Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених
Подождите немного. Документ загружается.
211
Воронова Л.К., Музика-Стефанчук О.А. розглядають систему фінансового права як
систему галузі фінансового права, систему навчальної дисципліни «фінансове право» та як систему
фінансового законодавства. Ортинський В.В., Кучерявенко М.П., Дмитренко Е.С. розглядають
систему фінансового права, лише як галузі права, та систему фінансового законодавства. На нашу
думку, доречніше
розглядати систему фінансового права у трьох аспектах: як галузі права,
законодавства і навчальної дисципліни.
Система фінансового права як галузі права – це об’єктивно обумовлена система
фінансових відносин його будова, об’єднання і розташування фінансово-правових норм у певній
послідовності. Професор Воронова Л.К. вважає, що система фінансового права – це зумовлена
системою фінансових відносин його внутрішня організація, що відбивається у розташуванні
фінансово-правових норм, інтегрованих в залежності від специфіки регульованих відносин в
інститути та розділи (підгалузі).
Існує колізія з приводу виокремлення загальної та особливої частин фінансового права.
Так, Ковальчук А.Т. вважає, що поділ на загальну та особливу частини в системі фінансового
права є штучним, оскільки виокремлення й систематизація особливих характеристик кожного
окремого блоку фінансово-правових відносин (бюджетний процес, податкова система, банківська
система, сфера фінансових послуг, фінансово-контрольні правовідносини тощо) насправді
породжують тенденції до спроб обґрунтування окремих галузей права – бюджетного, податкового,
банківського, страхового, валютного, фінансово-контрольного, емісійного і т.п. Надмірна
концентрація
уваги до "особливої частини" фінансового права порушує його цілісність, послабляє
потенційну здатність інкорпорувати принцип системності права у даній сфері суспільних відносин.
Однією з перших з дослідженнями проблеми системи фінансового права виступила проф. Р. Й.
Халфіна. Вона запропонувала розділити фінансове право, як і цивільне, на дві частини - загальну і
особливу. В.В
. Ординський також вважає, що фінансове право складається з двох великих за
обсягом частин. На сьогодні більшість вчених розділяють цю точку зору, тобто частину фінансово-
правових норм відокремлюють у загальну частину, а інші норми відповідно до їх приналежності
включають в особливу частину. Проте, в даному випадку Воронова Л.К. вважає, що
мова йде не
про галузь права, а про юридичну навчальну дисципліну. Вона вказує на те, що фінансове право як
учбова дисципліна поділене на дві частини: Загальну та Особливу. До Загальної частини входять
положення, що характеризують фінансове право в цілому. В Особливій частині курсу фінансового
права вивчається фінансове право як галузь права
.
Таким чином, навчальну дисципліну фінансового права можна розглядати як курс, що
складається із загальної та особливої частини. В загальну частину курсу фінансового права
включаються питання, що стосуються усіх правових інститутів, які об’єднуються в особливій
частині. Вони відображають загальні риси і закономірності внутрішнього розвитку фінансово-
правових відносин: поняття, предмет і
метод фінансового права; зміст фінансової системи;
структура, особливості і види фінансово-правової норми і фінансово-правових відносин; ієрархія і
компетенція органів держави, які управляють фінансовою сферою, їх завдання і функції та інш. В
особливій частині навчального курсу фінансового права окремо вивчаються норми кожного
фінансово-правового інституту, тобто норми, які регулюють якісно
однорідні фінансові відносини.
Така побудова фінансового права як навчальної дисципліни, дозволяє науці, що його вивчає,
здійснювати дослідження загальних питань теорії галузі фінансового права, і розробку питань,
пов’язаних із подальшим розвитком і удосконаленням окремих фінансово-правових інститутів з
урахуванням вимог практики, сприяє поліпшенню вивчення цієї галузі права студентами,
полегшує користування
відповідним законодавством, сприяє вирішенню актуальних завдань
систематизації фінансового законодавства. Це все дійсно необхідні для вивчення поняття у рамках
вивчення курсу фінансового права як навчальної дисципліни, але не входять до системи
фінансового права як галузі.
Система фінансового законодавства складається в результаті видання правових норм,
закріплення їх у офіційних документах і систематизації цих
актів; ця система має складну
структуру. Якщо система права - це внутрішня форма права (його будова за правовими галузями й
інститутами), то система законодавства - це його зовнішня форма (система нормативно-правових
актів). Система права та система законодавства тісно пов'язані між собою. Проте, для системи
законодавства первинним елементом є стаття нормативно-
правового акта, яка не обов'язково має
містити всі три структурні елементи правової норми. Характерною рисою нормативно-правових
212
актів є і те, що в них, як правило, є норми різних галузей права і тому вони регулюють різні за
змістом види суспільних відносин.
Отже, на нашу думку, систему фінансового права необхідно розглядати у трьох аспектах:
як галузь права, законодавства і навчальної дисципліни. Система фінансового права
характеризується єдністю його складових частин
, що зумовлюється системою фінансових
відносин, які визначають зміст фінансово-правових норм. Поділ системи фінансового права на
загальну та особливу частини є доречним в рамках фінансового права як навчальної дисципліни.
Необхідність у виокремленні загальної та особливої системи у фінансовому праві як галузі права
та законодавства відсутня.
Борис Карась,
Київський національний
університет
імені Тараса Шевченка
Проблеми митної політики України в зв’язку зі вступом до СОТ
Однією з особливостей сучасної економіки є те, що для кожної країни необхідно вступати
у зовнішньоекономічні відносини з іншими державами світу.
Ми живемо в світі, де кожна держава намагається контролювати процеси переміщення
товарів через свої кордони,
самостійно визначати власну митну політику, Україна не є
виключенням.
Аналіз теоретичних і практичних аспектів митної політики України та державно-правового
механізму її формування і реалізації засвідчують роль, яку відіграє митна політика серед інших
напрямків державної політики на сучасному етапі. Митна політика являє собою впливовий важіль
захисту національних інтересів в економічній сфері
.
Україна активно співпрацює з митними адміністраціями багатьох країн світу, є членом
Ради митного співробітництва, продовжує процес приєднання до міжнародних конвенцій з питань
митної справи у напрямі гармонізації із загальноприйнятими в міжнародній практиці нормами та
стандартами. Потрібно зазначити, що Митний кодекс Європейського Союзу не містить положень,
що мають відношення до поняття «
митна політика». Кодекс містить загальні правила та
процедури, що забезпечують застосування тарифних та інших заходів, здійснюваних на рівні
Європейського Союзу в зв’язку з торгівлею товарами між Європейським Союзом а третіми
країнами. Національна митна політика тісно пов’язана і перебуває у відношенні прямого або
непрямого підпорядкування щодо митної політики низки міжнародних
організацій, зокрема таких
як Світова організація торгівлі.
Світова організація торгівлі (СОТ) — це міжнародна економічна організація, членами якої
вже нині є 148 країн, частка яких в обсягах світової торгівлі становить близько 95%. Після
приєднання низки країн, які нині є кандидатами на вступ, СОТ здійснюватиме майже весь світовий
торговельний оборот товарів та послуг.
Вступ
України до СОТ має як позитивні так і негативні наслідки.
Позитивними наслідками є:
1. Інтеграція до міжнародної ринкової економіки, створення правових засад для
стабільного і передбачуваного ведення бізнесу та міжнародної торгівлі.
2. Прогнозується збільшення надходжень прямих іноземних інвестицій уже упродовж
першого-другого років після вступу до СОТ в 1,5–2 рази з наступним
їх збереженням в обсягах
більших, ніж до набуття членства у СОТ.
3. Пожвавлення торговельно-економічних зв'язків не тільки з країнами Західної
та Центральної Європи, а й з країнами Східної Європи та Балтії, більшість з яких 1 травня 2004
року набули повноправного членства в ЄС, має запобігти витісненню з ринку ЄС української
продукції
аналогічною продукцією країн Центральної та Східної Європи.
4. Ширший вибір товарів і послуг. Завдяки збільшенню потоків іноземних товарів, послуг
та інвестицій на український ринок, виробник матиме доступ до дешевших комплектувальних,
устаткування і сировини, а споживач — ширший вибір товарів, послуг і цін. Це створює умови для
підвищення якості та конкурентноздатності вітчизняної продукції.
213
Зі вступом України до СОТ, повинні бути проведені зміни до національного митного
законодавства та приведення його у відповідність з Європейським митним законодавством.
Вважаю, що одним з основних елементів проведення грамотної митної політики повинен відіграти
митний механізм.
Роль митного механізму у залученні іноземних інвестицій та інтенсифікації міжнародних
контактів визначальна. Труднощі митного
оформлення іноземних інвестицій та вивезення
отриманого від них прибутку здатні перекреслити інвестиційну політику щодо іноземних
інвестицій. Міжнародні договори в галузі митної справи і національних законів повинні взаємо
кореспондуватися. Митне право як система норм повинно сприяти міжнародному економічному й
гуманітарному співробітництву і по можливості бути уніфікованим. У той же час повинні
захищатися
громадяни своєї країни як споживачі проти ввезення низькоякісних товарів,
власний товаровиробник зокрема.
Перш за все удосконалення вимагає система митного права. Питання про систему митного
права є суперечливим, оскільки воно «складено» з норм різної галузевої приналежності.
Сукупність правових норм, які опосередковують формування й здійснення митної
політики, а також набір форм
і методів її здійснення, порядок використання митними органами
інструментів митного регулювання й утворять систему митного права.
Взаємозалежні і взаємозумовлені сукупності митно-правових норм, що регулюють визначені
однорідні групи суспільних відносин, які виникають між митними органами й особами з приводу
переміщення останніми товарів й транспортних засобів через митний кордон, є інститутами
митного права. Порядок розташування цих інститутів усередині митного права як комплексної
галузі визначається їхнім положенням у МК України, тобто його внутрішньою структурою.
Митний кодекс визначає як загальний напрям розвитку митного права, так і його
цілісність, внутрішню погодженість і систематичність суворо відповідно до митної політики й
засобів її реалізації (митні процедури
). Завдання розвитку митної політики можуть зажадати
внесення в систему митного права нових інститутів, зміни змісту існуючих у міру рішення
конкретних завдань митної справи в даний період. Наприклад, у митних кодексах багатьох країн
немає багатьох нині існуючих інститутів митного права — сукупності норм про митні режими та їх
види, про ТН ЗЕД,
про валютний контроль, про митну статистику, про інформування,
консультування і попередні рішення і т.д.
Любов Лозінська,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Актуальні проблеми податку з реклами
В процесі глобалізації та розширення світового ринку реклама стала невід’ємною
частиною сучасного ділового життя. Практично всі господарюючі суб’єкти,
здійснюючи свою
діяльність користуються її послугами, та сплачують податок з реклами при її розміщенні.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про рекламу" від 3 липня 1996 р.(чинної редакції)
реклама - інформація про особу чи товар, розповсюджена в будь-якій формі та в будь-який спосіб і
призначена сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та
їх інтерес щодо таких
особи чи товару.
З точки зору ідентифікації реклами як такої дане визначення є неповним і не наводить
достатньої кількості ознак для відмежування реклами від не рекламних матеріалів. Якщо строго
дотримуватись букви закону, на даному етапі практично кожен інформаційний матеріал у ЗМІ
можна вважати рекламою при розміщенні
якої необхідно сплачувати податок з реклами.
Дещо конкретизує рекламу при використанні якої необхідно сплачувати податок на
рекламу Декрет Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 р. № 56-93 «Про місцеві податки і
збори». Згідно ст.11 даного документа податок з реклами сплачується «з усіх видів об’яв і
повідомлень, які передають інформацію з комерційною метою
за допомогою ЗМІ, преси,
телебачення, афіш, плакатів, рекламних щитів, інших технічних засобів, майна та одягу: на
вулицях, магістралях, площах, будинках, транспорті та в інших місцях». З цього випливає що
головним критерієм розмежування реклами від не реклами є мета – одержання прибутку. А отже
214
інформація, що розповсюджується без зазначеної мети до реклами не належить, а податок не
стягується.
Податок з реклами (Advertising Tax) – місцевий непрямий податок, що стягується з вартості
послуг за встановлення та розміщення оголошень і повідомлень, які передають інформацію з
комерційною метою за допомогою засобів масової інформації, преси, телебачення, афіш, плакатів,
рекламних щитів, інших технічних
засобів, майна та одягу; на вулицях, магістралях, майданах,
будинках, транспорті та в інших місцях.
На сьогоднішній день ст. 11 Декрету КМУ № 56-93 визначає, що об’єктом податку з
реклами є вартість послуг за встановлення та розміщення реклами. В об’єкт оподаткування не
входять вартість виготовлення реклами або вартість консультацій з питань
розміщення реклами, а
також вартість інших рекламних послуг. Входить лише вартість послуг з установки та розміщення
реклами.
Згідно даної норми умовами оподаткування є саме наявність вартості замовлених послуг
виробника реклами рекламодавцем,а також момент оплати послуг з установлення і розміщення
реклами. По суті, виписуючи рахунок за розміщення реклами, окремим рядком зазначають
ставку і
суму податку з реклами. І сплачується ця сума одночасно з оплатою послуг. Виникає ряд наступ
них запитань і одне з них - Чи матиме місце оподаткування суб’єкта господарювання, який
виступив як виробником реклами, так і її замовником?
Безперечно, така реклама розміщується виключно з комерційною метою. Але у ст. 11
Декрету про місцеві податки чітко визначено об’єкт оподаткування – це вартість послуг за
встановлення і розміщення реклами. Тому для сплати податку повинні бути наявними саме
послуги з розміщення реклами, до того ж платні. У випадку самореклами відсутні послуги як такі:
суб’єкт не надає сам собі послуги і тим більше не
платить сам собі за розміщення реклами
(відсутній об’єкт оподаткування, а тому податок з реклами платити нема з чого).
У цей самий час відповідно до листа ДПАУ від 23 лютого 2001 р. № 91/4/18-1 йдеться про
зовсім інший висновок: «У випадку, якщо газета розміщує на своїх сторінках власну рекламу, вона
повинна нарахувати податок
з реклами з розрахунку тарифів на платні послуги за розміщення
реклами, затверджених для розрахунку з іншими організаціями. Якщо газета розміщує лише
власну рекламу і тарифів на розміщення реклами не існує, вона повинна нарахувати податок із
розрахунку собівартості виготовлення друкованого засобу пропорційно питомій вазі від місця, яке
займає реклама». Дані роз’
яснення набувають дуже сумнівної юридичної сили, адже прямо
суперечать Декрету КМУ, що має юридичну силу закону тоді як Лист ДПА навіть не є
підзаконним актом.
Не мають права й органи місцевого самоврядування самостійно розширяти та тлумачити
об’єкт оподаткування для податку з реклами. Це не входить до їх компетенції, визначеної ст
.18
Декрету про місцеві податки. Об’єкт оподаткування – вартість послуг за встановлення і
розміщення реклами — встановлений на законодавчому рівні і місцеві правила не можуть його
розширяти, а вимоги податківців на місцях щодо його сплати за підвищеними ставками —
незаконні.
Законопроект Податкового Кодексу України дещо усуває дані проблеми. Згідно з текстом
зазначеного вище
законопроекту, думка про сплату податку з самореклами є дуже привабливою
для наших законодавців. Цим законопроектом передбачено, що базою оподаткування, серед
іншого, є «вартість понесених затрат на самостійне виготовлення та/або розповсюдження
(розміщення) своєї реклами, якщо рекламні роботи виконуються власними силами рекламодавця».
І щоб остаточно усунути усі сумніви, в переліку платників
податку з реклами за текстом
законопроекту чітко вказані виготівники та/або розповсюджувачі реклами, якщо вони самі є
рекламодавцями.
215
Руслан Макаєв,
Фінансово-правовий коледж
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка
Проблеми визначення місця банківського права в системі права України
Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що у сучасній правовій науковій
літературі існує певна проблема щодо визначення банківського права — це правовий інститут чи
галузь права, який характер цього правового утворення — чи
є воно комплексним? Слід
зауважити, що ця дискусія не є новою тенденцією й має певне теоретичне підґрунтя.
Ще М. М. Агарков у своїх лекціях зазначав, що під терміном «банківське право» можна
розуміти сукупність юридичних норм, які регулюють організацію та діяльність банків (кредитних
установ). До організації та до діяльності кредитних установ мають
застосовуватися норми, які
регулюють майновий обіг взагалі, та норми, безпосередньою метою яких є врегулювання тих або
інших питань банківського права. Тобто банківське право, в основному, являє собою спеціальний
розділ торгівельного права, присвячений банкам.
Цілий ряд авторів відносить банківське право суто до фінансового права, або банківське
законодавство — лише до внутрішньогалузевого законодавства,
яке є складовою фінансового
законодавства. І. С. Гуревич вважає банківське право підгалуззю фінансового права. Однак навряд
чи можна погодитися з такою думкою. Поль Марі Годме так визначав предмет фінансового права:
«Фінансове право — галузь публічного права, предметом якого є норми, які регулюють державні
фінанси». При цьому, автор цілком справедливо підкреслює публічний
характер фінансового права
в країні, що має розвинуту ринкову економіку. Представники теорії господарського права довгий
час обстоювали позицію, відповідно до якої банківське право є невідокремленою складовою
частиною господарського права як самостійної галузі права. Зокрема, І. А. Тинчук розглядає
позички, а також відносини з кредитування як складову частину системи господарських
зобов’язань
. М. Л. Коган також вважає, що відносини, в яких беруть участь банки, є господарсько-
правовими. Слід зазначити, що наведено думки 70-х рр. ХХ ст., тобто дореформеного періоду,
тому в основу виділення господарського права як самостійної правової галузі було закладено
співвідношення організаційно-планових та майнових елементів у сфері соціалістичного
виробництва.
К.
Гавальда і Ж. Стуфлє вважають банківське право самостійною галуззю права. Однак ми
вважаємо за доцільне погодитися з позицією Л. Г. Єфімової, яка зазначає, що суспільні відносини,
що певною мірою регулюються банківським правом, не можна визнати настільки своєрідними,
щоб вони могли становити предмет окремої галузі права. Єфімова Л. Г. зазначає, що термін
«банківське право» застосовується до сукупності нормативних актів, що регулюють порядок
організації і діяльності кредитних установ Росії, головним чином банків, а також порядок
здійснення ними банківських операцій. На наш погляд, зазначений підхід приводить до небезпеки
змішування галузі права і галузі законодавства, бо під банківським правом Єфімова Л. Г. розуміє
банківське законодавство
.
Тосунян Г. А. спочатку обстоював таку саму позицію, оскільки зазначав, що «сукупність
юридичних норм, якими регулюється створення і діяльність кредитних організацій, в першу чергу
банків, а також тих норм, що регламентують банківські операції, не є ні галуззю, ні підгалуззю
права, оскільки вона не відповідає критеріям галузі права, визнаним в нашій
юридичній науці. У
ній відсутні специфічні, тільки їй притаманні предмет і метод правового регулювання». Тому її, цю
сукупність юридичних норм, автор розглядає лише як «комплексну галузь законодавства».
Однак, уже в наступній своїй праці він дещо змінив свій погляд і зазначає, що є цілком
правомірним розглядати банківське право як комплексну галузь законодавства
, яка поступово
переростає в галузь права, розуміючи під ним, з одного боку, сукупність цивільно-правових норм,
які регулюють товарно-грошові відносини, що складаються при здійсненні банками та іншими
фінансовими інститутами, які виконують банківські операції, діяльності в кредитно-банківській
сфері, а з іншого боку, сукупність адміністративно-правових норм (або точніше — фінансово-
правових норм), які регулюють управління державними фінансами з боку суб’єктів банківської
системи. Як комплексна галузь законодавства, банківське законодавство являє собою похідне
структурне утворення в системі законодавства і включає норми різних галузей права.
216
М. І. Піскотін, у свою чергу, вважає, що банківське право слід розглядати як самостійну
комплексну галузь права. І зазначає, що розрізнення в даному випадку галузі законодавства і галузі
права є штучним і може лише затемнити суть справи.
Такими чином, банківське право не доречно розглядати як самостійну галузь права.
Основним критерієм
розмежування норм права на галузі є предмет і метод правового регулювання.
Метод правового регулювання є додатковим юридичним критерієм, який є похідним від предмета,
оскільки своєрідність методу правового регулювання зумовлюється предметом. Самостійного
значення він не має, але в поєднанні з предметом сприяє точному поділу права на галузі.
На нашу думку, банківське право
необхідно розглядати як інститут фінансового права,
адже відносини, які складаються в сфері банківської діяльності співпадають з відносинами,
які становлять предмет фінансового права. Також певна сукупність відносин регулюється
господарським правом (внутрішньо господарська діяльність банків), трудовим правом (трудові
відносини). Банківські правовідносини на сучасному етапі регулюється нормами різних галузей
права: публічних (конституційного, фінансового
, господарського, кримінального) та приватних
(цивільного, цивільно-процесуального). Отже, ми можемо говорити не про банківське право як
галузь права, а про банківське законодавство як галузь законодавства, що є комплексною.
Банківське право в різних сферах банківських відносин використовує різні методи:
імперативні і диспозитивні, що виключає єдність правового регулювання.
Можна зробити висновок
, що банківське право є інститутом фінансового права і
включає в себе відносини, які складаються у процесі банківської діяльності, а також у
процесі функціонування банківської системи.
Віктор Мушенок
Національний університет біоресурсів
та природокористування України
Проблеми правового регулювання окремих напрямів державної підтримки аграрних
товаровиробників
Протягом остатніх років не є помітною активна державна підтримка аграрних
товаровиробників. Така ситуація складається не лише по причині відсутності достатніх фінансових
ресурсів у держави. На нашу думку, однією з причин цього є й недостатнє приділення уваги
дослідженню державної підтримки як правового явища. Нашою метою є дослідження правового
регулювання основних напрямів
функціонування державної підтримки аграрних товаровиробників
через аналіз норм чинного законодавства України та надання пропозицій щодо підвищення її
ефективності.
Слід зазначити, що в аграрно-правовій літературі під державною підтримкою сільського
господарства розуміються законодавчо закріплені соціальні, організаційні, економічні та правові
механізми, завдяки яким аграрним товаровиробникам надається державою необхідна допомога
компетентними органами для
стимулювання виробництва сільськогосподарської продукції,
розвитку аграрного ринку й забезпечення продовольчої безпеки населення.
Державна підтримка селу надається через використання економічних методів регулювання,
що здійснюються в певних правових формах, як-то державне регулювання цін на
сільськогосподарську продукцію, бюджетне фінансування, дотування або виплата компенсацій,
пільгове кредитування, страхування сільськогосподарських культур, товарний кредит, фінансова
оренда (
лізинг) тощо.
На сьогодні одним із найважливіших методів державної підтримки аграрних
товаровиробників, на нашу думку, є державна підтримка шляхом здійснення особливої податкової
політики в аграрній сфері.
Слід зазначимо, що вперше в консолідованому вигляді засоби її втілення було вміщено в
Законі України "Про стимулювання розвитку сільського господарства України на період 2001-2004
років". Розглядаючи
цей напрям державної аграрної політики, слід зупинитися лише на окремих
найважливіших аспектах оподаткування.
Так, специфічним податком, який можуть сплачувати лише сільськогосподарські
товаровиробники, є фіксований сільськогосподарський податок, правові засади якого
217
регламентовано Законом України "Про фіксований сільськогосподарський податок" від 17 грудня
1998 р., № 320-XIV. Він сплачується в рахунок таких податків і зборів (обов'язкових платежів), як-
то: податок на прибуток підприємств, плата (податок) за землю, податок із власників транспортних
засобів та інших самохідних машин і механізмів, комунальний податок тощо. Інші ж податки та
збори (обов'язкові платежі), визначені Законом України "Про систему оподаткування" від
25 червня 1991 р., № 1251-XII (в редакції Закону від 18 лютого 1997 р., № 77/97-ВР), сплачуються
сільськогосподарськими товаровиробниками в порядку, на умовах і в розмірах, зазначених
законодавчими актами України. Платником фіксованого сільськогосподарського податку можуть
бути лише юридичні особи, які є сільськогосподарськими підприємствами, селянські
та інші
господарства, що займаються виробництвом (вирощуванням), переробкою та збутом
сільськогосподарської продукції, а також рибницькі, рибальські й риболовецькі господарства, які
займаються розведенням, вирощуванням і виловом риби у внутрішніх водоймах (озерах, ставках і
водосховищах), у яких сума, одержана від реалізації сільськогосподарської продукції власного
виробництва та продуктів її переробки за попередній звітний (податковий
) рік, перевищує 75%
загальної суми валового доходу.
Деталізують питання нарахування і справляння фіксованого сільськогосподарського
податку постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Положення про порядок
справляння та обліку фіксованого сільськогосподарського податку" від 23 квітня 1999 р., № 658,
накази Державної податкової адміністрації України "Про заходи щодо забезпечення виконання
Закону України "Про фіксований сільськогосподарський податок" від 27
квітня 1999 р., № 230
(зареєстрований в Міністерстві юстиції України 6 травня 1999 р. за № 289/3582) і "Про
затвердження Порядку проведення органами Державної податкової служби реструктуризації
(відстрочки) сплати сум фіксованого сільськогосподарського податку у випадку виникнення форс-
мажорних обставин" від 28 вересня 2004 р., № 562 (зареєстрований у Міністерстві юстиції України
13 жовтня 2004 р. за № 1308/9907) та ін.
Як вбачається з викладеного, в Україні сформована нормативна база державної
підтримки сільськогосподарських товаровиробників шляхом створення особливої податкової
політики в аграрній сфері.
У цілому ж, зважаючи на проаналізовані приписи законодавства України, можна
зробити висновок, що правове регулювання державної підтримки аграрних товаровиробників
через особливу податкову політику є дещо однотипним та має за
мету здійснення основних
функцій необхідних в першу чергу державі: забезпечення продовольчої безпеки (мається на
увазі забезпечення населення продовольчими товарами за рахунок власних резервів), яка є
важливим складником національної безпеки.
Питання гарантування стимулювання виробництва сільськогосподарської продукції
аграрними товаровиробниками та створення гарантій для зайнятих у сільському
господарстві аграрних товаровиробників з урахуванням специфіки останнього
, пов'язаної із
залежністю від несприятливих природо-кліматичних умов та стихійних лих враховано в
законодавстві не належним чином. Ця проблема потребує подальшого вивчення та
узагальнення і може бути вирішена через внесення змін до податкового законодавства про
застосування системи постійних податкових пільг для сільськогосподарських
товаровиробників постраждалих від негативного впливу несприятливих природо-
кліматичних умов.
Ірина Огороднікова,
аспірант 2-го року навчання
Національного університету державної
податкової служби України
Міжнародний досвід регулювання відносин, що виникають в процесі реалізації
заходів адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері оподаткування
Актуальність даного дослідження полягає в тому, що інтенсивні міжнародні зв′язки
України та її участь в інтеграційних процесах передбачає
те, що вітчизняні проблеми податкової
218
практики і напрямки політики в сфері оподаткування не можуть бути ізольованими від досвіду
зарубіжних держав в регулюванні даної галузі.
Дослідженням міжнародного досвіду регулювання відносин, що виникають в процесі
реалізації заходів адміністративної відповідальності, займалися такі вчені, як О.А. Банчук, В.К.
Колпаков, Д.М. Лук′янець, І.Б. Колушко, Л.В
. Гаврилова та інші. Серед зарубіжних вчених
дослідження в даній сфері проводили польський професор Д. Зуміло-Кільчицька, М. Боярський, К.
Єндрюс.
Проте, міжнародний досвід регулювання відносин, що виникають в процесі реалізації
заходів адміністративної відповідальності за правопорушення в сфері оподаткування, залишається
недостатньо дослідженими. Тому мета даної публікації полягає у вивченні, аналізі та
узагальненні
міжнародного досвіду реалізації заходів адміністративної відповідальності за правопорушення в
сфері оподаткування, а також виробленні пропозицій щодо вдосконалення системи регулювання
даної системи відносин, що дозволить уникнути колізій при застосуванні законодавства України у
випадках податкових правопорушень.
Коло правопорушень в сфері оподаткування, що регулюються засобами адміністративної
відповідальності, у кожній конкретній країні відрізняється своїми
особливостями. Слід зазначити,
що адміністративні санкції за правопорушення в сфері оподаткування в деяких державах
встановлюються не адміністративними кодексами, а нормами, які входять до податкового зако-
нодавства.
Вважаємо за необхідне звернути увагу на те, що в Російській Федерації регулювання
правопорушень в сфері оподаткування також відбувається засобами адміністративної
відповідальності, що закріплено на
законодавчому рівні.
Так, в Кодексі Російської Федерації про адміністративні правопорушення від 30.12.2001 N
195-ФЗ міститься чіткий перелік правопорушень в сфері оподаткування. Водночас розділ VI
«Налоговые правонарушения и ответственность за их совершение» Податкового кодексу
Російської Федерації від 31 липня 1998 року містить положення, що чітко регулюють питання
співвідношення норм податкового та адміністративного законодавства щодо застосування заходів
адміністративної відповідальності за правопорушення в сфері оподаткування.
Пропонуємо, враховуючи досвід економічно розвинених держав Західної Європи та
англо-американської правової сім
′
ї, розвивати саме механізм застосування заходів
адміністративної відповідальності за податкові правопорушення, а для цього внести
відповідні зміни не тільки до КпАП України, а й до відповідних вузькоспеціалізованих
нормативно-правових актів.
У процесі прийняття змін до КпАПУ та формування розділу, що буде ефективніше
регулювати сферу реалізації заходів адміністративної відповідальності за податкові
правопорушення
, вважаємо за необхідне врахувати досвід Російської Федерації та
сконструювати більш досконалу модель регулювання вищезазначених відносин. Зокрема,
пропонуємо:
1) змінити назву глави 12 КпАП України «Адміністративні правопорушення в
галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій
діяльності» на «Адміністративні правопорушення в галузі податків та зборів, фінансів і
підприємницькой діяльності»;
2) віднести до вищезазначеного розділу наступні статті (із відповідною
зміною номерів статей):
− стаття 163-1 (155) «Порушення порядку ведення податкового обліку, надання
аудиторських висновків»;
− стаття 163-2 (156) «Неподання або несвоєчасне подання платіжних доручень на
перерахування належних до сплати податків та зборів (обов'язкових платежів)»;
− стаття 163-3 (157) «Невиконання законних вимог посадових осіб органів державної
податкової
служби»;
− стаття 163-4 (158) «Порушення порядку утримання та перерахування податку на
доходи фізичних осіб і подання відомостей про виплачені доходи»;
− стаття 164-1 (159) «Порушення порядку подання декларації про доходи та ведення
обліку доходів і витрат»;
219
− стаття 165-1 (160) «Порушення законодавства у сфері загальнообов'язкового
державного пенсійного страхування»;
− стаття 165-3 (160-1) «Порушення строку реєстрації як платника страхових внесків
до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок
безробіття, несвоєчасна або неповна сплата страхових внесків»;
− стаття 165-4 (160-2) «Порушення законодавства про загальнообов'язкове державне
соціальне страхування від нещасного випадку на
виробництві та професійного захворювання,
які спричинили втрату працездатності»;
− стаття 165-5 (160-3) «Ухилення від реєстрації як платника страхових внесків до
Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, несвоєчасна або
неповна сплата страхових внесків, а також порушення порядку використання страхових
коштів»;
− стаття 164 (161) «Порушення порядку провадження господарської діяльності»;
− стаття 166-2 (161-2) «Неправомірні угоди між
підприємцями»;
− стаття 166-3 (162) «Дискримінація підприємців органами влади і управління»;
− стаття 166-5 (163) «Порушення банківського законодавства, нормативно-правових
актів Національного банку України або здійснення ризикових операцій, які загрожують
інтересам вкладників чи інших кредиторів банку»;
− стаття 166-9 (164) «Порушення законодавства щодо запобігання та протидії
легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом»;
− стаття 166-10 (162-1) «Порушення порядку видачі
документа дозвільного
характеру»;
− стаття 166-11 (162-2) «Порушення законодавства про державну реєстрацію
юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців»;
− стаття 166-12 (162-3) «Порушення законодавства про ліцензування певних видів
господарської діяльності.
3) доповнити вищезазначену главу КпАПУ на зразок КоАП РФ наступними
статтями:
− 155-1 «Порушення строку постановки на облік в податковому органі»;
− 155-2 «Порушення строку
надання відомостей про відкриття та закриття рахунку
в банку або іншій фінансовій організації»;
− 157-1 «Не надання відомостей, необхідних для здійснення податкового контролю»;
− 163-1 «Порушення порядку відкриття рахунку платнику податків».
4) внести до проекту Податкового кодексу України розділ під назвою
«Відповідальність за правопорушення в сфері оподаткування».
5) Включити у відповідний
розділ Податкового кодексу України відсильну
статтю до КпАПУ, де, зокрема, зазначити порядок притягнення до адміністративної
відповідальності за правопорушення в сфері оподаткування.
Анастасія Олешко,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченко
Актуальність прийняття Податкового кодексу України
Податкова система України в сучасний період розвивається динамічно і суперечливо. Це
зумовлюється складними економічними та політичними
процесами в державі і водночас, складним
і суперечливим розвитком законодавства,що її регулює. Світова криза суттєво ускладнила процес
наповнення бюджетів усіх рівнів. Ситуація примушує шукати нові інструменти у стосунках з
платниками податків, значна кількість з яких, у разі бездіяльності державних органів або посиленні
фіскального тиску, може спрямувати свої фінансові потоки
повз державну скарбницю. На жаль, за
оцінками міжнародних організацій, відносини між платниками податків та податковими органами
України є надмірно бюрократизованими та непрозорими. Існуючі механізми державного
220
управління в цій сфері зменшують ефективність процесу сплати податків та знижують рівень
національної податкової конкуренції.
Безперечно, що складні проблеми розвитку податкового законодавства України головною
й об’єктивною причиною мають економічні проблеми, проте водночас його недосконалість
пов’язана великою мірою і з суб’єктивними чинниками, одним з яких є нечіткість положень
нормативних
актів,неузгодженість правових норм, які в них містяться між собою та положеннями
інших нормативно-правових актів, недостатній рівень підготовки проектів законів та інших
нормативно-правових актів.
Розробка й прийняття Податкового кодексу - логічний та необхідний крок у процесі
реформування податкової системи в України. До речі, Україна єдина держава на пострадянському
просторі,
яка досі не прийняла такого важливого закону.
На сьогодні у сфері оподаткування діє близько 2500 нормативно-правових актів, при
цьому, мають місце випадки, коли норми різних актів законодавства суперечать одна одній.
Безумовно, що працювати безконфліктно і комфортно платникам податків у такому заплутаному
правовому середовищі дуже непросто. Вітчизняному бізнесу потрібні менша кількість податків
,
нижчі ставки, узгоджені між собою норми податкового законодавства. Практично всі опитування
підприємців свідчать, що найпершою перешкодою для бізнесу вони вважають незрозуміле і
нестабільне законодавство.
Спроби нарощування податкових надходжень за допомогою адміністративних заходів
мають лише тимчасові результати, а інколи призводять до нарощування заборгованості платників
податків по податках, зборах та обов’язкових
платежах.
На нинішньому етапі розвитку нашої країни, коли основним мотивом економічної політики
повинна бути безпосередня орієнтація держави на зростання добробуту народу, активізацію
інвестиційної і підприємницької діяльності, є нагальна необхідність невідкладного реформування
податкової системи, створення цілісного, узгодженого, стабільного податкового законодавства.
Основна задача Податкового кодекса - створення правового поля з регулюванням
податкових відносин і
забезпечення надходжень у бюджет країни. З ухваленням кодексу податкова
система України виконуватиме не тільки фіскальну, а й стимулюючу функцію. Йдеться, передусім,
про механізми стимулювання інвестиційно-інноваційних процесів в економіці та про
запровадження ефективнішої системи соціального захисту громадян. У результаті українські
підприємства зможуть ефективніше використовувати кошти, вкладені у нове обладнання. Новий
кодекс дасть можливість усунути чимало недоліків у діючому податковому законодавстві. Він
повинен бути єдиним комплексним, рамковим законодавчим актом, правові норми якого
врегулювали б взаємовідносин у процесі оподаткування, зборів та обов'язкових платежів між усіма
суб'єктами економічних відносин.
Безумовно, є виправданими і необхідними цілі і завдання проекту Податкового кодексу,які
передбачають
створення спільної податкової системи, упорядкування механізму стягнення
податків та посилення відповідальності за їх несвоєчасну сплату, забезпечення чіткого визначення
об’єктів оподаткування з метою запобігання випадкам подвійного оподаткування, забезпечення
справедливого підходу при оподаткуванні всіх категорій платників. Значною мірою ці завдання у
проекті Податкового кодексу реалізовані. Заслуговує позитивної оцінки єдиний підхід при
визначенні основних засад їх запровадження та справляння, визначення виключного переліку
податків та зборів. Слід зазначити, що проект Податкового кодексу закріплює багато положень,які
конкретизують методологію розрахунку податків,зборів та інших обов’язкових платежів,що є
безперечно позитивними.
Позитивним є також зменшення ставки з прибутку підприємств до 20 відсотків,
запровадження стимулів для активізації
інвестиційної діяльності, а також зменшення загальної
ставки податку на додану вартість,що крім зменшення податкового пресингу буде сприяти
легалізації доходів, їх виводу з «тіні», функціонуванню суб’єктів оподаткування на засадах
законності. Водночас, не всі положення проекту сформульовані чітко і відповідають Конституції
України та іншим законодавчим актам.
Удосконалення податкового законодавства, передбачене
проектом Податкового кодексу
України, повинно мати на меті створення умов для подальшого інтегрування країни до світової
спільноти,адаптації податкового законодавства України до законодавства Європейського Союзу.