Ющук І.П. Українська мова

Подождите немного. Документ загружается.

ФОНЕТИКА I ПИСЬМО

срібло, що походить від давнього сьребро, має прогресивний

дистантний характер (попередній звук вплинув на віддалений

наступний).

Усі комбінаторні зміни фонем за характером наслідків

розпадаються на дві групи: асиміляційні (уподібнювальні —

асиміляція, акомодація і субституція) та дисиміляційні (роз-

подібнювальні — дисиміляція, епентеза, дієреза і гаплологія).

Асиміляція — часткове або повне уподібнення приголос-

них звуків. Уподібнення може бути за дзвінкістю-глухістю, за

твердістю-м'якістю, за способом творення тощо.

Наприклад, зміна дзвінкого г на глухий х під впливом на-

ступного глухого к у слові легко [лехко], зміна глухого т' на

дзвінкий д' під впливом наступного дзвінкого б у слові бо-

ротьба [бород'ба] тошо — це регресивна контактна часткова

асиміляція. Усі подовження м'яких приголосних в українській

мові — це наслідок прогресивної контактної повної асиміляції:

було Істат'йаі — є стаття [стат'т'а], було [л'йу] — є ллю

Іл'л'у].

Акомодація — пристосування артикуляції суміжних приго-

лосного і голосного.

Наприклад, в українській мові голосний є вимагає, щоб

попередній приголосний був твердий: земля [земл'а] (звук л'

м'який) — землею Іземлейу] (звук л перед є став твердим); а

голосний і, навпаки, вимагає, щоб попередній приголосний

був м'який: імла (звук л перед а твердий) — в імлі [імл'і] (звук

л' перед і став м'яким).

Субституція — підстановка в запозичених словах звуків

рідної мови замість іншомовних.

Наприклад, англійське слово тееііщ ['ті:ііп] в українській

мові звучить як мітинг, французьке соьіите — костюм, "ні-

мецьке Рій%еі «крило» — флігель. Грецький звук ф у багатьох

словах української мови замінено на п, х, т, кв: Пилип, Хома,

Тадей, квасоля.

Дисиміляція — розподібнення приголосних унаслідок за-

міни одного звука іншим.

Наприклад, при додаванні до твірної основи рук- суфікса

-ник за законами української мови мало б утворитися слово

*ручник

]

, тим часом маємо рушник: тут усунено збіг двох при-

голосних із зімкненнями чи за допомогою заміни зімкнено-

3вУ

ки

і фонеми

Зірочкою позначається гадана форма слова.

мілинного ч на щілинний ш (регресивна контактна диси-

міляція)- І навпаки, при творенні вищого ступеня порівняння

Ж/ж + ший усунено збіг двох щілинних звуків жш за допомо-

гою заміни щілинного ш на зімкнено-щілинний ч — дужчий

прогресивна контактна дисиміляція). Трапляється й дистант-

на дисиміляція, як у словах флюгер, лицар, муляр, що походять

від німецьких Яй%еі, ЯШег (пор. рицар), Маигег (пор. мурува-

ти), У яких усунено збіги двох однакових приголосних в од-

нО

му слові: л + л у першому слові й р + р у двох наступних

словах.

Епентеза — вставляння звука для роз'єднання двох по-

дібних.

Наприклад, у слові павук, що походить від давнього памкъ,

між голосними вставлено приголосний в (у польській мові тут

вставлено у. ра]ак); у слові ідея, що походить від грецького

Шеа, для роз'єднання голосних вставлено й. Для розділення

приголосних в українській мові вставляються епентичні є, о:

весна — весен, вікно — вікон, буква — буквений (букв + ний),

церква — церковний (церкв + ний); у розмовній мові: Олексан-

дер тощо.

Дієреза — викидання звука для усунення нагромадження

подібних звуків.

Наприклад, в українській мові випадають середні звуки т,

д під час збігу трьох зубних приголосних: піст — пісний,

честь — чесний, проїзд — проїзний, мастити — масло.

Гаплологія — викидання одного з двох однакових складів.

Наприклад, під час творення складного слова з двох еле-

ментів мінерал + логія закономірно мало б виникнути слово

*мінералологія, тим часом маємо мінералогія (випав один склад

ло). В імені по батькові Якович випав склад во (за правилами

мало б бути *Яковович). У запозиченому з латинської мови

слові рірег (або з грецької ререгі) з двох подібних залишився

тільки один склад — перець. Гаплологія трапляється рідко —

не відбулася вона і в самому названому тут терміні, у якому

Двічі повторено склад ло.

д Позиційні з м і н и залежать від місця звука в слові,

українській мові спостерігаються такі позиційні зміни, як

"зиційне: чергування і протеза.

03Иц

™

е чергування — регулярна зміна звуків, зумовлена

оточенням у слові.

ап

риклад, такими є чергування о, є у відкритому складі з і

ФОНЕТИКА I ПИСЬМО

в закритому: коня — кінь, хмелю — хміль; чергування г — з' — ж

у позиції перед і та е: друг — друзі — друже; чергування у — в,

і — й залежно від звукового оточення: був удома — була вдома,

він іде — вона йде тощо.

Чергування звуків, які з погляду сучасної мови не мають

причини, називаються історичними. Наприклад, порівнюючи

сучасні форми дієслів водиш — воджу, ведеш — веду, не мож-

на пояснити, чому в першому випадку відбулося чергування

д — дж, а в другому — такого не сталося. Це пояснюється

тільки історично: колись у першому випадку до основи дода-

валося закінчення -йу (д + йу = джу), а в другому — лише -у.

Нині така відмінність у закінченнях зовні не помітна.

Протеза — приєднання на початку слова додаткового

звука.

Наприклад, в українській мові перед голосними з'являють-

ся звуки в, г: око — вічі, осі — вісь, вулиця від давнього улиця,

гострий від давнього острий (пор. латинське асег). Слова, які

починалися на голосний а, є, у ше в давньоукраїнській мові

дістали протетичний й: яблуко (пор. німецьке Ар/еі), ягня (пор.

старослов'янське агньць), Європа (пор. грецьке Еигора), юшка

(пор. російське уха). Поява початкового (протетичного) і в та-

ких словах, як імла, іржа, зумовлена прагненням усунути збіг

приголосних в одному складі (ім-ла, ір-жа).

Фонетично не зумовлені зміни звуків відбу-

ваються незалежно від фонетичних законів і навіть усупереч

їм. Сюди можна зарахувати зміни за аналогією, гіперизми та

метатези.

Зміни звуків за аналогією слугують для вирівнювання різ-

них форм того самого слова. Наприклад, у непрямих відмінках

слів кінця, візка, гребінця закономірно на місці давніх о та є в

закритому складі виступає звук і, але цей звук за аналогією

залишається і в називному відмінку однини, хоч тут склад став

відкритим: кінець, візок, гребінець.

Гіперизми (гіперкоректності) — неправильні виправлення

звуків у словах, найчастіше запозичених. Наприклад, під час

запозичення в українську мову російського слова ноготки (по-

ходить від ноготь «ніготь») було «виправлено» звук т на д:

нагідки (адже в російській мові дзвінкий д перед глухим к ог-

лушується: походка [пахоткъ]).

Метатези — нічим не зумовлені перестановки звуків чи

/ фонеми

складів у словах. Наприклад, переставлено місцями склади в

українському слові ведмідь (пор. російське медведь — букв.:

доїд). Можуть мінятися місцями й окремі звуки: бодня —

бондар. Переставлено звуки в запозичених із німецької мови

словах тарілка (а'ег Теііег), футляр (сіаз РиПегаі, пор. україн-

ське, теж запозичене з німецької мови хутро).

Спонтанні зміни— історичні зміни звуків, причина

яких тепер невідома.

Наприклад, давній звук *в в українській мові повсюдно

перейшов в і (т'кнь — тінь, д'као — діло), і цей перехід не

пов'язується ні з відкритим чи закритим, ні з наголошеним

чи ненаголошеним складами. Так само давні звуки ъ та ь в

українській мові або змінилися відповідно на о та е (сънъ —

сон, дьнь — день), або зовсім зникли.

Регулярні звукові зміни назива-

ють звуковим (фонетичним) законом. Сюди належать такі яви-

ща, як асиміляція, акомодація, субституція, дисиміляція, епен-

теза, дієреза тощо. Проте до звукових законів не можна зара-

хувати метатезу та гіперизм, оскільки вони проявляються не-

регулярно.

Звукові закони:

1) у кожній мові свої, притаманні лише їй; поширення зву-

кових законів однієї мови на іншу порушує лад мови,

спотворює її;

2) обмежені в часі (колись в українській мові звук о в за-

критому складі переходив в і навіть у запозичених сло-

вах: дріт із німецького Игапі, шріт із німецького 5скю(,

колір із латинського соіог; нині таких змін не відбу-

вається: протокол, мотор, бутерброд);

3) прагнуть бути всеохоплюючими у своїй мові, хоча не-

рідко залишаються й винятки (наприклад, в усіх словах

української мови *Ь перейшов в і; чергування ж о, є у

відкритому складі з і в закритому відбулося не так по-

слідовно).

знання звукових законів допомагає глибше зрозуміти вну-

РШіній лад мови, полегшує її засвоєння й користування нею.

Основ

і знання звукових законів будується правопис мови,

НаЧаЮТЬСЯ п

авила

орфоепії, встановлюється спорідненість

> Розробляються етимологічні словники.

ФОНЕТИКА І ПИСЬМо

Орфоепія — це система правил

літературної вимови. Орфоепія українського літературного

мовлення склалася історично відповідно до традиції та звуко-

вих законів. У її основі лежить вимова більшості звуків і зву-

косполучень, властива середньонаддніпрянським говорам. Вод-

ночас вона ввібрала в себе й деякі особливості вимови інших

діалектів української мови.

У поняття літературної вимови входять правила вимовлян-

ня голосних та приголосних у різних позиціях, сполучень

звуків у мовленнєвому потоці, а також наголошування слів та

інтонування речень.

Нормативна вимова має велике суспільне значення: вона,

забезпечуючи адекватне сприйняття сказаного, полегшує про-

цес спілкування, порозуміння між людьми й сприяє невпин-

ному поступовому вдосконаленню літературної мови.

Поміркуйте

Внаслідок чого й навіщо фонеми в мовленнєвому

потоці набувають невластивих їм ознак чи відтінків?

Які фонетичні зміни сталися у вимові слова шістде-

сят [ш'іздес'ат] на стику його частин?

Які фонетичні зміни спостерігаємо в послідовному

творенні звукових форм гудіти — [*гудти] — [*гутти] —

густи — [Тустл'і] —гуслі (старовинний багатострун-

ний щипковий музичний інструмент)?

Колись у нашій мові були слова рибар, рибарити (із

суфіксом -ар, як у словах косар, косарювати), нині

маємо рибалка, рибалити. Яка фонетична зміна

відбулася в цих словах?

Чи однакові звукові закони в усіх мовах?

ПИСЬМО

АН.

Виникнення і розвиток письма

Мова і письмо з'явилися не вод-

ночас. Звукова мова виникла, можливо, 2 млн. років тому.

Письму ж не більше 6—7 тис. років.

Письмо — це система умовних лінійних (графічних) знаків

для передавання тих чи інших елементів мови. Сама мова є зна-

ковою системою відносно дійсності, а письмо — це знакова си-

стема відносно звукової мови (отже, письмо — це знаки знаків).

Письмо як особливий засіб спілкування має надзвичайно

велике значення в розвитку людини й суспільства. Воно:

1) дає змогу людям спілкуватися на великих відстанях і за

великих часових проміжків (завдяки письму ми й сьо-

годні можемо знати, що думали Геродот, Арістотель,

Володимир Мономах, Шекспір, хоча вони жили дуже

давно й у різних країнах);

2) зберігає людський досвід, передаючи його з покоління

в покоління (завдяки письму ми й тепер, через майже

тисячу років, можемо користуватися мудрими рецепта-

ми Авіценни);

3) дає змогу оптимально організувати суспільне життя,

виробництво, торгівлю, розвивати науку.

Цікаво відзначити, що найдавніші написи, які дійшли до

нас, переважно пов'язані з господарською діяльністю людей

(скільки зерна зібрано, скільки й кому його дано тощо).

До сучасного письма людство йшло поволі й важко.

Найперше виникло так зване

предметне «письмо». Його, щоправда, й письмом назвати не

мо

*на, бо ним були:

) природні предмети, які використовувалися для передаван-

ня повідомлень (зламана гілка, покладений певним чи-

ФОНЕТИКА І ПИСЬМп

ном камінь, подарована квітка). Реліктом давнього пред.

метного письма в Україні є звичай зустрічати гостей хлі-

бом-сіллю, вручати небажаному женихові гарбуза тощо;

б) впорядкована система певних предметів: нанизані в пев~

ному порядку черепашки різного кольору (ірокезьке

«письмо» вампум); різнокольорові шнурки з вузлами

нав'язані на паличку в певному порядку й по-різному

переплетені (інкське «письмо» кіпу). Можливо, й пере,

плетені торочки на скатерці, хустці — це теж залишки

цього прадавнього «письма» наших предків;

в) зарубки на дереві, шо використовувалися найчастіше

для обліку днів, для складання боргових зобов'язань.

Очевидно, згадувані в давніх книжках давньоруські

«черти і різи» й були зарубками на дерев'яних палич-

ках, дощечках, якими користувалися наші далекі пред-

ки для фіксації думок. Це вже можна вважати зачатка-

ми справжнього письма.

Піктографія. Найдавнішим гра-

фічним письмом були малюнки — піктограми. У піктографіч-

ному письмі інформація передається в малюнках. Малюнків

не можна читати, їх можна лише тлумачити. Вони передають

зміст повідомлення, але не відображають його мовної форми.

Для передавання абстрактних понять таке письмо непридатне.

Наші далекі предки, певно, теж використовували пікто-

графію. Саме слово писати колись означало «малювати» (у

ньому той самий корінь, що й у латинському слові рісіиз «роз-

мальований»).

Ідеографія. Малюнки поступово

перетворювалися на умовні знаки, символи, набували перекос-

ного значення. Піктограми ставали ідеограмами (позначками

для понять, думок). Якшо раніше кружечок із крапкою посе-

редині означав «сонце», то в ідеографічному письмі він став

передавати поняття «день».

Найдавніше відоме ідеографічне письмо — єгипетські ієро-

гліфи, месопотамський (шумерський) клинопис, а також ки-

тайське ідеографічне письмо. В Україні — це символи, накрес-

лені на великодніх писанках; візерунки, вишиті на рушниках-

Ми й тепер користуємося ідеограмами, коли пишемо циф-

ри 1, 2, 3 і т. д., позначаємо арифметичні дії +, —, х, =, >,

тошо. Дорожні знаки — це теж своєрідні ідеограми.

У надрах ідеографічного пись-

поступово зароджувалося звукове письмо. Імена фараонів

птЯ

ни позначали ієрогліфами, у яких вимовлялися лише

рші звуки, і з цих звуків складалося ім'я. Такі ієрогліфи

обводили рамкою (картушем).

Існує три різновиди звукового письма: складове (силабіч-

не), консонантне та звуко-буквене.

Складове письмо передає цілі склади, тобто кожен

значок позначає склад. Найбільш відомим складовим письмом є

індійське письмо деванагарі (існує з VII ст.), яке використовува-

лося для запису санскриту й досі використовується як письмо

мови гінді. У ньому близько 600 основних і лігатурних знаків.

Елементи складового письма трапляються й у нас. Наприк-

лад, У написанні слів я, її, моєю кожна з букв я, ї, є, ю позна-

чає'цілий склад (поєднання приголосного й відповідно з го-

лосними а, і, є, у).

Консонантне письмо передає лише приголосні

звуки (звідси і його назва). Це пов'язано з особливостями

тих мов, де таке письмо зародилося: фінікійської, давньоєв-

рейської, арабської. У цих мовах лексичне значення слова

виражається приголосними звуками. У нашій мові консо-

нантними написаннями можна вважати графічні скорочення

на зразок млн. (мільйон), млрд. (мільярд), мкФ (мікрофарада),

р-н (район) тошо.

Греки, запозичивши у фінікійців їхнє консонантне пись-

мо, додали до нього букви на позначення голосних звуків. Для

цього вони пристосували й деякі фінікійські знаки. Наприк-

лад, у фінікійській мові знак < позначав гортанний прорив-

ний звук, якого не було в грецькій мові; греки використали

його для позначення голосного а (велика буква А). Так ви-

никло звуко-буквене письмо.

Грецьке класичне письмо з 24 букв (17 букв для позна-

чення приголосних і 7 — голосних) було запроваджене 403 р.

до н. є. Греки стали писати зліва направо, а не навпаки, як це

или фінікійці. На основі західногрецького письма виник

ИНськи

й алфавіт, а на основі східногрецького — слов'ян-

(кирилиця), вірменський, грузинський,

світ ^

ТИНськии

алфавіт покладено в основу понад 70 алфавітів

ъиЛ '

П0На

Д 30 європейських, 20 азіатських і близько 20 аф-

риканських).

ФОНЕТИКА І

ПИСЬМО

Слов'янська азбука (кирилиця) виникла в IX ст. (за и

ми даними, її створили болгарські проповідники Кирило »

Мефодій 863 р., за іншими — її уклав учень Кирила Климент

Охридський наприкінці IX—на початку X ст.)- Вона налічува-

ла 43 букви: 24 запозичені з грецького алфавіту, 3 — з дав-

ньоєврейського, решта — спеціально створені. Крім букв, по-

трібних для позначення слов'янських звуків, у цій азбуці були

й зайві букви (омега, фіта, ксі, псі, іжиця), шо використову-

валися під час написання запозичених грецьких слів. Кирили-

ця лягла в основу болгарського, македонського, сербського

українського, російського, білоруського алфавітів.

Графіка — це сукупність усіх за-

собів певної писемності: букви, надрядкові знаки, позначення

цифр, пунктуація, різні прийоми скорочення слів, пробіли між

словами, відступи при абзацах, шрифтові виділення.

Ступінь досконалості графічної системи залежить від того,

наскільки точно й однозначно вона в усій своїй сукупності

може передавати звукову мову, її окремі елементи. Ідеальної

графіки, зрозуміло, не існує: жодне звуко-буквене письмо не

в змозі передати всіх відтінків природного звучання мови.

Сучасна українська графіка досить досконала: вона макси-

мально прилаштована до звукового складу мови; букви в ос-

новному відповідають фонемам (що важливо для правильного

сприймання написаного тексту); вони, за небагатьма винятка-

ми, однозначні. Щоправда, українська система пунктуації біль-

ше відтворює логічну структуру думки, ніж її інтонаційне

оформлення.

§12

Становлення писемності в Україні

Перші написи на території Ук-

раїни збереглися від часів трипільської культури (IV—II ти-

сячоліття до н. є.). Ці написи були зроблені на глеках (на

іншому матеріалі вони не збереглися б) і мали побутовий ха-

рактер. Письмо, винайдене трипільцями (а вони, зважаючи

а їхній високий рівень господарського й культурного роз-

ткУ>

е могли обходитися без письма), як вважають деякі

ені, поширилося на Середземномор'я й дісталося Греції,

|іоб потім у зміненому вигляді повернутися знову на береги

Дніпра.

Проте писемна традиція не могла безслідно зникнути на

землі» де вона виникла. 1 є відомості, щоправда скупі, шо на

території України писемність існувала ще до прийняття хрис-

тиянства.

Як стверджують історики, «початок стабільного державно-

го життя українців-русів пов'язаний з діяльністю князя Кия»

А це 60—70-і рр. VII ст. Були й інші державні чи напівдер-

жавні утворення на території України: пригадаймо союз сло-

в'янських племен, очолюваний князем Божем (середина IV ст.),

чи згадувану Аль Масуді державу «валінана», яка «за давніх

часів» об'єднувала «всі інші слов'янські народи». А держава не

може обходитися без письма.

Болгарський чернець X ст., на ім'я Храбр, у творі «Про

письмена» свідчив, що слов'яни до прийняття християнства,

«не маючи письма, чертами й різами читали й загадували», а

також користувалися «римськими й грецькими буквами».

«Черти й різи» теж могли бути і були своєрідними писемними

знаками, але, мабуть, не дуже схожими на латинські чи грецькі

букви, якими були написані тодішні християнські книги, —

тому чернець Храбр і говорить про них якось ніби зверхньо.

Можливо, й Кирило (чи Климент Охридський), укладаю-

чи слов'янську азбуку, спирався на попередній писемний до-

свід наших предків. У «Житії Костянтина» (тобто Кирила) роз-

повідається, що він у фецькому місті Херсонесі (Корсунь біля

м. Севастополя, у якому пізніше прийняв хрещення Володи-

мир Великий) знайшов Євангелію і Псалтир, «руськими пись-

менами писані, і чоловіка обрів, глаголячого тою бесідою». На

той час мали б бути богослужбові книги, писані мовою, зрозу-

мілою для слов'ян. Адже князь Аскольд (загинув 862 р., тобто

е до

створення слов'янської азбуки) прийняв християнську

ФУ, а без ознайомлення з основами християнського віро-

ння, зокрема з Євангелією, навряд чи це могло статися,

лод

ГИНЯ

льга

близько 957 р., до прийняття християнства Во-

миром Великим, хрестилася й у Києві побудувала церкву,

"анченко Р. історія без міфів. К.: Український письменник, 1996. С 13.

ФОНЕТИКА І

І]

у якій читалося слово Боже (напевно, мовою, зрозумілою д^

киян).

Прийнявши 988 р. християнство, Володимир Великий

прийняв і слов'янську азбуку, якою були написані болгарські

богослужбові книги. Якщо в Україні-Русі до того була якась

писемність, вона мусила поступитися нововведеній, як посту-

пився Перун та інші боги перед християнським Богом.

Старослов'янська азбука (кири-

лиця) тривалий час була в Україні чи не єдиним видом пись-

ма. І це письмо не було весь час однаковим, воно видозміню-

валось, удосконалювалось.

У X—XIV ст. основним типом українського письма був

устав. Для нього характерний чіткий рисунок кожної букви,

що є комбінацією прямих і заокруглених ліній. Букви строго

прямі, симетричні, майже однакової висоти й ширини, розта-

шовані на однаковій відстані одна від одної. Скорочене напи-

сання слів, яке траплялося досить часто, позначалося надряд-

ковим знаком — титлом. Проміжків між словами не було. З

розділових знаків уживалися крапка; три крапки, проставлені

трикутником; чотири крапки, розмішені ромбиком. Вони по-

значали лише членування тексту, зумовлене потребою перепо-

чинку того, хто писав.

Починаючи з XIV ст., застосовують півустав. Для забезпе-

чення більшої зручності й швидкості письма написання букв

робиться простішим і менш вибагливим: букви дещо звужу-

ються й зменшуються, лінії стають похилими й викривлени-

ми, заокруглення не є правильними дугами, проміжки між

буквами стають неоднаковими. Зростає кількість скорочень!

надрядкових знаків. З'являється кома, крапка з комою, дво-

крапка, змінюються функції крапки. Між словами, щоправда

непослідовно, робляться проміжки.

У XVI—XVII ст. поряд із півуставом розвивається скоро-

пис. Він переважає в ділових записах (ним, зокрема, напи-

сані різні козацькі документи). Для нього властиве заокруг-

лення букв і безперервність письма. Спрощеність написання

одних елементів поєднується з ускладненням інших: букви

стають ширшими, розгонистішими й гачкуватими, окремі

частини їх непропорційні й виходять далеко за рядок тошо-

Із скоропису виникає курсив — сучасне ручне письмо з по-

в'язаними буквами.

Сучасний алфавіт і тип письма з

оСТ

ішим і більш заокругленим накресленням букв розвивав-

поступово. Великий вплив на вдосконалення шрифту мав

СЯ

ЗБИТОК

книгодрукування, яке в Україні розпочалось із XV ст.

** Уже в друкованих виданнях середини XVII ст. («Учитель-

оЄ

Євангеліє», «Патерик» та ін.), зокрема на титульних сто-

янках, застосовуються форми букв, близькі до сучасних, що

нагадували латинські.

З 1708 р. в Росії внаслідок проведеної тут реформи алфа-

віту й графіки почали використовувати так званий «граж-

данський шрифт», розроблений за участю й українських вче-

них. Перші зображення 32 літер цього шрифту виготовили в

м Жовкві (тепер Львівської області).

З алфавіту в цей час було вилучено зайві букви — омегу,

фіту, ксі, псі, іжицю, юс великий, юс малий, усунено титла.

Натомість було закріплено вживання букв ю та я, які до того

використовувалися спорадично. Буквам було надано форми,

яка в основному збереглася дотепер.

Український алфавіт поступово набував сучасного вигля-

ду. Протягом XIX ст. до нього було введено букви і (1818), є

(1837), ї (1873), буквосполучення йо, ьо (1837) тощо. З часом

вийшли з ужитку букви -в, ъ, ы, э як такі, що не відбивали

особливостей української фонетики. Остаточно український

алфавіт у його сучасному вигляді був закріплений у «Словарі

української мови» Б. Грінченка (1907—1909). 1933 р. з нього

було вилучено літеру ґ, яку 1990 р. відновили.

Сучасний український алфавіт

Алфавіт (азбука, абетка) — сукупність усіх букв, ужива-

их

У писемності якої-небудь мови й розміщених у певному

Порядку.

Український алфавіт, як було

Ф°Р

вався на осн

°ві старослов'янського кири-

письма. За свою більш ніж тисячолітню історію він

ФОНЕТИКА І

зазнав чималих змін. Форма букв, близька до сучасної, почала

встановлюватися в XVII ст. Сучасний склад букв остаточно

закріпився на початку XX ст.

У сучасному українському алфавіті 33 букви. Вони розта-

шовані в такому порядку і мають такі назви:

Аа

Бб

Вв

Гг

Дд

Ее

Єє

- (а)

- (бе)

- (ве)

- (ге)

-(ге)

- (де)

-(е)

- (йе)

Жж - (же)

Зз - (зе)

Ии - (и)

|і -0)

її - (йі)

Йй - (йот)

Кк — (ка)

Лл - (ел)

Мм — (ем)

Нн - (єн)

Оо - (о)

Пп - (пе)

РР - (ер)

Сс - (ес)

Тт

Уу

Фф

Хх

Цц

Чч

Шш

- (те)

- (у)

-(еф)

- (ха)

- (це)

- (че)

(ша)

()

Щщ — (ща)

Ьь — (м'який знак)

Юю - (йу)

Яя - (йа)

До 1993 р. буква ь (м'який знак) стояла останньою в ал-

фавіті, тепер її переставлено на третє місце від кінця.

Розташування букв в алфавіті традиційне, ніякої законо-

мірності в ньому немає. Тому його треба запам'ятати механічно.

Звукове значення букв україн-

ського алфавіту неоднакове. Більшість букв у ньому одно-

значні, тобто кожна з них позначає один звук (точніше —

фонему). Букви а, о, у, є, и, і (6 букв) позначають відповідні

голосні звуки, букви б, в, г, ґ, д, ж, з, й, к, л, м, н, п, р, с, т, ф,

х, ц, ч, ш (21 буква) — відповідні приголосні. Решта 6 букв

мають свої особливості.

Буква ь сама по собі ніякого звука не позначає. Вона' вжи-

вається лише для позначення м'якості приголосних: день [ден'],

мальва [мал'ва], Луцьк [луц'к], льон [л'он], пеньок [пен'ок|,

каньйон [кан'йон], портьєра [порт/йера].

Букви ї та щ завжди позначають два звуки: перша — йі,

друга — шч: їжак [йіжак], поїзд [пойізд], з'їзд [зйізд], щит

[шчит], плащ [плашч].

Буквосполучення шч в українській мові не вживається.

Замість нього пишеться буква щ: блиск — блищати, віск — во-

щина, Мелашка — Мелащин.

Букви я, ю, є мають двояке значення:

а) безпосередньо після приголосного вони позначають м'я-

кість попереднього приголосного й відповідно звуки а,

у, є: нянька [н'ан'ка], лялька [л'ал'ка], нюанс [н'уанс],

тютюн [т'ут'ун], синє [син'е];

б) в інших позиціях (на початку слова, після голосного,

після апострофа й м'якого знака) вони позначають від-

повідно два звуки йа, йу, йе: яма [йама], пояс [пойас],

зв'язок [звйазок], альянс [ал'йанс], юрба [йурба], в'юн

[вйун], Нью-Йорк [н'йуйорк], з'єднаємо [зйеднайемо].

Крім того, буквосполучення дж і дз мають двояке значення:

а) на межі префікса й кореня вони позначають відповідно

два звуки — д + ж і д + з: підживлення, переджнивний,

надзвичайний, відзнака;

б) в інших_гіозиціях вони позначають відповідно один

звук — дж і дз: джерело, джунглі, погоджений, затвер-

джений, дзвінок, кукурудза.

Є свої особливості у вживанні

букви г. До українського алфавіту її вперше ввів 1619 р. Ме-

летій Смотрицький у праці «Грамматіка славенскія...» (раніше

звук г передавали буквосполученням кг). 1933 р. її було вилу-

чено як «націоналістичну». Таким чином, звук ґ довгий час

позначався буквою г {гава замість ґава). Букву г 1990 р. було

повернуто до українського алфавіту.

Буква г передає на письмі задньоязиковий проривний при-

голосний. Зокрема вона вживається (і вимовляється відповід-

ний звук) у таких українських словах: аґрус, агу (вигук як звер-

тання до немовляти, так само аґусі, аґукати), варґа (губа), ґава,

ґазда, ґалаґан, ґаламаґати, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґеґати,

ґедзь, ґелґати, ґелґотати, ґерґелі, ґердан, ґерґотіти, ґерлиґа (і

ґирлиґа), гето, ґешефт, ґзитися, ґиґнути, ґила (грижа), ґлей (за-

гуслий сік на деревах), ҐЛЯҐ, ґніт (у лампі), ґоґель-моґель (але:

гоголь-моголь), ґоґошитися (наґоґошитися), ґонт, ґонтар (але:

ва« Гонта), ґорґоля, ґражда, ґрасувати, ґрати (на вікні), ґреч-

""и, ґринджоли, ґрунт (ґрунтовний, обґрунтувати та ін.), ґрунь,

'У зик, ґуля, джерґотіти, джереґелі, джиґнути, джиґун, дзиґа,

г<

^'' дзиґлик, дриґати, леґінь, маглювати, мамалиґа, ремиґа-

' !\

ІҐЛ

ҐЛ

'' хуґа, цуґ (иуґом), шваґер та в похідних від них.

Може писатися буква Г або г у таких словах: біґос і бігос,

ґуп

Ня

} буцегарня, габелок і габелок, ґевал і гевал, Гума і гума,

1 гуральня

' сновигати і сновигати, хурдига і хурдига,

шмига (не до шмиґи і не до шмиги).

ФОНЕТИКА І І

Із буквою г пишуться українські прізвища, якщо вони так

вимовляються їхніми носіями: Ґалаґан, Ґалятовський, Ґжиць-

кий, Ґлієр, Ґресько, Ґриґа, Ґудзій, Ґудзь, Доленґо, Шміґельськцц

тощо.

Крім того, через букву г передається латинська літера § у

таких записаних українськими буквами іншомовних висловах

як фата морґана, персона нон ґрата, альтер его, ґуд бай, терр'

інкогніто тощо.

За алфавітом розмішують слова

в словниках, довідниках, енциклопедіях, складають списки

людей, різні каталоги тощо. Це полегшує знаходження по-

трібної інформації.

Розташовуючи слова за алфавітом, враховують не тільки

їхні перші букви, а й усі наступні. Наприклад, треба постави-

ти за алфавітом прізвища Коваль, Коваленко, Ковальчук, Кова-

люк, Ковалевський, Ковальський. В усіх цих словах збігаються

перші п'ять букв (Ковал-). Далі йдуть букви ь, є, ю. Порівнює-

мо слова з шостою буквою є: Коваленко і Ковалевський — у

них сьома буква відповідно н і в. Тому спочатку записуємо

прізвище Ковалевський (із сьомою буквою в), потім — Кова-

ленко (із сьомою буквою н). Так само зіставляємо слова із шо-

стою буквою ь і розташовуємо їх у такому порядку: Коваль,

Ковальський, Ковальчук. Отже, наведений список за алфавітом

набуває такого вигляду: Ковалевський, Коваленко, Коваль, Ко-

вальський, Ковальчук, Ковалюк.

Апостроф (') і дефіс (-) при розташуванні слів за алфавітом

не враховуються. Наприклад, в алфавітному ряду зяб, з 'ясувати,

зять враховано лише треті букви б, с, т. Так само в алфавітному

ряду як-небудь, якось, як-от, якраз дефіс до уваги не береться.

"§ 14

Унормування українського правопису

З виникненням звукового письма формується правопис

(орфографія) — система загальноприйнятих правил, що виз-

начають способи передавання мовлення на письмі.

Перший етап в історії українського правопису тривав

XI Д° XV*

ст

- И

' власне,

в не

український, а слов'янсь-

ий правопис, започаткований творцями слов'янської азбуки.

Його великою мірою підтримували в Україні вихідці з Бол-

арії,

як

і працювали, тут. У період від XIV до XVI ст. у бого-

•луж'бових текстах (частково й у світських) панував правопис,

розроблений тирновським (болгарським) патріархом Євтимієм.

ц Україні вплив цього правопису відчувався з кінця XIV ст. і

тривав до 20-х рр. XVII ст. (так званий другий південносло-

в'янський орфографічний вплив).

Початок другого етапу в історії українського право-

пису пов'язаний із виходом 1619 р. праці М. Смотрицького

«Грамматіка славенскія правилноє синтагма». Орфографія ста-

рослов'янської мови (староукраїнської писемності) вже більш

пристосовується до української фонетики. Тоді було розмежо-

вано значення букв г і г, запроваджено буквосполучення дж і

дз для позначення відповідних українських звуків, узаконено

вживання букви й.

Третій етап являв собою намагання знайти оптималь-

ний варіант правопису сучасної української мови. Він припа-

дає на XIX ст. Від того часу найвідоміші такі варіанти україн-

ського фонетичного правопису, як кулішівка, драгоманівка

та желехівка. Перший варіант застосував П. Куліш у «Запис-

ках о Южной Русі» (1856) та в «Граматці» (1857). Драгоманів-

ку виробила в 70-х рр. XIX ст. в Києві група українських

діячів культури під керівництвом мовознавця П. Житецького,

до якої входив і М. Драгоманов. Він послідовно застосовував

Цей правопис у виданнях, здійснюваних ним за кордоном.

Третій варіант українського правопису створив український

вчений Є. Желехівський для власного «Малорусько-німець-

кого словаря» (Львів, 1886). Цей правопис був закріплений у

«Руській граматиці» С. Смаль-Стоцького та Ф. Гартнера, що

вийшла 1893 р. у Львові. Докладніше він був оформлений

мовною комісією при Науковому товаристві ім. Т. Шевченка,

ка

1™4 р. видала «Руську правопись зі словарцем». З певними

рективами желехівку вжив Б. Грінченко у виданому ним чо-

^.Ритомному «Словарі української мови» (1907—1909), біль-

Ть

'фавоїшсних правил, застосованих тут, діють і дотепер.

Тве

Ртий етап унормування українського правопи-

увався й відбувається із залученням державних

чин-

ФОНЕТИКА I ПИСЬМО ПИСЬМО

ників. Після здобуття Україною незалежності Центральна Рада

17 січня 1918 р. видала «Головні правила українського право-

пису», які, проте, не охоплювали багатьох правописних явищ

української мови. Тому в травні 1919 р. Українська академія

наук схвалила «Найголовніші правила українського правопи-

су», які було видано 1921 р. Ці правила стали основою для скла-

дання всіх наступних правописів. Після цього правопис (кож-

ного разу з певними змінами та виправленнями) видавався в

1928 (так званий скрипниківський), 1933, 1946, 1960 і 1990 рр.

Останнє видання українського правопису зі змінами було

здійснене 1993 р. Тепер іде робота над його новою редакцією.

Єдині правила правопису однаково обов'язкові для всіх

видів друкованої продукції. Дотримання їх полегшує спілку-

вання і водночас є свідченням загальної культури тієї чи іншої

публікації.

У сучасному українському правописі застосовуються чоти-

ри принципи: фонетичний, морфологічний, історичний та роз-

різнювальний.

За фонетичним принципом слова пишемо так, як чуємо їх

у літературній вимові: птаство (від птах), товариство, убоз-

тво (від убогий), серце, усний (від уста), проїзний (від проїзд),

запорізький, сиваський (від Сиваш), кременчуцький, ближчий.

Морфологічний принцип вимагає, щоб та сама морфема

завжди писалась однаково незалежно від того, як вона вимов-

ляється. Наприклад, вимовляємо Іросада], [рожчин], [аген-

ство], [ш'іс:от], [хилис':а], [хилиц':а], але пишемо розсада, роз-

чин (бо префікс роз-), агентство (бо агент), шістсот (бо

шість), хилишся (бо хилиш), хилиться (бо хилить). За цим прин-

ципом найчастіше пишуться префікси, рідше — корені, суфік-

си, закінчення.

Історичний (традиційний) принцип полягає в тому, що сло-

ва передаються на письмі так, як вони писалися раніше. На-

приклад, за традицією звукосполучення шч позначаємо однією

буквою щ (у старослов'янській мові ця буква мала форму Ф '

позначала звукосполучення шт); вживаються букви я, ю, є, ї,

тошо. У словах кишеня, минулий, лиман тощо пишемо букву и,

а в словах левада, леміш, кочегар тошо — букву є, хоч написан-

ня цих букв ніяк не перевіряється. Те саме стосується й п

воєння букв в іншомовних назвах: Бонн, Брюссель, Ніцца-

За розрізнювальним принципом однозвучні слова пишуть-

ся по-різному лише тому, що вони мають різне значення: кри-

вий ріг і Кривий Ріг (місто), віра і Віра (ім'я), нагору (при-

слівник) і на гору (іменник із прийменником).

У цілому український правопис можна визначити як фо-

нетично-морфологічний.

§15

Вживання великої букви

У сучасному українському алфавіті розрізняються малі й

великі букви. Великі букви вперше з'явилися в XVI ст. і зго-

дом стали регулярно використовуватися в оформленні тексту

та написанні власних назв.

В оформленні тексту велика буква вживається на початку

певних його частин.

З великої букви пишеться перше слово в реченні, а також

(не обов'язково) перше слово кожного рядка у віршах:

Для нас у ріднім краю навіть дим

Солодкий та коханий.

(Леся Українка)

Після трьох крапок, які не закінчують речення, а лише

вказують на переривчатість чи схвильованість мови, перше

слово пишеться з малої букви: Ніч... а човен — як срібний

птах!.. (Є. Плужник).

Мала буква пишеться також після знака питання й зна-

ка оклику, якщо вони не закінчують речення: О люди!люди

небораки! Нащо здалися вам царі?(Т. Шевченко). В щирім

серці, в чесних грудях — вірю, знаю! — квіти є! (В. Симо-

ненко). Годинник бив — що з ним? — зовсім не ту годину

(1- Жиленко).

Якщо звертання закінчується знаком оклику, то перше

слово після нього пишеться з великої букви: Вельмиповажана

пащ Ольго Федорівно! Вибачайте, що відповідаю на лист, не до

ене писаний (Леся Українка).

У Р

марках-фразах та посиланнях, узятих у дужки, перше

4 5-254

ФОНЕТИКА I ПИСЬМО

слово пишеться з великої букви: Україна ніколи більше не піде

в московське ярмо {Бурхливі тривалі оплески) (3 газети).

Перші слова в рубриках звичайно пишуться з малої букви:

Виважений і обґрунтований шлях до ринку, на мою дум-

ку, має включати такі етапи: ;

1) прийняття Верховною Радою України пакету законів,

(

що чітко регламентуватимуть ринок землі;

2) підготовку Кабінетом Міністрів нормативних актів,

які забезпечать реальну вартісну оцінку сільськогосподар-

ських угідь;

3) формування розгалуженої сучасної інфраструктури

ринку землі... (З газети).

Проте якщо кожна рубрика закінчується крапкою, то пер-

ші слова в рубриках пишуться з великої букви:

Виходячи з інтересів Української держави, українсько-

го народу, висуваємо перед Президентом України, зако-

нодавчою та виконавчою владою держави такі вимоги:

1. Забезпечити безумовне виконання волі українського

народу, висловленої на Референдумі 1991 року, до побу-

дови незалежної Української держави.

2. Розробити й послідовно впроваджувати ідеологію

державотворення, концептуальним ядром якої є українська

національна ідея... (З газети).

У протоколі з великої букви пишуться перші слова питань

та записів після слів «Слухали», «Виступили», «Ухвалили»:

Порядок денний:

1. Про укладання колективного договору з адміністра-

цією заводу.

2. Вибори делегата на районну конференцію праців-

ників легкої промисловості. *

/. Слухали:

Голова профкому Черниш Г. В. проінформував про на-

слідки переговорів з адміністрацією.

Виступили: Маховик В. С, Петренко І. Д., які підтри-

мали позицію голови профкому.

І. Ухвалили:

1. Текст колективного договору з адміністрацією схва-

лити.

2. У договір внести пункт про переобладнання венти-

ляції в усіх цехах згідно з державними нормативами...

З великої букви пишеться перше слово цитати, якщо її

оформлено як пряму мову: / не пом 'яне батько з сином, не

скаже синові: «Молись. Молися, сину: за Вкраїну його замучили

І ті""—

колись» (Т. Шевченко). Наш видатний сучасник Олесь Гончар

застерігав: «Той, хто зневажливо ставиться до мови рідного

народу, не може й сам викликати поваги до себе» (3 газети).

Якщо цитата вводиться в речення як його частина, то її пер-

ше слово пишеться з малої букви: Пробудження національної душі

розпочинається з рідної мови і з плекання національної духовності,

бо, як писав молодий український інтелектуал Трохим Зіньківський

наприкінці XIXст., «людина без національного почування нездатна

до розумного духовного життя» (М. Жулинський).

Велика буква вживається для виділення власних назв.

З великої букви пишуться всі слова (крім загальних назв

на зразок громадянин, добродій, пан, письменник, депутат,

країна, область, місто, село, вулиця, море, планета, зірка і под.):

а) в іменах, прізвищах, прізвиськах, псевдонімах людей:

громадянин Григорій Петрович Куценко, письменник Іван

Семенович Нечуй-Левицький, Леся Українка, Каменяр

(про Івана Франка), князь Ярослав Мудрий. З великої

букви пишуться також присвійні прикметники, утво-

рені від власних назв людей: Шевченків «Заповіт»,

Франкові «Каменярі», Михайлова книжка, Ольжин брат;

б) у власних назвах міфологічних істот, персонажів творів:

бог Перун, Дажбог, Зевс, Юпітер, Антей, Дід Мороз, Баба

Яга Кістяна Нога, Червона Шапочка, Вовк, Мальований

Стовп, Мавка, Лісовик, Перелесник, Доля; але якщо назви

персонажів із казок не виступають дійовими особами

твору, а використовуються як загальні, то вони пишуть-

ся з малої букви: баба-яга, дід-мороз, іван-покиван;

в) у кличках тварин: кінь Орлик, корова Ряба, собака Буян,

собака Білий Бім Чорне Вухо, кіт Жовте Око;

г) у власних астрономічних, географічних і топонімічних

назвах: сузір'я Велика Ведмедиця (народна назва: Вели-

кий Віз), галактика Молочний Шлях (народна назва: Чу-

мацький Шлях), галактика Велика Магелланова Хмара,

Полярна зірка, Море Спокою (на поверхні Місяця), Єв-

ропа, Волине-Подільська височина, гори Карпати, Лиса

гора, Чорне море, Причорномор 'я, Зміїний острів, озеро

Світязь, місцевість Пуща-Водиця, заповідник Біловезька

Пуща, Голосіївський ліс;

) у назвах держав, територій, населених пунктів, вулиць,