Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених

Подождите немного. Документ загружается.

21



визначення місця військового формування у військовій організації України

модернізація організаційно-штатної структури силових відомств у військовий чи

правоохоронний бік відповідно до їх завдань та функцій

Марія Євчук

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Особливості дії закону в часі при регулюванні триваючих відносин

Актуальність теми обумовлена наявними проблемами, котрі виникають під

час

регулювання триваючих суспільних відносин.

Створюючи нову правову норму, нове правило поведінки замість старого, держава тим

самим визнає той факт, що старий нормативно-правовий припис більше не відповідає завданням,

поставленим перед суспільством, і потребує заміни новим приписом. Виходячи з вищесказаного,

держава має бути зацікавленою в найбільш швидкій заміні старих відносин

новими, старої норми

новою. У більшості випадків цей процес відбувається негайно або дуже швидко, так як немає

жодних перепон для цього.

На перший погляд здається , що після втрати чинності старим законом, припинення його

обов’язковості і набрання чинності новим законом, не виникає жодної колізії між законом, що

втратив чинність, і

законом , що набрав чинності. Однак досить часто нова норма поширюється на

врегулювання відносин, які вже склалися, і перехід від старих відносин до нових не може

відбутися негайно. І навіть у тих випадках, коли законодавець передбачає питання, котрі можуть

виникнути у зв’язку з набранням чинності новим законом, він не може передбачити

всіх проблем,

як і той факт, що при дії закону, який недавно набув чинності, до відносин, що вже склалися,

продовжує застосовуватися старий закон, що спричинює зіткнення двох законів на певному

відрізку часу.

Причина колізії законів у часі залежить від тривалості і стійкості тих суспільних відносин,

які регулюються даними законами, і

полягає в тому,що не всі відносини можна негайно

перебудувати. Цьому можуть перешкоджати економічні , політичні, правові та інші обставини.

Основним завданням, яке постає в процесі дослідження, стає необхідність надання

визначеності і певного критерію дії законів у часі при регулюванні триваючих відносин.

Оскільки,за висловом французького юриста Руб’є, час ділиться

на три етапи: минуле ,

сучасне і майбутнє, то згідно з цим і дія закону в часі, розв’язання колізії між старим і новим

законами може бути трьох наступних видів:

1)зворотня дія нового закону (ретроактивна дія), яка постає винятком при застосуванні

законів. Застосування закону із зворотньою дією відбувається тільки на основі

перехідних вказівок

законодавця ( колізійних і субстанціональних інтемполярних норм) чи при наданні зворотньої сили

кримінальному (адміністративному) закону, який скасовує або пом'якшує кримінальну

(адміністративну) відповідальність.

Не кожне застосування нового закону до правовідносин, що виникли до його

опублікування, буде його зворотньою дією. Зворотня дія закону – це та його дія, при якій

закон

вважається таким, що існував на момент виникнення правовідносин, і застосовується до прав і

обов’язків, які були реалізовані у відповідності з минулим законодавством. Для визначення

зворотньої дії закону важливе значення має фактична зміна обставин, що відбулися.

Загальним є правило: закон зворотньої сили не має. Це правило надає визначеності і

стабільності суспільним відносинам

Проте принцип зворотньої дії дозволяє найбільш швидко і в той же час безболісно ввести

нові відносини в обіг.

2)негайна дія нового закону, що є основним принципом дії закону у часі. При відсутності

спеціальних вказівок новий закон діє негайно з моменту набрання чинності на передбачені в ньому

правовідносини,

а дія старого закону часто припиняється. У більшості випадків це не викликає

жодних непорозумінь. Проте інколи, коли закон стосується незавершених відносин, що

регулювались старим законом, негайна дія сприймається як його зворотня дія, особливо якщо

22



результат змін, які він вносить, незадовільний для суб’єктів даних правовідносин. Це і спонукає до

помилок у практиці застосування законів.

Тому для правильного застосування закону важливо чітко визначити час виникнення

відповідного права чи відповідного обов’язку, співставляючи його з часом набрання чинності

новим законом, і необхідно керуватися перехідними вказівками законодавця. У

разі відсутності

спеціальних вказівок і умов, що скасовують чи пом’якшують юридичну відповідальність,

основним принципом застосування закону є його негайна дія.

3)переживання старого закону (ультраактивна дія) - виняткове застосування закону. Таке

застосування має відбуватися на основі перехідних вказівок законодавця ( колізійних і

субстанціональних інтемполярних норм). З моменту вступу в дію нового закону

старий закон

припиняє свою дію, втрачає силу. Це загальне твердження. Однак якщо новий закон, заперечуючи

якусь угоду, зберігає дію старого закону для вже укладених угод такого виду до їх припинення, то

тут матиме місце переживання закону,що означає той факт,що старий закон, що втратив юридичну

чинність, за спеціальною вказівкою

нового акта (закону) продовжує поширювати свою дію на старі

триваючі факти з окремих питань, тобто поширюється на факти, що виникли до набрання ним

чинності і не припинили свого існування.

Різниця між негайною, зворотньою і ультраактивною дією закону при регулюванні

триваючих відносин полягає в тому, що при негайній дії новий закон з

моменту його

опублікування і набрання чинності регулює всі правовідносини, майбутні і існуючі, а все, що було

здійснене згідно з старим законом до того моменту, не змінюється. Закон діє тільки на ті права і

обов’язки, що виникнуть після набрання ним чинності. При зворотній дії новий закон

розповсюджується на вже реалізовані

при старому законі права і обов’язки. Звідси виплаває, що

наслідки, які були законно встановлені під час дії старого закону, визнаються неправильними і

підлягають зміні згідно з нормами нового закону. Стосовно ультраактивної дії, то вона надається

старому закону лише за наявності спеціальної вказівки законодавця у новому законі і має на меті

забезпечити певну стабільність при регулюванні триваючих відносин .

Законодавець не може бути обмеженим у створенні нових норм, які покликані регулювати

суспільні відносини по-новому, проте він має давати вказівки для правильного застосування тієї чи

іншої норми для уникнення суперечок і колізій.

Олександр Зубрицький,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Проблеми поняття та класифікації правових пільг в системі права

та законодавства України

Актуальність теми дослідження полягає у необхідності висвітлення поняття, ознак та

класифікації правових пільг з метою виявлення стану та проблем системи правових пільг в

українському законодавстві. Адже збереження державних пільг чи заміна їх відповідним

підвищенням заробітної плати та адресною соціальною

допомогою є найбільш дискусійною

проблемою сучасної соціальної політики України. Тому метою та завданням роботи є всебічне

розкриття поняття, класифікації та видів правових пільг у системі права України для того, щоб

виявити їх необхідність, системність, проблеми та соціальне призначення.

Правові пільги (лат. beneficium, англ. privilege) – це правомірне полегшення становища

суб’єкта права через

надання будь-яких переваг або часткового звільнення від виконання

встановлених загальних правил і обов’язків. Іншими словами правовою пільгою є передбачене

законодавством звільнення певних категорій громадян (за ознакою заслуг, віку тощо) від

дотримання певних встановлених законом загальних вимог і правил, виконання обов’язків.

Характерними ознаками правових пільг є те, що вони

: виражаються в створенні

сприятливішого режиму для задоволення інтересів суб’єкта права; доповнюють основні права і

свободи суб’єкта права специфічними можливостями юридичного характеру, створюють його

спеціальний статус; фіксуються в нормативно-правових актах відповідно до демократичних

процедур правотворчості як правомірні винятки.

23



Правові пільги встановлюються, як правило, для осіб, інтереси яких не можуть одержати

необхідного забезпечення (реалізації, охорони і захисту) у межах загальних правил (стан здоров’я,

специфіка праці – у шкідливих умовах та ін.) або у корисній діяльності яких зацікавлені

суспільство і держава. Вони виконують дві основні функції: компенсаційну і стимулюючу.

Чинне законодавство

не дає визначення поняття пільг, попри те, що в ньому сам термін

"пільги" вживається доволі часто. На сьогодні не існує єдиного підходу до розуміння змісту,

правової природи державних пільг в Україні. Разом з тим система їх неоднорідна. Потрібно

розрізняти пільги, що надаються громадянам за життєвих обставин, які зумовлюють необхідність

особливої

уваги до людини, тобто є частиною державної системи соціального забезпечення, та

пільги, які пов'язані зі службовим статусом особи чи видом її трудової діяльності. Тому всю

систему, сукупність правових пільг можна поділити на соціальні та професійно-побутові пільги.

Під соціальними необхідно розуміти такі пільги, які пов’язані із життєзабезпеченням

громадян

та зумовлені зниженням рівня їх доходів нижче прожиткового мінімуму або втратою

(зниженням) працездатності. Ці пільги можна розглядати як один із видів соціального

забезпечення. Правовою підставою надання громадянам соціальних пільг є настання соціального

ризику за обставин, передбачених законодавством. Аналіз міжнародної практики та національного

законодавства, зокрема статті 46 Конституції України, показав, що такими

обставинами є

непрацездатність, втрата годувальника, хвороба, безробіття, часткове безробіття.

Професійно-побутовими вважаються такі пільги, які пов'язані з професійною діяльністю їх

одержувачів і які надаються державою з метою матеріально-побутового забезпечення працівників

окремих професій (наприклад, пільги суддям, освітянам, медичним працівникам тощо). На відміну

від соціальних пільг, професійно-побутові не є видом

соціального забезпечення.

Найбільш застосовуваною є класифікація пільг за їх змістом. Виділяють такі пільги,

передбачені законодавством України: житлово-комунальні (зменшення плати за житло, комунальні

послуги); медико-реабілітаційні (безоплатне або пільгове придбання ліків); транспортні (право

безкоштовного проїзду всіма видами пасажирського міського (комунального) та приміського

транспорту); соціально-побутові (право на пільгове встановлення телефонів);

пенсійні (надбавки

до трудової чи соціальної пенсії); соціально-трудові (право на позаконкурсне зарахування до

вищих навчальних закладів при одержанні позитивних оцінок).

За ступенем персоніфікації соціальні пільги можна класифікувати на одноособові

(наприклад, пільга щодо оплати медикаментів, забезпечення санаторно-курортного лікуванням

тощо) та сімейні (пільга на оплату житлово-комунальних послуг тощо); за

періодичністю їх

виплати - на одноразові (забезпечення спецавтотранспортом) та щомісячні (оплата житла).

Надміру розвинена система соціальних пільг в Україні (у кількісному еквіваленті) та форм

їх виявлення ще не характеризує належний ступінь соціальної захищеності населення. На сьогодні

виникла потреба докорінного вдосконалення системи надання соціальних пільг: проблема

відсутності системного нормативно-правового акта, який універсально

встановлював би підстави,

перелік суб'єктів, види та механізм надання соціальних пільг; проблема недосконалісті механізму

надання пільг, оскільки реально пільгами користуються не всі, хто має на них право (наприклад,

правом безоплатного проїзду міським транспортом користуються лише пенсіонери, які

проживають у місті; натомість сільські жителі не користуються такою пільгою або ж

користуються

дуже рідко). Велика кількість нормативно-правових актів, розкиданість у різних положеннях,

відсутність упорядкованості, різні застосування та тлумачення – це риси, які супроводжують

пільги.

Таким чином, правова пільга – це передбачене законодавством повне або часткове

звільнення певних категорій громадян від виконання того чи іншого обов'язку або надання

додаткових прав. Соціальні та професійно

-побутові пільги сприяють формуванню приблизно

рівних можливостей для розвитку осіб, які перебувають у нерівних умовах, створенні сприятливих

умов для задоволення власних інтересів особи. Надмірна кількість пільг та форм їх виявлення

потребує створення досконалої системи правових пільг та універсального нормативно-правового

акту, який би вичерпно вказував підстави, види та механізм надання

соціального забезпечення.

Отже, роблю висновок, що вирішення проблем зміцнення та удосконалення системи правових

пільг підтвердять їх необхідність та забезпечать збереження, як невід’ємних засобів соціальної

політики України.

24



Валерія Кваша,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Принципи судочинства і судоустрою України та країн Європи – теоретичний аспект

Роль правосуддя в Україні є вкрай важливою як для суспільства загалом, так і для

подальшого розвитку та становлення судової системи нашої держави.

На сьогоднішній день в Україні триває судова реформа, метою якої

є досягнення

цивілізованих стандартів судоустрою та судочинства.

Науково обгрунтована реформа існуючої системи здійснення правосуддя розбалансована,

не відповідає європейському рівню і недостатньо гарантує право особи на справедливий суд. За

таких обставин головна мета реформи – створення науково-обґрунтованої системи правосуддя в

Україні.

Автор статті вважає, що для досягнення цієї мети необхідно звернутися

до досвіду

європейських держав, чий судоустрій вдосконалювався століттями. Історично склалося так, що у

кожній країні діють свої правові звичаї, традиції, законодавство, юрисдикційні органи,

сформувалися особливості правового менталітету, правової культури, що й об'єднується загальним

поняттям «правова сім’я». Сьогодні співіснують такі правові сім’ї як романо-германська, англо-

саксонська та скандинавська

Кожна країна будує свою судову систему беручи до уваги свої індивідуальні особливості

історичного розвитку та належності до тієї чи іншої правової сім’ї. Автор порівняла судоустрій

України із судовими системами Німеччини, Франції, Англії, Швеції та Росії і дійшла до висновків,

що спільною ознакою судоустрою вищевказаних держав є наявність розгалуженої системи

спеціалізованих судових органів:

цікавим елементом судоустрою Російської Федерації є наявність інституту мирових суддів.

Федеральний Закон "Про судову систему Російської Федерації" від 31.12.1996р. передбачив

відновлення в Російській Федерації інституту мирових суддів, що існував в Російській імперії в

1864—1889 та у 1912—1917 рр. Вони входять в єдину судову систему Російської Федерації.

подібний інститут має

і Франція – так званий трибунал малого процесу. Трибунали малого

процесу були засновані у Франції у 1958 р. на зміну мировим судам. У компетенцію такого

трибуналу входить розгляд певних категорій справ, в тому числі по позовах майнового характеру

на суму до 30 тис. франків. Такі трибунали, як показав досвід французьких суддів, значно

полегшив навантаження

в інших судах.

згідно із Законом України «Про третейські суди» третейські суди, які діють в Україні, за

своїми сутнісними ознаками дуже нагадують пропоновані мирові суди. Так, юрисдикція

третейських судів поширюється на всі цивільні та господарські правовідносини. З іншого боку,

чотирирічне функціонування цього інституту в Україні довело, що з діяльністю третейських

судів

навантаження на державні суди не зменшилося, проте було створено певний негативний імідж

третейських судів у владних структурах держави, бізнесі та серед громадськості.

цікавою є система загальних судів Німеччини. У таку систему, як самостійні підрозділи,

включені суди у справах неповнолітніх. Вони розглядають справи про правопорушення в яких

звинувачуються неповнолітні та молодь

у віці до 21 року, якщо суд визнає, що їх поведінка носить

"підлітковий характер". Серед спеціалізованих судів, що функціонують у ФРН, важливе місце

займають суди по трудових справах. Вони призначені розглядати спори між роботодавцями та

індивідуальними працівниками. Поруч із вищезгаданими судами ФРН діє і cистема судів із

соціальних питань, що створена

для розгляду конфліктів, пов'язаних із соціальним страхуванням,

виплатою посібників безробітним тощо. Фінансові суди також посідають гідне місце в системі

правосуддя Німеччини. Вони створені головним чином для розгляду справ, пов'язаних із сплатою

податків і митних зборів.

Таку систему судоустрою ФРН автор статті вважає дуже доцільною та актуальною для

сучасної

України. Адже сьогодні українські суди першої інстанції надзвичайно перевантажені

різними категоріями справ.

Розподіл спеціалізації судів на трудові, фінансові, соціальні та інші значно полегшив би

процес розгляду справ як суддям так і учасникам процессу. Це дало б суддям можливість звузити

свою спеціалізацію для досконалого вирішення кожної ситуації та кожного спору.

25



у Швеції є розвинена система органів адміністративної юстиції, що розглядають скарги на

дії державних установ. Особливе місце в системі судових органів Швеції належить канцлерові

юстиції. Він порушує справи по обвинуваченню в посадових злочинах членів найвищих судових

органів і виконує деякі інші наглядові функції, зокрема відносно адвокатів. Автор вважає

впровадження такого інституту

в Україні доцільним, оскільки посилення контролю за суддями та

адвокатами є необхідним в сучасних корупційних умовах.

щодо кримінального процессу, то досвід Англії закріплює такий інститут правосуддя, як

суд присяжних. Існування інституту присяжних в Україні закріплено Основним Законом держави,

проте він досі не працює. Причин кілька. Найголовніша – присутність присяжних для з’

ясування

обставин справи у кримінальному процесі є необов’язковою. Основною ідеєю інституту

присяжних є їх непідкупність і як наслідок унеможливлення фальсифікації процесу. Автор вважає,

що для України впровадження обов’язковості присяжних також є актуальним питанням в умовах

корупційності українського судочинства.

Таким чином, можна дійти висновку, що основними завданнями українського судочинства

визначення шляхів удосконалення законодавства у цій сфері, усунення негативних тенденцій,

істотне поліпшення умов їх професійної діяльності тощо.

Всі ці питання удосконалення судоустрою України потребують подальшого вивчення

спеціалістами даної проблеми, використовуючи міжнародний досвід та порівняльний аналіз.

Юрій Козубня,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Правовий нігілізм, шляхи його подолання

Актуальність

теми дослідження обумовлена важелями суспільного життя, які досить

суттєво стримують рух нашої країни до досягнення стандартів демократичної, правової держави,

особливе місце займає правовий нігілізм. Це таке негативне соціальне явище, що при своєму

активному функціонуванні може стати серйозною перешкодою на шляху соціально-економічних

та державно-правових реформ.Зважаючи на це, теоретичне

дослідження шляхів подолання

правового нігілізму набуває особливого наукового і практико-політичного значення.

Нігілізм (від лат. Nihil – ніщо, нічого) – це заперечення історичних і культурних цінностей,

моральних норм і підвалин суспільства. З впевненістю можна стверджувати, що правовий нігілізм

є невід'ємною негативною рисою сучасного українського життя. Правовий нігілізм, є явище

що пронизує всі сфери

соціальної життєдіяльності, та безпосередньо впливає на стан законності і

правопорядку в суспільстві. Досягти суттєвих успіхів у реформуванні суспільства в умовах

економічної кризи та політичної нестабільності можливо лише усуненням деформацій

правосвідомості та підвищенням рівня правової культури населення.

Правовий нігілізм має багато проявів, витончений, здатний швидко видозмінюватися,

пристосовуватися до обстановки. Існує безліч

різних форм прояву.

Найяскравіші і очевидніші:

1. Прямі навмисні порушення діючих законів і інших нормативно-правових актів. Закони

зневажаються відкрито, цинічно і майже безкарно.

2. Масове недотримання і невиконання юридичних розпоряджень, коли суб'єкти просто не

співвідносять свою поведінку з вимогами правових норм, а прагнуть жити і діяти за «своїми

правилами».

3.Війна законів, видання суперечливих, паралельних або навіть взаємовиключних правових

актів,переповнення «мертвими нормами».

4. Серйозним джерелом і формою виразу політико-юридичного нігілізму є порушення прав

людини, особливо таких, як право на життя, честь, гідність, житло, майно, безпеку.

Подолання правового нігілізму який зараз полонив наше суспільство вбачається у

наступному:

1) якість законів

та інших нормативно-правових актів. Підвищенням правової або іншої

спеціальної освіти; обов'язкове детальне проходження кожним новим нормативно-правовим актом

ґрунтовної правової експертизи; залучення до законотворчої роботи науковців, визнаних

26



спеціалістів у галузі права; доступ громадськості до законопроектної роботи; підвищення якості

виховання та освіти громадян, приведення її до світових стандартів та ідеалів.

2) авторитет державної влади і налагодженість механізму її дії. Наявність розвинутої

державної структури, здатної забезпечити виконання права. Вдосконалення системи правоохорон-

них органів і правозастосовної діяльності. Зміцнення законності. Підвищення ролі

суду;

3) високий рівень правосвідомості який дозволив би закону працювати. Збереження

самобутності правової культури. Поліпшення системи правової інформації, професійного навчання

і виховання юристів, інших посадових осіб.Підвищення авторитету державної влади та посадових

осіб, високих моральних якостей перших осіб держави, які виступають прикладом для решти

населення.

Варто підкреслити, шо нігілізм настільки глибоко «

засів» у сучасному житті, настільки

міцно заволодів розумом людей, шо витравити його звідти найближчим часом не виявляється

можливим. Можна, однак, спробувати хоча б послабити його позиції, рішуче діючи по кількох

напрямах.

1. Необхідно негайно припинити «війну законів». У масштабі всієї держави закони й інші

нормативні акти повинні бути приведені у відповідність

з Конституцією й один одному;

2. У діяльності правоохоронних органів також необхідно забезпечити торжество

законності;

3. Негайно припинити волюнтаристичний стиль керування і володарювання — ніяких «ди-

рективних» методів, ніяких «переступань» через право — тільки закон і всі рішення тільки на його

основі;

4. Удосконалити механізми реалізації правових норм, спираючись насамперед на правові

процедури;

5. І

нарешті, використовуючи засоби масової інформації, необхідно повести активний на-

ступ на протиправні установки в поведінці, проповідуючи загальну законослухняність (починаючи

з верхніх ешелонів влади).

Виходячи з вище вказаного, можна стверджувати, що всі форми і засоби боротьби з

нігілізмом пов'язані з виходом суспільства з глибокої системної кризи - соціального, економічного,

політичного, духовного,

етичного. Проте багато що залежить і від активної позиції самої особи, її

протидії силам зла, активній громадянській позиції, правосвідомості та правової культури.

Тому кожному громадянину потрібно чітко усвідомити, що таке явище як правовий

нігілізм є значною перепоною на шляху державно-правових та соціально-економічних реформ.

Воно відтерміновує момент досягнення Україною таких

реальних явищ, як підвищення

економічного благополуччя та рівня життя населення, зменшення безробіття, вступ до

Європейського союзу, так і ефемерних явищ, як створення справді правової, демократичної,

соціальної висококультурної держави та громадянського суспільства.

Михайло Кормило,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Реформування ООН у контексті встановлення нового міжнародного правопорядку

Правопорядок складає

основу суспільного порядку будь-якої країни світу і характеризує в

ньому ті властивості, які є результатом дії права і законності. Важливим чинником забезпечення

міжнародного правопорядку була і залишається Організація Об’єднаних Націй. Цим і зумовлена

актуальність даного дослідження, адже саме ця організація покликана гарантувати сьогодні

колективну безпеку для всіх, пам’ятаючи

водночас про право народів на самовизначення. Більше

того, протягом останніх двох десятиліть помітно зросла роль організації у сфері прав і свобод

людини, рівень гарантування яких відображається саме через розвиток правопорядку: як

міжнародного, так і внутрішньодержавного – який є основою побудови демократії у сучасному

світі.

Для того, щоб відповісти на всі виклики

сьогодення, ООН сама потребує оновлення й

адаптації до нових умов з метою продовження відігравання унікальної ролі у збереженні та

зміцненні міжнародної безпеки і правопорядку. 65 років пройшло від часу створення ООН, давно

27



вже змінилась конфігурація сил на планеті, а організація продовжує існувати у такому вигляді, в

якому була створена. Проте, ще у 1975 р. почали задумуватись над потребою її реорганізації.

Обговорення проблем реформування ООН особливо активізувалося в ході підготовки до

святкування 50-річчя її утворення. Велику аналітичну роботу здійснила група експертів на чолі з

Виконавчим

координатором з реформ М. Стронгом та членами Керівного комітету з реформ.

Результатом всебічного вивчення пропозицій щодо перебудови організації була доповідь

тодішнього Генсека ООН Кофі Аннана від 14.07.1997р. під назвою «Поновлення ООН: програма

реформи», у якій охоплено три типи заходів:

реформування структури і системи Секретаріату ООН;

удосконалення структури і функціонування міжурядових

органів;

пропозиції щодо нових підходів до розробки політики, пріоритетів і стратегії ООН.

Україна теж зробила свій внесок у підготовку рекомендацій щодо реформування

організації. Актуальною є ініціатива колишнього Президента України Л. Кучми, офіційно

проголошена 1995 року на сесії Генеральної Асамблеї ООН, створити Раду економічної безпеки

ООН. Саме їй країни-члени могли б доручити

додаткові завдання і відповідальність, пов’язані з

економічними і соціальними викликами сучасності. Чіткі пропозиції стосовно того, як адаптувати

діяльність ООН до реалій ХХІ ст. були сформульовані у Декларації тисячоліття, прийнятій на

саміті у Нью-Йорку 6-8.09.2000р. Проте, найвагоміший внесок у розробку рекомендацій щодо

реформування організації здійснила Група високого рівня із

загроз, викликів та змін, заснована

колишнім Генсеком ООН Кофі Аннаном. Група дійшла висновку, що першочерговим завданням є

реорганізація структури Ради Безпеки ООН. Запропоновано дві моделі реформування РБ ООН.

Перша модель передбачає надання шести нових постійних місць у Раді Безпеки без права вето та

трьох непостійних місць з дворічним строком повноважень. Непостійні

місця повинні

розподілятись за регіональним принципом. За другою моделлю пропонується встановити нові

місця, які держави займали б упродовж чотирирічного періоду з правом переобрання і які також

визначалися б на регіональній основі. Будь-яка зміна структури РБ ООН, на думку членів Групи,

не повинна розглядатись як остаточна. Тому 2020 року варто переглянути

склад РБ ООН. Група

наполягає, щоб реформування ООН не передбачало розширення права вето. Пропонується

запровадити систему індикативного голосування, у рамках якої члени РБ зможуть вимагати

оприлюднення позицій опонентів щодо запропонованих питань.

Доповідь Групи високого рівня рекомендує внесення змін у роботу Генеральної Асамблеї,

ЕКОСОР і Комісії з прав людини, а також у

відносини ООН з регіональними організаціями. У

документі запропоновано посилення ролі Генерального Секретаря у питаннях забезпечення миру і

безпеки людства, міжнародної стабільності і правопорядку. Актуальною є ініціатива Групи

створити новий міжурядовий орган ООН – Комісію із світобудови, яка допомагала б державам

перейти від постконфліктного етапу до довгострокового відновлення і розвитку, сприяла б

державам-членам у зміцненні їх власних можливостей у напрямку світобудови.

На сьогодні проекти ООНівських реформ обговорюють на постійній основі три комісії.

Пропозицій подано чимало. Так, МЗС Франції пропонує створення спеціального корпусу з

роззброєння, що покликаний замінити військових експертів ООН. Лондон, у свою чергу, виступив

з ініціативою створення спеціального органу ООН, який

власне і взяв би під контроль

розповсюдження зброї масового знищення. У США, однак, дотримуються протилежної думки. Ряд

американських конгресменів пропонує взагалі припинити членство в організації. Інші вважають,

що ООН треба звести до клубу лише тих держав, які дотримуються демократичних принципів. Але

це недопустимо, адже ООН за своєю суттю покликана бути

універсальною структурою.

На сучасному етапі раціональними у питаннях реформування ООН, на нашу думку, є такі

кроки:

розширення складу РБ ООН залученням до неї найбільш впливових держав з наданням їм

права вето (Японії, ФРН і, можливо, Італії як найбільш розвинених країн і трьох країн, що

розвиваються, зі значним населенням і сумарним ВВП

: Індії, Бразилії та Нігерії чи Пд.Африки);

створення Ради регіональних організацій при РБ ООН та закріплення за її членами

відповідальності за гарантування міжнародного миру, безпеки і правопорядку у певних регіонах

планети;

розширення повноважень Генерального Секретаря, його свободи управління, а водночас і

підзвітності Генеральній Асамблеї ООН;

28



визначення головними комітетами ГА ООН тематичної спрямованості своєї роботи на

кожен наступний рік з метою зростання ефективності прийнятих рішень і забезпечення реалізації

запропонованих заходів;

співпраця у даному напрямку з усіма членами ООН (у т.ч. і Україною)

Юлія Косткіна,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Проблеми реалізації норм Конституції

України

«Права не має, якщо його положення не знаходять своєї реалізації в діяльності людей і їх

організацій, у суспільних відносинах.»Явич Л.С.

Тому актуальними є проблеми , які виникають при реалізації Конституції у різних

напрямках. Головною проблемою є порушення принципу недопустимості суперечностей між

законами України та Конституцією України. Тобто виникають

колізії. Конституційні колізії – це

певні невідповідності, що виникають між Конституцією України та іншими нормативно-

правовими актами, а також між різними положеннями самої Конституції.

Прикладом колізії між нормативно-правовим актом та Конституцією може бути

суперечність між Конституцією України та ЗУ «Про конституційний Суд України». Так, Згідно

п.22 ч.1 ст. 106 Конституції, Президент має

право призначати і звільняти 6 суддів Конституційного

суду України після голосування за це в парламенті. Але згідно закону "Про Конституційний Суд",

суддів Конституційного Суду звільняє ВР. У зв`язку з цим, в даному питанні існує юридична

колізія: оскільки в ст. 126 Конституції чітко вказано, що ця частина суддів призначається і

звільняється тим

органом, який цю частину призначив.

Так, будь-яка колізія між нормативно-правовим та Конституцією України має

вирішуватись згідно з положенням Конституції, так як у статті 8 зазначено, що «Конституція

України має вищу юридичну силу». Колізії між різними нормативно-правовими актами

вирішуються відповідно до їх ієрархії (Закони України – підзаконні акти і так далі

Кожний нормативно-правовий акт, прийнятий відповідним органом державної влади, і

який не відповідає Конституції не дає реалізовувати цю Конституцію. Як приклад можна взяти

будь-який закон, що суперечить Конституції України. Він певним чином реалізує окремі

положення Конституції, але так як він не відповідає їй, то визнається недійсним. Для того, щоб

прийняти новий закон, або внести зміни до вже існуючого потрібен ще час. Таким чином, це

зупиняє реалізацію Конституції України у певному напрямку, а отже і виконання положення статті

1 Конституції України про те, що Україна розбудовує засади незалежності, демократичності,

засади соціальної та правової держави.

Складніше, якщо колізія виникає у різних нормах

самої Конституції. У такому випадку не

можна сказати, що якась із норм не є конституційною, і тому певні кола осіб використовують одну

з цих норм на свою користь. Прикладом Конституційної колізії може бути суперечність між

статтею 17 у якій говориться, що «на території України не допускається розташування іноземних

військових баз» та пунктом

14 перехідних положень Конституції України, де говориться про

можливість тимчасового перебування іноземних військ та використання ними військових баз

України на правах оренди. Такі колізії можуть вирішуватися з прийняттям змін до чинної

Конституції, і подоланням у ній таких неточностей.

Що ж до впливу конституційних колізій на реалізацію Конституції України, то вони

роблять

цей процес, у деяких випадках, неможливим у певній сфері. Адже для реалізації

Конституції необхідно мати чітке та однозначне тлумачення її норм. А такого тлумачення при

наявності колізій в основному законі держави бути не може, так як кожна норма Конституції є

рівною за своєю силою з іншою і використовувати можна як одну

так і іншу. А так як вони

суперечать одна одній то виникає невирішеність у певному внутрішньому або зовнішньому

питанні, яка послаблює країну, та не дає їй можливості розвиватися стабільно.

Щодо інших проблем реалізації Конституції України можна зазначити нестабільність, не

лише політична, але й економічна. Цей факт заважає реалізації Конституції тим,

що, наприклад,

для ефективної її реалізації в суспільному житті необхідно втілювати основні права громадян в

29



життя, а при політичній та економічній нестабільності це неможливо, так як перш за все необхідно

зберегти ще й незалежність та самостійність держави.

Іншою проблемою є суспільство, яке звикло до того, що ним керують, визначають

напрямки його розвитку, без урахування його думки. Тепер же воно має звикнути до того, що в

Україні

розбудовується соціальна, правова держава, діяльність якої перш за все спрямована на

захист свого населення, забезпечення його прав і свобод (стаття 11, 12 Конституції). Цей принцип

правової держави ще не дуже розвинений в Україні, але без наполягання самого населення на

забезпеченні його він не буде реалізовуватись і далі. До цього ще можна додати

і низький рівень

обізнаності суспільства загалом у державних справах.

Наступною проблемою є недостатність наукових досліджень різних політичних,

соціальних та економічних проблем, що виникають на різних етапах розвитку держави. Таким

чином, при виникненні певного питання, у багатьох випадках воно залишається нерозв’язаним. Не

ведеться пошук ефективних та найоптимальніших шляхів його вирішення.

Наступним

недоліком нашого законодавства, який впливає на реалізацію конституції є

прогалини в праві. Прогалина у праві — це повна або часткова відсутність у чинних нормативно-

правових актах необхідних юридичних норм, які регулюють конкретні суспільні або владні

відносини. Прогалини, що виникають при регулюванні владних відносин, не дають можливості

повністю реалізуватись принцип, який закріплений

в статті 6 Конституції, в які сказано, що влада

здійснюється «на основі поділу на законодавчу, виконавчу та судову», а також діє у межах

визначених діючою Конституцією та законами України.

Не менш вагомим фактором є те, що український народ по різному ставиться як до

конституції, самої української державності так і влади, що керує

ним. Влада в Україні обирається

не за розумним зваженням тих характеристик конкретної особистості чи групи осіб, які

претендують на управління державою, а за тим, наскільки ця особа підтримує конкретний регіон.

Тобто присутні певні ознаки авторитаризму.

Отже бачимо, що при реалізації Конституції виникає багато проблем, що потребують

негайного вирішення. В Україні

існує багато чинників, які не дають всебічно реалізувати

Конституцію України. А так як кожний напрям реалізації Конституції пов'язаний з іншим, то ці

проблеми гальмують її реалізацію в цілому. Зважаючи на це, необхідно вести активний процес по

розвитку і вдосконаленню законодавства і одночасно провадити політику по підвищенню загальної

правової культури та

правової свідомості населення і професіоналізму законодавця.

Правомир Косянчук

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Окремі аспекти правного гарантування права українця на індивідуальність

У сучасних глобалізаційних умовах буття української нації постає питання про наявність

правного механізму впорядкування суспільних взаємин, засобами якого буде уможливлена

повноцінна реалізація прав цієї спільноти і кожного

українця зокрема.

Актуальність проблеми, що розглядувана у цій праці, очеглядна. Вона зумовлена станом

соціальних взаємин, за якого має місце порушення прав українців, у тім числі за ознакою

зовнішніх форм їхньої етнічної належності у призмі їхньої індивідуальності. З іншого боку, за

цього стану речей, наявна високої міри правна пасивність у стосунку до

згаданих правопорушень,

що свідчить про «хворобливий стан» етнопсихіки більшості українців, і виражена невдаванням до

заходів охорони права та правної відповідальності зокрема. На жаль, актуальність проблематики

для наукового загалу часто штучно непомітна. Нині відомо лише декілька не зовсім популярних

для загалу сучасних джерел, що присвячені питанням українського права, як засадничого засобу

гарантування прав українців, у його філософії та історії. Варто відзначити науковий здобуток

таких науковців-сучасників: О. Шевченка, І. Гриценка, Г. Лозко, І. Безклубого, О. Івановської,

П. Косянчука та ін.

Одним із вимірів буття правного українця є вимір виразу його свідомості у формах, які

можна розглядати у межах семіозису, розуміючи ці форми

як семіотичні коди. Такими

семіотичними конструкціями треба розуміти форми виразу національної ідентичності і свідомості

30



в цілому, зокрема у правній сфері. Національна ідентичність за своїм змістом та формою виразу

охоплювана національною індивідуальністю – неповторністю особистості українця в усіх її

компонентах та формах прояву.

Говорячи про явне, про форми виразу української правосвідомості, про зовнішній аспект

ідентичності, то на перший план виходить українська мова як картина українського світу, як

засіб,

що дозволяє «бачити світ українськими очима»... Крім того, не лише мова, але й одяг концентрує у

собі семіотичні коди української етносвідомості… Української ідентичності у її зовнішнім прояві

може надати й українська зачіска. Правда, мало хто нині розуміє семіотичний код українського

чуба-джури, військової кіски, чи то українських вусів… Водночас,

нерозуміння не повинне

призводити до порушення прав тих осіб, які є етнічними українцями. «Мова зовнішнього вигляду»

– це невербальна мова, і теж своєрідна картина українського світу.

Важливо поглянути на досліджувану проблему через призму встановлених державою

засобів гарантування інтересів та прав. У контексті дослідження проблеми правного гарантування

української національної індивідуальності та форм

її виразу, важливо наголосити на тих правах,

які становлять ґрунт правного забезпечення українського етнобуття на рівні первинної етнотвірної

одиниці – етнічного українця. Вагоме значення серед згаданих прав припадає на особисті

немайнові права. Їм кореспондують відповідні обов’язки суб’єктів права.

Чи правомірні вимоги до українця, аби він мовився «на чєлавєчєскам язикє»? Чи

можна

студентові або викладачеві мати козацького чуба, носити вишиванку? Чи можуть вам за вашу

українськість знижувати оцінки, чи вдаватись до інших форм упередженостей тощо? Певність у

своїх українських інтересах і правах, спираючись на засоби їхнього гарантування, дозволить

правильно дати відповіді на ці питання.

Перш за все, йдеться про право на

свободу особи (ст. 288 ЦК), яке охоплює, за суб’єктним

складом, у тім числі свободу особи, належної до певної етнічної спільноти, раси тощо. У нашім

разі – право на свободу етнічного українця в усіх сферах його життєдіяльності. Це право охоплює

такі аспекти свободи українця: фізичну, індивідуальну, політичну та ін. Право на свободу є

підложжям особистих немайнових прав. Правоможності цього права отримують свою

конкретизацію на рівні інших прав, зокрема у праві на індивідуальність українця (ст. 300 ЦК).

Притаманні українцям певні фізіологічні особливості та архетипні релікти надають неповторності

його індивідуальності…

Правна гарантованість можливості у сфері проявів свого внутрішнього українського світу

передбачає перспективу вжиття заходів захисту права

від можливих посягань, заходів охорони в

цілому, а серед них і заходів правної відповідальності як охоронних правостосунків у стані

активації права і обов’язку управненої особи.

У контексті згадуваних прав, порушення прав українця можливе внаслідок невиконання

або неналежного виконання пасивного чи навіть активного обов’язку у стосунку до цих прав. Так

наприклад, особистому немайновому праву українця на індивідуальність кореспондує обов’язок

посадових або службових осіб вчинити необхідні дії, спрямовані на забезпечення здійснення цього

права (ст. 272 ЦК); обов’язок органів державної влади, органів місцевого самоврядування у межах

своїх повноважень забезпечити здійснення українцем права на індивідуальність; обов’язок

фізичних та правних осіб таким

чином провадити свою діяльність, аби не порушувати це особисте

немайнове право українця (ст. 273 ЦК); та ін. На жаль, держава загалом не сприяє розвиткові

української нації, у тім числі й створенню сприятливих умов задля реалізації особистих

немайнових прав українця. За наявності всіх владних важелів, неналежні дії та бездіяльність

держави ведуть лише до

цілковитої деградації етносу, який може незабаром зникнути,

розчинившись у «громадянськім суспільстві».

У разі порушення права українця на індивідуальність, наявні всі підстави та приводи

ставити питання про правну відповідальність. Правопорушник може зазнати правної

відповідальності за правопорушення у межах площини як приватного, так і публічного права.

Певна річ, що охоронні правовзаємини відповідальності

можуть перебігати на рівні досудового або

судового регулювання. Так, відповідно до ч. 2 ст. 276 ЦК, суд може постановити рішення щодо

поновлення порушеного права, а також відшкодування моральної шкоди, завданої його

порушенням. А якщо таке порушення спричинило збитки або впущену вигоду, тоді суд може

ухвалити рішення щодо відшкодування майнової шкоди (ч.1. ст. 280 ЦК