Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених
Подождите немного. Документ загружается.
381
користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що
одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (абз.2 ч.1 ст.216 ЦК).
Однак ця точка зору є спірною. Оскільки, названі акти законодавства визначають валюту
України як єдиний законний платіжний засіб на території України і не містять заборони на
вираження грошових зобов’язань в іноземній валюті. Таким чином, договори, ціни в яких
визначені в іноземній валюті, не суперечать чинному законодавству України, а тому не можуть
бути визнаними недійсними лише через застосування цін в іноземній валюті. Українські закони не
забороняють встановлювати ціни в іноземній валюті.
Новелою в цивільному законодавстві і водночас особливістю виконання грошових
зобов'язань є встановлення в ст.534 ЦК черговості погашення вимог за грошовими зобов'язаннями.
Наступною особливістю виконання грошових зобов'язань, на думку деяких вчених, є
принцип номіналізму, сутність якого, на думку Л.А.Лунца, полягає в тому, що незважаючи на
можливі в майбутньому зміни в грошовій одиниці, в якій обрахована сума грошового зобов'язання,
номінальна сума цього зобов'язання залишається незмінною.
Разом з тим Ф.К.Савіньї категорично заперечував принцип номіналізму, зазначаючи, що
номінальна ціна не становить істинного об’єкту грошового боргу. У той же час, щодо деяких видів
грошових зобов'язань за участю фізичних осіб дія принципу номіналізму обмежується
законодавством. Так, згідно з ч.1 ст.535 ЦК у разі збільшення встановленого законом
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян сума, що виплачується за грошовим зобов'язанням
фізичній особі (на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або
смертю, за договором довічного утримання (догляду) та в інших випадках, установлених
договором або законом), пропорційно збільшується.
Згідно чинного законодавства існує явний відступ від принципу номіналізму в випадку
прострочки платежу за такими зобов’язаннями. Згідно ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який
прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму
боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення
.
Ч.1 ст.536 ЦК прямо передбачає, що за користування чужими грошовими коштами
боржник зобов'язаний сплачувати відсотки, якщо інше не встановлено договором між фізичними
особами. Розмір відсотків за користування чужими грошовими коштами встановлюється
договором, законом або іншим актом цивільного законодавства (ч.2 ст.536 ЦК). Відсотки, щодо
яких йдеться в ст.536 ЦК, слід
відрізняти від відсотків, що їх сплачує боржник, який прострочив
виконання грошового зобов'язання, відповідно до ч.2 ст.625 ЦК. Якщо перші є платою за
користування чужими грошовими коштами, яка може і не встановлюватися договором між
фізичними особами, то другі є одним з видів санкцій, що підлягають обов'язковій сплаті в розмірі
трьох
відсотків річних від простроченої суми. Інший розмір відсотків може бути встановлений
договором або законом, проте боржника не може бути звільнено від сплати цієї суми.
Розмежування цих двох видів відсотків, пов'язаних з виконанням грошового зобов'язання,
має практичне значення: залежно від того, про які відсотки йдеться, має застосовуватися різна
позовна давність.
Ст.204 ЦК України встановлює механізм взаємозв’язку неустойки і збитків. Якщо за
невиконання або неналежне виконання зобов’язання встановлена неустойка (штраф, пеня), то
збитки відшкодовуються в частині непокритій неустойкою.
Як виняток із загального правила, встановленого ст.607 ЦК, згідно з яким зобов'язання
припиняється неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною за яку жодна із сторін не
відповідає, неможливість виконання не може мати місця відносно грошових зобов'язань. Цю
особливість виконання грошових зобов'язань Л.А.Лунц пояснював тим, що гроші завжди зали-
шаються в обігу і в цьому розумінні ніколи "не гинуть". Ось чому ЦК України встановлює
правило, за яким боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним
грошового зобов'язання.
Законом встановлено особливості щодо місця виконання грошового зобов'язання (п.4 ч.1
ст.532 ЦК). Місцем, де провадиться виконання грошового зобов'язання, визнається місце
проживання кредитора на момент виникнення зобов'язання. Якщо кредитором в грошовому
зобов'язанні є юридична особа, місцем виконання такого зобов'язання є її місцезнаходження на
момент виникнення зобов'язання.
382
Підбиваючи підсумки, до особливостей виконання договірних грошових зобов’язань в
українському цивільному праві слід віднести наступні: особливий предмет виконання, яким є
гроші, встановлена законодавством черговість погашення вимог у разі недостатності суми
платежу, встановлені законодавством відсотки за користування чужими грошовими коштами як
загальне правило, відносно грошових зобов'язань не може мати місця неможливість виконання як
підстава припинення зобов'язання, особливе місце виконання грошового зобов'язання.
Олексій Тарабукін,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Правовий статус вільного програмного забезпечення
Стрімкий науково-суспільний прогрес вимагає новітніх підходів до розуміння та
використання на практиці категорії авторських прав. Однією із перших новаторських концепцій,
що покликані вдосконалити та розширити сферу
авторського права, є концепція вільної
інтелектуальної власності.
Розглянемо дану правову категорію на прикладі програмного забезпечення. Відповідно до
ст. 2 Закону України "Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм,
відеограм, комп'ютерних програм, баз даних" вiд 23.03.2000 № 1587-III, комп'ютерна програма -
набір інструкцій у вигляді слів, цифр, кодів, схем, символів чи у будь
-якому іншому вигляді,
виражених у формі, придатній для зчитування комп'ютером, які приводять його у дію для
досягнення певної мети або результату.
В контексті вільної інтелектуальної власності зустрічається термін «вільне програмне
забезпечення» (ВПЗ), який використовується для позначення програмного забезпечення, яке
можна безперешкодно використовувати, змінювати, відтворювати та поширювати у зміненій чи
незміненій формі без будь-яких обмежень, з тим щоб наступний користувач також мав всі
перелічені права. Особа, якій належать авторські права, відчужує окремі права на користь
суспільства на підставі «вільних» ліцензій, відповідно до яких набувачу прав (тобто будь-якій
особі) передаються всі (або більшість) майнових прав і певна частина авторських немайнових
прав
(в аспекті немайнових прав авторів похідних творів). Зазначені ліцензії визначають, який саме
обсяг прав відчужується.
Поява категорії ВПЗ є результатом багаторічної діяльності міжнародної спільноти. Варто
відзначити міжнародну організацію «Creative commons», яка однією з перших розробила ряд
типових вільних ліцензій, та виробником ПЗ «GNU», який, окрім власного переліку ліцензій,
пропонує введення так званого
режиму сopyleft, який визначає, що кожний, хто розповсюджує
об’єкт авторського права, не в праві обмежувати його подальше розповсюдження чи модифікацію.
Варто відзначити, що, починаючи від 2002 року, на розгляді у Верховній Раді України
знаходиться законопроект № 2065 «Про використання Відкритих і Вільних форм інтелектуальної
власності, Відкритих форматів даних та Відкритого (Вільного)
програмного забезпечення в
державних установах і державному секторі економіки», який містить визначення ВПЗ, вільних
ліцензій та інших суттєвих категорій даної сфери, а також встановлює пріоритетність
використання ВПЗ органами державної влади. Хоча даний проект є недопрацьованим, зокрема,
відсутні положення щодо конкретного застосування ліцензій, їх класифікації, кроком уперед є сама
пропозиція законодавчого визнання
та закріплення правового статусу «вільних» об’єктів
авторських прав.
Втім, на сьогоднішній день категорія вільних об’єктів авторських прав залишається поза
законодавчим регулюванням. Підтвердженням цього є ухвала Конституційного Суду України (далі
- КСУ) про відмову у відкритті конституційного провадження від 3 червня 2004 року N 49-
у/2004, справа N 2-42/2004. Підставою для конституційного подання стала та позиція
, згідно з
якою окремі законодавчі акти "однозначно і на виключних засадах регламентують виробництво і
розповсюдження програмного забезпечення лише за однією з кількох можливих моделей, - а саме
моделлю "пропрієтарного" (комерційного) програмного забезпечення, - і водночас
унеможливлюють будь-які альтернативні моделі виробництва і розповсюдження програмного
забезпечення, наприклад, на основі Вільних ліцензій, які передають
кінцевому користувачеві всі
383
(або більшість) майнових прав і значну частину авторських немайнових прав". КСУ дійшов до
обгрунтованого висновку про відмову у відкритті провадження на тій підставі, що чинне
законодавство України з питань інтелектуальної власності не містить таких понять, як "Вільне
програмне забезпечення".
Втім, окремі акти все ж таки містять певні положення щодо вказаного
об’єкту. Так, лист
Міністерства освіти та науки від 27.10.2003 р. N 16-13/3877 визнає не тільки факт існування ВПЗ,
але й встановлює порядок розповсюдження ВПЗ через мережу Інтернет. Інший лист Державного
Департаменту інтелектуальної власності від 13.10.2005 р. N 16-14/4613 зазначає право кожного з
органів державної влади на свій розсуд обирати вільне чи пропрієтарне ПЗ. Втім, вказані листи
не
є нормативно-правовими актами, тобто вищезазначені роз’яснення не мають юридичної сили, а
отже не можуть бути правовою підставою для визнання ВПЗ.
На мою думку, для подолання розглянутих проблем, необхідно:
1. Проведення ревізії законопроекту №2065, із подальшим його прийняттям. Законопроект
має містити чітку типологію Вільних ліцензій, відповідно до світових
аналогів, процедуру надання
ПЗ статусу «вільного», визначення правового статусу авторів первісного та похідних творів.
2. Встановлення чіткого розмежування ВПЗ та пропрієтарного ПЗ, із подальшим внесенням
відповідних змін до нормативно-правових актів, що реулюють відносини у цій сфері. Зокрема,
варто адаптувати Закон № 1587-III до ВПЗ у частині розповсюдження ПЗ, суб’єктів та
процедури
маркування.
3. Практичне впровадження ВПЗ в діяльність органів державної влади. На відміну від
пропрієтарного ПЗ, яке використовується на сьогоднішній день, ВПЗ є більш гнучким та
адаптивним до конкретних цілей і не потребують значних матеріальних затрат.
Які переваги надає ВПЗ? Скорочення видатків на забезпечення органів влади
пропрієтарним ПЗ, стрімка інформатизація
суспільства, додаткові можливості для наукових
доробок, подолання монопольного становища окремих виробників ПЗ тощо. Втім, доки поняття
ВПЗ не буде включене до нац. зак-ва, повноцінний розвиток даної сфери буде неможливий, права
виробників ВПЗ не будуть реалізовані, а держава, в свою чергу, буде втрачати матеріальні ресурси,
використовуючи пропрієтарне ПЗ.
Ксенія Тартасюк,
Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ
Договір сурогатного материнства
Законодавство про сурогатне материнство дуже неоднозначне. Практично в усій Європі
сурогатне материнство заборонене, дозволене лише в Англії та Греції. У США на нього дали згоду
в деяких штатах. Серед Скандинавських країн сурогатне материнство не забороняється лише у
Фінляндії. Дозволене сурогатне материнство також
в Україні, Росії та Казахстані. Правове
забезпечення сурогатного материнства є одним із законодавчо неврегульованих й найскладніших
інститутів у галузі сімейного права України. Інститут правового забезпечення сурогатного
материнства не має нормативного підґрунтя в формі кодифікованого збірника, єдиного
законодавчого або іншого нормативно-правового акта. Більше того, в чинному законодавстві
України відсутнє формулювання «правове
регулювання сурогатного материнства» чи «сурогатне
материнство». Неможливо визначити інститут правового забезпечення сурогатного материнства як
окремого інституту законодавства України, проте наполегливо підтримується позиція щодо
відокремлення інституту правового забезпечення сурогатного материнства як окремого та
важливого інституту сімейного права України.
Відносини, що виникають між генетичними батьками та сурогатною матір’ю, регулюються
не лише
сімейним законодавством. Враховуючи, що між суб’єктами програми сурогатного
материнства виникають особисті немайнові і, як правило, майнові відносини, доцільно розглянути
їх з погляду цивільного права.
Перед початком реалізації програми між генетичними батьками та сурогатною матір’ю
укладається відповідний договір. У такий спосіб сторони правовідносин закріплюють права й
обов’язки та встановлюють
відповідальність, які виникають у зв’язку з реалізацією програми
384
сурогатного материнства. Третьою стороною договору може бути медичний заклад, хоча іноді з
ним підписують окремий договір.
Відносини, що виникають між суб’єктами сурогатного материнства, регулюються
загальними положеннями Цивільного кодексу України про договір. Відповідно до ч. 1 ст. 626
Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди
щодо всіх
істотних умов договору. Істотними є умови про предмет договору, умови, визначені
законом як істотні або необхідні для договору даного виду, а також умови, щодо яких за заявою
хоча б однієї сторони має бути досягнута згода. Враховуючи, що сурогатне материнство в Україні
залишається законодавчо неврегульованим, пропонуємо власний погляд на істотні умови
договору.
Укладаючи договір між генетичними батьками та сурогатною матір’ю, слід звернути увагу
на: предмет договору, умови та порядок виконання договору, порядок розрахунків між сторонами
(у разі відплатності), права та обов’язки сторін, строк дії договору, відповідальність сторін,
страхування, конфіденційність.
Стосовно першого пункту питань не виникає – предметом договору є надання
сурогатною
матір’ю послуг з виношування дитини для її генетичних батьків і передача їм цієї дитини після
народження. Але треба врахувати й те, що можуть народитися двоє та навіть більше дітей, про що
зазначається у предметі договору, правах та обов’язках сторін і в порядку розрахунків між ними.
Складніше визначити умови
та порядок виконання договору, адже треба передбачати всі
деталі: медичний заклад, у якому реалізовуватимуть програму сурогатного материнства; умови та
порядок проведення процедури, надання медичної допомоги та медичного догляду за фізичним і
психічним станом сурогатної матері; її місце проживання під час вагітності; порядок надання
генетичним батькам інформації про стан сурогатної матері
під час вагітності; право виїзду
останньої за кордон; інші умови, які сторони вважають за потрібне врахувати під час укладання
договору. Оскільки законодавство не регулює це питання, подружжя та сурогатна матір мають
право внести до договору будь-які умови, якщо не суперечать чинному законодавству.
Порядок розрахунків між сторонами – ще одна важлива частина
договору. У ньому слід
передбачити такі пункти, як: сума компенсації сурогатній матері за виношування дитини (якщо
йдеться про відплатний договір); розрахунки за надання медичних послуг; витрати на харчування
сурогатної матері; її побутові витрати; витрати на поїздку (поїздки) до медичної установи, яка
реалізовуватиме програму; розмір компенсації в разі народження двох або
більше дітей; інші
витрати, що будуть узгоджені сторонами.
Договір встановлює для сторін як права, так і обов’язки. Серед основних прав генетичних
батьків можна виокремити: право на інформацію про фізичний та психічний стан сурогатної
матері, її вік, національність, рівень освіти, перебіг вагітності тощо. Сурогатна матір може мати
право на: інформацію про
генетичних батьків дитини, отримання компенсації за виношування
дитини (якщо укладається відплатний договір), інформацію про перебіг вагітності, відшкодування
своїх особистих та побутових витрат. Її безпосередніми обов’язками, як правило, є: встати на
медичний облік, регулярно відвідувати медичну установу та контролювати перебіг вагітності,
слідкувати за станом свого здоров’я, інформувати батьків про
стан свого здоров’я і здоров’я
дитини тощо. У договорі не обов’язково вказувати обов’язок сурогатної матері віддати дитину
генетичним батькам, оскільки це передбачено сімейним законодавством.
Строк дії договору, як правило, не перевищує один рік. Це зумовлене специфікою
договору: дитина виношується дев’ять місяцівВідповідальність сторін має чітко регламентуватися,
особливо
у випадках втрати дитини. Слід передбачити і можливість відмови від договору як
генетичних батьків, так і сурогатної матері. У будь-якому разі слід вказати суму відшкодування
для потерпілої сторони, умови і порядок його надання. Наведені положення договору мають суто
рекомендаційних характер. Сторони можуть внести до договору будь-які власні побажання
та за
взаємною згодою змінювати або доповнювати договір у майбутньому.
385
Анна Тристан,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
«Проблеми визначення, розмежування та співвідношення понять «фотографія» та
«фотографічний твір»
На сьогоднішній день фотографії вважаються одним із найпоширеніших та
найпопулярніших видів відображення навколишнього світу і використовуються з різною метою –
рекламною, інформаційною, науковою, освітньою, побутовою. Оборот світової фотоіндустрії
обчислюється, за деякими оцінками,
мільярдами доларів. Сучасні технічні засоби фотографування
зумовили виникнення досить широкого кола фотографічних творів, які потребують правової
охорони, однак їх правовий статус та регулювання на законодавчому рівні, нажаль, досі
залишається недосконало врегульованим або взагалі невизначеним.
Ст. 433 Цивільного кодексу України містить перелік творів, що вважаються об’єктами
авторського права, де в ч. 1 п
. 7 фотографічні твори виділяють серед літературних та художніх
творів. Ст. 8 п. 10 Закону України «Про авторське право та суміжні права» також відносить
фотографічні твори та твори, виконані способами, подібними до фотографії, до об’єктів
авторського права. Однак, ст. 1 зазначеного Закону, «Визначення термінів» не містить визначення
поняття «фотографічний твір, або твір, виконаний способами,
подібними до фотографії», що
ускладнює процедуру захисту авторських прав на зазначену категорію об’єктів через відсутність
ознак таких об’єктів і складнощі при відмежуванні їх від інших об’єктів авторських прав.
На мою думку, законодавчо необхідно закріпити та чітко розмежувати такі поняття як
«фотографія», «фотографічний твір», та виходячи з них
дати тлумачення поняття «інші твори,
виконані способами, подібними до фотографії».
Глосарій термінів з авторського права і суміжних прав Всесвітньої організації
інтелектуальної власності (далі - ВОІВ) дає наступне визначення: «фотографічне зображення –
зображення реальних об’єктів, яке отримується на поверхнях, чутливих до світла та інших
випромінювань». Група спеціалістів ВОІВ дає наступне визначення: «фотографія – нерухоме
зображення, яке отримується на поверхні, чутливих до світлового та іншого випромінювання,
незалежно від технічної природи процесу отримання зображень (хімічного, електронного чи
іншого)».
Однак наведений вище опис розглядається як процес первинної фізико-хімічної або
електронної фіксації об'єктів зовнішнього світу, тобто як дія. Правильніше було б це назвати
фотографуванням. Адже фотографія,
як об'єкт авторського права, може існувати на будь-якому
носії, в тому числі електронному, на простому паперовому, на тканині та ін.
Ряд тлумачних словників містять низку визначень фотографії, наприклад:
• Фотографія – техніка малювання світлом (світлопис): отримання та збереження
статичного зображення на світлочутливому матеріалі (фотоплівці чи матриці) за допомогою
відповідної
апаратури (фотоапарат, фотокамера).
• Фотографія – це процес чи(і) мистецтво фіксування об’єкта за допомогою
світлочутливого засобу через фотографічну лінзу в пристрої, відомому як камера, яка запам’ятовує
підсумкову інформацію хімічним або електронним способом для їх подальшого використання в
різних сферах діяльності людини.
• Фотографія – кінцеве зображення, отримане в результаті
процесу фотографування для
безпосереднього розгляду його особою.
Найповнішим, на мою думку, визначенням поняття «фотографія» є таке:
• Фотографія – це кінцевий результат процесу фотографування, який фіксується на будь-
якому матеріальному носії (папері, фотоплівці, магнітному диску, компакт-диску, комп’ютерних
пристроях для запису зображення в цифровому вигляді тощо) у вигляді зображень (аналогових
чи
дискретних сигналів, призначених для відтворення або кодування зображення), сприйняття якого
можливе візуально на матеріальному носії або за допомогою відповідних технічних засобів.
Визначення поняття «Фотографічний твір» необхідно робити виходячи з поняття
«фотографія» з урахуванням ознак твору, а саме:
1. Твір повинен відноситись до сфери літератури культури або мистецтва;
2. Твір
повинен бути результатом творчої діяльності;
386
3. Твір охороняється незалежно від його призначення;
4. Твір охороняється незалежно від його достоїнств;
5. Твір повинен існувати в об’єктивній формі.
Тобто, фотографічний твір – це кінцевий результат творчого процесу фотографування або
подальшої його творчої обробки, який фіксується на будь-якому матеріальному носії (папері,
фотоплівці, магнітному диску, компакт-диску, комп’ютерних
пристроях для запису зображення в
цифровому вигляді тощо) у вигляді зображень (аналогових чи дискретних сигналів, призначених
для відтворення або кодування зображення), сприйняття якого можливе візуально на
матеріальному носії або за допомогою відповідних технічних засобів.
Необхідність розмежування понять «фотографія» та «фотографічний твір» зумовлена тим,
що ці поняття співвідносяться як часткове і
загальне. Так, не кожна фотографія може бути
фотографічним твором. Однак, певне поєднання фотографічних зображень (навіть не творчих за
своєю сутністю), може складати фотографічний твір (фото-колаж, слайд-фільм, діафільм), тобто
фотографія може бути елементом фотографічного твору.
Таким чином, визначення та законодавче закріплення понять «фотографія» та
«фотографічний твір» спростить процедуру захисту
авторських прав через наведення у
визначеннях основних ознак понять, та відокремлення фотографічних творів як окремої категорії
об’єктів авторських прав. З метою цього, на мою думку, вважаю за доцільне внести зміни до ст.1
Закону України «Про авторське право та суміжні права» «Визначення термінів» введенням
поняття «фотографія» та «фотографічний твір».
Родіон
Тристан,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Право жити та право помирати: можливість застосування евтаназії
У цивільному законодавстві України закріплено цілу низку правових норм які регулюють
специфічну сферу – особисті немайнові права особи. Специфіка їх полягає в тому, що вони не
мають грошової оцінки, не несуть жодного економічного змісту, і стосуються
прав, які виникають
на нематеріальній підставі. Одним з таких прав є право на життя, відображене у ст. 281 Цивільного
Кодексу України.
Потрібно відзначити, що у Цивільному Кодексі зазначено, що фізична особа має
невід’ємне право на життя. Проте там також зазначається, що фізична особа не може бути
позбавлена життя, у тому числі
за власним волевиявленням (ч.4 ст. 281). Це з моєї точки зору не
зовсім відповідає ст. 27 Конституції України , де вказано: «ніхто не може бути свавільно
позбавлений життя», в той час як в Цивільному Кодексі зазначено: «фізична особа не може бути
позбавлена життя». Тобто неможливо позбавити особу життя, навіть якщо особа бажає припинити
своє життя, і має на це підстави. Попри вищезазначене, це положення також не відповідає ст. 288
ЦКУ, згідно з якою закріплено право на свободу, яку можна поділити на фізичну, індивідуальну,
економічну та політичну. Під фізичною свободою розуміється можливість особи належати собі,
тобто можливість вільно розпоряджатися собою і відповідно власним життям. Якщо право
на
життя розглядати як можливість вільного розпорядження ним, можна розуміти його як можливість
піддавати життя значному ризику і самостійно вирішувати питання про припинення власного
життя. Проте, як зазначено у Цивільному Кодексі України, а саме ст. 281 ч. 4 «Забороняється
задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя». Це стосується здебільшого права
на
евтаназію, а саме, виключає її можливість.
Цюріхська декларація, прийнята 14 жовтня 1998 року на міжнародному симпозіумі,
присвяченому проблемі «Право померти» містить таке визначення евтаназії: «дієздатні дорослі
особи, які переносять жорсткі та нестерпні страждання, мають право на отримання медичної
допомоги з метою покінчити з життям, якщо це їхня постійна, добровільна і усвідомлена вимога».
Медики
які приймали та підписували вказану Декларацію, зробили застереження, що під
стражданням, слід розуміти не тільки хворобу, а й власне сам стан депресії, і тяжкого душевного
болю який викликаний смертельною хворобою. Таким чином, той у кого є певні фізичні, психічні,
емоційні проблеми викликані хворобою, має право вимагати надання певного передбаченого
387
впливу, задля припинення життя, якщо ці фактори будуть розглядатися як нестерпні та жорстокі.
Загалом, стосовно евтаназії існує щонайменше дві протилежні думки. Відповідно до однієї,
застосування евтаназії є неможливим і неприпустимим з моральної точки зору. Крім того,
необхідно припускати можливість зловживання евтаназією з боку зацікавлених осіб. Відповідно до
іншої, то евтаназія є
припустимою у виключних випадках, так як вона дозволяє особі відмовитися
від терпіння страждань, що відповідає принципу гуманності. Прикладом зловживання евтаназією,
є Нідерланди, де легалізація евтаназії призвела до того що з’явилась велика кількість юридично
оформлених, та попри все досить таки «загадкових» смертей. В радянські часи медики відхиляли
можливість застосування евтаназії,
застерігаючи від можливої помилки у прогнозі стану хворого.
Вони дотримувалися думки що питання евтаназії мають вирішувати не лікарі. Проте думка
фахівців-лікарів є необхідною при вирішенні даного питання, як на мій погляд, оскільки існує
досить велике і специфічне коло питань, де необхідні знання фахівців з даної галузі, як наприклад
при винесенні
переліку хвороб, при яких можливе застосування евтаназії. Якщо роздивлятися
позиції фахівців-правників, прибічників цієї точки зору, то можна взяти за приклад позицію М.М.
Малеїної. Так, М.М. Малеїна називає одну з умов можливості евтаназії, це те, що рішення про
евтаназію має приймати сам пацієнт. На момент прийняття рішення громадянин
має бути повністю
дієздатним, та не мати захворювань, які б могли впливати на його психіку.
Спираючись на вище зазначене, я вважаю що евтаназію слід дозволити для застосування в
Україні. По-перше це буде гуманно, оскільки ці дії будуть спрямовані на припинення страждань
особи. По-друге це буде відповідати принципу свободи особи
, якщо розглядати активну евтаназію,
оскільки у разі бажання особи полегшити свої страждання внаслідок певної смертельної хвороби
методом евтаназії, її бажання та право на свободу будуть забезпечені. Існують такі проблеми
пов’язані з цим питанням як: визначення переліку хвороб при яких можливе забезпечення права на
евтаназію; визначення засобів здійснення активної евтаназії,
і особи яка має її здійснювати;
визначення необхідного стану особи для задоволення її права на пасивну евтаназію; проблема
визначення бажання особи використати право на евтаназію, якщо вона не може виразити свою
волю; дії лікарів якщо особа не використовує право на пасивну евтаназію, проте не може
сплачувати за підтримання її життєдіяльності; встановлення
помилкового діагнозу; проблема
встановлення добровільності бажання пацієнта; етичні проблеми стосовно дій лікарів,
зобов’язаних утриматися від дій, які можуть нанести шкоду здоров’ю пацієнта. Це неповний
перелік питань які можуть виникнути у процесі реалізації права на евтаназію. На мою думку, для
правильної реалізації даного права потрібно вжити таких заходів: 1) Внесення
змін до Цивільного
Кодексу, а саме, до частини 4 статті 281 з зазначенням про можливість задоволення прохання
фізичної особи про припинення її життя шляхом евтаназії, у випадках передбачених законом; 2)
створення спеціального державного органу, для здійснення евтаназії, та розробка відповідних
положень у законодавстві; 3) Розробка нормативно правового акту, який би визначав, випадки при
яких можливе
застосування евтаназії, засоби проведення евтаназії і процедуру проведення
евтаназії ; 4) внесення до пункту 2 «Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами
України» положення про вчинення нотаріальних дій щодо засвідчення волі особи стосовно
використання свого права на евтаназію; 5) внесення до Закону України про кримінальну
відповідальність положень які б передбачали кримінальну відповідальність за порушення
процедури евтаназії, та застосування її без згоди на те особи; 6) надання особі яка бажає
використати своє право на евтаназію можливості скористатися допомогою психолога; Цей перелік
заходів є неповний, але це на мій погляд найсуттєвіші заходи яких слід вжити.
Максим Трофименко,
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого
Правова природа
переходу частки у спільному майні за заповітом подружжя після
смерті одного з подружжя
Згідно до частини 2 статті 1243 ЦК України у разі складення спільного заповіту частка у
праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з
подружжя, який його пережив. З цього положення виникає ряд питань: яку правову
природу має
388
перехід частки у спільному майні, визначеному в заповіті подружжя, чи відкривається при такому
переході спадкового майна спадщина?
Н. Бараннік та О. Сінельник стверджують, що процедура переходу частини спільного
майна зазначена в частині 2 статті 1243 ЦК України відбувається на основі закону, а не внаслідок
бажання висловленого в заповіті. Такої ж позиції дотримується й
О. Сєверова. Вона зазначає, що
якщо майно стає об’єктом спільного заповіту подружжя, то в разі смерті одного з них, його частка
в цьому майні не входить до спадкової маси, а переходить до другого з подружжя. Більш широко
викладає свої погляди І.В. Жилінкова, яка також вважає, що спадщина у
цьому разі не
відкривається, у спадкоємців не виникає право на спадкування. Дотримуючись такої позиції вона
дійшла висновку, що внаслідок складання спільного заповіту спадкоємці того з подружжя, хто
помре першим, фактично усуваються від прийняття спадщини.
Зовсім іншу точку зору у питанні щодо правової природи переходу частини спільного
майна за заповітом подружжя до
одного з подружжя висловлює Я. Турлуковський. Він вважає, що
смерть одного з подружжя є моментом відкриття спадщини. Тобто після смерті одного з подружжя
на його частку у спільній сумісній власності, що охоплена заповітом подружжя, відкривається
спадщина. Автор зазначає, що природа такого переходу майна є спадковою. Внаслідок чого
спадкоємці померлого, що
мають право на обов’язкову частку у спадщині можуть реалізувати своє
право на спадщину, що відкрилась. Таке право обов’язкових спадкоємців виникає незалежно від
змісту заповіту. В іншому випадку може скластися ситуація, коли після складання спільного
заповіту помирає один з подружжя, який мав малолітню дитину від першого шлюбу, другий з
подружжя
отримує частку у спільній власності, хоча не може розпорядитися цією власністю, бо
спадкоємці були визначені в спільному заповіті подружжя. Така ситуація може поставити осіб з
правом на обов’язкову частку у спадщині в досить складну ситуацію, адже в такому випадку право
на обов’язкову частку в спадщині перетворюється на декларацію.
Дослідивши обидві позиції з приводу правової природи переходу частини спільного майна
після смерті одного з подружжя до іншого на основі заповіту подружжя, доцільним виглядає
перша точка зору. Можна дійти висновку, що наріжним каменем правової природи спільного
заповіту подружжя в українському законодавстві є право на обов’язкову частку при спадщині.
Коли помирає
один з подружжя, то за статтею 1243 ЦК України інший отримує право власності на
всю спільну власність визначену в заповіті. Тоді виникає питання яким чином можна наслідувати
обов’язковим спадкоємцям померлого майно, яке належить на праві власності другому з
подружжя, який є живим? Це не є можливим, адже спадкування може відбуватися
лише на майно,
яке належало спадкодавцю, а якщо момент смерті одного з подружжя фактично автоматично
наділяє іншого правом власності на всю спільну власність. Таким чином, сформульоване
положення з приводу переходу права власності до того з подружжя, що залишився живим
виключає можливість виникнення права на спадкування у обов’язкових спадкоємців. Лише після
смерті останнього з подружжя обов’язкові спадкоємці отримують право на спадщину. У випадку
смерті одного з подружжя спадщина відкривається лише на майно, що належало йому на праві
приватної власності. Проте коло обов’язкових спадкоємців доцільно визначати саме на момент
смерті одного з подружжя. Це стане гарантією отримання частки у спадщині
в майбутньому. Адже,
наприклад, може скластися ситуація, що на момент смерті першого з подружжя (чоловіка) до кола
його спадкоємців входила неповнолітня дитини, а коли померла дружина ця дитина вже досягла
повноліття. Тобто зникає правова підстава отримання обов’язкової частки у спадщині. Оскільки і
чоловік, і дружина можуть окремо мати певне коло
осіб, що претендують на обов’язкову частку у
спадщині, то визначення таких осіб має бути здійснено на момент смерті кожного з подружжя.
Іншу думку з приводу переходу права на обов’язкову частку у спадщині було запропоновано Я.
Турлуковським. Він вважає, що коло обов’язкових спадкоємців визначається на момент смерті
кожного
з подружжя. Визначені обов’язкові спадкоємці отримують право на спадщину після
смерті одного з подружжя. По відношенню до якого вони були обов’язковими спадкоємцями. Але
якщо дотримуватися запропонованої Я. Турлуковським позиції втрачається суть інституту
спільного заповіту подружжя – захист спільно нажитого майна подружжя і можливість спокійно
дожити свій вік. Заповіт є одностороннім
правочином, то подружжя в даному випадку виступає як
єдина сторона при складанні спільного заповіту – спадкодавець. За загальним правилом спадщина
відкривається в момент смерті спадкодавця, проте у випадку заповіту подружжя спадкодавцем
виступає фактично дві особи. Тому моментом припинення існування спадкодавця за заповітом
389
подружжя слід вважати смерть останнього з подружжя. Таким чином, перехід частини спільної
власності до одного з подружжя після смерті не носить характеру спадкування.
Ірина Трощенко,
Інститут міжнародних відносин
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка
Доктринальні підходи щодо питань переддоговірної відповідальності у системах
континентального та загального права
Обидві системи і континентального
, і загального права покладають на сторони обов’язок
діяти добросовісно в процесі підготовки до укладання договору. Разом з тим ці дві системи
різняться у межах відповідальності за порушення цього обов’язку та у визначенні випадків
настання такої відповідальності.
В романо-германській системі права закріпилася доктрина culpa in contrahendo, яка своїми
коренями сягає 1861
року, коли Рудольф фон Йєринг у своїй статті “Culpa in contrahendo, або
відшкодування збитків по недійсним договорам або тим, що не були остаточно укладені” висунув
тезу про те, що збитки підлягають відшкодуванню стороною, що своїми діями під час переговорів
призвела до недійсності договору або перешкодила його укладанню.
Втім за твердженнями деяких дослідників концепція Р
. Йєринга була спрямована лише на
вплив culpa in contrahendo на договори, що були укладені під впливом помилки та не
застосовувалася до випадків невдалих переговорів. Цей недолік було виправлено французьким
вченим Раймондом Салеййесом, який у 1907 році висунув тезу про те, що після початку
переговорів обидві сторони повинні діяти добросовісно і жодна зі сторін не
може безпідставно
виходити з переговорів не відшкодувавши іншій збитків, понесених у зв’язку з цим.
Згідно з міркуваннями, що на той час переважали у європейській доктрині цивільного
права, компенсація збитків добросовісної сторони була можлива лише у випадку, якщо
недобросовісна сторона діяла умисно; в інших випадках відповідальність за переддоговірну вину
виключалася,
що на думку Р. Йєринга було абсолютно несправедливим. Керуючись положеннями
римського права та кодифікаціями нового часу Р. Йєринг вводить положення про відповідальність
за culpa in contrahendo, що містить правило, що розповсюджує наслідки вини при невиконанні
договору на випадки, коли сторона при укладенні договору нехтує покладеними на неї
обов’язками.
Використовуючи фрагменти Дигестів Юстиніана
Р. Йєринг створює самостійний правовий
інститут відповідальності за вину у переговорах, що призвела до укладення недійсного договору.
При цьому правовим засобом захисту є так званий договірний позов. Отже у теорії Р. Йєринга
договір набуває часткової дії, а сам автор таким чином закріплює певний парадокс договірної та
одночасно переддоговірної відповідальності або
прояв часткової дії нікчемного казуального
договору.
Розвиток вчення Р. Йєринга, доповнене Р. Салеййесом, призвів до закріплення у
Німецькому Цивільному Уложенні (BGB) відповідальності за необережність, допущену при
укладанні правочину. В початковій редакції BGB, що вступила в дію у 1900 році містилося лише
декілька статей, що закріплювали правила відшкодування шкоди внаслідок culpa in contrahendo.
При подальшому розвитку доктрини
culpa in contrahendo в літературі та судовій практиці
було визнано, що переддоговірна відповідальність виникає незалежно від того, чи досягли сторони
стадії безпосереднього укладання договору або ні. Суперечки з цього приводу у наукових колах
тривали протягом всього ХХ століття, хоча інститут culpa in contrahendo остаточно сформувався у
20-30 роках ХХ століття як самостійна підстава відповідальності за вину
, що мала місце у
переддоговірних відносинах.
Результатом формування інституту переддоговірної відповідальності стала поява у BGB
нової редакції положення (що вступило в дію у 2002 році), відповідно до якого договірні
правовідносини виникають не лише внаслідок укладання сторонами правочину, але й через вступ в
переговори щодо укладення договору.
390
Загальний принцип відповідальності за culpa in contrahendo отримав законодавче
закріплення у цивільних кодексах і інших європейських держав, прийнятих у ХХ сторіччі. Зокрема
така відповідальність передбачена Цивільним кодексом та законами Австрії, Швейцарії, Греції та
Італії.
В системі загального права переддоговірна відповідальність не була об’єднана в одну
доктрина, як у Європі і держави англосаксонської
системи часто закріплюються різні підходи до
встановлення відповідальності за порушення обов’язку добросовісної поведінки у переговорах.
Зокрема в Сполучених Штатах Америки була сприйняла ідея обов’язку добросовісної
поведінки сторін в переговорах, проте такий обов’язок не поширюється на стадію переговорів.
Навпаки, у США пішли шляхом розподілу цього обов’язку на 2 періоди
: до укладення договору,
який охоплюється tort law (деліктне право) та після укладення договору, на який поширюється
договірне право. Саме такий підхід дав змогу вченим Ф. Кесслеру та Е. Файн зробити висновок
про відсутність в американському праві доктрини, аналогічної німецькій culpa in contrahendo.
В праві Англії переддоговірна відповідальність має більш широке значення ніж інститут
culpa in contrahendo в Європейських державах та підхід, закріплений в США. Так у праві Англії
переддоговірна відповідальність поширюється не тільки на шкоду завдану до укладення договору,
а й на шкоду понесену після укладення договору, якщо її причини були відомі одній зі сторін до
укладення правочину.
Загалом аналізуючи питання переддоговірної відповідальності у системі загального
права,
можна погодитись з думкою професора Д. Дитріха, який зазначив, що у системі англо-
американського права питання culpa in contrahendo необхідно розглядати як таке, що знаходиться
між договірним та деліктним правом і базується на принципах та ідеях обох галузей.
На сьогодні в цивільному праві України відсутнє законодавче закріплення інституту
переддоговірної відповідальності. Разом з
тим законодавча та судова практика цивілізованих країн
світу свідчить про необхідність та доцільність закріплення цього інституту в національному
законодавстві України.
Аліна Устименко,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Деякі проблеми авторського права в пірингових мережах Інтернету
Право не завжди спроможне вчасно та адекватно реагувати на зміни у суспільних
відносинах; не
є винятком і суспільні відносини, породжені виникненням інформаційних
технологій. Це стало особливо помітно з появою Інтернету, який є головним засобом поширення
різної інформації в глобальних масштабах. На сьогодні в Україні налічується близько 15 млн.
інтернет-користувачів. Як і будь-яке інше суспільне явище, крім позитивних своїх якостей,
Інтернет має і негативні.
Інформація, розміщена в Інтернеті, може бути використана будь-ким,
часто неправомірним шляхом.Слід зазначити, що сучасне цивільне законодавство, в тому числі і
Цивільний Кодекс не містить конкретних норм про авторське право в Інтернеті.
Серед правових проблем, викликаних появою Інтернету, чи не найголовніше місце
посідають авторсько-правові. Переважна більшість матеріалів, що передаються
Інтернетом, в
юридичному сенсі є творами, а отже, складають предмет авторського права. Володільці авторських
прав стикаються зі значними ризиками, що зумовлені існуванням інформаційних технологій. Це
обумовлено тим, що Інтернет є транскордонним, а сучасне право має територіальний характер.
Окрім цього інформація існує тільки в електронному вигляді, що дає можливість вносити зміни
таким чином, що факт змін часто встановити неможливо, це надає великі можливості для
зловживань та інших неправомірних дій.
Наша робота присвячена проблемі авторського права в пірингових мережах Інтернету. Це
питання є малодослідженим та досить актуальним, оскільки останнім часом все більшого
поширення набувають торрент-сайти(інша назва пірингові мережі). Для початку слід
розібратися,
що ж таке торренти? Бітторрент – це протокол, розроблений для обміну файлами. По суті він є
таким протоколом, коли кожен користувач з'єднується до іншого безпосередньо, для прийому або
передачі частин інформації. Торрент – файл, який завантажується з трекера. Він містить