Ющук І.П. Українська мова

Подождите немного. Документ загружается.

ВСТУП

на лівий берег Дніпра) і Пінськими болотами, на території,

де з найдавніших часів панує чисто слов'янська топоніміка,

є в наш час загальновизнаним»

, — стверджує російський мо-

вознавець В. Кипарський. «Найвірогіднішою, на наш погляд,

є гіпотеза про середньодніпровську-західнобузьку прабать-

ківщину слов'ян»

, — уточнює інший російський мовозна-

вець Ф. Філін. Це дає підстави припускати, що сучасна ук-

раїнська мова, як автохтонна, найбільшою мірою і в найбільш

чистому вигляді успадкувала ту мову, яка лягла в основу всіх

слов'янських мов. Бо саме з території, де тепер живуть ук-

раїнці, йшла слов'янська експансія, а отже, й поширювалася

слов'янська мова, яка, стикаючись з мовами інших, несло-

в'янських племен, набувала відмінних рис і започатковувала

нові слов'янські мови. Звичайно, на мову населення, яке

жило на середньодніпровсько-західнобузькій смузі, вплива-

ли мови різних зайшлих племен. Але навіть у такому разі тут

завжди залишалася значна частина автохтонного населення,

яке втримувало в пам'яті й передавало наступним поколін-

ням топоніми (цього не могли зробити чужинці). І це насе-

лення зберігало та передавало нащадкам ту мову, яка утвер-

дилася тут у попередні часи.

Навряд чи коли-небудь ми дізнаємося, яке саме плем'я

почало поширювати свою мову, яку пізніше назвуть слов'ян-^

ською, об'єднуючи навколишні споріднені й неспоріднені пле-

мена (як це свого часу зробило нечисленне плем'я латинян,

що, завойовуючи інші племена, започаткувало романські мо-

ви). Можна лише гадати, хто утверджував, поширював сло-

в'янську, чи точніше — протоукраїнську мову (незалежно від

того, як вона на той час називалася). Це могла бути і якась

доскіфська або скіфська спільнота, чи об'єднання антських

племен, очолюване князем Божем, якого 375 р. н. є. полонили

й стратили готи, чи могутня гунська держава V ст. н. є. (до

речі, плем'я гунів на території України було відоме ще давньо-

грецькому географові Клавдієві Птолемею — 11 ст. н. е.).

Якусь давню державу на території України згадував арабський

літописець X ст. н. є. Аль Масуді: «З-поміж цих народів один

за давніх часів мав владу, князь його звався Маджак, а сам

ВСТУП

Сборник ответов по языкознанию: К IV Международному съезду сла-

вистов. М.: Изд-во АН СССР, 1958. С. 179.

Филин Ф. П. Происхождение русского, украинского и белорусскою

языков. Л.: Наука, 1972. С. 26.

народ валінана [волиняни?]. Цьому народові за давніх часів

корилися всі інші слов'янські народи, бо влада була його, а всі

інші князі його слухалися»

Коли постала відома українська держава Київська Русь, то

вона об'єднувала переважно племена чи союзи племен, які вже

говорили слов'янською мовою. До того ж ця держава в межах

сучасної України проіснувала порівняно недовго: щойно Воло-

димир Великий наприкінці X ст. зібрав докупи всі так звані

руські землі, як уже в першій половині XII ст., незабаром після

смерті Володимира Мономаха, вона розпалася на низку кня-

зівств, а 1240 р. була розгромлена татаро-монголами. Після цьо-

го аж до недавнього часу не було держави, яка б поширювала й

утверджувала українську мову на всій території України.

Україна близько 700 років була розчленована між різними

державами, які всіляко викорінювали мову її автохтонного

населення й насаджували свою. Закарпатська Русь від початку

XI ст. до середини XX ст. входила до складу Угорщини. Гали-

чину й частину Волині в другій половині XIV ст. загарбала

Польща, яка втримувалася тут аж до 1939 р. На решті україн-

ських земель, відтіснивши з них у XIV ст. татаро-монголів, до

1569 р. панувала Литва. Потім ці землі перейшли під владу

Польщі, а відтак Росії.

1 все-таки на початку XX ст., як констатує М. Грушев-

ський у своїй «Історії України-Руси», українською мовою роз-

мовляло понад 40 млн. осіб на площі близько 850 тис. кв. км

До речі, тоді ж французькою мовою, що мала статус світової,

розмовляло не набагато більше людей: 40 млн. осіб у метро-

полії і 4 млн. осіб у колоніях. Але ж французьку мову протягом

століть усіляко підтримувала французька держава, тимчасом

як українська мова, навпаки, переслідувалася й заборонялася.

І відмінності між діалектами української мови, незважаючи на

її багатостолітню розчленованість, набагато менші, ніж, ска-

жімо, німецької, італійської чи тієї самої французької мови.

Та, зрештою, ці відмінності зумовлені скоріше пізнішими на-

шаруваннями на більш-менш однорідну мовну основу, ніж її

первісним станом.

Отже, на території від Закарпаття до Дону і від Прип'яті

Гаркави А. Я. Сказания мусульманскихъ писателей о славянахъ и рус-

скихъ. Спб., 1870. С. 136.

Грушевський Михайло. Історія України-Руси. К.: Наук, думка, 1991.

Т. 1. С. 6-7.

ВСТУП

до Причорномор'я українська мова могла поширитися ще до

виникнення Київської Русі. Київська держава закріпила й

зміцнила її становище, і то, очевидно, лише на початку свого

існування — до прийняття християнства, про що буде сказа-

но далі.

Українська мова в доісторичні

часи. Українська мова, як було вже сказано, належить до індо-

європейської мовної сім'ї. Причому, на думку більшості

вчених, Україна, зокрема її південь, є й прабатьківщиною

індоєвропейської мови. «Різні міркування (прямих свідчень

немає) дають змогу припускати, що найдавніша індоєвро-

пейська мова формувалась у степових і лісостепових областях

між Волгою й Дунаєм»

, — підсумовує Ф. Філін висновки

багатьох мовознавців.

Так от, коли українську мову зіставляти з найдавнішими

індоєвропейськими мовами, зокрема з латинською

, впадає в

очі її, так би мовити, «архаїчність», тобто наявність у ній ве-

ликої кількості прадавніх, індоєвропейських елементів, більше,

мабуть, ніж у будь-якій іншій із сучасних мов цієї сім'ї. Це

може свідчити тільки про те, що сучасна українська мова як

така почала формуватися ще в доісторичні часи.

Як відомо, найстійкішою є фонетика: мова може зникну-

ти, а її фонетичні закономірності, особливості вимовляння

звуків і далі проявляються вже в новій мові. У французькій

мові фонетика й досі у своїй основі галльська, в англійській —

кельтська. Фонетика польської мови різко відрізняється від

чеської, українська — від білоруської й російської.

Фонетична система української мови, якість її звуків на-

прочуд близькі до латинської (і, зауважимо, до іспанської та

італійської — її найближчих спадкоємниць). В обох цих мовах

майже однакова система голосних, тільки українська не збе-

регла розрізнення довгих і коротких. Щодо системи приго-

лосних, то в українській мові на якомусь етапі її розвитку з'я-

вилися парні м'які, африкати й шиплячі, яких у латинській

не було. Проте в латинській мові, як і в українській, була

Филин Ф. П. Происхождение русскою, украинского и белорусского

языков. Л.: Наука. С. 6.

Ниверман Н. Историческая фонетика латинского языка: Пер. с фр. М:

Изд-во иностр. лит., 1949; Тройский И. М. Очерки из истории латинского

языка. М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1953.

ВСТУП

пара приголосних г і г (латинські § і Н): &епиз «рід» (споріднене

з нашим жона, жінка) і позііз «чужинець, ворог» (споріднене з

нашим гість). Можна говорити про чергування в обох мовах

голосного у (латинський и) з приголосним в (латинський у):

латинські паиіа «моряк» і пауіз «корабель» (пор. українські

учень і звичка); про наявність випадного голосного є: латин-

ське арег і аргі «вепр» (пор. українські вітер і вітру) тощо. Така

подібність двох фонетичних систем, незважаючи на часову

відстань між ними у дві з половиною—три тисячі років і на

всі ті зміни, що відбулися за цей час у них, не може бути про-

сто випадковістю. Це, безумовно, вияв якихось давніх спіль-

них тривких мовних законів. І ця подібність може свідчити

лише про те, шо українська мова (фонетика) така само давня,

як і латинська.

Українська мова затримала чимало прадавніх граматичних

значень та граматичних способів. Це виявляється знову ж при

зіставленні її з латинською мовою. І тут слід відзначити, що

збігів між цими двома мовами трапляється тим більше, чим

давніша латинська мова береться для зіставлення.

В архаїчній латині (VII—11 ст. до н. є.) було вісім відмінків,

у тому числі кличний і два місцеві (у класичній, а це вже 1 ст.

до н. є.—1 ст. н. є., їх залишилося тільки шість). В українській

мові є всі ці відмінки, за винятком одного місцевого, і зде-

більшого їхні значення збереглися. Навіть закінчення в дея-

ких відмінкових формах обох мов ті самі. Наприклад, однако-

ве закінчення виступає в називному відмінку однини багатьох

іменників жіночого роду: агепа і арена, зитта і сума; у клич-

ному відмінку іменників чоловічого роду: Вгиіе і Бруте, Ие-

токгііе і Демокріте; у називному відмінку множини іменників

чоловічого роду: тигі і мури, питегі і номери, іменників серед-

нього роду: тагіа і моря, потіпа і імена.

У латинській і українській мовах розрізняють три роди:

чоловічий, жіночий і середній. Знаменно, що українська мова

в більшості іменників, успадкованих від індоєвропейської пра-

мови, зберегла навіть той самий рід. Так, до чоловічого роду

однаково належать, наприклад, іменники Иогіиз «сад» і город,

риіуіз і пил, уепїиз і вітер, і$піз і вогонь, тепзіз і місяць, зисиз і

сік, зотпиз і сон,/итиз і дим, а'оіогї біль, пазиз і ніс; до жіночо-

го роду — іменники пох і ніч, Иіетз і зима, тепз «розум» і па-

м 'ять, тогз і смерть, гез і річ, уоіипіаз і воля, зесигіз і сокира,

Іапа і вовна, асіез і ость, сгих «хрест» і кроква, ипйа «хвиля» і

ВСТУП

вода, ЬагЬа і борода, саза «хатина» і хата, гоіа «колесо» і рада

(спільне значення «коло»); до середнього роду — іменники

сог і серце, потеп і їм 'я, агаігит і рало, зетеп «насіння» і сім 'я,

£гапит і зерно, Іас і молоко, \іпит і вино тошо. У латинській

мові іменник сіотш жіночого роду, а в українській дім —

чоловічого, але, виявляється, і в українській мові він буває

жіночого роду: Куди ж я піду, коли в мене немає своєї доми?

(І. Нечуй-Левицький). І в латинській, і в українській мовах

назви річок майже виключно чоловічого роду (в українській

мові жіночий рід мають лише назви річок пізнішого похо-

дження), назви дерев — здебільшого жіночого роду.

Ше більша тотожність спостерігається в особових закін-

ченнях дієслів, особливо при зіставленні українських форм з

імовірними формами архаїчної латинської мови (у дужках на-

водяться форми класичної латині):

Однина Множина

1 -а ос. хесіео — сиджу зесіетоь (зесіетиз) — сидимо

2-а ос. зееехі (веіїез) — сидиш хесіеіех (зесіеііх) — сидите

3-я ос. зейеіі (веЛеі) — сидить зесіепіі (ьейепї) — сидять

За час приблизно 2,5 тис. років в особових формах дієслів

української мови сталися тільки суто фонетичні зміни: у дру-

гій і третій особах однини та в третій особі множини відпав

кінцевий голосний -і, але м'якість кінцевих приголосних, вик-

ликана вимовлянням цього голосного, залишилася (внаслідок

цієї м'якості звук 8 у другій особі однини перейшов у ш);

відпали кінцеві 8 у першій і другій особах множини; у третій

особі множини сполучення голосного з носовим еп закономір-

но дало звук а з попереднім пом'якшеним (на письмі буква я),

як це сталося, наприклад, у словах тепіНа — м 'ята, а'есет —

десять.

Такого самого походження суфікс для утворення вищого

ступеня порівняння прикметників в українській мові -іш-

(новий — новіший, лівий — лівіший) і в архаїчній латині -іоз-

(поуиз — поуіоз, Іаеуш — Іаеуіоз). Однаково в обох мовах за

допомогою суфікса -є творяться деякі відприкметникові при-

слівники: Ьопш — Ьепе і добрий — добре, /огішітиз — /огітіте

і найсильніший — найсильніше. Є чимало спільного в складі й

відмінюванні займенників обох мов: (и і ти, ИЫ і тобі, аіЬі і

собі, поз і нас, \>оз і вас, теа і моя, Ша і твоя, зиа і своя, Ші і

твої, зиі і свої тошо.

ВСТУП

Це не запозичення, бо граматичні значення й словозмінні

морфеми практично не запозичуються з мови в мову. На-

явність же в різних мовах матеріально й функціонально то-

тожних форм і особливо засобів вираження граматичних зна-

чень є надійним свідченням про спільне походження цих мов.

Шодо лексики, то вона дуже нестійка: слова можуть запо-

зичуватися й замінюватись у великій кількості (наприклад, в

англійській мові до 55 % слів запозичено з французької мови,

у румунській — близько 40 % слів слов'янського походжен-

ня). Але певна група слів зберігається в мові тисячоліттями:

мати, батько, брат, сестра, один, два, три, десять (латинсь-

кою мовою таіег, раіег,/гаіег, зогог, ипиз, йио, ігез, а'есет) тошо.

До цієї групи належить також дитяча лексика. І саме життєво

найважливіші дитячі слова української мови співвідносяться

переважно з латинськими: тато і мама мають майже одно-

звучні латинські відповідники іаіа і татта; слово папа «хліб»

споріднене з латинським рапіз «хліб» (у ньому по-дитячому

повторено перший склад); вава «ранка, болить» своїм звучан-

ням і значенням близьке до латинського уариіаге «бути поби-

тим, забитися»; куку «дивися, шукай» має той самий склад, шо

й у латинських словах оссиііаге «ховатися», осиїт «око»; ук-

раїнське дитяче кака «брудне, погане» одного походження з

латинським сасаге «випорожнюватися».

Усі ці факти можуть свідчити лише про одне: українська

мова в окремих своїх рисах, елементах почала формуватися ше

в VII—VI ст. до н. є., можливо, водночас із латинською, якшо

не раніше. Адже українська мова зберегла багато чого, що вже

класична латинь утратила.

І коли в VI—VII ст. н. є. предки сучасних сербів і хорватів

переселилися з України на Балкани, вони вже понесли із со-

бою багато елементів, властивих і сучасній українській мові.

Хоч за тринадцять-чотирнадцять століть у мовах сталися певні

зміни, зокрема сербська й хорватська мови зазнали впливу

мови попередніх жителів Балкан — іллірійців, але й тепер дуже

відчутна їхня особлива близькість саме до української мови, а

не до російської чи польської.

Дуже близька фонетика української і сербської та хор-

ватської мов (обидві останні — майже тотожні). Зокрема, у

сербській мові (і, зрозуміло, у хорватській) перед звуком є

приголосні вимовляються так само твердо, як в українській:

недеуьа «неділя», весело. Не пом'якшуються приголосні також

і:

ВСТУП

перед звуком и: личити «личити», тихи «тихий». У деяких діа-

лектах хорватської мови так само, як і в українській, на місці

колишнього звука *к вимовляється і: Шо «літо», йпо «діло».

Отже, ці фонетичні особливості повинні були бути вже і в тих

говорах, від яких відділилися сербські та хорватські племена і

які стали основою української мови.

Багато спільного є у відмінюванні іменників, які в ук-

раїнській і в сербській (хорватській) мовах однаково поділя-

ються на чотири відміни. Зокрема, у давальному й місцевому

відмінках однини іменників 1 відміни відбувається чергуван-

ня г, к, х із з, ц, с: у сербській мові нога — нози, рука — руци,

муха — муси. Однаково звучить кличний відмінок в обох мо-

вах: у сербській мові Иван — Иване, орач — орачу, сестра —

сестро, сестрица — сестрице, лекар — лекару, друг — друже,

Іунак «герой» — іуначе. Іменники IV відміни у сербській мові,

як і в українській, приймають суфікс -ет- (фонетичний відпо-

відник українського -ат-): теле «теля» — телета, телету і т. д.

З усіх слов'янських мов лише в українській і сербській

(хорватській) мовах та ще в словенській (а також в іспанській

та італійській, найближчих спадкоємицях латинської) дієсло-

ва в першій особі множини дійсного способу мають кінцівку

-мо: читаіемо, чу/емо, оремо, ходимо, сто]имо. Майже одна-

ково в обох мовах змінюються дієслова в наказовому спо-

собі, наприклад, у сербській (хорватській): пиши, пишимо,

пишите; чека), чека]мо, чека]те. Однаково в них творяться

дієприслівники, наприклад, у сербській мові: хвалеШ, похва-

ливши.

Чимало слів, які, здавалося б, є специфічно українськи-

ми, трапляються також у сербській (хорватській) мові в май-

же однаковому звучанні й з тим самим значенням. Ось, на-

приклад, деякі сербські слова: вабити, вир, га], калужа, квоч-

ка, китица, кожух, кол>иво «коливо», котва «кітва», крок, кут,

кал>ати, клекнути «клякнути», кудити «гудити», куььати,

крхки «крихкий», кутн>и (зуб), мршав «миршавий», наопако

«навпаки», поготово «поготів», снага, треба і т. п. Назви

місяців у хорватській мові такі, як в українській, хоча й ма-

ють інше значення: траван> — це «квітень», липан> — «чер-

вень», српаН) — «липень», листопад — «жовтень», але сечан> —

«січень».

Наведеш вище факти незаперечно свідчать, шо вже в VI—

VII ст. (коли серби й хорвати переселялися з України на Бал-

ВСТУП

кани) мова наших предків мала багато тих специфічних рис,

які становлять визначальні особливості сучасної української

мови. Це була вже українська мова, хоч так вона, зрозуміло,

тоді ше не називалася.

Немає сумніву, що й записані візантійським істориком

Пріском Панійським 448 р. в таборі гунського вождя Аттіли

слова мед і страва — це вже українські слова.

На жаль, аж до XI ст. немає більше жодного надійного

письмового свідчення про українську мову. Назви дніпровсь-

ких порогів, які наводить візантійський імператор Констан-

тин Багрянородний (905—959) у трактаті «Про управління

імперією», настільки перекручені чи то переписувачами, чи

його інформатором, що вони мало шо дають для розуміння

мови Київської Русі. Що ж до створеної в ЇХ ст. Велесової

книги, то вона дійшла до нас у списку десь не раніше XV ст.,

і її мова, отже, могла бути підправлена тогочасним перепису-

вачем чи переписувачами. У тому ж, шо письмо, а значить, і

різні документи, писані тогочасною українською мовою, існу-

вали в Київській Русі ше до прийняття християнства, навряд

чи можна сумніватися, бо важко уявити, щоб така велика дер-

жава, як Київська Русь, більше чотирьох століть, якщо раху-

вати від Кия, чи навіть півтораста років, якщо брати від часів

Аскольда, могла обходитися без письма.

Українська мова часів Київської

Русі. Коли 988 р. в Україні було прийнято християнство, Во-

лодимир Великий, як записано в «Повісті врем'яних літ», «нача

поймати у нарочитой чади д-Ьти и даяти на учение книжное».

Зрозуміло, шо дітей князів, бояр, дружинників, купецтва, свя-

шеників навчали в цих школах не мови смердів, а старосло-

в'янської (тодішньої болгарської), якою були написані бого-

службові книги, привезені з Болгарії. 1 перші вчителі були,

очевидно, болгари. Родовиті учні опановували ту мову одні

краще, інші — гірше, але вже між собою, щоб відрізнятися від

простолюддя, спілкувалися якщо не чистою старослов'янською

мовою, то старослов'янсько-українським суржиком (зразок

такої мови подав І. Котляревський в образі возного в п'єсі

«Наталка Полтавка»).

Для феодального суспільства було звичним явищем, коли

ве

Рхи говорили однією мовою, а низи — іншою, наприклад, в

Англії феодальна знать розмовляла французькою мовою, у

вста

Франції — латинською, у Литві — німецькою, у Росії — фран-

цузькою, в Україні (пізніше) — російською або польською,

аби не «мужицькою».

На землях, завойованих київськими князями до прийнят-

тя християнства, утверджувалася ще українська, або, як її тоді

називали, руська, мова з усіма її граматичними й лексичними

особливостями. Володимир Великий 983 р. ходив на литов-

ське плем'я ятвягів (сучасна Берестейщина) і підкорив їх. На-

щадки ятвягів і досі говорять українською мовою, і їхній діа-

лект ближчий до наддніпрянської говірки, ніж, скажімо, чер-

нігівський. Ще раніше русичами були завойовані інші ли-

товські племена на північ від Прип'яті, з яких згодом сфор-

мувалася білоруська народність (а в українській народній па-

м'яті вони так і залишилися литвинами — таку назву біло-

русів зафіксовано зокрема й у «Словарі української мови»

Б. Грінченка). Тож білоруська мова щодо граматики й лекси-

ки надзвичайно близька до української. 1 старослов'янізми в

ній трапляються дуже рідко, як і в українській. Лише фоне-

тика білоруської мови великою мірою зберегла литовсько-лат-

війські риси: дзекання, цекання, акання, м'яку вимову. Заво-

ювання ж угро-фінських племен, де тепер розташована Росія,

відбувалося головним чином після прийняття християнства:

Суздаль — близько 1024 р., Ярославль — 1071 р., Рязань —

1095 р., Владимир на Клязьмі — 1108 р., Твер — 1135 р.,

Москва — 1147 р. Київські посадники, тивуни, дружинники

несли сюди мову свого середовища, а не простонародну. Звідси

в російській мові — не тільки книжній, а й розмовній, побу-

товій — така велика кількість старослов'янізмів, фонетичних,

морфологічних і лексичних. Старослов'янізми не привнесені в

неї з книг, як це пояснюють деякі мовознавці (бо чому ж тоді

українська мова не прийняла їх так щедро?), а становлять її

первісну основу, органічні в ній.

З прийняттям християнства старослов'янська (інакше —

церковнослов'янська) мова стала літературною мовою Київ-

ської Русі. Нею пишуть державні документи, літописи, про-

повіді, твори (найдавніші пам'ятки, писані живою, україн-

ською мовою, з'являються лише в XVI ст. — записи народних

пісень — та на початку XVII ст. — інтермедії Я. Гаватовича,

вірші). З часом старослов'янська мова видозмінюється — на-

громаджує в собі дедалі більше місцевих рис, і все-таки у своїй

основі вона залишається старослов'янською (церковнослов'ян-

ВСТУЛ

ською), далекою від народної. Цією мовою написано і «По-

вість врем'яних літ», і «Слово о законі і благодаті», і «Руську

правду», і «Слово о полку Ігоревім», і багато інших творів

давньоукраїнської літератури. Останній в Україні нею писав

р". Сковорода. Тож судити за цими текстами про народну мову

часів Київської Русі в усій її повноті — це те саме, шо за

творами М. Гоголя чи В. Короленка скласти уявлення про

українську мову XIX—початку XX ст.

Як зазначав Л. Булаховський, «традиційне письмо, старо-

болгарський склад словника, книжноцерковне коло понять та

способів висловлювання думки — все це у великій мірі закри-

ває від нас живу народну стихію південноруської (тобто ук-

раїнської. — /. Ю.) мови того часу, даючи їй виступити на

поверхню лише більш-менш випадково»

Люди, які писали чи переписували книги, не могли по-

вністю відгородитися від навколишньої народної мовної сти-

хії, і в них мимоволі під її впливом проскакували описки, по-

милки. На перших порах, коли вчителі були з Болгарії і гра-

мотність була набутком вузького кола людей, це траплялося

рідко. Пізніше відхилення від норм старослов'янської мови

почастішали. Але це аж ніяк не означало, що саме в цей час

щось змінилося в живій, народній мові — мовне явище, яке

потрапило на сторінки книги, могло вже до того існувати сто-

літтями. Взагалі, мова сама по собі змінюється дуже повільно:

понад 160 років минуло від появи Шевченкового «Кобзаря», а

що змінилося за цей час в українській мові, зокрема у фоне-

тиці чи граматиці? То чого б мова мала докорінно змінитися

за 500 чи навіть 1 000 років? До речі, як стверджують спеціа-

лісти, мова «Божественної комедії» А. Данте, хоч цей твір і

написаний майже 700 років тому, дуже мало відрізняється від

сучасної італійської, як і мова поеми Ш. Руставелі «Витязь у

тигровій шкурі», якій приблизно 800 років, мало чим від-

різняється від сучасної грузинської.

Про те, шо в Київській Русі простий люд і, безперечно,

Володимир Великий та Ярослав Мудрий разом зі своїми боя-

рами розмовляли українською мовою, свідчать ті безумовно

українські форми слів, слова й вислови, шо то тут, то там про-

скакують крізь старослов'яншину в тодішніх текстах.

АН

овський

Питання походження української мови. К.: Вил-во

ВСТУП

Дочка Ярослава Мудрого, королева Франції — Анна, 1063 р.

підписала латинську грамоту слов'янськими буквами: Ана ръи-

на, що відповідає латинському Аппа ге%іпа (тобто Анна короле-

ва). У підписі привертає увагу відсутність букви г, і це наво-

дить на думку, що Анна Ярославна в слові ге§іпа вимовляла не

звук г, а звук, тотожний із сучасним українським г, для якого

в слов'янській азбуці не було позначення.

Одним із найдавніших писаних у Києві текстів, шо зберіг-

ся до нашого часу у своєму первісному вигляді, є Ізборник

Святослава 1073 р.

1 хоч це копія з болгарського оригіналу,

український переписувач все-таки примудрився наробити чи-

мало помилок (чи не під диктовку він писав?). У кількох сло-

вах замість закономірної в старослов'янській мові букви *Ь

ужито букву и (українське і): нимая, симя, исцили, видома, пла-

мєниє (тобто пломеніє), вь віри (замість въ вірі). 1 навпаки:

прііведуть (замість приведуть); отже, буква *Ь уже тоді в Києві

позначала звук і чи близький до нього звук. Переписувач

сплутував и з ы: выны (замість вины), трызны (замість тризны),

просты (замість прости), помыслы (замість помысли — наказо-

вий спосіб); написав чоловіка (замість чловіка), Илля (замість

Илия), жития (замість житиє — називний відмінок), ходъ

(замість годь — так він передав український фрикативний

звук г), прауда (так він передав короткий український звук у);

он є събравъ, є давъ, уставивъ (замість събралъ, далъ, уставилъ),

пьємо (замість пиємь), помагає (замість помогаєть), роспыто-

вати (замість распытывати, тобто розпитувати) тощо.

У складеному за болгарськими зразками невідомим україн-

ським автором Ізборнику Святослава 1076 р., оригінал якого

теж зберігся до нашого часу, є чимало українських слів (крім

тих, що спільні для української та старослов'янської мов): во-

рогь (вжито один раз, а 21 раз написано врагъ), морокъ, полонъ,

полоньникы (сучасне полоненики), вітрила, лука («ділянка, по-

росла травою»), краса, свита, гьрньць (горнець), вьчинити, сва-

ритися, дивися, лишися.

Важливим найдавнішим свідченням про мову Київської

;

Русі є графіті (видряпані написи) на стінах Київської Софії,

виявлені С. Висоцьким у 60—70-х рр. XX ст.

Походять вони

ВСТУП

Мещерский Н. А. Взаимоотношения Изборника 1073 г. с Изборником

1076 і. // Изборник Святослава 1073: Сборник статей. М.: Наука 1977

Высоцкий С. А. Средневековые надписи Софии Киевской' По матери-

алам граффити ХІ-ХУІ1 вв. К.: Наук, думка, 1976

XI—XIV ст. (будівництво собору було завершено 1037 р. за

часів Ярослава Мудрого). Ці написи, як правило, дуже ла-

конічні і являють собою переважно молитовні звернення до

Бога та святих із різних приводів. Зрозуміло, шо й лексика,

використана в них, обмежена невеликим колом понять. Напи-

сані вони старослов'янською мовою: використовується тільки

займенник азъ, у прикметниках скрізь виступає закінчення

-аго (зьлаго, грішного), вживаються форми помози (наказовий

спосіб), храбрый тощо. Але важливо те, що їх писали різні

люди, які не завжди досконало володіли старослов'янською

мовою й тому мимоволі використовували простонародні слова

та форми слів.

Насамперед впадає в очі те, шо майже всі чоловічі імена в

давальному відмінку мають закінчення -ові, -еві: Ставьрови,

Петрови, Дъмитръви, Павълови (XI ст.), Дмитрови, Фролови,

Феодорови, Василеви, Павлови, Борисови, Иванови, попови Ива-

ну (XII ст.) і т. д. Цікаво відзначити, що автори написів, аби

уникнути одноманітності, поряд вживали й форми на -у: По-

пови Ивану, або в записі з ХШ ст.: помози... Павлу, Семьнови,

Кузови. У звертаннях послідовно вживається кличний від-

мінок: святый Фоко, свята Софиє и святый Онуфриє, Андро-

ниче, небоже. Вживаються чоловічі імена на -о: Михалько,

Марко (XI ст.), Дмитро (XII ст.), Гаврило. Двічі наводиться

ім'я Володимир із повноголоссям -оло- (XI і XII ст.). У ХШ ст.

зафіксовано форму імені в давальному відмінку Или (рабу своє-

му Или) — автор, безперечно, вимовляв тут подовжений м'я-

кий приголосний — Іллі. Звертає увагу форма орудного від-

мінка имямъ (Х11 ст.) замість старослов'янської форми именьмь.

Стосовно інших українізмів, шо трапляються в написах,

то можна назвати ше такі. У XII ст. один з авторів цих написів

утворив присвійний прикметник від імені Янька цілком за

правилами сучасної української мови: Янъчынъ (а записав, зви-

чайно, так, як тоді було прийнято). У написах з XIIІ ст. трап-

ляється сучасна форма дієслова в минулому часі чоловічого

роду з суфіксом -в, а не -л: азъ моливь. Поряд із помилуй мя

(ХШ ст.) стоїть також помилуй мене. В XI—XII ст. використо-

вували українські слова в цілком сучасному звучанні: хрест,

нехотячи, гет (тобто геть), порося, трясця (народна назва хво-

роби) тощо.

Багатий і переконливий матеріал про український харак-

тер мови Київської Русі дають новгородські берестяні грамо-

ВСТУП

ти XI—XV ст., яких виявлено й опубліковано понад 700. Це

переважно приватне ділове листування, шо стосується різних

господарських справ, та інші короткі записи й замітки

Новгород заснували десь на початку ЇХ ст. вихідці з Ук-

раїни (можливо, з Деревлянської землі), підкоривши собі угро-

фінські племена. Деякий час Новгород входив до складу Київ-

ської держави, князями в ньому були Володимир Великий,

Ярослав Мудрий, Мономаховичі. Навіть після 1136 р., коли

Великий Новгород став незалежною республікою, він підтри-

мував тісні зв'язки з Києвом, а згодом і з Литовською держа-

вою, у якій важливу роль відігравала Русь-Україна й держав-

ною мовою була українська (звичайно, тогочасна книжна, не

простонародна). Тільки повний розгром Новгородської респуб-

ліки Москвою 1478 р., фізичне винищення й депортація нов-

городців та заселення міста вихідцями з Московії остаточно

обірвали зв'язки Новгорода з Україною і змінили мовну ситу-

ацію в ньому та навколо нього.

Новгородські берестяні грамоти писані старослов'янською

мовою (оскільки в школах тут, як і в Києві, навчали тільки

цієї мови і цією мовою), але крізь неї ше більшою мірою,

ніж у графіті Київської Софії, пробиваються суто українські

елементи.

Від початку XII ст. у новгородських берестяних грамотах

спостерігається написання и замість *Ь: тихь (замість тіхь),

тоби, сьби, мни «мені», на Мовозери (замість на Мовозері), на

Княжострови, дьви ногати, нимечкий (новгородці під впливом

угро-фінського субстрату змішували звуки цім), клить, подо-

клить, дижя, помитка, дидь, михь, сино, на рицици «на річці»,

на рики, не смиємь, єси велилъ, роздилилъ, диялось, приихавъ,

ихаяы, поихалы, не набийся, сидити, ото всихъ селянъ, отъ всихъ

сироть тощо. Навіть якщо й писалася буква *, то вона читала-

ся як і: Харітон, Григории, Мікіфора, Василеві, великі «ве-

ликі», говорі: з німи самь і т. п. (У селах біля Новгорода ще й

тепер можна почути дід, сіно, ріка.)

У новгородських берестяних грамотах, як і в написах у

Арциховский А. В., Борковский В. И. Новгородские грамоты на бере-

сте: Из раскопок 1953-1954 гг. М.: Изд-во АН СССР, 1958; Арцихов-

ский А. В., Борковский В. И. Новгородские грамоты на бересте: Из рас-

копок 1956-1957 гг. М.: Изд-во АН СССР, 1963; Арциховский А. В.,

Янин В. Л. Новгородские грамоты на бересте: Из раскопок 1962—1976 гг.

М.: Наука, 1978; та ін.

Київській Софії, трапляються сплутування голосних и та ы:

синоу «синові» (XII ст.), синови, сир, рибою, нине, ми тоби; пе-

рехід є після шиплячих в о: чого, чоловікь, жона моя, чоломъ;

м'який звук ц: отьць «отець», куницю, сороцицю, пшеници;

префікс роз-: роздилилъ, розумно.

Щодо відмінкових форм, то зокрема іменники у звертан-

нях стоять переважно в кличному відмінку: куме, осподине,

Онсифоре, діво; іменники чоловічого роду в давальному від-

мінку однини мають закінчення -ові, -еві: къ Стоянови, си-

нови, къ Васильви (звук є іноді передається буквою ь), муже-

ви; у родовому відмінку однини в іменниках чоловічого роду

трапляється закінчення -у там, де мало б бути -а: гороху, пудъ

меду, горсти лену, восъку, шолку, дару, лову. Прикметники в

родовому відмінку однини чоловічого роду мають майже ви-

ключно закінчення -010 (отже, воно так і вимовлялося): доб-

рого, великого, жолтого; рідко старослов'янське закінчення

-аго: луцьшаго. Трапляються такі українські форми займен-

ників: тоби, мни (форма мні була поширена в Україні ще в

XIV—XVII ст.), от нього, к ньому, с тыми, на тыхъ, хто, с

кимъ, ничимь.

Явно український характер мають багато дієслівних форм:

буде война; а ми єго не хьтимо; а грамоту с тобою спишемо;

молотимо да сыплемо; язь къ тоби берость написавъ; при-

шьлить; възмить. Дієслова в третій особі множини вживають-

ся переважно з кінцевим м'яким -ть: а земля сама ся окупить,

рожь продають, челомъ бьють.

Імена новгородців звучать здебільшого як сучасні україн-

ські (тут завчена книжна старослов'янська мова дає себе зна-

ти якнайменше): Олекса, Олексий, Олександр, Онисимъ, Оли-

сей, Остафий, Олена, Микыта, Микыфор, Михайло, Марко, Ва-

силь, Василко, Юрко, Иванко, Пан[ь]ко, Рад[ь]ко, Степанець,

Федорецъ, Данилецъ, Яковець, Костянтинъ, Хрьстина. То тут,

то там у берестяних грамотах прохоплюються слова, харак-

терні саме для української мови: господиня, господарь, бат-

ко, паробокъ, наимитъ, господа «домівка», година, кожухь, сви-

та, сорочиця, глекъ, соромъ, досытъ, куды, абы, та (сполуч-

ник) тощо.

Чимало подібних українізмів трапляється також у Новго-

родській кормчій, Новгородському літописі, грамотах. Це не

просто діалектні явища, а прояви тієї самої простонародної

мови, якою розмовляли не лише в Києві та навколо нього, а й

СО;

СЯ

сої

ВСТУП

Єврейський теолог Соломон Іцхакі (1040—1105) у ко-

ментарі до П'ятикнижжя вживає слово шнір і пояснює: «Шнір

означає сніг мовою ашкеназі (ашкеназі — назва євреїв, шо

жили в Київській Русі. — /. Ю) і мовою ханаанською (тоб-

то руською. — /. /О.)». Коли вимовити це слово з гаркавим

р, то воно звучатиме майже так само, як українське слово

сніг. Отже, принаймні в другій половині XI ст. в народі звук,

шо в старослов'янській мові позначався буквою НЬ (сн'кгъ),

промовляли як і, а звук, шо позначався буквою г, промов-

ляли як Ь, а не як §, тобто так, як і тепер в українському

слові сніг.

Інший єврейський теолог Ісаак бен-Моїсей (писав у 1240—

1260 рр.) у коментарі до Талмуду дає таке пояснення: «...дере-

ва (або колоди), зв'язані у великій кількості, шо в Біблії нази-

вається рафсодот..., по-німецькому влос (Лож), а ханаансь-

кою мовою пілт». Тут переписувачі, безумовно, переставили

місцями другу і третю букви: має бути — пліт. Виходить, шо

чергування о з і в українській мові сталося не пізніше середи-

ни XI11 ст., а не в XV ст., як це засвідчують найдавніші ук-

раїнські пам'ятки.

Найкраще відбили мову дохристиянської Русі українські

народні пісні, яких записано, як стверджують вчені, понад

200 тис. (аби створити таку кількість, потрібно було не одне

тисячоліття). Відразу слід зазначити, шо народ як колектив-

ний автор пісень не перекладає, він може лише редагувати їх,

доповнювати або скорочувати. Але ось ця щедрівка, яку й те-

пер співають із 13 на 14 січня в Доброгостові Львівської об-

ласті, не редагувалася:

Чи спиш, чи чуєш,

Господаречку,

У своїм домочку

На Новий рік, на Новий рік ?

Підем орати, підем сіяти

Яру пшеницю

На Новий рік, на Новий рік.

На перший погляд незрозуміло, як це можна сіяти яру

пшеницю в січні. Але річ у тім, шо на Русі до прийняття хри-

стиянства Новий рік зустрічали не в січні, а наприкінці берез-

ня, коли й справді можна починати весняну сівбу. Володимир

Великий початок року переніс на вересень, і тільки в середні

ік.и цю подію стали відзначати першого січня. А щедрівка

залишилася без змін.

Такою ж давньою, дохристиянською є й ця купальська

пісня, записана на Івано-Франківшині й відома в інших краях

України:

Гей, око Лада, Леле Ладове,

Гей, око Ладове, ніч пропадає,

Бо око Лада з води виходить,

Ладове свято нам приносить.

Гей, Ладо! А ти, Перуне,

Дай дочекати Ладі Купала.

Усе тут — і особливий ритм, й імена дохристиянських бо-

жеств — старовинне, тільки не мова.

Можливо, ше давніші погляди наших предків відбиває вес-

нянка, записана на Волині:

Ой ти, соловейку, ти ранній пташку,

Ой чого так рано із вир 'їчка вийшов ?

— Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав,

З правої ручейки й ключики видав,

З правої ручейки — літо відмикати,

З лівої ручейки — зиму замикати.

У цій пісні, як і в попередніх, відбилося світобачення на-

ших далеких пращурів у всій своїй первозданності: і уявлення

про сонце як Ладове око, шо поринає у воду й виринає з неї;

і переконання, шо на зиму шашки ховаються під річку, де

був вирій, тобто рай (адже первісний корінь у слові річка —

рі < р*Ь < рай): туди не треба було відлітати, а просто заходили

й звідти виходили; і поділ року на зиму, літо й осінь (без вес-

ни). Давність цієї пісні, як і багатьох інших, не лише наведе-

них тут, безперечна. А мова їхня — природна, жива, ніби вони

нещодавно складені. Передусім народна пісня й допомагала

вижити українській мові наперекір усім знегодам, шо випада-

ли на її долю.

Показово, що російська народна творчість подібних пісень

не знає. Уіро-фінські племена (меря, мурома, мещеря, перм,

голядь, югра, весь та ін.), які склали ядро майбутньої Росії,

утративши свою мову, втратили й колишню усну творчість.

Народні пісні в новій мовній оболонці виникали тут уже в

Умовах панування християнської ідеології. Прийшлі слов'ян-

ВСТУП

ські колоністи, насамперед дружинники, які принесли сюди

старослов'янсько-українську мовну суміш, новою мовою ство-

рювали лише билини — імена їхніх персонажів (Ілля, Нікітич,

Альоша Попович) уже явно християнські.

Народна українська мова поволі прокладала собі шлях у

літературу, долаючи привнесену старослов'янську мову. Риси

живої народної української мови досить помітні вже в так зва-

них Литовських статутах, зведеннях законів Литовсько-Русь-

кої феодальної держави, які виходили у 1529, 1566 і 1588 рр.

«Простою мовою» було перекладено Пересопницьку Єванге-

лію (1556—1561). Але ця «проста мова» ше не відображала

живої розмовної мови українського народу — це була суміш

старослов'янізмів, полонізмів, латинських слів та українізмів.

Перший запис пісні українською народною мовою було

зроблено понад 430 років тому — 1571 р. («Дунаю, Дунаю,

чему смутен течеш?»). В Яворові на Львівщині 1619 р. було

опубліковано дві інтермедії як додатки до польської драми про

смерть Іоанна Хрестителя. Мова в них — сучасна українська з

певними діалектними особливостями, наприклад:

Що тут ти, побратиме, собі поробляєш ?

Кажи мені — як живеш та і як ся маєш ?

Значну роль у формуванні української літературної мови

на живій народній основі відіграв 1. Котляревський, автор пер-

ших великих художніх творів українською мовою — поеми

«Ене'ща» та п'єси «Наталка Полтавка». Особлива заслуга в ста-

новленні й утвердженні української літературної мови на на-

родній основі належить творчості Т. Шевченка, який органіч-

но поєднав елементи народнорозмовної мови з мовностильо-

вими засобами українського фольклору й елементами книж-

ної старослов'янської мови.

Українська мова виникала тися-

чоліттями, її основні елементи були започатковані ше в часи,

співвідносні з виникненням латинської мови, або й раніше

Про прадавні корені української мови див.: Ноїшвайко С Таємниці

розкриває санскрит. К.: ВЦ «Просвіта», 2000; Мосенкіс Ю. Л. Трипіль-

ський прасловник української мови. К.: НДІТ1АМ, 2001; Мосенкіс Ю. Л.

Трипільська генеза милозвучності української мови на тлі євразійських

мовотворчих процесів: Посібник до спецкурсів. К.: Досліди, центр «Мова

та історія», 2002.

у уі—VII ст. вона вже мала окреслено сучасні обриси, про шо

засвідчують сербська й хорватська мови. Ще до створення

київської держави українська мова опанувала великі просто-

рії центрально-східної Європи. Нею розмовляло населення

Київської Русі.

Звичайно, за цей тривалий час українська мова зазнавала

різних сторонніх впливів. Для неї не минулися безслідно і

грецька колонізація Чорноморського узбережжя, і нуртування

скіфських племен у VII ст. до н. є.—II ст. н. є., і вторгнення

готів на південь України в 111—IV ст., й існування могутньої

ганської імперії в IV—V ст., і жорстоке панування тюркомов-

них аварів (літописних обрів) у VI—VIII ст., і зіткнення з хо-

зарами, уграми, печенігами впродовж VIII—X ст. Щось в ук-

раїнській мові залишилося від мов цих народів і племен, щось

привнесли в неї старослов'янська, польська, російська мови.

Це лише збагатило її, але не зруйнувало.

Українську мову протягом століть аж до недавнього часу

принижували, переслідували, забороняли і румунські велико-

державники, і польські завойовники, і російські шовіністи.

Проте ніякі лихоліття не могли зруйнувати її, порушити її

цілісності, стрункості.

Нині українська мова — одна з найбагатших і найрозвине-

ніших мов світу. Вона співуча (за милозвучністю її ставлять

нарівні з італійською), завдяки тривалому розвиткові вироби-

ла чіткі, логічно впорядковані фонетичну й граматичну систе-

ми, у ній рідко трапляються винятки. Вона має багатющий

запас слів, розвинену синоніміку. В 11-томному «Словнику

української мови» (1970—1980) зареєстровано понад 134 тис.

слів. У «Великому тлумачному словнику сучасної української

мови» (2001) записано близько 170 тис. слів. Насправді ж уже

тепер словниковий склад української мови, коли взяти до уваги

й усі терміни, налічує кількасот тисяч лексем. Добре розви-

нені в ній функціональні стилі. Українською мовою однаково

чудово звучать Біблія і Гомерова «Одіссея», «Декамерон»

Дж. Бокаччо й «Дон-Кіхот» М. Сервантеса, «Євгеній Онєгін»

О. Пушкіна і «Пан Тадеуш» А. Міцкевича, твори Шекспіра і

Джека Лондона, Ярослава Гашека і Марселя Пруста. Нею скла-

дено понад 200 тис. народних пісень, створено багату оригі-

нальну художню літературу, написано тисячі наукових праць.

Немає таких почуттів і думок, яких не можна було б вислови-

ти українською мовою.