Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених

Подождите немного. Документ загружается.

481



інформаційно-консультаційна підтримка, координація, контроль за наданням підтримки

тощо. Так, формою державної підтримки є прийняття різного роду програми розвитку, наприклад

Державної цільової програма розвитку сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів на

період до 2015 року, яка затверджена Постановою КМУ від 3 червня 2009 р. № 557. Дана програма

є зовнішнім відображенням дій держави з підтримки суб’єктів

господарювання. Вона містить в

собі певні заходи підтримки (організаційна підтримка, матеріально-технічна, фінансова), які

реалізуються за допомогою конкретних засобів (методів) підтримки, зокрема наданням земельних

ділянок, здійсненням підготовки і перепідготовки кадрів, створенням бізнес-інкубаторів,

технопарків, наданням субсидій. Отже, до засобів державної підтримки можна віднести:

субсидії, дотації, кредити, державні гарантії, державне замовлення, бізнес

-інкубатори,

консультаційні центри, технопарки та ін.

Визначення форм, методів, засобів підтримки дасть змогу запобігти тавтології юридичних

термінів та встановити чіткіші межі державного втручання в економіку, а закріплення на

законодавчому рівні системи засобів державної підтримки суб’єктів господарювання зробить

механізм підтримки більш ефективним та впорядкованим.

Ангеліна Маліновська,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Проблемні питання розірвання господарських договорів в односторонньому порядку

Актуальність теми дослідження обумовлена відсутністю існування вичерпного переліку

випадків та процедури розірвання господарського договору в односторонньому порядку.

Відповідно до ст.188 ГК України розірвання господарських договорів в односторонньому

порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або договором. Така ж думка

зазначена у

ЦК України у ст.651. У зв’язку з цим можливість односторонньої відмови від договору

допускається в обмеженому ряді випадків. Це підтверджується ч.1 ст. 291 ГК України, згідно з

якою одностороння відмова від договору оренди не допускається, і якою не передбачаються

винятки з цього загального правила.

Якщо ж таких заборон у законодавстві не

встановлено, то виходячи із принципу свободи

договору, сторони мають беззаперечне право самостійно за взаємною згодою наділити одну із

сторін чи обидві сторони правом на односторонню відмову від нього.

Основним видом односторонньої відмови від договору є застосування її як оперативно-

господарської санкції за порушення умов договору другою стороною. Наприклад, відповідно до

ч.7 ст.268 ГК України покупець може відмовитися від прийняття виконання зобов’язання через

поставку товарів, які хоча й відповідають стандартам, але є більш низького сорту.

Порушення умов договору тягне за собою певні негативні наслідки, які мають

відшкодовуватися відповідно до вимог законодавства. Чіткого кола способів відшкодування при

односторонньому розірванні договору у ГК

України не передбачено. Тому потрібно було

доповнити кодекс такою статтею, яка б це визначала. А доки ми користуємося загальними

положеннями про відшкодування шкоди, тобто шляхом звернення із претензією до сторони, що

порушила договір, або ж до суду. При цьому у позові ставиться питання не про розірвання

договору, бо це вже

відбулося вчиненням одностороннього акту, а вимоги можуть стосуватися

лише відповідальності за порушення.

У випадках, коли право на одностороннє розірвання договору встановлене законом,

зазвичай передбачається порядок і строки таких односторонніх дій. Якщо ж законом не

встановлений порядок його реалізації чи сторони самі зазначають таке право у договорі, то

потрібно також визначити і

механізм його застосування (порядок, строки односторонньої відмови,

момент припинення господарського зобов’язання, наслідки розірвання).

Отже, у разі передбачення права на розірвання договору в односторонньому порядку,

зникає потреба у погодженні цих дій із контрагентом, а також для цього не потрібно рішення суду.

Однак, може виникнути ситуація, за якої контрагент виступить з

позовом , предметом якого буде

встановлення факту відсутності у сторони права на розірвання договору в односторонньому

порядку.

482



Також існує можливість одностороннього розірвання договору у разі відсутності його

порушень. Наприклад, згідно із статтею 935 ЦК України сторона, яка заявляє про відмову від

договору транспортного експедирування, відшкодовує іншій стороні завдані розірванням договору

збитки.

Сюди також можна віднести ситуацію, коли на умовах договору купівлі-продажу

встановлено попередню оплату товару, тоді прострочення покупцем

оплати товару вважається

відмовою покупця від договору. У такому випадку моментом розірвання договору буде вважатися

момент, у який спливає строк вчинення дій на виконання договору.

Отже, можна зробити висновок, що право односторонньої відмови від договору має своє

практичне застосування, хоча й законодавчо чітко не визначене.

Яна Мальована,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Правові наслідки застосування багаторівневого арбітражного застереження в

міжнародному комерційному контракті

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що на сьогодні система захисту

цивільних прав та інтересів формується за рахунок як державних юрисдикційних органів

вирішення спорів, так і за рахунок створеної можливості реалізації права на звернення до

альтернативних способів вирішення

правових конфліктів. До альтернативних способів відносяться

розгляд спорів третейськими судами, в тому числі і Міжнародним комерційним арбітражем (надалі

– «МКА»), а також, так звані неправові способи, що включають широкий спектр примирювальних

процедур: переговори, консультації, претензійний порядок, посередництво та ін.

Однією із основних тенденцій у сфері альтернативних способів вирішення спорів є

використання

їх у взаємодії. Найчастіше має місце поєднання неправових способів саме з

арбітражем, що дає сторонам можливість застосовувати обрані ними примирювальні процедури, а

в разі не досягнення бажаного результату – МКА для винесення остаточного та обов’язкового

рішення. Таке поєднання способів вирішення конфліктів здійснюється в двох основних напрямах:

в якості самостійної процедури

комбінації посередництва та арбітражу (англ. – mediation-

arbitration), що полягає в обранні сторонами нейтральної особи, яка спочатку виконує функції

посередника, а потім, якщо не досягнуто угоди, діє як арбітр; та при використанні багаторівневого

(мультимодального) арбітражного застереження, що являє собою умову міжнародного

комерційного контракту про послідовне застосування примирювальних процедур

(передарбітражної стадії) до передачі

спору в арбітраж.

Застосування багаторівневих арбітражних застережень на практиці викликає чимало

проблем, що пов’язано з відсутністю правового регулювання даного явища як ЗУ «Про

Міжнародний комерційний арбітраж», так і Арбітражним регламентом МКАС при ТПП України,

незважаючи на те, що такі застереження в контрактах є дуже популярними. Неврегульованість

даного питання призводить до

неоднозначного розуміння того, чи являються такі застереження

лише проявом юридичної ввічливості, чи обов’язком, невиконання якого призводить до

неможливості порушення арбітражного провадження або до інших негативних наслідків. У зв’язку

з тим, що законодавство не дає відповіді на зазначені питання, їх вирішення покладається на

арбітрів.

На нашу думку, можливість створення

контрактом перешкод для арбітражного

провадження являється механізмом, що цілком відповідає принципу автономії волі сторін, який є

одним із основних в міжнародному арбітражному процесі. Якщо сторони контракту домовились

про необхідність проведення передарбітражної стадії та включили таку умову до арбітражного

застереження, то з матеріально-правової сторони така умова є для них обов’язковою

, як і будь-яка

інша умова договору. З процесуальної сторони – це обов’язковість для арбітражу, що полягає в

перевірці арбітрами дотримання умов укладеної сторонами угоди. Однак така перевірка може бути

лише формальною і повинна здійснюватися лише в тому випадку, коли одна зі сторін посилається

на багаторівневе арбітражне застереження та виражає

готовність спробувати таким чином

врегулювати спір. Крім того, таке арбітражне застереження повинно мати відповідний рівень

483



визначеності, що дозволить сторонам доказувати в арбітражі його виконання чи невиконання.

Відсутність хоча б однієї з зазначених умов не може перешкоджати арбітражному розгляду.

Важко уявити, що невиконання чи неналежне виконання передарбітражної стадії як

обов’язкової умови контракту може призвести до таких же наслідків, як при порушенні

договірного зобов’язання. Це обумовлено

складною правовою природою самого арбітражного

застереження, а отже і передарбітражної стадії як його частини. Недотримання погоджених

сторонами примирювальних процедур тягне за собою перш за все процесуальні наслідки, що

найчастіше на практиці проявляються у закритті або призупиненні розпочатого арбітражного

провадження.

Якщо ж розглядати інший підхід, який полягає в ігноруванні арбітрами застережень

про

попереднє врегулювання конфлікту за допомогою примирювальних процедур, то в такому

випадку, на нашу думку, буде відбуватися заперечення обов’язкової ролі взаємної домовленості

сторін та втрачатися сенс примирювальних процедур як таких.

Не вірним є, на наш погляд, і твердження стосовно того, що застосування примирювальних

процедур виключає юрисдикцію МКА. Іноді сторона відмовляється

брати участь у формуванні

складу арбітрів, мотивуючи це тим, що арбітражне провадження не може бути проведено оскільки

сторони обрали альтернативний (неправовий) спосіб вирішення спорів, хоча він і виявився

безуспішним. Проте вирішення даного питання за наявності арбітражного застереження в силу дії

принципу компетенції-компетенції покладається саме на арбітражний суд. Крім того,

при

визначенні юрисдикції необхідно враховувати і дійсні наміри сторін, адже у такому випадку

наміри сторін при укладенні такого арбітражного застереження полягали саме в тому, щоб

вирішити спір за допомогою арбітражу, а не державного суду, якщо будь-який з передбачених

альтернативних способів був випробуваний, але виявився безрезультатним. Вважаємо, що

передарбітражна стадія повинна

розглядатися як попередня умова для виникнення юрисдикції

складу арбітражу, будучи таким чином усуваємою перешкодою для арбітражного розгляду.

Важливо також визначити, коли можна вважати, що така перешкода була усунена. Для цього

сторонам необхідно подати арбітрам докази спроби вирішення спору за допомогою передбаченої

примирювальної процедури. Якщо ж одна зі сторін перешкоджає проведенню

передарбітражної

стадії, то арбітри кваліфікують такі дії як недобросовісну тактику та не дозволяють такій стороні

посилатися на цей факт, в якості перешкоди для арбітражного розгляду.

Проте, яким же чином має діяти арбітражний суд, якщо все ж таки буде виявлено, що

обов’язкова передарбітражна стадія не була виконана? На нашу думку, рішення

про закриття

арбітражного провадження для усунення відповідних обставин буде суперечити інтересам сторін,

адже призведе до припинення повноважень арбітрів і необхідності формування нового складу у

випадках недосягнення угоди за рахунок примирювальних процедур. У зв’язку з цим

призупинення провадження з визначенням необхідного часу для спроби застосування сторонами

передарбітражної стадії виявляється більш

доцільним. При цьому сторони зможуть уникнути

повторних витрат пов’язаних з призначенням нового складу арбітрів та з економити час.

Негативною рисою такого призупинення є певний психологічний тиск на сторони, обумовлений

наявністю складу арбітрів та початком арбітражного провадження, що може перетворити

примирювальні процедури на формальність.

Отже, враховуючи вище викладене, можна зробити висновок

про те, що сторони

міжнародного комерційного контракту мають бути дуже обережними при застосуванні

багаторівневих арбітражних застережень. З одного боку такі процедури дозволяють зберегти

комерційний інтерес та відносини між сторонами, не доводячи до юридичного конфлікту, а з

іншого, - у зв’язку з відсутністю чіткого регулювання на рівні законодавства, призвести до значних

грошових витрат, затягування часу, зловживань з боку іншої сторони. Для уникнення таких

негативних наслідків, на нашу думку, сторонам доцільно зазначати в контракті про бажаність, а не

обов’язковість передарбітражної стадії, або можливість односторонньої відмови від неї. В іншому

випадку, необхідно визначати в такому застереженні проміжок часу, протягом якого мають бути

здійсненні

спроби примирення, і після спливу якого передарбітражна стадія не буде перешкодою

для юрисдикції арбітражу. Крім того, вважаємо необхідним внести зміни до ЗУ «Про міжнародний

комерційний арбітраж» з метою врегулювання наслідків застосування багаторівневого

арбітражного застереження в міжнародному комерційному контракті.

484



Евгений Мухин,

Одесская национальная юридическая академия

Защита прав национального товаропроизводителя в контексте отдельных стадий

антидемпингового процесса

Вступление Украины в ВТО и признание ее страной с рыночной экономикой имеет

стратегическое значение как для развития экономики государства в целом, так и для

внешнеэкономической деятельности. В этой связи важным представляется соблюдение и защита

прав национального товаропроизводителя от такого нарушения в сфере импорта товаров как

демпинг.

Несмотря на то, что в научной юридической литературе присутствует исследование общих

положений антидемпингового расследования, однако, возникает необходимость решения

вопросов, связанных с защитой прав товаропроизводителей, уяснении основных терминов и

понятий, определения материального ущерба.

По нашему мнению, национальный товаропроизводитель основной субъект

проведения

антидемпинговых расследований. Возникает проблема доказывания того, что субъект является

национальным товаропроизводителем и таким образом имеет право подать антидемпинговую

жалобу в компетентные органы страны, под которыми в соответствии со статьей 1 ЗУ «О защите

национального товаропроизводителя от демпингового импорта» понимаются органы

государственной власти страны экспорта или страны происхождения товара, которые

обеспечивают

в границах своих полномочий внешнюю и внешнеэкономическую политику страны.

Проведение расследования в значительной мере зависит от надлежащим образом

подготовленного обращения или жалобы национального товаропроизводителя. В этом случае

значительной проблемой становится неосведомленность отечественных производителей

относительно законодательства, которым регулируются процедуры соответствующих

расследований. К сожалению, активность отечественных производителей в таких процессах очень

низкая. Это

обусловлено тем, что украинские предприятия или вообще не знают о возможностях

защиты своих прав, или не совсем четко понимают положения соответствующего

законодательства.

Для комплексного осознания проблематики необходимо уяснить значение такой категории

как «вред». Опираясь на Закон Украины «О защите национального товаропроизводителя от

демпингового импорта» можно выделить следующие компоненты данного понятия:

существенный

вред, который был причинен национальному товаропроизводителю; угроза причинения вреда;

существенное препятствование созданию или расширению национальным товаропроизводителем

производства товара, являющегося объектом рассмотрения. В соответствии с Соглашением по

применению статьи VI ГАТТ 1947 установление наличия ущерба основывается на положительном

доказательстве и предполагает объективное изучение как объема демпингового импорта и влияния

демпингового импорта на цены

аналогичных товаров на внутреннем рынке, так и последующего

влияния такого импорта на отечественных производителей таких товаров.

В Украине действует Закон Украины «О защите национального товаропроизводителя от

демпингового импорта», который выступает составной частью так называемого

«Антидемпингового» кодекса Украины. В рамках взятых на себя обязательств страны-члена ВТО,

Украина обеспечила приведении законодательных

актов в соответствие со статьей VI ГАТТ

(Антидемпинговое соглашение ВТО).

Согласно Закону Украины «О защите национального товаропроизводителя от

демпингового импорта» от 22 декабря 1998 года, демпинг определяется как ввоз на таможенную

территорию страны импорта товара по ценам ниже сопоставимой цены на подобный товар в

стране экспорта, что наносит вред национальному товаропроизводителю подобного товара

Демпинговая маржа определяется этим Законом как сумма, на которую нормальная стоимость

превышает экспортную цену. В свою очередь, экспортная цена трактуется Законом как цена, по

которой фактически оплачивается или подлежит оплате товар, продаваемый в страну импорта из

страны экспорта, а нормальная стоимость — эквивалент цены товара на внутреннем рынке.

Соглашение по применению

статьи VI ГАТТ 1994 (Антидемпинговое соглашение)

регламентирует правила применения антидемпинговых мер членами ВТО, в том числе и

485



Украиной, включая детальные процедурные требования, а также содержит строгие критерии для

определения наличия демпинга.

Антидемпинговое соглашение определяет, что антидемпинговые меры применяются

членом ВТО после проведения расследования, инициированного отечественной

промышленностью или от ее имени, и определения в соответствии с положениями

Антидемпингового соглашения фактов демпинга, нанесения материального ущерба, наличия

причинно-следственной связи между

демпингом и материальным ущербом.

Статья VI предусматривает решение такой проблемы как определение материального

ущерба. Оно основывается на положительном доказательстве и предполагает установление

объемов импорта товара по демпинговым ценам, масштабов его воздействия на уровень цен на

аналогичный товар на внутреннем рынке и последующего влияния такого импорта на

отечественных производителей таких товаров. В

период проведения расследования могут быть

использованы предварительные меры в форме временной пошлины или денежного депозита.

Антидемпинговые пошлины вводятся властями страны-импортера с момента вынесения решения о

существовании факта демпинга и причинения материального ущерба или угрозы материального

ущерба.

В условиях либерализации внешнеэкономической деятельности, вовлечения в нее широкого

круга участников остро встает вопрос

о так называемой демпинговой торговле и как следствие

– проведении антидемпингового процесса. Основными путями решения проблемы можно назвать:

мониторинг ситуации, которая складывается на внешних рынках, своевременное реагирование на

ее изменения, полную прозрачность расчетов, разработку более ясного понятийного аппарата, а

также механизмов подачи жалоб. Таким образом, несмотря на то, что de jure в Украине

есть

процедура обжалования и расследования дел, связанных с демпинговыми мерами, то de facto

возникают проблемы воплощения в жизнь данной конструкции.

Ольга Ніжніченко,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Участь кредиторів у справі про банкрутство

Порівняно нове для України законодавство про банкрутство, як і будь-яке нововведення,

відразу стало предметом критики науковців.

На сьогоднішній день норми Закону України «Про

відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон)

викликають велику кількість запитань як під час теоретичних досліджень, так і при застосуванні їх

на практиці. Актуальність теми викликана необхідністю вдосконалення законодавства про

банкрутство, особливо це стосується питань визначення правового статусу кредиторів, їх

представницьких органів

, вдосконалення організації участі кредиторів при прийнятті зборами

кредиторів та комітетом кредиторів рішень тощо.

При аналізі визначення терміна «кредитор», що дається в абз. 6 ст. 1 Закону, виявляється

очевидна специфіка цього поняття, яке значно відрізняється від свого омоніма у класичному

розумінні – як сторони у зобов’язанні, яка має право вимагати від іншої сторони (

боржника)

вчинити певну дію на свою користь або утриматися від неї. Так до кола кредиторів, за Законом,

входять не лише управнені суб’єкти господарських відносин, але й держава в особі уповноважених

органів з вимогами про виплату обов’язкових платежів, працівники боржника з вимогами про

виплату вихідної допомоги і про оплату праці

осіб, працюючих за трудовим договором. Така

розбіжність у розумінні викликана необхідністю формулювання узагальнюючого поняття

кредитора – як учасника у справі про банкрутство, що має до боржника вимоги різного

правового характеру.

Чинним законодавством України однією із сторін у справі про банкрутство є кредитори

(абз. 21 ст.1 Закону). Разом із тим, Закон містить

недостатньо чіткі положення у цьому аспекті: по-

перше, не окремий кредитор, а кредитори визнаються стороною; по-друге, незрозуміло – що при

цьому має на увазі законодавець: усю сукупність кредиторів на будь-якій стадії провадження,

збори кредиторів чи комітет кредиторів? По-третє, в абз. 21 ст. 1 Закону зазначено, що стороною є

«…кредитори (представник

комітету кредиторів)…». На нашу думку, вищезазначені положення

486



означають, що стороною у справі про банкрутство є сукупність усіх кредиторів, чиї вимоги визнані

судом, на будь-якій стадії провадження, однак згідно абз. 3 ч. 9 ст. 7 Закону їх інтереси

представляє спеціально створений орган – комітет кредиторів. Таким чином, інтереси всіх

кредиторів представляє комітет кредиторів (шляхом прийняття відповідних рішень у межах

визначених Законом повноважень

) та представник комітету кредиторів (шляхом прийняття

безпосередньої участі у судових засіданнях). До цього слід додати, що кожен кредитор у справі

про банкрутство повинен бути наділений сукупністю процесуальних прав та обов’язків, тому

необхідно визнати кредитора учасником провадження у справі, однак відповідна норма у

Законі відсутня.

Для спрощення процедури розгляду справи

та забезпечення рівномірності інтересів

кредиторів Законом передбачено обов’язкове формування їх представницьких органів. І якщо

необхідність у створенні зборів кредиторів, як органу, покликаного виконувати функції, подібні до

функцій загальних зборів в акціонерних товариствах, то в обов’язковості створення комітету

кредиторів може виникнути сумнів. Насправді, доцільність існування комітету кредиторів

відсутня, якщо

чисельність кредиторів у справі незначна (наприклад, до двадцяти осіб) і збори

кредиторів приймуть рішення щодо неутворення комітету кредиторів.

Розглядаючи процедурні питання, слід зазначити, що Закон не визначив особу,

уповноважену проводити перше засідання зборів кредиторів, в тому числі не передбачив шляхів

визначення або обрання такої особи. На нашу думку, головувати на перших

зборах повинен

арбітражний керуючий або один із присутніх кредиторів, хоча покладення такого обов’язку на

останнього нелегко підкріпити дієвим заходом правової відповідальності.

Однією із проблем українського законодавства є те, що значення зборів кредиторів зведено

до мінімуму і полягає лише у можливості достроково припинити повноваження комітету

кредиторів або його окремих членів.

З огляду на світові правові традиції конкурсного процесу,

де існують органи, аналогічні зборам кредиторів, останнім повинно належати право обрання

процедур банкрутства, прийняття рішення про укладення мирової угоди та інших

стратегічних рішень.

Законом також не визначено повноваження голови іншого органу – комітету кредиторів.

Шляхом аналізу норм Закону, а також виходячи зі змісту основних

повноважень будь-якого

керівника, можна дійти висновку про наявність у нього приблизного переліку таких прав та

обов’язків: обов’язок організації роботи комітету кредиторів; обов’язок ведення засідань;

підписання, в разі схвалення більшістю голосів, плану санації; підписання від імені кредиторів

мирової угоди; право представляти інтереси кредиторів у суді або доручати

представлення

інтересів іншим кредиторам з числа учасників комітету; право тимчасово передавати виконання

своїх обов’язків іншим кредиторам тощо.

Торкаючись питання компетенції комітету стає незрозумілим, чому Закон наділив його

таким широким спектром повноважень, в тому числі тих, які мали б належати зборам кредиторів.

Прийняття таких рішень комітетом надає домінуюче становище кредиторам, що

входять до його

складу і нерідко призводить до порушення принципу рівності.

Таким чином, приходимо до наступного основного висновку. До українського

законодавства про банкрутство необхідно внести зміни, зокрема: доповнити перелік учасників

справи про банкрутство, визначений абз. 22 ст. 1 Закону, окремими кредиторами; ввести норму, в

якій зазначити, що створення комітету кредиторів є доцільним,

якщо у справі задіяна достатньо

велика кількість кредиторів або відповідне рішення прийнято на зборах кредиторів; внести зміни

стосовно повернення зборам кредиторів права обирати процедури банкрутства, приймати рішення

про укладення мирової угоди та вирішувати інші стратегічні питання тощо.

Катерина Павліченко,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

До питання про корпоративні відносини

, ускладнені іноземним елементом

Актуальність теми

дослідження обумовлена тим, що господарські організації

корпоративного типу відіграють зростаючу роль як у світовій, так і в національній економіці та

487



впливають на міжнародні відносини. Разом із тим недостатньо вивченими і врегульованими

законодавством залишаються питання корпоративного управління цими організаціями,

корпоративних відносин з іноземним елементом. Окремі норми, присвячені даній проблемі,

містять ГК та ЦК України, ЗУ «Про господарські товариства» від 19.08.91р., «Про режим

іноземного інвестування» від 19.03.96р., «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005р

. Це

питання було предметом роз’яснень вищих судових органів.

Науково-теоретичну основу

дослідження складають роботи вітчизняних і зарубіжних

учених-юристів: Щербини В. С., Вінник О. М., Коссак В. М., Лукач І. В, Євтушевського В. А.,

Кібенко Е. Р., Смітюх А. В., Спасібо-Фатєєвої І. В., Глусь Н. С., Кравчук В. М., Харенко О. В., та

ін.

Важливим для постановки проблеми є визначення

корпоративних відносин, що наводиться

в ч. 3 ст 167 ГК України: під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що

виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. Тобто щодо прав особи,

частка якої визначається в статутному фонді господарської організації. У зв’язку із тим, що

існуюче легальне визначення є не досить вдалим, в юридичній

літературі пропонується багато

доктринальних визначень цього поняття. І хоча питання з’ясування сутності корпоративних

відносин залишаються в наш час дискусійними, однак вже практично не викликає сумніву

господарсько-правова природа цих відносин і те, що вони повинні регулюватись виключно нормами

господарського законодавства. Корпоративні відносини можуть виникати у різних сферах та з

різних підстав. Доволі складними, але водночас цікавими та малодослідженими в науці

залишаються питання корпоративних відносин з іноземним елементом. Під іноземним елементом в

юридичній науці розуміють: 1) суб’єкт - іноземна фізична чи юридична особа; 2) об’єкт на

території іноземної держави; 3) юридичний факт, що мав чи має місце за кордоном. Корпоративні

відносини з

іноземним елементом виникають, наприклад, у сфері іноземного інвестування та

мають свої особливості. Так, аналізуючи ст. 3 ЗУ «Про режим іноземного інвестування» робимо

висновок, що іноземне інвестування може здійснюватись у корпоративній формі, що має місце у

разі: 1) набуття іноземним інвестором корпоративних прав діючої господарської організації чи

цілісного майнового комплексу унітарного підприємства; 2) створення іноземним

інвестором

самостійно чи за участю українських суб'єктів господарювання господарських організацій; 3)

створення іноземним інвестором філії чи представництва. При реалізації корпоративної форми

іноземного інвестування власне і виникають корпоративні відносини з іноземним елементом.

Отже, на основі вищезазначеного та взявши за основу визначення корпоративних відносин, можна

сформулювати визначення корпоративних відносин, з іноземним елементом –

це врегуловані

нормами господарського законодавства відносини, що виникають між іноземними та

національними чи лише іноземними фізичними та юридичними особами, які виступають

засновниками (учасниками) господарських організацій, що виникають, змінюються та

припиняються щодо корпоративних прав.

Незважаючи на складність регулювання корпоративних відносин, в цілому, національним

та іноземним законодавством, виникають колізії з питань застосування

учасниками корпоративних

відносин іноземного права. Так, відповідно до ст. 46 ЗУ «Про міжнародне приватне право» до

засновницького договору, що є установчим документом юридичної особи з іноземною участю,

застосовується право держави, у якій буде створена юридична особа. Відповідно до п.6

Рекомендацій президії ВГСУ від 28.12.2007р. № 04/5-14 «Про практику застосування

законодавства у розгляді справ

, що виникають з корпоративних відносин», питання застосування

та неможливості застосування іноземного права вирішується таким чином: 1) за загальним

правилом діяльність акціонерного товариства зареєстрованого в Україні регулюються виключно

законами та нормативно-правовими актами України (ч.1 п.6.1); 2) за спеціальним правилом в

першому випадку унеможливлюється застосування іноземного права (ч.2 п.6.1), а в другому

іноземне

право може бути застосоване, якщо воно не стосується питань, вказаних у ч.3 п.6.1

(питань створення господарського товариства, формування та визначення компетенції його

органів, процедури скликання та порядку прийняття рішень на загальних зборах). Відповідно до

ч.2 п.6.4 рекомендацій питання корпоративного управління можуть бути врегульовані угодою,

укладеною між акціонерами, тільки у випадках,

прямо передбачених актами законодавства

України. Однак знайти такі випадки у законодавстві досить важко. Саме тому, на нашу думку, з

метою заповнення прогалин та подолання колізій в законодавстві України, недопущення втрати та

488



врахування іноземних правових традицій, величезного досвіду та юридичної техніки у

корпоративному праві, а також підвищення кількості іноземних інвесторів необхідно чітко

передбачити у законодавстві випадки, коли до корпоративних відносин може бути застосоване

право іноземної держави за угодою сторін. Наприклад це може стосуватись можливості спільного

голосування з певних питань, зокрема при обранні органів

господарського товариства на загальних

зборах. В таких випадках порядок підрахунку голосів, а також кворум, встановлені законом, не

порушується, а сторони отримують захист своїх прав. Крім того, завдяки даній угоді, міноритарні

акціонери могли б отримати право вето з певних питань. Це може стосуватися й голосування

членів наглядової ради на засіданнях ради

та ін.

Таким чином можна зробити висновки, що корпоративні відносини з іноземним

елементом – це різновид корпоративних відносин, для яких визначальною ознакою є наявність у

складі учасників іноземних фізичних та юридичних осіб. До такого виду відносин за загальним

правилом застосовується законодавство України, а у спеціальних випадках являється можливим

або однозначно неможливим застосування

іноземного права. Пропонуємо закріпити у чинному

господарському законодавстві України легальне визначення корпоративних відносин за участю

іноземного елементу. Крім того необхідно чітко визначити коло корпоративних відносин із

іноземним елементом, які повинні регулюватися виключно законодавством України, а також

передбачити коло тих відносини, щодо регулювання яких сторони за власною угодою можуть

визначати право

якої країни застосовувати.

Людмила Пастушок,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Поняття суб’єктів організаційно-господарських повноважень

Зі зміною правових реалій сьогодення виникає нагальна потреба дослідження правового

статусу суб’єктів організаційно-господарських повноважень, у зв’язку з тим, що господарська

сфера потребує організації на різних рівнях, яка здійснюється безпосередньо

цими суб’єктами.

Аналізуючи ст. 3 ГК України, яка поділяє відносини на господарсько-виробничі,

організаційно-господарські та внутрішньогосподарські, можна виокремити два види суб’єктів

господарської діяльності: суб’єкти господарювання та суб’єкти організаційно-господарських

повноважень.

Правове становище суб’єктів організаційно-господарських повноважень закріплено в

різноманітних нормативно-правових актах, зокрема: Господарський кодекс України

, Закон

України «Про управління об’єктами державної власності», Закон України «По захист економічної

конкуренції», Закон України «Про Національний банк України» тощо.

Законодавче визначення поняття «суб’єкти організаційно-господарських повноважень» в

українському законодавстві відсутнє. Згідно із теорією господарського права суб’єкти

організаційно-господарських повноважень – це такі суб’єкти господарських відносин (органи

державної влади, органи місцевого самоврядування, господарські організації зі статусом

юридичних осіб, фізичні особи), які мають правові підстави та фактичні можливості щодо

заснування та/або упорядкування (контролю) діяльності суб’єктів господарювання з метою її

ефективного здійснення.

Суб’єкти організаційно-господарських повноважень наділені такими ознаками: є

обов’язковими учасниками господарських відносин з організації

господарської діяльності; прямо

або опосередковано здійснюють управління та/або регулюють господарську діяльність суб’єктів

господарювання; юридичними підставами їх виникнення є нормативно-правовий акт, установчі

документи господарських організацій, організаційно-господарські договори, а фактичними –

відносини власності або контролю-підпорядкування; приймають обов’язкові рішення для суб’єктів

господарювання, щодо яких здійснюються ці повноваження.

В науковій літературі наявна велика кількість класифікацій суб’єктів організаційно-

господарських повноважень за різними критеріями:

від характеру організаційно-господарських повноважень: суб’єкти, які здійснюють владні

організаційно-господарські повноваження (напр., міністерства та відомства) та суб’єкти, які

489



здійснюють делеговані організаційно-господарські повноваження (напр., господарські

об’єднання);

від форми здійснення організації господарської діяльності: суб’єкти, які здійснюють

управління господарською діяльністю та суб’єкти, які здійснюють регулювання господарської

діяльності;

за сферою дії організаційно-господарських повноважень: суб’єкти, які здійснюють

повноваження по відношенню до суб’єктів господарювання на всій території України

, по

відношенню до суб’єктів господарювання певної адміністративно-територіальної одиниці, по

відношенню до визначених суб’єктів господарювання тощо.

В теорії господарського права виникла дискусія стосовно віднесення органів державної

влади та місцевого самоврядування, власників майна до суб’єктів організаційно-господарських

повноважень. Лише стосовно господарських об’єднань науковці зберігають єдину точку зору,

відносячи їх до суб’єктів організаційно-господарських повноважень, оскільки учасники такого

об’єднання безпосередньо наділяють його такими повноваженнями.

Стосовно того, чи є власники майна суб’єктів господарювання суб’єктами організаційно-

господарських повноважень, одностайної позиції вчених на сьогодні немає. Зокрема,

стверджується, що здійснення права власності щодо майна – це є реалізація організаційно-

господарських повноважень власником майна з метою задоволення власних потреб та інтересів. До

цієї групи суб’єктів відносять також і власників корпоративних прав (Кравець І.М.). Але, на мою

думку, при аналізі цієї групи необхідно обов’язково відмежовувати повноваження особи як

засновника та особи, яка здійснює управління майном, тому що суб’єкт

господарювання після

створення стає єдиним власником майна, яке надається йому засновником (якщо установчими

документами або законом не передбачено створення суб’єкта з іншим правовим режимом майна)

та діє самостійно, і засновник не має засобів впливу на його діяльність. Також треба зважати на те,

що не усі майнові відносини власника є

організаційними.

При аналізі правового становища органів державної влади як суб’єктів організаційно-

господарських повноважень потрібно звернути увагу на те, що згідно із ч. 5 ст. 22 ГК України

держава здійснює право державної власності через систему організаційно-господарських

повноважень відповідних органів управління щодо суб’єктів господарювання. Слід мати на увазі,

що органи державної влади

та місцевого самоврядування виконують засновницькі повноваження

та впливають на організацію діяльності суб’єктів господарювання, що їм підпорядковуються.

Аналізуючи ч. 1 ст. 2 ГК України можна дійти висновку, що органи державної влади та

місцевого самоврядування наділені саме «господарською компетенцією» у сфері господарювання,

таким чином, ці органи не можуть бути включені до суб’єктів

організаційно-господарських

повноважень.

Підсумовуючи вище сказане, можна стверджувати, що інститут суб’єктів організаційно-

господарських повноважень, як і інститут суб’єктів господарювання, є надзвичайно важливим для

доктрини господарського права, і потребує більш детального врегулювання як на законодавчому,

так і на теоретичному рівнях.

Ніно Пацурія,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Страхові відносини у сфері господарювання як предмет правового регулювання

Актуальність тими дослідження обумовлена відсутністю в сучасній вітчизняній науковій

літературі комплексних розробок питання визначення специфіки страхових правовідносин у сфері

господарювання.

Страхування як соціальний інститут має давню історію розвитку, що бере початок на етапі

виникнення цивілізації і утворення перших ознак державності.

Виникненню страхування

передували об'єктивні передумові, які спонукали окремих осіб

вступати в певні соціально-економічні відносини. Такими передумовами слугували небезпечні

явища, що відбувалися в житті людей, заподіювали їм збитків і викликали потребу пошуку

ефективного засобу боротьби із негативними наслідками стихійних лих і нещасних випадків.

490



Вказані фактори стали передумовами появи інституту страхування як соціально-економічного

засобу боротьби з наслідками небезпечних явищ.

Розвиток ідеї страхування характеризується наявністю трьох груп суспільних відносин, що

виникли на певному історичному етапі життєдіяльності суспільства. Перша група відносин, яка за

висновками фахівців виникла приблизно в 4 тис. до н.е., характеризується наявністю ідеї

самострахування

. Самострахування існувало в натуральній формі, з метою захисту від голоду в

окремі періоди року (насамперед взимку), коли зацікавлені особи акумулювали певні продути

харчування для їх подальшого споживання. Спеціально створеного страхового фонду не існувало,

кожна особа виходячи із власного переконання формувала або не формувала необхідні запаси. Слід

відзначити, що переважна більшість

дослідників вказану групу відносин визначає в якості «квазі -

страхування» («quasi-insurance»), яким лише притаманні певні ознаки страхових відносин у

сучасному розумінні. Друга група відносин, яка виникла приблизно в VI ст. до н.е. (в період

Стародавньої Греції і Риму), характеризується ознаками взаємності (взаємного страхування) -

колективної взаємодопомоги осіб, шляхом об'єднання зусиль і капіталів

для формування певних

запасів, здатних захистити людину від наслідків впливу руйнівних сил природи або інших

нещасних випадків. Даний етап характеризується наявністю певного заздалегідь акумульованого

фонду, якому вже притаманні ознаки страхового (Римські релігійні, військові, похоронні колегії),

проте відсутністю чітких умов регламентації його створення, формування і витрачання. Третя

група відносин, що отримала назву

комерційного страхування, формується за свідченням істориків

приблизно з ХІІ ст. н.е. Вони характеризувалися наявністю перших спеціально створених

комерційних установ, які мали на меті отримання прибутку від операцій що проводили. На даному

етапі розвитку страхові відносин піддалися чіткій регламентації, з’явилися перші вимоги щодо

порядку формування страхового фонду, почало формуватися

перше страхове законодавство.

Саме третю групу відносин можна визнати суспільно-страховими відносинами в чистому

вигляді. Основними специфічними ознаками таких відносин є: наявність спеціально створених

суб’єктів господарювання, які (як правило) з метою отримання прибутку, надають особам, що

постраждали внаслідок настання страхових випадків, компенсацію збитків; формування за рахунок

акумульованих коштів спеціально створеного

страхового фонду, що має виключно цільовий

характер; соціальна значимість для економіки і безпеки держави.

Стає зрозумілим, що з огляду на наведені ознаки третьої групи відносин, мова іде про

суспільно-страхові відносини у сфері господарювання, які відіграють особливо важливу роль в

умовах світової фінансово - економічної кризи. Основним завданням належної реалізації яких

забезпечення безперервності, безперебійності і збалансованості суспільного відтворення та

діяльності суб’єктів господарювання, тобто в забезпеченні соціальної і економічної стабільності в

суспільстві за рахунок повноти і своєчасності відшкодування збитків; участі тимчасово вільних

коштів страхового фонду в інвестиційній діяльності, що є потужним фінансовим джерелом для

економіки держави в цілому.

З огляду на викладене, закріплення суспільно-страхових відносин у сфері господарювання

в правовій формі є об'єктивною необхідність. Страхові правовідносини у сфері господарювання є

різновидом господарських відносин і як наслідок, предметом дослідження науки господарського

права. Саме тому їм притаманна уся специфіка господарських правовідносин, випрацювана

доктриною господарського права.

Специфічними ознаками страхових правовідносин у сфері господарювання є: сфера

виникнення; особливий суб’єктний склад; об’єкт; зміст; поєднання майнових та організаційних

елементів; наявність публічних інтересів; наявність державного регулювання; врегулювання

вказаних відносин за допомогою господарсько-правових норм.

На сьогодні суспільно-страхові відносини у сфері господарювання регулюються

законодавством, яке: 1) за сферою дії розмежовується, на: загальне законодавство про

підприємництво; спеціальне законодавство про страхову діяльність (як окремий вид

підприємництва); спеціалізоване, яке охоплює окремі норми права, і є частиною законодавства, що

врегульовує зобов’язальні відносини

в сфері страхування, та поширюється на всіх учасників

страхових правовідносин. Вказані норми можуть входити як до блоку законодавства загальної дії

так і до блоку спеціального законодавства; та 2) за колом осіб, на: законодавство загальної дії, яке

поширюється на всіх осіб, що з’являються в сфері страхової діяльності; відомче законодавство, дія

якого

поширюється безпосередньо лише на суб’єктів страхової діяльності (страхові (перестрахові)