україні настільки гостро, як в деяких
інших
країнах. Проте аналіз судової практики та чинного сімейного та цивільного законодавства показує,
що цей інститут в Україні є недостатньо розвиненим, в тому числі відсутнє правове регулювання
порядку та джерел встановлення майна подружжя, що підлягає поділу. Водночас необхідно
враховувати тенденцію останніх років щодо зростання рівня іноземних шлюбів (сягає 3-4% на рік),
а
також збільшення кількості осіб, які мають активи (в т.ч. нерухоме майно) за межами України.
Це обумовлює актуальність та практичну необхідність дослідження та подальшого вдосконалення
інституту поділу майна, зокрема шляхом використання досвіду інших країн.
Під поділом майна подружжя необхідно розуміти юридичний та фактичний (в натурі)
поділ майна, що є об’
єктом права спільної сумісної власності подружжя. При цьому поділ майна
може бути здійснено за взаємною згодою подружжя (внаслідок укладення цивільно-правової
угоди) або за рішенням суду.
Для об’єктивного та справедливого поділу майна подружжя доцільно використовувати
такий алгоритмом:
1. Встановлення майна подружжя.
2. Юридичний аналіз виявленого майна.
3. Економічний аналіз виявленого
майна.
4. Поділ майна між подружжям.
При встановленні майна подружжя необхідно враховувати постанову Пленуму Верховного
Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на
шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21
грудня 2007 року № 11 (надалі – ППВСУ № 11) та положення ст. 190 ЦК
України. Так,
встановлення майна подружжя передбачає виявлення всього майна подружжя, що включає речі, їх
сукупність, майнові права та обов'язки та яке наявне у нього або у третіх осіб.
Відповідно до судової практики, що склалась в Україні, подружжя зазвичай ділить явне
майно. Водночас чинне цивільне законодавство не визначає порядку та джерел
встановлення
майна подружжя. Таким чином, поза увагою залишається виявлення прихованого майна.
418
У зв’язку із цим, з метою виявлення прихованого майна подружжя, доцільно скористатися
досвідом інших країн, зокрема США. Так, наприклад, Правила цивільного судочинства штату
Техас визначають інститут «подання інформації» та передбачають такі допустимі форми: запит
щодо розкриття інформації, щодо надання та перевірки документів та матеріальних об’єктів, про
виїзд до нерухомого
майна для огляду та/або дослідження, щодо підтвердження фактів,
надсилання іншій стороні опитувальників, взяття усних та письмових свідчень тощо. При цьому
сторона, яка, наприклад, звертається із запитом щодо перевірки матеріальних об’єктів, може
досліджувати, брати зразки, тестувати, фотографувати, копіювати документи чи матеріальні
об’єкти.
Відповідно до п. 24 ППВСУ № 11 майно
подружжя визначається на час розгляду справи.
Разом з тим, в деяких випадках доцільно встановлювати і майно, що було відчужено одним і з
подружжя протягом шлюбу, та перевірити чи була надана згода іншим з подружжя у формі,
визначеній частинами 2 -3 ст. 65 СК України.
Наступним етапом є юридичний аналіз виявленого майна. За його наслідками
виявлене
майно відносять до об’єктів особистої приватної або спільної сумісної власності подружжя.
Майно, що є об’єктом особистої приватної власності, визначено у ст. 57 СК України. Щодо
решти майна діє презумпція, що воно є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Так, для
віднесення певного майна, набутого за період шлюбу, до
об’єктів особистої приватної власності
необхідно надати підтвердження, що воно придбане за рахунок особистих коштів одного із
подружжя або іншим способом підтвердити, що його джерелом є особисте майно одного із
подружжя.
У зв’язку із цим, для юридичного аналізу виявленого майна необхідно встановити: (а) дату
набуття права власності на об’єкт
(виникнення зобов’язання); (б) підстава виникнення права
власності; (в) чи було майно набуте (зобов’язання виникло) в інтересах сім’ї; (г) які кошти
використовувалось для придбання майна та інше.
Третім етапом є економічний аналіз виявленого майна, тобто оцінка його вартості.
Відповідно до п. 22 ППВСУ № 11 вартість майна подружжя, що підлягає
поділу, визначається за
погодженням між ними, а за відсутності такого погодження – виходячи з дійсної його вартості на
час розгляду справи.
Завершальним етапом поділу майна є його власне поділ між подружжям. Поділ майна
подружжя може здійснюватись за принципом рівного поділу майна або за принципом
справедливого поділу майна. Відповідно до ч. 1 ст. 70 СК
України суд виходить з презумпції
рівності часток кожного із подружжя в майні, що є об'єктом права спільної сумісної власності,
якщо інше не визначено домовленістю між подружжям або шлюбним договором. Разом з тим, суд
може відійти від принципу рівності часток за наявності обставин, що мають істотне значення, а
також враховуючи
інтереси неповнолітніх дітей чи непрацездатних повнолітніх дітей (частини 2-3
ст. 70 СК України), або визнати недійсними певні положення шлюбного договору щодо майна,
якщо вони ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище,
порушують його права та інтереси (ч. 4 ст. 93, ч. 1 ст. 103 СК України). Крім того, при визначенні
часток кожного із подружжя необхідно
також враховувати тривалість шлюбу, вік кожного із
подружжя, їхню освіту, залишення роботи одним в інтересах сім’ї та інші обставини, які хоча і не
перелічені у ст. 70 СК України, але мають істотне значення.
Таким чином, інститут поділу майна подружжя на даний час є недостатньо
врегульованим та неповною мірою захищає інтереси «
слабшого» у подружжі. Це зумовлює
потребу у внесенні змін до чинного сімейного та цивільного процесуального законодавства,
насамперед щодо порядку виявлення майна подружжя та визначення часток кожного із
подружжя в майні, що є об’єктом спільної сумісної власності.
419
МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО
Тетяна Аверочкіна,
Одеська національна юридична академія
Колізійний принцип в регулюванні правовідносин приватноправового характеру в
торговельному мореплавстві
Сьогодні не існує сумнівів в необхідності виокремлення в правовій науці галузі морського
права. Не зменшуючи значення публічно-правових засад в цій галузі, необхідно зауважити, що не
менш цікаві та різноманітні питання застосування норм морського
виникають саме при розгляді
проблем приватноправового характеру, а саме тих, що витікають зі здійснення особами приватного
права діяльності, пов’язаної з торговельним мореплавством. Зокрема, це стосується права, що
підлягає застосуванню до тих чи інших відносин приватноправового характеру в торговельному
мореплавстві. До складу міжнародного морського приватного права кожної країни входять
колізійні
норми її внутрішнього права, а також матеріальні норми, уніфіковані в порядку
укладання нею міжнародних конвенцій. Тут мова йде про два різні методи регулювання відносин з
іноземним елементом в рамках однієї галузі права. Досить розповсюдженим методом є уніфікація
норм про той чи інший вид правовідносин в міжнародних конвенціях, однак вони не завжди
знімають колізійне питання через неповноту та обмежену кількість. За таких умов зберігається
завдання розробки та вдосконалення колізійних норм.
В сфері міжнародного торговельного мореплавства великого поширення здобув колізійний
принцип «автономії волі сторін» (lex voluntatіs). Автономію волі не можна вважати джерелом
міжнародного приватного права, оскільки можливість вибору закону залежить від законодавства
даної держави,
що припускає такий вибір і визначає межі автономії волі сторін. Можливість
широкого застосування цього принципу до відносин сторін за договором фрахтування суден і
багатьох інших заснована на тому, що національні законодавства, які регламентують міжнародні
перевезення вантажів на умовах чартеру, а також відносини сторін за деякими іншими договорами
у сфері судноплавства, або
містять в основному диспозитивні норми, або взагалі не містять будь-
яких норм з цього питання.
Специфіка правовідносин, що складаються в торговельному мореплавстві, обумовлює
наявність в морському праві деяких специфічних, тільки морському праву властивих, колізійних
прив'язок. Таким принципом є насамперед принцип закону прапора судна (lex flagi). Відповідно до
цього принципу, морське судно
у відкритому морі перебуває поза сферою юрисдикції будь-якої
держави, крім закону прапора. Тому спори, пов'язані із правопорушеннями, вчиненими на
морському судні у відкритому морі, або інші спори, що виникають із відносин між членами
екіпажа (наприклад, розподіл між ними рятувальної винагороди), вирішуються за законом прапора
судна.
В морському праві застосовується
й закон місця укладання договору (lex locі contractus).
Застосування цього принципу до договірних відносин, які виникають в торговельному
мореплавстві, обумовлене тим, що місце укладання договору, як правило, легко встановити.
Договори щодо фрахтування суден, укладаються, як правило, між представниками судновласника
та фрахтувальника у визначеному місці, яке зазначається в договорі. Принцип закону місця
укладання
договору забезпечує застосування в ряді випадків особистого закону як фрахтівника,
так й фрахтувальника. Певне значення в морському праві має принцип закону порту призначення
(lex locі solutіonіs). Ця колізійна норма походить від принципу закону місця виконання договору.
Принцип закону порту призначення застосовується при визначенні права, застосовного до
договору морського перевезення вантажів
і договору фрахтування в судовій практиці Німеччини
та деяких інших країн. Широке поширення в морському праві має принцип закону місця
правопорушення (lex locі delіctі commіssі), що визначає в ряді випадків право, яке підлягає
застосуванню при зіткненні суден і рятуванні суден в територіальному морі. Крім зазначених в
морському праві використовується також
принцип закону суду (lex forі).
Висновки. Морському праву притаманні колізійні прив’язки як загального міжнародного
приватного морського права, так й специфічні, що стосуються лише морського приватного права:
закон порту призначення, закон прапору та ін.
420
Богдана Бабак,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Проблеми правового регулювання «затримки» рейсу в міжнародному повітряному
перевезенні
На сьогоднішній день, актуальним є питання міжнародних повітряних перевезень пасажирів, а
саме проблема затримки повітряних рейсів. В ХХІ столітті, авіаперевезення займають, важливе місце серед
інших видів перевезень, так як, літак є найбільш комфортним
та швидким транспортом.
Поняття «затримки» рейсу при міжнародному повітряному перевезенні на сьогоднішній день не є
широко досліджуваним. Пропонується вченими таке визначення «затримки», що це невідповідність між
часом, коли одна із сторін очікує виконання обов`язків перевізника, передбачених договором та часом,
коли ці обов`язки дійсно були виконані. На мою думку,
затримку рейса можна також визначити як –
відсутність запланованого рейсу, з обставин, що виникли з умов незалежних від волі пасажира, та обставин
які не залежали від перевізника.
«Затримка» при міжнародному повітряному перевезенні найбільш широко розкрита в Загальних
умовах перевезення ІАТА (далі - Загальні умови ). Зокрема, в ст. 10 зазначено, що перевізник
зобов’язується
докладати всіх зусиль, щоб перевозити пасажира та його багаж швидко (в розумних межах)
і дотриманням опублікованих розкладів, що діють на дату поїздки. В Загальних умовах перевезення в
основному визначені підстави, за яких, перевізник може відмінити або затримати рейс. До таких умов
належать: метеорологічні умови, особливі ситуації в управлінні повітряним рухом, деякі
механічні
несправності, стихійні лиха, страйки, бунти, заворушення, ембарго, війни, військові дії, неврегульовані
стани міжнародних відносин, урядові постанови, правила, накази чи вимоги, непередбачена відсутність
робочої сили, палива або обладнання та інші. Але, в даному нормативному акті є застереження, що також
можуть бути застосовані обставини, які не визначені в Загальних умовах перевезення
ІАТА. Таке
застереження, зменшує можливість пасажирів захистити себе від несанкціонованих «затримок» рейсів.
Якщо перевізник затримує рейс, відповідно до визначених умов, внаслідок чого пасажир
запізнюється на пересадку і на рейс, що був заброньований перевізник повинен або:
1. перевезти пасажира на іншому зі своїх регулярних рейсів, на якому є місце у тому ж
класі
обслуговування;
2. відправити пасажира іншим шляхом у пункт призначення, зазначений в його квитку, своїми
регулярними рейсами, або регулярними рейсами іншого перевізника, або наземним транспортом;
3. за бажанням пасажира, виплатити йому компенсацію вартості квитка.
Якщо, існує проблема з перевезенням пасажира, внаслідок «перепродажу» квитків, тоді перевізник
повинен виконати п.1-3 за вибором
пасажира. Згідно з п.3 ст. 10 Загальних умов перевезення ІАТА
перевізник повинен виплатити вимушену компенсацію вартості квитка у випадках: якщо перевізник
затримує рейс, не може надати раніше підтверджене місце, не здійснює посадки в пункті призначення
пасажира або його зупинки в дорозі, або внаслідок цього пасажир запізнюється на пересадку і на рейс, на
який у нього заброньовано місце, сума компенсації становитиме:
1) якщо жодна частина квитка не використана - суму, що дорівнює сплаченому тарифу;
2) якщо частина квитка використана, відшкодування складе більш високу суму з тарифу в один
кінець (мінус знижки і збори) від місця перерви в дорозі до пункту призначення або пункту наступної
зупинки в дорозі або різницю між сплаченим тарифом та вартістю проїзду на використаному виді
транспорту.
В Повітряних Кодексах різних країн, а саме: Повітряного Кодексу Республіки Білорусь від
11.01.1999 р. №240-З та Повітряного Кодексу Російської Федерації від 19.03.1997 №60-Ф закріплено
можливість компенсації шкоди внаслідок «затримки» рейсу. Зокрема, в ч. 2 ст. 106 Повітряного
Кодексу
Російської Федерації та ст. 107 Повітряного Кодексу Республіки Білорусь визначено, що пасажир
повітряного судна має право безкоштовного користування послугами кімнат відпочинку, матері й дитини, а
також місцем в готелі у випадках вимушеної «затримки». Також в ст. 111 Повітряного Кодексу Республіки
Білорусь визначено, що при вимушеній «затримці» відправлення повітряного судна тривалістю більш 3
годин
пасажир має право відмовитись від польоту і отримати суму, виплачену за повітряне перевезення.
Порівняно з Республікою Білорусь та Російською Федерацією «затримка» повітряних перевезень в