Ющук І.П. Українська мова

Подождите немного. Документ загружается.

464.

СИНТАКСИС І ПУНІСТУАЦ|

§167

Сурядні словосполучення

Сурядне словосполучення — це смислове й граматичне по-

єднання двох або більше повнозначних слів як граматично

рівноправних.

Наприклад, поєднання слів вогонь і вода є сурядним сло-

восполученням, оскільки:

а) вони поєднуються за змістом (називають явища при-

роди);

б) між ними існує граматичний зв'язок, який виражається

сполучником і однаковим називним відмінком;

в) вони граматично рівноправні (немає головного й залеж-

ного слів);

г) вони є будівельним матеріалом для речення: Вогонь і

вода добре служать, але лихо панують (Нар. творчість).

У сурядному словосполученні, як правило, іменники сто-

ять в одному відмінку (розум і серце, розумом і серцем), дієсло-

ва—в одній особі й числі {дивитеся і не бачите, реве та

стогне), прикметники — в одному роді, числі й відмінку (чес-

ної й справедливої). Такий граматичний зв'язок називається

координацією.

Проте й тут, як у багатьох мовних явищах, трапляються

винятки, коли обставини, узгоджені й неузгоджені означен-

ня, що входять до одного сурядного словосполучення, вира-

жаються різнотипними словоформами: на полі і в саду; під

землею і на землі; блідий, із запалими щоками. Але в сурядному

словосполученні ці словоформи виконують однакові функції

і відповідають на те саме питання, тобто прирівнюються між

собою.

Слова в сурядному словосполученні повинні бути одного

плану за значенням і певними граматичними ознаками: права

й свободи, у навчанні й праці, думаємо й вирішуємо, економічний

і соціальний. Іноді це можуть бути антоніми: світло і темрява,

радість і сум, великі й малі, вранці й увечері.

Не можна поєднувати між собою різнопланових за значен-

ням і граматичними ознаками слів. Отже, вислови на зразок

«дерева й сосни» (сосни теж дерева), «письменники й поети»

„овосполучення

465

ОД0-Ж4Х4С-ЗДСДОСФ.

(поети теж письменники), «економічний і розвинений», «чи-

тати й малювання» побудовані неправильно.

Між словами в сурядному словосполученні бувають такі

види сурядного зв'язку:

єднальний — вказує на сукупність певних предметів, явиш

і виражається за допомогою єднальних сполучників /, та

(= /'), ні... ні, не тільки... а й, як... так і або без них: пісня

і праця; ввічливий, коректний;

протиставний — вказує на протилежність певних предметів

та явиш і виражається за допомогою протиставних сполуч-

ників а, але, та (= але), проте, зате, однак, все ж або без

них: не вміння, а хотіння; не холодно — жарко;

розділовий — вказує на часову несумісність, взаємовик-

лючення або почерговість появи певних предметів та явищ

і виражається за допомогою розділових сполучників або,

чи, або... або, чи... чи, то... то: білий або чорний; то спека,

то холод.

Сурядні словосполучення бувають відкриті й закриті.

Відкриті сурядні словосполучення можна продовжувати: крик,

галас, метушня; і прибирали, і чистили, і чепурили; сині, зе-

лені, рожеві, червоні. Закриті сурядні словосполучення про-

довження не передбачають: любов і ненависть; батько і ма-

ти; земля і люди; молоді й старі; і радість і сльози; не тільки

перемоги, а й поразки; не лише на словах, а й на ділі; світить,

та не гріє.

Сурядні словосполучення в мові сприймаються як синтак-

сична цілість: вони спільно підпорядковують собі залежне сло-

во (доброта і мудрість прикрашають, Марині батько і мати) і

так само спільно підпорядковуються головному слову (міста

Київ і Львів, відпустка на липень і серпень).

Сурядні словосполучення можуть лексикалізуватися, тоб-

^о перетворюватися на фразеологізми: / вдень і вночі, і сміх і

Рх, т живий ні мертвий, ні слуху ні духу, ні кує ні меле, дешево

ероито, рано чи пізно, була не була, між життям і смертю,

пк

ча життя, а на смерть.

466

СИНТАКСИС І ПУНКТУдц

|я

467

ЧИ'.

§168

Підрядні словосполучення

Слова в підрядному словосполученні об'єднуються між со-

бою як граматично нерівноправні: одне — головне, друге -.

залежне.

Від головного слова ставиться питання, а залежне — відпо-

відає на поставлене питання: холодна зима {зима — яка? —

холодна), розмова про наболіле {розмова — про що? — про

наболіле), приїхали вчора {приїхали — коли? — вчора).

За роллю в реченні підрядні словосполучення поділяються

на предикативні й непредикативні.

Предикативні підрядні словосполучення являють собою

поєднання підмета й присудка і виконують у двоскладному

реченні роль синтаксичного центра, навколо якого об'єдну-

ються всі інші слова: директор вирішив, місце звільнилося, буря

повалила.

Предикативні підрядні словосполучення бувають:

самодостатні — можуть бути реченням без залежних слів:

сонце зійшло, починається літо, день короткий, поїзд

прибуває;

недостатні — не можуть бути повним реченням без залеж-

них слів: комісія розглянула, держава забезпечує, кандидат

може балотуватися.

У більшості мовознавчих праць предикативні словоспо-

лучення не виділяються і не розглядаються як окреме син-

таксичне утворення на тій підставі, що вони, мовляв, можуть

бути реченнями. Але, по-перше, не всі поєднання підмета з

присудком є самодостатніми. Наприклад, такі предикативні

словосполучення, як сонце нагріло, вітер зриває, автор пере-

дав, щоб стати реченнями, повинні мати при собі щонаймен-

ше один або більше другорядних членів: Сонце нагріло зем-

лю. Вітер зриває листя з дерев. Автор передав у видавництв

свою нову повість. По-друге, якщо, скажімо, вислів Я йду

може бути реченням, то не в усякій мовній ситуації. Напри*'

лад, у відповіді на запитання Куди ти йдеш ? — це ще тільК"

словосполучення, будівельний матеріал для речення, але в

речення. 1 по-третє, предикативні словосполучення будут°

тЬ

за тими ж правилами, що й будь-яке інше словосполучен-

Наприклад, немислимі сполучення підмета з присудком

а зразок «вогонь мжичив», «дерево бігає», «вогонь згасало»,

«дерево ростуть»; можливі тільки такі: вогонь згасав, дерево

росте.

Предикативне словосполучення, якщо воно перестає бути

синтаксичним центром речення, легко переходить у непреди-

кативне: птахи відлітають — відліт птахів, верби схилились —

схилені верби, камінь лежить — лежачий камінь, видніється ліс —

видно ліс, ранок тихий — тихий ранок.

Предикативні словосполучення можуть (щоправда, рідко)

лексикалізуватися: кури не клюють, кіт наплакав, клепки роз-

сохлись, жижки дрижать, серце крається, голова набита клоч-

чям, молоко на губах не обсохло.

Непредикативні підрядні словосполучення в реченні вхо-

дять або тільки до групи підмета, або тільки до групи присуд-

ка, або до групи якогось другорядного члена: українська дер-

жава, забезпечує захист, захист власності.

За тим, якою частиною мови виражено головне слово, не-

предикативні підрядні словосполучення бувають:

іменникові: робочий день, долина річки, батько з сином,

уміння працювати, їзда верхи; із числівниками — лише в

непрямих відмінках, крім знахідного: п 'ятьом студентам,

двох будинків;

прикметникові: знайомий мені, міцніший за сталь, розгуб-

лений від хвилювання, відвертий до нахабності, дуже висо-

кий, білий весь, гарний такий, готовий допомогти;

числівникові — тільки в називному та знахідному від-

мінках: три яблука, сто днів; але з числівниками тисяча,

мільйон, мільярд та з дробовими числівниками — у будь-

якому відмінку: тисяча гривень, тисячі гривень, тисячею

гривень; одна десята відсотка, однієї десятої відсотка;

займенникові: щось цікаве, хтось із них, вони обидва;

Дієслівні: читати книжку, розмовляти з другом, пасти зад-

ніх, залишитися без нічого, довго чекати, знати багато, ста-

и навшпиньки, іти не оглядаючись, здаватися втомленим,

просити почекати, варто подумати;

Рислівникові: недалеко від села, зовсім близько, надзвичай-

Но п

Р°сто, краще за художника.

468

СИНТАКСИС І ПУНКТУАЦІЇ

469

За смисловими відношеннями між їхніми членами непре.

дикативні підрядні словосполучення бувають:

означальні (атрибутивні) — залежне слово вказує на озна-

ку предмета: осінній день, київські каштани, цвіт яблуні

вода з криниці, робота вручну;

додаткові (об'єктні) — залежне слово називає предмет, на

який спрямована дія або ознака: малювати картину, диви-

тися на людей, ласий до меду;

обставинні (адвербіальні) — залежне слово називає різні

обставини: повернутися пізно, навчатися в університеті,

завмерти від здивування.

Більшість фразеологізмів, які є в українській мові, має

форму непредикативних підрядних словосполучень: біла воро-

на, на сьомому небі, гострий на язик, не в тім 'я битий, кирпу

гнути, у три погибелі, дати перцю, збити з пантелику, приший

кобилі хвіст.

Способи підрядного зв'язку в словосполученнях

Між словами в підрядних словосполученнях можливі три

способи зв'язку: узгодження, керування й прилягання.

При узгодженні залежне слово граматично уподібнюється

до головного.

Наприклад, у словосполученні рідна земля залежне слово

рідна стоїть у тому ж називному відмінку, жіночому роді й

однині, що й головне слово земля. Якшо змінимо форму го-

ловного слова на землею, то відразу треба міняти й форму за-

лежного слова на рідною. Так само й у словосполученні ти

думаєш залежне слово думаєш стоїть у другій особі однини, як

і головне ти. Якщо змінимо ти на займенник третьої особи

множини вони, то доведеться змінити й форму залежного сло-

ва на думають.

У предикативних підрядних словосполученнях, якшо за-

лежне слово (присудок) виражене дієсловом, для словоформ У

теперішньому й майбутньому часах та в наказовому способі

н відбувається в особі й числі (я думаю, ти думаєш,

думають, ти думай, ви думайте), а в минулому часі

мовному способі — у роді (в однині) й числі (він думав,

Т3

а думала, вони думали, ми подумали б). Узгодження в роді,

° лі і

як

правило, у відмінку відбувається тоді, коли залеж-

слово виражене прикметником {він добрий, вона добра, вони

^пбрі

віН

бУ

добрим і добрий, вона була доброю і добра), дієприк-

етн'иком (стіна побілена, стіни побілені), порядковим числів-

иком (він перший, вона перша) чи займенником із прикмет-

никовим значенням (справа наша, дім наш).

у непредикативних підрядних словосполученнях із голов-

ним словом узгоджуються в роді (в однині), числі й відмінку

залежні слова, виражені прикметниками (тепла зустріч, теп-

лої зустрічі, теплих зустрічей), дієприкметниками (продумана

відповідь, продуманої відповіді), порядковими числівниками

(перший ряд, у першому ряду), кількісними числівниками в не-

прямих відмінках (трьох днів, трьома днями), займенниками з

прикметниковим значенням (моя порада, моєї поради, моїми

порадами).

У словосполученні із залежним словом-прикладкою обо-

в'язковим є лише узгодження у відмінку: місто Черкаси, до

міста Черкас, за містом Черкасами; мати-природа, матері-при-

роди, з матір 'ю-природою.

При керуванні залежне слово (іменник, займенник з осо-

бовим значенням) завжди стоїть у певному непрямому відмінку

(з прийменником або без нього) незалежно від форми голов-

ного слова.

Наприклад, у словосполученні любити Вітчизну залежне

слово Вітчизну стоїть у знахідному відмінку. Як би ми не

змінювали форму головного слова (люблю, любимо, люблять,

любили, любитимуть, любіть і т. д.), від цього відмінок залеж-

ного слова (Вітчизну) не зміниться. У словосполученні любов

0 л

юдей залежне слово до людей стоїть у родовому відмінку з

прийменником; і як би ми не змінювали форму головного сло-

ва — любові, з любов 'ю, про любов і т. д. — залежне так і сто-

име в цьому самому відмінку з прийменником.

рування може

здійснюватися без прийменників (сіяти

Ни

' Щ

кавип

ч*ся літературою, дякувати вчителеві, слова

м Р

ил

<іси, його думка, старший віком) і за допомогою прий-

ду ^

(дбати про дітей, називати на ім 'я, припасти до сма-

> Підручник з політології, приємний на вигляд).

470

СИНТАКСИС I ПУНКТУд

и|С)

471

Залежно від того, якою мірою лексичне значення головно

го слова потребує при собі залежного, розрізняють:

сильне керування — головне слово не може обходитися бе

залежного чи залежних слів: зустріти товариша, вимагащ

відшкодування, добігти до фінішу, опадання листя, відповів

товаришам, сповнений мудрості, повідомити громадськість

про небезпеку, переробити насіння на олію;

слабке керування — головне слово може вживатися й без

залежних слів: працювати в полі, повертатися з роботи

продукція без браку, змужнілий у праці, хворий на грип.

При приляганні залежним виступає незмінне слово (при-

слівник, дієприслівник, неозначена форма дієслова). До го-

ловного воно приєднується лише за змістом.

Наприклад, у словосполученнях прибув удосвіта, глибоко

стурбований, дуже показовий залежні слова виражені при-

слівниками удосвіта, глибоко, дуже; у словосполученні розмов-

ляємо йдучи — дієприслівником йдучи; приїхали перевіряти -

неозначеною формою дієслова перевіряти. Ці залежні слова не

мають ні роду, ні числа, ні відмінка, ні часу, ні особи. Отже,

граматично вони ніяк не можуть пристосовуватися до голов-

ного слова.

Головним словом, до якого прилягають незмінювані сло-

ва, найчастіше буває дієслово (у будь-якій формі): почуватися

добре, поспішай повільно, чітко усвідомлений, зроблено поспіхом,

проаналізувавши ґрунтовно, ідуть не поспішаючи, намагався до-

помогти.

Способом прилягання іноді приєднуються прикладки до

означуваного слова: станція П'ятихатки, на станції П'яти-

хатки; журнал «Всесвіт», у журналі «Всесвіт».

Побудова і вживання словосполучень

У побудові словосполучень, особливо з підрядним зв'я

ком керування, найвиразніше проявляється специфіка мов"

Наприклад, українською мовою слід казати дякую вам (

а й

вас»), розмовляю українською мовою (а не «розмовляю

& українській мові»), чинити згідно із законом (а не «чинити

* закону»), почнеться о другій годині (а не «почнеться в

гшн

і години») тощо. Тому, будуючи речення, треба насамперед

оавильно поєднувати слова в словосполучення.

Найчастіше помилки трапляються в побудові зокрема та-

кИХ

словосполучень із підрядним зв'язком керування:

пробачте мені (а не «мене»)

мені болить (а не «мене») •

дотримати слова (а не «слово»)

оволодіти ситуацією (а не «ситуацію»)

опанувати професію (а не «професією»)

учитися ремесла (а не «ремеслу») %

ігнорувати попередження (а не «попередженням») :

завдати шкоди (а не «шкоду»)

зазнати невдачі (а не «невдачу»)

зрадити принципи (а не «принципам»)

називати на ім'я (а не «по імені»)

звернутися за адресою (а не «по адресі»)

відправити поштою (а не «по пошті»)

прийшов у справі (а не «по справі»)

комісія для складання (а не «по складанню»)

заходи щодо поліпшення (а не «по поліпшенню»)

сталося через недбальство (а не «із-за недбальства»)

один раз на місяць (а не «в місяць»)

ввести до складу (а не «в склад»)

радіти з успіхів (а не «успіхам»)

Після прикметників у вищому ступені, якщо далі йде по-

рівняння, обов'язково вживаються прийменники від, за або

сполучник ніж: тяжчий від олова (а не «тяжчий олова»); до-

рожчий за золото (а не «дорожчий золота»); сильніший, ніж:

страх (а не «сильніший страху»).

Після прикметників багатий, скупий, хворий тощо перед

Пенником вживається прийменник на: багатий на корисні ко-

злини, скупий на слова, швидкий на язик, хворий на діабет; так

Шсля

Дієслів перетворюватися, обертатися, змінювати-

•

Пе

Ретворюватися на пару, змінюватися на краще.

Ном •

числ

вниках

два, три, чотири іменник стоїть у назив-

У відмінку множини, а не в родовому однини: два дні, три

472

СИНТАКСИС І ПУНКТУАЦІЇ

місяці, чотири роки. 1 навпаки, при числівнику півтора імен-

ник вживається в родовому відмінку однини, а не в називно-

му множини: півтора дня, півтора місяця, півтора року.

Після прийменника по іменник вживається в місцевому

відмінку, а не в давальному: зв 'язати по руках і ногах (а не «по

рукам і ногам»), орієнтуватися по зірках (а не «по зіркам»).

Синтаксичні словосполучення не є застиглими, стандарт-

ними. У багатьох випадках можлива синонімічна взаємозаміна

їх. Наприклад, однакове чи майже однакове лексичне значен-

ня мають пари словосполучень книжкова шафа — шафа для

книжок, орендна плата — плата за оренду, роздрібний продаж —

продаж у роздріб, міські вулиці — вулиці міста, після впорядку-

вання території — впорядкувавши територію, учитель й учні —

учитель з учнями, роботу виконано —- робота виконана.

Іноді словосполучення можна замінити одним словом і на-

впаки: книжкова крамниця — книгарня, дощана огорожа — пар-

кан, край лісу — узлісся, брати в борг — позичати, відбиватися

в дзеркалі — віддзеркалюватися, стати сірим — посіріти, кож-

ного дня — щодня, батько й мати — батьки.

Уміння знаходити й правильно вживати синонімічні сло-

восполучення та слова дає змогу точніше й дохідливіше вис-

ловити думку, описати ситуацію, подію тощо.

Поміркуйте

473

1. Коли і як виникають словосполучення?

2. Як проявляються лексичні значення слів у слово-

сполученнях?

3. Яка різниця між лексичними й синтаксичними сло-

восполученнями?

4. Чому слова, поєднані сурядним зв'язком, слід роз-

глядати як словосполучення?

5. Чи предикативні підрядні словосполучення можна

ототожнювати з реченнями?

6. Яка суттєва ргзниця між узгодженням, керуванням

приляганням як способами граматичного зв'язку?

7. Які помилки трапляються під час побудови сур"'

них та підрядних словосполучень і як їх уникнути •

РЕЧЕННЯ

§ 171

Речення, його основні ознаки

Найменшою одиницею спілкування є речення.

Речення — це осмислене сполучення слів або окреме слово,

граматично й інтонаційно оформлене як відносно закінче-

на цілість, що несе певну інформацію.

Наприклад, сполучення слів На порозі вже стоїть літо

(0. Донченко) є реченням, бо несе думку, уявлення про пев-

ний факт. А цю функцію воно виконує тому, що слова в ньо-

му об'єднані граматично за допомогою закінчень і службових

слів відповідно до змісту висловлювання. 1 тому, що воно в

усній мові вимовляється з певною інтонацією, а на письмі по-

чинається великою буквою й закінчується крапкою (крім то-

го, у середині може мати різні розділові знаки).

Речення від слова й словосполучення відрізняється трьома

основними ознаками: комунікативністю, модальністю й пре-

дикативністю.

Комунікативність — це спрямованість висловлювання на

слухача, яка виражається за допомогою інтонації (підвищення

й пониження тону, інтонаційне виділення окремих слів тощо),

вставних слів на зразок чуєте, знаєте, майте на увазі, уявіть

собі,

підсилювальних часток, звертань тощо. Той, хто ГОВО-

РИТЬ, хоче, щоб його слухали й реагували на його мову.

Модальність — це особисте ставлення мовця до власного

исловлювання, яке (ставлення) виражається за допомогою ін-

тонації (інтонація може бути стверджувальною й заперечною,

Риозною й іронічною тощо); вставних слів на зразок на жаль,

® У

ть

-> може, здається, безперечно, справді; часток, таких, як

"" 1

вЖє

ж, ніби, начебто, таки; способу дієслова (дійсний,

""" чи наказовий). За допомогою цих засобів ми можемо

своєму повідомленню різних відтінків, часом навіть

нежного значення.

надати

474

СИНТАКСИС I ПУНКТУДц

|я

475

Предикативність — це прив'язка висловлювання до ді^

сності, що виражається за допомогою часових форм дієслова

(минулий, давноминулий, теперішній чи майбутній час) та об-

ставин місця й часу (просторова й часова віднесеність).

Вихідним пунктом для прив'язки будь-якого повідом,

лення до дійсності є три координати: я — тут — тепер. ц

нульові координати, і їх нерідко пропускають як такі, щ

самі собою розуміються. Коли ми, дивлячись у вікно, каже-

мо, наприклад, Дощ! — то маємо на увазі «Я бачу, що зараз

отут іде дощ».

Неодмінним компонентом речення є інтонація. Вона ви-

конує комунікативну (спрямовану на увиразнення висловлю-

вання) і модально-емоційну (призначену для передавання від-

тінків різних почуттів) функції.

Інтонація речення включає в себе:

а) підвищення й пониження тону (мелодика мовлення);

б) збільшення й зменшення сили голосу (інтенсивність

мовлення);

в) прискорення й сповільнення вимови (темп мовлення);

г) певне чергування напруження й послаблення наголоше-

них і ненаголошених складів (ритм мовлення);

г) виділення окремих слів у реченні (фразовий, логічний

та емфатичний наголоси).

Інтонаційний наголос великою мірою впливає на зміст

висловлювання, певним чином доповнює, уточнює його:

а) фразовий наголос виділяє одне зі слів речення, як пра-

вило, останнє, підкреслюючи таким чином завершеність

висловлювання і спонукаючи слухача до реакції: Я пе-

вен, що все буде добре: дивись, народ у нас як на підбір

(О. Гончар);

б) логічний наголос (переставлення фразового наголосу

в незвичне місце) виділяє найважливіше для змісту

слово в реченні: Матроси на підбір — красиві, молоді, -

з берега дівчата русокосі їм бажають щастя у трУ"

(М. Гірник);

в) емфатичний наголос емоційно виділяє слово в реченН

переважно подовженням наголошеного голосного-

надаючи висловлюванню різних емоційних відтінки

(поваги, здивування, невдоволення, презирства, недові-

ри, іронії тощо): Це справді знайшовся гарний [га-а-арний]

давалець: роботи дає багато, а харч дає видавцем

(1. Нечуй-Левицький).

Види речень і розділові знаки в кінці їх

Спілкуючись, ми маємо на меті повідомити щось, за-

питати про щось або спонукати когось до якоїсь дії. Відпо-

відно до цього речення бувають розповідні, питальні та

спонукальні.

Розповідне речення містить якесь повідомлення про щось.

Розповідні речення бувають:

а) стверджувальні, у яких щось стверджується: Коли на

боці людини правда, їй нічого не страшно (В. Дрозд). У

стверджувальних реченнях можуть вживатися частки

так, авжеж, ага, еге, гаразд, атож;

б) переповідні, у яких висловлюється чужа думка: Колись

отак, розказує легенда, — хустиною святая Вероніка

зібрать хотіла сльози й піт Христа (Леся Українка). У

цих реченнях вживаються вставні слова як кажуть, на

думку такого-то, за словами такого-то, мовляв, сказав

такий-то тощо;

в) ймовірнісні, у яких висловлюється припущення: Навряд

чи десь по інших країнах співають так гарно і голосисто,

як у нас на Україні (О. Довженко). У цих реченнях вжи-

ваються вставні слова мабуть, можливо, очевидно, пев-

но, здається, думаю, гадаю; частки навряд, навряд чи,

ледве чи, наче, ніби тощо;

) заперечні, у яких щось заперечується: Ми нічого ще не

знаєм, кого й яка чекає путь (В. Сосюра). У цих речен-

нях вживаються частки не, ні; займенники ніхто, ніщо,

ніякий, ніскільки; прислівники ніде, нікуди, нізвідки,

ніколи, ніяк; слова неправда, брехня тощо.

476

СИНТАКСИС I ПУНКТУ^

477

Заперечні речення своєю чергою поділяються на:

а) загальнозаперечні — заперечення стосується всього вислов-

лювання: Правди зрадою ніколи не здолати (Р. Братунь);

б) частковозаперечні — заперечення стосується окремих

членів речення: Побіг він [Осел] навпростець, нічого ц

минає, чи нива, чи баштан — не розбирає, толочить І

ламає (Л. Глібов).

Інтонація розповідного речення характеризується понижен-

ням тону наприкінці речення. У кінці такого речення ставить-

ся крапка.

Питальне речення містить якесь запитання.

На початку питального речення можуть стояти питальні

займенники хто, що, який, чий, котрий, скільки; питальні при-

слівники як, де, куди, звідки, коли, доки, відколи, чому, навіщо;

питальні частки хіба, невже, чи, що за.

Питальні речення бувають:

а) власне питальні — на них передбачається обов'язкова

відповідь: Мамо, чи кожна пташина у вирій на зиму

літає ? (Леся Українка);

б) питально-риторичні — вони не вимагають відповіді:

Хто може сонце погасить і землю вибити з орбіти?

(В. Сосюра);

в) питально-спонукальні — містять спонукання до дії: А

чи не годі вже того грання?(Леся Українка).

У питальному реченні тон підвищується на слові, яке пе-

редає зміст питання. У кінці такого речення ставиться знак

питання.

Спонукальне речення містить наказ, вимогу, заклик, поба-

жання, пораду, прохання тощо.

У спонукальному реченні дієслово, як правило, стоїть У

наказовому способі, часто використовуються звертання, а та-

кож можуть вживатися спонукальні частки хай, нехай, бо-

дай, годі, ну, давай тощо: О земле, велетнів роди! (ї\. Тичина);

Хай, милі друзі, вам щастить у дружбі вірній, в праці мирт"

(М. Рильський).

Спонукальні речення бувають:

а) власне спонукальні, у яких міститься спонукання до №

Берімось краще до роботи, змагаймось за нове Ш^

(Леся Українка);

б) бажальні, у яких висловлюється якесь бажання: Хай

краще я самотужки всі лямки тягтиму, аніж: маю на-

рікання терпіти (О. Гончар).

Для спонукального речення характерна специфічна спону-

кальна інтонація — часом більш напружена, часом менш. У

^ці такого речення звичайно ставиться крапка.

Розповідні, питальні й спонукальні речення можуть вимов-

лятися із сильним почуттям радості, захоплення, здивування,

гніву, страху тощо. Тоді таке речення стає ще й окличним і в

кінці його ставиться знак оклику (у питальному реченні —

знак питання і знак оклику): Краю, ти мій краю, кращого за

тебе я в житті не знаю! Так хто сказав тепер, що наша доля

хляне й свободи на землі ще не прийшла пора?!Любіть Україну

всім серцем своїм і всіми своїми ділами! (З тв. В. Сосюри).

Такі речення можуть починатися окличними словами що

то за, ну й, як, який; вигуками о, ой, ох, гей тощо.

Три крапки в кінці речення ставляться тоді, коли треба

показати, що думка не закінчена або що тут має бути довга

пауза: Це — матері мова. Я звуки твої люблю, наче очі дити-

ни... О мова вкраїнська!.. Хто любить її, той любить мою Ук-

раїну (В. Сосюра).

§ 173

ни

(О

Складові частини речення

У реченні ми сприймаємо не слова, не частини мови, а чле-

речення.

Член речення — це повнозначне слово або словосполучен-

ня, яке становить найкоротшу осмислену відповідь на пи-

тання в реченні.

априклал

> У реченні В небі летіли гуси з далекого краю

ВЖенко

)

чотири члени, хоч повнозначних слів п'ять.

1003 тому

шо на

питання звідки летіли? найко-

ислена

відповідь

буде

не з краю (цей вислів тут по-

ний смислу), а з далекого краю. У реченні Він вважавсь

478

СИНТАКСИС І ПУНКТУАЦ|

поганим хліборобом (О. Довженко) є тільки два члени: х т о? ^_

він; яким він б у в? — вважавсь поганим хліборобом. Якщ

останню відповідь поділити на менші частини, то вислів утра-

тить смисл.

Прийменники й частки входять до складу членів речення

Наприклад, у реченні Ліси наче світилися наскрізь (О. Гончар)

є три члени: х т о? ш о? — ліси; що робили? — наче світи-

лися; як? — наскрізь. У реченні Тільки мох ріс на тому камені

на питання х т о? щ о? відповідає не слово мох, а сполучення

слів тільки мох; що робив?— ріс; де ріс? — на камені;

на якому камені?— на тому.

Визначаючи члени речення, треба насамперед враховувати

зміст речення і ні в якому разі не руйнувати його. Розбір ре-

чення за його членами має сприяти кращому усвідомленню

його змісту.

Члени речення поділяються на головні (підмет і присудок)

та другорядні (додаток, означення та обставина). Головні чле-

ни становлять синтаксичний центр речення.

Члени в реченні можуть виступати як нерівноправні (по-

в'язані між собою підрядним зв'язком) і як рівноправні (по-

в'язані між собою сурядним зв'язком). Наприклад, у реченні

У вдень, і ввечері там соловей співав (Л. Глібов) між членами

речення соловей співав, співав там, співав удень, співав увечері —

підрядний зв'язок, а між /' вдень, і ввечері — сурядний.

Проте не всі повнозначні слова відповідають на питання в

реченні.

Вставні слова та речення, вставлені слова та речення, сло-

ва-речення, вигуки, а також у певних випадках звертання на

питання в реченні не відповідають, але по-різному доповню-

ють його.

Це внесення, які слугують переважно для вираження ко-

мунікативних і модальних відношень.

Наприклад, у реченні Гірських вершин досягають, на жаль,

не тільки орли (О. Довженко) лише до чотирьох членів можна

поставити питання: х т о? щ о? — не тільки орли; ш о роб-

лять? — досягають; чого? — вершин; яких? — гірських. Д°

слів на жаль питання поставити не можна: вони передають

ставлення автора до названого ним факту. У реченні Крізь сотні

сумнівів я йду до тебе, добро і правдо віку (В. Стус) ставляться

лише такі питання: х т о? — я; щ о роблю? — йду; до к о-

г о? — до тебе; як іду? — крізь сотні сумнівів. До лі^

йЧ

ення

479

£п0 / правдо віку, хоч вони й уточнюють займенник до

ебе, поставити питання не можна. Це теж не член речення,

^внесення.

Як окрему складову частину речення слід розглядати й

сполучники. . . . „ .

Сполучники — сурядні, підрядні и пояснювальні — з єдну-

ть м

іж собою окремі слова, словосполучення та частини в

печенні. Наприклад, у реченні Я думаю щодня, щоб ти хоро-

шим ріс, Щ°б чиста і пряма була твоя дорога (М. Гірник) спо-

лучник щоб приєднує два прості речення до першого, а спо-

лучник / з'єднує два однорідні члени. До складу членів речен-

ня сполучники не входять.

Складові частини речення вичленовуються в певній по-

слідовності. Насамперед шукаємо підмет за допомогою питан-

ня х т о? ш о?, потім, відштовхуючись від підмета, знаходимо

присудок. Коли знайдено таким чином головні члени речення

(синтаксичний центр чи кілька таких центрів), тоді шукаємо

другорядні члени" речення — додатки, означення, обставини.

Для цього ставимо питання від відомих членів речення до не-

відомих — спочатку від підмета, а потім від присудка. Така

логіка усвідомлення змісту речення.

Наприклад, у реченні На жаль, світ побудований так, що

щастя людства здобувається ціною чиїхсь страждань (О. Дов-

женко) знаходимо головні члени (тобто синтаксичні центри):

1)хто? що? — світ; який він є? — побудований; 2) хто?

шо? — щастя; шо з ним діється? — здобувається.

Потім ставимо питання від кожного центра по порядку —

від відомого до невідомого: 1)побудований як? — так;

2) щастя чиє?— людства; здобувається як? — ціною

страждань; страждань чиїх? — чиїхсь. Залишається

внесення, до якого не можна поставити питання: на жаль.

Сполучник тут один — що, він приєднує підрядне речення до

головного.

Членуючи речення на смислові складники, ні в якому разі

треба руйнувати, тим більше спотворювати його змісту,

интаксичний розбір речення має робити його зміст прозорі-

**, яснішим, дохідливішим, а не затуманювати його.

°зчленувавши таким чином речення на складові частини,

можемо перевірити правильність його побудови і

повніше сприйняти закладену в ньому інформацію.

480

СИНТАКСИС I ПУНКТУд

481

Синтаксичний центр у реченні

Кожне речення повинне мати не менш як один синтак-

сичний центр, який, як правило, містить назву предмета-

діяча і назву виконуваної ним дії або його стану чи змінної

ознаки.

Наприклад, у реченні Між ярами над ставами верби зеле-

ніють (Т. Шевченко) предмет-діяч названо словом верби, його

дію — словом зеленіють. У реченні На лугах ще трава не ско-

шена, у полях красуються жита (П. Воронько) є два синтак-

сичні центри: трава не скошена (діяч і його змінна ознака) та

жита красуються (діяч і його стан).

Іноді в неповному реченні синтаксичний центр буває від-

сутній, але він домислюється з контексту або ситуації.

Наприклад, коли запитують і відповідають: Куди? — Додо-

му, — то мають на увазі: Куди ти йдеш? — Я йду додому.

Синтаксичний центр у найзагальнішому плані виражає ос-

новний зміст простого речення. Синтаксичні центри бувають

самодостатні і недостатні.

Для самодостатнього синтаксичного центра не обов'язкове

дальше поширення його, уточнення, доповнення. Наприклад,

у реченні Гілля дикого винограду заплелося густою сіткою і заб-

рунилося зеленими острівцями на червонястій стіні високого

будинку (А. Хижняк) синтаксичний центр гілля заплелося і заб-

рунилося передає основний зміст висловлювання і в певному

контексті може існувати як окреме речення.

Недостатній синтаксичний центр вимагає уточнення, без

якого він певною мірою позбавлений смислу. Його недостат-

ність може бути зумовлена:

а) неповнотою лексичного значення слів, що виражають

його, як, наприклад, у реченні / прийде час, коли ми без

тривоги перекуєм на молоти мечі (В. Сосюра), де дієсло-

во-присудок перекуєм передбачає як обов'язкові Д

ва

додатки, які б відповідали на питання кого? ш о? і

н&

к о г о? н а ш о?;

- б) невідповідністю думці, інформації, закладеній у всьоМУ

висловлюванні, як, наприклад, у реченні д*"

брехня возвеличує правду (В. Симоненко), де сам по собі

синтаксичний центр брехня возвеличує суперечить усьо-

му авторському твердженню; так само в реченні Уста-

лена думка відгонить болотом (В. Голобородько) син-

таксичний центр думка відгонить болотом сам по собі

аж ніяк не передає суті висловлювання.

Синтаксичний центр може бути виражений як підметом

і присудком, так і лише одним головним членом. Залежно

ід цього прості речення поділяють на двоскладні й одно-

складні.

Двоскладним називається речення, у якому є або обов'яз-

ково мають бути обидва головні члени — і підмет, і присудок.

Наприклад, усі три прості речення Тепер цей степ за рікою

не скінчиться до самого моря. Лежатиме, великий і мудрий,

під сонцем і прагнутиме чогось героїчного і доброго, як народна

пісня чи дума (О. Сизоненко) — двоскладні. У першому є

обидва головні члени: степ не скінчиться. У другому, де є лише

два присудки лежатиме і прагнутиме, підмет степ ми домис-

люємо з попереднього речення, без нього воно позбавлене

змісту. Так само й у третьому простому реченні, де є лише два

підмети пісня чи дума, з контексту домислюються присудки

є героїчною і доброю (тобто цю частину вислову ми сприймає-

мо як степ прагнутиме чогось такого героїчного і доброго, як є

героїчною і доброю народна пісня чи дума), без цих присудків

речення буде незрозумілим.

Односкладним називається речення, у якому є лише один

головний член, який поєднує в собі значення і підмета, і при-

судка; другий головний член у такому реченні не потрібний.

Наприклад, у реченні Йду додому стежкою вузькою (В. Со-

^°Ра) синтаксичний центр виражений лише присудком йду.

Підмет у ньому хоч і можливий, але не обов'язковий: із самої

Форми дієслова зрозуміло, що дія виконується тим, хто ГОВО-

РИТЬ

(я йду). У реченні Із

можливого

чудесне

перекинуто

мо-

Ъи (М. Рильський) присудок перекинуто не тільки називає

й Указує, що це зробив хтось, хоч і не названий. Друго-

. головного члена в цьому реченні немає й не може бути, як

кажімо, у реченні Надворі смеркало (А. Тесленко).

интаксичний центр може розширюватися другорядни-

<1ЛЄН Як

пояснюють

підмет і присудок, а також одне

їв

482

СИНТАКСИС 1

483

Наприклад, синтаксичний центр розлука научає можна д

повнювати так: 1. Розлука научає (кого?) — нас. 2. Розлу

научає нас (ч о г о?) любити. 3. Розлука научає нас любити (я £>\

щиріш. 4. Розлука научає нас щиріш любити (щ о?) край. 5. р

Оз

лука научає нас щиріш любити край (яки й?) рідний. Так тво-

риться речення Рідний край щиріш любити научає нас розлу

Ка

(Леся Українка).

Просте речення, у якому є лише синтаксичний центр без

другорядних членів, називається непоширеним. Просте речен-

ня, у якому є другорядні члени, називається поширеним.

Наприклад, із двох речень Надійшла осінь. Пожовкле листя

спадало на тротуар (П. Панч) перше — непоширене, друге -.

поширене.

У двоскладному реченні підмет разом із залежними друго-

рядними членами утворює групу підмета, а присудок — групу

присудка.

Наприклад, у реченні Перед ними за Дніпром з'явилась не-

вимовно чудова панорама Києва (І. Нечуй-Левицький) група

підмета — панорама (я к а?) чудова, чудова (якою мірою?)

невимовно, панорама (ч о г о?) Києва; група присудка — з'яви-

лась (перед к и м?) перед ними, з 'явилась (д є?) за Дніпром.

Між групою підмета і групою присудка кома не ставиться,

навіть якщо там чується пауза: А голос у дівчини мов тої скрип-

ки спів (Леся Українка). Залитий сонцем степ одразу принишк

(О. Гончар).

В односкладному реченні такого поділу членів речення на

групи, зрозуміло, немає.

Речення, яке має один синтаксичний центр, називається

простим. Простим реченням називають також предикатив-

ну частину складного речення, що має один синтаксичний

центр.

Прості речення бувають ускладнені й неускладнені. До ус-

кладнених належать речення з однорідними та відокремлени-

ми членами, звертаннями, вставними й вставленими частина-

ми тощо. У неускладненому реченні таких компонентів немає

Наприклад, речення Раз добром нагріте серце вік не прохоло-

не! (І. Шевченко) неускладнене. Речення Небес блакитних р°

пустивши коси по лебединій шиї і плечах, прийшла до нас Багр

породна Осінь, в дібровах веселиться і в полях (Є. ГуиаЛ

ускладнене: у ньому є відокремлені й однорідні члени.

речення, яке має два або більше синтаксичних центрів,

мазиваєтьсяскладним.

у складному реченні між його предикативними частина-

(простими реченнями) звичайно ставляться коми (про те,

ли тут коми не ставляться або ставляться інші розділові

акИі

мова піде далі). Наприклад, у реченні Той, хто зне-

ажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати

оваги до себе (О. Гончар) комами відділено одне від одного

прості речення: 1. Той не може й сам викликати поваги до

себе. 2- Хто зневажливо ставиться до рідної мови. У реченні

Звістка, що йдуть козаки, розійшлй, я блискавкою поміж: вій-

ськом, і ще сонце не зійшло, як цілй і табір був уже на ногах

(О Маковей) комами відділено одне від одного чотири прості

речення із синтаксичними центрами звістка розійшлася, коза-

ки йдуть, сонце не зійшло, цілий табір був на ногах.

Поміркуйте

1. Що таке речення?

2. Якими трьома основними ознаками речення від-

різняється від слова й словосполучення?

3. Які складові компоненти інтонації і яка їхня роль в

оформленні речення?

4. Які бувають різновиди розповідних, питальних і ок-

личних речень?

5. Що таке член речення і чим він відрізняється від

повнозначного слова? Яких правил слід дотримува-

тися, визначаючи члени речення?

6. Що таке синтаксичний центр, як він виражається і

яка його роль у реченні?

7. Як будується речення навколо синтаксичного цен-

тра?