Заболотний Г.М., Дідик О.М., Захарченко В.І., Ступницький А.М. Ринкова трансформація господарства регіону (кластерний підхід)

Подождите немного. Документ загружается.

Неабияке значення має і поляризаційний (індукований) ефект Перру,

який виникає внаслідок індукованого впливу інновацій на розвиток

економічних полюсів, їх близького оточення та периферії.

Для підвищення конкурентоспроможності виробництва РГК важли-

ве значення має поєднання промислових полюсів і периферії у вигляді

регіональних виробничо-інноваційних систем. Останні спроможні

виробляти чимало зразків продукції світового рівня. Поодинці ж під-

приємства, економічні центри не в змозі подолати системну кризу,

що супроводжує ринкові перетворення, і вийти на необхідний рівень

конкурентоспроможності виробництва.

Критерії комплексності, ефективності й конкурентоспроможності

виробництва є основними у процесі переходу РГК на траєкторію

стійкого розвитку. Дуже важливими є також соціальні та екологічні

критерії, які передбачають оптимальну зайнятість населення у виробни-

чій сфері та мінімізацію негативного впливу виробництва на довкілля

тощо.

Стійкість РГК - це його спроможність повертатися до збалансованого

стану за рахунок нагромадження власного потенціалу після відхилення,

викликаного негативним впливом зовнішніх та внутрішніх факторів.

Матеріальну основу порушення рівноваги між окремими елементами

й підсистемами РГК складає невідповідність між реальними витратами

та одержаними результатами від виробничої діяльності РГК.

Для стійкого розвитку РГК важливі, передусім, три складові: стри-

мування дестабілізуючих факторів, наприклад дисбалансу попиту й

пропозиції на найважливіші види продукції; достатній трансформа-

ційний потенціал підсистем комплексу; здатність їх до саморозвитку.

Оптимізація траєкторії розвитку РГК може базуватися на різних

теоретичних підходах:

• лінійних стадій росту;

• структурних перетворень;

• теорії, що пояснює слабкий розвиток окремих регіонів пануван-

ням "багатих територій";

• неокласичної контрреволюції (на основі ідей вільного ринку);

• нової теорії економічного росту, яка базується на концепції ендо-

генного зростання - постійне збільшення виробництва в РГК на основі

інноваційно-інвестиційної діяльності.

Найбільш реальним є п'ятий підхід. Згідно з ним, РГК виходить із

стану динамічної рівноваги і має ознаки депресивності, якщо в ньому

перестає працювати механізм самоорганізації. Останній в РГК проявля-

ється і в галузевому, і в територіальному плані.

У галузевому плані він передбачає, що коливання галузевих циклів

є асинхронним. У цьому випадку негативні зміни в одних галузях

протягом деякого часу гасяться позитивними змінами в інших галузях

[Методологічні засади..., 1998, с. 32].

У територіальному плані механізм самоорганізації РГК передбачає

еволюцію відносин між центром та периферією. В результаті РГК

у своєму територіальному розвитку рухається від першої до четвертої

стадії (за Дж. Фрідманом).

Спираючись на теорію поляризованого розвитку РГК можна вирішити

ряд проблем його ринкової трансформації, зокрема, регулювання в ньому

структурно-територіальних зрушень, формування прогресивних пропор-

цій у техніко-технологічній базі виробництва, заміни одних полюсів

на інші тощо.

Цього можна досягти за рахунок просторової "дифузії" інновацій,

яка підпорядковується певним закономірностям (за Т. Хегерстрандом)

і відбувається стадійно; причому кожен економічний полюс має свою

зону інноваційного впливу.

Швидкість поширення інновацій в РГК залежить від частоти

контактів їх виробників (венчурних фірм тощо) і споживачів, відстані

між ними, розвитку транспортних та телекомунікаційних мереж тощо.

Звісно, інновації швидше поширюються за корпоративними каналами

і в тих галузевих системах, які швидше розвиваються.

Якщо РГК і його полюси мають недостатній внутрішній потенціал

для генерування інновацій, то у цьому випадку важливе значення має

притік інновацій з-за меж комплексу. Хоча з позицій економічної без-

пеки кожен РГК і його економічні полюси повинні мати такий іннова-

ційний потенціал, який би дозволяв утримувати в "орбіті" комплексу

периферійні економічні центри.

Просторове поширення інновацій обумовлює формування так званої

поверхні модернізації, форма якої залежить від економічного каркасу

регіону [Журавлев, 1992, с. 286].

Це означає, що значний потенціал інноваційне поле має не тільки

у економічних полюсах, але і вздовж політранспортних магістралей.

Охоплення усієї території РГК поверхнею модернізації - це орієнтир,

який дозволяє вивести комплекс на магістраль стійкого розвитку.

1.3.4. Процеси управлінської трансформації

Для визначення перспективних напрямків стійкого розвитку РГК

важливе значення має процес переходу до програмування розвитку

РГК

За умов планової економіки розвиток РГК директивно планувався

у центрі, як правило, без участі регіональних планових органів і, часто,

не рахуючись з інтересами регіонів. В умовах ринкової економіки на

перший план виходить програмно-цільове планування (програмування

розвитку) РГК, яке орієнтується на визначення стратегічних пріоритетів

у його розвитку. Серед них основними є стабілізація, реструктуризація,

соціальна орієнтація та підвищення ефективності виробництва, упровад-

ження інновацій, енергозбереження, самофінансування тощо. Важливого

значення набуває і вироблення стратегії територіально-комплексного

розвитку РГК, оскільки вона є базою для розробки програм розвитку

комплексу [Коломийчук та ін., 2002].

Програмно-цільове планування РГК, хоча і є рекомендаційним

(індикативним), все ж має певні переваги перед директивним. Передусім

тому, що передбачає системну ув'язку (за цілями, засобами й строками)

галузевих і регіональних планів економічного розвитку. Воно, правда,

вирішує вужче коло проблем, але є більш конкретним оскільки [Пила,

Абрамов, 1998]:

/ • передбачає глибоку наукову й практичну обґрунтованість розвитку

РГК;

•дозволяє зістикувати інтереси й ресурси багатьох суб'єктів

господарювання, причому різних форм власності;

• намічає координацію зусиль загальнодержавних і місцевих органів

влади у вирішенні проблем РГК, зокрема регулювання територіально-

галузевих пропорцій.

Саме тому регіональне програмування вважається найважливішим

інструментом державного регулювання РГК, у т.ч. й політики ринкової

трансформації [Павлов, 2000, с. 80, 81].

Це пояснюється тим, що програми розвитку РГК передбачають

і підпрограми їх ринкової трансформації. Такі підпрограми в першу

чергу мають розроблятися для РГК, що формуються у депресивних

регіонах

. Основу їх має складати блок цільових інвестицій у пропуль-

сивні галузі (що є "локомотивами" економічного зростання).

У процесі зміни форм власності й утворення регіональних

корпоративних структур, як правило, удосконалюються старі та ви-

никають нові організаційні форми управління РГК.

Такі програми уже складаються у Німеччині у регіоні Берлін-Бранденбург [Дем-

ченко, 2003, с. 186, 187].

Для успішного проведення інституційних змін і управління держав-

ною власністю у РГК важливо відпрацювати процедуру делегування

відповідних повноважень регіональним органам

щодо управління

пакетами акцій, що належать державі [Чернюк та ін., 1997, с. 71].

Н.Ю. Брюховецька [2000, с. 45] конкретно пропонує передати регіо-

нальним органам влади корпоративні права на управління часткою

державної власності тих підприємств, що мають стратегічне значення

для держави й регіону.

Ринкові перетворення в РГК потребують відповідних організаційних

форм. Цим цілям може відповідати і створення в регіонах спеціальної

державної плануючої структури. До її обов'язків має входити макро-

економічний аналіз ситуації в регіоні, у країні і за її межами; визначення

актуальних потреб регіону, потреб і запитів потенційних покупців;

стратегічний аналіз факторів виробництва, кон'юнктури ринків товарів

і послуг; підтримка конкурентного статусу більшості господарських

суб'єктів регіону (у т. ч. на основі використання ефекту регіонального

зосередження та інтеграції виробництва). Зрозуміло, що створення

такої структури слід проводити в контексті перерозподілу функцій

управління РГК між загальнодержавними й регіональними органами

влади.

Для стабілізації виробництва в РГК та зміцнення доходної частини

регіональних (обласних і прирівняних до них) бюджетів

необхідно

створювати регіональні корпорації. Ю.В. Гончаров [1995, с. 21], зокрема,

виступає за створення в регіонах консорціумів, до яких увійшли б органи

регіональної влади, банки та підприємницькі структури. В.В. Масла-

ков [2000] пропонує створювати регіональні квазікорпорації з орієнта-

цією на концентрації капіталу та дифузію нововведень. Коли таких

корпорацій стане багато, то сам РГК можна буде розглядати як квазі-

компанію.

Ця ідея до певної міри була реалізована у колишніх раднаргоспах,

які мали форму багатогалузевої регіональної корпорації. В ринкових

Основними слід вважати органи влади обласного рівня, тому що на рівні еконо-

мічних районів спеціальних управлінських структур нема. Щоправда, управління де-

якими спеціалізованими регіональними системами, наприклад академічної науки,

залізничного транспорту, енергетики, співпадає з ними.

Розміри податків встановлюються "зверху" в залежності від фінансового напов-

нення регіональних (обласних) бюджетів за рахунок власних джерел.

ЗЬ

умовах вона не має поки що не тільки практичного втілення

, але й

достатнього наукового обґрунтування.

В сучасних умовах регіональною квазікомпанією, на нашу думку,

може стати регіональний кластер, створений не за галузевою, а функ-

ціональною ознакою (див. розділ 11).

Регіональні кластери мають створюватися за координуючої ролі

управлінь економіки обласних держадміністрацій, а оперативні функції

могли б взяти торгово-промислові палати чи спеціально створені

організаційні структури. У їх складі доцільно створити підрозділи

з розпорядними, аналітичними та плануючими функціями, а також

служби з маркетингу та замовлень, взаєморозрахунків і реструктури-

зації підприємств, координації внутрішньорегіональних коопераційних

зв'язків та розвитку виробничої інфраструктури і міжгалузевих вироб-

ництв тощо. При цьому вони повинні наділятися правом приймати

рішення, які є обов'язковими для підприємств, що входять до регіональ-

ного кластера.

Утворення регіональних кластерів сприятиме поєднанню галузевих

і територіальних інтересів, забезпечить міжгалузеву інтеграцію влас-

ності, полегшить підприємствам (у т. ч. малим та середнім) вихід на

регіональний, національний і світовий ринки, сприятиме розвитку

кооперування на регіональному рівні, створенню інфраструктурних

об'єктів, вирішенню екологічних і соціальних проблем, ефективному

використанню робочої сили тощо.

З переходом до ринкових відносин регулювати стійкий розвито^

РГК стало набагато важче, ніж за умов планової економіки. Отже,

важливу роль відіграє процес становлення нового механиму регулю-

вання РГК. Це пов'язано з тим, що втрачають значення адміністративлі'

методи регулювання, а на перший план виходять організаційно-

правові та економічні, передусім програмування розвитку РГК. Що-

правда, останнє вирішує далеко не всі питання, пов'язані з регулю-

ванням стійкого розвитку РГК. Тому важливо задіяти й інші важелі та

інструменти регулювання, а саме: оптимальний розподіл повноважень

між центром та регіонами, участь центру у фінансуванні регіональних

програм розвитку промисловості (дотації, субвенції, податкові пільги,

Прообразом такої організаційної структури можна вважати корпорацію "Донбас",

яка була створена в Донецькій області в 1992 р. і включала найбільші металургійні

и машинобудівні підприємства, об'єднання "Донецьквугілля", Донецьку залізницю

та щ. На жаль, облдержадміністрація тоді не оцінила можливі вигоди від участі у її

Діяльності і в результаті величезний потенціал корпорації виявився незатребуваним.

цільове кредитування, регіональне замовлення тощо), упорядкування

відносин власності (корпоративних прав тощо), введення реальної

плати за регіональні ресурси, створення регіональних корпоративних

структур тощо [Стеченко, 2000, с. 191].

Певне значення може мати розвиток базових елементів ринкової

інфраструктури (бірж, комерційних банків, інвестиційних фондів,

центрів зайнятості), малого й середнього бізнесу тощо. Завдяки їм

можна поглибити інституційні перетворення й активізувати промислове

підприємництво навіть у периферійних, депресивних регіонах (див.

п. 12.3).

Для успішної реалізації регіональних програм важливе значення

має стимулювання процесу зміцнення фінансового стану РГК. Вона

передбачає систему практичних заходів з оптимізації бюджетного й

позабюджетного процесів у регіоні та залучення необхідних інвести-

ційних ресурсів.

"ОТриЬ~утоі{тпече туди, де с мозки."

З промови "Керуючого

депегаСМоіоп

Розділ 2

ФОРМУВАННЯ РИНКІВ КАПІТАЛУ

В УМОВАХ ПЕРЕХІДНОЇ ЕКОНОМІКИ

2.1. Поняття про ринок капіталу

та рівень капіталізації ринку

В країнах Центральної і Східної Європи значна кількість підпри-

ємств була передана в приватну власність - часто у формі акціонерних

товариств, акції яких можуть бути предметом купівлі-продажу. На

наступному за приватизацією етапі важливе питання для цих країн

полягає у тому, якою повинна бути роль уряду у створенні ринків

капіталу

, що забезпечують ефективну і справедливу купівлю і продаж

акцій приватизованих підприємств (акціонерних товариств).

Такі ринки складаються з фондових бірж і пов'язаних з ними

установ, таких як депозитні банки і клірингові палати, позабіржові та

неофіційні ринки. Учасники таких ринків (банки, пенсійні фонди,

брокери, дилери тощо) забезпечують надання фінансових послуг як

окремим підприємцям, так і окремим підприємствам, зокрема акціоно-

ваним.

У цьому розділі термін „ринок капіталу" використовується для

визначення ринків, на яких обертаються акції (капітал) акціонерних

товариств, тоді як ринки інших цінних паперів, таких як облігації;'

опціони і ф'ючерси, не розглядаються. Це пояснюється тим, що на

даному етапі формування ринку капіталу акції як "носії" ринкових

відносин мають більше значення, ніж інші види цінних паперів.

За рахунок випуску акцій компанія залучає капітал для модернізації

В англійській мові термін „капітал" (саріїаі) отримав значення всіх джерел фінансо-

вих засобів для підприємств, включаючи банківські позики, борг корпорацій і кредити

постачальників. Термін „ринок капіталу" (саріїаі тагкеїз) став синонімом терміну

„фінансовий ринок" (йпапсіаі тагкеї). Але в цьому розділі ми використовуємо термін

„капітал" у його більш традиційному значенні - в якості ресурсів, які забезпечують

„капіталісту" (сарі(а1і$і) функціонування його підприємства. Однак нині замість

терміну „капітал" в цьому (вузькому) значенні часто використовуються й терміни

„акціонерний капітал" ^иііу) і „акціГ (зЬагея). Хоча в більшості європейських мов

термін „капітал" зберігає вузьке значення і, імовірно, більш знайомий читачам в краї-

нах Центральної і Східної Європи, ніж „акціонерний капітал" ^иііу).

та розширення виробництв і надає можливість новим акціонерам

права власності, що дозволяє їм забезпечувати контроль з управління

компанією - наприклад, шляхом обрання ради директорів. Іншими

словами, акціонери відіграють провідну роль в корпоративному

управлінні.

/^Капіталізація ринку визначається ринковою вартістю всіх акцій

публічних компаній - іншими словами, числом акцій, випущених ком-

панією, помноженим на поточну ринкову ціну. Акції акціонерного

товариства відкритого типу можуть продаватися широкій публіці,

: в тому числі дрібним (міноритарним) інвесторам. Акції приватної

компанії або компанії з обмеженою кількістю власників можуть про-

даватися тільки одним великим інвестором іншому; такі акції рідко

продаються на організованих ринках.

В результаті масової приватизації рівень капіталізації ринку віднос-

но розмірів економіки деяких країн близькі до багатьох промислово

розвинутих країн, або навіть випереджають їх (рис. 2.1). В країнах, де

масова приватизація не проводилась, рівень капіталізації, як правило,

низький внаслідок меншого числа приватизованих підприємств.

Вимірювання рівня капіталізації ринку пов'язано з труднощами

в країнах, що проводять масову приватизацію, таких як Чехія і Росія,

оскільки акції багатьох компаній не продаються, або продаються рідко,

або поза організованими ринками. Крім того, деякі компанії є ще частко-

во власністю держави, тому значна частина їх акцій не виставляється

на продаж. Показники капіталізації ринку можуть завищувати значеня

ринків капіталу внаслідок того, що операції купівлі-продажу акцій про-

водяться рідко.

Багато фахівців вважають організовані фондові біржі головним

ринком для операцій з акціями, однак біржі - лише один із інститутів

ринку капіталу. Операції, що виконуються поза фондовими біржами,

інколи називають „позаринковими". Цей термін неправомірний, оскіль-

ки будь-яка операція з акціями відбувається на тому чи іншому ринку.

На офіційних або організованих ринках капіталу учасники регуляр-

но зустрічаються або підтримують контакти за допомогою електрон-1

ного зв'язку з метою купівлі і продажу акцій у відповідності з діючими'

на цих ринках правилами. До таких ринків відносяться ринки на базі

фондових бірж (з операційним залом) і позабіржові ринки, в межах

яких брокери спілкуються за допомогою телефонного зв'язку і/або

комп'ютерних мереж.

Відношення капіталізації ринку до ВВП,

1993 (%)

Чеська Республіка

Друга хвиля

Інші

0 0,1 0,2 0,3 0,4 0.5 0,6 0.7 0,8 0,9 1.1 1,2 1,3 1,4

Рис. 2.1. Відношення капіталізації ринку

до ВВП деяких країн (1993 р.), %

Примітка: капіталізація другої хвилі в Чеській Республіці представлена

на основі екстраполяції за даними першої хвилі. Загальний рівень

капіталізації в Росії екстрапольований на основі інформації про 25 най-

більших компаній.

Джерело: оцінка на основі даних офіційних органів країн і Іпіетаїіопаї

Еіпапсіаі Зіаіізіісз (1994).

Неорганізовані ринки капіталу включають всі ринки, де покупці

налагоджують контакти з продавцями і укладають угоди з продажу акцій.

^ Учасниками таких ринків можуть бути особи, що купують і продають

акції на вулиці, через оголошення в газетах, або на дошках оголошень,

брокери, які зустрічають людей біля заводських воріт з пропозиціями

купівлі акцій, що розповсюджуються серед людей в процесі масової

приватизації, або інституційні інвестори, такі як фонди, що купують

продають великі партії акцій по телефону. Обсяг продажу акцій

на таких ринках може бути більшим, ніж на організованих ринках,

особливо на ранніх стадіях формування ринків капіталу.

Одним із слабких місць неорганізованих ринків капіталу є їх недо-

статня відкритість. За відсутності формального механізму звітності

учасників цього ринку важко отримати достовірну інформацію про

ціни, за якими продаються та купуються акції. Це може породжувати

неефективність працюючого ринку, де одні і ті ж акції продаються

за різними цінами в залежності від регіону, величини і досвіду брокер-

ської контори, її доступу до внутрішньої інформації і таке інше.

Другий недолік цих ринків полягає у тому, що вони, зазвичай, не

регулюються, тому виникає більше можливостей для обману інвесторів,

особливо дрібних і недосвідчених. Але за відсутності ефективно діючих

організованих ринків власникам акцій все ж доводиться звертатися

до брокерських контор неорганізованих ринків.

Таким чином, важливим питанням економічної політики урядів

в країнах з перехідною економікою є таке: чи потрібно стимулювати

формування організованих ринків капіталу для операцій з акціями

нещодавно приватизованих підприємств і якщо так, то яким чином?

Щоб дати відповідь на нього, необхідно з'ясувати ряд поточних питань:

• Яка роль ринків капіталу в залученні фірмами необхідного капіталу

(шляхом продажу нових акцій) для реструктуризації виробництва?

• Чи будуть ринки капіталу стимулювати менеджерів підприємств

до проведення реструктуризації і підвищення рентабельності? Іншими

словами, яка роль ринків капіталу у корпоративному управлінні?

• Чи необхідно формувати інфраструктуру і інститути ринків капі-

талу на ранніх стадіях переходу до ринкової економіки з тим, щоб

ефективно функціонуючий ринок сприяв процесу приватизації, або з цим

необхідно зачекати до завершення приватизації?

• Які мінімальні права необхідно надати акціонерам щодо отри-

мання ними частини прибутку компанії і участі в управлінні нею?

Яким чином необхідно визначити ці права в законі про підприємства

і як можна добиватися їх виконання?

• Чи необхідно урядам виступати у ролі організаторів або власни-

ків бірж, установ з реєстрації акцій, депозитаріїв і розрахунково-

клірингових установ?

• Якою має бути оптимальна система торгівлі акціями на організова-

ному ринку? Чи потрібно використовувати різні системи торгівлі

в залежності від типу акцій тощо?

• Чи має бути укладання угод сконцентрованим на одній біржі,

чи необхідно заохочувати конкуренцію між біржами? Чи потрібно до-

пускати укладання угод поза офіційно визнаними біржами?