Ющук І.П. Українська мова

Подождите немного. Документ загружается.

І.П.Ющук

99?

\Щ-

Затверджено Міністерством

освіти і науки України

Підручник для студентів

філологічних спеціальностей

вищих навчальних закладів

Дарунок

Міністерства освіти і науки України

Київ

Либідь

2004

„А

у іОліошь

Університету

ББК 81.2УКР-923

Ю99

Розповсюдження та тиражування

без офіційного дозволу видавництва заборонено

Рецензенти:

А. К. Мойсієнко, д-р філол. наук, проф.;

Ю. Л. Мосенкіс, д-р філол. наук, доц.;

О. А. Стишов, канд. філол. наук, доц.

Затверджено Міністерством освіти і науки України

(лист № 1/11-3877 від 25.11.2002 р.)

Редактор О. М. Парфенюк

Юшук І. П.

Ю99 Українська мова. — К.: Либідь, 2004. — 640 с

15ВN 966-06-0284-7.

Підручник містить відомості про походження, розвиток і струк-

туру сучасної української мови як цілісної функціональної системи.

Розглянуто и усну (звучання) і писемну (правопис) форми.

Деякі мовні явища висвітлено по-новому.

Для студентів філологічних спеціальностей вищих навчальних

закладів. Може бути корисний для тих, хто самостійно підвищує

свої знання з української мови.

]8ВN 966-06-0284-7

ББК 81.2УКР-923

Зміст

Вступ

§1.

§2.

§3.

§4.

§5.

Сучасна українська мова як предмет

вивчення

Походження української мови

Українська мова — державна

Стилі української мови

Мова як система

Фонетика і письмо

ЗВУКИ І ФОНЕМИ

§ 6. Звуки мови як фізичне явище

§ 7. Звуки мови як фізіологічне явище

§ 8. Членування мовленнєвого потоку

§ 9. Звуки мови як соціальне явище

§ 10. Фонеми в мовленнєвому потоці

ПИСЬМО

§11. Виникнення і розвиток письма

§ 12. Становлення писемності в Україні

§ 13. Сучасний український алфавіт

§ 14. Унормування українського правопису

§ 15. Вживання великої букви

§ 16. Транскрипція і транслітерація

102

ПРИГОЛОСНІ ФОНЕМИ 104

§ 17. Система приголосних фонем 104

§ 18. Сонорні, дзвінкі і глухі приголосні 107

§ 19. М'які і тверді приголосні 108

§20. Вживання м'якого знака ПІ

§21. Вживання апострофа 113

§ 22. Подовження приголосних і подвоєння букв 114

§23. Випадання приголосних 118

§ 24. Чергування приголосних • 120

§ 25. Зміни приголосних при додаванні суфіксів

-ськ-, -ств- 122

§ 26. Уподібнення приголосних за місцем творення 123

ГОЛОСНІ ФОНЕМИ 124

§ 27. Система голосних фонем 124

§ 28. Наголос 127

§ 29. Складоподіл і перенос частин слова 129

§ 30. Чергування голосних 131

§ 31. Розрізнення фонем є та и 134

§ 32. Розрізнення фонем и та і 136

§ 33. Фонеми и та і в іншомовних словах 137

§ 34. Розрізнення фонем а та о 139

§ 35. Розрізнення фонем о та у 140

§ 36. Позначення голосних у російських власних

назвах 141

§ 37. Позначення голосних в інших слов'янських

власних назвах 143

МИЛОЗВУЧНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ 145

§ 38. Усунення збігів голосних і приголосних звуків 145

§ 39. Інші засоби милозвучності 147

иконка 149

ЛЕКСИКОЛОГІЯ 149

§ 40. Лексика і лексикологія 149

Слово і його лексичне значення 151

§41. Слово як одиниця мови 151

§ 42. Природа лексичного значення слова. Поняття 154

§ 43. Основні типи лексичних значень 158

§ 44. Однозначні і багатозначні слова 161

§ 45. Пряме і переносне значення слова 163

§ 46. Зміни в лексичному значенні слова 166

§ 47. Вживання слів відповідно до їхнього значення 167

Групи слів за лексичним значенням 170

§ 48. Проблема класифікації лексики 170

§ 49. Класифікація слів за значенням 172

§ 50. Антоніми 175

§51. Синоніми 179

§ 52. Омоніми 185

§ 53. Пароніми 189

Лексика української мови за походженням 192

§ 54. Незапозичена лексика 192

§ 55. Лексичні запозичення • 197

§ 56. Запозичення із слов'янських мов 201

§ 57. Запозичення з грецької і латинської мов.

Тюркізми 204

§ 58. Запозичення із західноєвропейських мов 207

Стилістична диференціація української лексики 210

§ 59. Лексика і стилі 210

§ 60. Експресивна лексика 213

§61. Термінологічна лексика 215

Групи слів за вживанням 218

§ 62. Територіальні діалектизми 218

§ 63. Соціальні діалектизми 221

§ 64. Застарілі слова і неологізми 224

ФРАЗЕОЛОГІЯ 228

§ 65. Фразеологізми як особливий вид лексики 228

§ 66. Класифікація фразеологізмів 230

§ 67. Багатозначність, синонімія і антонімія серед

фразеологізмів 233

§ 68. Будова фразеологізмів 236

§ 69. Лексичний склад фразеологізмів 244

§ 70. Походження фразеологізмів 247

§71. Мовні кліше, штампи, складені найменування 249

§ 72. Прислів'я і приказки 251

§ 73. Крилаті слова 254

ЛЕКСИКОГРАФІЯ 257

§ 74. Загальні відомості про словники 257

§ 75. Зародження і розвиток української

лексикографії 261

§ 76. Сучасні словники української мови ' 265

Морфологія і правопис 273

§ 77. Граматика і її функції 273

СЛОВОТВІР 275

§ 78. Значущі частини слова 275

§ 79. Морфологічні способи творення слів 279

§ 80. Інші способи творення слів 282

§ 81. Написання складних слів 285

§ 82. Написання складноскорочених слів і графічних

скорочень 287

§ 83. Історичні зміни в морфемному складі слова 288

§ 84. Етимологічний аналіз слова 290

ЧАСТИНИ МОВИ 293

§ 85. Поділ слів на частини мови 293

§ 86. Граматичні значення 295

§ 87. Способи вираження граматичних значень 298

Іменник 299

Загальні відомості 299

§ 88. Розряди іменників за значенням 299

§ 89. Словотвір іменників 302

§ 90. Рід іменників 307

§91. Число іменників 308

§ 92. Відмінки іменників 310

Поділ іменників на відміни і групи 312

§ 93. Поділ іменників на відміни 312

§ 94. Поділ іменників І і II відмін на групи 313

§ 95. Вживання голосних у закінченнях іменників

різних груп 315

Відмінювання іменників 317

§ 96. Відмінювання іменників І відміни 317

§ 97. Відмінювання іменників II відміни чоловічого

роду 319

§ 98. Відмінювання іменників II відміни середнього

роду 324

§ 99. Відмінювання іменників III відміни 326

§ 100. Відмінювання іменників IV відміни 327

§ 101. Відмінювання множинних іменників 329

§ 102. Написання і відмінювання власних особових

назв 330

Прикметник 335

(• § 103. Розряди прикметників за значенням 335

\/ § 104. Ступені порівняння якісних прикметників

і творення їх 338

§ 105. Творення деяких відносних прикметників 341

-§ 106. Творення прикметників від географічних

назв 343

§ 107. Творення і вживання присвійних

прикметників 345

§ 108. Повні і короткі прикметники 347

§ 109. Відмінювання прикметників 348

§110. Написання «є з прикметниками 350

Числівник 351

§ 111. Загальні відомості 351

§ 112. Написання числівників і відчислівникових

слів 353

§ 113. Відмінювання числівників 354

§ 114. Зв'язок числівників з іменниками 358

Займенник 361

§ 115. Займенник і його значення 361

§ 116. Розряди займенників за значенням 362

§ 117. Відмінювання займенників 367

Дієслово 369

Загальні відомості 369

§ 118. Дієслово і його основні форми 369

§119. Види дієслова 371

§ 120. Перехідні і неперехідні дієслова 373

§ 121. Стан дієслова. Зворотні дієслова 375

§ 122. Дві основи дієслова 376

§ 123. Неозначена форма дієслова 377

Способові форми дієслова 379

§ 124. Способи дієслів 379

§ 125. Особа, рід і число. Безособові дієслова 380

§ 126. Дійсний спосіб. Часи дієслова 383

§ 127. Творення форм минулого і давноминулого

часу 385

§ 128. Змінювання дієслів у теперішньому і простому

майбутньому часах 386

§ 129. Визначення дієвідміни дієслова 389

§ 130. Зміни звуків в особових формах дієслів 390

§ 131. Творення складної і складеної форм

майбутнього часу 392

§ 132. Творення форм умовного способу 393

§ 133. Творення форм наказового способу 394

Дієприкметник і безособова форма

на -но, -то 396

§ 134. Дієприкметник як форма дієслова 396

§ 135. Творення і правопис дієприкметників 398

§ 136. Відмінювання і вживання дієприкметників 399

§ 137. Безособова форма на -но, -то 401

Дієприслівник 402

§ 138. Дієприслівник як форма дієслова 402

§ 139. Творення і вживання дієприслівників 403

§ 140. Особливості написання не з різними формами

дієслова 404

Прислівник 405

§ 141. Розряди прислівників за значенням

і походженням 405

§ 142. Прислівники, похідні від прикметників 409

§ 143. Прислівники, похідні від іменників 410

§ 144. Прислівники, похідні від числівників 413

§ 145. Прислівники, похідні від займенників, дієслів

і прислівників 414

§ 146. Складні і складені прислівники 415

§ 147. Написання не з прислівниками 416

§ 148. Наголос у прислівниках 417

Прийменник

§ 149. Значення і склад прийменників

§ 150. Особливості вживання деяких прийменників

§ 151. Синоніміка прийменників

§ 152. Написання прийменників

Сполучник

§ 153. Значення і склад сполучників

§ 154. Особливості вживання деяких сполучників

§ 155. Написання сполучників

Частка

§ 156. Значення і склад часток

§ 157. Написання часток

Вигук

§ 158. Значення вигуків

§ 159. Написання вигуків і особливості вживання їх

Синтаксис і пунктуація

§ 160. Синтаксис, його функції

§ 161. Пунктуація: роль і значення

СИНТАКСИЧНА СЛОВОФОРМА

§ 162. Поняття про словоформи

§ 163. Відмінкові синтаксичні словоформи

іменників

§ 164. Прийменникові синтаксичні словоформи

іменників

§ 165. Синтаксичні словоформи дієслів

СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ

§ 166. Загальне поняття про словосполучення

§ 167. Сурядні словосполучення

§ 168. Підрядні словосполучення

§ 169. Способи підрядного зв'язку в словосполученнях

§ 170. Побудова і вживання словосполучень

РЕЧЕННЯ

§ 171. Речення, його основні ознаки

§ 172. Види речень і розділові знаки в кінці їх

419

420

422

425

426

429

430

432

435

437

438

440

441

447

451

454

458

461

464

466

468

470

473

475

•«**%.

§ 173. Складові частини речення 477

§ 174. Синтаксичний центр у реченні 480

Просте речення ' 484

Головні члени речення 484

§ 175. Підмет 484

§ 176. Присудок 487

§177. Простий дієслівний присудок 488

§ 178. Складений дієслівний присудок 490

§ 179. Складений іменний присудок 491

§ 180. Складні присудки 493

Двоскладні і односкладні речення 495

§ 181. Двоскладні речення 495

§ 182. Узгодження присудка з підметом 499

§ 183. Тире між групою підмета і групою присудка 501

§ 184. Односкладні речення 502

§ 185. Односкладні особові речення 503

§ 186. Односкладні безособові речення 506

§ 187. Називні речення 509

§ 188. Слова-речення 510

Другорядні члени речення 512

§ 189. Додаток 512

§ 190. Означення 515

§ 191. Прикладка 517

§ 192. Обставини 519

Оформлення простих речень 524

§ 193. Порядок слів у реченні 524

§ 194. Повні і неповні речення 525

§ 195. Незакінчені речення 528

Ускладнене просте речення 530

§ 196. Поняття про ускладнення 530

Однорідні члени речення 531

§ 197. Поняття про однорідні члени речення 531

§ 198. Розділові знаки між однорідними членами

речення 536

§ 199. Узагальнювальні слова і розділові знаки при них 537

§ 200. Особливості вживання однорідних членів 538

Відокремлені члени речення 541

§ 201. Поняття про відокремлені члени речення 541

§ 202. Відокремлені уточнювальні члени речення 542

§ 203. Відокремлення додатків 544

§ 204. Відокремлення узгоджених означень 545

§ 205. Відокремлення неузгоджених означень 546

§ 206. Відокремлення прикладок 547

§ 207. Відокремлення обставин 549

Внесення 552

§ 208. Поняття про внесення 552

§ 209. Звертання 553

§ 210. Вставні слова і речення 556

§211. Вставлені слова і речення 559

§ 212. Слова-речення і вигуки в реченні 561

Складне речення 565

Загальні відомості 565

§213. Складне речення, його різновиди 565

§ 214. Особливості побудови складних речень 567

§ 215. Складносурядне речення 568

§ 216. Розділові знаки в складносурядному реченні 571

Складнопідрядні речення 572

§ 217. Будова складнопідрядних речень 572

§218. Види підрядних речень 576

§ 219. Складнопідрядні речення з підрядними

підметовими і додатковими 579

§ 220. Складнопідрядні речення з підрядними

присудковими і означальними 583

Обставинні підрядні речення 588

§ 221. Складнопідрядні речення з підрядними

способу дії, міри і ступеня 588

§ 222. Складнопідрядні речення з підрядними місця 591

§ 223. Складнопідрядні речення з підрядними часу 592

§ 224. Складнопідрядні речення з підрядними умови 596

§ 225. Складнопідрядні речення з підрядними

допустовими 598

§ 226. Складнопідрядні речення з підрядними причини 600

§ 227. Складнопідрядні речення з підрядними мети 601

§ 228. Складнопідрядні речення з підрядними

наслідковими і приєднувальними 602

§ 229. Порівняльний зворот 603

§ 230. Складнопідрядні речення з кількома підрядними 605

§ 231. Розділові знаки в складнопідрядному реченні 608

Інші складні речення 611

§232. Складне безсполучникове речення 611

§ 233. Розділові знаки в складному безсполучниковому

реченні 613

§ 234. Складні синтаксичні конструкції 615

§235. Період 618

ЧУЖЕ МОВЛЕННЯ 620

§ 236. Поняття про пряму мову й слова автора 620

§ 237. Розділові знаки при прямій мові і словах автора 622

§ 238. Заміна прямої мови непрямою 623

§ 239. Інші способи передавання чужого мовлення 625

§240. Цитати 626

СИНТАКСИЧНА ЄДНІСТЬ І АБЗАЦ 628

§ 241. Синтаксична єдність і її будова 628

§ 242. Засоби зв'язку між частинами синтаксичної

єдності 633

§ 243. Абзац 636

Список рекомендованої літератури 637

Вступ

§1

Сучасна українська мова

як предмет вивчення

Мова — найбільше багатство і

нації, і кожної окремої людини. Без мови немає народу. Мис-

лення й мова виділили людину з тваринного світу. Мова за-

безпечує поступальний розвиток і людини, і народу, і людства

в цілому.

«Мова — це форма нашого життя, життя культурного й

національного, це форма національної організації... Мова —

це найясніший вираз нашої психіки, це найперша сторожа на-

шого психічного я. 1 поки живе мова — житиме й народ яко

національність»'.

Щоб якнайефективніше користуватися мовою, її потрібно

не тільки знати, а й відчувати, розуміти її структуру, внутрішні

закономірності й закони.

Людина засвоює мову змалку від батьків, від оточення; у

школі — вивчаючи шкільні предмети; у зрілому віці — спілку-

ючись з іншими людьми, читаючи різноманітну літературу,

пізнаючи навколишній світ. Протягом життя людина збагачує

свій словник, оволодіває виражальними засобами рідної мови.

Це відбувається в основному стихійно.

Але щоб відчувати мову, потрібно усвідомити структуру

Огієнко Іван. Українська культура. К.: Довіра, 1992. С 126.

ВСТУП

мови як системи, збагнути її закони, внутрішню логіку. Це

досягається вивченням закономірностей її фонетичного ладу,

будови слова, словотвору, групування лексики, взаємовідно-

шень між словами та їхніми значеннями, поділу слів на части-

ни мови, побудови словосполучень і різного виду речень, фор-

мування тексту.

Українська мова завдяки своєму тривалому розвиткові має

струнку звукову й чітку граматичну системи, достатньо впо-

рядковані виражальні засоби, і ці закономірності в ній легко

простежуються, зокрема в її літературному варіанті.

Поняття «українська мова» охоплює всі різновиди мови,

шо ними користуються люди: діалекти, говори, говірки, жар-

гони, сленги, літературну мову. У запропонованому курсі роз-

глядатиметься лише літературна украшська мова на сучасному

етапі її розвитку.

Літературна мова — це загаль-

ноприйнята оброблена й удосконалена форма національної мо-

ви, яка, виникнувши на основі одного діалекту, ввібрала в себе

виражальне багатство всіх інших діалектів, говорів та говірок і

обслуговує суспільство в цілому. Літературна мова є мовою

державних установ, громадських організацій, армії, школи,

науки, літератури, засобів масової інформації. Літературна

мова не збігається із жодним діалектом, вона багатша, розви-

неніша, досконаліша за будь-який із них. Літературна мова

становить культурне надбання нації, виступає важливим чин-

ником єдності народу і його духовного розвитку, розвитку

науки й матеріального виробництва.

Основними ознаками літературної мови є її наддіалектний

характер і стабільні літературні норми (правила), що стосують-

ся вимови звуків, вживання слів, творення словоформ, побу-

дови словосполучень і речень, передавання звуків, складів,

слів і речень на письмі. Вона має розгалужену систему функ-

ціональних стилів.

Будь-яка літературна мова, зокрема й українська, функціо-

нує у двох формах: усній (звуковій) і писемній (буквеній).

Обидві ці форми характеризуються наявністю сталих норм,

дотримання яких робить літературну мову досконалим засо-

бом передавання й отримання інформації.

Усна мова — первинна; писемна — вторинна, вона виник-

ла й грунтується на усній мові. Усна мова порівняно з

ВСТУП

писемною характеризується більшою довільністю в дотриманні

літературної норми, певними вільностями в побудові вислов-

лювань. Писемна мова більш регламентована і менш

терпима до будь-яких відхилень від норми. Але у вивченні

мови слід орієнтуватися насамперед на її усну форму, яка пов-

ніше, ніж писемна, відбиває всі її закономірності. Остання

внаслідок недосконалості буквеного позначення звуків іноді

спотворює справжнє звучання окремих мовних одиниць.

Українська мова — індоєвропей-

ська. У світі налічують від 3 500 до 5 000 мов. Усі вони за

спорідненістю поділяються приблизно на 40 сімей. Є китайсь-

ко-тибетська мовна сім'я (кількість носіїв цих мов — 1 млрд.

224 млн. осіб), семіто-хамігська (майже 262 млн. осіб), австро-

незійська (приблизно 240 млн. осіб), дравідська (192 млн.

осіб), тюркська (ПО млн. осіб), угро-фінська (24 млн. осіб) та

інші, менш чисельні. Найчисельнішою є індоєвропейська

мовна сім'я: вона налічує понад 150 мов, якими користують-

ся 2 млрд. 172 млн. осіб.

Мови індоєвропейської сім'ї об'єднують у 10 груп: індій-

ську (760 млн. осіб), романську (576 млн. осіб), германську

(425 млн. осіб), іранську (80 млн. осіб), балтійську (5 млн.

осіб), кельтську (10 млн. осіб), грецьку (12 млн. осіб), албан-

ську (5 млн. осіб), вірменську (5 млн. осіб). До індоєвропей-

ських належать і слов'янські мови, якими користуються при-

близно 290 млн. осіб.

Слов'янську групу мов поділяють на три підгрупи. До

східної підгрупи належать украшська, російська (при-

близно 170 млн. осіб) і білоруська (понад 10 млн. осіб) мови.

З а х і д н у підгрупу становлять польська (44 млн. осіб),

чеська (12 млн. осіб), словацька (5 млн. осіб), верхньолужиць-

ка (не більше 50 тис. осіб) і нижньолужицька (близько 10 тис.

осіб), мертва полабська мови. Південну підгрупу ста-

новлять сербська (13,5 млн. осіб), дуже близька до неї хор-

ватська (7 млн. осіб), болгарська (9 млн. осіб), македонська

(2 млн. осіб), словенська (2 млн. осіб) та мертва старосло-

в'янська мови.

Нині українською мовою в Україні й поза її межами

розмовляють близько 45 млн. осіб. За кількістю тих, хто

розмовляє нею, українська мова стоїть на 15—20-му місці у

світі.

ВСТУП

Поміркуйте

1. Для кого мова важливіша, цінніша — для окремої

людини чи для всього суспільства?

2. Чому людині, яка практично знає мову, добре во-

лодіє нею, варто вивчати її ще й теоретично?

3. Чи однаковий зміст мають поняття «українська мо-

ва» і «українська літературна мова»?

4. Що Ви розумієте під поняттям «правильна мова»?

5. Як Ви вважаєте, від чого залежить кількість осіб,

які користуються певною мовою, зокрема й укра-

їнською?

§2

Походження української мови

Загальні закономірності станов-

лення національної мови. Національна мова з'являється не

відразу, не раптово. її становлення триває сотні, а то й тисячі

років. Численні покоління формують мову, розвивають її, зба-

гачують, удосконалюють, наповнюють власним життєвим дос-

відом, пристосовують до свого менталітету, до природного ото-

чення, до мінливих умов життя. Мова — продукт тривалого

історичного розвитку народу.

У виникненні, формуванні й функціонуванні різних мов є

певні закономірності.

За родоплемінного ладу майже кожне плем'я мало свою

мову. Мови сусідніх племен були ше досить близькими, але

шо далі одне від одного жили племена, тим більше різнилися

їхні мови. Ось, наприклад, яку мовну картину спостерігав

М. Миклухо-Маклай 1871 р. серед примітивних племен Нової

Гвінеї: «Майже в кожному селищі своє наріччя. У селах, відда-

лених на чверть години ходи одне від одного, є вже кілька

різних слів для позначення тих самих предметів; жителі сіл,

розташованих на відстані години ходи одне від одного, роз-

мовляють іноді такими різними наріччями, шо майже не розу-

міють одні одних. Якщо мої екскурсії тривали понад один

день, мені потрібні були два або навіть три перекладачі, які

повинні були перекладати один одному запитання й відпо-

віді»

- Подібні явища й досі спостерігаються в деяких районах

Індії, в Африці.

Племінних мов було багато. Наприклад, у тій же Новій

Гвінеї ше й дотепер збереглося близько 620 мов. В Австралії на-

прикінці XVIII ст., коли сюди прийшли європейці, на 300 тис.

аборигенів було приблизно 600 мов. В Індії на початку XX ст.

налічувалося 1,5 тис. мов, нині їх — 845. У Нігерії — понад

100 мов, у Конго — близько 800. У сучасному Дагестані май-

же кожен аул має власну мову.

Те саме було колись і на теренах України. Геродот (V ст.

до н. є.), наприклад, пише, шо скіфи, відвідуючи країну аргіп-

пеїв (яка, ймовірно, лежала на південних відногах Ураль-

ського хребта), користувалися сьома мовами

. Пліній Старший

(1 ст. н. є.), говорячи про Таврику, тобто про Кримський

півострів, стверджує: «У цій землі живе 30 племен, із них 23 у

внутрішніх областях». Помпоній Мела (1 ст. н. є.) називає на

території України 16 племен. Зрозуміло, далеко не всі. Клавдій

Птолемей (11 ст. н. е.) уже більш поінформований про ці землі.

Він підкреслює: «Заселяють Сарматію дуже численні племе-

на»

, — і називає їх уже більше 60.

Насправді ж, у прадавній Україні, де люди почали селити-

ся щонайменше мільйон років тому, повинно було бути наба-

гато більше племен і мов. Якщо зіставити сучасну Україну з

іншими країнами, де ше збереглося давнє мовне різноманіття,

то можна припускати, що був такий час, коли на її просторах

жило близько тисячі різних племен із різними мовами. Ще й

тепер майже кожне село має свої діалектні особливості — то

чи це не залишки прадавніх племінних мов?

Племінні мови були досить обмежені у своїх виражаль-

них можливостях: синтаксис був бідний, морфологічні засо-

би — мало впорядковані, словниковий запас — невеликий,

кількасот, від сили тисячу або трохи більше слів. Ці мови

були нестійкими, особливо швидко могла змінюватися їхня

лексика. Тому, коли виникало об'єднання племен (добро-

вільне чи примусове), мова одного племені, сильнішого, роз-

Миклухо-Маклай Н. Н. Путешествия. М.; Л., 1940. Т. 1. С 243.

Геродот із Галікарнасу. Скіфія: Найдавніший опис України з V ст.

черед Христом. К.: Довіра, 1992. С. 37.

Античная география / Сост. М. С. Боднарский. М.: Географиздат, 1953.

200-203,

248,

320-321.

"пайки,-

-пачсо

у., ТР-ТУ

ВСТУП

виненішого, невдовзі витісняла з об'єднання інші мови й вод-

ночас сама збагачувалася за їхній рахунок. її словник помітно

збільшувався, з'являлися синоніми, розширювалися синтак-

сичні й морфологічні засоби. Мова ставала досконалішою й

стійкішою вже хоч би тому, шо нею розмовляло більше лю-

дей. Така мова могла довший час протистояти натискові ін-

шої мови.

Розглянемо, як відбувався перехід від вузьколокальних до

поширених мов.

Коли приблизно три тисячі років тому на лівий берег

Тибру, де пізніше виник Рим, прийшло плем'я латинян

(близько кількасот осіб), племена, шо там жили, говорили

зовсім іншими мовами, іноді дуже далекими від латинської

(зокрема, написів етруською мовою й досі не вдалося роз-

шифрувати). Та з часом ці племена, підкорені латинянами, ''

засвоїли їхню мову й самі стали її носіями та поширювачами.

Коли вже в 11 ст. до н. є. Римська держава завоювала ібе- *''

рійські племена на Піренейському півострові, то через своїх

чиновників і військо поширила тут латинську мову, яка схре-

стилася з іберійськими, і внаслідок їхньої тривалої взаємодії

постали іспанська, галісійська, каталанська, португальська

мови. У 1 ст. до н. є. римляни завоювали галлів, накинули їм

свою мову — і з виниклої таким чином латино-галльської

суміші врешті-решт сформувалася французька мова. Так само

на початку 11 ст. н. є. римляни принесли латинську мову да-

кам, і вона, змішавшись тут із місцевою, перетворилася на

румунську. Нині романськими мовами, в основу яких лягла

латинська мова, розмовляє понад півмільярда людей різного

етнічного походження.

Ще один приклад. В Африці, у середній течії Нігеру, пле-

м'я сонгаїв у ХНІ—XV ст. н. є. утворило державу, підкоривши

собі численні різномовні племена. Панівне становище в цій

державі посіли сонгаї: вони були намісниками, чиновниками,

з них переважно складалося військо. З часом держава сонгаїв

розпалася, але її населення й досі, хоч і входить до різних дер

жав, розмовляє накинутою йому колись сонгайською мовою

(звичайно, з різними діалектними особливостями).

Подібних прикладів історія знає чимало.

Отже, певна мова опановувала дедалі більший простір не

стільки завдяки природному приростові населення, скільки

внаслідок насильного або добровільного захоплення в її орбіту

носіїв інших мов. Найчастіше це відбувалося внаслідок підко-

рення одним племенем чи народом інших племен чи народів.

Ареал такої мови з бігом століть то розширювався в різні боки,

то звужувався; вона зазнавала то сильнішого, то слабкішого

впливу як із боку переможених мов, так і з боку мов інших

завойовників, розгалужувалася, діставала різні назви. Окремі

її відгалуження могли зникати або розростатися до нових мов-

основ. Основну ж роль в утвердженні тієї чи іншої мови зав-

жди відігравала держава, зокрема її адміністрація та військо. А

причиною різких змін у мові, появи в ній цілком нових яко-

стей були її зіткнення з іншими мовами.

Так виникли не лише романські мови (не внаслідок роз-

паду латинської мови, а внаслідок її взаємодії з іберійськими,

кельтськими та іншими мовами), а й германські, іранські,

тюркські і т. д. Так постали й мови слов'янські.

Є різні погляди на походження української мови. Біль-

шість авторів

сходяться на тому, шо українська мова почала

формуватися не раніше VI—VII ст. н. є. Проте навряд чи з та-

ким твердженням можна беззастережно погодитися. Звичай-

но, точної дати виникнення мови встановити неможливо, бо

фонетичні, лексичні й граматичні особливості, які виокрем-

люють певну мову з якогось масиву, накопичуються протя-

гом століть. Та й немає і не може бути відповіді на те, скільки

і яких рис потрібно, щоб ту чи іншу говірку вважати вже ок-

ремою мовою, а не, скажімо, діалектом. 1 все-таки поява бо-

дай однієї визначальної риси дає підстави вбачати в ньому

явищі передумову і навіть початок формування окремої мови

(хоч така мова не обов'язково може сформуватися). Отже, які

риси і коли вони почали з'являтися, що їх можна вважати пер-

шими елементами української мови як окремої, самостійної?

Якщо йдеться про українську мову, то ці риси повинні від-

різняти її насамперед від найближчих до неї мов — російської,

білоруської та інших слов'янських.

Передісторія української мови.

Як вважає більшість славістів, епіцентром поширення сло-

в'янських мов була Україна. «Те, шо слов'янська прабатьків-

щина була між Карпатами, Придніпров'ям (заходячи далеко

Історія української мови: Хрестоматія / Упор. С. Я. Ермоленко,

А. К. Мойсієнко. К.: Либідь, 1996; Півторак Г. П. Походження українців,

росіян, білорусів та їхніх мов: Міфи і правда... К..: ВЦ «Академія», 2001.