Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених
Подождите немного. Документ загружается.
91
Постійне невдоволення народу існуючим правопорядком та політико-державною системою
приводить до постійних пошуків, теоретичних досліджень та необхідності побудови раціональної і
справедливої політико-правової системи, яка відповідала б історичним закономірностям розвитку
держави та менталітету більшої частини населення.
У свідомості сучасних українців міцно закріпилась думка, що найкращою формою
правління у нашій державі є
республіканська. Однак, разом із обстоюванням монархічної форми
правління як найефективнішої, Ж.Боден обґрунтував та зробив світовий внесок у розвиток теорії
державного суверенітету як невід`ємної ознаки держави.
Першочергове значення Жан Боден надавав формі держави. Він відкидає поширений поділ
форм держави на правильні та неправильні, оскільки воно виражає лише суб`єктивну
оцінку
існуючих держав. Суть справи лише в тому, кому належить суверенітет, реальна влада: одному,
небагатьом або більшості. На цій же основі він заперечує змішану форму держави—владу ніяк не
поділити „порівну”, якийсь елемент буде мати вирішальне значення у державі; кому належить
вища влада приймати закони, такою і є держава вцілому.
До
демократії Боден відноситься негативно: у демократичній державі дуже багато законів і
влад, а загальна справа у занепаді; натовп, народ—не може постановити щось хороше („зверь
многоголовый”), переслідує багатих, викореняє та виганяє кращих, обираючи натомість гірших.
Найкращою формою держави Боден вважав монархію. Монарх—це так же природно, як і
бог Всесвіту,
без перешкод править підданими; він володіє владою за власним правом (спочатку
набута силою, а потім передавалась за правом спадкування). Боден стверджував, що монархія
особливо необхідна у великих державах. У монархії забезпечується компетентність (багато хто
радить) і енергійність влади (вирішує один). У найбільш поміркованій урядовій формі в
ідеальному випадку мають поєднатися елементи
монархічного, демократичного та
аристократичного врядування.
Але монарх має дотримуватись певних вимог: він не повинен порушувати „закони бога і
законів природи”, які виникли раніше всіх держав і притаманні всім народам. Монарх повинен
бути вірним слову, додержуватись договорів і обіцянки, положення про престолонаслідування, про
невідчужуваність державного устрою, поважати особисту свободу, сімейні відносини,
віросповідання (чим більше їх буде, тим краще—менше можливостей створення впливових
ворогуючих угрупувань), недоторканність власності.
Найкращою є королівська монархія—держава, в якій верховна влада (суверенітет) цілком
належить монарху, а управління країною (порядок призначення на посаду) складне, тобто поєднує
принципи аристократичні (на ряд посад, переважно в суді та війську, король призначає тільки
знатних) і демократичні (деякі посади доступні всім). Мудрою установою королівської монархії
Боден називав Генеральні штати у Франції. Вони поєднують стани (духовенство, дворянство,
третій стан), нормують, але не обмежують верховну владу. Вони покращують управління країною,
надаючи розголосу зловживанням посадових осіб, виказуючи різноманітні думки. Хоча Генеральні
штати можуть давати королю лише поради,
а приймати рішення не можуть, государ не вправі
обкладати податками підданих без їх згоди, адже, за природнім законом, ніхто не має права брати
чужий здобуток без волі власника, стверджував Боден.
Можна погодитись із Жаном Боденом про те, що демократія не є найкращою формою
державного устрою. Для України, де чиновницький апарат корумпований
від найнижчого до
найвищого рівня, найдоцільніше—це жорстке (але не тиранічне та антисуспільне) управління з
чітко вираженим національним забарвленням. Не секрет, що Україна має складне геополітичне
розташування—з одного боку вигідне, а з іншого, не зовсім. Будучи сусідами складної за
ідеологічним забарвленням та державницькою позицією країною—Російською Федерацією, ми як
міст між нею та Європою. І тому не можемо сказати чітко «ні» або чітко «так» на те чи інше
політико-правове питання. І той факт, що ми сусіди та маємо багато спільного, зовсім не означає,
що треба боятись і підкорятись політиці «шановного» сусіда. В Європі багато подібних випадків
проблемного сусідства, яке
склалось після тривалого спільного життя і закінчилось роз`єднанням,
однак кожне державне утворення, поважаючи суверенітет один одного, прагне до самостійного
визначення та господарювання, підвищення власного суспільного рівня існування. Демократія ж (у
розумінні республіканської форми правління) відкриває занадто багато для світу і дозволяє
«гарно» прикривати корупцію, хабарництво та неоднозначну позицію чиновників
щодо державної
політики країни, через що ми робимо тільки кроки назад. Монарх, на відміну від президента у
92
президентсько-парламентській республіці, владарює триваліший час, тому він більше зацікавлений
у веденні послідовної національної політики, виданні зважених законів і суспільному збагаченні
зокрема. Оскільки монарх уособлює в собі законодавчу та виконавчу гілки, то реалізація державної
влади буде більш оптимізована та однозначна.
Тому запровадження монархічної форми не слід розглядати як неприйнятність. Така форма
має стати чітким і конкретним, непохитним виразом української позиції, в яку не має права
втручатись інша держава. Одне тільки є дуже важливим—особистість монарха має бути сильною,
національних поглядів та принциповою—строго підкорятись закону, який повинен чітко визначати
повноваження та компетенцію монарха і державного апарату. Так як народ, все ж,
єдине джерело
влади, він має створити представницький орган, який би попереджував узурпацію влади, накшталт
Генеральних штатів, описаних Боденом. Негативним є те, що ще Ж.Боден визнав—встановлення
монархії відбувається насильницьким шляхом.
Один з найважливіших принципів при побудові держави—завжди опиратись на історичний
досвід і менталітет власного народу. Може для Франції XVI ст
. абсолютна монархія за Ж.Боденом
і була ідеальною формою правління і ми нині вважаємо це доцільним запровадженням для нашої
держави—але якщо суспільна свідомість відповідає іншому державному ладу, то насильницьке
запровадження чужого буде лише негативом. Однак, варто звернутись до історії України і згадати,
що нині багато істориків права розглядають постать
П.Скоропадського, як найбільш ефективного
управителя нашої держави за всю історію розвитку, а він намагався побудувати саме монархію.
Мирослав Куцина,
Київський національний університет
імнені Тараса Шевченка
Погляди Нікколо Макіавеллі на релігію і мораль як інструменти управління
державою
Нікколо Макіавеллі – один із титанів італійського Відродження, ідеї якого кожна епоха
трактувала
так, як хотіла, як було потрібно. Через це він зайняв неоднозначне місце в історії
італійського Відродження. Він не був тим, хто прославляє тиранів, він був істиним
республіканцем, що боровся все життя за свою Флоренцію. Також Макіавеллі не сприймався
багатьма через те, що був атеїстом. Але все, в тому числі і релігія
, має свою функцію і державі, яку
він описав у своїх творах.
Макіавеллі розглядає релігію з практично-політичних позиції. Ні про яке божественне про
її у нього й мови немає. Релігії він розглядає як явища суспільного життя, вони підпорядковані
законам виникнення, піднесення і загибелі; в житті людей вони знаходяться у сфері
необхідності. І
вони оцінюються з точки зору їх користі для
мети, що стоїть перед суспільством. Суспільства без релігії Макіавеллі не мислить. Релігія
представляється йому необхідною і єдиною формою суспільної свідомості, забезпечує духовну
єдність народу і держави.
Державним інтересом, громадською користю визначається його ставлення до різних форм
релігійного культу. Не відкидаючи етичних
принципів християнства, він у той же час показує, що
вони не дотримуються в сучасній йому європейській, і особливо італійській, дійсності. «Якщо б в
християнській державі збереглася релігія, створена засновником
християнства, християнські держави були б набагато щасливіші і більш узгоджені між
собою, ніж тепер ». Але релігія створює велику невідповідність з повсякденною
життєвою
практикою, особливо із згубною для держави діяльністю католицької церкви: «Але як глибоко
впала вона, - продовжує свою думку Макіавеллі в «Роздумах про першу декаду Тита Лівія », -
найкраще показує те грунтовний, що народи, найбільш близькі до римської церкви, є найменш
релігійні ». Справа не тільки в тому, що Макіавеллі вважав папський Рим винуватцем
бід своєї
країни, головною перешкодою до досягнення її національної єдності. Завдяки розбещенню
католицької церкви і духовенства суспільство не тільки відійшло від «основних засад»
християнства, але італійці «Втратили релігію і зіпсулись».
Причину занепаду він ви також і в самій християнської релігії, яка протиречить політичній
практиці. Етичні початки християнства він вважає практично
нездійсненними, а тому і
93
непридатними для зміцнення держави, до чого повинна зводити, за вченням Макіавеллі, позитивна
функція релігії.
Міркуючи про те, чому давні народи були «більше віддані свободі», він бачить причину в
«різниці виховання» і в «відмінність релігії». На думку Макіавеллі, християнство, нехай і
відкриваючи віруючим «істину і правильний шлях життя », вчить лише сподіватися
на небеса,
менше цінувати мирські блага. Християнство «визнає святими людей принижених, більш
споглядальних, ніж діяльних», він « вважає вище благо в смиренності, в презирстві до мирського, в
зречення від життя». У результаті «цей спосіб життя, як здається, знесилює світ і зраджує його
заради мерзотників. Коли люди для того, щоб потрапити в рай
, вважають за краще переносити
побої, ніж мститися, мерзотникам відкривається велике і безпечне середовще». Так у творчості
Нікколо Макіавеллі гуманістична критика християнського морального ідеалу досягає свого
логічного завершення. Макіавеллі не тільки розкриває суспільну функцію релігії в сучасному
суспільстві; він наполягає на її необхідності для зміцнення держави, але ця релігія, на його
переконання, повинна носити зовсім інший характер, яка, за прикладом давнього язичництва,
повинна виховувати мужність, громадянські чесноти, любов до земної слави. У язичництві його
приваблює «пишність жертвоприношень», урочистість і пишність обрядів. - Релігія стародавніх
виховувала активність, вона бачила вище благо «у величі душі, в силі тіла і в усьому, що робить
людину могутньою
». Гідністю язичництва, а разом з тим і тієї ідеальної, з точки зору Макіавеллі,
релігії, яка більше відповідає інтересам зміцнення держави, він вважає те, що «древня релігія
обожнювала тільки людей, покритих земної славою, як, наприклад, полководців і правителів
держав », його залучають до обрядів, що супроводжувалися «кровопролиттям і жорстокістю»,
тому що подібний
культ виховував хоробрість, призводив до того, що древні були у своїх вчинках
«більше жорстокі, ніж ми ».
Таким чином, не тільки аналіз політики відокремлений і звільнений в Макіавеллі від
релігії, а й сама релігія виявляється підпорядкованою політичним міркуванням. Аналіз
громадських, політичних проблем в Макіавеллі відокремлений від яких би то не було
теологічних
або релігійних міркувань. Політика розглядається ним автономно, як самостійна галузь людської
діяльності, яка має свої власні цілі і свої закони, незалежні не тільки від релігії, але і від моралі.
Було б, однак, невірно розглядати політичне вчення Макіавеллі як проповідь аморальності.
Моральні міркування в Макіавеллі завжди підпорядковані цілям політики. Політична
діяльність,
тобто
перш за все створення і зміцнення держави, має єдиний власний критерій оцінки,
укладений в ній самій: цей критерій - користь і успіх, досягнення поставлених цілей.
Таїсія Литвиненко,
Київський національний університет
імнені Тараса Шевченка
Струкрура Статуту Великого князівства Литовського 1588 р.
Нормативно-правові акти Великого князівства Литовського викликають значний науковий
інтерес
, оскільки, вони відіграють роль носіїв основних цінностей суспільства, у тому числі рівня
його правової культури. У свою чергу однією зі складових правової культури суспільства є
культура застосування законодавчої техніки, яка втілює досягнення правової думки та результати
практичної юридичної діяльності.
Різні питання розвитку права в Україні Литовсько-Руської доби глибоко розробили
такі
вітчизняні та зарубіжні вчені: Ю. Бардах, С. Бершадский, О. Вовк, Е. Гудавічюс, І. Данилович, Ж.
Дзейко, С. Ківалов, С. Лазутка, І. Лаппо, Р. Лащенко, Б. Леснодорский, О. Малиновський, П.
Музиченко, А. Паньков, М. Піетрчак, А. Ткач, М. Чубатий, О. Шевченко, К. Яблонскіс, М.
Ясинский та ін. Втім існує ще достатньо
питань, які потребують більш детального дослідження
структури Статуту Великого князівства Литовського 1588 р. (далі – Статут 1588 р.).
Актуальність вивчення зазначеного питання зумовлена необхідністю заповнення прогалин
у історико-правовому опрацьовуванні законодавчої техніки в Україні. Крім того, вивчення
історичних джерел права сприяє використанню накопиченого юридичного досвіду в аспекті
становлення правової системи сучасної України.
94
Метою цієї праці є розкриття основних питань побудови структури Статуту 1588 р.
Створення Статуту 1588 р. було викликане переважно прийняттям Люблінської унії. Він не
був, на відміну від Статутів 1529 р. та 1566 р., розглянутий Сеймом, а лише затверджений Королем
Сігізмундом ІІІ.
Перший друк Статуту Великого князівства Литовського в історіографії зафіксовано у
1588 р., незважаючи
на те, що згідно привілею Короля Сігізмунда ІІІ від 28.01.1588 р. його
чинність починається з 06.01.1589р.
Статут 1588 р. за рівнем застосування законодавчої техніки був досконалішим за Статути
1529 р. та 1566 р., у тому числі це стосується правил і засобів його структурної побудови.
Загалом, структура Статуту 1588 р. складається з назви, чотирнадцяти розділів, 488
артикулів.
При формулюванні назви Статуту 1588 р. його творцем використано вказівку на вид акту –
„Статут” та найменування держави – „Велике князівство Литовське”. Назва цього акту передусім
спрямована на виконання орієнтаційно-нормативної функції в системі суспільних відносин.
Виконуючи зазначену функцію, його назва відображає рівень відповідної нормотворчої
компетенції суб’єкта, вказує на юридичну силу цього
акту. Назва Статуту 1588 р. орієнтує
суб’єктів на виконання певних загальних, основних принципів і норм, які в ньому закріплено,
зумовлює сприйняття суб’єктами Статуту 1588 р. як акта, що виступає в якості правостворюючого
чинника. Отже, назва Статуту 1588 р. виступає як своєрідний інформаційний початок, що
розкриває його офіційну результативну значимість.
Досліджуваний текст Статуту
1588 р., перекладений на сучасну українську мову,
поділений на розділи та артикули.
Створюючи Статут 1588 р., законодавець використав техніку поділу його тексту на
відповідні частини, кожну з яких назвав „розділ”. У свою чергу розділи мають номери і назви. У
переважній більшості назви розділів Статуту 1588 р. відображають загальний зміст уміщених в
них правових
норм. У Статуті 1588 р. розділи I–IV присвячені публічно-правовим відносинам, а
саме стосуються основ державного і суспільного ладу, розділи V–X регулюють приватноправові
відносини, зокрема, шлюбно-сімейні відносини, відносини спадкування та власності на землю,
кримінально-правові відносини врегульовані розділами XI–XIV Статуту.
Структура Статуту 1588 р. була досить досконалою, що зумовлено розвитком у Великому
князівстві Литовському тенденції
поділу права на публічне і приватне, як і в західноєвропейських
державах XVI ст.
При конструюванні артикулів Статуту 1588 р. нормотворцем використано такі засоби і
правила законодавчої техніки.
Характерною ознакою артикулів цього акту є вживання терміну „артикул”, їх відповідних
номерів та назв. Серед артикулів, які підкреслюють нормативно-правову значимість Статуту 1588
р., можна назвати
арт. 1 розділу першого цього акту, де міститься таке положення: „єдиними
правами і артикулами, у цьому ж Статуті нижче писаними і від нас даними, судити і вирішувати
справи маємо”. Артикули самостійно нумеруються всередині кожного розділу Статуту 1588 р.
Назви артикулів сформульовано переважно за допомогою описового способу. Про це свідчать
назви багатьох його артикулів
: арт. 5 розділу першого – „Про доказування образи величності нашої
господарської”, арт. 14 розділу першого – „Про мандати, в яких справах мають з канцелярії нашої
даватися” та багато інших. Нерідко нормопроектувальник застосовував при створенні назв
артикулів короткий опис умов дії норм права, закріплених в них (арт. 30 розділу одинадцятого –
„Якби шляхтич на дорозі скоїв розбійний
напад на шляхтича”, арт. 38 розділу одинадцятого –
„Якби у злому ніхто нікому не допомагав” тощо).
Серед способів формулювання назв артикулів можна також назвати такий, як зазначення
мети та завдання норми, викладеної в артикулі, при урегулюванні суспільних відносин (наприклад,
арт. 35 розділу першого: «Щоб у дворах наших господарських не становився ніхто», арт. 10, 11
розділу
третього відповідно «Аби шляхтич беззаконно не був затриманий», «Аби пани шляхту про
поштивість їхню самі не судили»). Загалом, назви артикулів відображають зміст уміщених в них
правових норм. Втім вони не є лаконічними: так, це стосується назви арт. 3 розділу четвертого -
„Про повноваження і владність суду земського, щоб кожний і всілякого стану
повинен перед ним
ставати, і про те, хто б перед ним ставши у справі, перед вироком геть пішов” та ін.
95
Переважно при конструюванні артикулів застосовано прямий спосіб формулювання норм
права (арт. 18 першого розділу: «Не повинен ніхто ні за кого терпіти, тільки кожний сам за себе»),
за певними винятками. Так, артикули 3-4 першого розділу одночасно містять норми про образу
величності та відповідальність за неї.
Деяка недосконалість законодавчої техніки, застосованої при створенні Статуту 1588 р
.,
вбачається у тому, що значна частина артикулів містить матеріальні і процесуальні норми. До того
ж у одних і тих самих розділах Статуту 1588 р. містяться як матеріальні, так і процесуальні норми,
зокрема, четвертий розділ «Про суди і про судів» містить їх велике різноманіття . Проте,
зазначений факт пояснюється тим, що поділ норм
права на матеріальні і процесуальні був лише на
початку формування. Також текст статуту 1588 р. характеризується своєю нелаконічністю,
наприклад, назва арт. 2 розділу першого «Ми, Господар, зобов’язуємося нікого не карати за
заочним звинуваченням, хоча б торкалося образи величності нашої господарської чи державної
зради. А хто б теж на кого що несправедливе в
тих речах вів про образу величності нашої
господарської або зраду державну і не довів, тим сам покараний бути має».
Загалом у зазначеному акті переважає абстрактний спосіб викладу правових норм.
Наявність у Статуті 1588 р. переліку "помилок, які трапилися в друку", "виявлених
недоглядів і помилок" є досить важливою особливістю законодавчої техніки періоду
Литовсько-
руської доби.
Структура побудови та рівень законодавчої техніки, застосовані при складенні Статуту
1588 р. були досконалішими порівняно із актами систематизації законодавства сучасних йому
західноєвропейських держав.
Отже, здійснивши аналіз структури Статуту Великого князівства Литовського 1588 р.,
приходимо таких висновків.
З усі трьох статутів Великого князівства Литовського Статут 1588 р. мав найдовший вік
практичного
застосування. Зокрема цей Статут діяв у Київській, Подільській та Волинській
губерніях до 1840 року.
Статут 1588 р., як і два попередні статути Великого князівства Литовського, різко
відрізнявся від великих нормативних актів Литовсько-руської доби, як широтою охоплення
врегульованих правом суспільних відносин, так і законодавчою технікою (розділи, артикули, які
мають назви).
Зазначений нормативний
акт XVI ст. відображає процес формування поділу права на
публічне і приватне, матеріальне і процесуальне, як і в Західній Європі того часу.
Досить помітним досягненням законодавця є хоча ще не зовсім досконале, проте,
групування норм у розділи за публічно-правовою, приватноправовою та іншими галузевими
ознаками.
Справедливо було б зазначити і про окремі
недоліки акту, зокрема, такі як, нелаконічність
викладу тексту, недосконалість поділу норм на розділи за галузевими напрямами, які виражають
прогалини в законодавчій техніці та ускладнюють застосування Статуту 1588 р. на практиці.
Подальші дослідження полягають у вивченні законодавчої техніки Статуту 1588 року
загалом та його структури зокрема.
Анастасія Олексійчук,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Правове регулювання «Нового курсу» в США та його значення у подоланні
економічної кризи
Актуальність даної теми полягає в необхідності проведення досліджень впливу «Нового
курсу» Ф.Д.Рузвельта на розвиток права США, що зумовлюється нарівні з суто науковою
цікавістю проблеми: її практичною значимістю для розвитку інститутів держави і
права України та
теоретичною-для розвитку науки теорії та історії держави і права.
Вивчення історично-правового досвіду «Нового курсу», подолання наслідків економічної
кризи та стимулювання ділової активності, цікавить дедалі ширше коло людей. Це пояснюється
тим, що зараз Україна, як і всі інші постсоціалістичні країни, шукає свій шлях до змішаної,
96
багатоукладної економіки, де б існували як ринкові відносини, так і державне регулювання. У ході
економічних перетворень, що відбуваються в Україні, здійснюється перегляд багатьох
теоретичних уявлень, категорії та концепцій. Було б великою помилкою просто копіювати чужий
досвід, необхідно враховувати своєрідні умови, за яких починаються процеси перетворень, а це
стає можливим лише за
умов критичного опанування історично-правового досвіду різних країн.
У жовтні 1929 р. в США розпочалася економічна криза, яка спричинила різке скорочення
обсягу виробництва, розпад фінансової системи, розорення й банкрутство промислових, торгових і
фінансових фірм. Близько 17 мільйонів чоловік втратили роботу. Розпочинаються так звані
«голодні походи», демонстрації безробітних. За таких умов влада
починає шукати нових лідерів,
здатних висунути програму реформ, щоб запобігти революційному вибухові. Таким лідером стає
Франклін Рузвельт - кандидат від демократичної партії, який отримав перемогу на виборах у 1932
р.
Реформи, здійснені урядом Ф. Рузвельта, отримали назву «Нового курсу» та втілювалися за
такими основними напрямками:
1) відбудова банківсько-фінансової системи:
- встановлення урядового контролю
над сферою грошового обігу (Об’єднана резолюція
конгресу про скасування золотого забезпечення урядових зобов’язань 1933р., Закон про золотий
резерв, Закон про купівлю срібла 1934.);
- встановлення урядового контролю над торговельними акціями та тим самим за
діяльністю бірж, реєстрація кожного випуску акцій з метою запобігання надання дезінформації
(Закон про цінні папери 1933
р., Закон про цінні папери та біржу 1934 р.).
2) відбудова промисловості:
- комплексний підхід до вирішення нагальних економічних проблем, визнання
необхідності надання захисту дрібному підприємництву від знищення чи придушення великим
бізнесом, зменшення несправедливої практики в діловій діяльності, партнерство держави і бізнесу
(Закон про відновлення національної промисловості 1933 р.);
- стимулювання збільшення попиту на
американському ринку та розширення збуту
місцевих товарів ( закон «Купуйте американське» 1933 р.);
- визнання права держави на винахід (Закон про управління долини ріки Теннессі 1933 р.);
- проголошення поза законом дискримінування в ціні для покупців, надання захисту від
нечесної конкуренції покупцям, громадськості та виробникам (Закон Робінcона – Патмана 1936р.);
3) аграрна політика (держава примусово
скорочувала посівні площі з метою підтримки
стабільності цін на сільськогосподарську продукцію. Лишки продукції, виробленої фермерами,
скуповувалися державою. Фермерам видавалася компенсація за скорочення посівних площ,
зменшення поголів’я худоби тощо(Закон про поліпшення становища у сільському господарстві від
12 травня 1933р.)).
4) боротьба з безробіттям (Згідно з «Цивільним корпусом консервації природних ресурсів»
по всій країні була створена мережа трудових таборів, де безробітні одержували житло, одяг,
харчування та медичне обслуговування. Також було прийнято закон про створення федеральної
служби зайнятості, яка надавала безробітним робочі місця і заробіток).
Загалом дії Ф.Рузвельта були спрямовані насамперед на захист держави в цілому, та
кожного громадянина окремо. Обмежуючи деякі
монополії, він рятував монополістичний лад
загалом. Про нього говорили, що він підійшов до капіталізму з ножем, але не як кат, а як хірург.
Монополії мирилися з реформами Ф.Рузвельта й обмеженням своїх прав, проте становище
економіки було критичним, а настрій народу - загрозливим. І одразу, як минула криза, вони
розпочали наступ
на нові закони, багато з яких були визнані неконституційними, такими що
обмежували свободу підприємства та приватної власності, й у 1935 р. були скасовані.
Незважаючи на те, що закони були скасовані, вони відіграли надзвичайно важливу роль
для розвитку економіки США. Хто знає, чи була б ця країна наскільки сильною та розвиненою,
якби не
методи Ф.Рузвельта, які по своїм принципам не мали нічого важкого. Важливим був підхід
до тої чи іншої справи , пошук методів, котрі б підходили саме до цієї проблеми, та задовольнили
максимальну кількість людей. Таким чином, якби президент України звернув увагу на реформи
Ф.Рузвельта (допомога безробітним, можливість розвиватись дрібному підприємництву ),
то
можна було б забезпечити певну стабільність в житті українців.
97
Ганна Павлишин,
Львівський національний університет
імені Івана Франка
Правове регулювання освіти в УНР за часів Центральної Ради
В останнє десятиліття у світовій та вітчизняній науці простежується стрімке зростання
інтересу до проблематики правового регулювання освіти. Розширення сфери правового
регулювання в освіті відбувається в умовах залучення України до міжнародних і регіональних
процесів
трансформації освіти, насамперед до Болонського процесу. Виникає ситуація, за якої
освітній досвід, накопичений в іншому історичному, соціальному, культурному середовищі,
необхідно пропускати через «культурний фільтр» української традиції, у тому числі освітньої.
Звідси практичний інтерес до історії правового регулювання освіти в Україні, зокрема періоду
української революції 1917-1921 років.
Вихідні умови для становлення української освіти
у 1917 році були не найкращими: по-
перше, понад 80% населення України було малограмотним або неписемним, а 50% дітей не мали
можливості відвідувати школи, по-друге, діюча система освіти майже повністю була
зрусифікована і не відповідала інтересам будівництва української школи, по-третє, слабка
матеріально-технічна база шкільництва (нестача навчальних приміщень, відсутність літератури),
по-
четверте, школи були різних типів, навчання у них проходило за різними програмами і вони
давали учням переважно початкову освіту. Тому боротьба за право на освіту стосувалася широкого
загалу українців, які у більшій мірі розуміли його як право народу, нації, як основу для розбудови
національної системи освіти. Освіта постає як пріоритет для
українського суспільства та держави.
На думку українських науковців розвиток національної системи освіти за часів
Центральної Ради доцільно поділяти на п'ять основних етапів. Перший етап (березень-червень
1917 р.) характерний появою на політичній арені самої Української Центральної Ради та
декларування нею освітніх вимог українського народу. Другий етап (червень-липень 1917 р.)
відзначався
гострою боротьбою Центральної Ради і Тимчасового уряду за автономію України,
формуванням системи державного управління освітою на чолі з Генеральним Секретарством
Освіти. Третій етап (листопад 1917 р. – січень 1918 р.) ознаменований фактом проголошення
Української Народної Республіки. Четвертий етап (січень-лютий 1918 р.) пов'язаний з
припиненням роботи українських державних органів управління освітою через більшовицьку
окупацію. П'ятий етап (березень-квітень 1918 р.) був часом активної законотворчої діяльності
Центральної Ради в галузі освіти, що позначився поступовим переходом від народно-громадських
до державно-правових засад в освітній сфері.
На кожному з цих етапів ключовими, визначальними для становлення правового
регулювання освіти були різні правові (за змістом і за формою
) документи. На першому етапі, вже
22 березня 1917 р. Центральна Рада видала відозву «До українського народу», в якій «закликала
рішуче домагатися від нового уряду в найближчому часі права на запровадження рідної мови по
всіх школах, від нижчих до вищих по судах, по церквах і всіх урядових і неурядових інстанціях».
Ця відозва означила
дві основні лінії розвитку українського шкільництва – реалізацію вимог до
Тимчасового уряду про негайні розпорядження у галузі освіти та українізацію шкіл на основі
громадської ініціативи. Перший етап підсумували резолюції І Всеукраїнського педагогічного
з'їзду, який відбувся 5-6 квітня 1917 р. У них йшлося про ліквідацію багатоступеневості й
утворення єдиної української школи з 12-річним
терміном навчання, поетапність українізації
діючих шкіл, вивчення українознавчих дисциплін в усіх типах шкіл, внесення змін до навчальних
планів і програм у відповідності з вимогами національної школи, видання українських
підручників, реформування системи підготовки вчителів.
Для реалізації резолюцій І і ІІ (10-12 серпня 1917 р.)вчительських з'їздів було сформовано
державний орган управління освітою – Генеральне
Секретарство Освіти. Надалі цей орган
координував і цілеспрямовано здійснював нормотворчу діяльність у сфері освіти. Так, після
прийняття ІV Універсалу були вироблені основи всенародного навчання: в УНР всім дітям
шкільного віку мала бути забезпечена можливість одержати безкоштовну освіту в добре
організованій школі; час навчання в народній школі мав тривати 7 років; в
одному класі мало бути
не менше 40 дітей; школи відкривали місцеві громади залежно від кількості дітей шкільного віку;
утворення шкільної сітки і складання фінансового плану для її здійснення доручалось міським і
98
повітовим органам земського самоврядування; на утримання в народній школі першого ступеня з
державних коштів виділялось 1950 крб. на 40 учнів у рік. Важливими документами, спрямованими
на розбудову державного управління освітою стали проект про педагогічні ради та план
українізації вищих шкіл. Зокрема, план передбачав: введення у всіх вищих школах лекторату з
української мови; поширення
кафедр українознавства; розроблення шляхів і строків поступової
українізації всіх вищих шкіл в Україні; систематичну підготовку кадрів нових українських вчених;
вироблення сітки нових державних вищих шкіл та їх відкриття; планомірне повернення
українських учених з-за кордону.
Завершальним документом, що втілював концептуальні засади правового регулювання
освіти, стала Конституція УНР, прийнята останнього дня
існування Центральної Ради.
Таким чином, в УНР за часів Центральної ради сферою правового регулювання були зміст
і організація освіти, державна політика в галузі освіти, державні гарантії права на освіту, мовна
політика в освіті, система освіти, організація освітнього процесу, управління освітою, економіка
освіти, соціальні гарантії в освіті тощо. Це свідчить про початок
формування українського
освітянського права, досвід якого актуальний для сучасної України.
Іван Пірон,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Правовий механізм забезпечення зайнятості населення в Україні у формі загальної
трудової повинності (1919-1921 р.р.)
Становлення та розвиток українського законодавства щодо зайнятості населення
безпосередньо пов’язані з історичними подіями, які відбувалися у 1919 – 1921
роках. Суспільно-
політична та економічна ситуація змушували радянську владу вдаватися до рішучих заходів щодо
зменшення безробіття та забезпечення зайнятості населення. Одним з них було запровадження
загальної трудової повинності населення (ЗТПН). Правовий механізм її здійснення до цього часу
не був предметом окремого наукового дослідження у вітчизняній історико-правовий науці.
Наукові дослідження в
цьому напрямку мають особливе значення сьогодні, коли внаслідок
економічної кризи питання безробіття та зайнятості населення набувають особливої гостроти.
Ідея ЗТПН належить В.Леніну та Л.Троцькому, яки вважали, що вона є обов’язковою
складовою розвитку країни та побудови нового державного ладу, а також становить єдиний засіб,
який може забезпечити необхідною
робочою силою суспільне господарство держави. Проблеми
ЗТПН присвятили свої наукові праці вчені Б.Виноградов, Е. Гімпельсон, В.Земсков, П.Кувшинов
та інші, але їх цікавили здебільшого комуністично-ідеологічні та патріотично-виховні аспекти
цього явища.
Перші нормативно-правові акти щодо ЗТПН були видані російською радянською владою і
поширювалися на територію України. Підставою
для їх «українізації» були рішення І
Всеукраїнського з’їзду Рад 11 – 12 грудня 1917 року, який визнав Українську Республіку
федеративною частиною Росії та поширив в Україні всі декрети та розпорядження Робітничо-
Селянського уряду Російської Федерації, а також рішення І Всеукраїнської конференції Рад
селянських депутатів від 22 січня 1918 року про входження Української Робітничо-Селянської
Республіки
до складу Всеросійської Федерації Радянських Республік.
Вперше на законодавчому рівні загальна трудова повинність була закреплена у Радянський
Конституції 1918 р., пізніше – у першому радянському Кодексі законів про працю 1918 р. Правові
норми про загальну трудову повинність в радянській Конституції України 1919 року були відсутні.
Положення Констітуції лише визнавали працю обов’язком усіх трудящих та
проголошувала гасло
«Хто не працює, той не їсть». Для здійснення ЗТПН створювалися спеціальні структури, зокрема,
відділи з розподілу робочої сили, відділи праці, комітети з загальної трудової повинності, комітети
з проведення трудової повинності тощо. З початку на них покладалися функції ведення обліку та
реєстрації усіх працюючих та безробітних, розподілу робочої сили
та робочих місць тощо, а з
часом - проведення трудових мобілізацій. Створення на законодавчому рівні таких органів
передбачало запровадження державою жорсткого обліку, контролю та розподілу робочої сили, а
99
далі - надзвичайно жорстку систему примусу, яка відіграла вирішальну роль у реалізації
більшовицької ідеї загальної та максимальної зайнятості населення.
Практично ЗТПН почала запроваджуватися з прийняттям Всеросійським ЦВК постанови
«Про перетворення Радянської республіки у військовий табір». В Україні здійснення загальної
трудової повинності почалося в січні 1919р. з прийняття постанови «Про трудову повинність
по
розчистці снігових заносів». Цей документ поклав початок прийняттю українською радянською
владою цілого ряду нормативно-правових актів, на підставі яких здійснювалася зайнятість
населення у формі загальної трудової повинності. Загалом було прийнято більше 50 таких
документів.
Найпоширенішою формою примусового залучення людей до виконання трудової
повинності була мобілізація, яка застосовувалася, перш за все, до
кваліфікованих фахівців і
супроводжувалася насильницьким перерозподілом робочої сили по підприємствах та галузях
народного господарства, а також переселенням робітників з одного регіону країни в інший. Вона
передбачала обов’язковий облік громадян, які у будь-який час могли бути призвані на дійсну
трудову службу. В Україні мобілізація спочатку почала застосовуватися до «технічних
сіл»,
пізніше – до «спеціалістів сільського господарства та землевпорядкування», «контрольних
службовців», спеціалістів «річкового флоту», «радіофахівців», будівельних робітників,
«інструкторів з кооперації», нафтовиків, «фахівців шкіряної справи », «статистичних сил »,
«фахівців гірської справи» тощо.
Залучення робочої сили до примусової праці здійснювалося також за методом мілітаризації
установ, організацій та закладів. Спочатку були мілітаризовані залізничні службовці, пізніше
–
підприємства та радянські установи тощо. В них запроваджувалася найсуворіша військова
дисципліна, усім розпорядженням керівництва надавався статус бойових наказів, які підлягали
терміновому та беззаперечному виконанню. Працівники мілітаризованих установ не мали права
відмовлятися від відряджень, чергувань та надурочних робіт, переходити з однієї посади на іншу
та звільнятися за власним бажанням, заборонялося залишати
місце роботи, крім призову за
мобілізацією. Для ліквідації технічної безграмотності й найшвидшого поповнення лав
кваліфікованих спеціалістів запроваджувалася «учбово-професійно-технічна повинність» з
обов’язковим проходженням певними категоріями осіб заводських або інших короткострокових
курсів.
До особливої категорії осіб застосовувалося тилове ополчення – призначення на службу в
робітничі частини для виконання окопних, будівельних, дорожніх
, вантажних робіт тощо. Особи,
які ухилялися від призиву до народного ополчення, підлягали позбавленню волі не менше, ніж на
два роки з виконанням примусових робіт та конфіскацією майна.
Загальна трудова повинність використовувалася владою для виконання людьми робот, не
пов’язаних з їх основними трудовими функціями. Мотиви виконання цих робіт були різними:
від
«усунення … санітарного безладу» до «пропаганди в масах ідеї трудової напруги та надихання в
пролетарський державі». Широко застосовувалася безкоштовна «добровільно - примусова» праця
у вихідні та святкові дні у формі «суботників» та «недільників».
Таким чином, загальна трудова повинність виступала формою (засобом) забезпечення
зайнятості населення України в 1919-1921 роках. Вона здійснювалася на підставі
декретів,
постанов, інструкцій, більшість яких суперечили трудовому законодавству. Трудова повинність
підміняла фахову діяльність робітників. Праця здійснювалася не економічною доцільністю та
матеріальною зацікавленістю працівників, а примусом, який здійснювався за допомогою системи
репресивних органів методами: а) загальної обов’язковості; б) мобілізації; в) мілітаризації; г)
народного ополчення.
Правовий механізм здійснення зайнятості населення України в
1919-1921 роках у
формі загальної трудової повинності формувався на основі нормативно-правових актів, які за
своїм функціональним призначення слід поділяти на: а) нормативно-правові акти
фундаментального значення; б) нормативно-правові акти щодо створення відповідних
структур для здійснення трудової повинності; в) нормативно-правові акти щодо здійснення
мобілізації; г) нормативно-правові акти щодо
забезпечення мілітаризації; д) нормативно-
правові акти щодо здійснення народного ополчення; е) нормативно-правові акти щодо
організації «трудових тижнів»; ж) нормативно-праві акти щодо проведення «суботників-
недільників».
100
Всі вищезазначені нормативно-правові акти у своїй основі мають імперативний
характер.
Погребной Святослав,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Скасування чинності Статуту Великого князівства Литовського 1566 р. на
Правобережній Україні
Питання скасування чинності Статуту Великого князівства Литовського (далі – Статут
ВКЛ) 1566 р. на Правобережній Україні є доволі дискусійним в історико-
правовій науці. Оскільки
за умовами Люблінської унії 1569 р. Київщина, Волинь і Брацлавщина перейшли в склад Корони
Польської, на них не набув чинності Статут ВКЛ 1588 р., а відтак продовжував діяти Статут 1566
р. Внаслідок поділів Речі Посполитої наприкінці XVIII ст. Правобережна Україна опинилась у
складі Російської імперії. Однак навіть за таких умов чинність Статуту
ВКЛ 1566 р. збереглась.
Скасування чинності на Правобережній Україні Статуту ВКЛ 1566 р. стало результатом
політики російського уряду, яка була спрямована на русифікацію та повне знищення звичаїв, а
також колишніх зв’язків українського народу з Річю Посполитою. Як відомо, її головним
реалізатором став київський військовий, подільський і волинський генерал-губернатор Д. Бібіков,
призначений на цю посаду в 1838 році. Тому відомий український історик права М.Василенко
назвав його головним винуватцем скасування юридичної дії Статуту ВКЛ 1566 р. на українських
землях.
Український вчений І. Теличенко висловив гіпотезу, що Російська імперія обережно
відносилася до скасування юридичної дії Статуту ВКЛ 1566 р. на українських землях, маючи намір
підготувати суспільство
, а особливо місцеве дворянство до цієї події. Наведеній думці заперечив
М.Василенко, вважаючи, що дворянство українських губерній не брало жодної участі у скасуванні
чинності Статуту ВКЛ 1566 р. Більше того, листування між різними органами Російської імперії у
справі скасування юридичної дії Статуту ВКЛ 1566 р. було цілком таємним, а на всіх цих
паперах
ставилися печатки “доверительно” та “конфиденциально”. Влада російської імперії приховувала до
останнього моменту її наміри скасувати чинність Статуту ВКЛ 1566 р., усвідомлюючи його
значний авторитет серед українського народу, а особливо дворянства.
У 1831 р. у Петербурзі був заснований Комітет західних губерній, перед яким було
поставлено мету “в усьому зрівняти Західний край з внутрішніми
великоросійськими губерніями”.
У 1838 р. Комітет західних губерній почав обмірковувати справи про скасування чинності Статуту
ВКЛ 1566 р. Цього ж року на посаду київського генерал-губернатора був призначений Д. Бібіков.
25 листопада 1839 р. він звернувся з офіційним листом до смоленського, вітебського та
могилівського генерал-губернатора Г.Дякова, щоб той надіслав йому усі матеріали
про скасування
чинності Статуту ВКЛ 1588 р. на білоруських землях. 11 грудня 1839 р. Д. Бібіков отримав
відповідну документацію. Він вважав, що припинення юридичної сили Статуту ВКЛ 1566 р.
зумовить повне поглинання Російською імперією українських земель.
Доповідь Д. Бібікова сподобалась царю Миколі І, тому він невідкладно скликав засідання
Комітету західних губерній під своїм головуванням.
На ньому було прийнято рішення про початок
процедури скасування чинності Статуту ВКЛ 1566 р. 21 березня 1840 р. головний управитель
канцелярії російського царя Д. Блудов подав Миколі І записку з юридичним аналізом можливих
наслідків скасування чинності Статуту ВКЛ 1566 р.
Д. Блудов пропонував відкласти скасування чинності Статуту ВКЛ 1566 р., оскільки, на
його погляд, така реформа
вимагала кращого законодавчого забезпечення. Проте російський цар
Микола І не погодився з управителем другого відділу своєї канцелярії, наказавши розглянути
справу на засіданнях Комітету західних губерній у присутності Д. Бібікова.
Вирішальний розгляд справи про скасування чинності Статуту ВКЛ 1566 р. відбувся 21
червня 1840 р. на засіданні Комітету західних губерній. Вирішальним моментом у тривалих
дискусіях стала підтримка київського генерал-губернатора Д. Бібікова з боку міністра юстиції
Російської імперії. Тому 25 червня 1840 р. за результатами цього засідання російський цар Микола
І підписав указ, за яким скасовувалася юридична дія Статуту ВКЛ 1566 р. та іншого законодавства