Ющук І.П. Українська мова

Подождите немного. Документ загружается.

ВСТУП

Ще 1834 р. російський академік І. Срезневський у статті

«Взгляд на памятники украинской народной словесности» за-

значав, шо українська мова «є однією з найбагатших сло-

в'янських мов, що вона навряд чи поступиться, наприклад,

перед богемською щодо багатства слів і виразів, перед поль-

ською щодо мальовничості, перед сербською щодо приємності,

що це мова, яка, будучи ще необробленою, може вже порівня-

тися з мовами культурними; щодо гнучкості й багатства син-

таксичного — це мова поетична, музикальна, мальовнича»

Не можяа не згадати й слів відомого російського історика

XIX ст. В. Ключевського, що їх цитує Н. Полонська-Василен-

ко у своїй «історії України»: «Уявіть собі, що Київ не був би

взятий і зруйнований татарами... Київ залишився б столицею

першої великої руської держави... Офіційною мовою стала б

не... сумішка старослов'янської та фінської мов, а слов'яно-

українська. Український письменник Гоголь не мусив би пи-

сати російською мовою, а Пушкін писав би українською»

Поміркуйте

АЛ

1. Як відбувався перехід від багатьох племінних мов

до небагатьох національних?

2. Чи безслідно зникали мови підкорених племен?

3. Коли приблизно могла виникнути українська мовна

спільність?

4. Про що свідчить наявність однакових фонетичних,

лексичних і граматичних явищ в українській і ла-

тинській мовах, зокрема в архаїчному варіанті

останньої?

5. Чому є багато спільних рис в українській і серб-

ській та хорватській мовах?

6. Якому народові належить старослов'янська мова?

Чому в російській мові є багато елементів, спільних

із старослов'янською?

7. Які мовні факти дають підстави вважати, що в часи

написання Ізборників Святослава, «Повісті врем'я-

Сучасна українська лпераіурна мова: Всіуи. Фонетика. К.: Наук, дум-

ка, 1969. С 20.

Полоиська-Василенко Н. ісюрія України. К..: Либіль, 2002. Т. 1. С. 269.

них літ», «Слова о полку Ігоревім» розмовною мо-

вою в Київській Русі була мова, близька до сучасної

української?

8. Що дають для пізнання стану мови часів Київської

Русі графіті Київської Софії та новгородські берес-

тяні грамоти?

9. Які фонетичні явища української мови і якого періо-

ду відбито в працях єврейських теологів, що жили в

Київській Русі?

10. Які українські народні пісні можна вважати складе-

ними ще до прийняття християнства і на якій під-

ставі? Якою мовою їх було складено?

11. Що Вам відомо про початки формування сучасної

української літературної мови?

12. Коли і як виникла українська мова?

§3

Українська мова — державна

Мова і держава. Кожна сучасна

держава в процесі свого становлення й розвитку так чи інакше

стикалася з мовним питанням. 1, як правило, рано чи пізно

надавала перевагу єдиній державній, інакше кажучи офіційній,

мові. Ця необхідність випливає із самої природи держави, з її

суті й призначення. Адже держава, принаймні сучасна цивілі-

зована, покликана не тільки забезпечувати захист населення

певної території від зовнішніх посягань і підтримувати вну-

трішній порядок у країні. Вона — і це, можливо, її найважли-

віша функція — з конгломерату людей, попри всі їхні, часом

навіть протилежні особисті, групові, класові, етнічні інтереси,

врешті-решт творить єдине суспільство, злагоджений діючий

організм, здатний цілеспрямовано сконцентровувати свої фі-

зичні й духовні ресурси і, отже, саморозвиватися, самореалізо-

вуватися.

Найважливішу роль у консолідації суспільства відіграє мо-

ва

- Як переконує світовий досвід, насамперед мова завжди

лежала й лежить в основі духовного єднання людей у певну

пільноту. «Найпримігивніші за своїм способом життя шіеме-

ВСТУП

її

на, яких могли вивчати етнографи, тобто племена австралійців,

андаманців і бушменів, — свідчить один із дослідників, — не

мають ніякої організації, являють собою всього лише групи

людей, які мають свою особливу мову й усвідомлюють свою

єдність». І далі: «Дуже істотною рисою, яка об'єднує плем'я, є

передусім мова»'. 1 в сучасному світі, як стверджують соціоло-

ги, «спільна мова об'єднує людей», «спільна мова організовує

досвід людей», «спільна мова також підтримує згуртованість

суспільства»

Мова — найвагоміше надбання кожної окремої людини і

найбільша суспільна цінність. Мова — явище водночас інди-

відуальне й соціальне: вона обслуговує і кожну окрему лю-

дину, й усе суспільство. Основні її функції — оформлення

думок (мислетворча функція) і міжлюдське спілкування (ко-

мунікативна функція). Мова однаково спрямована як у вну-

трішній, психічний, так і в зовнішній, соціальний світ люди-

ни. Завдяки цьому вона виконує визначальні особи стісні і

суспільні функції.

Для суспільства особливо важливі такі функції мови:

об'єднавча — мова об'єднує людей, створює в них відчуття

групової єдності, групової ідентичності і, отже, сприяє пе-

ретворенню населення на суспільство;

організуюча — мова виступає засобом планування, мобілі-

зації зусиль, адекватного передавання волі від одних струк-

тур суспільства до інших;

інформаційна — мова забезпечує «здатність підтримувати й

відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв'язків»

якими поширюються інтелектуальні й моральні імпульси,

що пронизують усе суспільство;

когнітивна — мова є засобом пізнання та освоєння навко-

лишнього світу й поширення набутих знань серед членів

усього суспільства;

акумулятивна — мова нагромаджує, зберігає й передає

життєво важливий суспільно-історичний досвід від поко-

ління до покоління.

Ольдерогге Д. А. О некоторых этнолингвистических проблемах Афри-

ки // Вопросы социальной лингвистики. Л.: Наука, 1969. С. 139.

Смелзер Нет. Социология. М.: Феникс, 1994. С. 48, 53—54.

Черниш Н. Соціологія: Курс лекцій. Конспект. Вип. 3. К., 1997.

С. 13.

Ці функції мова найуспішніше виконує лише тоді, коли

вона витворена певним суспільством, тобто пристосована саме

до його менталітету й умов існування, і стала спільним на-

дбанням для всіх його членів. Це добре розуміли й розуміють

політики і по-різному враховували й враховують у своїй діяль-

ності. Прикладів є достатньо.

Мовне питання в різних країнах

розв'язувалось майже однаково — на державному рівні.

У Франції наприкінці XVIII ст. «ще цілих шість мільйонів

французів (із 25 мільйонів) не знали французької мови і при-

близно стільки само не могли вести зв'язної розмови (до цьо-

го числа входили 4—5 мільйонів нефранцузів)»

, тобто поло-

вина населення не володіла мовою своєї країни. Проте завдя-

ки послідовній мовній політиці держави, яка залучила до цієї

справи такі чинники, як військова повинність, освіта, видан-

ня книг і особливо газет та журналів, зрозуміло, французькою

мовою, державні чиновники, які мусили вживати мову держа-

ви, — французька мова протягом XIX ст. утвердилася як

єдина на всій території держави й у всіх сферах суспільного

життя. Наслідками такої політики є консолідація суспільства

й духовне та економічне зростання Франції, її високі досяг-

нення в науці, культурі й, врешті-решт, в економіці. 1 тепер

французька держава не байдужа до мовних проблем: у законі

про вживання французької мови, прийнятому Національни-

ми зборами і Сенатом Франції 4 серпня 1994 р., не тільки

проголошується, шо «французька мова як державна, згідно з

Конституцією, є важливою складовою частиною самобутності

і національного надбання Франції»

, а й встановлюються су-

ворі санкції за ігнорування мови на території держави.

Коли Італія 1861 р. здобула незалежність, італійська мова

ледь животіла: з понад 25 млн. населення Італії тільки 600 тис.

(приблизно 2,4 %) володіли італійською мовою. Причому з

тих 600 тис. переважна більшість, 400 тис, була зосереджена в

Госкані й тільки 70 тис. — у столиці країни Римі

. «Італію

створено, тепер треба створити італійців», — робить висновок

Доза А. История французского языка: Пер. с фр. М.: Изд-во иностр.

ли

*-, 1956. С. 434.

Франиузи-демократи // Голос України. 1998. 1 серпня.

Ласшлкщ, А. А. Очерки истории итальянского языка XV—XX вв. Л.:

"зд-во ЛГУ, 1976. С. 87.

ВСТУП

один із керівників національно-визвольної боротьби. 1 за до-

рученням італійського уряду відомий письменник Алессандро

Мандзоні розробляє програму утвердження італійської мови

серед населення Італії. «Услід за єдністю управління, збройних

сил і законів єдність мови найбільшою мірою сприяє тому,

шоб зробити єдність нації відчутною, міцною й благотвор-

ною»

, — писав А. Мандзоні. Втілення в життя цієї програми

дало змогу консолідувати населення Італії в одне динамічне

італійське суспільство, яке тепер відіграє не останню роль у

світі.

В Індонезії, де налічується понад 200 млн. населення, є

більше 300 мов та близько 1 000 діалектів. Понад 300 років ця

країна перебувала під владою Голландії. Метрополія, бажаючи

увіковічити своє колоніальне панування, докладала всіх зу-

силь, аби накинути індонезійському суспільству голландську

мову. «Якшо ми хочемо досягти єдності Нідерландської Індії

(Індонезії), — заявляв один із голландських діячів, — ми

повинні зробити мовою єдності мову, яка представляла б між-

народну культуру: у нашому випадку такою мовою є голланд-

ська». Усе викладання в школах велося голландською мовою.

«Голландська стала мовою, якою я думав»

, — писав перший

президент незалежної Індонезії Сукарно. Тим часом індоне-

зійці, скидаючи колоніальне ярмо, відкинули й нав'язану їм

чужу їхньому менталітетові мову.

Майже за двадцять років до проголошення незалежності

індонезійська молодь висунула гасло: «Єдина батьківщина —

Індонезія, єдина нація — індонезійська, єдина мова — індо-

незійська»

. 1 цей курс успішно проводиться в незалежній

Індонезії за широкої підтримки представників різних етносів.

Державною мовою є індонезійська. Починаючи від четверто-

го класу початкової школи й у середній школі (разом дев'ять

років) усі предмети викладаються лише індонезійською мо-

вою. І саме вона є одним із навчальних предметів у школі

від першого класу до останнього

. У вищих навчальних зак-

ладах викладання ведеться теж індонезійською мовою, іноді

Касаткин А. А. Очерки истории итальянского языка XV—XX вв. Л.:

Изл-во ЛГУ, 1976. С. 129—130.

Киндрашкина Е. А. Индонезия: Языковая ситуация и языковая поли-

тика. М.: Наука, 1986. С. 23.

Там само. С. 28.

Там само. С. 52.

лекції можуть читатися англійською (вживання голландської

мови — мови колишньої метрополії — заборонено). Усі індо-

незійські фільми озвучуються індонезійською мовою, а в що-

річних звітах президента Індонезії про виконання державних

планів публікуються дані не тільки про стан економіки, а й

про видання літератури державною мовою та про лінгвістичні

дослідження.

Як стверджує дослідник, «у становленні індонезійської

незалежної держави, у розвитку сучасної індонезійської куль-

тури, а також у здійсненні державної політики Республіки

Індонезії величезна роль належить індонезійській мові». Ця

мова об'єднує «численні народи країни і тому є надзвичайно

важливим чинником їхньої політичної, економічної й куль-

турної консолідації»

Євреї відродження втраченої майже дві тисячі років тому

власної держави тісно пов'язали з відродженням своєї давньої

мови — івриту. Для її вивчення було створено мережу денних

і вечірніх курсів, розпочато видання відповідної літератури,

спеціальних газет. Вивченню івриту сприяла й армія: молоді

люди, які не встигли добре оволодіти ним до мобілізації, про-

ходили 180-годинний курс навчання мови під час військової

служби

Більшість нових держав Азії та Африки, національний

склад яких дуже неоднорідний, оголосили й конституційно

закріпили офіційною або державною якусь одну мову. На-

приклад, Танзанія, де 12 млн. населення і понад 100 мов, єди-

ною національною мовою країни проголосила мову суахілі. Ця

мова вживається в усіх державних установах. Нею проводить-

ся навчання в школі, а обов'язковою умовою для одержання

диплома про закінчення середньої школи є досконале володін-

ня нею

Якщо багатонаціональна Індія з необхідності і визнала

англійську мову як офіційну, поряд із мовою гінді, то її

Маретин Ю. В. Особенности бахаса Инонесиа как государственного

зыка Республики Индонезии // Вопросы социальной лингвистики. Л.:

Наука, 1969. С. 182-183.

врит — язык возрожденный: Сборник статей. Иерусалим: Библиоте-

ка

,^ия. 1990. С. 62-63.

Восго °

*~ Некоторые проблемы языкового планирования в странах

ка в

Н0И А

ФР

ИКИ

(на примере Танзании и Кении) // Языковая лолити-

Афроазиатских странах. М.: Наука, 1977. С. 289.

ВСТУП

використанню в такому статусі встановлено певний термін.

Як слушно зауважує індійський вчений, «хоч англійська

мова і є рідною для деякої частини населення, вона зали-

шається іноземною мовою не тільки тому, що ця частина

населення становить мікроскопічну меншість, а головним

чином тому, шо збагачення англійської мови на різних рів-

нях її структури — семантичному, морфологічному, лексич-

ному, синтаксичному, стилістичному — іде із чужих дже-

рел»

. Надання мові іншої країни статусу державної означає

приректи свій народ на постійну другорядність, меншо-

вартість і, врешті-решт, духовну залежність. Тому-то індій-

ська держава докладає значних зусиль, щоб утвердити одну,

спільну для всього індійського суспільства, мову (за одно-

часного збереження регіональних мов).

Але навіть там, де спільна для всього суспільства мова по-

сідає міцні позиції, держава не забуває дбати про неї, справед-

ливо вбачаючи в ній важливий чинник соціального поступу.

«Мабуть, — пише сучасний дослідник, — у жодній з розвину-

тих капіталістичних країн уряд не приділяє мовним питанням

такої великої уваги, як у Японії»

. Тут для забезпечення все-

бічного розвитку й функціонування японської мови створено

цілу низку державних установ, найважливішими з яких є Дер-

жавний інститут японської мови, підпорядкований міністер-

ству освіти, й Інститут культури радіо- і телепередач, шо нале-

жить державній радіо- і телекомпанії. Вони наділені законо-

давчими правами щодо визначення мовних норм у межах своєї

сфери, постійно стежать за появою нових слів, видають реєст-

ри їх. Складено списки «мовного існування» типового служ-

бовця, типової домогосподарки тощо. Питання мовної прак-

тики посідають помітне місце в японських засобах масової

інформації, тут не дивина навіть телевізійні серіали на лін-

гвістичні теми. Великими тиражами виходять журнали «Мов-

не існування», «Мова», «Бібліографічний щомісячник». Вели-

ка увага приділяється науковим дослідженням із машинної

лінгвістики — автоматичної обробки інформації, введення

інформації в ЕОМ, машинного перекладу, упорядковуються

термінологічні системи тощо.

Ганди К. Л. Языковая политика в современной Индии: Пер. с англ.

М.: Наука, 1982. С. 114.

Алпатов В. М. Япония: Язык и общество. М: Наука, 1988. С. 95.

Українське законодавство про

мову бере початок від березня 1918 р., коли було прийнято

Закон Центральної Ради про державну мову. У ньому зокрема

вказувалося: «Всякого роду написи, вивіски... повинні писа-

тися державною українською мовою... Мовою в діловодстві

має бути державна українська...» Але з втратою незалежності

цей закон втратив силу.

1 серпня 1923 р. ВУЦВК і Раднарком УРСР видав декрет

«Про заходи забезпечення рівноправності мов і сприяння роз-

виткові української мови». В Україні 1925 р. вийшла серія

постанов про українізацію. У цих документах ішлося про від-

криття шкіл з українською мовою навчання, збільшення кіль-

кості видань різної літератури, зокрема підручників, газет,

журналів, українською мовою, вивчення української мови

державними службовцями, переведення діловодства на україн-

ську мову тощо. Але вже на початку 30-х рр. українізація по-

мітно гальмується, її здобутки ліквідуються, а 22 листопада

1933 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову про її припинення.

Почався зворотний процес звуження функцій української мо-

ви й витіснення її російською.

На вимогу національно-патріотичних сил 1989 р. було

конституційно закріплено державний статус української мо-

ви в Україні й прийнято Закон про мови в Українській РСР

(28 жовтня 1989 р.). Цей закон, незважаючи на його важливе

значення для боротьби за збереження української мови, мав,

проте, колоніальний характер: у багатьох його статтях поруч зі

словосполученням «українською мовою» стояли слова «або ро-

сійською». Зрозуміло, це великою мірою зводило нанівець

проголошений законом намір, як сказано в преамбулі, забез-

печити «українській мові статус державної з метою сприяння

всебічному розвиткові духовних творчих сил українського на-

роду, гарантування його суверенної національно-державної

майбутності».

У Декларації про державний суверенітет України, прий-

нятій Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р.,

серед іншого вказувалося: «Українська РСР забезпечує націо-

нально-культурне відродження українського народу, його істо-

ричної свідомості і традицій, національно-етнографічних особ-

востей, функціонування української мови в усіх сферах сус-

пільного життя».

Незадовго до проголошення незалежності України, 12 лю-

ВСТУП

того 1991 р., Рада Міністрів України ухвалила Державну про-

граму розвитку української мови та інших національних мов

в Українській РСР на період до 2000 р., яку так і не було

виконано навіть наполовину.

У ст. 10 Конституції незалежної України, прийнятій 28 чер-

вня 1996 р., записано: «Державною мовою в Україні є україн-

ська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціо-

нування української мови в усіх сферах суспільного життя на

всій території України». Конституційний Суд України своїм

рішенням від 14 грудня 1999 р. дав таке тлумачення цього та

інших пунктів Конституції: «Таким чином, положення Кон-

ституції України зобов'язують застосовувати державну —

українську мову як мову офіційного спілкування посадових

і службових осіб при виконанні ними службових обов'язків,

у роботі і в діловодстві тощо органів державної влади, пред-

ставницького та інших органів Автономної Республіки Крим,

органів місцевого самоврядування, а також у навчальному

процесі в .державних і комунальних навчальних закладах

України».

Стосовно ж національних меншин зазначимо, шо всі між-

народні правові документи вимагають, щоб національні мен-

шини, досконало оволодіваючи своєю мовою, у повному об-

сязі володіли й мовою країни свого проживання. Зокрема, у

преамбулі до Європейської хартії про регіональні мови й мови

меншин від 5 листопада 1992 р. зазначено: «Захист і розви-

ток регіональних мов або мов меншин не повинні проводи-

тися на шкоду офіційним мовам і необхідності вивчати їх». У

першому пункті Гаазьких рекомендацій щодо прав національ-

них меншин на освіту, прийнятих під егідою Організації з

безпеки та співробітництва в Європі в жовтні 1996 р., наго-

лошується: «Разом з тим особи, які належать до національ-

них меншин, зобов'язані інтегруватися в більш широке сус-

пільство держави через належне володіння державною мо-

вою». У Пояснювальній записці до Гаазьких рекомендацій це

положення ще раз повторюється: «Така інтеграція вимагає на-

буття міцних знань як мови національної меншини, так і дер-

жавної мови».

Спільна для всього суспільства мова дає змогу сконцент-

рувати весь його інтелектуальний потенціал і, таким чином, у

процесі історичного розвитку переростає в могутню рушійну

силу суспільного прогресу.

ВСТУП

Поміркуйте

Для чого потрібна єдина загальнодержавна мова?

Що вона дає для функціонування суспільства?

Яку мову утверджувала свого часу російська держа-

ва на захоплених нею територіях? Яку мовну політи-

ку проводили й проводять інші держави?

Які Ви знаєте українські законодавчі акти, що сто-

суються мови? Чи виконуються вони?

§4

СТИЛІ

української

мови

Українська мова, як і будь-яка інша розвинена літературна

мова, становить систему функціональних стилів.

Функціональний стиль — це сукупність мовних засобів та

прийомів, вибір яких зумовлюється змістом, характером і

метою висловлювання, а також обставинами, у яких воно

відбувається.

У сучасній українській мові традиційно виділяють офіцій-

но-діловий, науковий, конфесійний, публіцистичний, худож-

ній і розмовний стилі.

^ Офіційно-діловий стиль задовольняє потреби офі-

ційного спілкування в державному, громадському, економіч-

ному та політичному житті. Цим стилем пишуться закони,

укази, статути, розпорядження, ухвали, протоколи, звіти; ве-

деться ділове листування.

Для офіційно-ділового стилю характерні такі особливості:

виклад логічний, мовні засоби великою мірою стандартизо-

ва

ні, широко використовуються усталені штампи, слова вжи-

ваються

прямому значенні, речення переважно прості

ПОШИ-

РЕНІ,

текст чітко ділиться

на

частини (параграфи, пункти,

під-

пункти тощо).

Тексти офіційно-ділового стилю вимагають точності фор-

Улювань, не допускають двозначності, позбавлені емоцій-

ності. Наприклад:

ВСТУП

АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була

над Україною в зв 'язку з державним переворотом в СРСР

[19 серпня 1991 року,

\ — продовжуючи тисячолітню традицію державотворен-

ня в Україні,

— виходячи з права на самовизначення, передбачено-

го

Статутом

ООН та

іншими міжнародно-правовими доку-

ментами,

— здійснюючи Декларацію про державний суверенітет

України, Верховна Рада Української Радянської Соціалі-

стичної Республіки урочисто

ПРОГОЛОШУЄ

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ та створення самостійної україн-

ської держави — УКРАЇНИ.

Територія України є неподільною і недоторканною.

Віднині на території України мають чинність виключно

Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

Верховна Рада України

24 серпня 1991 року.

Науковий стиль обслуговує сферу науки. Для нього

властиві такі особливості: мова виключно літературна, наявна

велика кількість термінів, речення переважно складнопідрядні,

твердження документовані, слова використовуються, як пра-

вило, у прямому значенні.

Залежно від конкретних завдань у науковому стилі виділя-

ють різновиди: власне науковий, науково-популярний, науко-

во-публіцистичний, науково-навчальний, виробничо-технічний.

Кожен із цих різновидів має власні специфічні особливості.

Наведемо приклад власне наукового стилю:

Для стилістики важливо чітко розмежувати поняття за-

гальнонародна мова та літературна мова.

Під загальнонародною мовою розуміємо сукупність усіх

граматичних форм, усіх слів, усіх особливостей вимови й

наголосу людей, що користуються українською мовою як

рідною. Загальнонародна мова охоплює діалекти, просто-

річчя, фольклорні елементи, жаргонізми тощо. Одним із

складників загальнонародної мови є літературна мова —

відшліфована форма національної мови, що має певні нор-

ми в граматиці, лексиці, вимові, наголошуванні. Літера-

турна мова виникає на підставі писемної, художньо за-.,

кріпленої форми загальнонародної мови і в своєму усному

писемному різновидах обслуговує

культурне

життя

нації.

Отже, літературна мова є основою духовної та матеріальної

культури людського суспільства, без неї неможливий розви-

ток літератури, мистецтва, науки, техніки (О. Пономарів).

Конфесійний стиль обслуговує сферу релігійно-цер-

ковного життя й використовується в богослужбових книгах,

церковних відправах, проповідях, молитвах тощо. Для нього

характерна архаїчна лексика піднесеного плану, наявність цер-

ковнослов'янізмів, застарілі форми слів, певна побудова ре-

чень. Мова, як правило, монологічна, сповнена ораторських

прийомів. Наприклад:

Тебе взиваємо, правдивого Бога... Не зсилай на нас

ні турбот, ні голоду, ні нагальної смерти, огню, потопи,

щоб не відпали від віри нетверді вірою. Мало нас карай,

багато милуй, мало рани, а милосердно лікуй; мало сму-

ти, скоро звесели, бо не може наша душа довго стерпіти

Твого гніву, як стеблина вогню. Вкороти свій гнів, умило-

сердися, бо Твоя є сила милувати і спасати. Тому й про-

довжи ласку Твою для людей Твоїх... Всіх, що в роботі, в

полоні, на засланні, в дорозі, у плавбі, в темницях, у го-

лоді, і спразі, і наготі, — всіх помилуй, усіх потіш, усіх

возрадуй, зсилаючи їм радість тілесну й душевну (Митро-

полит Іларіон).

Публіцистичний стиль належить до сфери засобів

масової інформації. Мова цього стилю повинна бути ясною,

точною, виразною. Водночас вона образна, експресивна, емо-

ційно забарвлена. Виклад, з одного боку, логічний, з другого —

насичений художніми тропами та іншими засобами емоційно-

го впливу на читача або слухача. Наприклад:

Про відчуття меншовартості, яке, ніби вірус, вразило

ментальність певної — на жаль, значної — частини наших

співгромадян, преса писала чимало. Цьому явищу є істо-

ричне пояснення: понад 300 років Україна була позбавле-

на державності і весь час відчувала на собі важку руку

"Старшого брата». Будь-який вияв самостійності, будь-який

потяг до суверенності придушувався всіма засобами, в тім

числі мечем і вогнем. Згадаймо гетьмана Мазепу, який

зробив спробу вивернутися з-під московського ярма і на

довгі часи був оголошений зрадником, а Батурин — тодіш-

ня козацька столиця — був вирізаний до ноги, не жаліли

навіть немовлят.

Трьохсотлітня залежність від Москви не минула без-

ВСТУП

слідно для українського народу. Мало того, що постійно

грабувалися багатства України — у неї була відібрана істо- >

рія, перейнята і присвоєна культура, по краплині виціджу-

валася сама душа нації — мова. Вся ідеологія як царської,

так і комуно-радянської імперії була спрямована на те,

щоб русифікувати Україну, притлумити почуття національ-

ної гордості в її народу, стерти з його історичної пам'яті

саме поняття «українська нація».

Значною мірою це вдалося. Щоб виживати, забезпечу-

вати терпиме існування собі, давати освіту дітям, певна

частина українців, переважно інтелігенції, змушена була

прислужувати і приспівувати північному колонізатору. Та-

кий спосіб

життя

був продиктований

жорстокими

умовами,

і тих, хто намагався зі зброєю в руках відстоювати волю і

незалежність, зробили кривавими бандитами і «ворогами

народу» (В. Карпенко).

Художній стиль використовує все багатство національ-

ної мови, у тому числі діалектизми, жаргонізми тошо. Мова

переважно образна, насичена художніми тропами, багата на си-

ноніми, антоніми, інші засоби словесного зображення. Важли-

ву роль тут відіграють звукові засоби: алітерації (повторення

однакових приголосних), асонанси, звуконаслідування, ритмо-

мелодика тощо. Однією із суттєвих ознак художнього твору є

образ автора, який виявляється як в авторському світобаченні,

так і в доборі та організації мовних засобів. Тому художній

стиль розпадається на низку індивідуальних, авторських сти-

лів. «Але, — зазначає О. Пономарів, — вдаючись до тих чи тих

лексико-фразеологічних і морфолого-синтаксичних засобів за-

гальнонародної мови, вживаючи фольклорних, говіркових,

просторічно-жаргонних елементів, автор мусить завжди орієн-

туватися на літературну норму»

Наведемо один із багатьох можливих прикладів художньо-

го стилю:

— А ці абрикоси і всередині жовті чи тільки зверху?

— Хтозна. Я тільки кісточку бачив: гостренька така з

одного боку, а з другого тупіша...

— Мені здається, що вони гарячі. Оце ніч, а вони га-

рячі. ..

— По-моєму, вони в пушку, еге ж?

— Хтозна... Скоро ось взнаємо.

Пономарів О. Д. Стилістика сучасної української мови. К.: Либіль,

1993. С 16.

Вогонь почав пригасати. Тільки жарок ще грав і мі-

нився.

— Ану, Па', сходи ще ти подивися за Штокалом, твоя

черга, — сказав Силка. Прислухався. — Цсс, наче хтось

іде, — зашепотів. — О, чуєш?

Угорі справді щось наче протупало і зникло. Потім

звідти покотилася грудка, упала в наше багаття, і з нього

шугнули іскри. Ми посхоплювалися на ноги і задерли голо-

ви, але після вогню не бачили й на крок від себе.

— Не бійтеся, це я, — хрипко сказав хтось ізгори.

До наших ніг потекла дрібна глина, а слідом за нею

з'їхав... Штокало. Він тримав обома руками біля грудей

кепку з абрикосами...

— Нате, їжте та йдіть уже додому, бо мені спать хо-

четься. — Штокало дихнув на нас ядучим тютюновим ду-

хом з рота. — Сідайте, чого ви постовпіли? Хто ж так лаго-

диться красти? Кричать, балакають, не тільки мені, — у

село чути. Вогонь кладуть! Злодії називається... Тихо тре-

ба, якщо вже замірилися красти!

— Та ми, діду, тільки покуштувати хотіли! — вигукнув

щиро Чи-це-я-чи-не-я. — Хіба ми красти?.. (Григір Тютюн-

ник).

Розмовний стиль властивий насамперед усному побу-

товому мовленню, але його елементи використовуються також

у художній літературі та публіцистиці.

Для цього стилю характерна розмаїтість ритміко-мелодій-

них варіацій, велика кількість експресивних та емоційно-оцін-

них слів, неповні, а також складні безсполучникові речення. У

ньому досить широко використовуються просторічні елементи

тощо. Наприклад:

Ой люди добрі! Що мені на світі Божому робить? Не

можна, не можна за лихими сусідами на селі вдержатись.

Хоч зараз спродуйся, пакуйся — та вибирайсь на кубанські

степи! Дав же мені Господь сусід — нічого казать! Але

ніхто мені так не допік аж до живих печінок, як та капосна

баба Палажка Солов'їха. Та що й говорить? Хіба ж ви її не

знаєте? Чи є ж така — не то що на селі, але й в цілому

світі? Боже мій! Так уже її обминаю, обходжу десятою ву-

лицею; отже ж зачепить! Якби я під землею лежала, вона б

мене, капосна, і там знайшла б. А я, собі на лихо, вдалась

Доора. /, Господи! Я б її до віку не зачепила, якби вона

мене не зачіпала. Ще, на біду, й чоловік мій, Омелько,

Ри ? л

8ЖЄ геть

то

гнучкий,

як

батіг з клоччя. Та що й гово-

- Од такої баби, як Палажка, не тільки я з Омельком,

ВСТУП

але навіть дві люті собаки не одгризлись би. На моє безго-

лов'я й хати наші на однім кутку, через улицю, і поле наше

поруч (І. Нечуй-Левицький).

Деякі мовознавці виділяють також епістолярний та ора-

торський стилі, однак їхні ознаки збігаються з ознаками офі-

ційно-ділового, публіцистичного й розмовного стилів.

Стилістичні норми літературної мови відображаються в

словниках, граматиках, посібниках зі стилістики, мовних по-

радниках. Володіння стильовими засобами мови й уміння до-

цільно вживати їх свідчить про культурний рівень людини.

ВСТУП

Поміркуйте

Які спільні й відмінні риси мають офіційно-діловий і

науковий стилі?

У яких стилях допустиме вживання розмовних еле-

ментів та фразеологічних висловів?

Елементи яких стилів можна спостерігати в газет-

них публікаціях?

§5

Мова як система

Система — це певна впорядко-

ваність взаємопов'язаних елементів, які становлять єдине

ціле.

За своїм складом системи бувають однорідні (гомогенні) й

неоднорідні (гетерогенні). Мова в цілому — це неоднорідна си-

стема: у ній поєднуються взаємозалежні елементи різного ха-

рактеру, які утворюють підсистеми, шо перебувають у різних

ієрархічних стосунках (наприклад, слова як частини мови вхо-

дять водночас і в лексичну, і в граматичну системи).

За кількістю елементів системи бувають закриті (з точно

визначеною кількістю елементів) і відкриті (з довільною кіль-

кістю елементів). Мова в цілому — відкрита система: вона дає

змогу як вилучати зі свого складу окремі елементи, так і вклю-

чати нові (наприклад, наявність архаїзмів і неологізмів, поява

і зникнення деяких граматичних значень тощо). Проте окремі

її підсистеми скоріше закриті, ніж відкриті (наприклад, в ук-

паїнській мові три особи дієслова, сім відмінків, шість голос-

них фонем тощо).

Щодо впорядкованості, то мова, будучи в цілому строго

системною, допускає використання також несистемних еле-

ментів (винятки). Ступінь упорядкованості мови тим більший,

чим довше вона розвивається, оскільки в процесі її функціо-

нування людська пам'ять усуває з неї все, що не відповідає

системі, порушує її. Українська мова належить до високо впо-

рядкованих: у ній якшо й трапляються винятки, то вони сто-

суються переважно запозиченої лексики.

Основні функціонально-струк-

турні компоненти мови. Мову складають три основні компо-

ненти: фонетика (звуковий склад), лексика (сукупність слів) і

граматика (набір правил та засобів для реалізації їх). Кожен із

цих складників виконує свою специфічну роль.

Фонетика являє собою матеріальну оболонку мови. Завдя-

ки звукам мова набуває відчутної форми: ми матеріалізуємо

свої думки, чуємо свого співбесідника, а співбесідник чує

нас. Зі звуків, по-різному поєднуючи їх, будуємо слова і

форми слів.

За допомогою лексики ми членуємо світ на окремі елемен-

ти й даємо їм назви. Слова позначають різні предмети, явища,

властивості та деякі зв'язки між ними. Коли ми спілкуємося,

коли передаємо іншій людині чи людям певну інформацію, то

замість предметів і явиш як символи їх використовуємо від-

повідні слова.

Граматика виражає зв'язки між предметами та явищами й

деякі найважливіші властивості буття. За допомогою її засобів

ми з окремих слів монтуємо моделі подій, явиш, станів тошо,

тобто творимо осмислені речення і таким чином передаємо

потрібну інформацію.

Названі основні функціонально-структурні компоненти

°ви мають власну, певним чином організовану систему за-

!в, потрібних для виконання мовою своїх функцій.

ВСТУП

Рівні вираження змісту. Коли

йдеться про побудову висловлювань для передавання певного

змісту, то в цьому разі виділяються ієрархічні (від найнижчо-

го до найвищого або навпаки) рівні вираження.

Найнижчий рівень — фонемний. Фонеми (окремі типові

звуки, або звукотипи) самі по собі змісту не виражають. Але з

них будуються всі виші рівні мовлення.

Наступний рівень, який виражає тільки найзагальніші еле-

менти змісту, — морфемний. Морфеми — стандартизований,

наділений певним значенням будівельний матеріал для слів.

Вони призначені для побудови слів і існують лише в складі

слів.

Рівень слова передає вже конкретні елементи змісту. Од-

нак саме по собі слово, якщо воно не оформлене як речення,

змісту ше не виражає. А для того щоб увійти до складу конк-

ретного речення, слово набуває певної форми, тобто стає сло-

воформою.

Рівень словосполучення уточнює значення окремих слів як

виражальних засобів, готує їх до вираження конкретного зміс-

ту. У словосполученні всі значення слова, непотрібні для ви-

раження саме цього змісту, відсікаються, залишається тільки

актуальне значення.

Зміст виражається реченням. Але часто одного речення бу-

ває недостатньо для вираження певної інформації. Тоді речен-

ня входить у текст як його складова частина, пов'язуючись

певним чином з іншими реченнями.

Така ієрархічна організація виражальних засобів (фонема —>

морфема -> слово -» словоформа -» словосполучення -» речен-

ня -> текст) забезпечує економне й досить точне вираження

змісту.

Мовні засоби і мовлення. Мова

як людський феномен існує у двох тісно взаємопов'язаних

психічних процесах: в уяві як набір мовних засобів і схем та

в мовленні під час творення речень і тексту. Оскільки ук-

раїнське слово мова означає водночас і «набір мовних за-

собів», і «мовлення», то для розрізнення цих двох понять

перший стан називатимемо мовними засобами, другий —

мовленням.

Мовні засоби — явище ідеальне (вони лише уявляють-

ся), мовлення — матеріальне (воно має чуттєву, звукову

ВСТУП

оболонку). Мовні засоби на письмі відображаються в слов-

никах та граматиках (підручниках, посібниках, довідниках).

Мовлення письмово фіксується у вигляді текстів (почина-

ючи від записки, телеграми й закінчуючи кількатомовими

романами).

Мовні засоби являють собою строго організовану ієрархіч-

ну організацію одиниць спілкування, де все існує в певній

системі (система фонем, система морфем, система відмінків,

система дієслівних форм, системи слів тошо); мовлення має

лінійний характер, де кожен його елемент іде один за одним —

звук за звуком, слово за словом і т. д.

Мовні засоби існують у нашій уяві у вигляді ідеальних,

певним чином згрупованих образів фонем, морфем і слів ра-

зом з їхніми лексичними значеннями (узагальненими образа-

ми фрагментів дійсності), а також схем можливих поєднань їх

(граматика). Завдяки цим, так би мовити, еталонам (чи сте-

реотипам), закладеним у нашій свідомості, ми в процесі мов-

лення, нанизуючи один за одним потрібні елементи, творимо

за певними схемами конкретні речення й тексти, наповнені

інформацією, а також, слухаючи чуже мовлення, правильно

сприймаємо й усвідомлюємо інформацію, передавану від ін-

ших людей.

До мовних засобів належать передусім фонеми, морфеми,

слова й словоформи, синтаксичні схеми словосполучень і ре-

чень. Проте всі ці елементи мови не мають самодостатнього

значення — вони існують тільки заради мовлення, тобто зара-

ди речень і тексту. Усе це лише інвентар, розрізнені елементи,

які, щоб за їхньою допомогою передати якесь повідомлення,

інформацію, думку, треба ше певним чином організувати, по-

єднати, використовуючи їхні властивості.

Мовні засоби — явище, незалежне від волі індивіда, вони

належать усьому суспільству; мовлення — індивідуальне, його

кожен може творити по-своєму, але в межах, визначених мо-

вою. Мовні засоби — досить стабільні; мовлення — змінне,

динамічне, кожного разу мовець використовує виражальні за-

соби по-іншому.

Мовні засоби реалізуються в мовленні; мовлення формує і

вить

мовні засоби. Мовні засоби не існують без мовлення, і

Ме

Іення не

існує без мовних засобів — одне без одного вони

Поміркуйте

ВСТУП

1. Які системи Вам відомі? Чим система відрізняється

від безладдя, хаосу?

2. Яке визначення можна дати поняттю «виняток»?

3. Які функції виконують кожний із трьох основних ком-

понентів мови?

4. Де ще, крім мови, можна спостерігати певну ієрар-

хію рівнів, відношень?

5. Дайте окремо повне, розгорнуте визначення понять

«мовні засоби» і «мовлення». Чим вони різняться і

що їх об'єднує?

Фонетика і письмо

Фонетика (грец. рЬбпеШсё «звуковий») — це звуковий склад

мови. Звуки становлять матеріальну основу мови, її будівельний

матеріал. Розділ мовознавства, який вивчає звуки мови, творення

їх та зміни залежно від умов, також називається фонетикою.

ЗВУКИ І ФОНЕМИ

§ 6

Звуки мови як фізичне явище

Фонетика як система матеріаль-

них засобів мови — це набір звуків, наголосів й інтонацій.

°нетику в цьому розумінні слід відрізняти від фонетики —

Уки про звуки мови, як відрізняємо сам предмет від розмо-

ви

про нього.

На

само

звуки мови не слід сплутувати з позначенням їх

1и

ьм

' — буквами. Мова виникла й розвивалась у звуковій

мов '*^

Вуки ми п

Р°мовляємо й чуємо. Первинна — звукова

-,,,„, ' письмо, букви — це тільки далеко не точні умовні

Зна

ки для звуків мови.