Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених

Подождите немного. Документ загружается.

501



апеляційну скаргу мають право подати також особи, яких не було залучено до участі у

справі, якщо місцевий господарський суд прийняв рішення, що стосується їх прав і

обов’язків.

Також чинним ГПК України (ч. 2 ст. 91) передбачено, що апеляційна скарга або подання

подається через місцевий господарський суд, який розглянув справу, потребує внесення змін

. На

наш погляд, апеляційна скарга (подання) має подаватись (вноситись) безпосередньо до суду

апеляційної інстанції, який і буде витребувати справу із суду першої інстанції. Це допоможе

усунути можливі зловживання з боку суду першої інстанції, наприклад, коли подання (внесення)

апеляційної скарги (подання) до суду апеляційної інстанції умисно затримується, а також, коли в

матеріалах справи, переданої до суду апеляційної інстанції, з’являються нові документи вже після

винесення рішення судом першої інстанції, тобто знищуються всі матеріали, які викривають

неправомірність дій суду першої інстанції.

Досить часто сторони намагаються навмисно затягнути процес шляхом оскарження ухвал

про відкладення розгляду справи, які не підлягають оскарженню згідно чинного ГПК України

. На

думку деяких вчених та практикуючих юристів, необхідно наділити місцевий господарський суд

повноваженнями відносно повернення апеляцій на ухвали, що не можуть бути оскаржені до

апеляційного господарського суду. Оскільки, вважаємо, що апеляційна скарга повинна подаватись,

а апеляційне подання вноситись безпосередньо до апеляційного господарського суду, то необхідно

внести доповнення в ГПК України,

наділивши саме апеляційний господарський суд такими

повноваженнями.

Також суттєвим недоліком ГПК України є відсутність у суді апеляційної інстанції

механізмів, що заохочують сторони до мирного врегулювання спору. Чинним ГПК України (ст. 78)

процедура примирення сторін (відмова позивача від позову, визнання позову відповідачем, мирова

угода сторін) встановлена лише при вирішенні господарських спорів у

першій інстанції. На наш

погляд, саме наявність у господарському процесуальному законодавстві процедури примирення у

суді апеляційної інстанції буде стимулювати сторони до мирного врегулювання спору, а також

дозволить апеляційним господарським судам швидше розглядати господарські справи, сторони

яких бажають застосувати процедуру примирення.

Відповідно до ч. 2 ст. 4-6 ГПК України перегляд в апеляційному порядку рішень

місцевих

господарських судів здійснюється апеляційними господарськими судами колегією суддів у складі

трьох суддів. Отже, колегія суддів у складі трьох суддів апеляційного господарського суду за

наслідками розгляду апеляційної скарги (подання) по суті приймає постанову, а з процедурних

питань пов’язаних із розглядом господарської справи – ухвали. Для прискорення розгляду

апеляційної скарги (подання),

дотримуємося точки зору, що ухвала про повернення апеляційної

скарги (подання) повинна постановлятися суддею-доповідачем по справі одноособово, оскільки

носить перевірочний характер щодо того чи дотримано всі формальності, а також, чи наявні всі

необхідні для розгляду справи по суті документи та інші докази.

Стадія апеляційного провадження в господарському судочинстві для вирішення існуючих

у судовій практиці проблем, потребує ретельного сучасного аналізу. Це є необхідною умовою для

пошуку шляхів вдосконалення національного господарського судочинства.

Людмила Суботовська,

Фінансово-правовий коледж

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Проблеми питання застосування штрафних санкцій

У зв’язку з інтенсивним розвитком в Україні ринкових відносин розвивались існуючі та

створювались нові юридичні особи, які в ході своєї діяльності вступали у договірні

правовідносини між собою. Та з настанням світової економічної кризи значна частина суб’єктів

господарювання зазнала матеріальних втрат, внаслідок чого вони не мають змоги виконувати свої

договірні зобов’язання. Також збільшилась кількість судових позовів про стягнення суми

основного боргу та штрафних санкцій. Актуальність полягає у необхідності вирішення питання

про нарахування та визначення судом штрафних санкцій.

502



В українському законодавстві є розбіжності щодо визначення штрафних санкцій. Так,

зокрема ст. 230 Господарського кодексу України (далі – ГК України) визначає неустойку як

окремий вид санкцій поряд із штрафом та пенею. За ГК України неустойка розуміється як окремий

різновид штрафних санкцій.

Разом з тим ст. 549 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) визначає, що у

структуру неустойки включено штраф та пеню як її складові, тобто неустойка є узагальнюючим

поняттям стосовно штрафу та пені, як забезпечувальний інститут. Відповідно до ч. 1 ст. 549 ЦК

України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або

інше майно, які боржник повинен

передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання.

Згідно з ч. 3 ст. 549 ЦК України пеня є визначена законом або договором грошова сума,

яку боржник повинен сплатити кредиторові у разі прострочення виконання зобов’язання та

обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов’язання за кожний

день прострочення виконання, а штраф – у відсотках від суми невиконаного або несвоєчасно

виконаного зобов’язання. Неустойка визначається ЦК України як грошова сума або інше майно,

які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання (ч. 1 ст. 549

ЦК України). Вона є видом забезпечення зобов’язань.

Виникають певні труднощі щодо визначення періоду, за який нараховується пеня, а саме

згідно з ч. 6 ст. 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання

зобов’язань, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців

від дня, коли зобов’язання мало бути виконано. Водночас п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України передбачає,

що позовна давність про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується в один рік, якщо інше

не передбачено договором про збільшення позовної давності. З цього випливає, що пеня

нараховується не за весь період прострочення зобов’язання, а лише за період, відносно якого не

сплив термін позовної давності. Таким чином, на практиці такі положення закону викликають

певні труднощі при нарахуванні штрафних санкцій та стягнення їх в судовому порядку.

Згідно з ч. 4 ст. 231 ГК України сторони можуть застосовувати розмір штрафних санкцій,

передбачених договором лише у випадку, якщо розмір штрафних санкцій не визначено законом.

Зокрема, ч. 2 ст. 231 ГК України визначено, що пеня застосовується, якщо інше не передбачено

законом чи

договором, у розмірі 0,1% вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено

прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад 30 днів стягується

штраф у розмірі 30% вказаної вартості.

На практиці учасники господарських відносин досить часто трактують і розуміють

положення вищезазначених норм, а саме одні вважають, що сторони можуть визначити розмір пені

на власний розсуд, інша група обмежує їх розмір подвійною обліковою ставкою НБУ. Як свідчить

судова практика, незалежно від розміру штрафних санкцій які визначені в договорі, суди

обмежують їх розмір подвійною обліковою ставкою НБУ, за виключенням випадків, коли

застосовується положення ст. 231 ГК України. При чому своє рішення обґрунтовують наявністю

Закону України „

Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” від 22

листопада 1996 року та ст. 343 ГК України. На мою думку, відповідна судова практика є не досить

вірною, так як вищезазначений закон не повинен застосовуватись після прийняття ГК України,

оскільки Господарський кодекс врегулював питання щодо розміру пені, а ст. 343 ГК України

міститься в главі

35 цього кодексу „Особливості правового регулювання фінансової діяльності”,

тобто може застосовуватись лише до специфічних правовідносин у сфері фінансової діяльності, а

не поширюватись на всі правовідносини господарюючих суб’єктів.

Неоднозначно судова практика виникає і в частині стягнення пені за невиконання

грошових зобов’язань. Одна група юристів вважає, що пеня може застосовуватись за

невиконання

грошових зобов’язань, інша – що пеня може застосовуватись за невиконання грошового та

негрошового зобов’язання. На мою думку, пеня може застосовуватись як за невиконання

грошових, так і негрошових зобов’язань.

У свою чергу, відповідно до з ч. 2 ст. 551 ЦК України якщо предметом неустойки є

грошова сума, її розмір встановлюється

договором або актом цивільного законодавства.

З наведеного можна зробити висновок, що, не зважаючи на прийняття

Господарського та Цивільного кодексів України, якими законодавець досить повно

врегулював правовідносини сторін, що стосується застосування штрафних санкцій, існують

деякі розбіжності та неточності, що призводять до виникнення різної судової практики

503



застосування штрафних санкцій, розміру та строків. На мою думку, для уникнення

розбіжностей, що виникли під час застосування та тлумачення норм ГК України та ЦК

України, необхідно внести деякі уточнюючі зміни до положень цих кодексів, а саме, чітко

врегулювати та визначити розмір, що застосовуються за невиконання застосування,

можливість сторін відступати від положень

актів цивільного законодавства при визначенні

їх розміру або визначати чи обмежити їх конкретний розмір.

Олена Трубенкова,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Механізм захисту прав міноритарних акціонерів за Законом України

„Про акціонерні товариства”

Корпоративний сектор української економіки сформувався в результаті проведення

приватизації державного та комунального майна. Це обумовлено зокрема тим, що акціонерне

товариство в якості організаційно-правової форми було обране не з метою заснування нових

підприємств, а з тим

, щоб здійснити реорганізацію вже існуючих.

Внаслідок обраної схеми приватизації виникла така структура корпоративних відносин в

АТ, в якій, в переважній більшості випадків, один великий акціонер (або певна група)

протиставляється дрібним (міноритарним) акціонерам. При цьому таке протистояння має безліч

негативних наслідків не тільки для окремих акціонерів, але і для товариства в

цілому. З огляду на

це вкрай важливим стало прийняття Закону України „Про акціонерні товариства”, що вніс свої

корективи в процес регулювання корпоративних відносин.

Закон, зокрема, передбачає більш чітку регламентацію процедурних питань діяльності

товариства та механізми захисту прав акціонерів, що відповідають міжнародним стандартам. Треба

зауважити, що в зазначеному нормативно-правовому акті

законодавець спробував віднайти

рівновагу між інтересами більшості та меншості, зокрема шляхом максимальної деталізації

положень, які стосуються як матеріального комплексу прав акціонера, так і прав на управління

товариством. Тобто, попри те, що закон приймався під егідою захисту прав саме міноритаріїв,

законодавець водночас намагався закріпити права акціонерів таким чином, щоб з одного боку

надати реальну можливість їх захистити, а з іншого – позбавити можливості блокування роботи

товариства, в тому числі меншістю. Цей фактор є важливим і з точки зору інвестиційного клімату,

оскільки інвестора цікавлять не стільки певна окремо взята сфера відносин, скільки товариство в

цілому, зокрема його економічна привабливість.

Водночас, як засвідчила практика, з-

поміж основних проблем в Україні іноземні акціонери

називають дискримінацію міноритаріїв. Тому вітчизняний законодавець чималу увагу звернув

саме на захист їхніх прав. Якщо детально проаналізувати зміст нового закону, то в порівнянні з

його попередником – ЗУ „Про господарські товариства” – дрібний акціонер отримує значні важелі

впливу. Так, Закон „Про акціонерні товариства” містить чимало норм

, спрямованих на підвищення

ваги кожної акції, а відтак і на захист прав міноритаріїв.

До положень закону, що зміцнюють правове становище дрібних акціонерів, на нашу

думку, можна віднести зокрема такі:

♦ для надання пропозицій на включення питань до порядку денного загальних зборів

знижено відсотковий бар’єр з 10% до 5%;

♦ запроваджено кумулятивне

голосування (виняток з правила „одна акція – один голос”)

для обрання членів наглядової ради, обов’язкове для публічного та можливе для приватного АТ –

це очевидно сприятиме дотриманню більш справедливої пропорції представництва акціонерів в

органах управління товариства, оскільки міноритарій таким чином принаймні отримує можливість

бути представленим в органі управління товариством;

♦ для прийняття

найважливіших рішень підвищено розмір кваліфікованої більшості до 75%

від голосів усіх акціонерів включно з відсутніми (натомість раніше при кворумі в 60% рішення

можна було „провести”, маючи 45% голосів від загальної кількості);

♦ в законі розширено перелік питань, за якими рішення, щоб бути прийнятим, потребує

кваліфікованої більшості голосів;

504



♦ детально регламентовано процедуру визначення розміру та виплати дивідендів протягом

6 міс. після закінчення звітного року;

♦ акціонери завжди можуть знати про наміри інвестора вступити в товариство, акціонерами

якого вони є, оскільки законом передбачено, що для придбання пакета акцій від 10% і більше

необхідно за 30 днів письмово сповістити про це саме АТ

та ДКЦПФР, а також опублікувати

інформацію в офіційних друкованих виданнях;

♦ запроваджено обов’язок особи, яка придбала контрольний пакет акцій, зробити

безвідкличну оферту всім акціонерам щодо придбання у них простих акцій за ринковою ціною;

♦ обов’язковий викуп товариством акцій на вимогу акціонерів, які голосували проти

найважливіших рішень (т.зв. право

на незгоду);

♦ запровадження посади корпоративного секретаря, який має забезпечувати зв'язок між

товариством та його акціонерами, а також врегульовувати велику кількість процедурних питань і

надавати інформацію акціонерам АТ.

Сучасний розвиток корпоративних відносин зумовив необхідність належного рівня їх

регулювання на законодавчому рівні, зокрема з тим щоб була наявною реальна можливість

захисту

прав та інтересів акціонерів, в тому числі міноритарних, які, як показала практика, досить часто

залишались поза увагою. Практика економіко-правових відносин показала застарілість ЗУ „Про

господарські товариства”, в тому числі в частині, що регулює діяльність АТ. Наскільки ефективно

новий закон усунув прогалини в регулюванні в цілому, та захисті прав міноритаріїв

зокрема,

покаже подальша практика його застосування.

Євген Філоненко,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Проблеми доказування факту використання торгівельної марки в суді

Торгова марка є одним з найбільших використовуваних і публічних в світі об’єктів права

інтелектуальної власності. Саме ці дві характеристики вказують на необхідність ґрунтовного

правового регулювання вказаного

об’єкта та відповідного ефективного правового захисту.

Відповідно до ч.3 ст.18 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»

(далі - Закон), якщо знак не використовується в Україні повністю або щодо частини зазначених у

свідоцтві товарів і послуг протягом трьох років від дати публікації відомостей про видачу

свідоцтва

або від іншої дати після цієї публікації, будь-яка особа має право звернутися до суду із

заявою про дострокове припинення дії свідоцтва повністю або частково. Можливість дострокового

припинення дії майнових прав інтелектуальної власності на торгівельну марку передбачена

статтею 497 Цивільного кодексу України (далі - ЦК). У ст.18 Закону міститься детальніший

перелік підстав

для дострокового припинення дії свідоцтва на знак для товарів і послуг.

На практиці часто зустрічаються випадки реєстрації торгівельних марок без здійснення

фактичних дій з їх використання. У зв'язку з цим інші учасники ринкових відносин не мають

можливості зареєструвати для себе знаки для товарів і послуг з метою реального їх використання

своїй господарській діяльності. Однак, виникають ситуації, в яких власник свідоцтва сумлінно

використовує зареєстроване належним чином позначення, на яке зазіхають інші учасники ринку

товарів і послуг. Часто такі випадки виникають відносно торгівельних марок іноземних суб'єктів

господарської діяльності. Коли зацікавлена в чужій торгівельній марці особа звертається до суду із

заявою

про дострокове припинення дії відповідного свідоцтва, у його власника виникає

процесуальний обов'язок доводити факт використання знаку для товарів і послуг (відповідно до

ст.33 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК)).

В ч.4 ст.16 Закону перераховуються дії, що визнаються використанням знаку для товарів і

послуг. Для того, щоб підтвердити факт використання торгівельної

марки, власник свідоцтва

повинен надати суду докази здійснення хоч б деяких з перелічених у вказаній статті дій. Зокрема,

такими доказами можуть бути каталоги або прайс-листи з офертою надання певних послуг, зразки

фірмових бланків суб'єкта господарювання із зображенням знаків для товарів і послуг, екземпляри

товарів, на які нанесена торгівельна

марка, та т.д. У випадку з товарами, необхідно також надати

суду докази того, що вони поширюються на території України. Цей факт можна підтвердити

505



шляхом подання касових чеків, квитанцій та інших документів, що містять інформацію про назву

товару і про місце його придбання.

У ситуаціях, коли власником торгівельної марки є нерезидент, підтвердженням ввезення

продукції на територію України можуть бути митні декларації або інші митні документи.

Проблеми можуть виникнути, якщо товари з використанням торгівельної марки реально

продаються на Україні, проте документи, що однозначно свідчать про їх ввезення на територію

нашої держави, відсутні. Такі ситуації виникають в основному внаслідок нечіткої вказівки

імпортерами в митних документах інформації про товари, що ввозяться на територію України. У

таких випадках необхідно надати суду максимальну кількість документів, що підтверджують факт

поширення поставлених

товарів власника торгівельної марки на території України.

Постає також проблема щодо доведення факту використання торгівельної марки в мережі

Інтернет. Складність доведення полягає у тому, що інформація, що викладена на веб-сторінках,

виражена в електронній формі. Відповідно до ч.2 ст.36 ГПК письмові докази подаються в оригіналі

або в належним чином засвідченій копії

. Але нотаріуси відмовляються засвідчувати роздруківки з

інтернет-ресурсів. Це обумовлено тим, що чіткий механізм посвідчення таких письмових доказів

фактично не передбачений в законодавстві України.

В той же час в російському законодавстві передбачена можливість нотаріуса забезпечувати

докази, необхідні в разі розгляду справи в судах або адміністративних органах. Так, відповідно до

ст.103

Основ законодавства Російської Федерації про нотаріат, в порядку забезпечення доказів

нотаріус допитує свідків, оглядає письмові і речові докази, призначає експертизу. В результаті

таких дій оформляється протокол огляду веб-сайту, складений і відповідно оформлений

нотаріусом.

Такий механізм часто використовується російськими юристами для посвідчення

роздруківок з веб-сайтів в процесі доведення факту використання

торгівельних марок в мережі

Інтернет. В результаті до суду подаються належні докази розміщення в Інтернеті інформації, що

стосується торгівельної марки, які можуть бути враховані при винесенні ухвали у справі.

Проте українське законодавство не містить подібного способу забезпечення доказів. У

ст.102 Закону України «Про нотаріат» зазначається лише про забезпечення доказів, необхідних

для

ведення справ в органах іноземних держав. Таким чином, в українських нотаріусів відсутня

правова база для здійснення яких-небудь дій із забезпечення таких доказів для суду, як вміст веб-

сторінок.

Виходячи з цього, в законодавстві України необхідно передбачити який-небудь механізм

нотаріального посвідчення документів, отриманих з Інтернету, або забезпечення подібних доказів

в разі розгляду справ в судах. Це дозволить власникам відповідних свідоцтв надавати в суді всі

можливі докази використання ними торгівельних марок, більш повно здійснюючи своє право

подавати докази, передбачене ч.2 ст.22 ГПК.

Таким чином, українське законодавство закріплює правовий захист торгівельних марок.

Однак рівень його ефективності є, на жаль, невисоким, оскільки

український законодавець не

встигає відповідно реагувати на вимоги сучасності, що створюють різноманітні способи

використання торгівельних марок. Виходячи з розглянутої проблематики, актуальним є внесення

до відповідних нормативно-правових актів України змін, за якими буде розширено коло видів і

способів доведення факту використання торгівельних марок в українських судах.

Ольга Яремко,

Київський національний

університет

імені Тараса Шевченка

Щодо недоцільності прийняття законопроекту «Про внесення змін до деяких

законодавчих актів (щодо діяльності промислово-фінансових груп)

Як ми знаємо, на розгляд Верховної Ради України був поданий законопроект від 09. 02.

2010 № 6051 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів (щодо діяльності промислово-

фінансових груп)». Суть цього проекту полягає

в тому, щоб скасувати промислово-фінансові групи

(ПФГ), а саме визнати таким, що втратив чинність ЗУ «Про промислово-фінансові групи» і

виключити вживання такого поняття як ПФГ з Господарського кодексу України та ін.

506



нормативних актів. Ініціатори вищезазначеного законопроекту опираються на те, що існування

прийнятого у 1996 році Закону України “Про промислово-фінансові групи в Україні” недоцільно

як з юридичної, так і з економічної точки зору. Вони зазначають, що це об’єднання не є

юридичною особою і регулювання такого об’єднання, аналогічно регулюванню діяльності

організаційно-правової

форми із статусом юридичної особи, як це передбачено в законі, є

недоцільним. Відсутність державної підтримки щодо діяльності таких ПФГ ( державних гарантій

для залучення іноземного капіталу, надання інвестиційних кредитів чи іншої фінансової підтримки

для реалізації проектів ПФГ) ставить під сумнів економічну доцільність їх створення, тим більше у

період економічної кризи. Також

доцільність прийняття даного проекту закону обґрунтовують ще

тим, що відповідно до світового досвіду визначальною формою взаємовідносин промислового та

фінансового капіталів стають великі об’єднання у вигляді концернів, консорціумів, холдингів.

Крім цього, в нашій державі існує належна правова основа, яка забезпечує створення інтегрованих

корпоративних структур, господарських об’єднань різних типів та якості

організаційно-правових

форм, що регламентується низкою нормативно-правових актів. Так, на сьогодні в Російський

Федерації закон “Про фінансово-промислові групи” скасовано і створення інтегральних

корпоративних структур для реалізації інвестиційних проектів розвитку економіки країни

здійснюється у формах концернів, консорціумів та холдингів.

Проте, на мою думку, прийняття законопроекту «Про внесення змін до

деяких

законодавчих актів» хоча є і обґрунтованим, але не вирішує проблему створення і існування ПФГ,

а лише її обходить. Адже, якщо функцію і мету існування ПФГ передати вище зазначеним

об’єднанням, то втрачаються ті переваги і особливості створення, які має даний вид об’єднання за

своєю власною природою. Серед них: концентрація

виробничих, фінансових та науково-технічних

ресурсів, що дає змогу отримати не лише вигоди, які пов’язані з великими обсягами виробництва,

можливостями поглиблення поділу праці, економії витрат виробництва та збільшення обороту на

одиницю продукції, а й можливості фінансування інновації та налагодження випуску нових видів

продукції в короткі строки; диверсифікація виробництва, яка

дає ефект усереднення кон’юнктури

швидкого переключення капіталів з одних галузей в інші; ефект об’єднання промислового та

банківського капіталу і забезпечення виробничої та фінансової стабільності у боротьбі з

конкурентами; створення загальної інфраструктури; концентрація інвестицій на найефективніших

проектах; розширення кола інвесторів, зміцнення відносин з кредитно-фінансовими установами;

можливість формування міжнародних коопераційних

зв’язків на основі створення

транснаціональних промислово-фінансових груп; та ін.

ПФГ можуть відігравати важливу роль у забезпеченні стабілізації економіки та

економічного зростання. Ці об’єднання здатні стати тією структурно-організаційною ланкою, яка

зможе сприяти піднесенню економіки України, відродити її науково-виробничий та промисловий

потенціал. Розвиток міждержавних промислово-фінансових груп

сприятиме досягненню

соціально-економічної стабільності, нарощуванню виробництва, підвищенню матеріального рівня

населення, налагоджуванню господарських зв’язків та завоюванню на міжнародній арені позицій,

гідних нашої держави.

За умови виваженої державної промислової політики створення ПФГ може стати одним із

реальних методів підвищення ефективності підприємництва, подолання депресивної фази

кон’юнктури в ринковій економіці, каталізатором концентрації

інвестиційних ресурсів у

пріоритетних напрямах.

Також слід погодитися з тим, що на сьогодні механізм діяльності промислово-фінансових

груп в Україні є недосконалим і існує низка проблем, пов’язаних з її створенням і

функціонуванням. Дану проблему, на мою думку, можна вирішити таким чином. В Україні існує

законодавча база для діяльності ПФГ (

хоча вона і не досконала, проте вона є). Саме тому, якщо

внести відповідні зміни у законодавчі акти, які регулюють діяльність цих об’єднань і забезпечити

створення механізму для реалізації відповідних нормативних актів, то тоді про скасування такого

специфічного і ефективного об’єднання підприємств не буде і мови. По-перше, потрібно вирішити

проблему із досить складною реєстрацією ПФГ, яка є до того і досить тривалою. По-друге,

потрібно забезпечити функціонування принципу партнерства між державою і даним видом

об’єднання. По-третє, вирішити проблему із наданням пільг (згідно із законодавством надаються

лише два види пільг, проте можна було б подумати над наданням податкових,

амортизаційних та

інших пільг). По-четверте, необхідно звернути увагу на розрахунковий обсяг реалізації кінцевої

507



продукції ПФГ, який законодавчо визначений і має бути еквівалентний сумі сто мільйонів доларів

США за рік починаючи з другого року після створення (на мою думку, це надзвичайно велика

сума і її слід зменшити).

ПФГ є досить ефективними, і, на мою думку, їх скасування сьогодні недоцільне. Вони є

специфічним видом об’єднання

підприємств, існування яких могло б позитивно вплинути на

розвиток економіки і її зростання. Створення ПФГ в Україні сприятиме виявленню економічних

пріоритетів, зміцненню господарських зв'язків, підвищенню міцності промисловості та розвитку

фінансової сфери, підвищенню конкурентоспроможності українських підприємств і виходу їх на

світовий ринок, розвитку підприємств стратегічної орієнтації шляхом їх інвестування та

реструктуризації. Саме тому прийняття законопроекту «Про внесення змін до деяких законодавчих

актів (щодо діяльності промислово-фінансових груп) » є недоцільним.

508



ЗМІСТ

Права людини

Андрієвська Олена

Особливості конституційно – правового статусу особи в країнах мусульманської

системи права

Астахова Дарья

Перспективы совершенствования правового статуса беженцев на примере Украины

Кузьмич Ігор

Роль Організації Об’єднаних Націй в боротьбі з міжнародним тероризмом на

сучасному етапі

Макаренко Наталія

Принцип поваги до прав людини в забезпеченні міжнародної безпеки

Максимович Роман

Досвід інституту уповноваженого з прав дитини в Польщі: перспективи для

України

Теорія держави та права

Бережанський Геннадій

Особливості захисту прав людини у Європейському Суді

Бігун В’ячеслав

Вирішальний (резолютивний) смисл правосуддя як судового ріщення

формалізованого конфлікту

Власенко Валерій

Роль правового діалогу в умовах формування громадянського суспільства

Вовк Олексій

Принципи інтеграції правової системи України в Європейський Союз

ГерасименкоМарк

ФормуваннягромадськогосуспільствавУкраїні:проблемніпитання

Головатюк Юлія

Актуальністьпитаннятлумаченняправовихнорм

Гринь Тетяна

Співвідношення принципу верховенства права і верховенства Конституції

Дубчак Дмитро

Військові формування в Україні: проблеми становлення

Євчук Марія

Особливості дії закону в часі при регулюванні триваючих відносин

Зубрицький Олександр

Проблеми поняття та класифікації правових пільг в системі права

та законодавства України

Кваша Валерія

Принципи судочинства і судоустрою України та країн Європи –

теоретичний аспект

Козубня Юрій

Правовий нігілізм, шляхи його подолання

Кормило Михайло

Реформування ООН у контексті встановлення

нового міжнародного правопорядку

509



Косткіна Юлія

Проблеми реалізації норм Конституції України

Косянчук Правомир

Окремі аспекти правного гарантування права українця на індивідуальність

Кочкодан Ігор

Волевиявлення юридичних осіб як правова фікція

Кравченко Михайло

Загальні закономірності реалізації закону

Крулько Василь

Ідея правозахисту як філософсько-правова проблема

Куліцька Софія

Принцип справедливості – серце в організмі права

Лешкович Тарас

Судовий прецедент: поняття, структура, види

Ліщук Олександра

Регулятивність окремих принципів права при подоланні прогалин

Лукіша Катерина, Муха Дмитро

Правовий нігілізм та правовий ідеалізм: поняття, причини та шляхи подолання в

Україні

Ляшенко Руслана

Місце презумпцій в процесі застосування права

Макарчук Роман

Правові стимули та обмеження як засіб реформування правової системи України

Максимчук Євген

Погляди Арістотеля на державу та право, як основа побудови демократичної

держави

Мельниченко Руслан

Поняття процесуальних строків – як особливих юридичних фактів

Мочульська Марта

Властивості правової доктрини

НаливайкоОлег

Роль суддів у здійсненні принципу верховенства права

Пігун Аліна

Проблеми реалізації прав і свобод людини і громадянина в Україні

Польовий Олександр

Окремі аспекти функціонування інституту відповідальності суддів у правових

системах зарубіжних країн

Рижа Юлія

Психологічна теорія Леона Петражицького

Співвідношення у ній інтуїтивного та позитивного права

Родіонова Катерина

Роль соціологічних досліджень в праві при створенні законодавчих актів

Рубащенко Микола

Народ як головний суб’єкт (носій) правового менталітету

Рула Ігор

Платон і деякі аспекти формування сучасної правосвідомості

Саленко Володимир

Природне право: генезис та актуальність поняття

Саннікова Марина

Місце декларації в системі нормативно-правових актів

Середюк Вікторія

Поняття юридичної відповідальності в деяких сучасних системах права

Сібірцева Олена

Цивільне право в правових системах світу: компаративістичний аналіз

510



Соколянський Георгій

Призначення суб’єктивного права

Стецик Назарій

Судова правотворчість у Франції та ФРН: теоретичні та порівняльно-правові

аспекти

Теремцова Олена

Актуальні питання систематизації законодавства України

Тужик Володимир

Правотворчість, як одна із форм управління органів місцевого самоврядування.

Хаврук Володимир

Проблема ієрархії цінностей в праві

Хрипун Олексій

Принципи права

Шульгін Володимир

Особливості механізмів реалізації військового законодавства України

Історія держави та права

Бедрій Мар’ян

Особливості додержавного судочинства східних слов’ян

Верес Микола

Правові засади організації та діяльності українських професійних спілок у добу

Центральної Ради

Головко Людмила

Правове регулювання інституту права власності в Київській Русі, Чеському та

Угорському королівствах (порівняльний аналіз)

Гуменюк Олексій

Постанова ЦВК РНК СРСР «Про основи авторського права» від 30 січня 1925р.

(історико-правовий аналіз).

Давидюк Ілона

Джерела права романо-германської правової сім'ї

Кахнич Володимир

Володимир Старосольський — відомий львівський адвокат.

Качур Віра

Стан здоров’я як умова правосуб’єктності фізичних осіб у Стародавньому Римі

Коваль Тетяна

Поняття крадіжки за Руською Правдою та Псковською судною грамотою:

порівняльно-правовий аналіз

Колосова Ольга

Норми робочого дня у контексті соціальної політики Гетьманату

Корж Назар

Правовий статус українських партій як проблема історико-правової науки в

Україні

Кот Ольга

Актуальність монархічної форми правління в контексті вчення Жана Бодена

Куцина Мирослав

Погляди Нікколо Макіавеллі на релігію і мораль як інструменти управління

державою

Литвиненко Таїсія

Структура Статуту Великого князівства Литовського 1588 р.

Олексійчук Анастасія

Правове регулювання «Нового курсу» в США та його значення у подоланні

економічної кризи