Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених

Подождите немного. Документ загружается.

291



зобов’язаний здійснити певний фахівець, який володіє не тільки необхідними знаннями та

професійними здобутками, але і відповідними естетичними та культурними уподобаннями, талант

до втілення того завдання, який є основою метою укладення договору.

Наступною особливістю договорів підряду на проведення проектних робіт є те, що в

процесі виконання проектних робіт створюється проектна документація

, яка представляє собою

об’єкт авторського права, що тягне за собою певні особливості правового регулювання. На договір

повинні розповсюджуватися норми договору про створення об’єктів права інтелектуальної

власності, визначені ст. 1112 ЦК України.

Враховуючи зазначене вище, потрібно віднести договір підряду на проведення проектних

робіт до підрядних договорів, які мають ознаки договорів

про надання послуг та договорів про

створення об’єктів авторського права і регулюються нормами ст. 902 та 1112 ЦК України.

Андрій Ізрайло,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Виникнення права власності на безхазяйну річ

Набуття права власності на безхазяйну річ належить до первісних способів набуття права

власності. Цей спосіб набуття права

власності полягає у тому, що право власності виникає вперше.

До нього також можна віднести-набуття права власності за давністю володіння, знахідка скарбу,

переробка речей, приєднання речей, тощо. Набуття права власності на безхазяйну річ мабуть, один

із найперших способів набуття права власності який використовувався людьми. Він виник ще тоді,

коли навколо

були ще незасвоєні землі, ліси. Власником називався той, хто перший почав

обробляти цю землю. Цим способом набувалось право на зібрані ягоди, плоди, коріння вбитого

звіра, тощо.Обєктами права власності набутого цим способом, могли бути речі які до заволодіння

ні в чиїй власності не перебували, тобто нічийні.Сюди ж належали речі від

права власності на які

власник відмовився- викинуті речі. Перший хто підбирав таку викинуту річ-ставав її власником.

Однак не слід плутати нічийні речі з загубленими.Власник що втратив володіння річчю, не втрачав

право власності на неї, тому загублені речі не могли бути обєктом привласнення, оскільки не є

нічийними. Привласнення нічийних

речей проголошувалось принципом, проголошеним ще

Законами 12 таблиць- res nullius cedit primo occupanti- нічия річ слідує за тим, хто її першим

захопив.

В українському законодавстві набуття права власності на безхазяйну річ регулюється

статтею 335 ЦКУ. У першій частині статті, дається визначення бесхазяйного майна, яким є річ,що

немає власника або власник якої невідомий. Поняття безхазяйної речі є

загальним, оскільки

оскільки воно охоплює не тільки такі її різновиди, як річ, від якої власник відмовився, а й знахідка,

бездоглядна домашня тварина. Таким чином не може бути визнане безхазяйним майно, власник

якого відомий, але в цей час невідомо, де він знаходиться, а також майно, яким користуються

члени сім'ї, родичі власника

чи яким управляють інші особи за дорученням власника. Майно

громадянина, визнаного безвісно відсутнім, не може перейти у власність іншої особи, оскільки над

таким майном за рішенням суду встановлюється опіка. Друга частина , визначає особливі правила

щодо набуття права власності на безхазяйні нерухомі речі. Вони спочатку повинні бути взяті на

облік за

заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони знаходяться. Значення

цього акту скоріше зумовлюється тим, щоб по закінченні року з моменту взяття на облік визначене

нерухоме майно могло б за рішенням суду перейти у комунальну власність. До рішення суду право

власності залишається за особою, яка залишила майно, і ця особа може

взяти його у володіння.

Зазначене майно може набуватися в цей період і за набувальною давністю. Тобто в законі

встановлено період часу, протягом якого безхазяйна нерухома річ може повернутися до власника

або перейти до інших осіб за набувальною давністю. Тільки по закінченні визначеного періоду суд

за позовом органу, правомочного управляти комунальним

майном, визнає безхазяйне нерухоме

майно комунальною власністю.

Однак у такому разі слід брати до уваги, що у разі смерті власника нерухоме майно має

визнаватися небезхазяйним, а спадщина відумерлою. У цій правовій ситуації власник має

визнаватися безвісно відсутнім або оголошуватися померлим тощо. Тому безумовний зміст ч. 2 ст.

292



335 ЦК на практиці щодо нерухомого майна не застосовується. Отже, перед визнанням майна

безхазяйним потребується не тільки фіксація неналежності власності конкретному власнику, а й

виконання органами місцевого самоврядування своїх повноважень щодо обліку самовільного

будівництва. Однак це положення так само не може вважатися відповідним всій гамі прав

власності на об'єкти нерухомості,

оскільки органи місцевого самоврядування не повинні

здійснювати нагляд за державною власністю на об'єкти нерухомості, зокрема на ліси, водні

об'єкти, які належать до державної власності.

Тому потребується провести реєстрацію всієї власності, а не тільки власності юридичних

чи фізичних осіб, щоб була можливість встановлювати самовільне будівництво, неможливість

реєстрації державної або

комунальної власності за іншими суб'єктами.У порівнянні з раніше

чинним законодавством, що передбачало адміністративно-правовий порядок обліку, оцінки та

реалізації майна, визнаного безхазяйним за заявою фінансового органу, даний ЦК у частині 3

ст.335 визначив, що основним способом виникнення права власності на безхазяйне рухоме майно є

набувальна давність. Проте, визнання майна безхазяйним

не виключає можливості пред’явлення

відповідних майнових вимог власником,який після цього з*явився. Він має право вимагати від

органу місцевого самоврядування, рішенням і за заявою якого майно визнано безхазяйним та взято

на облік, повернення майна, а якщо воно було реалізовано-грошової компенсації у розмірі сум,

отриманих від реалізації за

вирахуванням здійснених у зв’язку з цим витрат. Спори щодо таких

вимог можуть розглядатись у судовому порядку з додержанням правил про позовну давність.

У радянському законодавстві право власності на безхазяйне майно, згідно із ст.137

ЦК1963р. виникало у держави. Однак таке положення не відповідало конституційному принципу

рівності усіх форм власності,

тому, положення чинного ЦК виявляється більш вдалим.

Ісаєва Юлія,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Співвідношення договорів неукладених і недійсних

Актуальність теми дослідження обумовлена прийняттям Цивільного кодексу України та

Господарського кодексу України норми яких регламентують порядок укладання цивільно-

правового та господарсько-правого договорів і визначають умови їх чинності. Зі

спливом певного

часу після прийняття цих нормативних актів у судовій практиці виникає все більше недоліків при

розгляді справ стосовно визнання договорів недійсними або такими , що не було укладено саме

через неузгодженість двох кодексів між собою.

Питанню недійсності правочину приділялася увага ще в радянській літературі у роботах

таких провідних вчених , як М

.М. Агаркова, А.Г. Власової, Г.Т. Осіпової, Н.В. Рабіновіча,В.П.

Шахматової ,завдяки яким було сформовано ряд доктринальних положень у цій сфері. В сучасній

Україні це питання досліджують: М.І Брагіський,О.В.Дзера, В.Кучер, О. Отраднова, І. Спасібо-

Фатєєва,С.В. Томчишен та деякі інші вчені.

Вищі наукові інстанції також видають роз’яснення з метою поліпшення здійснення

правосуддя , забезпечення однакового підходу до використання законодавства що регулює

порядок визнання угод недійсними та неукладеними, а також впровадження засобів захисту

порушених прав.

Визнання договору укладеним та визнання його чинності є різними за змістом, хоча і

обумовлюють єдиний правовий наслідок – набрання

договором юридичної сили. Якщо укладений

договір не відповідає вимогам, додержання яких є необхідними для його чинності, він визнається

недійсним на підставі прямого припису закону (нікчемний) або може бути визнаний недійсним

судом. Коли договір не відповідає вимогам, встановленим для визнання його укладеним, коли

сторони не досягають згоди з усіх істотних умов,

він є неукладеним.

В сучасній літературі існують дві точки зору з приводу можливості визнання договору

неукладеним та її необхідності. Перша, відповідно до постанови Пленуму Верховного суду

України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»

від 6 листопада 2009 року №9 вимога про визнання договору неукладеним не відповідає можливим

293



способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. Суди мають відмовляти в

позові з такою вимогою. У цьому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83

книги п'ятої Цивільного кодексу України. Припинення провадження у справі є логічним

продовженням ситуації, коли одна сторона, помилково вважаючи що між сторонами був

укладений договір, здійснювала

дії що мають юридичні наслідки, але відмовляти стороні в позові

через не доведення факту укладання договору є не досить коректним, адже норми про повернення

безпідставно набутого майна не зможуть бути застосовані.

Позиція ж Вищого Господарського суду зазнає змін, зокрема, в одній з опублікованих

справ він зазначив , що стаття 16 Цивільного кодексу

України має закріплений перелік способів

захисту цивільних прав та інтересів в суді. Вимога про визнання договору неукладеним не входить

до цього переліку,однак є доказом встановлення факту та елементом оцінки фактичних обставин

справи. В багатьох публікаціях висловлюється необхідність внесення у Цивільний кодекс такого

засобу захисту як визнання правочину неукладеним. Підставою вимоги

про визнання правочину

неукладеним стає відсутність провідних ознак правочину.

На відміну від неукладеного правочину,недійсний правочин - це акт, який було

здійснено,але внаслідок наявних у ньому недоліків не має юридично значущої сили. З

неукладеного правочину не виникають договірні зобов’язання і він не породжує цивільних

правовідносин, на відміну від недійсних

правочинів, які не породжують правових наслідків

притаманних правочинам даного виду. Він породжує правові наслідки, що випливають з факту

його недійсності, а саме необхідність реституції, а за її неможливості – матеріально відшкодувати

отримане внаслідок укладання такого правочину.

Недостатнє врегулювання питання укладання договорів та визнання їх такими що не було

укладено або недійсними у

Цивільному та Господарському кодексах постає значною проблемою

для судового розгляду. Так, з одного боку, в ч. 1 ст. 179 Господарського Кодексу України

зазначається, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільного

Кодексу України, з урахуванням особливостей, передбачених Господарського Кодексу України та

іншими нормативно-правовими актами щодо окремих договорів. Проте, з іншого боку,

Господарського Кодексу України містить власні норми, які визначають загальні умови укладення

господарських договорів та умови їх чинності (статті 179–181 Господарського Кодексу України).

Головною проблемою стає ч.8 ст.181 Господарського кодексу України « У разі якщо сторони не

досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається

неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо

одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його

виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України» який в

свою чергу не містить такого поняття, як «неукладений договір».

Отже, вважаю доречним додати до статті 215 частину четверту у Цивільний кодекс

України, яка буде містити поняття «неукладений договір(договір, що не

відбувся) - це такий

випадок, коли сторони не досягли згоди з усіх істотних умов цивільного договору. Якщо одна із

сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються

положеннями глави 83 цього Кодексу», задля уніфікації законодавства, уникнення розбіжностей та

полегшення вирішення спорів судами.

Ольга Калашнікова,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Деякі аспекти спадкування обов'язкової частки

Ідея обов’язкового спадкування (обов'язкової частки) ще була відома римському праву.

Проаналізувавши деякі джерела, можна зазначити, що в наш час проблема спадкування

обов’язкової частки є однією з актуальних як в доктрині цивільного права, так і на практиці.

Обов'язкова частка в спадщині розглядається як встановлена законом застереження до

волевиявлення спадкодавця, що зазначене у заповіті. З одного боку право на обов’язкову частку

захищає права осіб, зазначених у ч.1 ст.1241 ЦК, а з

іншого боку порушує право спадкодавця

розпоряджатися своєю власністю.

294



До нашого часу не склалося єдиної точки зору щодо правової підстави інституту

обов'язкової частки. Одні автори, у точній відповідності до ст. 1217 нового ЦК України виділяють

виключно дві підстави спадкування (за законом та за заповітом) і відносять необхідних

спадкоємців до категорії спадкоємців за законом. Інші, також, виділяючи дві підстави спадкування,

вважають, що «підстави спадкування за законом і спадкування за правом на обов'язкову частку

принципово різні». І, врешті треті вважають, що спадкування обов'язкової частки є особливою

третьою підставою наступництва у спадковому праві.

Треба зазначити, що спадкування обов’язкової частини не можна, на мою думку, визначати

повністю як спадкування за законом. Адже спадкування обов'язкової частки не може настати у разі

відсутності заповіту. Також, на відміну від спадкування за законом, спадкування обов'язкової

частки не може бути змінено

заповітом. Отже, спадкування права на обов'язкову частку в спадщині

не може ні в якому разі вважатися окремим випадком спадкування за законом.

Разом з тим, спадкування обов'язкової частки можливе «незалежно від змісту заповіту» (ч.

1 ст. 1241 ЦК). Але тим не менш, воно пов'язується законом з порядком спадкування, який настає

лише при складанні спадкодавцем заповідального розпорядження. Порядок визначення

обов'язкової частки у спадщині встановлений приписами закону, але для такого спадкування,

підставою якого є заповіт.

Значне місце займає питання щодо визначення кола суб’єктів права на обов’язкову частку,

а також визначення її розміру.

В ч.1 ст. 1241 зазначений перелік суб’єктів

права на обов’язкову частку. Ними є: 1)

малолітні; 2) неповнолітні; 3) повнолітні непрацездатні діти спадкодавця; 4) непрацездатна вдова

(вдівець); 5) непрацездатні батьки спадкодавця. Даний перелік є вичерпним, без розширеного

тлумачення. Але слід зазначити, що «неповнолітні» — особи до 18 років, як правило, вважаються

такими, що не можуть працювати, але за згідно ст. 35 ЦК з 16 років особа

може працювати за

трудовим договором і їй надається повна цивільна дієздатність. Тобто, виникає можливість

працювати і забезпечувати самого себе всім необхідним. Таким чином, вказана особа могла б

позбавлятися права на обов'язкову частку, але суд не має таких повноважень.

Непрацездатність вдови (вдівця), батьків може зумовлюватися пенсійним віком та наявністю

інвалідності. Але

ці обставини свідчать також про потенційну непрацездатність. Однак на

практиці особи пенсійного віку та інваліди працюють і у деяких випадках отримують значну

заробітну платню. В цьому випадку виникає таж сама ситуація, що із неповнолітніми - вони

фактично не мають права на обов'язкову частку, але суд також не може їх позбавити

права на

спадкування навіть у тому разі, коли вони ніяких відносин із спадкодавцем не підтримували.

Право на отримання обов'язкової частки не може бути поставлене в залежність від згоди інших

спадкоємців. Однак якщо інші спадкоємці заперечують проти видачі свідоцтва про право на

спадщину на обов'язкову частку, то з відповідним позовом

вони мають право звернутися до суду і

тільки в судовому порядку розмір обов'язкової частки може бути зменшений.

Щодо визначення розміру обов'язкової частки, то слід зазначити, що до обов'язкової

частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку,

вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка

має право на обов'язкову

частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.

Так, розмір обов'язкової частки спадщини рахується шляхом умовного відсторонення

спадкових правовідносин за заповітом і взяття у цьому разі за основу спадкування за законом.

При визначенні розміру обов'язкової частки

в спадщині враховуються всі спадкоємці за

законом першої черги, увесь склад спадщини, зокрема, право на вклади в банку (фінансовій

установі), щодо яких вкладником було зроблено розпорядження на випадок своєї смерті,

вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу.

На практиці існують заповіти, у яких особа може бути зазначена як спадкоємець, а також

вона може бути особою, яка має право на обов’язкову частку. Тому постає питання про те, як саме

вона вправі спадкувати або за заповітом, або за правом на обов'язкову частку. Залежно від розміру

отримуваної спадщини їй може бути «вигідніше» скористатися тим чи іншим правом.

Велике значення для встановлення обов'язкової частки має кількість спадкоємців за

законом, які спадкували б за законом. Але коло спадкоємців за законом залежить й від того, що

спадкоємець вправі відмовитися від прийняття спадщини. Тому такий спадкоємець, навіть не

маючи права на обов'язкову частку, може впливати на реальний її розмір.

295



Наведені проблемні питання свідчать про те, що у законодавстві присутні прогалини щодо

спадкування обов’язкової частки. А саме, це стосується підстав виникнення права на обов’язкову

частку, суб’єктів даного права та складністю визначення розміру частки

з чим на практиці

стикаються як спадкоємці, так і нотаріуси, адвокати і судді.

Богдан Карнаух

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого

Недійсність договору за Господарським та Цивільним кодексами України. Колізія

спеціальної та загальної норми

Сьогодні юридична конструкція договору набула міжгалузевого значення, що призвело до

специфікації правового регулювання договірних відносин в контексті різних галузей права, при

збереженні пріоритету загальних положень відповідного інституту цивільного

права. Насамперед,

вказана тенденція стосується регулювання договірних відносин між суб’єктами господарювання в

Україні. Стабільність правових зв’язків, що виникають на підставі господарських договорів прямо

пропорційно залежить від досконалості юридичної конструкції недійсності договорів та механізму

визнання господарських договорів недійсними. У зв’язку з цим неабиякої актуальності та гостроти

набуває проблема

наукового аналізу законодавчих положень про недійсність господарських

договорів.

Унікальність правового регулювання договірних відносин в Україні пов’язується

насамперед з існуванням двох кодифікованих актів: Цивільного кодексу (далі - ЦК) та

Господарського кодексу (далі - ГК) України, якими часто одні й ті ж самі аспекти правової

дійсності визначаються та регламентуються по-різному.

Відповідно до ч

. 2 ст. 175 ГК України майнові зобов’язання, які виникають між

учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням

особливостей, передбачених цим Кодексом. Наведене правоположення в органічному зв’язку із

правилами ч. 2 ст. 9 ЦК України та ч. 2 ст. 4 ГК України дозволяє розглядати норми ГК у частині

регулювання договірних відносин у сфері

господарської діяльності як спеціальні відносно

загальних норм ЦК України. Звідси логічним буде зробити два висновки:

1) норми ГК повинні відповідати загальним положенням ЦК щодо недійсності правочинів;

2) у випадку, якщо норми ГК не суперечать загальним положенням ЦК, вони підлягають

переважному застосуванню по відношенню до норм ЦК України.

Відтак, основним питанням, що має

бути з’ясоване при аналізі будь-якої норми ГК, є

проблема кваліфікації встановлених нею відмінностей (по відношенню до ЦК) як спеціальних

правил, що мають пріоритет перед загальними, або як положень, що суперечать загальним засадам

ЦК і через те не підлягають застосуванню.

Стаття 207 ГК визначає підстави і наслідки визнання недійсним господарського

зобов’язання. Проте таке формулювання суперечить змісту ст. 20 ГК, відповідно до якої способом

захисту прав та законних інтересів у господарському праві є визнання недійсними господарських

угод, та ст. 16 ЦК, відповідно до якої способом захисту цивільних прав та інтересів є визнання

недійсними правочинів. Поняття недійсності договору органічно пов’язано з відсутністю

правового

ефекту договору. Недійсність полягає в тому, що договір, внаслідок недотримання його

сторонами імперативних вимог законодавства, не породжує тих юридичних наслідків, які

передбачалося досягти його укладенням. Тому конструкція недійсності стосується, насамперед,

договору як юридичного факту (тобто правочину або угоди), а не договору як правовідносин

(зобов’язання).

Некоректність формулювання «недійсність господарського зобов

’язання» має й інший

аспект. З огляду на зміст ст. ст. 173, 177, 178 ГК України, в яких визначено основні види

господарських зобов’язань (майново-господарські, організаційно-господарські, соціально-

комунальні, публічні) можна припустити, що підстави недійсності, встановлені ст. 207 ГК є

універсальними для всіх перелічених вище видів господарських зобов’язань. Проте таке

припущення буде

помилковим. Найбільш поширеними підставами виникнення організаційно-

господарських та соціально-комунальних зобов’язань є закон, інший нормативно-правовий акт, що

296



регулює господарську діяльність, та акт управління господарською діяльністю. Проте такі

документи, з позиції ВСУ (див. Практику розгляду судами цивільних справ про визнання

правочинів недійсними), не є правочинами, а тому їх не можна визнавати недійсними за правилами

недійсності правочинів.

Крім того, ст. 207 ГК України не передбачає поділу недійсних договорів на нікчемні та

оспорювані, як це встановлено ст. 215 ЦК, а натомість у суперечності із ЦК фактично розглядає як

оспорювані всі ті зобов’язання, які виникають з правочинів, які за ЦК є нікчемними.

У частині третій ст. 207 ГК йдеться про можливість визнання недійсною нікчемної умови

господарського зобов’язання. Таке правоположення містить одразу кілька вад.

По-перше,

зобов’язання є правовідношенням, зміст якого становлять права та обов’язки сторін, а не умови,

що характерні для договору. По-друге, визнання нікчемного правочину недійсним судом не

вимагається (ч. 2 ст. 215 ЦК).

Таким чином слід резюмувати, що ст. 207 ГК України не містить особливостей

регулювання господарських відносин, а містить загальні правила

про недійсність господарських

зобов’язань, які суперечать ЦК України, як за термінологією так і за змістом. Тому, ст. 207 ГК

України відповідно до ч.2 ст. 4 ЦК України, абзацу 1 ч. 1 ст. 4 ГК України застосовуватись не

може (див. інформаційний лист ВГС України від 07.04.08р. № 01-8/211).

З метою усунення такої колізії, вважаємо за доцільне

викласти ст. 207 ГК України в такій

редакції:

«Підстави та наслідки визнання господарського договору недійсним визначаються за

правилами, встановленими ЦК України щодо правочинів з урахуванням особливостей,

передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів

господарських договорів»

Доки вказана суперечність не усунена законодавчим шляхом, переважному застосуванню,

відповідно до колізійних правил,

підлягають норми Цивільного кодексу України.

Діана Касілова,

Одеська національна юридична академія

Володіння в системі прав на чуже майно за цивільним законодавством України

Актуальність обраної теми пояснюється значенням інституту володіння для системи

речового права в цілому. В країнах континентальної системи права володіння разом з правом

власності і прав

ами на

чуже майно традиційно складають основу системи речового права. При цьому в

Україні на протязі тривалого часу володінню не приділялося достатньо уваги. Цей інститут було

навмисно викреслено з цивільного законодавства в радянські часи. Відродження його у

вітчизняному праві співпадає з прийняттям у 2003 році нового ЦК України. Проте роки забуття

дались взнаки, і

володіння постало в ЦК в дуже викривленому вигляді. Неврахування

законодавцем правового досвіду і правової традиції його застосування призвели до того, що, хоча

сьогодні володіння й міститься в ЦК у якості самостійного інституту, воно не в змозі в повному

обсязі виконувати функції, що традиційно покладаються на цей інститут цивільним обігом.

Книга

третя ЦК України побудована за принципом протиставлення інституту права

власності всім іншим речовим правам. Це відтворено навіть в назві книги — «Право власності та

інші речові права». Позиція протиставлення призвела до того, що розділ ІІ книги отримав назву

«Права на чуже майно» і в його склад був включений, як здається, абсолютно

нелогічно, інститут

володіння. Таким чином, серед речових прав ЦК України виділяє право власності (розділ І «Право

власності»), а також права на чуже майно, серед яких право володіння, сервітут, емфітевзис,

суперфіцій та інші встановлені законом (розділ ІІ «Права на чуже майно»). Володінню присвячена

окрема глава — «Право володіння чужим майном» (глава 31 ЦК України

Подібна модель дуже відрізняється від тої, яка передбачалася римським приватним правом.

Інститут володіння в системі римського речового права посідав окреме місце поряд з правами на

чужі речі і не змішувався з ними. Це пояснювалось крім іншого й тим, що римські юристи

безумовно визнавали за володінням його фактичну (а не тільки

правову) природу.

297



Саме римська концепція речового права була сприйнята цивільним законодавством

багатьох країн світу. Однією з таких країн є Німеччина, цивільно-правова система якої є

найближчою до української. Така позиція німецьких законодавців видається цілком

обґрунтованою.

Можливість зазначення володіння в переліку прав на чуже майно є надто суперечливою. Ці

поняття не можна змішувати.

По

-перше, категорії «володіння» та «права на чуже майно» не співпадають за своїм

змістом, оскільки можуть не співпадати їх об'єкти. Зокрема, відмова від принципу презумпції

державної власності, введення ЦК України такої підстави припинення права власності як відмова

від права власності тощо здатні створити такі правові ситуації, коли об'єктом володіння

може

стати річ (майно), на яку жодна особа не має ані будь-якого речового, ані зобов'язального права.

По-друге, зауваження викликає надмірне акцентування уваги виключно на правовому

аспекті володіння. Сутність прав на чуже майно полягає в тому, що суб'єкт такого права має змогу

і право користуватись чужою річчю або

навіть розпоряджатися нею. Що ж до володіння, то

користування і розпорядження майном в цьому разі взагалі може не базуватися на праві, оскільки

володіння може відображати не тільки наявність юридичного, правового зв'язку особи з річчю, але

й фактичний стан, що не має під собою ніякої правової підстави.

Може статися так,

що особа фактично має річ але не має права на неї. Наприклад, особа

здійснювала зберігання і користування річчю на підставі договору, укладеного з її власником.

Згідно зі ст. 398 ЦК України у такої особи виникло право володіння. Проте після спливу строку

договору власник речі не вимагав її повернення, більше того — він виїхав

за кордон і повернення

йому речі стало неможливим. Особа продовжувала відкрито користуватися річчю, але правова

підстава для цього вже відпала, оскільки договір припинив свою дію. Постає питання, на якій

підставі така особа утримує і користується річчю, адже право володіння вона втратила, а право

власності ще не отримала (ст. 344 ЦК України).

Така ситуація відображає суто фактичний,

позбавлений правової підстави стан речей. Ця особа є фактичним (незаконним) володільцем і

здійснює вона фактичне володіння річчю.

Таким чином володіння може мати як правовий, так і суто фактичний характер, проте, в

ЦК України воно віднесене до складу прав — прав на чуже майно. Таке положення нівелює

значення

фактичної складової володіння, яка є не менш, а можливо, навіть, більш важливою для

розуміння цього інституту, ніж правова. Слід однак зазначити, що не зважаючи на назву глави 31

— «Право володіння чужим майном» — вона все ж містить і окремі норми, присвячені суто

фактичному володінню. Тобто ЦК України все ж не зміг повністю

ігнорувати наявність подібних

ситуацій. Хоча це не знайшло свого відображення в назві глави. Тому, навіть концепцію володіння

як суто правового явища, яку намагався втілити чинний ЦК України, не можна вважати

викладеною послідовно.

Отже можна зробити наступні висновки. Володіння є самостійним інститутом, який

поєднує фактичний і правовий аспекти і займає самостійне

місце в системі речового права.

З огляду на це, доцільно було б змінити назву Книги ІІІ ЦК України «Право власності та

інші речові права» на більш лаконічне, традиційне найменування «Речове право». Назва розділу ІІ

«Речові права на чуже майно» могла б бути викладена в такій редакції — «Володіння та інші

речові

права», як це було передбачено в проекті ЦК України 1996 р. А назва глави «Право

володіння чужим майном» ЦК України, присвяченої власне відносинам володіння, могла б бути

замінена на «Володіння». Такі зміни допомогли б привести інститут володіння в більш

узгоджений вигляд та підкреслювали б правонаступництво українського цивільного

законодавства в цьому питанні від

римського приватного права.

298



Кит Роман,

Київський національнийний університет

імені Тараса Шевченка

Проблематика визнання правочину недійсним

Визначальним етапом в регулюванні цивільних відносин в Україні саме на основі нових

конституційних принципів, стало прийняття Верховною Радою України Цивільного кодексу

України.

Більше того, законодавець принципово змінив підхід щодо визнання дійсності правочинів.

ЦК УРСР 1963 року встановлював спеціальні та

загальну підстави для визнання угод недійсними.

Чинний ЦК встановлює як вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, так і

підстави його недійсності.

Визнавши основним регулятором цивільних відносин договір, ЦК надав пріоритет

диспозитивному характеру нормам позитивного приватного права. Законодавець зафіксував свій

підхід щодо критеріїв визначення імперативності та диспозитивності норм цивільного права

, а

також щодо визначення договору одним з найважливіших джерел регулювання цивільних

відносин.

Передусім визнання будь-якого правочину та договору, дійсним чи недійсним

пов’язується з додержанням стороною (сторонами) при його вчиненні (укладенні) вимог,

встановлених у ЦК України, дотримання яких є необхідним для його укладення. Інакше кажучи,

питання про дійсність чи

недійсність ставиться лише щодо вчинених правочинів (укладених

договорів), оскільки визнати недійсним можна тільки вчинений правочин (укладений договір).

Сьогодні спори, пов’язані із визнанням договорів укладеними або неукладеними, дійсними

або недійсними, поряд із спорами, які стосуються виконання договірних зобов’язань, є однією із

найпоширеніших категорій судових спорів. При їх вирішенні майже

не виникає ускладнень,

оскільки ЦК України містять достатню кількість норм, в яких встановлено як загальні, так і

спеціальні умови, за яких договори можуть вважатись укладеними, а укладені договори

визнаватися недійсними.

Тому питання щодо підстав визнання договорів укладеними (неукладеними), дійсними

(недійсними) сьогодні є доволі актуальним, а його дослідження становить не тільки

теоретичний, а

й практичний інтерес. У зв’язку з цим в межах наведеної теми буде розглянуто окремі питання,

пов’язані із визнанням договорів недійсними та дійсними, у контексті забезпечення судового

захисту законних прав та інтересів сторін договору.

Окремо слід зупинитися на випадках, коли суди сьогодні розглядають спори стосовно

визнання недійсними договорів

, які були укладені і виконані сторонами до 1 січня 2004 р. (тобто

до моменту набрання чинності ЦК). В даному випадку діє правило відповідно до якого суди,

вирішуючи спори, застосовують цивільне законодавство, яке діяло на момент виникнення

відповідних цивільних правовідносин, але на час вирішення спору вже втратило чинність.

Ступінь недійсності правочину може бути

різним. Причому може виникнути питання, з

якого моменту правочин слід вважати недійсним: чи з самого початку вчинення; чи деякий час він

був дійсним, а потім став недійсним; чи він продовжує бути дійсним до визнання його недійсним

судом.

Коли безпосередньо у правовій нормі визначена недійсність певного правочину, то його

називають нікчемним. Нікчемні

правочини недійсні вже в момент їх вчинення. У цьому разі

визнання судом правочину недійсним не потрібне. У випадках, встановлених Цивільним кодексом

України, суд може визнати нікчемний правочин дійсним.

Якщо нікчемні правочини є недійсними від початку їх здійснення, незалежно від подання

позову і рішення суду, то правочини, здійснені обмежено дієздатними без

згоди їх піклувальників

або під впливом обставин, що тимчасово паралізували волю одного або двох учасників сторін

договору, породжують відповідні права і обов'язки контрагентів, а отже, є дійсними.

Проте таку їх дійсність можуть оспорити відповідні особи в суді. Тому такі правочини

називаються відносно дійсними, або оспорюваними.

299



Анастасія Клітна,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Юридичний аспект реалізації права людини на смерть

Актуальність цієї теми зумовлюється як об'єктивними, так і суб'єктивними факторами.

Об'єктивною причиною розгляду права на смерть-евтаназії є проблема гідного життя та гідної

смерті. Суб'єктивною причиною виступають конкретні факти практичного

застосування евтаназії

легально і нелегально, у правовому і позаправовому просторах при невирішених корінних

медичних, правових і філософських аспектах.

Проблемність даної теми виражається у необхідності на доцільному рівні захисту

основного права людини на життя, слабкості дослідження даного питання та практично повної

відсутності врегульованих відповідних нормативно-правових актів у законодавстві України.

Термін «евтаназія» (гр. «eu» – «хороший» і «thanatos» – «смерть») вперше було введено Ф.

Беконом, який досліджував це питання у праці «Про гідність та примноження наук». На сьогодні

поняття евтаназії є полісемантичним, що гармонійно поєднує в собі правовий, релігійний,

морально-етичний та інші аспекти. Юриспруденція визначає термін «евтаназія» як навмисне

позбавлення життя невидужно хворої людини

з метою припинення її страждань. Людина

вважається померлою з моменту, коли встановлена смерть її мозку. Смерть мозку означає повну і

незворотну втрату всіх його функцій. Момент смерті мозку може бути встановлений, якщо

виключені всі інші можливості за даних обставин причини втрати свідомості та реакції організму.

Діагностичні критерії смерті мозку та

процедура констатації моменту смерті людини

встановлюються Міністерством охорони здоров’я України.

Ст. 3 Загальної декларації прав людини 1948 року, ст.3 та ст. 27 Конституції України

закріплюють правовий статус найвищої соціальної цінності людини- право на життя, проте

необхідно не лише закріпити на законодавчому рівні ці положення, а й забезпечити необхідний

правовий захист, який відповідатиме

сучасним європейським стандартам у сфері прав людини.

В Україні евтаназія в будь-якому прояві розглядається як правопорушення і

переслідується законом. В ч.3 ст. 52 Основ законодавства України про охорону здоров’я

зазначається, що медичним працівникам забороняється здійснення евтаназії, навмисного

прискорення смерті або умертвіння невиліковного хворого з метою припинення його страждань. Ч.

4 ст.281 ЦК України містить аналогічне положення, забороняючи задоволення прохання фізичної

особи про припинення її життя. Проте навіть всупереч такої тотальної заборони, не припиняються

дискусії з питання легалізації «права на смерть» в Україні.

Слід зазначити, що на практиці, в усіх цивілізованих країнах, навіть у тих, де вона

юридично заборонена, евтаназія більшою

чи меншою мірою застосовується. Як аргумент можна

привести дані Американської медичної асоціації, про те, що у лікарнях США щодня помирає

близько 6 тисяч осіб, більша половина яких йде з життя не без втручання медичних працівників. В

літературі зазначається, що 40% смертей всіх людей наступає саме в результаті прийняття рішення

медичними працівниками про

припинення життя, або шляхом відмови від подальшого процесу

лікування, або за допомогою ліків, які прискорюють цей процес. У Франції 73% лікарів зізналися,

що часто використовували медичні препарати для умертвіння новонароджених немовлят, про що

уряд не повідомлювали. Такі самі дії здійснювали 43% голландських лікарів та від 2-4 % лікарів

Великобританії та Італії. У країнах, де евтаназія

заборонена, де немає відкритості, гласності, а

значить законного захисту від неправомірного здійснення евтаназії існує безлад та вседозволеність

медичних працівників.

«Право на смерть» дозволене у деяких штатах США( штат Орегон, Індіана ), пасивна

евтаназія легалізована у Швеції, Фінляндії, Австралії, Франції, Голландії, Нідерландах. З нашої

точки зору, поняття «право людини на смерть» не

є достатньо коректним, хоча й використовується

у більшості наукових джерел через неточність відображення розуміння права людини- якщо

людина має право на щось, то вона може наполягати на здійснення цього права. Доцільніше було б

вживати поняття «право людини на гідну смерть».

Необхідно визначитись на концептуальному рівні з питанням про легалізацію евтаназії

Україні, та можливості застосування цих заходів до фізичних осіб з різного роду об’ємом

цивільної дієздатності.

300



Необхідно визначитись щодо правових засад формування цілісних законодавчо

закріплених норм, щодо колізійності між особистим законом держави та правом держав, де

дозволена евтаназія, у випадках прямого

неспівадіння норм. Зокрема, якщо особистий закон фізичної особи містить пряму заборону

на проведення евтаназії ( це пов’язано з проблемою «летального туризму»- виїзду до держав, де

дозволено евтаназію, з метою припинення свого життя).

Важливо не тільки розуміти всю сутність цієї проблеми, а й важливість та необхідність

дієвого втручання та можливі шляхи її вирішення.

Христина Книгиницька,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Проблема спадкування за заповітом з умовою

Спадкування – це один із найдавніших інститутів права, що

є надзвичайно актуальним з

позицій його дослідження, розвитку та вдосконалення, оскільки стосується основних інтересів

людини. Як і в будь-якому іншому інституті права у спадковому праві існують свої певні

проблеми, які потребують вирішення. Так, зокрема, однією з них є проблема спадкування за

заповітом з умовою. Заповіт з умовою є новелою в

новому Цивільному кодексі України порівняно

з ЦК УРСР, і до сьогодні цей вид заповіту викликає дискусії.

Ст. 1242 ЦК України передбачає, що заповідач може обумовити виникнення права на

спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови як пов’язаної, так і не

пов’язаної з її поведінкою. Такою умовою

може бути наявність інших спадкоємців, проживання в

певному місці, народження дитини тощо. Крім того, у ч.2 ст. 1242 передбачається, що умова,

визначена в заповіті, має існувати на час відкриття спадщини.

Серед ряду вчених існує точка зору, що така умова буде обмежувати спадкоємців у їхній

правоздатності. На противагу такій думці інші науковці зазначають

, що на такий випадок у

Цивільному кодексі України передбачена нікчемність умови, якщо вона суперечить закону або

моральним засадам суспільства. Так, нікчемною є умова, яка забороняє спадкоємцю вступати в

шлюб чи народжувати дітей тощо.

З іншого боку, законодавець передбачає у ч.3 ст. 1242, що особа, призначена у заповіті, не

має права вимагати

визнання умови недійсною на тій підставі, що вона не знала про неї, або якщо

настання умови від неї не залежало. Зазначену норму здебільшого називають невдалою, оскільки

таке формулювання обмежує право особи на судовий захист.

Спірною також є норма, в якій зазначається, що умова повинна існувати на час відкриття

спадщини (ч.1 ст

.1242). Ряд вчених-цивілістів вважає, що при цьому може інколи спотворюватися

воля спадкодавця, обмежуватися його заповідальна свобода. Як приклад можна навести наступне:

спадкодавець умовою набуття спадщини передбачив здобуття його сином вищої освіти. Син до

вищого навчального закладу вступив, проте в цей час помер його батько. Відповідно, на момент

відкриття спадщини спадкоємець

вищої освіти не здобув. За ч.1 ст. 1242 ЦК України, щоб

отримати спадщину, син повинен був виконати умову батька, тобто здобути вищу освіту на час

відкриття спадщини, проте, як ми розуміємо, реальної можливості у нього не було. В будь-якому

випадку спадкоємець не може оспорити дану умову в суді відповідно до ч

.3 ст. 1242 ЦК України.

Бажання спадкодавця надати певне спрямування життєдіяльності спадкоємців наштовхується на

жорсткі рамки статті, а щоб досягти мети в даному випадку спадкодавцю довелось би складати

низку заповітів з умовою. Зрозуміло, що це неможливо і воля спадкодавця була спотворена.

Проблемою також є зазначення в заповіті нереальної умови, наприклад, «виграти

танцювальний

конкурс» для людини без ніг. В той же час, якщо в заповіті буде зазначена умова

здобути науковий ступінь для науковця, то така умова є доволі адекватною і вже від людини

залежить виконувати її чи ні.

Висновок: причиною проблем, що виникають при спадкуванні за заповітом з умовою, є

неврегульованість ряду обставин

законодавства, що регламентують цей вид спадкування.

Складання заповіту з умовою є реалізацією власником свого права на розпорядження майном після

смерті. Оскільки для власника не існує ніяких перешкод у розпорядженні належним йому майном