Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених
Подождите немного. Документ загружается.
201
порядок здійснення парламентського бюджетного контролю з боку комітетів Верховної Ради
України, в тому числі і Комітету Верховної Ради України з питань бюджету.
Олександр Вареник,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Курсова політика Національного банку України
Актуальність теми дослідження обумовлена сучасними посткризовими процесами в
Україні, що провокують неоднозначне ставлення
до Національного банку України, його
керівництва та обраної лінії управління фінансово-кредитною системою. Кризові явища пов’язані
насамперед із падінням купівельної спроможності громадян, викликаної знеціненням національної
валюти. Питання врегулювання валютного курсу лежить у основі стабілізації національної
економіки, тому дане дослідження є важливим у визначенні засобів ефективного управління
фінансовою системою. Отже основною
метою моєї роботи є дослідити значення курсової політики
з поміж інших галузевих функції держави, основні методи регулювання валютних курсів
державою та її компетентними органами і регулятивний вплив даних методів на стан національної
валюти та економічному достатку держави.
Як відомо, курс валюти – величина, що визначає коефіцієнт обміну одиниці однієї валюти
на
іншу. З юридичної точки зору курс національної валюти – оцінка діяльності фінансової системи
з боку іноземних капіталів. За ст. 8 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання…»
зазначається, для валютних операцій встановлюється офіційний курс, виражений у національній
валюті. Для фінансових операцій, бюджетних та митних платежів використання курсу НБУ є
обов’язковим, а купівля іноземної
валюти на міжбанку регулюється НБУ встановленням розміру
маржі за придбання валюти. Засади побудови курсової політики також покладені в Указі
Президента «Про вдосконалення валютного регулювання». Ним затверджується встановлення
неофіційного курсу національної валюти результатами ринкових торгів на Українській
міжбанківській валютній біржі. Отже у встановленні курсу валют беруть участь всі учасники
економічних процесів.
Реально ціна національної валюти відображена попитом на неї з боку
іноземних інвесторів. Курсова політика держави визначена у теорії фінансів як вільно плаваючий
валютний курс (на різних етапах існування України офіційно встановлювалась політика
фіксованого курсу та регульованого плаваючого курсу), побудований на основі ринку та без
закріпленого «валютного коридору» у торгах на міжбанку
. Різниця курсу міжбанку із офіційним
курсом визначається економічними інтересами покупців валюти та її ліцензованих реалізаторів,
що конкуруючи між собою встановлюють власний курс купівлі-обміну відмінний від офіційного.
Правління НБУ, що має право оперативно обирати напрям фінансової політики держави та
застосовувати інструменти регулювання курсу обрало валюту до якої прив’язується курс
гривні
долар США, що визначається як найбільш стійка та поширена валюта в Україні за якою
здійснюється оплата більшості зовнішньоекономічних договорів. Офіційний курс гривні, НБУ
встановлює щомісячно по відношенню до 35 валют світу. Встановлення курсу валюти до
дорогоцінного металу Закон унеможливлює.
Основними інструментами регулювання валютного курсу Закон «Про Національний банк
України» ст. 46 передбачає
проведення дисконтної та девізної політики. Такі засоби спрямовані на
вилучення або поповнення грошовою масою економіки країни. Дисконтна політика (абзац 2 ст.46)
передбачає зміну Правлінням НБУ облікової ставки, що утворює інтерес до купівлі державного
кредиту з боку комерційних банків і тим самим залучає кошти до в економіку або призводить до
протилежного якщо
облікова ставка НБУ збільшується. Цей інструмент НБУ застосував досить
масивно і в здешевлення гривні, викликаної, переважно, великою емісією, необхідною для
виконання державного бюджету, кредитування комерційних банків було зменшено. Шляхом
подорожчання кредиту попит на нього падав і НБУ випускав менше коштів у обіг як засіб
стримування надлишку гривні. Щодо девізної політики, то
її Національний банк проводить
шляхом купівлі-продажу запасів іноземних валют на фінансових ринках. Переважно купується
долар США, що має попит в Україні. Девізна політика, що має назву політики валютних
інтервенцій має на меті підтримання курсу національної валюти шляхом зниження попиту на
202
іноземну валюту. У такому випадку Правління НБУ створює та фіксує необхідні резерви іноземної
валюти і у випадку збільшеного ринкового попиту на дану валюту НБУ приймає рішення про
продаж резервів іноземної валюти на фінансових ринках. Додаткова маса валюти зменшує її
пропозицію на ринку, отже сприяє зміцненню курсу продажу національної валюти. Також
купуючи
іноземну валюту з урахуванням різних соціально-економічних процесів у державах-
емітентах цієї валюти, і продаючи її у випадку змінення ситуації у даній країні, НБУ одержує
біржовий дохід. Такі функції здійснюються Управлінням валютного резерву та здійснення
операцій на відкритому ринку НБУ, що спеціалізовано вивчає ситуацію на валютних ринках та
визначає оптимальний
період купівлі-продажу валют. Інші курсові регулювання, що застосовує
НБУ для коригування валютного курсу прямо пов’язані із причиною, що викликала таке
положення національного фінансового ринку НБУ реалізовує спільно із Кабінетом Міністрів,
застосовуючи різні економічні елементи регулювання.
Загалом курсова політика залежить від комплексного стану економіки, тому регулятивна
функція НБУ має спеціальні
повноваження. НБУ, що є спеціальнім органом, і очолює фінансово-
кредитну систему України має низку необхідних функцій по дотриманню її рівноваги. Функції
регулювання валютного курсу полягають у аналізуванні економічних процесів у державі та у
міжнародному економічному просторі, що впливають на вартість національної валюти (ст.5, п 16)
та у здійсненні оперативних заходів управління
із залученням валютних ресурсів (ст. 5, п. 14),
інших національних систем, зовнішньоекономічних, біржових та ринкових інструментів (ст. 5, п
23), системи комерційних банків, що працюють відповідно до актів НБУ і реалізують його
політику.
Альона Гарбінська
Національний університет
державної податкової служби України
Система органів валютного контролю в Україні та їх повноваження
Актуальність теми дослідження
обумовлюється тим, що для здійснення валютного
контролю в Україні створено систему суб'єктів валютного контролю, тобто органів, наділених
повноваженнями щодо вжиття заходів із перевірки дотримання валютного законодавства, хоча
процедури проведення даних перевірок залишаються належним чином не унормовані.
Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і
валютного контролю»
від 19.02.1993 р. № 15-93, органами валютного контролю є Національний
банк України, Державна податкова адміністрація, Державна митна служба України, Міністерство
транспорту та зв’язку України.
Органи валютного контролю виконують свої функції та реалізують повноваження у сфері
валютних правовідносин. До загальних повноважень органів валютного контролю в межах їх
компетенції віднесено контроль за здійсненням резидентами
і нерезидентами валютних операцій в
Україні, за відповідністю таких операцій законодавству та за дотриманням ними нормативних
актів органів валютного контролю, а також можливість самостійного прийняття рішення про
притягнення до відповідальності осіб, що порушили валютне законодавство.
Залежно від правового статусу та повноважень наглядового органу можна виділити такі
види валютного контролю: валютний
контроль митних органів України; валютний контроль
податкових органів; валютний контроль Національного банку України.
Валютний контроль митних органів держави пов'язаний із валютними операціями, що
здійснюються резидентами та нерезидентами у зв'язку з переміщенням через митний кордон
України. Цей вид валютного контролю є досить своєрідним, оскільки поділ наглядових суб'єктів на
органи
та агентів валютного контролю здійснюється в межах єдиної ієрархічної структури
Державної митної служби України. Чинне законодавство України, зокрема ст. 11 Митного кодексу
України, визначає, що до завдань митних органів України у сфері реалізації митної політики
України належить контроль за дотриманням правил переміщення валютних цінностей через
митний кордон України. Аналогічна норма щодо
виконання функції валютного контролю митними
органами міститься і в Декреті «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».
203
Предметом валютного контролю митних органів є лише валютні операції, пов'язані з
переміщенням грошових коштів або товарів через митний кордон України, а саме: переміщення
через митний кордон валютних цінностей, валюти України та іноземної валюти, цінних паперів,
виражених у валюті України та іноземній валюті; здійснення валютних операцій, пов'язаних із
переміщенням через
митний кордон України товарів та транспортних засобів. Основним методом
валютного контролю, застосовуваним митними органами, є перевірки, які провадяться або з огляду
на факт переміщення через кордон валютних цінностей і товарів, або за ініціативою митних
органів, тобто під час здійснення планових перевірок осіб зовнішньоекономічної діяльності.
У Законі України «Про державну податкову
службу в Україні», на відміну від Декрету
КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», де зазначено, що Державна
податкова адміністрація України здійснює фінансовий контроль за валютними операціями
резидентів і нерезидентів на території України, визначено конкретні повноваження органів
державної податкової служби у сфері валютного контролю, а саме здійснення контролю за
дотриманням
законодавства про валютні операції, контролю за законністю валютних операцій
резидентів і нерезидентів та розгляд звернень громадян, підприємств, установ та організацій з
питань валютного контролю.
Податкові інспекції разом із уповноваженими банками як агентами валютного контролю
здійснюють подвійний валютний контроль за обґрунтованістю платежів у іноземній валюті за
експортно-імпортними контрактами, що укладаються
фізичними та юридичними особами,
оскільки уповноважені банки зобов'язані повідомляти податкову інспекцію про платежі клієнтів
банку в іноземній валюті на користь нерезидентів.
Валютний контроль Національного банку України посідає домінуюче місце в системі
валютного контролю, оскільки основний масив валютних операцій здійснюється за
посередництвом уповноважених банків, інших фінансових установ та національного оператора
поштового
зв'язку, які отримали від Національного банку генеральні ліцензії на здійснення
валютних операцій і наділені правами агентів валютного контролю за такими операціями
Враховуючи, що валютний контроль є лише однією з функцій Національного банку України,
виконання цих функцій безпосередньо покладене на Департамент валютного контролю та
ліцензування, який є самостійним структурним підрозділом
центрального апарату Національного
банку. Контрольні повноваження Національного банку України реалізуються шляхом перевірок,
але виникає питання щодо кола об'єктів цього виду валютного контролю: Національний банк може
здійснювати перевірки будь-яких учасників валютних відносин чи лише уповноважених банків.
Стаття 12 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного
контролю» вказує на
право органу валютного контролю, а також Національного банку України
здійснювати перевірки валютних операцій резидентів і нерезидентів у межах їх повноважень.
Отже, основним методом валютного контролю на сучасному етапі є перевірка, що
застосовується уповноваженими органами валютного контролю, які наділені відповідними
владними повноваженнями в цій сфері. Законодавець, надавши право органам валютного
контролю
повноваження, не створив та не систематизував законодавчих норм, що врегульовують
процедуру проведення перевірок даними органами, тому процедури здійснення перевірок
органами валютного контролю потребують відповідного законодавчого врегулювання та
удосконалення.
Олена Дічкова,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Розпорядники бюджетних коштів як учасники першої стадії бюджетного процесу
Актуальність теми дослідження обумовлена
тим, що розпорядники бюджетних коштів
беруть активну участь в усіх стадія бюджетного процесу, відповідно до наданих їм законодавством
повноважень. Можливість реалізації цих повноважень, залежить від стадій бюджетного процесу і
кожне з повноважень (прав та обов’язків) здійснюється послідовно й у чітко визначені проміжки часу.
Особливо важливу роль розпорядники бюджетних коштів
відіграють на стадії складання проекту
Державного бюджету України.
204
Деяким питанням статусу розпорядників бюджетних коштів як учасників бюджетного процесу,
присвячені роботи таких науковців, як Л.К. Воронової,
Д.А. Бекерської, А.І. Сироти, Н. І. Хімічевої, М. В. Карасьової, А. І. Худякова, М. Харенко, Н.В.
Сидорової, Н.Я. Якимчук, тощо. Однак дослідженню проблем статусу розпорядників бюджетних
коштів, як учасників
саме першої стадії бюджетного процесу присвячено не достатньо уваги.
Відповідно до Основних напрямків бюджетної політики Кабінет міністрів України
організовує розроблення проекту державного бюджету. З метою підготовки пропозицій до цього
документу Міністерство фінансів розробляє і доводить до головних розпорядників бюджетних
коштів інструкції щодо підготовки бюджетних запитів. У них головні розпорядники бюджетних
коштів відповідно до своєї діяльності зазначають розподіл фінансових та інших ресурсів,
потрібних для здійснення конкретних програм і заходів, що сприяє визначенню реальних
пропозицій до проекту Державного бюджету. В Україні запроваджений підхід складання проекту
Державного бюджету „знизу-вгору”, тобто від окремих розпорядників бюджетних коштів та
одержувачів бюджетних коштів через головних розпорядників бюджетних
коштів до Міністерства
фінансів і Уряду. Але слід зазначити, що “згори–вниз” рухається інформація розпорядникам про
ліміти бюджетних асигнувань. Тобто перша стадія бюджетного процесу - складання проекту
Державного бюджету без участі розпорядників бюджетних коштів неможлива.
Для здійснення програм та заходів, які провадяться за рахунок коштів бюджету, бюджетні
асигнування надаються розпорядникам бюджетних
коштів. Розпорядниками бюджетних коштів, згідно з
Бюджетним кодексом України, є бюджетні установи в особі їх керівників, уповноважені на отримання
бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов’язань та здійснення видатків з бюджету. За обсягом
наданих прав розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників та
розпорядників нижчого рівня. Головні розпорядники бюджетних коштів та їх
функції визначаються
статтею 22 Бюджетного кодексу України.
Міністерство фінансів України та його підрозділи на місцях готують інструкції з приводу
складання бюджетних запитів і доводять їх головним розпорядникам коштів. Інструкції щодо
підготовки бюджетних запитів можуть запроваджувати організаційні, фінансові та інші
обмеження, яких зобов’язані дотримуватися усі розпорядники бюджетних коштів. Головні
розпорядники згідно
з цими інструкціями організовують складання бюджетних запитів та подають
їх на розгляд до Міністерства фінансів України або його підрозділів на місцях відповідно до рівня
бюджету. Власне інструкції розпорядникам бюджетних коштів щодо напрямків політики і програм
разом зі встановленням граничних обсягів видатків формують межі, в яких здійснюється розробка
бюджетних запитів.
П.10. ст
.2. Бюджетного кодексу закріплює поняття бюджетного запиту, як документу,
підготовленого головним розпорядником бюджетних коштів, що містить пропозиції з
відповідними обґрунтуваннями щодо обсягу бюджетних коштів, необхідних для його діяльності на
наступний бюджетний період. Таке визначення потребує уточнення значення «відповідних
обґрунтувань», вимог до їх деталізації, переліку документів, що регулюють обґрунтування. Кошти,
«необхідні для
діяльності» – потрібно конкретизувати це формулювання з погляду відображення
критеріїв результативності виконання розпорядником коштів своїх функцій у рамках бюджетної
програми. Необхідно удосконалити чинне українське законодавство щодо регламентації такого
складного та відповідального процесу, як підготовка і розгляд бюджетних запитів.
Бюджетний запит - структурований за відповідними формами (таблицями) документ, який
містить інформацію щодо: - узагальненого
бюджетного запиту по головному розпоряднику на
наступний бюджетний період у цілому та за функціями згідно з функціональною класифікацією; -
прогнозованого обсягу бюджетних ресурсів, необхідних для забезпечення діяльності головного
розпорядника коштів за джерелами їх формування (по кожній функції); - обсягу бюджетного
запиту головного розпорядника коштів за функціональною та економічною класифікацією; -
показників видатків за мережею
та штатами головного розпорядника (по кожній функції); -
структури видатків головного розпорядника коштів на оплату праці (по кожній функції); - аналізу
управління зобов’язаннями у попередньому та поточному роках і пропозиції щодо приведення
зобов’язання у наступному (плановому) році до граничного обсягу видатків загального фонду у
відповідному році (по кожній функції).
Система
складання, узгодження та затвердження бюджетних запитів покликана захистити
інтереси головних розпорядників коштів при отриманні ними бюджетних повноважень.
205
Міністерство фінансів та фінансові управління згідно зі своїми розрахунками можуть коригувати
бюджетні запити – за результатами одного чи кількох узгоджень майбутніх сум бюджетних
призначень бюджетні запити приймаються. Вони окреслюють зміст і обсяги майбутнього
бюджету, слугують для вираження потреб розпорядника коштів у фінансуванні.
Органи Міністерства фінансів аналізують подану за допомогою бюджетних запитів
інформацію
і приймають рішення про затвердження складених на основі запитів кошторисів.
Проекти кошторисів спочатку обговорюються на колегіальному засіданні (зазвичай), хоча
законодавством така процедура не передбачена. Міністерство фінансів після аналізу отриманих від
головних розпорядників бюджетних коштів запитів і пропозицій щодо обсягу видатків, визначає їх
відповідність Основним напрямам бюджетної політики на наступний бюджетний
рік і готує проект
закону про Державний бюджет України.
Виходячи з вищевикладеного можна зробити наступний висновок, що розпорядники
бюджетних коштів є учасниками бюджетного процесу як окремого виду бюджетних
правовідносин, тому необхідно конкретизувати ст. 20 Бюджетного кодексу України; особливо
важливу роль вони відіграють саме у першій стадії бюджетного процесу: на основі сформованих
планів
своєї роботи, з урахуванням затверджених державних програм, складають проекти бюджетних
програм і відповідні бюджетні запити.
Оксана Духовна,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Право на здійснення місцевих запозичень як бюджетне право органів місцевого
самоврядування
В молодій суверенній Українській державі докорінно змінюється концепція держави та
органів влади. На зміну радянській
системі організації державної влади приходить концепція її
розподілу на законодавчу, виконавчу та судову. На місцях замість місцевих Рад як органів
державної влади утворюються органи місцевого самоврядування та місцеві органи виконавчої
влади.
Як справедливо зазначає Орлюк О.П., місцеве самоврядування в Україні, як і в будь-якій
іншій країні, неможливе за
відсутності хоча б однієї з умов: законодавчого забезпечення
компетенції органів місцевого самоврядування; належної кількості фінансових ресурсів,
необхідних для виконання своїх функцій місцевим самоврядуванням; державної політики
підтримки місцевого самоврядування через перерозподіл фінансових ресурсів. Розуміння цього
законодавцем фактично й стало, по-перше, підставою для закріплення в Конституції України
принципу фінансової самостійності органів місцевого
самоврядування, а по-друге – підставою для
наділення муніципалітетів певним обсягом законодавчо закріплених повноважень, зокрема,
бюджетними повноваженнями. Згодом принцип фінансової самостійності органів місцевого
самоврядування знаходить своє відображення і в Бюджетному кодексі України (далі – БКУ) у
контексті самостійності місцевих бюджетів (ст. 7 БКУ).
В юридичній літературі терміни «бюджетні повноваження» і «бюджетні права», як
правило, застосовуються як тотожні. Для нас же є особливо принциповим розмежування вказаних
понять, адже одним з бюджетних прав органів місцевого самоврядування у сфері власного
бюджету є право на здійснення місцевих запозичень. За допомогою цього права здійснюється дієве
наповнення місцевих бюджетів, а отже досягнення в певній мірі фінансової самостійності органів
місцевого самоврядування
. У вітчизняній науці праву на здійснення запозичень до бюджетів
органів місцевого самоврядування приділяється недостатня увага, що й обумовлює актуальність
цього правового дослідження.
Особливо дискусійним на сьогодні в науці фінансового права залишається розмежування
понять «бюджетні повноваження» та «бюджетні права». Так, більшість вчених – представників
науки фінансового права розглядають бюджетні повноваження «як сплав
прав та обов’язків у
єдиному значенні» (Гетманець О.В.), не розглядаючи окремо поняття «бюджетні права»
(Губерська Н.Л.), або не формулюючи чітке визначення цих термінів (Костенко Ю.О.).
206
Воронова Л.К., розмежовуючи вказані поняття, під бюджетними правами
(повноваженнями у вигляді прав і обов’язків) розуміє суб’єктивні права (на відміну від
бюджетного права як сукупності фінансово-правових норм), які належать органам держави й
муніципальним органам.
Разом з цим, Орлюк О.П. акцентує увагу на тому, що сукупність бюджетних
повноважень
та положень нормативно-правових актів складає окремий інститут бюджетних прав (повноважень)
як інститут бюджетного права, який є складовою фінансового права як галузі права.
Спираючись на нечисленні наукові доробки в цій сфері, вважаємо, що під бюджетними
правами органів місцевого самоврядування як складовою інституту бюджетних повноважень
необхідно розуміти закріплені нормами чинного законодавства
України суб’єктивні права (міра
дозволеної поведінки), що належать відповідним органам місцевого самоврядування у сфері
складання проекту бюджету, розгляду та прийняття рішення про місцевий бюджет, виконання
бюджету, внесення змін до рішення про місцевий бюджет (у разі необхідності), підготовки та
розгляду звіту про виконання бюджету і прийняття рішення щодо нього, здійснення
контролю та
оцінки ефективності використання бюджетних коштів на всіх зазначених стадіях.
Таке бюджетне право як право на здійснення місцевих запозичень окремо в Конституції
України не обумовлене, але в бюджетному законодавстві та законодавстві про місцеве
самоврядування таке право органів місцевого самоврядування передбачається.
Перш ніж знайти своє відображення в БКУ від 21.06.2001р., право
на здійснення місцевих
запозичень було в певній мірі закріплене в ст. ст. 13, 19 Закону «Про місцеві Ради народних
депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» від 7 грудня 1990 року №533-ХІІ, який діяв до
21.05.1997 р. Так, органи місцевого самоврядування могли формувати на той момент
позабюджетні та цільові фонди за рахунок доходів від місцевих
позик і місцевих грошово-речових
лотерей, аукціонів. Регламентація вказаного бюджетного права також здійснювалася у Законі «Про
бюджетну систему України» від 5 грудня 1990 року №512-ХІІ (втратив чинність 21.06.2001 р.). У
ст. 12 цього Закону передбачалося, що надходження від внутрішніх позик і грошово-речових
лотерей, які проводяться за рішеннями відповідних Рад, зараховуються до бюджетів
Автономної
Республіки Крим, областей, Київського та Севастопольського міських бюджетів. Статтею ж 21
вказаного Закону встановлювався порядок регламентації розміру місцевих позик. Визначалося, що
розмір внутрішніх республіканських позик Автономної Республіки Крим встановлюється
Верховною Радою цієї республіки, а внутрішніх місцевих позик – обласними та міськими Радами.
Лише в 2001 році, в загальному вигляді – в ст. 2, ч. 2 ст
. 16 БКУ, та детальніше – у статті 74
БКУ, було висвітлене бюджетне право органів місцевого самоврядування на здійснення запозичень
до місцевих бюджетів, а також регламентувався порядок і особливості такого процесу. Згодом
Уряд України своєю Постановою від 24 лютого 2003 р. №207 затвердив Порядок здійснення
запозичень до місцевих бюджетів.
На підставі вищевикладеного, можна зробити висновок, що
право на здійснення
місцевих запозичень – це бюджетне право органів місцевого самоврядування, що є складовою
інституту бюджетних повноважень, закріплене нормами чинного законодавства України,
спрямоване на залучення додаткових фінансових ресурсів з метою забезпечення виконання
покладених на органи місцевого самоврядування функцій та завдань.
Ніна Златіна
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Здійснення
банківського нагляду в Польщі і в Україні (порівняльний аналіз)
Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що банківські системи України та Польщі
мають багато спільного, оскільки в обох країнах велику частину банківських активів контролюють
іноземні банки.
Найбільшу групу банків, які діють на території Польщі та України, складають повністю
або частково приватизовані банки. В
їх приватизації брали участь найбільші фінансові структури
не лише Європи, а й інших країн світу.
207
Варто зазначити, що у 2004 році найбільший за кількістю активів польський банк PKO
Bank Polski SA придбав акції львівського ВАТ «Кредобанк». І на сьогодні ВАТ «Кредобанк» є
вже банком з найбільшою польською інвестицією, яка складає 98,18%.
Регулювання банківської системи України та Польщі, як і будь-якої іншої країни,
здійснюється за допомогою відповідного законодавства. Держава визначає
спеціальні органи, що
виступають в ролі суб’єктів управління банківською системою. В сучасних умовах одним з
найголовніших серед таких органів є центральний банк.
Так, аналізуючи окремі нормативно-правові акти банківського законодавства Польщі і
України можна дійти висновку, що Польський Національний Банк і Національний банк України
мають багато схожих характерних рис. Це
стосується, зокрема, організації діяльності, керівного
складу та покладених на них функцій.
Однак, суттєвою відмінністю між ними є те, що функція банківського нагляду в Польщі
виокремлена із компетенції Польського Національного Банку і здійснюється відповідною Комісією
з банківського нагляду, а в Україні ця функція покладена на Національний банк України.
Національний банк України
здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх
підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном,
банківськими об'єднаннями, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також
іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових
актів Національного банку і економічних нормативів.
Відповідно до статті 55 Закону України
«Про Національний банк України» головною
метою банківського регулювання і нагляду є безпека та фінансова стабільність банківської
системи, захист інтересів вкладників і кредиторів.
Крім того, при здійсненні банківського нагляду Національний банк України вирішує
питання для досягнення мети, яка стосується: підтримки високого рівня стандартизації та
професіоналізму у банківському секторі; проведення регулярного аналізу
показників діяльності
банків; забезпечення прозорості банківської діяльності; попередження фінансових проблем банків;
забезпечення ринкової дисципліни шляхом сприяння розвиткові конкуренції у банківському
секторі.
Закон про «Національний банк Польщі» визначає, що діяльність банків контролюється
Комісією з банківського нагляду. До складу Комісії входять: Головуючий Комісії (Голова
Національного банку Польщі), заступник Головуючого Комісії (Міністр фінансів або
його
делегований представник), представник Президента Польської Республіки, Голова Правління
Гарантійного фонду банка, Головуючий Комісії Цінних паперів та Валютного обміну або його
заступник, представник Міністерства фінансів, Генеральний інспектор банківського нагляду.
До обов’язків Комісії входить: визначення принципів для проведення банківської
діяльності, яка забезпечує безпеку фондів клієнтів у банку; контроль за відповідністю
банків їх
статусу та іншим нормативним актам, а також обов’язковим фінансовим стандартам; здійснення
періодичних оцінок фінансового стану банків та їх подання на розгляд Ради, а також оцінка впливу
монетарної, податкової та наглядової політики на розвиток банків; надання власних пропозицій
щодо організаційної структури банківського нагляду та встановлення процедури виконання такого
нагляду
.
Мета банківського нагляду полягає у забезпеченні безпеки зберігання коштів на
банківських рахунках та дотримання банками положень вказаних законів, статутів банків та
постанов щодо прав на заснування таких банків.
При здійсненні банківського нагляду Комісія вживає заходів, які включають аналіз
платоспроможності, ліквідності та фінансової роботи банків, забезпечення під позики і кредити,
своєчасність
їх погашення (повернення), аналіз процентних ставок, що застосовуються при наданні
позик, кредитів і банківських рахунків тощо.
Варто зазначати, що 23 жовтня 2007 року був підписаний Меморандум між Національним
банком України і Комісією з банківського нагляду
Республіки Польща (далі – Органи регулювання) про взаєморозуміння щодо
співробітництва у сфері банківського нагляду.
Цим Меморандумом Органи регулювання
висловили свою готовність до співробітництва
на основі взаємної довіри і розуміння у сфері нагляду за закордонними установами в рамках їх
відповідної юрисдикції і з урахуванням, відповідно, їх особливих наглядових потреб. Органи
208
регулювання будуть докладати всіх зусиль до співробітництва в режимі загальноприйнятих
наглядових процедур, повідомлятимуть і забезпечуватимуть один одного іншою відповідною
інформацією відносно будь-яких суттєвих наглядових питань, що матимуть відношення до
закордонної установи.
Наталія Зубкова
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Вплив світової фінансової кризи на Україну та фінансово-правові
способи подолання
її наслідків
«Криза, яку нині відчуває весь світ, схожа на величезне цунамі, яке утворилося через
«фінансовий землетрус», що народився у США» - таку влучну, але, не досконалу тезу виклала в
своїй роботі «Державне регулювання фінансово-економічної кризи: можливість чи необхідність?»
А. Нечай. Безумовно, ряд «фінансових провалів» у США були
головною рушійною силою
дефолту, але варто зазначити і про основні недоліки, у заходах щодо запобігання наслідкам
фінансової кризи, з боку уряду України.
Для аналізу будь-якого явища необхідно дослідити причини і умови його виникнення. В
теорії виділяють низку причин виникнення різного роду криз. Що ж стосується фінансової кризи,
то варто
виділити такі причини:
1. перевага фінансової складової у світовій економіці. Фінансова система
практично перестала адекватно відображати стан реальної економіки. Вона потребує негайних
реформ, щоб слугувати економіці;
2. використання кредитних деривативів, як засобу синтетичного придбання
активів;
3. схеми кредитування за плаваючою процентною ставкою.
В Україні, на нашу думку, кризу поглибив своєрідний
статус Національного банку
України. Як зазначав Осавульський М.І., темпи і структуру розвитку економіки України визначає
не так КМУ, як НБУ, що через систему регулювання діяльності банків забезпечує спрямування
значних обсягів коштів у ті чи інші сфери.
Прорахунки НБУ, що загострили фінансову кризу не були б такі фатальні, якщо б не
було
запроваджено експериментальну модель його незалежності. Варто погодитись- Закон України
«Про Національний банк України» від 24.11.2009 р. встановлює рівень незалежності, неспівмірний
із статусом не те, що центральних банків країн із перехідною економікою, а й банків у ринково
розвинутих країнах. Самостійно визначаючи обсяг грошової емісії, суми рефінансування,
показники регулювання діяльності банків, здійснюючи
нагляд за їх діяльністю, визнаючи
валютний курс гривні, обсяги інвалютних запозичень і правила функціонування валютного ринку,
Національний банк України є органом, який визначає загальну економічну ситуацію в країні.
При цьому, НБУ фактично є безконтрольним у своїх діях: він самостійно розробляє
основні засади грошово-кредитної політики та контролює її проведення (ст.100
Конституції
України). Навіть, якщо враховувати, що відповідно до конституційних положень НБУ підзвітний
Президенту України та ВРУ, очевидним є те, що цих заходів недостатньо.
Вважаємо, що головний урок фінансової кризи для України полягає в необхідності
подолання гіперболізованої ролі Національного Банку України в економіці держави. Існує негайна
потреба привести повноваження НБУ у відповідність
Конституції України шляхом внесення змін
до Закону України «Про Національний банк України».
Окрім зазначеного недоліку законодавства, вважаю за необхідне:
• заборонити кредитування цінними паперами, бо такі операції
спрямовані на створення оптимізаційних фінансових схем і спекуляцій;
• створити податкові механізми, які б де стимулювали спекулятивну
діяльність на ринку похідних цінних паперів
;
• підвищити рівень оподаткування імпорту;
• стимулювати заощадження й інвестиційну активність аж до надання
податкових преференцій;
209
• інтенсифікувати політичне роздержавлення виробництва;
• посилити роль держави в управлінні фінансовим сектором;
• запровадити податок на доходи від реалізації цінних паперів.
Пропонується звільнити від оподаткування доходи від реалізації цінних паперів, що знаходяться в
портфелі платника податків більше року;
• посилити нормативи банків щодо вкладень в акції.
Таким чином,
можна стверджувати, що задля подолання наслідків фінансово-економічної
кризи, яка вразила економіку нашої країни, необхідна розробка комплексу взаємопов’язаних заходів,
щодо взаємодії фінансового та не фінансового секторів економіки, а також узгодженість дій
усіх органів державної влади та суб’єктів господарювання з метою їх виконання. При цьому
ключова роль повинна належати розробці
та реалізації державної стратегії соціально-
економічного розвитку, яка б містила стимулюючі заходи щодо розвитку фінансової системи, а
реалізація завдань грошово-кредитної політики повинна здійснюватися Національним банком
України на основі інструментів точного настроювання та у відповідності із нормами
Конституції України.
Володимир Зятін,
Одеська національна юридична академія
Поняття та зміст податкової
політики ЄС
Приймаючи до уваги зростаючий вплив на сучасні провідні економіки тенденцій
глобалізації, особливе місце у розвитку інтеграції на мікро- та макроекономічному рівнях
займають важелі податкової політики, які необхідно трансформувати до стандартів, що прийняті в
умовах ринкової економіки, зокрема, й у країнах Європейського Союзу. Так, необхідним видається
дослідження процесів та
аналіз понять, характерних для будь якої держави, що розвивається на
терені спільного європейського ринку чи прагне інтегруватися до нього.
Питання визначення та змісту податкової політики досліджували такі провідні науковці як
О.Д. Василик, Я.В. Литвиненко, Ю.І, Ляшенко, В.О. Міхельс, О.В. Солдатенко, Г.П.
Толстоп’ятенко, В.М
. Федосова та ін. Узагальнюючи наукові постулати, що вироблені фінансовою
наукою, нами пропонується наступне визначення податкової політики. Податкова політика – це
діяльність держави у сферах запровадження, правового регламентування та організації справляння
податків та податкових платежів, які виступають знаряддям розподілу та перерозподілу частини
валового внутрішнього продукту та формування централізованих фондів грошових ресурсів
держави.
Формуючи свою податкову політику держава за допомогою збільшення або зменшення
обсягів податкових надходжень, зміни форми оподаткування та податкових ставок, тарифів,
податкових преференцій та пільг може сприяти зростанню чи спаду господарської активності,
створенню сприятливої кон’юктури на ринку, умов для розвитку пріоритетних галузей економіки,
реалізації збалансованої соціальної політики.
У відповідності до
мети цієї доповіді відзначимо, що у Європейському Союзі процес
формування податкової політики має дещо інший характер, притаманний, не державі, а
інтеграційному об’єднанню.
Відомо, що оподаткування відіграє головну роль у становленні національної незалежності
держави, оскільки уряд тієї чи іншої держави невзмозі проводити політику без отримання доходів.
Оподаткування є інструментом для економічного
регулювання країни, який може бути
використаний для впливу на величину обсягів витрат у сфері споживання, для заохочення збіль-
шення заощаджень або для впливу на формування огранізаційних структур компаній. Таким
чином, за офіційною позицією Європейської комісії – податкова політика є обов’язковим елемен-
том для всіх країн-членів Європейського Союзу, й прийняття
певних рішень у цій сфері однією з
країн може мати наслідки не тільки в межах цієї країни, а й в сусідніх державах. В межах єдиної
ринкової системи Європейського Союзу країни-члени повинні працювати разом над формуванням
податкової політики, а не шукати різні шляхи її формування.
Відтак, одна з провідних інституцій у
галузі впровадження податкової політики у
Європейському Союзі – Єврокомісія розробила детальну стратегію, включаючи проведення
аналізу та моніторингу процесу запровадження змін у податкових системах та адміністративних
210
структурах країн, що є потенційними кандидатами до вступу в ЄС. Працюючи з країнами-
кандидатами за проектом відповідно до програми FARE, що пов’язано з організацією спільної
діяльності між адміністративними структурами країн-членів та країн-кандидатів, ЄС готує владні
органи цих майбутніх країн-членів до їх нових обов’язків, які вони матимуть після
вступу до ЄС.
Країни, що наближаються до вступу до ЄС, мають повністю асимілювати законодавство
ЄС та утриматись від запровадження будь-яких заходів, що суперечать законодавству ЄС.
Європейський Союз наполягає на тому, щоб країни-члени переважно самі несли
відповідальність за проведення податкової політики. Виконання певних функцій щодо проведення
цієї політики може
бути частково делеговане з вищого, тобто центрального, на регіональний або
місцевий рівні залежно від конституційної або адміністративної структури устрою. Європейський
Союз відіграє лише допоміжну роль у процесах формування податкової політики. Мета ЄС полягає
не в певній стандартизації національних систем обов’язкового оподаткування та відрахувань, а в
забезпеченні гармонійного паралельного функціонування цих
систем не тільки між собою, але
також відповідно до цілей угоди, що покладена в основу створення співтовариства Європейських
держав.
У вітчизняній правовій науці євроінтеграційні процеси у сфері оподаткування
досліджували О.О.Ковальова, К.В.Ященко, О.В.Мрінська, О.Л.Голубцова, К.Г.Кейданський,
В.М.Слепець, Г.В.Дмитренко,
О.М.Сальник, О.Є.Пристайко, А.В.Нонко. В основному увага
фахівців приділялася питанню шляхів удосконалення системи оподаткування, але з різних точок
зору: європейського права, розуміння сутності податку, тенденцій формування політики ЄС
стосовно України та інтеграційних процесів України тощо.
Податкова політика ЄС, що є напрямком у політиці регіонального інтеграційного
об
’єднання, певним чином подібна до податкової політики будь-якої держави, хоча і треба
погодитись, що федеративні принципи такого інтеграційного об’єднання знаходяться лише на
стадії формування. В даний час це очевидно у зв’язку із процесом гальмування, що мав місце у
процесі прийняття установчих договорів в новій редакції Лісабонського Договору,
який в значний
мірі був би спроможний перенести податкову політику з рівня Європейського Співтовариства на
рівень Європейського Союзу.
В свою чергу, поняття „податкової політики ЄС” можна було б сформулювати наступним
чином: податкова політика ЄС – це система заходів, що їх провадять інституції та органи ЄС,
а, також, держави-члени, з метою гармонізації
податкового законодавства держав-членів для
усунення податкових бар’єрів на внутрішньому ринку ЄС, забезпечення реалізації основних
свобод, а саме – свобод руху товарів, осіб, послуг та капіталів, передбачених Договором про
функціонування Європейського Союзу, недопущення недобросовісної та згубної податкової
конкуренції юрисдикцій держав-членів, недопущення податкової дискримінації на
внутрішному ринку, розробки нових принципів
та механізмів усунення подвійного
оподаткування, а, також, забезпечення боротьби з податковими правопорушеннями.
Олена Іллюшина,
Фінансово-правовий коледж
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка
Система фінансового права
Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що на сучасному етапі у науці
фінансового права існує проблема визначення системи фінансового права як галузі права, як
галузі
законодавства та науки. Фінансове право можна характеризувати з різних позицій. З одного боку,
це самостійна галузь права із визначеним предметом та методами правового регулювання, з іншого
- це галузь законодавства, що є сукупністю законів та інших нормативно-правових актів, у яких
фінансово-правові норми мають своє зовнішнє вираження і становлять
джерело фінансового права.
Фінансове право, як будь-яка інша галузь, є цілісною системою, що має певну внутрішню
структуру, яка характеризується внутрішньою диференціацією на відносно автономні, але не
пов’язані між собою частини – фінансово-правові норми, що складають фінансово-правові
інститути та зводяться у підгалузі фінансового права.