Ющук І.П. Українська мова

Подождите немного. Документ загружается.

пряму мову — підрядним. Підрядне речення ставиться після

головного і приєднується до нього:

1) якщо воно походить із розповідного речення — спо-

лучниками що, наче, ніби, мов: А дід каже, що колись

комарі були великі (О. Довженко). Пан поїхав до міста

й пожалівся, ніби Джеря бунтує громаду (І. Нечуй-Ле-

вицький);

2) якщо воно походить із спонукального — сполучниками

щоб, аби, хай: Моліте Господа, дівчата, моліте Господа,

щоб мати і вас отак не завдала за генерала, за палати і

вас отак не продала (Т. Шевченко). Гринько проводжав

Варвару й безперестанку намовляв її, аби ішла за нього

заміж (Л. Мартович);

3) якщо воно походить із питального — сполучником чи

або сполучними словами хто, що, який, чий, котрий,

скільки, як, де, куди і т. д.: В степу, як і в морі, зустрів-

ши людину, не питають, чого вона тут і звідки (О. Гон-

чар). Порадь мені, Зірнице-мати, де мені пари шукати

(Леся Українка).

При цьому:

а) у непрямій мові змінюють особу займенників і дієслів

відповідно до особи, від імені якої тепер передається

чуже висловлювання: «Я, коли виросту, теж садівником

буду!» — не зводячи очей з дядька Степана, палко промо-

вив Юрко (І. Цюпа). — Юрко, не зводячи очей з дядька

Степана, палко промовив, що він, коли виросте, теж са-

дівником буде;

б) у непрямій мові опускають вигуки, повторення, іноді —

вставні слова, частки; а звертання — або опускають, або

роблять підметами чи додатками: — Мамо! — запитав

Юра. — А чому дерева зелені? {Ю. Смолич). — Юра за-

питав у мами, чому дерева зелені. Або: — Годі! Не віщуй,

старий, невідь-чого! — гукнув хтось (О. Кониський). —

Хтось гукнув до старого, щоб той не віщував невідь-

чого;

в) після непрямого запитання знак питання не ставиться:

«Ну, чого ж тебе понесло в поле? Чого?» — допитувалась

мати (С. Васильченко). — Мати допитувалась, чого його

понесло в поле.

§239

Чуже мовлення

Інші способи

передавання чужого мовлення

Чуже мовлення може ще передаватися невласне прямою

мовою, вільною прямою мовою, здогадною прямою мовою та

у формі переказу.

Невласне пряма мова поєднує в собі властивості

прямої й непрямої мови. Вона характерна для художнього та

деяких жанрів публіцистичного стилю.

Як і пряма мова, вона висловлюється від імені того, хто

говорить, і зберігає його мовні особливості. Проте в ній, як і

в непрямій мові, замість форм першої та другої осіб, як пра-

вило, виступає форма третьої особи. Слів автора немає. Ав-

тор ніби ототожнюється зі своїм героєм. Ось як, наприклад,

письменник передає думки свого героя невласне прямою мо-

вою: Підрубував учитель. Лівою рукою смикав пружний сто-

вбурець, дужо відгинав убік і розмахував сокирою... З кожним

таким помахом робився дедалі злішим. На себе. Передовсім на

себе. А на! А ось тобі. Ось! Падай викоріненою жертвою. Па-

дай. Бо дурень. Бо його життя так нічого й не навчило. Нічо-

го (Б. Тимошенко).

На письмі невласне пряма мова ніяк не виділяється. Вона

виступає переважно у вигляді групи емоційно забарвлених ре-

чень, які раптом чи поступово вклинюються в текст розповіді.

Іноді навіть важко встановити, де вона починається і де закін-

чується: Григорієві серце стискалось. Хотілось йому сказати цій

матері, що немає вже того тихого краю, України тієї, ясної,

сонячної. Що садки вишневі повирубувані, ріки збаламучені,

степи сльозами обпоєні, і небо ясне людям потемніло... Але він

мовчав. Нехай любить її такою, якою пам'ятає (І. Багряний).

Вільна пряма мова передає чуже мовлення у формі

непрямої з вкрапленнями пунктуаційно неоформленої прямої

мови. Вона використовується в публіцистичному та науково-

му стилях для стислого викладу змісту чийогось виступу, статті

тощо: Але скільки треба мати зарозумілості, щоб викидати

такі-от безвідповідальні словеса. От вам найсильніший удар по

наших засадах. «Чи може» (пише Юринець) серйозний письмен-

ник порівнювати без застережень Лютера — виразника слабої,

СИНТАКСИС І ПУНКТУАЦІЯ

кволої, не здібної ще до історичної творчості німецької буржу-

азії, Лютера, що віддавав селянство на поталу поміщику, —

порівнювати з енергійною сміливою й цільною в своїх класових

стремліннях постаттю Бебеля? (М. Хвильовий).

Здогадна пряма мова передає ймовірні думки

якоїсь особи, що випливають з її вчинків, жестів, міміки. Вона

вводиться за допомогою вставного слова мовляв чи мов: Він з

усмішечкою витягнув з кишені перев 'язану мотузочком пачку

грошей, підкинув її вгору, зловив і на митах показав: бери, мовляв

(М. Стельмах). А деякі [жаби] позлазили на нього та ще й

сміються звідтіля: — Не боїмось, мов, короля! (Л. Глібов).

Під час передавання чужого мовлення у формі пере-

казу можливі два випадки:

а) чуже мовлення відтворюється більш-менш дослівно;

тоді вживаються вставні слова на зразок як кажуть, як

сказав такий-то, як вважає такий-то, на думку тако-

го-то, за словами такого-то і под.: Природа, як сказав

Григорій Сковорода, — усьому початкова причина й ру-

шійна сила;

б) чуже мовлення відтворюється в загальних рисах, пере-

дається лише його зміст; тоді воно оформлюється у виг-

ляді додатка до дієслова-присудка із значенням говорін-

ня чи думання: Григорій Сковорода вважав природу по-

чатковою причиною всьому й рушійною силою.

§240

Цитати

і Цитата — це дослівно наведений уривок з якогось тексту

І для підтвердження або ілюстрації тієї чи іншої думки.

Цитата обов'язково береться в лапки.

У цитаті не можна нічого змінювати, навіть розділових

знаків.

Якщо цитата наводиться не повністю, то пропуски в ній

позначаються трьома крапками: Слово для Лесі Українки — це

«гострий, безжалісний меч..., що здійма вражі голови з теч».

Чуже мовлення

627

Цитування буває двох видів: у вигляді прямої мови й у

вигляді непрямої мови.

Якщо цитата наводиться у вигляді прямої мови,

то розділові знаки при ній ставляться так само, як і при прямій

мові: Шевченко був глибоко переконаний, що український народ

порве кайдани колоніалізму, тому й заявляв: «Встане правда!

встане воля!» «Борітеся — поборете!» — закликав він.

Якшо цитата наводиться як складова частина в

авторському реченні, то до неї ставляться такі самі

вимоги, як і до непрямої мови (цитата береться в лапки й по-

чинається з малої букви): Поета не лякає, що, може, десь у

«снігу на чужині» доведеться йому загинути, «в неволі плачучи»,

умерти. Йому болить лише те, що «Україну злії люди присплять,

лукаві, і в огні її, окраденую, збудять...»

Якщо цитата подається у формі вірша, то вона в

лапки не береться: Тарас Шевченко вірив у велике майбутнє

України й українського народу і палко закликав своїх земляків:

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь,

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають...

Вказівка на джерело, звідки виписано цитату, подається в

дужках безпосередньо після цитати або у виносці внизу сто-

рінки: «Українське слово не просто заявило про своє воскресін-

ня: воно довело на повен голос, що не підвладне ні русифікації,

ні онімечуванню, ні мадяризації, що воно — велике слово велико-

го народу» (Харчук Борис. Слово і народ // Мово рідна, слово

рідне!.. — К.: Веселка, 1989. — С 155).

Поміркуйте

1. Що таке пряма мова і слова автора? Що таке діа-

лог?

2. Як виділяється пряма мова на письмі в різних видах

мовлення?

628

СИНТАКСИС І ПУНКТУАЦІЯ Синтаксична єдність і абзац

Як відокремлюються на письмі слова автора від пря-

мої мови?

Які зміни стаються в словах автора і прямій мові під

час передавання прямої мови непрямою?

Що являють собою такі способи передавання чужо-

го мовлення, як невласне пряма мова, вільна пряма

мова, здогадна пряма мова, переказ?

Як наводяться цитати і як вони оформлюються в

тексті? Чи можна змінювати щось у цитаті?

629

СИНТАКСИЧНА ЄДНІСТЬ І АБЗАЦ

§241

Синтаксична єдність і її будова

Мета будь-якого мовлення — це створення тексту, більшо-

го чи меншого за обсягом, залежно від потреби. Текст, зви-

чайно, складається з окремих речень. Але щоб повно вислови-

ти якусь думку, якесь конкретне повідомлення, одного речен-

ня, як правило, замало. Думка чи повідомлення найчастіше

висловлюються кількома реченнями, об'єднаними між собою

спільним змістом і будовою.

Група з двох або більше граматично самостійних речень,

пов'язаних між собою спільним змістом та будовою, шо

висловлює якесь одне розгорнуте повідомлення, називаєть-

ся синтаксичною (надфразовою) єдністю.

Кожна синтаксична єдність — ніби мініатюрний твір. Вона

будується за моделлю: зачин -> розгортання думки чи повідом-

лення -> кінцівка.

У зачині висловлюється думка чи повідомлення в найза-

гальнішому вигляді. Це опорне речення, яке становить осно-

ву для подальшого викладу і є найбільш самостійним. Хоч не

завжди: іноді воно без наступних речень може бути незро-

зумілим. А часом суть зачину викладається лише в якійсь

частині першого речення або й у двох реченнях, як, наприк-

лад, в уривку з «Повчання» Володимира Мономаха: Що таке

людина, як подумаєш про це ? Велика розумом людина, та не

може осягнути вона всіх чудес землі. Дивіться, як усе мудро

влаштовано в світі: як небо влаштоване, або як сонце, або як

місяць, або як зірки, і тьма, і світло, і земля як на водах по-

кладена. Господи, завдяки волі твоїй! А звірі, а птиці різні, а

риби всілякі! І цьому диву подивуємося, як створено людину і

які різні та багатоликі людські обличчя; якби і всіх людей зібра-

ти, то кожен має свій вид і образ обличчя. І тому подивуємо-

ся, як птиці небесні із раю-вирію летять, і перш за все до на-

шого дому, але не поселяються в одній країні, а сильні й слабі

розлітаються по всіх землях, щоб наповнилися щебетом ліси й

поля. Все це дано людям на користь, на їжу і на радість їм.

Тут у перших двох реченнях (власне, у виразі та не може

вона осягнути всіх чудес землі) висловлено основну думку

(думку про багатство, різноманітність і досконалість світу) в

її найзагальнішому вираженні з тим, щоб далі розвивати, кон-

кретизувати її. Правильно визначений зачин допомагає чита-

чеві повніше, глибше проникнути в суть подальших автор-

ських міркувань чи замальовок, зорієнтуватися в змісті всієї

розповіді.

У наступній частині — розгортанні — в одному або кіль-

кох реченнях розвивається чи пояснюється думка або опи-

сується подія, названа в зачині. Розгортання може по-різному

стосуватися зачину, між ними можуть бути різні смислові

зв'язки.

Інформація, висловлена в зачині, у розгортанні може до-

повнюватися, розширюватися, деталізуватися. Наприклад, у

статті «Мовлення внутрішнє» з енциклопедії «Українська мо-

ва» у першому реченні дається визначення поняття, а в по-

дальших — це визначення конкретизується, уточнюється, роз-

вивається: Мовлення внутрішнє — використання у процесах ро-

зумової діяльності психічних відображень мовних знаків — слів і

речень — без вимовляння їх уголос і без писемної фіксації. Вну-

трішнє мовлення супроводжується прихованою артикуляцією

мовних звуків, яка піддається інструментальній реєстрації. Вну-

трішнє мовлення як думання з опорою на образи мовних знаків

відмежовують від пригадування повної форми якогось суцільно-

го усного чи писемного тексту. Внутрішнє мовлення у процесі

630

СИНТАКСИС І ПУНКТУАЦІЯ

думання відрізняється від зовнішнього мовлення стислістю, ури-

вчастістю, значним смисловим навантаженням окремих слів,

можливістю заміни конкретних образів певних слів і словоспо-

лучень схематичними уявленнями про них чи про їхні функції у

структурі думки. У зачині виділено основну ознаку розгля-

дуваного психічного явища: внутрішнє мовлення — це мов-

чазне вимовляння слів у процесі думання. У наступному ре-

ченні це визначення конкретизується, доповнюється: вну-

трішнє мовлення, хоч воно й мовчазне, проте відбувається з

участю мовних органів (точніше — з участю ділянок мозку,

відповідальних за роботу органів мовлення). У третьому ре-

ченні застерігається від сплутування цього явища з механіч-

ним пригадуванням завченого суцільного тексту. В остан-

ньому реченні розкривається характер і засоби внутрішнього

мовлення.

Розгортання може являти собою пояснення, коментар чи

тлумачення того, про що було сказано в зачині. Розглянемо,

наприклад, будову такого уривка: Мовно-культурний розвиток

України відбувається викривлено, однобічно. Тут забезпечено

право на вільний мовно-культурний розвиток національних мен-

шин, зокрема чисельно найбільшої російської, але не забезпечено

другої, необхідної для державної стабільності, вимоги лояль-

ності російської національної меншини до державної мови і куль-

тури (Л. Масенко). Тут у зачині висловлено думку про ненор-

мальний мовно-культурний розвиток України. 1 це твердження

залишилося б незрозумілим, голослівним, якби не було пояс-

нення, даного в наступному реченні.

У розгортанні може аргументуватися, обґрунтовуватися,

підтверджуватися судження, висловлене в зачині. Наприклад,

в уривку Значення Харкова в історії української культури, мови,

духовності в цілому загальновідоме. Нагадаю, що з цим містом

пов 'язана творча діяльність великого українського філософа по-

ета Григорія Сковороди, який старокнижну літературну тра-

дицію доповнив зверненням до живого мовлення, а також твор-

чість фундатора української художньої прози на живомовній

основі Григорія Квітки-Основ'яненка і видатного мовознавця-

славіста Олександра Потебні, що так по-синівському опікував-

ся долею рідної мови. З ближчого до нас часу не можна обійти

ренесансу української культури в 1920-і роки, де Харків як сто-

личне місто відігравав провідну роль в утвердженні функціону-

вання української мови (В. Калашник) у зачині висловлюється

Синтаксична єдність і абзац

631

думка про важливу роль Харкова в національному житті

України. 1 це положення далі аргументується згадкою про

діяльність таких пов'язаних із Харковом видатних людей, як

Григорій Сковорода, Григорій Квітка-Основ'яненко, Олек-

сандр Потебня, а також згадкою про українське відродження

в 20-х рр. XX ст.

У розгортанні автор може висловлювати своє ставлення до

явища, названого в зачині, давати йому певну оцінку, харак-

теризувати його. Наприклад, в уривку із «Зачарованої Десни»

О. Довженка опис переплітається з авторським захопленням:

До чого ж гарно й весело було в нашому городі! Ото як вийти з

сіней та подивитись навколо — геть-чисто все зелене та буйне.

А сад, було, як зацвіте весною! А що робилось на початку літа —

огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте мали-

на, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків,

лободи, укропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невга-

мовна мати.

Між реченнями в синтаксичній єдності і, зокрема, між

зачином та розгортанням можлива й інша смислова залеж-

ність — асоціації, принагідні зауваження, міркування, спога-

ди, побажання тошо. Важливо тут лише те, щоб це випливало

одне з одного, не розпорошувало увагу читача, не відводило її

вбік від теми розмови, вкладалося в загальну логічну структу-

ру всього тексту.

Що ж до побудови розгортання, то між окремими повідом-

леннями, реченнями, які містяться в ньому, може бути суряд-

на або послідовна залежність.

При сурядній залежності всі повідомлення одна-

ково доповнюють думку чи розгортають опис, поданий у за-

чині, тобто вони називають одночасні, рівнозначні явища.

Наприклад, в уривку

«Ще не вмерла і не вмре!»

Бо живе наша мова. Отже, живий наш дух, жива наша

пісня, наша історія, наша єдність і одність.

Живе наша мова — із нами наші князі і гетьмани, наші

письменники і вчені, наші державники і збройні оборонці.

Живе наша мова — із нами 15-мільйонна діаспора. Живе

наша мова — і наш голос звучить у вселенському хорі народів.

Бо наша мова — це наша релігія, наша держава, наша ми-

нувшина, наша надія, наше майбутнє.

СИНТАКСИС І ПУНКТУАЦІЯ

Бо наша мова — це ми, українці, — добрий, чесний, працьо-

витий народ, що тисячоліттями живе на берегах Дніпра і Дні-

стра, там, де була колиска індоєвропейських народів, де сфор-

мувався тип білої людини.

Бо наша мова — це наша пісня, а народ, котрий має таку

пісню, не здатний чинити неспровоковане зло іншим народам.

Отож, не лише клянімося в любові до рідної мови, не лише

плачмо над її долею, а працюймо для неї, вивчаймо, заглиблюй-

мось у її походження й історію, поширюймо, пропагуймо її

(В. Іванишин, Я. Радевич-Вінницький) основна думка — не-

вмирущість України та її народу, висловлена в зачині, далі це

положення розвивається, конкретизується низкою рівноправ-

них щодо змісту висловів.

При послідовній залежності кожне наступне

повідомлення доповнює, розвиває попереднє, випливає з по-

переднього. Наприклад, в уривку Націоналізм — це антитеза,

протидія шовінізмові. Яка його перша ознака? Це — гуманізм,

людяна основа. Він рятує, утверджує духовність і самобутність

народу і кожної особи. Чи ж не тим рятує націоналізм людство

від безбарвної одноманітності? Шовінізм же навпаки — само-

бутність народу знищує, уодноманітнює людей, гнітить яскра-

ву національну індивідуальність.

То може, націоналізм — це інстинкт духовного самозахис-

ту народу? Він не принижує, не нівечить, не пригнічує жодної

іншої нації. Він спрямований на захист свого народу, його роз-

квіт (С. Плачинда) кожне наступне речення розгортає, допов-

нює, конкретизує думку, висловлену в попередньому. Наступ-

не речення без попереднього стає незрозумілим.

У чистому вигляді ці два способи побудови розгортання

трапляються рідко. Найчастіше вони суміщуються, як, наприк-

лад, у синтаксичній єдності Стоїш посеред городу, задумався. І

вже стоїш не просто серед городньої зелені, а у вирі таємниць,

що оточують тебе своїми стеблами, листям, чутливими вуси-

ками, гудинням, цвітом, розмаїтими запахами. І коли підносиш

ногу, щоб вийти з городу, то пильно дивишся вниз, щоб не на-

ступити на живу рослину (Є. Гуцало), де перше й друге речен-

ня пов'язані сурядним зв'язком, третє — виражає послідов-

ність дії.

У кінцівці робиться підсумок усього сказаного. Але кінцівка

не обов'язкова. Зокрема, її не буває тоді, коли певна синтак-

Синтаксична єдність і абзац

^633

сична єдність входить до якоїсь більшої синтаксичної ціліс-

ності.

Наприклад, у синтаксичній єдності Людина, її життя і

здоров 'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визна-

ються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і сво-

боди людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість

діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за

свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод

людини є головним обов 'язком держави (Конституція України)

перше речення становить зачин; друге і третє — конкретизують

початкове положення, між ними сурядна залежність; у четвер-

тому, яке тісно пов'язане з першим, — підсумовується сказане

в попередніх реченнях синтаксичної єдності.

Засоби зв'язку між частинами

синтаксичної єдності

Речення, що входять до синтаксичної єдності, об'єдну-

ються спільною темою і спільним предметом думки чи по-

відомлення. Послідовність розташування окремих речень,

тобто логіка викладу, зумовлюється насамперед часовою, при-

чиново-наслідковою послідовністю реальних чи уявних по-

дій, послідовністю сприймання фактів, послідовністю су-

джень, у яких спочатку мають іти часткові судження, а потім —

умовивід, тощо.

Наприклад, в уривку Мова — це наша національна ознака,

в мові — наша культура, ступінь нашої свідомості. Це форма

нашого життя, життя культурного й національного, це форма

національного організування. Мова — душа нашої національ-

ності, її святощі, її скарб. І поки живе мова — житиме й на-

род як національність (1. Огієнко) речення об'єднує в одну

цілість спільна тема — роль мови в житті нації, спільний пред-

мет розгляду — мова. Останнє речення пов'язане з попередні-

ми ще і як висновок з усього досі сказаного.

В уривку Нескінченними дерев'яними сходами до Лаври

підіймалася юрба богомольців. Попереду йшов ставний, кремез-

634

СИНТАКСИС І ПУНКТУАЦІЯ

ний козак середнього віку, в багатому жупані з кармазину. Об-

личчя його не вражало красою, але хто хоч раз бачив ці полу-

м 'яні іскристі очі, цей орлиний ніс і розмаяні вуса, той ніколи

не міг забути їх. І постать, і хода козака виказували владну

силу. Погляд темних очей був такий гострий, що проникав до

найпотаємніших куточків серця. При появі запорожця по дво-

рищу пробігло помітне пожвавлення. «Залізняк! Полковник За-

лізняк!» — загомоніли навкруги (М. Старицький) в основу по-

слідовності розташування речень покладено послідовність

сприймання явищ — від широкої панорами до конкретної де-

талі в цій панорамі (юрба -> постать козака -> його обличчя ->

-> погляд).

Зв'язок між реченнями в синтаксичній єдності здійсню-

ється, крім того, й за допомогою граматичних засобів. Се-

ред найважливіших граматичних засобів такого зв'язку вис-

тупають:

а) займенники він, цей, той, весь, такий, кожний в усіх

формах, прислівники тут, там, тоді і под., що вказу-

ють на предмети, ознаки, обставини, названі в попе-

редніх реченнях: Нема нічого на світі луччого і Богу

милішого, як серце матері до своїх діточок! Скільки б

їх у неї не було, чи десятком Бог благословив, чи тільки

одним, усі для неї рівні, кожного любить, усіх рівно пес-

тує, за всяким рівно вбивається. Дев 'ять здоровенькі

край неї, потішають її, а одно морщиться, кисне, не-

дуже: вже вона за ним вбивається, тужить... (Г. Квіт-

ка-Основ'яненко);

б) лексичні повтори: Людська вихованість немислима без

людської вдячності. Якщо людині бракує почуття вдяч-

ності, вона холодний, бездушний егоїст (В. Сухомлин-

ський);

в) синоніми й синонімічні вислови: У селі багнюка наче

сказилась: що ти з неї одну ногу витягнеш, то вона до

другої присмокчеться, випускати не хоче. Що ти калюжу

обминеш, то попереду розлийморе чекає; берегів не видно,

і дна не вгадаєш. То Юрко догадався ліщину з ліси ви-

тягнути, міряв оті баюри, щоб по шию не шубовснути...

(Є. Гуцало);

г) різні сполучні засоби, як, наприклад, слова й вислови

/', та, та й, але, однак, проте, і все ж, і тому, і ось, і

Синтаксична єдність і абзац

водночас, і навіть, тоді, зрештою, крім того, наприк-

лад, зокрема, ось чому, адже, до того ж, більше того,

таким чином, отже, тобто, по-перше, по-друге, з од-

ного боку, з іншого боку, як уже говорилося, як було

сказано, словом, коротше кажучи, річ у тім що, йдеть-

ся про те щоб, досить сказати що тощо, які ставлять-

ся на початку наступних речень: Своєї мови рідної і

свого рідного звичаю вірним серцем держітеся. Тоді з

вас будуть люди як слід, тоді з вас буде громада ша-

новна. І вже на таку громаду ніхто своєї лапи не поло-

жить (П. Куліш);

г) однакові видові та часові форми дієслів-присудків:

Коли лежиш в полі лицем до неба, вслухаєшся в много-

голосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не

земне, а небесне. Щось наче свердлить там небо, наче

струже метал, а вниз спадають тільки дрібні, просіяні

звуки. Ниви шумлять навколо і заважають... (М. Ко-

цюбинський);

д) неповні, усічені речення, пропущені члени яких вста-

новлюються з попередніх речень (такі речення поза тек-

стом незрозумілі): Я почав розказувати йому те, що ми-

мохідь поклалося мені на думку. Про Слона, який рап-

том утратив спокій. Про джунглі, по яких ходив він

наче сам не свій, і про те, що ніхто не зміг знайти ліку

на його журу. Про те, що сонце вже було в його очах не

оранжеве, а фіолетове, що зелене виблідло і листя по-

жовтіло, хоч у джунглях ніколи не буває жовтого листя

(Вал. Шевчук);

є) єдність місця й часу: Недалеко од Богуслава, коло Росі,

в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори.

Яр в'ється гадюкою між крутими горами, між зелени-

ми терасами; од яру на всі боки розбіглись, наче гілки

дерева, глибокі рукави й поховались десь далеко в гус-

тих лісах. На дні довгого яру блищать рядками ста-

вочки в очеретах, в осоці, зеленіють левади... (І. Нечуй-

Левицький).

Правильне розташування й поєднання речень у синтак-

сичній єдності увиразнює думку, робить її чіткішою, дохідли-

вішою, зрозумілішою.

636

СИНТАКСИС І ПУНКТУАЦІЯ

Абзац

Абзац позначає набагато довшу паузу, ніж вона звичайно

буває між двома реченнями, що стоять поряд. На письмі абзац

позначається відступом вправо в новому рядку тексту.

Поділ тексту на абзаци полегшує його сприйняття, дає

змогу виділити в ньому суттєві моменти і, зрештою, надає

йому певного забарвлення. Зокрема, текст, поділений на дріб-

ніші абзаци, справляє в основному враження швидшої й на-

пруженішої дії, ніж текст, поданий великими абзацами. 1 на-

впаки, коли автор хоче передати щось повільне й гнітюче, він

і абзаци робить важкими.

Абзац не слід ототожнювати із синтаксичною єдністю.

Одна синтаксична єдність може охоплювати два або й три аб-

заци, і навпаки, в абзаці може бути дві або більше синтаксич-

них єдностей.

1 все-таки певна залежність між поділом тексту на абзаци і

поділом на синтаксичні єдності існує: чим точніше обидва по-

діли накладаються один на одного, тим гармонійніше звучить

увесь текст.

Поміркуйте

У тексті (текст доберіть на свій розсуд) виділіть син-

таксичні єдності й визначте в них характер смисло-

вих зв'язків між зачином і розгортанням.

Дослідіть, у яких текстах — наукових чи художніх —

між реченнями в синтаксичній єдності переважає

сурядний зв'язок, а в яких — підрядний.

Як за змістом пов'язані між собою зачин і кінцівка в

синтаксичній єдності?

Які є змістові й граматичні засоби зв'язку між ре-

ченнями в синтаксичній єдності?

Чи існує залежність між

сичні єдності й абзаци?

(писок рекомендованої літератури

Великий тлумачний словник сучасної української мови / Ук-

лад, і голов, ред. В. Т. Бусел. — К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2001.

Вихованець І. Р., Городенська К. Г., Грищенко А. П. Граматика

української мови. — К.: Рад. школа, 1982.

Вихованець І. Р. Граматика української мови. Синтаксис: Під-

ручник. — К.: Либідь, 1993.

Ганич Д. І., Олійник І. С. Словник лінгвістичних термінів. —

К.: Виша шк, 1985.

Головащук С. І. Складні випадки наголошення: Словник-довід-

ник. — К.: Либідь, 1995.

Жовтобрюх М. А. Українська літературна мова. — К.: Наук, дум-

ка, 1984.

Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови: Мор-

фологія. — Донецьк, 1998.

Загнітко А. П. Український синтаксис: Науково-теоретичний і

навчально-практичний комплекс: Навч. посібник. — Ч. 1, 2. —

К., 1996.

Історія української мови: Хрестоматія / Упорядники С. Я. Єр-

моленко, А. К. Мойсієнко. — К.: Либідь, 1996.

Козачук Г. О., Шкуратяна Н. Г. Практичний курс української

мови: Посібник. — 2-е вид. — К.: Вища шк., 1994.

Кочерган М. П. Вступ до мовознавства: Підручник. — К.:

ВІД «Академія», 2000.

Мацько Л. І., Сидоренко О. М. Українська мова: Посібник. —

2-е вид. - К.: Либідь, 1996.

638

Пономарів О. Д. Стилістика сучасної української мови: Підруч-

ник. — К.: Либідь, 1993.

Словник синонімів української мови: У 2 т. / А. А. Бурячок,

Г. М. Гнатюк, С. І. Головащук та ін. — К.: Наук, думка, 1999—

2000.

Словник труднощів української мови / Д. Г. Гринчишин, А. О. Ка-

пелюшний, О. М. Пазяк та ін.; За ред. С. Я. Ермоленко. — К.:

Рад. школа, 1989.

Словник української мови: В 11 т. — К.: Наук, думка, 1970—

1980.

Сучасна українська літературна мова: Вступ. Фонетика / За заг.

ред. І. К. Білодіда. — К.: Наук, думка, 1969.

Сучасна українська літературна мова: Лексика. Фразеологія /

За заг. ред. 1. К. Білодіда. — К.: Наук, думка, 1973.

Сучасна українська літературна мова: Морфологія / За заг. ред.

І. К. Білодіда. — К.: Наук, думка, 1969.

Сучасна українська літературна мова: Синтаксис / За заг. ред.

І. К. Білодіда. — К.: Наук, думка, 1972.

Сучасна українська літературна мова: Підручник / А. П. Гри-

шенко, Л. 1. Мацько, М. Я. Плющ та ін.; За ред. А. П. Гришен-

ка. — 2-е вид. — К.: Вища шк., 1997.

Сучасна українська літературна мова: Підручник / М. Я. Плющ,

С. П. Бевзенко, Н. Я. Грипас та ін.; За ред. М. Я. Плюш. — 3-є

вид. — К.: Вища шк., 2001.

Сучасна українська мова: Довідник / Л. Ю. Шевченко, В. В. Рі-

зун, Ю. В. Лисенко; За ред. О. Д. Пономаріва. — 2-е вид. — К.:

Либідь, 1996.

Сучасна українська мова: Підручник / О. Д. Пономарів, В. В. Рі-

зун, Л. Ю. Шевченко та ін.; За ред. О. Д. Пономарева. — 2-е

вид. — К.: Либідь, 2001.

Тоцька Н. І. Сучасна українська мова. Фонетика. Орфоепія.

Графіка і орфографія: Посібник. — К.: Вища шк., 1995.

Українська мова: Енциклопедія. — К.: «Українська енциклопе-

дія», 2000.

Український правопис / НАН України, Ін-т мовознавства

ім. О. О. Потебні; Інститут української мови. — К.: Наук, дум-

ка, 2002.

Фразеологічний словник української мови: У 2 т. / Уклад-

В. М. Білоноженко, В. О. Винник, 1. С. Гнатюк та ін. — К..:

Наук, думка, 1993.

639

Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого

століття (1900-1941): Стан і статус. - Б. м.: Сучасність, 1987.

Шкуратяна Н. Г., Шевчук С В. Сучасна українська літературна

мова: Навч. посібник. — К.: Літера, 2000.

Ющук І. П. Вступ до мовознавства: Навч. посібник. — К.: Рута,

2\Ю)

Ющук І. П. Мова наша українська: Статті, виступи роздуми

К.: ВЦ «Просвіта», 2001.

Ющук І. Я. Практикум з правопису української мови. — 5-е вид

К.: Освіта, 2002.

638

Навчальне видання

Ющук Іван Пилипович

Українська мова

Художник О. Г. Григір

Художньо-технічне редагування Т. О. Щур

Коректори Л. Ф. Іванова, А. І. Бараз

Комп'ютерна верстка О. Е. Гутмин

Піди, до друку 12.06.2003. Формат 84x108 '/„. Пшіір офсетний № І. Гарн. Тайме. Друк офсл.

Ум. друк. арк.

33,60.

Ум. фарбовшб.

34,02.

О&ІІ.-ВИД.

«ріс

31,98.

Тираж 5000 пр. Вид. № 4110. Зам. № 4-83.

Виланниитяо «Либідь»

01004 Київ, вун. Пушкінська, 32

Свідоитво про державну реєстрацію № 404 від 06.04.2001

Віддруковано на ВАТ "Білоцерківська книжкова фабрика",

09117, м. Біла Церква, вул. Леся Курбаса, 4.