Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених
Подождите немного. Документ загружается.
141
рівня загальне волевиявлення народу з усіх найважливіших політичних питань. Вони заохочують
участь широких мас громадян у безпосередньому управлінні справами суспільства та є формою
демократичного контролю за державними інституціями.
Отож, референдум є не тільки формою безпосереднього волевиявлення народу України, а й
способом здійснення народного контролю за діяльністю органів державної влади та місцевого
самоврядування, а також їх посадових осіб.
Актуальність дослідження референдуму як підстави та порядку дострокового припинення
повноважень осіб, які були обрані народом України, обумовлюється необхідністю впровадження
ефективного механізму контролю за їх діяльністю.
В Україні закріплена конституційно-правова відповідальність органів і посадових осіб
місцевого самоврядування в формі дострокового припинення їх повноважень за
рішенням
місцевого референдуму. Рішення про проведення місцевого референдуму щодо дострокового
припинення повноважень сільського, селищного, міського голови приймається сільською,
селищною, міською радою як за власною ініціативою, так і на вимогу не менш як однієї десятої
частини громадян, що проживають на відповідній території і мають право голосу. А питання про
дострокове припинення повноважень
сільської, селищної, міської, районної в місті ради за
рішенням місцевого референдуму може бути порушене сільським, селищним, міським головою або
не менш як однією десятою частиною громадян, що проживають на відповідній території і мають
право голосу.
Слід звернути увагу на те, що зазначені норми використовуються на практиці
територіальними громадами різних населених
пунктів. Наприклад, 17 травня 2009р. відбувся
районний консультативний референдум в Шевченківському районі м. Києва на якому 92% його
жителів підтримали проведення міського референдуму про висловлення недовіри меру Києва
Леонідові Чернівецькому.
Однак ні чинна Конституція України, ні проекти внесення змін до Конституції України, не
містять положень про референдум як підставу та порядок дострокового припинення
повноважень
Президента України та (або) Верховної Ради України, що обмежує право громадян України брати
участь в управлінні державними справами та принцип народовладдя.
У той же час, норми Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» дають
змогу говорити, що порядок дострокового припинення повноважень Президента України шляхом
референдуму закріплений у чинному законодавстві
України (п. 2 ч.1 ст. 13). А саме,
встановлюється, що на вимогу не менше як 3 мільйонів громадян України Верховна Рада України
призначає всеукраїнський референдум з питань дострокового припинення повноважень Верховної
Ради України, Президента України. Причому зазначений закон не обмежує права ініціативи збору
підписів для України з приводу проведення референдуму. Для цього достатньо провести
збори
ініціативної групи за участю не менше 200 громадян, що мають право голосу. Після збору
необхідної кількості підписів протоколи збору передаються до спеціально створеної Центральної
комісії з всеукраїнського референдуму, яка збирає всі документи, проводить повну або часткову
перевірку підписів і передає документи у Президію Верховної Ради України, яка виносить на
розгляд
Верховної Ради питання про дострокове припинення повноважень Президента України.
Однак, якщо на всеукраїнський референдум виноситься питання про дострокове
припинення повноважень Президента України, рішення приймається не менш як двома третинами
від загальної кількості народних депутатів України.
Можна погодитись з наступними зауваженнями авторів монографії „Політика, право і
влада в контексті трансформаційних процесів в
Україні”. По-перше, ст. 1 Закону України «Про
всеукраїнський та місцеві референдуми» містить норму, яка наділяє закони та інші рішення,
прийняті всеукраїнським референдумом, вищою юридичною силою по відношенню до всіх
нормативно-правових актів України (за виключенням Конституції), а стаття 44 - передбачає
імплементацію результатів референдуму у спосіб та у порядку аналогічному правовим актам
Верховної Ради. Проте навіть дана норма не є гарантією того, що результати референдуму
знайдуть своє нормативне закріплення, про що свідчить зокрема референдум 2000 року в Україні,
результати якого так і не були імплементовані. По-друге, вимога 2/3 голосів депутатів, необхідних
для призначення референдуму про дострокове припинення повноважень Президента нівелює роль
громадської участі в
ініціюванні такого референдуму.
142
Крім того, в ст. 21 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми»
говориться, що питання про призначення місцевого референдуму після отримання належним
чином оформленої пропозиції, приймає на своїй сесії місцева Рада. Тобто, долю референдуму
визначатиме суб'єкт діяльність, повноваження якого і пропонується достроково припинити.
Було б доречно закріпити в чинному законодавстві, що
Центральна виборча комісія
приймає рішення щодо проведення референдум за народною ініціативою з питань дострокового
припинення повноважень сільських, селищних, міських голів і відповідних Рад, а також Верховної
Ради України та Президента України.
Необхідно наголосити на тому, що Конституція України не встановлює заборони на
проведення референдуму з питання дострокового припинення повноважень Президента
України
чи Верховної Ради України, однак рішення, прийняте на всенародному референдумі, не є
підставою для дострокового припинення повноважень Президента України чи Верховної Ради
України, так як в ст. 108 і в ст. 90 Конституції України вказаний вичерпний перелік таких підстав.
Таким чином, позитивне рішення всеукраїнського референдуму про дострокове
припинення повноважень Президента України може
бути використано лише як консультативне, за
відсутності відповідної норми в Конституції України. Тому необхідно закріпити рішення
всеукраїнського референдуму за народною ініціативою в якості підстави дострокового припинення
повноважень Президента України та Верховної Ради України в Конституції України.
Богдан Онищенко
Київський національний університет імені
Тараса Шевченка
Конституційна-правова відповідальність в Україні
Серед юридичних інститутів, які охоплюється механізмом реалізації Конституції та
забезпечують її охорону, верховенство у правовій системі України, важливе місце належить
конституційно-правовій відповідальності. Та це питання є в даний час дискусійним серед вчених-
правознавців, політиків, що і обумовило актуальність цієї проблеми.
Зміст, характер, особливості та види конституційно-правової відповідальності
визначаються,
насамперед, провідним місцем, що належить конституційному праву України у
системі національного права. Конституційно-правовій відповідальності, як самостійному виду
юридичної відповідальності, притаманні риси і ознаки властиві юридичній відповідальності в
цілому. Вона передбачає настання не сприятливих наслідків для суб’єктів конституційно-правових
відносин у разі порушення ними конституційних вимог, що реалізуються у сфері
конституційно-
правових відносин. У той же час конституційно-правовій відповідальності властиві також і
специфічні характерні ознаки основними серед яких є такі: конституційно-правова
відповідальність спрямована на правову охорону Конституції; розглянутий вид юридичної
відповідальності тісно межує з політичною відповідальністю, зокрема, за суб’єктами, підставами її
настання, негативними наслідками.
Отже, названа відповідальність
часто має політичний характер. Проте політичний характер
конституційної відповідальності проявляється саме до тих суб’єктів правовідносин, діяльність
яких пов’язана з участю у здійсненні політичної влади – Президент України, Верховна Рада,
народні депутати, Кабінет Міністрів, політичні партії та інші інституції.
У юридичній літературі конституційно-правову відповідальність прийнято також
розглядати у двох аспектах
– позитивному та ретроспективному. Позитивною – прийнято вважати
відповідальну поведінку, відповідальне ставлення суб’єкта конституційно-правових відносин до
своїх обов’язків і належне їх виконання (існує до правопорушення). Як зазначає відомий вчений Н.
О Боброва захоплення позитивною відповідальністю влади, держави її органів і посадових осіб
відвело в бік від індивідуалізації відповідальності у
власне юридичному значенні та певною мірою
стало науковим “обґрунтуванням” фактичної безвідповідальності влади, нібито відповідальності
перш за все в позитивному сенсі.
Ретроспективною вважається конституційно-правова відповідальність за протиправні дії
або бездіяльність, які мали місце в минулому. Підставами такої відповідальності є:
143
- нормативні підстави, тобто ті законодавчі акти, в яких передбачені можливості та умови
притягнення до даного виду відповідальності;
- фактичні підстави, тобто юридичний факт не правомірної поведінки у конституційно-
правовій сфері.
Об’єктом конституційно-правового правопорушення є суспільні відносини, що
регулюються нормами конституційного права. Об’єктивною стороною правопорушення є
протиправна поведінка суб
’єкта, що не відповідає нормам конституційного права. У деяких
складах конституційного правопорушення передбачається необхідність доведення факту настання
шкоди та наявності причинного зв’язку між ним та порушення норми. Суб’єктом правопорушення,
який має нести юридичну відповідальність, може бути деліктоздатна фізична особа чи організація,
посадові особи, державні та суспільні інституції, статті 3, 19, 68
Конституції України. Суб’єктів
конституційно-правової відповідальності можна об’єднати у такі групи: держава в цілому; глава
держави – Президент України; найвищі посадові особи держави; кожен з органів державної влади,
що представляють окремі гілки, їхні посадові особи; депутати; органи місцевого самоврядування.
Якщо норму права встановити не можливо, мова йде, про політичну, а
не конституційно-
правову відповідальність. Так, відставка уряду може бути заходом конституційної
відповідальності, коли вона відбувається за неналежне виконання урядом своїх обов’язків, так і
заходом політичним, коли уряд звільняється з метою подолання політичної кризи, що виникла в
державі.
Оскільки конституційна і політична відповідальність тісно межують, то перш за все
потрібно
з’ясувати що ж таке політика. Політика від грецького – мистецтво управляти державою.
Беручи до уваги вищенаведений приклад необхідно звернути увагу на те, що відставка уряду в
будь якому випадку є політичним заходом. Оскільки діяльність уряду це управлінська робота,
тобто політична. То чи варто взагалі виділяти таку відповідальність, як політичну, яка не
має під
собою ніякого правового підґрунтя. І не існує такої галузі, як політичне право, на основі якого
можна було б притягнути до відповідальності. Ми позбавляємо тих осіб які мають зазнавати
суворих покарань за порушення Конституції, від таких несприятливих наслідків в правовому
аспекті – виділяючи політичну відповідальність.
З проаналізованого матеріалу можна зробити
висновок, що санкція містить не кару за
порушення конституції, а лише незначні обмеження у діяльності політичних партій, державних
органів та їх посадових осіб. Є парадоксальною ситуація, коли за порушення Основного Закону
наступає відповідальність в найменших розмірах, в порівнянні з іншими видами юридичної
відповідальності. Можливо причиною цього є те, що конституційно-правову
відповідальність в
більшості випадків мають нести найвищі органи державної влади та їх посадові особи.
Відповідальність має викликати переосмислення своєї поведінки, але якщо вона не значна, то вище
зазначеного може і не відбутися. Тому можна сказати про конституційно-правову відповідальність
в Україні як мізерну, з огляду на те, що Конституція є
Основним Законом, то і відповідальність має
бути основною – найвищою.
Ігор Петрів,
Військовий інститут
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка
Функції та структура Воєнної організації держави, як складової сектору безпеки
Питання функцій та структури Воєнної організації держави (далі - ВОД) на сьогодні на
жаль не визначено. Першим кроком вирішення цього питання було
розглянуто з позиції
конституційного права поняття функцій ВОД, як складової сектору безпеки та дана їх
класифікація. На підставі поняття функцій ВОД отримав пояснення зміст її структури,
визначаються закономірності та її місце в системі органів забезпечення національної безпеки.
Склад, завдання, функціональна діяльність ВОД та перспективи її подальшого розвитку за
останній період
висвітлювали в своїх статтях чимало авторів, у поглядах яких щодо зазначених
питань немає однозначної думки .
144
Насамперед, спробуємо дати класифікацію функцій держави, так як виходячи з них
зможемо визначити функції ВОД.
Проаналізуємо систему об`єктних функцій, які здійснює держава згідно з Конституцією
України. Це, зокрема, політичні, економічні, соціальні, екологічні, функції із забезпечення національної
безпеки.
У системі об`єктних функцій діяльності держави чи не найважливішими є функції
із
забезпечення національної безпеки, що становлять певну систему, яку можна поділити на дві
підсистеми: зовнішню та внутрішню.
За змістом внутрішніх об’єктних функцій держави в галузі національної безпеки
розрізняють функції захисту конституційного ладу, зміцнення оборонного потенціалу України,
боротьби з організованою злочинністю та тероризмом, забезпечення захисту населення на випадок
катастроф та
стихійного лиха, забезпечення внутрішньої політичної стабільності в країні та інші.
За змістом зовнішніх об’єктних функцій держави в цій галузі розрізняють функції оборони
України (захисту суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності), протидії іншим
зовнішнім загрозам воєнного характеру, зміцнення воєнно-політичної стабільності в регіоні й у
світі, захисту законних інтересів держави та
прав громадян від розвідувально-підривної діяльності
іноземних спеціальних служб.
Виходячи із змісту всіх цих функцій маємо визначити ряд спільних ознак, які згрупуємо за
певними критеріями. На сьогодні деякі з них визначені і знайшли своє відображення у чинних
законах у цій сфері.
Для розкриття всіх визначених критеріїв та повного змісту цієї
системи функцій необхідно
прийняти ще ряд нормативно-правових актів насамперед, таких як:
стратегія воєнної безпеки;
концепція побудови та діяльності сектору безпеки;
закон про Воєнну організацію держави;
програма розвитку як сектору безпеки так і Воєнної організації держави;
положення про діяльність кожного суб’єкта сектору безпеки та Воєнної організації
держави.
Ними мають
бути визначені основні принципи подальшого розвитку сектору безпеки та
Воєнної організації держави, сфери їх діяльності, функції та повноваження всіх їх суб’єктів в
певних умовах для захисту національних інтересів України від воєнних загроз будь-якого
характеру.
Підсумовуючи викладене вище можна зробити такі висновки:
1. На підставі Конституції саме держава визначає
систему державних органів – елементів
Воєнної організації держави, яка повинна утворюватись у порядку та на підставі встановлених їй
чинним законодавством функцій .
Її функції та функції органів системи забезпечення національної безпеки є складовими
основної функції Президента України — забезпечення національної безпеки.
2. Виходячи із функцій держави в сфері національної безпеки основними функціями
Воєнної організації
держави можна вважати:
- оборонну ( складовими якої є : захист України від збройної агресії, захист державного
кордону, захист суверенітету, зміцнення воєнно-політичної стабільності в регіоні та у світі та
інші);
- захист конституційного ладу ( складовими якої є : забезпечення внутрішньополітичної
стабільності, захист від розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб та інші );
- боротьбу з організованою
злочинністю та тероризмом;
- захист населення на випадок катастроф та стихійного лиха.
3. Ці функції утворюють собою підсистему (забезпечення воєнної безпеки), яка входить в
систему забезпечення національної безпеки держави.
Виходячи із зазначених функцій залежно від того, на кого виконання їх покладеться, слід
визначати основну структуру та особливості діяльності Воєнної організації держави.
145
Руслан Петруня,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Проблема визначення поняття конституційного делікту в законодавстві України
Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що незважаючи на те, що чинним
конституційним законодавством України встановлюються окремі підстави конституційно-правової
відповідальності та визначаються специфічні конституційно-правові санкції, сама вона залишається
законодавчо неформалізованою. Дана обставина не тільки негативно відображається на
правозастосовній діяльності, але й значною мірою перешкоджає подальшому удосконаленню
законодавчого регулювання цього правового інституту.
Вперше в науці конституційного права поняття конституційний делікт вжили В.О. Лучін та
Н.А. Боброва, визначивши його як окремий вид правопорушення. Але навіть після того як теорія
права, фактично визнавши існування виборчих та інших деліктів в сфері регулювання
конституційного права, які не вписуються в рамки відомих видів правопорушень, до цих пір не
визнає існування конституційних правопорушень як самостійного галузевого виду правопорушень.
Правопорушення в конституційному праві - це антипод правомірній поведінці та є
суспільно небезпечним діянням, яке протирічить вимогам норм конституційного права. О.О.
Кутафін зазначає, що підставою конституційно-правової відповідальності є перш за все вчинення
суб'єктом конституційно-правової відповідальності конституційно-правового делікту, тобто діяння
(дії або бездіяльності), яке визнається законом протиправним і тягне за собою застосування мір
конституційно-правової відповідальності.
Можемо визначити конституційний делікт як діяння (дії або бездіяльності) суб'єкта
конституційної відповідальності як учасника конституційних правовідносин, яке не відповідає
належній поведінці, передбаченій нормами конституційного права, і тягне за собою застосування
встановлених мір конституційної відповідальності. Цими діями або бездіяльністю не виконуються
або неналежним чином виконуються конституційні обов'язки, порушуються права
і законні інтереси учасників конституційних правовідносин.
Формулювання "невідповідність належній поведінці", на думку автора, охоплює будь-яке
діяння, яке відхиляється від конституційної моделі, порушує заборони, виходить за межі дозволеної
поведінки, яка закріплена нормами конституційного права або, хоча і не передбачено конкретною
нормою права, протирічить загальним принципам і змісту Конституції .
Слід зазначити, що такий широкий підхід до визначення конституційного делікту як
підстави конституційно-правової відповідальності є неприпустимим. Головним недоліком його є
неоднозначне тлумачення поняття "неналежна поведінка", під яке може підпадати дуже велика
кількість діянь. У сфері юридичної відповідальності необхідно чітко визначити ті норми,
порушення яких тягне за собою настання конституційно-правової відповідальності.
Можна визначити поняття конституційного делікту через обмежене коло суб’єктів,
деліктом розуміють протиправне, винне (умисне або необережне) діяння (дія або бездіяльність)
органу публічної влади або посадової особи такого органу, яке спричинило або створило небезпеку
спричинення шкоди суспільним відносинам у сфері здійснення публічної влади і за яке
законодавством передбачена конституційно-правова відповідальність.
Також існує думка щодо визначення конституційного делікту як "суттєві порушення
Конституції, вчинені винною деліктоздатною особою, які є суспільно небезпечними і спричиняють
суттєву шкоду" .
Слід не погодитися з цією позицією, оскільки підставою конституційно-правової
відповідальності є порушення не лише Конституції, а й норм конституційного права. Заподіяння
шкоди, тим більше суттєвої, також не є обов'язковим для конституційних правопорушень з огляду на
те, що більшість їх складів є формальними. Одночасно виникає також питання щодо визначення
критеріїв суттєвості порушень Конституції.
Але на думку автора більш коректнішим буде поняття конституційного правопорушення
як протиправного, винного (умисного або необережного) діяння (дію або бездіяльність), яке
посягає на конституційні права і свободи громадян, основи конституційного устрою, побудову
держави і організацію державної влади, за яке законодавством передбачена конституційно-правова
відповідальність.
146
На жаль, до цього часу відсутнє чітке уявлення про конституційний делікт як самостійний
вид правопорушень та підставу конституційно-правової відповідальності. Нерідко конституційні
делікти навіть не виділяються як самостійний вид правопорушень. Більше того, в науці
конституційного права немає єдиного терміну для позначення цього правового явища.
Отже, враховуючи досвід іноземних країн, Україні треба також визначити і
кодифікувати систему конституційних деліктів, який є самостійним видом правопорушення, а
також визначити механізм притягнення правопорушників за вчинення конституційного делікту
до конституційної відповідальності. Також однією із проблем правової системи України є
відсутність органу і (або) посадової особи, яким було б надано універсальне право визначати
діяння суб’єктів конституційної права як конституційні делікти і застосовувати конституційно-
правову відповідальність.
Ірина Пономаренко,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Проблематика колізій правових позицій у рішеннях Конституційного Суду України
Роль Конституційного Суду України (далі – КСУ) в
подоланні правових колізій має двоїсту
природу: з одного боку, він, як орган конституційної юстиції, здатен легітимним шляхом
вирішувати юридичні колізії, не допускаючи їх переходу у стадію конфлікту і, тим більше – кризи;
а з іншого боку, рішення Конституційного Суду також не позбавлені колізійності. Особливу увагу
привертає феномен колідування правових позицій, викладених
в актах конституційного контролю.
Це новий виклик для вітчизняної конституційної науки, адже подібні протиріччя не можна
подолати в стандартному порядку: відповідно до українського законодавства, рішення КСУ не
підлягають офіційному тлумаченню, є остаточними і не можуть бути оскаржені.
За словами українського науковця Г.Христової, з огляду на обов’язковий характер своїх
рішень
Конституційний Суд сьогодні виявляється зв’язаним власними правовими позиціями. На
думку вчених Г.Гаджиєва, В.Туманова, А.Кононова, Б.Ебзеєва , С.Зівса , Л.Лазарєва ,
В.Гергелійника правові позиції суду набувають рис специфічних прецедентів, так званих ratio
decidendi (по аналогії з англійським правом), і, оскільки їм властивий нормативний характер,
складають єдине правове поле
. У разі, якщо суд сформулює правову позицію, яка суперечить
попередній, остання не буде автоматично скасована, дві позиції матимуть однакову юридичну
силу і утворять протиріччя – колізію.
Наприклад, відповідно до точки зору судді КСУ у відставці М.Савенка, викладеної ним у
Окремій думці стосовно Рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 2003 року (справа
щодо строків перебування на посту Президента України), між Рішенням Конституційного Суду
України від 13 травня 1997 року (справа щодо несумісності депутатського мандата ) та Рішенням
від 3 жовтня 1997 року (справа щодо набуття чинності Конституцією України) “є колізія щодо
поширення дії норм Конституції України безпосередньо на неї”. Так, відповідно до першого
Рішення, норми Конституції повинні поширюватися
на неї саму, а відповідно до другого – не
повинні. Інший, красномовніший, приклад. В одному з Рішень Конституційний Суд визнає
неконституційним Указ Президента України, в якому останній наділяє себе повноваженнями, не
передбаченими Основним Законом, а в іншому – не визнає (див. Рішення КСУ від 24 грудня 1997
року № 8-зп (справа щодо призначення заступників
голів місцевих державних адміністрацій) і
Рішення КСУ від 25 лютого 2009 року № 5-рп/2009 ).
Як різновид протиріч, що існують у правовому полі, колізії правових позицій у рішеннях
Конституційного Суду України носять об’єктивний та суб’єктивний причинно-наслідковий
характер. Суб’єктивні причини подібні до детермінант будь-яких правових протиріч. За влучним
висловлюванням М
. Матузова, вони носять “рукотворний” характер і залежать від волі і свідомості
людей – політиків, представників влади, самих суддів. Як не згадати відомий американський
парадокс про те, що судді, безумовно, завжди дотримуються Конституції, але Конституція – це те,
що скажуть судді.
До об’єктивних причин окреслених колізій можна віднести, по-перше, збільшення
загальної
кількості актів конституційного контролю, що ускладнює діяльність суддів, зумовлює
147
необхідність проведення грунтовної роботи по систематизації і опрацюванню уже прийнятих
рішень. Фахівці все частіше ведуть мову про інфляцію рішень, коли Суд виносить кілька
однотипних рішень по одному і тому ж питанню або просто дублює свої правові позиції, як це
сталося із рішеннями КСУ №6-рп/2005 та №6-рп/2008.
По-друге, однією
з причин виникнення колізій у актах Конституційного Суду є феномен
еволюції змісту конституційних норм, які підлягають тлумаченню. З формально-логічних
міркувань приходимо до висновку, що у разі, коли з часом норма Конституції набуває нового
змісту (“звучання”), інтерпретувати її в актах Конституційного Суду необхідно також по-новому.
По третє, як слушно
зауважує Г.Христова, зміна Основного Закону потенційно може
вплинути на зміст офіційного тлумачення положень законів України, проте можливість перегляду
рішень щодо офіційного тлумачення не передбачена. Це питання актуалізується у світлі
конституційно-правової реформи, що відбувається в Україні. З набуттям чинності Закону України
№2222-IV “Про внесення змін до КУ” від 8 грудня 2004 року
зміст Основного Закону принципово
змінився, що могло істотно вплинути на мотивувальну та резолютивну частини уже прийнятих
рішень, а отже – спричинити низку колізій. На жаль, ані нормативні положення, ані конституційна
доктрина виходу із такої ситуації не пропонують.
По-четверте, передумовою існування колізій правових позицій Конституційного Суду
України є їх обов’язковий
характер, через що Суд виявляється зв’язаним своїми попередніми
позиціями і не може від них відступати. В іншому випадку автоматично виникає правова колізія.
Деякі автори, з метою усунення суперечностей у рішеннях Суду, пропонують на
законодавчому рівні закріпити можливість їх перегляду. Наприклад, такий варіант висунуто у
дисертаційному дослідженні Г.Христової “Юридична природа
актів Конституційного Суду
України”. Інші дослідники слушно пропонують проводити періодичну офіційну систематизацію
усіх правових позицій Конституційного Суду, що стало б вагомою перешкодою до їх суперечності
або дублювання.
На нашу думку, для отримання позитивного ефекту насамперед необхідно досягти стану
високої професійної відповідальності та політичної незаангажованості тих осіб, які
відправляють конституційне судочинство.
Ще у XVIII столітті Ш.Монтеск’є писав, що
законодавець “мусить писати тремтячою рукою”. Щодо суддівського корпусу це має звучати як
необхідність тривалих розмірковувань перед прийняттям кожного рішення, адже будь-яке з них
може мати для національної правової системи доленосний характер.
Іванна Романець
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Вплив
діяльності Європейського Суду з прав людини на стан додержання прав і
основоположних свобод людини в Україні
Актуальність даної теми обумовлена важливою роллю на світовій арені Європейського
суду з прав людини та неупередженістю рішень, які ця наддержавна судова установа приймає.
Пряма дія рішень Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ або
Суд) - це правовий
феномен, який вигідно відрізняє європейську систему захисту прав людини. Згідно зі ст. 46
Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція)
визначається пряма дія рішень Суду в країнах-учасницях Конвенції, що дозволяє забезпечувати
ефективне виконання рішень та прирівнювати правові механізми захисту прав людини до
визначених Конвенцією
. Проте проблематика полягає в тому, що учасниці Конвенції мають різні
правові системи, які відмінні і між собою, і від практики діяльності самого Європейського суду,
яка є прецендентною. В Україні вплив діяльності Суду має два прояви: індивідуальний та
загальний.
Індивідуальний характер проявляється в тому, що при задоволенні вимог, заявник отримує
суму „
справедливої сатисфакції", розмір якої у кожному конкретному випадку визначає Суд.
Заходи ж загального характеру спрямовані на врегулювання законодавства із рішеннями
прийнятими Судом, приведення судової і адміністративної практики у відповідність із Конвенцією
та прецедентним правом ЄСПЛ. Такі заходи здійснюються з метою забезпечення додержання
148
державою положень Конвенції, порушення яких встановлене рішенням, забезпечення усунення
недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також
усунення підстави для надходження до Суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже
була предметом розгляду в Суді. Загалом загальними заходами є:
а) Внесення змін до чинного законодавства та практики
його застосування. На сьогодні
згідно із Законом «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав
людини» вже існує чітка і однозначна вимога забезпечити виконання рішень ЄСПЛ у режимі erga
omnes (як таких, що стосуються кожної держави-учасниці Конвенції). Водночас, слід мати на увазі,
що положення Конвенції не можуть трансформуватися у
національну правову систему таким
чином, аби зменшити або звузити існуючий обсяг і зміст прав і свобод людини і громадянина
(частини 2, 3 ст. 22 Конституції України, ст. 53 Конвенції).
б) Внесення змін до адміністративної практики. Це – найбільш болючий напрям
зусиль України щодо приведення національного правопорядку у відповідність із європейськими
стандартами довірливих і чесних відносин
з власними громадянами. На сьогодні через постійні
зміни політичної верхівки та суперечності в ідеологічних поглядах, Україна не виконує більшість
рішень, що стосуються внесення змін до функціонування державних органів. На мою думку цю
проблему можна врегулювати лише шляхом нових інституційних засад у вигляді прийняття
Кодексу про адміністративні процедури та Кодексу етики
публічних службовців, що допоможуть у
налагодженні роботи державних органів та повному виконанню рішень Європейського Суду.
в) Забезпечення юридичної експертизи законопроектів. Залучення юридичної громадськості
як amicus curiae під час розробки законопроектів -
важлива передумова забезпечення принципу верховенства права, витіснення політичної
доцільності із законодавчого процесу та забезпечення активної участі громадян у формуванні
грамотного законодавства. Гарантією верховенства
права при цьому може слугувати юридична
відповідальність експертів за додержання вимог закону при складанні висновку експертизи
законопроектів.
г) Забезпечення професійної підготовки з питань вивчення Конвенції та
практики Суду фахівців, професійна діяльність яких пов'язана із правозастосуванням, а
також із триманням людей в умовах позбавлення свободи. Зокрема, на юридичних факультетах
існує
необхідність студій щодо
захисту прав людини та прецедентного права Суду. Доцільна і підготовка суддів з основ з
прецедентного права, техніки тлумачення юридичних норм (юридичної герменевтики), техніки
обґрунтування та вмотивування судових рішень тощо. Також потрібні планомірні зусилля
юридичної громадськості, спрямовані на повагу до судових рішень як важливої складової
верховенства права, неприпустимості огульної
критики судових рішень.
д) Інші заходи, які визначаються Комітетом Міністрів Ради Європи. Залежно від
особливостей конкретної справи KM може передбачити вжиття інших заходів загального
характеру. Зокрема, вони можуть стосуватися порядку фінансування судів та практики виплати
винагороди суддям, державного реєстру та порядку оприлюднення судових рішень, усунення
неправомірної практики розгляду судами спорів між
одними і тими сторонами щодо одного і того
ж спору (порушення принципу res judicata) тощо.
Щодо впливу діяльності Європейського Суду на Конституційний Суд України, то хоча він
формально не зв'язаний практикою ЄСПЛ, однак при вирішенні конституційних спорів він досить
часто звертається до його прецедентного права.
Таким чином, підсумовуючи слід звернути увагу на
те, що діяльність та практика
Європейського Суду має значний вплив на законодавчу базу та систему державних органів в
України. Проте для налагодженого функціонування та взаємодії необхідно якомога детальніше
відслідковувати прогалини, що виникають при виконанні положень Закону «Про виконання
рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та намагатись їх
анулювати.
149
Ганна Саніна
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Процедура застосування політичної відповідальності уряду на прикладі ФРН
Більшість науковців справедливо пов’язує подальший розвиток українського суспільства з
формуванням його партійної системи, удосконаленням системи правління. У часи
трансформаційних перетворень, які переживає Україна, в період впровадження конституційних
змін доцільно було б звернутися до
досвіду зміцнення парламентаризму в інших країнах, зокрема у
ФРН.
Адже саме ФРН притаманна наявність чітких вимірів парламентаризму. Парламентаризм
як засадничий принцип пронизує більшість царин суспільного життя ФРН, розподіл повноважень
між гілками влади доповнюється системою їх ефективної взаємодії. Усі складові демократії у ФРН
проявляються в широкому спектрі політичного життя держави й
суспільства. Це стосується
класичного поділу влади поміж різних її гілок, практики діяльності двох палат законодавчого
органу — бундестагу та бундесрату, динамічного балансу політичних сил, фракційної
згуртованості депутатів бундестагу, шляхів пошуку загальнонаціонального консенсусу із різних
питань, політичної культури тощо. Так, з метою критичної оцінки діяльності уряду й ефективного
здійснення права контролю депутати-партійці
мають у своєму розпорядженні широкий
інструментарій, наприклад, годину запитань та відповідей, під час якої вони в усній чи письмовій
формі можуть вимагати від членів уряду необхідної інформації.
І в той же час, маючи такі широкі повноваження, депутати національного парламенту
несуть і відповідальність за насідки своєї діяльності. Перш за все, це
стосується ініціювання та
прийняття рішення про недовіру федеральному уряду.
Процедура вирішення питання про недовіру уряду називається в німецькій конституційній
теорії конструктивним вотумом. Актуальність даного питання постає в тому, що нарівні з
можливостями політичної відповідальності уряду ця процедура сприяє становленню
відповідальної опозиції. Для того щоб усунути з посади канцлера за допомогою конструктивного
вотуму, необхідною умовою є паритет головних партійно-політичних сил у Бундестазі.
Відповідальність опозиції, насамперед полягає в тому, що при конструктивному вотумі, вони
мають представити нового кандидата на посаду канцлера, який би мав підтримку більшості. За
інших умов, дана процедура втрачає свою необхідність.
Конституціоналісти різняться в свої поглядах на політичну відповідальність.
Деякі
визначають її як засіб парламентського контролю за його діяльністю. Інші притримуються думки,
що політична відповідальність є скоріше наслідком такого контролю.
Парламентська відповідальність уряду Німеччини реалізується шляхом вираження йому
недовіри або відмови у довірі. Члени парламенту використовують вотум недовіри для зміни складу
уряду, який втратив підтримку більшості.
Уряд в Німеччині несе
відповідальність перед нижньою палатою – бундестагом.
В Німеччині застосовується спеціальний конституційно-правовий механізм
конструктивного вотуму. Головною умовою висловлення недовіри канцлеру є одночасна наявність
підтримки більшістю депутатів бундестагу нового кандидата на цю посаду. Даний принцип значно
ускладнює процедуру повалення канцлера. Відповідно до конституційних норм між пропозицією
висловлення недовіри канцлеру та виборами наступного
має пройти дві доби. У разі відсутності
підтримки претендента висловлена недовіра не буде мати жодних наслідків. Конструктивний
вотум недовіри є гарантом стабільності уряду.
В Основному Законі ФРН визначено, що Бундестаг може висловити недовіру
федеральному Канцлеру тим, що більшістю членів вибере йому наступника, і звернутися до
Федерального Президента з проханням про звільнення
Федерального Канцлера. Федеральний
Президент повинен задовольнити це прохання і призначити обрану особу. Між пропозицією про
висловлення недовіри і виборами має пройти сорок вісім годин.
Якщо звернення федерального Канцлера із проханням про висловлення йому довіри не
зустрічає згоди більшістю членів Бундестагу, то Федеральний Президент може за пропозицією
Федерального Канцлера протягом двадцяти
одного дня розпустити Бундестаг. Право на розпуск
150
втрачається, як тільки Бундестаг більшістю своїх членів обере іншого Федерального Канцлера.
Між пропозицією про висловлення довіри і голосуванням повинно пройти сорок вісім годин.
Саме така конструктивність і підсилює владу канцлера. Канцлер головує в кабінеті
міністрів, володіє великою кількістю прав в різних сферах діяльності. Він формує професійний
урядовий склад із членів домінуючої
партії та коаліції. Канцлер самостійно визначає кількість і
сферу діяльності міністрів.
Що стосується опозиції, то конструктивний вотум недовіри змушує її представляти
конкретні, обґрунтовані, дієві та альтернативні пропозиції уряду та здійснювати політику із
визначеною метою та заради суспільства.
На нашу думку, положення щодо конструктивного вотуму недовіри вельми актуальним
постає для вітчизняної
практики, особливо з огляду як на вже чималий досвід, так і виходячи із
нинішньої практики реформи політичної системи. Якби діяла відповідна норма у нашій країні, це
мало б вельми позитивні наслідки. Так, постанова Верховної Ради України стосовно відставки
прем’єр-міністра та складу Кабінету Міністрів України вважалася б чинною лише за
умови
голосування й підтримки більшістю депутатів нового голови уряду.
Ігор Сенюта,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Впровадження комплексної критеріальності виборчої системи по виборах народних
депутатів України
Сьогодні виникла суспільно визнана потреба зміни виборчої системи. При цьому її треба
модифікувати у такий спосіб, щоб зберегти ті позитивні риси чинної
пропорційної системи –
простоту застосування.
Поширеною є ілюзія, що виборча система зумовлює всі позитиви й недоліки політичного
процесу та одна лише її зміна у бік покращення автоматично призведе до покращення відносин у
суспільстві. Навіть найідеальніша виборча система здатна досягти всіх суспільних і політичних
цілей. Ми приєднуємось до позиції американського політолога Д. Горовіца
, що коли ми говоримо
про цілі (критерії) яких необхідно досягнути не повинно бути ілюзії про те, що система виборів
може сама по собі досягнути їх. Виборчі системи формують і стимулюють те, як поводяться
політики і виборці, але вони лише мала частина сил, які впливають на загальний характер
поведінки, навіть політичної.
Різні елементи виборчих систем перебувають у тісному взаємозв’язку, і їх позитивні чи
негативні властивості більшою чи меншою мірою проявляються залежно від того, в якій комбінації
вони застосовуються. Той самий елемент виборчої системи в різних умовах може привести до
зовсім різних наслідків (приміром сприяти розвитку або, навпаки, згортанню партійної системи).
Вважається
доведеним, що ідеальної демократичної процедури проведення виборів не
існує. Математики зазвичай звертають увагу на те, що при виборі більш ніж із двох кандидатур
жоден із варіантів голосування не забезпечує точного обліку волі голосуючих. Водночас існує
безліч інших факторів, які унеможливлюють визначення «найкращої» виборчої системи.
При обранні виборчої системи вирішальну роль
відіграє співвідношення пріоритетів: якщо
головною метою є формування стабільного ефективного уряду, перевага віддається мажоритарній
системі; якщо ж робиться акцент на адекватному представництві у парламенті інтересів різних
груп населення – пропорційній. Таким чином, можна сказати, що одним із найважливіших
факторів, які впливають на вибір виборчої системи, є функції, виконувані представницьким
органом. Велике значення
має і такий чинник, як менталітет громадян, традиції та політичний
досвід.
Вибудовуючи виборчу систему, найкраще розпочинати зі списку критеріїв, які
підсумовують те, чого слід досягнути, чого слід оберігатися та, в широкому розумінні, як повинні
виглядати бажані законодавча та виконавча влади.
На підставі вищезазначеного, вважаємо за необхідне впровадити комплексну критеріальну
виборчу
систему по виборах народних депутатів України. При цьому комплексна критеріальна
виборча система по виборах народних депутатів України – підвид пропорційної виборчої системи