Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених

Подождите немного. Документ загружается.

241



- по-перше, існуюча дохідна база в бюджетах усіх рівнів не дає змогу здійснювати повне

фінансування і задовольнити потребу в бюджетних коштах;

- по-друге, вимушені заходи щодо планування і виконання бюджету скорочують

можливість розвитку установ, відповідних мереж і це має досить негативні наслідки, так як школи

залишаються не забезпечені новими засобами

навчання, підручниками; лікарні медикаментами,

приладами, устаткуванням так необхідними для забезпечення здоров'я нації, пенсіонери,

малозабезпечені громадяни залишаються без пенсій, допомоги, заробітної плати, працівники

бюджетних установ не одержують заробітну плату;

- по-третє, існуючий бюджетний процес не забезпечує повного контролю за використанням

бюджетних коштів.

- по-четверте, концентрація доходів у центральному бюджеті

підриває фінансові основи

місцевого самоврядування; суттєво обмежені бюджетні повноваження місцевих органів

представницької та виконавчої влади; залишається невирішеною проблема бюджетного

регулювання і фінансового вирівнювання.

Для того, щоб зняти ці проблеми, необхідно змінити фінансово-правові відносини між

учасниками бюджетного процесу з приводу складання, розгляду, затвердження, виконання

бюджету та формування звіту про його

виконання.

Сьогодні в Україні питання про вдосконалення бюджетного процесу стало першочерговою

проблемою.

Ірина Ющенко,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Матеріальні та процесуальні бюджетно-правові норми як основні елементи

бюджетної нормотворчості

Актуальність теми дослідження визначається важливим соціальним, політичним та

правовим значенням таких основних елементів бюджетної нормотворчості як норми бюджетного

права (матеріальні та процесуальні).

Необхідно вказати, що комплексного дослідження бюджетної нормотворчості в сучасних

умовах не здійснювалося. При цьому, окремі, найбільш актуальні

питання бюджетної

правотворчості розглядалися в працях Л.К. Воронової, М.В. Карасьової, Ю.О. Крохіної та інших

вчених-фінансистів.

Метою даного дослідження є усесторонній аналіз юридичної природи, сутності та

специфіки матеріальних і процесуальних бюджетно-правових норм як первинних елементів

бюджетної нормотворчості та бюджетного права України, в цілому.

Правові норми, які складають

правову систему держави, регулюють суспільні відносини

відповідно до завдань держави на сучасному етапі її розвитку. Залежно від сфери суспільних

відносин, що регулюються, виокремлюють норми матеріального і норми процесуального права.

Дія матеріальних правових норм спрямована на регулювання суспільних відносин шляхом

визначення змісту, прав та обов’язків учасників правовідносин, структури та компетенції

державних органів. Процесуальні норми права визначають юридичні засоби і порядок діяльності

щодо здійснення та захисту матеріальних правових норм, тобто процесуальне право складають

правові норми, що регулюють порядок, форми і методи реалізації прав і обов’язків, встановлених у

матеріальних нормах права.

Процесуальні правові норми виникли як необхідність реалізації та захисту норм

матеріального

права. Загальновизнаним науковим твердженням є те, що процесуальні норми не

мають змісту поза матеріальними нормами, оскільки їхнє існування зумовлене необхідністю

реалізації матеріальних норм. Вторинний характер процесуальних норм від матеріальних не

виключає існування нерозривного зв’язку між ними, оскільки процесуальні норми без матеріально-

правових є безпредметними,а матеріально-правові норми без

процесуальних не можуть бути

реалізованими.

Напрям діяльності держави, пов'язаний з офіційним закріпленням норм права шляхом

формування приписів, їх зміни, доповнення і скасування, визначається як нормотворчість, яка

242



відбувається на перших двох стадіях, а в окремих випадках триває і на третій стадії бюджетного

процесу.

Матеріальні бюджетні норми встановлюють матеріальний зміст бюджету: структуру

бюджетної системи, джерела доходів і видатків, їх обсяги, порядок їх закріплення за різними

ланками бюджетної системи, здійснення міжбюджетних трансфертів тощо. Такі матеріальні

бюджетні норми об’єднують у

бюджетно-правовий інститут – бюджетний устрій.

Бюджетний устрій визначається конституційно закріпленим державним ладом та

адміністративно-територіальним поділом України. Під бюджетним устроєм розуміють організацію

і принципи побудови бюджетної системи, її структуру та взаємозв’язок між її окремими

елементами.

Особливістю матеріальних бюджетних норм є те, що вони встановлюють правила

поведінки для особливого кола

суб’єктів, яким є державні органи влади та управління, з одного

боку, та бюджетні установи та організації – з іншого.

Процесуальні бюджетно-правові норми регулюють бюджетний процес, тобто відносини з

приводу складання, розгляду і затвердження Державного та місцевих бюджетів.

У Законі України про Державний бюджет та у рішеннях місцевих органів влади про

затвердження місцевих бюджетів містяться правові норми, які передбачають можливість органів

державного управління і бюджетних установ діяти певним чином, а також у них містяться дозволи

і заборони, які мають категоричний характер.

За характером дії матеріальні та процесуальні бюджетно-правові норми можна поділити на

такі, що діють на території України, на території

АР Крим, областей, на території адміністративно-

територіальних одиниць (міст, районів, сіл, селищ).

Результатом бюджетної нормотворчості є прийняття та затвердження бюджетних

нормативно-правових актів. Бюджетна нормотворчість як особливий вид правотворчості має свої

специфічні ознаки, особливості прояву яких зумовлені специфікою та призначенням бюджетної

діяльності. Перш за все, це стосується соціального призначення бюджетної діяльності

, яка полягає

у встановленні еталонів та стандартів поведінки учасників бюджетних правовідносин, що

відповідають інтересам суспільства та держави. Такі еталони та стандарти містяться, насамперед, в

нормах Закону про Державний бюджет України, де кожна матеріальна бюджетно-правова норма

встановлює еталон поведінки зобов’язаного суб’єкта шляхом покладання на нього обов’язку.

Можна

виокремити дві стадії бюджетної нормотворчості. Перша стадія включає в себе

організаційні питання правотворчості, які не пов’язані з юридично значимими наслідками –

бюджетне планування. Зміст другої стадії бюджетної нормотворчості полягає в офіційному

закріпленні державної волі в Законі про Державний бюджет України або волі територіальної

громади в рішенні про місцевий бюджет.

На нашу

думку, бюджетну нормотворчість у широкому розумінні слід розглядати як

діяльність, пов’язану з підготовкою, розглядом та прийняттям будь-яких бюджетно-правових

актів та внесенням змін до них, а також у вузькому розумінні – як діяльність, пов’язану лише з

підготовкою, розглядом, прийняттям актів про бюджет та внесенням змін до них. Бюджетна

нормотворчість є врегульованою бюджетно-правовими нормами діяльністю, яка полягає у

здійсненні зобов’язаними суб’єктами бюджетних правовідносин операцій з бюджетно-правовими

нормами, наслідком яких є створення та затвердження нових матеріальних бюджетно-правових

норм, що встановлюють якісні та кількісні показники бюджету.

243



ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО

Катерина Алданова,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Щодо цивільно-правового захисту прав учасників переддоговірних відносин

Актуальність теми дослідження обумовлена недостатністю засобів цивільно-правового

регулювання питань, пов’язаних із захистом інтересів певних суб’єктів на стадії переддоговірних

відносин, що зумовлює науковий пошук оптимальної моделі нормативно-правового регулювання

останніх та, зокрема, в напрямку запобігання недобросовісному ухилянню

іншої сторони від

пролонгації перемовин або укладення договору.

Серед широкого загалу випадків застосування переддоговірної відповідальності, найбільш

доцільно виокремити три, до яких через поширеність, слід віднести такі:

- нереалізований намір укладення угоди з вини контрагента;

- реалізація укладеного договору неможлива внаслідок наявності факторів його явної

недійсності;

- наявність браку волі у однієї

із сторін переддоговірних відносин.

Поняття переддоговірної відповідальності можна розглядати у широкому та вузькому

розумінні. У першому випадку йдеться про загальну, комплексну відповідальність за

недобросовісну поведінку, що мала місце на стадії ведення переговорів до укладення договору.

Тобто, теорія переддоговірної відповідальності поширюється на випадки не укладення

договору внаслідок недобросовісної поведінки однієї сторони,

у той час як інша сторона

добросовісно розраховувала на укладення договору за результатами переговорів.

Натомість у вузькому розумінні, на думку окремих науковців, це відповідальність за

недобросовісне ведення чи зрив переговорів однією із сторін (за відсутності зобов’язання укласти

договір), що полягає в обов’язку відшкодувати збитки, заподіяні іншій стороні.

Цивільний кодекс

України визначає справедливість, добросовісність та розумність як одні

із загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ч.1 ст. 3). На зазначених засадах має

ґрунтуватися зобов’язання (ч.3 ст. 509 ЦК України).

Виходячи з цього, недобросовісне ведення переговорів без мети укласти договір або

недобросовісну відмову від укладення договору деякі дослідники пропонують визнавати

порушенням обов’язків

добросовісно користуватися своїми правами й обов’язками, бути

добросовісними щодо прав та інтересів інших осіб. У цьому випадку завдана порушенням

принципу добросовісності шкода має відшкодовуватися на загальних підставах у порядку

деліктної відповідальності.

Проте, вбачається, що притягати особу до відповідальності у зв’язку із порушенням нею

принципу добросовісності не зовсім коректно.

Підсумовуючи

викладене, зазначимо, що засоби цивільно-правового регулювання відносин,

пов’язаних із захистом прав учасників переддоговірних відносин потребують вдосконалення в

напрямку розробки нормативно-правової конструкції, яка унеможливить недобросовісне та

безвідповідальне ухиляння іншої сторони від пролонгації перемовин або укладення договору, що

має стати новацією ЦК України.

Анна Андрійко

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Право людини на тишу як особисте немайнове право

Питання про визнання за кожною людиною невід’ємного права на тишу набуває все

більшої актуальності у зв’язку з інтенсифікацією індустріального розвитку, урбанізацією та

моральною деградацією суспільства. Проблема тиші бере свій початок ще з давнього Риму, де

гуркіт коліс возів об камінь тротуарів порушував сон і так дратував громадян, що був заборонений

будь-який рух возів після сутінків.

244



Проте проблеми шуму минулого не порівняти з тими, які існують у сучасному суспільстві.

Визнання шуму як серйозної небезпеки для здоров'я, на відміну від лише дратівливого явища - це

наслідок останнього етапу розвитку суспільства, що зараз вважається найбільш важливою

проблемою громадської охорони здоров'я.

Останні дослідження Всесвітньої організації охорони здоров’я показали, що шум -

звичайний міський шум прямо сприяє виникненню та розвитку багатьох потенційно смертельних

патологій - від серцево-судинних захворювань до важких нервових розладів. Фахівці переконані:

фізіологічна адаптація до шуму неможлива, тому доведено, що шум рівня більш як 90 дБ викликає

необоротне ослаблення слуху, гіпертонію, підвищує агресивність людини. Особливо негативно

впливає шум на жінок, запускаючи механізми неврастенії. Проте не менш шкідливий і слабкий

шум, навіть звичайний побутовий, викликаний поганою звукоізоляцією квартир та інших місць

постійного перебування людини. Саме такий фоновий шум поволі збільшує рівень гормонів

стресу, що призводить до розладів сну,

інсомнії.

Отже, порушення встановлених законом вимог рівня дозволеного шуму тягнуть за собою

негативні наслідки для здоров’я, які можуть бути непомітними для людини (розвиток

агресивності) та помітними (втрата слуху тощо). Тому зрозуміло, що будь-яке порушення права на

тишу незалежно від його природи завжди спричинятиме шкоду здоров’ю людини, тільки ступінь

такої шкоди відрізнятиметься в кожному конкретному випадку. Ця теза відповідає положенню

Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", що шум

відноситься до фізичних факторів середовища життєдіяльності, що впливають або можуть

впливати на здоров’я людини чи на здоров’я майбутніх поколінь.

Аналіз чинного законодавства приводить до висновку, що

сукупність вимог щодо

врегулювання безпечного для здоров’я та нормального для життя людини шуму у вітчизняному

законодавстві фактично дає підстави стверджувати про наявність у громадян права на тишу, хоча й

прямо де-юре це право не закріплене, що призводить до утруднення, а інколи й унеможливлення

його захисту. При чому тишу в

аспекті права не слід розглядати як абсолютну категорію, під нею

необхідно розуміти умовне поняття покликане забезпечити бажання людей на існування у

відносно спокійному середовищі, що характеризується нормальним для людського існування і

здоров’я рівнем шуму, це право передбачає виконання громадянами та всіма юридичними особами

вимог, визначених спеціальними правовими актами.

Характерними

ознаками права на тишу є: абсолютний характер, тобто конкретному носієві

абсолютного права протистоїть невизначене коло осіб, які повинні поважати та не порушувати

його право; право на тишу є природним правом і виникає з народженням; це право немає

майнового змісту; воно тісно пов’язане з фізичною особою, яка не може відмовитися від

цього

права і не може бути позбавлена його; фізична особа володіє правом на тишу довічно. Отже,

характеристики цього права дають підстави стверджувати, що воно є особистим немайновим

правом кожної особи та має бути включене до переліку особистих немайнових прав, що

забезпечують природне існування фізичної особи у Цивільний Кодекс, крім того

важливість

визнання цього права обумовлюється також необхідністю встановлення реального механізму

захисту цього права, який би відновлював в першу чергу порушені права особи, що зазнала болю

чи страждань, а це можливо лише завдяки забезпеченню цього права можливістю цивільно-

правового захисту.

Право на тишу за кордоном відоме як the right to quite society – дослівно «право на тихе

суспільство». Так як і в Україні, воно регулюється так званим noise law- законодавством про шум.

Регулювання цього права здійснюється різними нормативно-правовими актами, що встановлюють

нормативні, технічні та ін. вимоги для забезпечення права громадян на спокійне існування та

нормальний рівень шуму. Зокрема, на загальнодержавному рівні регулювання здійснюється:

Законом України «Про забезпечення санітарного

та епідемічного благополуччя населення», де

зазначено, що органи влади, юридичні і фізичні особи зобов’язані вживати заходів з попередження

та зменшення шуму, не допускати перевищення рівня шуму, передбаченого санітарними нормами;

Положенням про державну санітарно-епідеміологічну службу передбачає обов’язок СЕС сприяти

запобіганню шкідливого впливу шуму, контролювати його рівень; закон України «

Про міліцію»

гарантує захист права на тишу шляхом звернення до міліції, яка зобов’язана вжити необхідні

заходи, Кодекс про адміністративні правопорушення України (ст. 182) передбачає відповідальність

за порушення права на тишу.

245



Отже, за порушення права на тишу настає адміністративна відповідальність. Проте такий

спосіб захисту права передбачає тільки припинення правопорушення шляхом давання

попередження або накладення штрафу, що має сплатитися на користь держави, замість

компенсації завданої моральної шкоди особі. Останній законодавчий підхід не є справедливим,

оскільки держава внаслідок порушення права на тишу не зазнає

ніяких ушкоджень, збитків на

відміну від людини. А тому видається за доцільне встановити можливість компенсації моральної

шкоди за страждання і біль, понесені потерпілою особою, за ушкодження її здоров’я, якщо це є

наслідком порушення вищеназваного права та підтверджено відповідним медичним обстеженням

та висновками спеціалістів. Така практика є досить звичною для

європейських країн. Наприклад,

2002 р. в м. Кобленц Німеччини апеляційний суд виніс рішення, яким зобов’язав організаторів

концерту компенсувати моральну шкоду у розмірі 9000 марок за біль і страждання, яких зазнала

жінка у зв’язку з тяжким шумо-травматичним ушкодженням вуха, отриманим на концерті.

Непоодинокі і випадки стягнення моральної компенсації за ушкодження

здоров’я внаслідок

неправомірних дій сусідів, що порушують право на тишу. Проте таке ушкодження здоров’я в будь-

якому випадку має бути належним чином доведеним.

Отже, визнання права на тишу, що є необхідно умовою повноцінного життя багатьох

людей як особистого немайнового права, що забезпечує природне існування людини та

встановлення охорони цього

права цивільним законодавством, стало б визначним кроком вперед у

розвитку прав людини. Важливо, що таке визнання забезпечило б громадянам реальну можливість

захистити своє порушене право на тишу шляхом компенсації моральної шкоди за отриманий біль і

страждання, перенесені у зв’язку з ушкодження здоров’я.

Анна Барікова,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Виникнення сервітутних прав на основі договору: римська традиція та сучасне

законодавство

Хоча питанню системи захисту сервітуту приділяється увага вченими, все ж у кожному

випадку виявляються окремі аспекти цієї проблеми, які залишаються недослідженими, що й

зумовлює актуальність цього напряму наукових досліджень. Поняття “сервітут” має витоки ще з

часів

римського права. Визначним є те, що земельні сервітути - це функціонально певне

безстрокове обтяження однієї ділянки (praedium serviens - службовця ділянки) на користь іншого

(praedium dominans - пануючого ділянки). Відповідно до ст. 401, частини 1 ЦК України право

користування чужим майном, встановлене щодо земельної ділянки (сервітут), визначено як вид

речового права на чуже майно.

Ще в римськму праві захист права сервітуту провадився спеціальним позовом. Позивачем

у даному позові був для майнових сервітутів власник чи добросовісний володар земельної ділянки,

для якої встановлювався сервітут. Приводом для позову служило повне чи часткове порушення

сервітуту, яке полягало у повному чи частковому перешкоджанні використання сервітуту

відповідачем. Позов був спрямований на усунення порушення і відшкодування збитків. Таким

чином, інститут сервітуту за римським правом являє собою достатньо розвинену і різнобічну в

проявах правову конструкцію. В подальшому він був покладений в основу тих майнових прав, які

найчастіше називають правами на майно осіб, що не є власниками. Положення, встановлені

римським правом, засвоювались і національним правом багатьох держав більш пізнього періоду

свого виникнення. Не пройшло осторонь цього також і право України, доповнене деякими

характерними рисами.

Зокрема у ст. 402 ЦК України визночено підстави для встановлення сервітуту. На основі

буквального тлумачення цієї статті можна дійти висновку, що закон надає право зацікавленій особі

звернутися до суду з заявою про встановлення земельного сервітуту. Водночас з огляду на те, що

ЗК України (ст. 158) наділяє суди лише повноваженнями щодо розгляду земельних спорів, суд має

право розглянути заяву зацікавленої особи про встановлення на її користь земельного сервітуту

лише у випадку виникнення спору між цією особою та власником (користувачем) земельної

ділянки, яка має стати об'єктом зазначених вище земельно-сервітутних відносин. Відповідно суд

246



має право прийняти рішення про встановлення земельного сервітуту лише після того, як

зацікавлена особа звернеться до власника (користувача) сусідньої (суміжної) земельної ділянки з

проханням про встановлення земельного сервітуту, однак сторони не дійдуть спільної згоди з

цього питання й не укладуть договір про встановлення відповідного земельного сервітуту. При

цьому, звертаючись до суду із заявою про встановлення земельного сервітуту, позивач має надати

докази того, що він звертався до власника (користувача) земельної ділянки з пропозицією про

встановлення земельного сервітуту на певних умовах, однак останній відмовив в укладенні

договору про встановлення земельного сервітуту на цих умовах або ж ухилився від надання

відповіді на пропозицію про укладення такого договору.

У статті 402 ЦК України також зазначено, що договір про встановлення земельного

сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав

на нерухоме майно. Можна вважати, що це саме правило поширюється й на випадки встановлення

земельного сервітуту за рішенням суду. Прийняте за результатами розгляду земельного спору

рішення про встановлення земельного сервітуту може бути пред'явлене стороною у справі органу,

який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно. Нині діє тимчасовий порядок

державної реєстрації земельних ділянок, затверджений наказом Держкомзему України від 2 липня

2003 р. Відповідно до наказу таку реєстрацію здійснюють місцеві відділення ДП «Центр

державного земельного кадастру при Держкомземі України». Отже, судове рішення про

встановлення земельного сервітуту може бути пред'явлене відповідному місцевому відділенню

цього підприємства для реєстрації права земельного сервітуту.

Крім розгляду земельних спорів про встановлення земельних сервітутів, суди наділені

повноваженнями розгляду земельних спорів щодо їх припинення. Так, ст. 406 ЦК України

передбачені підстави для припинення дії земельного сервітуту. Однак, якщо виникли передбачені

підстави для припинення дії земельного сервітуту, сторони договору про його встановлення або

учасники відносин земельного сервітуту, встановленого рішенням суду, можуть домовитися про

припинення його дії, уклавши відповідну угоду. І лише якщо одна з таких сторін не погоджується з

укладенням договору про припинення дії земельного сервітуту або ж ухиляється від його ук-

ладення, то інша сторона може звернутися до суду із заявою про припинення дії земельного

сервітуту. Рішення суду про встановлення, зміну чи припинення сусідського земельного сервітуту

не можна вважати здійсненням розпорядження землею як функції державного управління чи

правомочності власника землі, оскільки його прийняття спричиняє не зміну юридичної долі

земельної ділянки, а встановлення обмеження належного особі права власності чи права кори-

стування земельною ділянкою або скасування такого обмеження.

Водночас простежується недосконалість чинного законодавства щодо класифікації

сервітутів на земельні (речоправова підстава) та індивідуальні (суб’єктний фактор). Набагато

доцільніше було б класифікувати сервітути шляхом рецепції відповідних конструкцій римського

права: на сільські та міські, незалежно від дійсного місцеположення ділянок. До перших мають

відноситися: право проходу через сусідню ділянку, проїзду, прогону худоби, проведення води,

право носити воду на чужій ділянці та ін. До міських - право спирати споруду на чужу опору,

проводити каналізацію, а також відсутність права надбудовувати будівлю, вищу за певної висоти і

тим загороджувати вид сусідові, забудовувати вікна сусіда і т. д.

Отже, у рамках перегляду таких судових рішень необхідно приділити увагу питанням

визначення конкретного порушеного або оспорюваного права та охоронюваного законом інтересу,

за захистом якого звертаються вказані суб'єкти до суду, наявності у відповідного органу прав,

компетенції та обов'язків щодо укладення договору сервітуту та розпорядження відповідними

земельними ділянками, дотримання порядку використання земель відповідно до їх цільового

призначення, особливості режимів використання окремих категорій земель. При цьому можна

простежити значний вплив, своєрідну рецепцію правових конструкцій римського права, які є

дійсно ефектвними з практичного погляду, на систему національного права з цього питання.

247



Аліна Берестовська,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Деякі проблемні аспекти правового регулювання спадкового договору

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що спадковий договір є новим інститутом

в українській цивілістиці, оскільки до прийняття 16.01.2003 р. Цивільного кодексу України він не

був передбачений ні Цивільним кодексом УРСР 1922 р., ні Цивільним кодексом УРСР 1963 р

., ні

іншими законодавчими актами в галузі регулювання спадкових відносин, а тому використання

його на практиці викликає багато проблемних питань.

Правова природа спадкового договору, його місце в цивільному праві стали предметом

різнобічних наукових дискусій, що не є безпідставними, оскільки недосконала чинна редакція

глави 90 ЦК України дає можливість говорити про те, що

в Кодексі закладено одночасно дві

принципово різні моделі спадкового договору: зобов’язально-правову, за якою договір встановлює

речове право набувача на майно відчужувача в разі смерті останньго, та модель спадкового

правонаступництва. Саме тому з метою усунення суперечності сутності відносин, які виникають

на підставі укладення спадкового договору перш за все можна запропонувати

слово «спадщина»,

вжите у ч.2 ст.1306 ЦК, замінити на слово «майно», а словосполучення «відкриття спадщини»,

вміщене у ст.1305 і абз.2 ч.3 ст.1307 ЦК на «смерть відчужувача».

Слід зазначити, що, враховуючи правову природу спадкового договору, останній має бути

врегульований в книзі п’ятій ЦК України, а саме в підрозділі першому «Договірні

зобов’язання»

розділу третього після договору довічного утримання (догляду). Водночас не варто відкидати

погляди тих науковців, які переконують у необхідності визнання спадкового договору особливим,

самостійним видом спадкування, так як в майбутньому з формуванням певних умов за

результатами практики правозастосування такого інституту може виникнути необхідність у

внесенні відповідних змін до ст. 1217 ЦК

України і розробленні його нової моделі, подібної до

іноземних аналогів.

Виходячи з того, що нами було встановлено, що правовідносини, що виникають зі

спадкового договору не є за своїм змістом спадковими, не можна погодитися з тим, що до них

можна застосовувати положення ст. 1282 ЦК України, а отже набувач не може бути

правонаступником, а тому і не відповідатиме за борги відчужувача.

Також не узгоджується з чинним законодавством точка зору, згідно з якою потрібно

обмежити право набувача розпоряджатися майном у разі оголошення відчужувача померлим. Це

пов’язано з тим, що положення ч.2 ст. 47 ЦК поширюється лише на спадкоємців, а не набувачів.

Проте з метою

попередження серйозних порушень прав відчужувача дану законодавчу прогалину

слід усунути закріпленням в главі 90 ЦК правила щодо заборони відчуження майна в разі

оголошення особи померлою не раніше 3 років з моменту переходу права власності.

Для уникнення подальших теоретичних спорів доцільно було б змінити назву цього

договору, оскільки набувач не отримує в разі

смерті права на спадкування всього чи частини

майна, а договір, який є підставою виникнення зобов’язання виходить за межі спадкового права.

Більше того, варто наголосити на проблемах законодавчого формулювання поняття

спадкового договору, а тому, запропонуванувати наступне його визначення: «За спадковим

договором одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати передбачені доовором дії на

користь

другої сторони (відчужувача) або визначеної ним особи, а після смерті відчужувача набуває право

власності на його майно».

Смерть відчужувача є юридичним фактом, який одномоментно призводить до переходу до

набувача права власності на майно, визначене у договорі. Існує підхід, за яким передбачається, що

дане право має слідувати лише за виконанням

зобов’язання, що в свою чергу зумовить ряд

«юридичних незручностей», зокрема щодо того хто вважатиметься власником майна після смерті

відчужувача і хто нестиме ризик його випадкового знищення. Саме тому для забезпечення

виконання спадкового договору після смерті відчужувача більш доцільно передбачити у ЦК

України право призначеної або третьої особи (якщо спадковий

договір укладений на її користь),

або спадкоємців відчужувача (якщо такі є) вимагати розірвання договору у разі невиконання

набувачем передбачених ним обов’язків після смерті відчужувача, а отже, і повернення набувачем

набутого за договором майна.

248



Відсутність можливості зазначених вище осіб вимагати розірвання спадкового договору не

є єдиним недоліком ст. 1308 ЦК України. Насамперед однією з підстав розірвання спадкового

договору за позовом зацікавленої сторони, слід передбачити розірвання шлюбу. Також згідно з

нею, звернення до суду з такою вимогою не поставлено в залежність від певних умов, наприклад

невиконання набувачем

своїх обов’язків протягом 3 місяців з моменту настання строку виконання.

Крім того, з огляду на особливості спадкового договору, замість права вимагати його розірвання

набувачем більш обрунтовано закріпити в законі право набувача в будь-який час до моменту

смерті відчужувача відмовитися від договору, не вимагаючи при цьому повернення того, що було

виконане ним за зобов’язанням до моменту відмови.

Досить суперечливим є питання визначення певних юридичних реквізитів спадкового

договору. Так, деякі науковці переконують у тому, що останній є одностороннім договором,

оскільки відчужувач у ньому не має обов’язків, тоді як іншим аналіз норм глави 90 ЦК України дає

підстави стверджувати, що спадковий договір

є двостороннім договором, оскільки правами та

обов’язками наділяються обидві його сторони. З метою вирішення зазначених протиріч, а також

забезпечення захисту інтересів набувача вважаємо за необхідне передбачити у законі обов’язки

відчужувача щодо збереження майна, визначеного спадковим договором.

Оцінюючи обов’язки набувача у спадковому договорі, вбачається доцільним вести мову

про

не про «дію», а «дії», які повинен вчинити набувач і конкретна кількість яких має

встановлюватися сторонами договору на власний розсуд.

У чинній редакції ЦК України дається визначення спадкового договору, з якого не можна

зробити ніяких висновків про його реальність, а тому такий договір необхідно вважати

консенсуальним навіть попри наявність дещо інших

поглядів серед українських науковців (О.

Шевченко, С. Мазуренко).

Внаслідок залишення за межами правового регулювання питань дієздатності учасників

спадкового договору в юридичній літературі не склалося єдиного підходу щодо того, чи можуть

малолітні, неповнолітні, недієздатні та особи, дієздатність яких обмежена, бути сторонами

спадкового договору. При розгляді зазначеного питання слід також акцентувати увагу

на тому, чи

припустима можливість його укладення через представника. Останнє визначається характером

даного правочину, а саме тим, чи він є особистим, що знову ж таки є предметом наукових

дискусій.

Складнощі однозначного сприйняття і тлумачення суб’єктного складу осіб, які можуть

бути відчужувачами за спадковим договором пов’язані і з вживанням у

законі поняття «інша

особа». Саме тому ч. 1 ст. 1303 ЦК України слід було б викласти в такій редакції: «Відчужувачем у

спадковому договорі може бути будь-яка фізична особа, а також подружжя або один з подружжя».

Існують також інші невирішені проблеми, пов’язані з функціонуванням інституту

спадкового договору. Однією з них є

встановлення дійсності даного правочину. Так, деякі науковці

переконують у тому, що цей договір обмежує правоздатність фізичних осіб, а тому є недійсним.

Цілком очевидно, щ аргументи даних авторів не є достатньо обгрунтованими, а насправді мова йде

лише про обмеження кількості майна, що може залишитися після смерті громадянина у спадщину.

Негативне ставлення до

спадкового договору обумовлено і тим, що цей договір є спробою

позбавити певних спадкоємців права отримати обов’язкову частку. Однак, виходячи з того, що

нотаріус при посвідченні договору має перевірити відповідність його змісту загальним засадам

цивільного законодавства, в цій частині практично унеможливлюються зловживання відчужувача,

хоча останнє в повній мірі не виключає

необхідність усунення даної прогалини в майбутньому.

Таким чином, закріплена у главі 90 ЦК України конструкція спадкового договору – це крок

вперед на шляху підвищення ефективності захисту та найповнішої реалізації суб’єктивних

цивільних прав та обов’язків фізичних осіб. Водночас, зважаючи на її недосконалість, доцільним

постає впровадження запропонованих у роботі пропозицій щодо зміни існуючих

і формулювання

нових норм спадкового права, які покращать правове регулювання відносин, що виникають зі

спадкового договору.

249



Олександра Білик,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Деякі проблемні питання спільного заповіту подружжя

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що поява в Цивільному кодексі нового

різновиду заповіту викликає чимало проблемних питань і суперечностей щодо його практичного

застосування.

З прийняттям нового Цивільного кодексу України сталися істотні зміни в інституті

спадкування. В

главі 85 «Спадкування за заповітом» з’явився раніше невідомий вітчизняному

законодавству особливий різновид заповіту — заповіт подружжя. Згідно зі ст.1243 ЦК, подружжя

має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної

власності. У разі складення спільного заповіту, частка у праві спільної сумісної власності після

смерті одного з подружжя

переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті

останнього, право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті. За життя

дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту.

Необхідно брати до уваги, що особи, які бажають скласти заповіт подружжя, мають

перебувати у зареєстрованому

шлюбі. Фактичні шлюбні відносини не дають права скласти

спільний заповіт, оскільки термін «подружжя» має певний зміст, визначений Сімейним кодексом

України, а саме згідно з ч.2 ст.21 СК проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є

підставою для виникнення у них прав та обов’язків подружжя.

Досліджуючи дане питання

, необхідно звернути увагу на поняття «спільної сумісної

власності». В ч.2 ст.60 СК вказано наступне: вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім

речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Однак слід також мати на увазі положення ст.57 СК, в якій зазначене те майно, що є

особистою

приватною власністю дружини, чоловіка. У спільній сумісній власності її учасники не мають

наперед визначених часток, але тут діє презумпція рівності часток співвласників.

Важливим для дослідження даного питання є виокремлення особливостей заповіту

подружжя та правових наслідків складання такого заповіту, що відрізняють його від інших

заповітів. Головною ознакою заповіту подружжя є те

, що спільний заповіт подружжя укладається

щодо частки майна кожного у спільній сумісній власності. Щодо наслідків, то слід зазначити

наступні: 1) у разі смерті одного з подружжя на його частку у спільній сумісній власності не

відкривається спадщина, яка переходить до того, хто залишився живим; 2) той із подружжя, хто

пережив іншого, не вправі

розпоряджатися спільною спадщиною (продавати, дарувати тощо); 3)

право на скасування, зміну заповіту після смерті одного з подружжя не допускається: 4) право на

спадкування виникає у спадкоємців лише після смерті останнього з подружжя.

В правовій доктрині підкреслюється положення про те, що якщо майно стає об’єктом

спільного заповіту, то в разі смерті одного з

подружжя, його частка в цьому майні не входить до

спадкової маси, а переходить до другого з подружжя. На думку професора Фурси С.Я., в даному

випадку необхідно правильно тлумачити, дієслово «переходить», а саме: воно не означає, що

майно померлого з подружжя переходить у власність до другого, оскільки після смерті того

подружжя, що пережив, майно перейде до спадкоємців, на користь яких складено заповіт. Як

свідчить ч.4 ст.1243 ЦК, після смерті одного з подружжя майно переходить не у власність, а у

володіння і користування другого з подружжя.

Неоднозначним є тлумачення, яким чином має забезпечуватися право на обов’язкову

частку у спадщині, обумовлене

у ст.1241 ЦК, саме: «незалежно від змісту заповіту». Оскільки при

реалізації положень ст.1243 ЦК не враховано право на обов’язкову частку, то інший з подружжя,

виконавець заповіту або нотаріус мають забезпечити права спадкоємців за правом на обов’язкову

частку за рахунок належного спадкодавця майна, якщо це право не враховано в

умовах заповіту.

Отже, може виникнути потреба у визначенні частки спадкодавця у спільному майні подружжя та

належному йому особистого майна.

Слід констатувати велику відповідальність щодо укладення спільного заповіту та істотні

обмеження, які зумовлюються цим правочином, оскільки волевиявлення, зроблене задовго до

смерті другого з подружжя, може негативно вплинути на його права.

250



Також слід зазначити, що стосунки між тим з подружжя, що залишився живим, та

спадкоємцем (спадкоємцями) можуть істотно погіршитись. Тому можуть виникнути підстави для

визнання волевиявлення нікчемним або таким, що припинило діяти стосовно частки, яка належить

одному із заповідачів, чи щодо окремого або всіх спадкоємців.

Діюча редакція статті, яка передбачає складення

спільного заповіту, порушує принцип

відкликання заповіту, що не може вважатися допустимим. Щоб уникнути негативних моментів

даної ситуації, слід обрати інший шлях, а саме: кожен з подружжя вправі скласти окремі заповіти,

в яких заповідати свою частку в спільному майні одне одному, підпризначивши на випадок смерті

другого з подружжя до відкриття спадщини спадкоємця

, якому обоє з подружжя хотіли б

заповідати своє спільне майно.

Щодо регулювання заповіту подружжя необхідно зазначити, що в п.18 ППВСУ від

30.05.2008 N 7 «Про судову практику у справах про спадкування» роз’яснюється питання, яке до

цього було спірним в науковій літературі, а саме: розірвання шлюбу припиняє статус подружжя, а

недійсність шлюбу (визнання

шлюбу недійсним) анулює статус подружжя, у зв’язку з цим

розірвання шлюбу чи визнання шлюбу недійсним після складення заповіту подружжя (ст.1243 ЦК)

позбавляє цей заповіт юридичного значення без пред’явлення відповідного позову. У цьому разі

спадкування відбувається на загальних підставах.

Слід також підкреслити, що заповіт подружжя поки що не одержав

свого широкого

застосування у сучасній українській юридичній практиці.

Отже, на мою думку, заповіт подружжя не виправдовує себе як юридична конструкція,

бо викликає багато суперечностей і не виконує свою функцію спрощення переходу права на майно

того з подружжя, хто залишився живим. Адже цей «перехід» унеможливлює розпорядження

майном. Волевиявлення, зроблене задовго до смерті

другого з подружжя, у подальшому може

змінитися і поставити його у невигідне становище. Даний різновид заповіту порушує принцип

свободи заповіту і можливості його відкликання.

Тетяна Блащук,

Національний університет “Острозька академія”

Поняття безпечної продукції

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що науково-технічний прогрес та

пов'язаний із цим економічний розвиток виявили необхідність оновлення юридичних механізмів та

засобів захисту прав особи на безпечну та якісну продукцію. В юридичні літературі поняття

безпечної продукції розглядається надзвичайно рідко, як правило в

контексті захисту прав

споживачів. Так, вказане поняття зустрічається в роботах таких російських і вітчизняних вчених як

Маслова А.В., Гридин А.В. Звєрєва О.В., Опришко В.Ф., Іваненко Л. та деякі інші. Проте і вказані

вчені не аналізують його як правову категорію.

Метою даної доповіді є необхідність вказати на

прогалину в законодавстві щодо

визначення загального поняття безпечної продукції, що потребує врегулювання та вказати шляхи

її усунення.

Право на безпечну та якісну продукцію є особистим немайновим правом особи, що

охороняється законом. Відповідно до ст. 3 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі

мають право на належну якість товарів, торговельного обслуговування, безпеку товарів

та на

необхідну, доступну та достовірну інформацію про кількість, якість і асортимент товарів. Стаття 1

цього ж закону дає поняття безпеки продукції як відсутність будь-якого ризику для життя,

здоров'я, майна споживача і навколишнього природного середовища при звичайних умовах

використання, зберігання, транспортування, виготовлення і утилізації продукції.

В європейському законодавстві правові

відносини щодо безпеки продукції регулюються в

загальній формі Директивою 2001/95/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 3 грудня 2001

року про загальну безпеку продукції (OJ L 11 15/01/2002, p. 4 -17. ). Таким чином, на рівні

Співтовариства встановлюється спільний обов'язок безпеки для будь-якої продукції, що

випускається на ринок або надається чи поставляється споживачам будь-яким іншим способом,

що, яка призначена

для споживачів або може використовуватися споживачами в розумно

передбачуваних умовах, навіть якщо вона не призначена для таких цілей. У всіх цих випадках