Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених
Подождите немного. Документ загружается.
491
компанії, товариства взаємного страхування, страхових посередників, об’єднання страховиків та
інших учасників інфраструктури страхового ринку); локальне нормативне регулювання.
Визначивши характерні ознаки, властиві страховим правовідносинам, і узагальнюючи все
вище наведене можна зробити висновок, що страхові правовідносини у сфері господарювання
являють собою врегульовані нормами права суспільні відносини, що виникають в сфері економіки
між
суб’єктами господарювання, з приводу компенсації завданих збитків за рахунок заздалегідь
акумульованих коштів, шляхом формування спеціально створеного страхового фонду особам, які
постраждали внаслідок настання страхових випадків.
Ірина Пізняк,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
До питання про банкрутство фізичної особи
Банкрутство є необхідним та досить сталим інститутом ринкової
економіки і права.
Загальновідомими та поширеними є інститути банкрутства суб’єктів підприємницької діяльності
(юридичних осіб та громадян).
В Україні застосовується інститут банкрутства суб’єктів підприємницької діяльності, що
регулюється Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом» від 14.05.92р. №2343-XII. Інститут банкрутства громадянина-підприємця існує у
законодавстві України з 2000
року, відповідні процедури є простими порівняно з банкрутством
юридичної особи, і на цей час склалася судова практика визнання громадянина-підприємця
банкрутом. Такі процедури є досить простими порівняно з банкрутством юридичної особи.
В 2009 році був запропонований народним депутатом В.В. Писаренком проект Закону
України «Про внесення змін до деяких законів України», реєстраційний
№4273 від 27.03.09р., що
передбачає запровадження процедури банкрутства фізичних осіб.
Відповідно до проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законів України»
№4273 відносини, пов’язані з банкрутством фізичної особи, регулюються цим законом з
урахуванням особливостей регулювання відносин, пов’язаних визнанням банкрутом суб’єкта
підприємницької діяльності-громадянина (статті 47, 48, 49 Закону України «
Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»), з винятками і доповненнями.
Для ринкової економіки характерним є постійний ріст споживання, у т.ч. громадянами.
Громадяни-споживачі досить часто мають значний об’єм грошових зобов’язань – переважно
кредитів на придбання житла, автомобілів, меблів, інших товарів домашнього вжитку.
З різних причин окремі громадяни
не можуть вчасно виконувати свої грошові (боргові)
зобов’язання, що тягне за собою нарахування штрафних санкцій, примусову реалізацію їх майна, а,
у більшості випадків, пожиттєве виконавче провадження зі сплати заборгованості. У такий спосіб
громадянин потрапляє у пожиттєву «боргову яму», вибратися з якої самостійно неможливо.
Боржник підриває як свою платоспроможність, так
і платоспроможність членів своєї сім’ї. Автори
законопроекту вважають, що одним із способів виходу з такого скрутного становища та захисту
громадян, які потрапили у борги через звільнення з роботи, значну втрату постійного доходу,
ушкодження здоров’я тощо, є застосування процедур банкрутства до фізичних осіб.
Визначивши та проаналізувавши мету обох інститутів банкрутства
(громадян-підприємців
та фізичних осіб), я дійшла висновку, що не доцільно вносити зміни до Закону України «Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» щодо банкрутства
фізичних осіб.
Процедури банкрутства суб’єктів підприємницької діяльності мають на меті відновлення
платоспроможності боржника (санація), а за неможливості - примусову ліквідацію боржника з
наступним списанням
заборгованості ліквідованого суб’єкта. На відмінну від банкрутства
суб’єктів підприємницької діяльності, банкрутство фізичної особи має на меті звільнення
громадянина від боргів перед кредиторами.
Оскільки в законопроектом визначена інша мета, яка не пов’язана з банкрутством фізичної
особи, для такого суб’єкта як фізична особа потрібно приймати спеціальний закон, який регулював
лише правове регулювання її неспроможності.
492
При аналізі законопроекту «Про внесення змін до деяких законів України» постає
питання, чи доцільно вживати термін «банкрутство» до фізичних осіб? Даючи відповідь на це
питання, потрібно визначити правову природу поняття «банкрутство». Отже, відповідно до Закону
України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»,
банкрутство – це визнана господарським судом неспроможність
боржника відновити свою
платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через
застосування ліквідаційної процедури. В свою чергу, ліквідація – це припинення діяльності
суб’єкта підприємницької діяльності, визнаного судом банкрутом, з метою здійснення заходів
щодо задоволення судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна. Виходячи з цього, згідно
даного Закону, поняття
«банкрутство» вживається до суб’єкта підприємницької діяльності.
Відповідно до Закону, неплатоспроможність – неспроможність суб’єкта підприємницької
діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов’язання перед
кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов’язання щодо сплати на
загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, податків і зборів (
обов’язкових платежів) не
інакше як через відновлення платоспроможності. Відновлення платоспроможності це і є санація,
яка має на меті запобігання визнання боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на
фінансово-господарського становища, задоволення в повному обсязі або частково вимог
кредиторів шляхом кредитування, реструктиризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну
організаційно-правової
та виробничої структури боржника.
Отже, зробивши аналіз вищезазначених термінів, на мою думку, потрібно застосовувати до
фізичних осіб «неплатоспроможність», оскільки це відновить їх платоспроможність, розрахуватися
з боргами перед кредиторами. В свою чергу, «банкрутство» - це вже встановлення юридичного
факту господарським судом неплатоспроможності боржника, що не має на меті як відновлення
фінансового становища
щодо виплати боргів перед кредитором.
Відповідно до законопроекту України «Про внесення змін до деяких законів України» до
банкрутства фізичної особи можуть застосовуватися лише одна судова процедура як
розпорядженням майном боржника. Але щодо громадянина-підприємця, то згідно Закону України
«Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» застосовуються
ліквідаційна процедура, а
також між боржником та кредитором може бути укладена мирова угода.
Аналізуючи питання про борги обох суб’єктів, то важливо відмітити те, що у фізичної
особи при банкрутстві має більш ширший спектр питань, це як: вимоги кредитора (кредиторів) до
боржника сукупно перевищують вартість належного на праві власності боржнику майна або якщо
безспірні
вимоги кредитора до боржника сукупно складають не менше ста п’ятдесяти мінімальних
розмірів заробітної плати, які були не задоволені боржником, або якщо вимоги випливають із
зобов’язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров’ю громадян, кредиторів,
які мають вимоги щодо стягнення аліментів і не були задоволені боржником. В
свою чергу,
суб’єкти підприємницької діяльності мають борги перед кредитором (кредиторами), які в
сукупності складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати.
Відповідно до законопроекту суттєвим є заперечення щодо обмеження цивільної
дієздатності фізичної особи. Слід врахувати, що згідно з ст. 36 цього Кодексу обмеження цивільної
дієздатності повнолітньої фізичної особи здійснюється судом щодо
такої фізичної особи, яка
страждає на психічний розклад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх
дій та (або) керувати ними, а також у разі, якщо фізична особа зловживає спиртними напоями,
наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також
інших осіб, яких
вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Слід
також врахувати, що запропоноване проектом обмеження цивільної дієздатності може мати певні
негативні соціальні наслідки, оскільки у разі запровадження таких обмежень фізичні особи, які
стали банкрутами, втрачають можливості для одержання доходів і можуть стати отримувачами
державної соціальної допомоги в умовах, коли
вони здатні забезпечувати гідній рівень життя для
себе і своєї сім’ї самостійно. Тому, я вважаю, що такі юридичні наслідки не є доцільним, оскільки
після визнання фізичної особи неплатоспроможною, потрібно не обмежувати у фінансовому
розвитку, а навпаки.
Законопроект не передбачає, яке ж майно може бути стягнено з фізичної особи, але
зазначає, що «боржник протягом місяця з дня прийняття господарським судом заяви про
порушення справи про банкрутство зобов’язаний надати судові, кредиторам та іншим учасникам
493
провадження у справі про банкрутство перелік та повний опис своїх майнових активів (кошти,
майно та майнові права), які належать йому на праві власності…». Наприклад, в Кодексі про
банкрутство США, передбачено, що боржник має право залишити своє майно. Відповідно, в
законопроекті потрібно було передбачити норму про стягнення майна фізичної особи, яке
знаходиться
у власності такої особи, тобто повний перелік це може бути: кошти, які знаходяться на
банківському рахунку, автотранспорт, меблі в будинку, коштовності, акції, які знаходяться у
фізичної особи тощо), а також визначити, яке майно не відчужується у фізичної особи під час
процедури банкрутства.
Отже, вважаю, що було б за доцільним прийняти
закон, який регулював лише
процедуру банкрутства фізичних осіб. А також визначити правовий статус таких осіб, як
«неплатоспроможні» виконувати зобов’язання перед кредиторами.
Євген Портянко,
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого,
Полтавський факультет
Щодо процедури лістингу публічних акціонерних товариств: недоліки, наслідки та
шляхи їх усунення
В даний момент на
фондовому ринку України відбувається перехід до ринкової моделі
торгівлі цінними паперами. Однією з основних проблем даного переходе є відсутність прозорого
та ефективного законодавства, яке забезпечило б існування ринкової моделі фондового ринку.
Закон України «Про акціонерні товариства» від 17.09.2008 року, закріпив ряд норм, які
визначають порядок створення, діяльності, припинення, виділу акціонерних товариств,
їх правовий
статус, права та обов’язки акціонерів, але є ряд норм, які є досить суперечливими і нездійсненними
з точки зору практики, одна з них ─ процедура лістингу публічних акціонерних товариств (далі
ПАТ).
Відповідно до статті 24 даного закону публічне акціонерне товариство зобовязане пройти
процедуру лістингу та залишатися в біржовому реєстрі принаймі
на одній фондовій біржі. Дані
зміни пояснюються тільки одним, це необхідність залучення на ринок інвестицій. Лістинг
дозволить інвесторам отримувати необхідну інформацію про акції та змусить емітентів виставляти
для відкритого продажу навіть невеликі пакети акцій, а також виплачувати девіденти інвесторам.
Ще однією особливістю є те, що компанії які пройшли процедуру лістингу
вважаються
стабільними.
Статтею 1 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» закріплено поняття
лістинг. Лістинг – це сукупність процедур з включення цінних паперів до реєстру організатора
торгівлі і здійснення контролю за відповідністю цінних паперів та емітента умовам, передбаченим
правилами організатора торгівлі. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку
встановила дво рівневу
лістингову процедуру та вимоги до них, які передбачені в Положенні «Про
функціонування фондових бірж» від 19.12.2006 року. Перший рівень лістингу, передбачає такі
вимоги: емітент існує не менше 3 років, вартість чистих активів емітента складає не менше 100
млн. грн.; річний дохід від реалізації товарів, послуг за останній фінансовий рік становить не
менше 100 млн.
грн.; загаьна кількість емітентів не менше 500 осіб. До котирувального списку
другого рівня можуть увійдуть акціонерні товариства (далі АТ), які існують не менше одного року,
річний дохід від реалізації товарів, робіт, послуг за останній фінансовий рік та активи становить не
менше 50 млн.грн.
Постає питання, що за переваги дає включення АТ до
біржового реєстру? Теорія
передбачає наступні: 1) підвищення попиту на акції; 2) оперативне надходження інвестицій; 3)
довіра кредитора до стабільних товариств; 4) встановлення ринкової вартості компанії.
Процедура лістингу являє собою надання фондовій біржі відповідної заяви, установчих
документів, даних про випуск цінних паперів, документи, що підтверджують оплату лістингу. В
даному випадку біржа наділена правом ініціювати проведення
аудиту компанії незалежним
аудиторам .
494
На сьогодні в Україні налічується близько 10 тисяч АТ, в яких кількісний склад акціонерів
перевищує 100 осіб. Тому вони будуть змушені змінити свій тип на ПАТ, щоб привести свою
діяльність до Закону України «Про акціонерні товариства».
На мій суб’єктивний погляд запровадження обов’язкової процедури лістингу породжує
низку негативних наслідків: 1) рішення АТ про
вхід на ринок цінних паперів є досить складним і
вимагає значних витрат; 2) примусовий характер може налякати реальних емітентів, тому вони
будуть шукати інших шляхів залучення коштів; 3) ліквідність акцій ПАТ буде штучною і не
забезпеченою мінімально прийнятим обсягом реальних угод з акціями; 4) учасники ринку будуть
змінювати організаційні форми компанії; 5) не визначеними
залишилися санкції, які могли б
застосовуватися, в разі не виконання лістингу.
Як висновок хочу зазначити, що усунення даних наслідків можливо лише двома шляхами.
Перший – це внесення змін в дані норми, які передбачали б зменшення вимог 1 та 2 рівня лістингу.
Другий спосіб – скасування вимоги щодо обов’язковості процедури лістингу ПАТ.
Юлія Прохоренко ,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Проблема рейдерства у сучасній правовій системі України
Актуальність даної теми зумовлена підвищеним інтересом суспільства до такої форми
господарювання як акціонерні товариства. Законодавча база містить значну кількість прогалин у
регулюванні діяльності цієї організаційно-правової форми підприємств, що призводить до низки
негативних суспільних, економічних та правових
процесів.
Поняття рейдерства походить від англійського слова «raid» - захоплювати. Мова йде про
«захоплення» у корпоративній сфері. У розвинених країнах мова йде про досягнення згоди між
двома підприємствами про їх злиття або поглинання одним підприємством іншого. Зазвичай цей
метод використовується для санації бізнесу, інвестування у розвиток малоефективних
підприємств, збільшення своєї частки на
ринку певним підприємством.
Проте, в Україні склалась інша тенденція. Зазвичай рейдерство використовують як
інструмент на шляху до штучного зниження вартості акцій товариства, доведення до банкрутства,
знищення конкурента. Часто при цьому застосовується насильство.
Рейдерство прийнято умовно поділяти на 3 види:
- «біле», за якого рейдери діють виключно в межах закону;
-
«сіре», коли воно балансує на межі із законом, часто його порушуючи;
- «чорне» рейдерство використовує незаконні методи захоплення та застосовує
насильство.
Останнім часом схеми рейдерських атак розробляють не силові структури, а
висококваліфіковані юристи, тому питання віднесення того чи іншого нападу до рейдерства в
кожному випадку слід вирішувати окремо. Проте
за останні роки склалася практика використання
кількох напрацьованих схем, зокрема:
¾ використання міноритарного пакета акцій і неправомірних судових рішень для
розбивання контрольного пакета і призначення нового менеджменту;
¾ скуповування боргів підприємства, їх одночасне виставлення до сплати, тим самим
викликаючи фінансові труднощі підприємства;
¾ скуповування міноритарних пакетів акцій з метою одержання контрольного
пакета акцій;
¾ таємні збори міноритарних акціонерів, на яких вони обирають нове керівництво і
судовим рішенням блокують роботу мажоритарних керівників.
Даний перелік не є вичерпним. Ледь не щодня з’являються нові схеми захоплення
підприємств.
Зрозуміло, що це явище не є позитивним, проте щоб з ним боротись потрібно принаймні
визначити його.
Хоча поняття рейдерства не знайшло законодавчого закріплення у нормативно-
правовій базі України, проте влада певною мірою усвідомлює всю небезпечність даних процесів.
Зокрема, зі сторони влади був зроблений крок у вигляді Закону України «Про акціонерні
товариства», який містить ряд положень щодо унеможливлення здійснення рейдерських нападів.
495
Наприклад було встановлено місце проведення загальних зборів акціонерів, бездокументарну
форму акцій, спосіб голосування бюлетенями, правила придбання значного і контрольного пакету
акцій, порядок укладення значного правочину, право оскарження рішень зборів акціонерів у
судовому порядку.
Важливими кроком також був Указ Президента України « Про додаткові заходи щодо
посилення захисту права власності», де піднято проблему
визначення рейдерства, проблему
кваліфікації суддів, зокрема тих що розглядають корпоративні спори.
Певним чином врегулювали це питання також закони України «Про третейські суди»,
«Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців», «Про захист
економічної конкуренції», «Про внесення змін до деяких законів України щодо недопущення
захоплення підприємств, установ, організацій», Господарський процесуальний
кодекс.
Проблема рейдерства тісно пов’язана з проблемою корупції. Боротьба з корупцією є одним
із головних чинників руйнування рейдерства.
У боротьбі з ворожими злиттями та приєднаннями доцільно було б використати
ефективний досвід Російської Федерації - встановити рейдерство як кримінально каране діяння, та
доповнити Кримінальний кодекс відповідною статтею, встановити жорстку відповідальність
посадових
осіб, що причетні до даного діяння.
Також для подолання проблеми рейдерства позитивним кроком могло б стати запозичення
досвіду Німеччини, де компанія-агресор зобов’язана завчасно попередити об’єкт скуповування,
німецьку біржу і комісію з поглинань про свої наміри, задля дотримання законодавства про
поглинання.
Для викорінення будь-якої проблеми потрібно встановити причини
її виникнення та
усунути їх. Рейдерство зазвичай виникає на підґрунті корпоративних спорів. Важливим кроком
буде впорядкування корпоративного законодавства, визначення статусу міноритаріїв, наділення їх
справедливим обсягом прав.
Ще одним шляхом подолання рейдерства могло б стати його звернення в конструктивне
русло, тобто стимулювання державою до злиттів та приєднань з метою оздоровлення економіки.
Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що рейдерство безумовно є важливою
проблемою сьогодення і потребує рішучих кроків у її вирішенні. На мою думку потрібно вжити
наступних заходів:
закріпити на законодавчому рівні поняття рейдерства;
визнати його кримінально караним та встановити відповідальність;
прийняти відповідне законодавство щодо особливого контролю діяльності підприємств
у
процесах злиття та поглинання;
внести відповідні зміни до корпоративного законодавства;
встановити відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності за недотримання
корпоративних норм при здійсненні повноважень;
здійснити заходи щодо профілактики та стимулювання злиттів та поглинань з метою
санації окремих підприємств та економіки.
Людмила Рабчинська,
Київський національний університет
імені Тараса
Шевченка
Захист прав інвесторів у випадку банкрутства забудовника
Банкрутство організацій забудовників, а саме тих хто здійснював залучення грошових
коштів інвесторів для здійснення будівництва нових будинків, наразі зумовлює значні негативні
соціальні та економічні наслідки для України, а також чимале напруження в суспільстві.
Дедалі збільшується кількість справ про банкрутство забудовників, а також
справ, що
пов‘язанні із ними та зумовлені невиконанням забудовниками своїх зобов‘язань перед
інвесторами. На сьогодні інвестор може вибрати спосіб захисту своїх порушених прав, проте,
нажаль, жоден із способів не гарантує йому досягнення поставленої мети.
У зв‘язку з тим, що для участі у справі про банкрутство кредитор повинен мати
виключно
грошову вимогу до боржника (відповідно до ч.15 ст.11 Закону України «Про відновлення
496
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»), виникає питання, у яких випадках
інвестор має право отримати статус кредитора у вказаній справі. Зазвичай в інвестиційному
договорі закріплено, що інвестор має право отримати від забудовника об‘єкт інвестування
(будівлю, приміщення, квартиру, тощо). Вказане право обумовлює собою вимогу майнового
характеру передати об‘єкт інвестування
і для того, щоб прийняти участь у справі про банкрутство,
необхідно вказану вимогу перетворити у грошову. Джунь В.В. вважає, що кредиторами у справі
про банкрутство, крім тих у яких є грошові зобов‘язання, можуть бути особи, вимоги яких
ґрунтуються на інших «... зобов‘язаннях, якщо ці зобов‘язання трансформовано у встановленому
порядку в грошові».
Наведеної позиції дотримується і Вищий господарський суд України у справі №15/857-б, в
якій зазначається, що «кредитор з майновими вимогами вправі дати їм грошову оцінку відповідно
до норм цивільного законодавства та звернутися до боржника з грошовими вимогами у справі про
банкрутство, якщо такі вимоги…» «… зокрема, є збитками
або шкодою». У цьому випадку
важливим є наявність такого виду збитків як реальні збитки, а не втрачена вигода. Російський
вчений Єгоров А.В. вважає, що інвестор має право заявити вимогу в формі реальних збитків, а
саме витрат, які інвестор має понести для відновлення порушеного права – придбання квартири,
що є аналогічною тій
, яку йому обіцяв передати забудовник, проте не передав. Вважаємо, що
інвестор із вимогою відшкодувати вказані вище реальні збитки не буде включений до реєстру
кредиторів доти, доки буде діяти інвестиційний договір між інвестором та забудовником. Для
переведення майнової вимоги в грошову необхідно розірвати інвестиційний договір.
Проте, нажаль, не всі інвестори зможуть
скористатись можливістю розірвати
інвестиційний договір. Від дати набрання чинності Законом України «Про запобіганням впливу
світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» і до 01 січня
2012 року в Україні заборонено розривати будь-які договори, результатом яких є передача
забудовником звершеного об‘єкта житлового будівництва за умови, що за такими
договорами
здійснено оплату 100 відсотків вартості об‘єкта. Не зважаючи на те, що вказаний закон прийнятий,
у тому числі, з метою забезпечення реалізації житлових прав громадян, які потребують державної
підтримки, вважаємо наведену норму такою, що позбавляє певні групи інвесторів, які вклали
кошти у житлове будівництво, можливості повернути назад свою інвестицію та отримати
відшкодування заподіяної шкоди від забудовника-банкрута, який до 2012 року може бути
ліквідований.
М.В.Телюкіна вважає, що можливість пред‘явлення вимоги стосовно відшкодування
збитків можна вважати єдиним способом захисту інтересів кредиторів з майновою вимогою.
Необхідно наголосити, що інколи, кредитор може бути і не зацікавлений в переведенні його
вимоги у грошову;
в цьому випадку він зможе пред‘явити її після, наприклад, закінчення
процедури банкрутств та належного відновлення фінансового стану боржника. Вказане є
можливим у зв‘язку з тим, що на майнові вимоги кредиторів не поширюється мораторій.
Проте, зазвичай, інвестори не бажають чекати відновлення платоспроможності боржника і
подають позови про визнання права власності
на об‘єкт незавершеного будівництва (квартиру,
нежитлове приміщення).
Не зважаючи на точку зору вчених (В.О.Алєксєєва, Р.А.Валєєва) про недопустимість
визнання права власності на об‘єкти незавершеного будівництва, що є частинами будівель чи
споруд, суди України задовольняють вказані позови (зокрема справи за №2-1003-1/08, №2-858-
1/08, №2-529/08, 2-285-1/08). В свою чергу
ми погоджуємось із твердженням про недопустимість
визнання права власності на вказані об‘єкти. Треба враховувати, що до моменту здачі будинку в
експлуатацію відповідних квартир чи приміщень не існує як об‘єктів права. Єдиним об‘єктом є
будівля як об‘єкт незавершеного будівництво, але лише після визнання судом права власності на
неї та реєстрацією останнього (ст.331 Цивільного кодексу України). Вказаний об‘єкт ані в теорії,
ані в законодавстві не розглядається як сукупність незавершених будівництвом приміщень
(житлових чи нежитлових).
На практиці виходить, що одні інвестори отримують об‘єкти незавершеного будівництва
приміщення, а інші отримують грошову компенсацію, і скоріш за все – в незначній
кількості, у
зв‘язку з тим, що їх вимоги включені до четвертої черги вимог кредиторів.
У зв‘язку із викладеним вважаємо доцільним створити механізм рівного та пропорційного
задоволення вимог інвесторів. Вказане є можливим, наприклад, шляхом закріплення правила,
497
згідно з яким всі вимоги, що виникли із зобов‘язань боржника за інвестиційними договорами і до
порушення провадження у справі про банкрутство, заявляються виключно у вказаній справі,
шляхом пред‘явлення відповідної грошової вимоги (що виникає внаслідок розірвання договору та
повернення внесених коштів, відшкодування збитків та застосування відповідальності).
Валерія Савчук,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
До питання про представництво інтересів акціонерів на загальних зборах акціонерів
Відповідно до ст. 34 Закону України «Про акціонерні товариства» від 17.09.2008 р. у
загальних зборах акціонерів можуть брати участь особи, включені в список акціонерів та мають
право на таку участь, або їх представники
. Це положення є першою в історії правового
регулювання корпоративних правовідносин в Україні спробою врегулювати на законодавчому
рівні можливість представництва акціонерів на загальних зборах акціонерів.
Ст. 39 Закону України «Про акціонерні товариства» встановлює, що представником
акціонера може бути фізична особа або уповноважена особа юридичної особи. Довіреність на
право участі та голосування на
загальних зборах акціонерного товариства може містити завдання
щодо голосування, тобто перелік питань порядку денного загальних зборів із зазначенням того, як
і за яке (проти якого) рішення потрібно проголосувати. Під час голосування на загальних зборах
представник повинен голосувати саме так, як передбачено завданням щодо голосування. Якщо
довіреність не містить завдання щодо голосування
, представник вирішує всі питання щодо
голосування на загальних зборах акціонерів на свій розсуд.
Це останнє положення закону на практиці часто викликає дискусію. Прописуючи
обов’язок представника голосувати у відповідності до завдання, визначеного у довіреності,
законодавець у той же час не прописує реальний механізм контролю за голосуванням та правові
наслідки, якщо
приписи довіреності не будуть дотримані. Єдиним органом, на який законом
покладені повноваження по організації голосування, відповідно до ст. 44 Закону України «Про
акціонерні товариства» є лічильна комісія. У той же час, закон не виділяє такого повноваження
лічильної комісії, як контроль за голосуванням акціонерів, їх представників.
У юридичних колах дискутується питання про можливість
видачі представникам
акціонерів уже заповнених бюлетенів для голосування для проставлення ними своїх підписів
(оскільки бюлетень, не підписаний акціонером або його представником, визнається недійсним в
силу ст. 43 Закону України «Про акціонерні товариства») з тим, щоб попередити ухилення від
дотримання приписів довіреності. Така позиція, на мою думку, не витримує критики. Аналіз
положень
Закону України "Про акціонерні товариства" вказує, що даний нормативний акт не
містить положень, які б регулювали питання безпосередньо процедури голосування як виявлення
волі представника. Таким чином, субсидіарно повинні застосовуватися положення Цивільного
кодексу України. Відповідно до ст. 240 ЦК можна зробити висновок, що представник акціонера
повинен голосувати особисто та не може передоручати
це повноваження іншій особі, якщо інше не
передбачено законом або довіреністю. Отже, видача представникам уже заповнених бюлетенів є
порушенням порядку голосування і не може застосовуватись як метод запобігання порушення
приписів довіреності.
Таким чином, можливі випадки, коли представник, не дивлячись на завдання, визначене
виданою йому довіреністю, може не дотримуватися відповідних приписів. Особливо
часто це
відбувається в тому випадку, якщо в ролі акціонера виступає юридична особа, а її представником –
виконавчий директор цієї особи.
Тому на практиці часто виникає питання, чи можна вважати недотримання представником
приписів довіреності підставою для визнання такого рішення загальних зборів акціонерів
недійсним. Відповідно до пункту 2.11 Рекомендації президії Вищого господарського суду
України
від 27.12.2007 р. № 04-5/14 «Про практику застосування законодавства при розгляді спорів, які
виникають із корпоративних правовідносин» рішення загальних зборів акціонерів може бути
визнано недійсним, зокрема, у тому випадку, якщо при скликанні або проведенні загальних зборів
498
акціонерів не були дотримані вимоги законодавства або статуту акціонерного товариства, якщо це
призвело до суттєвого порушення прав позивача.
У 2009 році Київський апеляційний господарський суд переглядав ухвалу Господарського
суду міста Києва, якою було припинено провадження по справі про визнання рішення загальних
зборів акціонерів недійсним на підставі того, що представник акціонера не дотримувався
завдань
щодо голосування, визначених виданою йому довіреністю. Позивач вказував, що представник не
дотримався вимог законодавства щодо голосування, зокрема, вимог статті 39 Закону України «Про
акціонерні товариства», і таким чином загальними зборами акціонерів було прийнято рішення, яке
суттєво порушує його права. Постановою апеляційної інстанції ухвала Господарського суду міста
Києва була залишена в
силі. Суд, як вбачається, дійшов правильного висновку про те, що
відносини між акціонером та його представником належать до приватноправових, тому даний спір
не підлягає розгляду у господарських судах. Крім того, доля даного акціонера складала 5 % акцій,
що навіть при «правильному» голосуванні представника не могло кардинально вплинути на
прийняте загальними зборами акціонерів рішення
. Тому, на мою думку, саме по собі недотримання
законодавства стосовно голосування представника не привело до суттєвого порушення прав
позивача.
Таким чином, можна констатувати, що порушення представником приписів довіреності з
питань голосування не може, за виключенням окремих випадків, вплинути на дійсність рішення
загальних зборів акціонерів. Лише у випадку, коли частка акціонера
становить більше 50 %, що є
достатнім для прийняття рішення загальними зборами акціонерів, і представник такого акціонера
не виконає завдання щодо голосування, цей акціонер може у судовому порядку вимагати визнання
прийнятого загальними зборами рішення недійсним з підстав порушення законодавства з питань
голосування, що призвело до суттєвого порушення його прав, оскільки недотримання
представником приписів
довіреності призвело до прийняття рішення, діаметрально протилежного
тому, на яке очікував акціонер.
У іншому ж випадку, коли частка акціонера не є значною (менше 50% акцій) видається
дуже складним довести суттєве порушення прав акціонера внаслідок недотримання представником
тих завдань, що визначені у довіреності. В такому разі акціонеру пропонується захищати порушені
права в
порядку цивільного судочинства шляхом подання позову до представника про
відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням ним приписів довіреності.
Альона Снігурська,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Проблемні питання інституту банкрутства
Економічні перетворення в Україні з початку 90-х років сприяли відродженню інституту
банкрутства.
Поняття банкрутства закріплено в ст. 1 Закону України «Про
відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» : «банкрутство - визнана
господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та
задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної
процедури;».
Відповідно до цього визначення постає питання: « Що таке неплатоспроможність?». Закон
України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» відповідає
на
дане питання, даючи визначення даного терміну у ст. 1: «неплатоспроможність -
неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого
строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а
також виконати зобов'язання щодо сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне
пенсійне страхування та інші види загальнообов
'язкового державного соціального страхування,
податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності;»
Але даний закон має ряд суперечностей пов`язаних із розумінням цього терміну.
Наприклад, в окремих його статтях наводяться різні визначення ознак неплатоспроможності.
Отже, ознакою є лише неспроможність підприємства розрахуватись із боргами в якийсь
499
конкретний момент, і закінчується тим станом, коли вже є підстави для порушення справи про
банкрутство, тобто коли неплатоспроможного підприємця можна визначити боржником на
законних підставах. У Законі зазначено, що відновлена платоспроможність вважається, коли
відсутні ознаки банкрутства. Поняття банкрутства визначається як неплатоспроможність
боржника, що може бути відновлена лише через ліквідаційну процедуру. Отже
так і отримуємо
різні визначення неплатоспроможності.
Відомі непоодинокі випадки використання банкрутства для ухилення від належних до
сплати сум податків та зборів, фінансових санкцій; для неповернення позичок і кредитів, а також
ухилення від виконання фінансових зобов`язань.
Також набуло поширення банкрутство підприємств для їх ліквідації з метою уникнення
перевірок податковими й
іншими контролюючими і правоохоронними органами. Організатори
схем протиправної діяльності використовують прогалини чинного законодавства, що дозволяє їм
перекладати податкові зобов`язання на фірми з ознаками фіктивності.
Проблему існування фіктивного та умисного банкрутства,на мій погляд, слід шукати у
чинному законодавстві. Так, у Господарському кодексі України дається визначення фіктивного
банкрутства та умисного банкрутства
: у ст. 215: «Фіктивним банкрутством визнається завідомо
неправдива заява суб'єкта підприємництва до суду про нездатність виконати зобов'язання перед
кредиторами та державою. Встановивши факт фіктивного банкрутства, тобто фактичну
платоспроможність боржника, суд відмовляє боржникові у задоволенні заяви про визнання
банкрутом і застосовує санкції, передбачені законом.», «Умисним банкрутством визнається стійка
неплатоспроможність суб'
єкта підприємництва, викликана цілеспрямованими діями власника
майна або посадової особи суб'єкта підприємництва, якщо це завдало істотної матеріальної шкоди
інтересам держави, суспільства або інтересам кредиторів, що охороняються законом»
А у Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом» відсутній обов`язок розпорядника майна боржника, керуючого санацією та ліквідатора
надавати
на вимогу органів державної податкової служби документи, потрібні для проведення
перевірки та встановлення факту існування фіктивного чи умисного банкрутств. Як висновок,
даний закон допускає можливість виникнення фіктивного та умисного банкрутств, тому що
державна податкова служба не має доступу до документації, а отже і не в змозі здійснювати
перевірку.
Відповідно до
ст. 40 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або
визнання його банкрутом», господарський суд припиняє провадження у справі про банкрутство,
якщо: 1) боржник не включений до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій
України або до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності; 2) подано заяву про визнання
банкрутом ліквідованої або реорганізованої (крім реорганізації у формі перетворення
) юридичної
особи; 3) у провадженні господарського суду є справа про банкрутство того ж боржника; 4)
затверджено звіт керуючого санацією боржника в порядку, передбаченому цим Законом; 5)
затверджено мирову угоду; 6) затверджено звіт ліквідатора в порядку, передбаченому статтею 32
цього Закону; 7) боржник виконав усі зобов'язання перед кредиторами; 8) кредитори не висунули
вимог до боржника після порушення
провадження у справі про банкрутство за заявою боржника.
Але у даному переліку умов, за яких господарський суд зобов`язаний припинити провадження у
справі про банкрутство, не врахований випадок, коли вимоги кредитора є неправомірними. Це
сприяє поширенню факту створення штучної кредиторської заборгованості. Отже, я вважаю
необхідним доповнити ст. 40 Закону України «Про відновлення
платоспроможності боржника або
визнання його банкрутом» умовою, що господарський суд зобов`язаний припинити провадження у
справі про банкрутство із виявленням неправомірності вимог кредитора та передати нововиявленні
обставини до правоохоронних органів. Це, в свою чергу, своєчасно зупинить процес банкрутства
та надасть можливість оперативно реагувати на порушення законодавства.
Розглянувши Закон України «Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання
його банкрутом», можна помітити, що у зазначеному законі не регламентований прямий обов`язок
боржника виконати усі можливі дії для відвернення процедури банкрутства, а відповідно і не
закріплена та відповідальність, яку має понести боржник за недодержання даних вимог. А
відповідно до цього, виникає бажання наділити господарський суд
функціями контролю над
діяльністю арбітражних керуючих, враховуючи їх непідготовленість, а часто і заангажованість
окремих кредиторів. В свою чергу, арбітражний керуючий є ключовою фігурою у вирішення
500
подальшої долі потенційного банкрута. За визначенням Закону арбітражним керуючим може бути
призначено лише ліцензованого фахівця.
Аналізуючи вище сказане, можемо зробити висновок, що питання банкрутства має
недосконалу законодавчу базу, через що відбувається неефективне застосування норм, що в свою
чергу фактично призводить до існування фіктивного та умисного банкрутств, доведеннь суб`єктів
господарювання до
банкрутства. Усунення вищезазначених недоліків, врегулювання
суперечностей, які виникають між різними законодавчими актами, забезпечать дієвість нового
механізму банкрутства. Зокрема: закріпити в статтях однакові визначення неплатоспроможності;
зобов`язати розпорядника майна боржника, керуючого санацією та ліквідатора надавати на вимогу
органів державної податкової служби документи, потрібні для проведення перевірки; зобов`язати
господарський суд припинити
провадження у справі про банкрутство, коли вимоги кредитора є
неправомірними; регламентувати прямий обов`язок боржника виконати усі можливі дії для
відвернення процедури банкрутства; наділити господарський суд функціями контролю над
діяльністю арбітражних керуючих.
Альона Старостенко,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Сучасні тенденції аналізу деяких проблем стадії апеляційного провадження у
господарському
судочинстві України
Актуальність обраної теми дослідження обумовлена тим, що на сьогодні досить важливим
залишаються питання з урегулювання існуючих прогалин господарського процесуального
законодавства на стадії апеляційного провадження у господарському судочинстві України, які
потребують законодавчого врегулювання у відповідності до європейських стандартів судового
захисту порушених або оспорюваних прав і охоронюваних інтересів учасників господарського
процесу.
Однією з найважливіших проблем на стадії апеляційного провадження у господарському
судочинстві України є велика завантаженість апеляційних господарських судів України.
Чинним ГПК України ( ч. 1 ст. 91) передбачено, що сторони у справі мають право подати
апеляційну скаргу, а прокурор апеляційне подання на рішення місцевого господарського суду, яке
не набрало законної сили.
Суттєвим недоліком
ГПК України є те, що не встановлено будь-яких обмежень стосовно
рішень місцевого господарського суду, які можуть бути оскаржені сторонами або прокурором
шляхом подання апеляційної скарги чи подання. На наш погляд, зменшити навантаження на
апеляційні господарські суди України можна шляхом запровадження критеріїв допуску до подання
апеляції.
Вважаємо, що допоможе вирішити
дану проблему положення проекту Кодексу
господарського судочинства (№ 2777 від 16.07.2008, ініціаторами якого виступили Бондик В.А.,
Колесніков Б.В. та Кармазін Ю.А.), відповідно до якого не підлягають апеляційному оскарженню
судові рішення за позовами фізичних осіб – підприємців на суму до 100 неоподаткованих
мінімумів доходів громадян, а інших господарюючих суб’єктів – на суму до
500 неоподаткованих
мінімумів доходів громадян.
Також ч. 1 ст. 91 ГПК України чітко встановлено, що суб’єктами апеляційного
оскарження є сторони у справі та прокурор. Досить часто виникають ситуації, коли місцевий
господарський суд при вирішенні господарського спору по суті (задоволення позову, відмова
в позові повністю або частково) приймає судове рішення, яке стосується прав
і обов’язків
осіб, яких не було залучено до участі у справі. У судовій практиці існує проблема, яка
пов’язана з тим, що вказані особи не мають права апеляційного оскарження відповідно до
чинного господарського процесуального законодавства.
Підтримуємо позицію викладену у проекті Закону України «Про внесення змін до
Господарського процесуального кодексу України
» (№ 0893 від 23.11.2007, ініціаторами якого
виступили Ківалов С.В., Портнов А.В., Притика Д.М.), відповідно до якої запропоновано
доповнити ст. 91 ГПК України новою частиною. Зміст запропонованої норми передбачає, що