Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених
Подождите немного. Документ загружается.
271
боргу. Щоб вексель належним чином виконував покладені на нього функції, треба чітко
окреслювати систему зв’язків між особами, які беруть участь у вексельних відносинах. Зокрема,
головним із таких зв’язків є те, що векселедавці, акцептанти, індосанти та авалісти є солідарно
зобов’язаними перед векселедержателем (ст.47 ч.1 УВЗ, п.1 Оглядового листа ВГСУ
№01-8/738 від
11.12.00р.). Втім, у літературі ця норма сприймається неоднозначно.
Так, О.М.Єфімов стверджує, що множинність осіб наявна як у всьому складному
вексельному зобов'язанні в цілому, так і в кожній його складовій. Такого висновку він доходить
завдяки уявленню про вексельні зобов'язання, як про складні, багатоетапні, такі, що
розвиваються.
Ці етапи зумовлені тією чи іншою їх моделлю: первісне вексельне зобов’язання, що виникає з
видачею векселя, та наступні його ланцюги, кількість яких зумовлена фактами передачі векселя.
Зв’язки між суб’єктами можуть бути лінійними (векселедавець − векселедержатель; векселедавець
− платник − векселедержатель) та відгалуженими − (векселедавець − аваліст
− платник).
На думку І.Ф.Сидорова та В.М.Урукова, множинність осіб у вексельному зобов'язанні
існує, але утворюється вона тільки при регресі, а в зобов'язанні основних вексельних боржників її
немає.
В.А.Бєлов, навпаки, взагалі заперечує множинність осіб у вексельному зобов'язанні, бо
вексель – це документ, що втілює
в собі кілька зобов'язань різного змісту (їх множинність), а
солідарне зобов'язання – одне зобов'язання з множинністю осіб.
Дійсно, усталеним є погляд, за яким зобов'язання вексельних боржників самостійні, не
пов’язані між собою ні спільним інтересом, ні єдністю підстави.. Так, недійсність обов'язку одного
із вексельних боржників не
впливає на дійсність зобов'язань інших боржників, те ж стосується й
перебігу строків позовної давності. До того ж ці зобов'язання хоча й однорідні (грошові), але за
змістом різні: у прямих боржників – відповідальність, у регресних – солідарний обов'язок, бо
відповідальність настає лише за правопорушення, яким є тільки несплата прямими боржниками за
векселем. ВСУ також погоджується, що існує відмінність між підставами і моментом заявлення
вимог по зобов'язанням прямих боржників (векселедавця простого та акцептанта переказного
векселя) та боржників у порядку регресу (усіх інших осіб, які поставили свій підпис на векселі)
(п.18, 20 Постанови Пленуму ВСУ №5 від 08.06.07р.).
Незважаючи на це, думається, що
у вексельних зобов'язаннях можлива і активна, і пасивна,
і відповідно змішана множинність осіб. Хоча вона має свої особливості (у розмірі та черговості
заявлення вимог, наслідках виконання солідарного обов'язку).
Так, цілком допустима множинність векселедержателів. В.М.Уруков висловив протилежну
думку, але вона не відповідає і науковим напрацюванням (О.О.
Вишневський, Г.Ф.Шершеневич,
Є.О.Крашенінников, В.М.Гордон), і нормам закону − в УВЗ немає таких обмежень, а в ст.10 ч.1 і 2
Конвенції про міжнародні переказні векселі і міжнародні прості векселі прямо передбачена така
можливість.
Втім, наявність кількох перших векселедержателів обумовлює певні обмеження: вексельна
сума не може дробитися між
векседержателями, а векселедавець не звільняється від свого боргу,
якщо сплачує його по частинам, пропорційно кількості векселедержателів; кілька
векселедержателів можуть індосувати вексель або здійснити право з нього тільки спільно. Це саме
положення міститься в ст.10 ч.3 Конвенції про міжнародні переказні векселі і міжнародні прості
векселі. При індосуванні векселя його треба або
підписувати всіма особами, зазначеними як перші
векселедержателі або індосатори, або підписувати індосамент одним з них, але з поміткою, що він
підписує не лише за себе, а й за інших зазначених осіб.
Можлива також множинність векселедавців, але без дроблення вексельної суми. Однак, на
відміну від множинності векселедержателів, які здійснюють права спільно, кілька
векселедавців
відповідають, як солідарні боржники, їх обов'язки самостійні (недійсність одних не впливає на
дійсність інших). А.Ф.Федоров вказував, що при акцепті підпис кожного з кількох трасатів є
самостійним акцептом, а не складовою частиною одного спільного (колективного) акцепту. Проте,
враховуючи солідарний характер їх відповідальності, опротестовувати вексель у нотаріуса можна
тільки тоді, коли його не акцептували всі платники.
У літературі згадують і про солідарну множинність авалістів без дроблення вексельної
суми. За сучасним законодавством допускається аваль в певній частині (ст.30 ч.1 УВЗ), тому
можлива і часткова множинність авалістів. Науковці (В.В.Вітрянський) і ВСУ (п.28 Постанова
Пленуму ВСУ №5 від 08.06.07р.) вказують
, що оскільки аваліст відповідає так само, як і той, за
272
кого був даний аваль, зобов'язання аваліста відпадає, якщо платіж по векселю здійснений особою,
за яку аваліст давав вексельну поруку. Через цю особливість відповідальності аваліста його іноді
(В.М.Уруков) помилково називають субсидіарним боржником. Від такого підходу відмовились ще
в Уставі про векселі 1902 року. Відповідальність вексельного поручителя − солідарна, бо
він
відповідає так само, як і той, за кого він дав аваль.
Таким чином, множинність осіб у вексельних зобов'язаннях може існувати як у внутрішніх
відносинах − між кількома векселедавцями (акцептантами) і векселедержателями, так і у зовнішніх
− між вексельними кредиторами і боржниками. До внутрішніх відносин положення про
загальноцивілістичну множинність осіб
слід застосовувати в повному обсязі, а до зовнішніх − із
певними застереженнями. Так, ВСУ вказує, що до регресної вимоги за векселем не застосовуються
правила, встановлені ч. 2 ст. 543 та ч. 2 ст. 544 ЦК (п.31 Постанови Пленуму ВСУ №5 від
08.06.07р.).
Олексій Гришко,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
До питання
про порушення суб’єктивного цивільного права у договірних
зобов’язальних відносинах
Актуальність дослідження порушення суб’єктивного зобов’язального цивільного права
обумовлена важливістю вирішення цього питання для належного захисту порушених прав, а також
відсутністю однозначного розуміння даного явища в літературі. Дана тематика знаходила своє
відображення у доктрині, однак, переважно в контексті цивільного
правопорушення та способів
захисту цивільних прав. Так, ще проф. Синайський зазначав, що правопорушення потребує ще для
свого поняття і порушення права особи, оскільки там, де особа діє, не порушуючи права іншої
особи (суб’єктивного права), там, очевидно, немає і правопорушення. Розглядаючи поняття
протиправності, проф. Мейєр теж визначає протиправну поведінку з
позиції порушення особою
суб’єктивних прав іншої особи – як наслідок, відсутність порушення суб’єктивних прав іншої
особи внаслідок учинення діяння унеможливлює віднесення такої поведінки до протиправної. У
літературі вказується, що таке тлумачення протиправної дії ввійшло в науку цивільного права і
широко застосовується на сучасному етапі розвитку цивільного законодавства.
Як слушно
зазначає проф. Грибанов, у переважній більшості випадків порушення
обов’язку пов’язане одночасно також і з порушенням суб’єктивних прав інших осіб, адже боржник
не лише порушує покладений на нього за договором обов’язок, але і порушує відповідне цьому
обов’язку право кредитора. М.С. Синявська наголошує, що категорія порушення обов
’язку
генетично пов’язана з порушенням суб’єктивного права. З точки зору І.С. Канзафарової,
порушення цивільних прав як підстава виникнення цивільних охоронних відносин є елементом
цивільно-правової відповідальності як системи. Беручи до уваги вказані доктринальні підходи,
звернемо увагу на наступне.
Варто окремо зупинитись на тому, яке саме право кредитора
порушується невиконанням
чи неналежним виконанням боржником свого обов’язку. За змістом ч. 1 ст. 509 ЦК України у
доктрині неодноразово наголошувалось на тій особливості зобов’язальних прав, що вони за своєю
природою є правом вимагати від боржника вчинення (чи утримання від вчинення) певних дій. Це
права на «чужі дії», права вимоги до зобов
’язаної особи. Але, якщо у змісті договірного
зобов’язання серед прав кредитора є лише право (права) вимоги до боржника, то виходить, що
невиконанням чи неналежним виконанням боржник порушує право вимоги кредитора. Це може
виглядати не зовсім логічно, адже видається, що порушити можна не саме право вимоги, а лише те
право,
на якому така вимога ґрунтується (у тому сенсі, що після пред’явлення вимоги боржником
порушується не стільки сама вимога, скільки те, що вимагається). Протиріччя, на наш погляд, тут
відсутнє. Адже пред’являючи вимогу про належне виконання, кредитор тим самим здійснює своє
матеріальне відносне суб’єктивне право, на якому така вимога грунтується
.
Слід підкреслити, що вирішення питання про правову природу та наслідки порушення
суб’єктивного цивільного права знаходиться у безпосередньому зв’язку із відновленням порушеної
майнової сфери суб’єкта порушеного цивільного права. Адже за змістом ч. 1 ст. 15 ЦК України
273
реалізація права на захист ставиться в залежність від наявності його порушення, невизнання або
оспорювання. На думку проф. Вітрянського, порушення суб’єктивного цивільного права є єдиною
і загальною підставою цивільно-правової відповідальності, оскільки боржник відповідає за
протиправне порушення суб’єктивних цивільних прав (стосовно зобов’язань – за їх невиконання чи
неналежне виконання),
а не за гіпотетичні протиправні дії (бездіяльність), що являються причиною
такого порушення. Таким чином, пише В.В. Вітрянський, протиправність допущеного порушення
суб’єктивного цивільного права (невиконання чи неналежного виконання зобов’язання) належить
до числа необхідних умов цивільно-правової відповідальності (курсив наш – О.Г.). Ми далекі від
думки про те, що
вчений розглядає порушення договірного зобов’язання і порушення
суб’єктивного зобов’язального права в якості понять з однаковим об’ємом, але вважаємо за
можливе викласти їх співвідношення наступним чином. Повністю поділяючи думку проф.
Вітрянського про те, що саме порушення права (а не договірного зобов’язання) суб’єкта цивільних
правовідносин тягне за
собою необхідність його поновлення, варто водночас визнати, що
суб’єктивне цивільне право може бути порушене в рамках як договірних (не замінюючись
порушенням зобов’язання), так і недоговірних правовідносин. Водночас порушення суб’єктивного
права є тільки однією з ключових ознак категорії порушення договірного зобов’язання і жодних
підстав для ототожнення цих
явищ немає. Порушеність суб’єктивного цивільного права як його
абстрактна видозміна є результатом невиконання чи неналежного виконання зобов’язання (як
протиправної поведінки порушника, за влучним висловом Д.І. Мейера – «нарушение права
является продуктом юридического действия») і одночасно являється ознакою, що свідчить про
порушення зобов’язання – специфічний стан договірного правовідношення. Порушення
суб
’єктивного права є необхідним чинником, що поєднує зумовлений порушенням зобов’язання
факт відсутності належного виконання та його вплив на майнову сферу (права та законні інтереси)
кредитора. Інакше – без порушення суб’єктивного права, виключно на підставі об’єктивної
відсутності належного виконання – не можна говорити про застосування визначених у ч. 2 ст. 16
ЦК
України способів захисту цивільних прав.
Таким чином, порушення суб’єктивного права саме по собі не зводиться до порушення
договірного зобов’язання, та не формує єдину підставу відповідальності, а є однією з
конститутивних ознак поняття «порушення договірного зобов’язання», що згідно ч. 1 ст. 15 ЦК
України уможливлює реалізацію механізму відновлення майнової сфери кредитора
.
Андрій Грищенко,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Договір застави авторських прав
Договір застави є розповсюдженим способом забезпечення зобов’язань. Використання в
якості предмета застави майнових авторських прав надає авторам та їх правонаступникам
можливість більш ефективно їх використовувати. Враховуючи особливості предмету застави
розглянемо певні специфічні умови, які має містити
договір застави майнових авторських прав.
По-перше це відомості про про права які надаються в заставу. Має бути вказано як
заставодавець отримав це право, він – автор чи правонаступник. Вказати строк дії права, це
надзвичайно важлива обставина. У випадку якщо строк дії права спливає до момету виконання
зобов’язання, забезпеченого заставою,
то таке право не може бути предметом застави взагалі.
Суттєвим є питання чи можуть бути предметом застави майнові права на не
оприлюднений твір. В науковій літературі висловлювалася думка, що автору належить не тільки
право на отримання винагороди за використання твору, а й особисте право вирішувати питання
публікувати твір чи ні.
Право це поширюється на всі твори автора (як опубліковані так і не
опубліковані). Таким чином, можливо звернути стягнення лише на ті права автора які він передав
правонаступникам (наприклад, звернути стягнення на право на публікацію твору яке набуло
видавницво). На нашу думку, яка вже висловлювалася, передача автором майнових прав на
неоприлюднений твір
можлива.
З проблемою передачі в заставу прав на неоприлюднений твір тісно пов’язане питання про
передачу в заставу прав на ще не створений твір. Закон передбачає випадки, коли особа може
274
розпоряджатися майном, що набуде в майбутньому. Однак, мета договору застави гарантувати
кредитору виконання основного зобов’язання. У випадку відсутності твору, на момет укладення
договору застави, може скластися ситуація, коли у разі невиконання основного зобов’язання не
існуватиме об’єкта авторського права. Така ситуація ще більше ускладнюється тим, що
принципове значення має
особисть автора (особи яка має створити цей твір). Враховуючи, що
кожен об’єкт авторського права є певною мірою унікальним, то до моменту його створення не
можна провести навіть приблизну оцінку вартості прав на нього.
З наведеного вище слід зробити висновок, що застава майнових прав на неоприлюднений
твір не може гарантувати
досягнення мети заставного правовідношення. Не зважаючи на це, на
нашу думку, існує один виняток. Предметом застави можуть бути права які переходять до
видавництва при укладенні договору замовлення (автор бере на себе обов’язок створити певний
твір і передати його для використання обумовленим у договорі способом). У цьому випадку
результат творчості
автора є прогнозованим (визначається тип твору, його обсяг, строки
створення). Тому видавництво може передати в заставу права на такий твір, оскільки автор
зобов’язаний створити певний об’єкт.
В договорі мають бути перераховані зобов’язання які має заставодавець щодо майнових
прав на твір, у випадку , якщо ці права набуті, наприклад, по
ліцензійному договору. Слід
зазначити чи справив заставодавець плату за користування цими правами.
В договорі мають бути чітко зазначена наявність у заставодавця права на передачу прав у
заставу. Не слід ототожнювати право використовувати твір з правом розпоряджатися майновими
правами на нього.
В договорі слід дуже точно визначити, що є предметом застави,
а саме які конкретні
майнові права. Оскільки, відповідно до закону, майнові права не зазначені в авторському договорі
як відчужувані, вважаються такими , що не передані. Ця норма, на нашу думку, цілком доречна і
для договору застави. Можна виділити такі майнові права авторів:
право на використання твору (ст. 440 ЦК),
виключне право дозволяти використання
твору (ст. 440 ЦК),
право перешкоджати неправомірному використанню твору (ст. 440 ЦК),
право на плату за використання твору (ст. 445 ЦК),
право слідування (448).
Одразу зазначимо, що право слідування не може бути предметом застави оскільки воно є
невідчужуване. Право перешкоджати неправомірному використанню твору, в контексті застави
прав, нас цікавить леше як можливість захисту своїх
прав правонаступником, та самостійного
значення не має. Самостійно виступати предметом застави воно неможе, оскільки, не зважаючи на
належність до майнових прав, майнової цінності (можливості грошової оцінки, „товарності”) воно
немає.
Як випливає з наведеного вище предметом застави можуть бути : право на використання
твору, виключне право дозволяти використання твору, право на плату за
використання твору. Слід
з’ясувати їх співвідношення та взаємозв’язок.
Отримавши право лише використовувати твір, правонаступник може вчиняти дії
передбачені ст. 441 ЦК (зазначена стаття передбачає дії, які є використанням твору, наявність
цього переліку надає можливісь автору чи правонаступнику найбільш ефективно використати свої
права передаючи в заставу лише окремі правомочності). Для
того, щоб надавати дозвіл
використовувати твір іншим особам особа, що отримала авторські права повиненна мати
відповідне право (наприклад, коли права були передані автором по ліцензійному договору, що
передбачав можливість правонаступника надавати дозвіл на використання твору, а потім весь цей
комплекс прав по договору був переданий в заставу).
Заслуговує на особливу увагу
питання реалізації права на плату за використання твору,
майнові права на який відчужені. Так може скластися наступна ситуація, коли автор створив твір
та передав в заставу лише право на використання твору (будь-яким способом та на необмежений
строк). У випадку невиконання договору та відчуження такого права до іншої особи, що
отримує
остання? Такий правонаступник має лише право на на використання твору, дозволити
використовувати твір іншій особі він не має права (це окреме право автора). Однак він може
передати своє право іншій особі, наприклад видавництву. Видавництво здійснює друк примірників
твору (тобто використовує твір), після чого автор твору звертається до видавництва з вимогою
про
275
виплату йому винагороди. Обгрунтовуючи цю вимогу наступним чином: після звернення
стягнення на право використовувати твір, він (автор) не може: а) використовувати твір; б)
забороняти його використовувати правонаступникам. Однак право на отримання винагороди він не
позбавлений. Тому при укладенні договору, цей аспек має бути враховано.
З наведеного вище можна зробити ряд висновків. По-перше, за загальним правилом,
предметом застави майнових авторських прав можуть бути лише права на існуючий твір. По-друге,
при укладенні договору слід максимально чітко визначати вид та обсяг правомочностей, що
передаються в заставу.
Віталій Данильченко,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Фізкультурно-спортивні товариства
У зв’язку із здобуттям Україною незалежності та зміною соціально-економічної моделі
розвитку, що передбачає запровадження та розвиток ринкових відносин, більшість сфер
суспільного життя в нашій країні зазнали докорінних змін. Це стосується, зокрема, й спортивної
галузі.
Спортивна діяльність в нашій країні сьогодні поступово комерціалізується, стає сферою
бізнесу, способом заробляння коштів. Сучасний вітчизняний спорт набуває якісно нових
властивостей, характерних для розвиненого суспільства з ринковою економікою. Комерціалізація
спортивної діяльності та відповідні трансформації всієї системи організації спорту в Україні є
необхідними та, певною мірою, корисними чинниками, оскільки тільки
так підтримується стале
матеріально-технічне забезпечення вітчизняного спорту, а відтак − і його динамічний розвиток та
конкурентоздатність на міжнародній арені. Зараз спортивні організації ледве виживають і не здатні
у повній мірі забезпечувати їх призначення у суспільстві. Тож, одним із напрямків виправлення
ситуації може бути посилення використання цивільно-правових засад діяльності Фізкультурно
-
спортивних товариств (далі – ФСТ) та їх окремих підрозділів, в тому числі й діяльності з надання
послуг.
Спорт сьогодні перестає існувати сам заради себе, він переорієнтовується на споживача,
займає своє місце серед інших видовищних заходів, активно використовує елементи шоу,
перетворюється на товар, стає прибутковим бізнесом. Відносини у сфері спорту поступово
переходять
у площину приватноправових, і держава все менше здійснює свій керівний вплив на
спортивну діяльність. Відповідно, змінюються і методи правового регулювання відповідних
відносин на користь приватноправових, зокрема диспозитивного.
Набуває стрімкого розвитку професійний спорт, в якому на першому місці стоять перемоги
та рекорди спортсменів в змаганнях регіонального, державного та міжнародного значення.
Професійний спорт
засновується на ідеях спортивних шоу, а з ними набувають розвитку спортивні
організації різних організаційно-правових форм, як підприємницькі (для яких основною метою
діяльності є одержання прибутку), так і непідприємницькі (для яких не може бути основною метою
діяльності одержання прибутку). Але, все ж таки треба визнати, що в професійному спорті діють
частіше за все підприємницькі (комерційні) спортивні організації. Це, перш за все, пов’язано з тим,
що професійний спорт – різновид підприємницької діяльності спортсменів-професіоналів та
спортивних функціонерів, метою яких є створення спортивного видовища, що набуває форми
товару. Ось тут і виникає одне з головних питань, яке пов’язане з не конкурентною спроможністю
ФСТ у сфері професійного спорту, у зв’язку з тим, що згідно з ЦК України, ФСТ може займатись
підприємницькою діяльністю тільки поряд із своєю основною діяльністю, і якщо ця діяльність
відповідає меті, заради якої воно було створене (ст.86 ЦК України).
Закон «Про внесення змін до Закону України «Про фізичну культуру
і спорт» від 17
листопада 2009 (вступить в силу 1 січня 2011) нарешті покращив ситуацію. Досі національне
законодавство не містило чіткого повного легального визначення спортивної організації, не досить
чітко відображало його функціональні ознаки, завдання, функції, права та обов’язки. Оновлений
закон надає визначення основних понять, перелік суб’єктів сфери фізичної культури і спорту. За
ним
ФСТ – це громадські організації
276
фізкультурно-спортивної спрямованості (ст. 19). Як відомо, громадські організації не
можуть бути підприємницькими, тому це і ускладнює здійснення самостійних фінансово-
господарських заходів. Завданням ФСТ є сприяння реалізації державної політики у сфері фізичної
культури та спорту, та організація фізкультурно-оздоровчої діяльності. В умовах, коли такі
товариства фінансуються за рахунок державного та місцевого бюджетів
(ст. 47), руки у ФСТ
зв’язані, і вони не можуть здійснювати самостійну фінансово-господарську політику.
Отже, сьогодні одним із найбільш багатогранних і специфічних суспільних явищ виступає
фізична культура й спорт. Не піддається сумніву, що саме фізична культура й спорт впливають на
формування вольових і моральних якостей людини, становлення й удосконалювання
її
особистості. Фізична культура й спорт − це основа здорового способу життя людей, здоров’я націй
у цілому. Через призму здоров’я людей фізична культура й спорт створюють основу економічного
розвитку будь-якої держави, світу в цілому, у тому числі і України. Тож, розробка проблеми
феномену ФСТ як суб’єкта цивільного
права доповнює вчення про суб’єкти цивільного права,
сприяє закріпленню єдиної концепції цивільної правосуб’єктності непідприємницьких юридичних
осіб, усвідомленню ролі організацій, що діють в сфері спорту в сучасній економіці, оскільки
функціонування непідприємницьких організацій, а зокрема ФСТ сприяє соціальній стабільності,
розвитку й збереженню духовного, освітнього й наукового потенціалу суспільства.
Катерина Данильчук
,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Проблеми нормативного закріплення інституту спільної часткової власності в
Цивільному кодексі України
Актуальність роботи зумовлено низкою суперечностей і прогалин в правовій
регламентації спільної часткової власності. Ідея визначення конструкції спільної власності
належить римським юристам, з того часу концепція права спільної власності, зокрема спільної
часткової, збереглася
і набула усталених ознак. Спільна часткова власність – це власність двох або
більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності.
Перш ніж перейти до нормативних неузгодженостей (розкриття яких є метою даної
роботи), необхідно дещо звернутися до теоретичних питань. У науковій літературі питання щодо
правової природи частки власника у
спільній частковій власності є спірним. Проблеми виникають
при вирішенні питання, у чому саме власнику належить частка. Склалося три основні точки зору
щодо цього:
1. Кожному із співвласників належить частка в праві власності на майно (позиція Я.М
Шевченка);
2. Кожному із співвласників належить ідеальна частка у самому майні (позиція Н.Н
Мисник);
3. Кожному із співвласників належить частка у вартості майна (позиція Мананкова Р.П).
Кожна із концепцій має свої переваги та недоліки. Однак, найбільш прийнятною
вважається перша, саме вона знайшла своє відображення в ЦК. Ця концепція найбільш
аргументована: співвласнику не може належати частка самого майна, навіть ідеальна, інакше,
кожен із
співвласників був би власником свого особистого «шматочка» майна (речі), і його право
не поширювалося б на інші «шматочки», бо вони належать іншим співвласникам. Ідея ж спільної
часткової власності і полягає у тому, що майно належить усім співвласникам одночасно.
Безумовно, дана концепція має свої слабкі сторони, справа в тому, що право – це
єдине явище і
воно не може поділятися на частки. Термін «частка у праві» є цілком умовним.
Відносини спільної часткової власності врегульовані як Цивільним, так і Земельним
кодексами України. Положення кодексів є неузгодженими щодо найменування договору, за яким
співвласники здійснюють право спільної часткової власності: ЦК визначає його як «договір про
порядок
володіння та користування спільним майном», а ЗК – як «договір про спільну часткову
власність на земельну ділянку», а це є не зовсім коректно з точки зору юридичної техніки. Н.М
Кондратьєва пропонує спосіб вирішення даної колізії. Аналізуючи предмет даних договорів і зміст
права власності (концепцію «тріади» правомочностей), «договір про спільну часткову власність
на
277
земельну ділянку» є фактично «договором про порядок володіння, користування та
розпорядження спільною земельною ділянкою», саме цю назву необхідно закріпити в ЗК.
«Договір про порядок володіння та користування спільним майном» не охоплює питання
розпорядження спільним майном, яке також здійснюється за спільною згодою співвласників. Слід
звернути увагу на те, що розпорядження
часткою у праві власності відбувається лише в
поодиноких випадках, а розпорядження спільним майном за спільною згодою співвласниками має
постійний характер. У зв’язку з цим принципово необхідним є відображення правомочності
розпорядження в найменуванні договору, тому в ЦК необхідно встановити назву – «договір про
порядок володіння, користування та розпорядження спільним майном».
Право
вибору покупця належить співвласнику, що продає частку. Оголошена ціна та інші
умови продажу мають бути рівними як для співвласників, так і для третіх осіб. Якщо ж
співвласник – продавець, пропонуючи свою частку третім особам після відмови інших
співвласників від її купівлі, не може все ж продати частку і буде змушений знизити
ціну чи
змінити інші умови продажу, то правові наслідки такої ситуації не передбачені. Очевидно, в
такому разі продавець повинен ще раз, але вже на інших умовах, пропонувати свою частку
спочатку іншим співвласника, а тоді третім особам.
Необхідно звернути увагу на те, що переважне право купівлі частки не застосовується,
якщо частка дарується
, обмінюється, відчужується в інший спосіб. Дані правочини потребують
особливої уваги, адже співвласники, що відчужують майно, можуть укладати їх з метою
приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили (удавані правочини), оминаючи
право на переважну купівлю частки інших співвласників.
Виникнення права власності на частку в спільному майні, придбану за договором,
пов’
язане з моментом укладення договору. Загальне правило про момент набуття права власності
за договором сформульоване у ст.334 ЦК – з моменту передання майна, якщо інше не встановлено
договором або законом. Ч.1 ст.363 ЦК встановлює інше правило – право власності на частку в
спільному майні виникає з моменту укладання договору. Норма має диспозитивний характер
,
оскільки домовленістю сторін може бути встановлено інше. Ч.2 ст. 363ЦК підтверджує загальне
правило – право власності набувача за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню,
виникає в набувача з моменту посвідчення; якщо договір підлягає державній реєстрації – з
моменту реєстрації. Очевидно, що законодавча норма сформульована неточно. До покупця
переходить право власності на часку у
спільному майні, а не частка у праві власності, адже
кожен із співвласників має рівні повноваження в «тріаді» правомочностей. Вказівка на те, що до
нового співвласника переходить лише частка у праві, є неправомірною, оскільки: 1) відбувається
правонаступництво за договором у повному обсязі прав та обов’язків; 2) обмежуються інтереси
нового співвласника, який за договором
набуває всі повноваження, а не частку в них (частку у
праві).
Неврегульованою є ситуація, коли тому із співвласників, що бажає виділитися, виділяється
частка в натурі більшої вартості, ніж належна йому у спільному майні. Очевидно, в таких
ситуаціях, співвласник, що виділяється, повинен компенсувати іншим співвласникам
надлишкову вартість.
На практиці може постати
питання про можливість самого співвласника звернутися до
суду з позовом до інших співвласників про виплату грошової компенсації взамін виділ частки в
натурі на умовах передбачених ч.1 ст.365. Саме в режимі спільної часткової власності в тих
випадках, коли співвласники умисними діями створюють неможливість для іншого
співвласника щодо володіння і користування незначною часткою
, суд міг би винести
рішення про зобов’язання інших співвласників викупити таку незначну частку. Примусити
будь-кого до набуття права власності, навіть на незначну частку, суперечить характеру
суб’єктивного права власності. Сьогодні пропонований варіант є лише пропозицією щодо
можливого вирішення проблеми. На законодавчу рівні такий порядку не передбачений. Ч.2 ст.364
ЦК закріплено право співвласника, який бажає виділення, на одержання від інших співвласників
грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки, якщо виділ у натурі не
допускається згідно із законом або є неможливим. Таке право не має юридичного закріплений.
ЦК залишає поза увагою випадки набуття права власності на перероблену річ, коли
частина
речі виготовляється зі свого матеріалу, а частина – з чужого. Тому, А.Гриняк пропонує
доповнити ст.332 ЦК ч.6 такого змісту: «у випадках, коли особа вчинила переробку частково зі
278
свого, а частково з чужого матеріалу, вона набуває право власності на новостворену річ
лише тоді, коли вартість переробки та наданого нею матеріалу істотно перевищує вартість
чужого матеріалу. У цьому разі особа,яка здійснила переробку, зобов’язана відшкодувати
власникові вартість його матеріалів, використаних у процесі переробки».
Отже, для забезпечення стабільності цивільного
обігу, забезпечення і реалізації прав,
свобод і законних інтересів людини і громадянина, уникнення правових колізій, необхідно:
узгодити положення ЗК і ЦК щодо найменування договорів, за якими співвласники
здійснюють право спільної часткової власності; уточнення моменту виникнення права
власності на частку у спільному майні; врегулювати ряд неврегульованих моментів щодо
права на переважне право
купівлі частки у праві спільної часткової власності; на
законодавчому рівні закріпити можливість самого співвласника звернутися до суду з
позовом до інших співвласників про виплату грошової компенсації взамін виділу частки в
натурі; заповнити прогалини в законодавстві стосовно випадків набуття права власності на
перероблену річ, коли частина речі виготовляється зі свого матеріалу,
а частина – з чужого.
Олег Джуринський,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Цивільно-правове регулювання недобросовісної конкуренції
Законодавство України визначає недобросовісну конкуренцію як будь-які дії у конкуренції,
що суперечать торговим та іншим чесним звичаям у господарській діяльності. Подібний підхід
базується на нормах Паризької конвенції про охорону промислової власності,
яка у ст. 10- bis
розуміє під нею конкуренцію, яка суперечить приватним звичаям у сфері промисловості і торгівлі.
Проте, на відміну від положень міжнародних-нормативно актів у вітчизняній правовій
системі, традиційно недобросовісна конкуренція не визнається видом чи формою правової
охорони результатів інтелектуальної, творчої діяльності, а права щодо не належать до категорії
виключних прав
. Незважаючи на те, що ст. 420 ЦК України містить відкритий перелік об’єктів
інтелектуальної власності, а згідно ст. 10 ЦК України норми міжнародних договорів мають
пріоритет над правовими нормами національних актів цивільного законодавства, домінуючою у
вітчизняній юридичній науці залишається позиція, що недобросовісна конкуренція не є об’єктом
інтелектуальної власності. У цілому, не
заперечуючи проти зазначеного підходу, не можемо,
однак, не підкреслити деякі цивільно-правові аспекти співвідношення актів недобросовісної
конкуренції та правопорушень у сфері інтелектуальної власності.
Досить часто акт конкуренції одночасно являє собою правопорушення у галузі
інтелектуальних прав господарюючого суб’єкта на торговельну марку, комерційне найменування,
промисловий зразок чи комерційну таємницю. Проте перелік можливих
актів недобросовісної
конкуренції не обмежується лише сферою інтелектуальної власності. Існує значна кількість інших
дій, реалізація, яких не призводить до порушення суб’єктивних прав особи на результат
інтелектуальної, творчої діяльності. Наприклад, розголошення відомостей, що вводять в оману
громадськість чи дискредитація конкурента, тобто повідомлення неточної чи неправдивої
інформації про характер його діяльності
чи властивості виробленої ним продукції.
З іншого боку, потенційно охороноздатний об’єкт інтелектуальної власності може бути
захищеним на підставі законодавства про боротьбу з недобросовісною конкуренцією. Наприклад,
особа використовує позначення в якості торговельної марки у своїй продукції, але не
зареєструвала його або застосовує особливу форму промислового виробу (специфічну упаковку),
проте не запатентувала
її в якості промислового зразка. До моменту видачі правоохоронного
документа (свідоцтва на знак для товарів і послуг чи патенту на промисловий зарок), таке
позначення чи упаковка виробку не вважаються згідно чинного законодавства України об’єктами
інтелектуальної власності. Як наслідок, їх копіювання, відтворення чи інше використання третьою
особою не буде вважатися
порушенням у сфері інтелектуальної власності. Єдиною підставою
притягнення порушника до відповідальності є норми законодавства про захист від недобросовісної
конкуренції. У цьому аспекті, антиконкурентне законодавства органічно доповнює законодавство
про охорону інтелектуальних прав та надає додаткові гарантії захисту прав уповноваженої особи.
279
Тому акти недобросовісної конкуренції у залежності від того чи є вони порушення
інтелектуальних прав суб’єкта можна поділити на дві групи. По-перше, акти неправомірної
конкуренції, що одночасно являють собою правопорушення у сфері інтелектуальної власності. До
них слід віднести: неправомірне використання позначень чи копіювання зовнішнього вигляду
виробу у вигляді незаконного використання
комерційного (фірмового) найменування, торговельної
марки чи промислового зразка іншого господарюючого суб’єкта; неправомірного збирання,
розголошення чи використання комерційної таємниці.
По-друге, акти недобросовісної конкуренції, що не призводять порушення прав
інтелектуальної власності суб’єкта господарювання. Цю групу формують всі інші конкурентні дії,
зокрема неправомірне використання позначень у вигляді незаконного використання імені,
рекламних матеріалів, оформлення упаковки товарів і періодичних видань, інших позначень без
дозволу (згоди) суб'єкта господарювання; неправомірне використання товару іншого виробника;
дискредитація суб’єкта господарювання; порівняльна реклама; схилення постачальника до
дискримінації покупця (замовника); підкуп працівника, посадової особи постачальника тощо.
Недобросовісна конкуренція тісно пов’язана також з реалізацією цивільних прав особи на
інформацію. Досить часто розголошення дискримінаційних відомостей про суб’єкта
господарювання чи інформації, що охороняється як комерційна таємниця призводить до
порушення його особистих прав на честь та ділову репутацію, та одночасно є актом
недобросовісної конкуренції. У цьому випадку Акти недобросовісної конкуренції можна
систематизувати на дві складові. Тобто, ті акти недобросовісної конкуренції,
що являють собою
порушення законодавства про інформацію та ті, що не стосуються порушення таких нормативних
актів. Підтримуємо позицію розширеного трактування категорії “інформація”, що передбачає
віднесення до її змісту як безпосередньо самих відомостей як таких, так й інформації, що
охороняється на підставі законодавства про інтелектуальну власність (тобто, комерційної
таємниці).
До групи актів
недобросовісної конкуренції, що є порушеннями законодавства про
інформацію слід віднести дискредитацію суб'єкта господарювання; поширення інформації, що
вводить в оману, порівняльну рекламу, неправомірне збирання, розголошення та використання
комерційної таємниці.
До актів недобросовісної конкуренції, вчинення яких не призводить до порушення
законодавства про захист інформації відносяться всі інші конкурентні дії (схилення до
бойкоту
суб'єкта господарювання, схилення дискримінації покупця, підкуп працівника, посадової особи
постачальника, досягнення неправомірних переваг у конкуренції, копіювання зовнішнього вигляду
виробу тощо).
Як і у сфері порушень законодавства про охорону інтелектуальної власності нормативні
акти щодо захисту від недобросовісної конкуренції органічно доповнюють цивільне інформаційне
законодавство, забезпечуючи гарантії захисту прав суб’єктам
господарювання в економічній сфері
від поширення неправдивої, неповної або такої, що може задати шкоди інформації або від
розголошення відомостей, що є комерційною таємницею.
Поліваріантність способів захисту порушених прав суб’єкта на підставі законодавства про
захист від недобросовісної конкуренції чи на підставі цивільно-правових норм щодо охорони
інтелектуальної власності або інформаційного законодавства
надає можливості вибору форм та
механізмів захисту своїх порушених прав потерпілою особою та є додатковою гарантією реалізації
належних їй суб’єктивних прав.
Олександр Джуринський,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Поняття, способи та межі самозахисту
Актуальність теми мого дослідження обумовлена тим, що в Конституції України
передбачено право на самозахист, яке потребує більш глибокого дослідження, зокрема, у зв’язку з
тим, що в цивільному законодавстві відсутній конкретний, хоча б примірний, перелік способів
самозахисту, який і можна було б сформувати за наслідками дослідження
.
280
Право на захист включає в себе засоби матеріально-правового характеру та засоби
процесуально-правового характеру. Самозахист належить до засобів матеріально-правового
характеру і є однією з форм захисту належних особі прав та інтересів, які зазначені в Главі 3 ЦК
України. В цивілістиці існує визначення форми захисту цивільних прав як механізму реалізації
охоронних
норм цивільного права за допомогою використання певних засобів та способів захисту
цивільних прав (Рожкова М.А. Средства и способы правовой защиты сторон коммерческого спора.
– М.: Волтерс Клувер, 2006. – с.17).
Існують юрисдикційні та неюрисдикційні форми захисту. Юрисдикційна форма є
зовнішнім виразом спрямованої на вирішення правового спору у встановленому порядку
діяльності уповноважених
органів (загальних судів, третейського суду), наділених правом
винесення рішень, обов’язкових для сторін. Неюрисдикційна – коли, зокрема, особа самостійно
використовує надані їй законом або передбачені договором засоби правового захисту. Одним із
різновидів такої форми захисту є самозахист.
Право особи на самозахист випливає зі ст.55 Конституції України, в якій закріплено право
кожного будь
-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від
порушень і протиправних посягань. Положення про самозахист також знайшло своє законодавче
закріплення у ст.19 ЦК України. Під самозахистом слід розуміти здійснення управомоченою
особою дозволених законом дій фактичного порядку, що спрямовані на охорону його особистих чи
майнових прав та інтересів.
Держава в особі державних органів, зокрема органів судової та
виконавчої влади, зобов’язана забезпечити відповідну охорону прав та інтересів від їх порушення
та надати допомогу тим, хто постраждав від порушення. У винятку, коли допомога з боку держави
може надійти надто пізно, дозволяється захист права самим власником цього права. Відповідно до
цього
говорять про самозахист (Мейер Д. И. Русское гражданское право (в 2 ч.). – М.: «Статут»,
2000. – с. 301).
Правова природа самозахисту полягає в тому, що особа «власними засобами», тобто без
звернення до органів публічної влади, на законних підставах захищає свої права і охоронювані
законом інтереси. Але праву на самозахист, тим не менше, властивий державний
примус: надаючи
особі право здійснювати самозахист, закон ніби делегує їй своє право застосування примусу у разі
порушення. Самозахист здійснюється одноособово.
Самозахист може здійснюватися за бажанням особи при виборі засобів, але вони не мають
суперечити моральним засадам і не мають бути заборонені законом. Засоби самозахисту можуть
бути передбачені в законі або
в договорі. Відсутність у договорі умови про можливість
застосування самозахисту цивільних прав не позбавляє сторін договору права самостійно обрати й
застосувати такий спосіб самозахисту на підставі ст.19 ЦК України. Якщо особа не здійснює свого
права на захист шляхом самозахисту, то це не звільняє правопорушника від відповідальності.
Самозахист розуміється у вузькому та
широкому значеннях. У вузькому розумінні
самозахист – це вчинення управомоченою особою не заборонених законом фактичних дій,
спрямованих на ненастання або зменшення негативних наслідків порушення. У широкому
розумінні самозахист – це вчинення управомоченою особою не заборонених законом фактичних, а
також юридичних дій.
Способи розрізняють саме за видами вчинюваних фактичних та юридичних дій. Існують
такі способи самозахисту: способи забезпечення зобов’язань та способи оперативного впливу, а
саме:
1) вчинення власником перешкоди, або встановлення такої перешкоди, з метою
недопущення проникнення та незаконного вторгнення порушників на територію будівлі,
приміщення, земельної ділянки;
2) виділення спеціальних приміщень чи місць для зберігання власного майна, щоб
забезпечити неможливість їх викрадення чи пошкодження
;
3) притримання майна боржника кредитором (ст.ст. 594, 856, 874, 916 та ін. ЦК України), а
саме: право притримання (ст. 594 ЦК), право підрядника на притримування, якщо замовник не
сплатив встановленої ціни роботи (ст.856 ЦК), правові наслідки нез’явлення замовника за
одержанням роботи, де у разі нез’явлення замовника або його ухилення від прийняття замовленої
речі
підрядник має право притримати цю річ або вимагати відшкодування чи взагалі продати її (ст.
874 ЦК), перевізник має право притримати переданий йому для перевезення вантаж для
забезпечення внесення провізної плати та інших платежів (ст. 916 ЦК);