Ющук І.П. Українська мова. Вправи. Навчальний посібник

Подождите немного. Документ загружается.

ВСТУП

всебічного розвитку та функціонування, але ж гарантії віль

ного розвитку та використання й іншим мовам (“російській

та іншим”).

Гадаю, що якщо і мати претензії до десятої статті, то,

власне, до отого зазначення, що застосування мов “визна

чається законом”. Законом яким? Хоча це є претензія, влас

не, не до статті, а до самої Верховної Ради, з провини якої

(точніше — певних сил у ній) ми на довгі роки приречені ке

руватися ще усесерівським Законом про мови (1989), та й

досі не маємо розроблених і прийнятих положень стосовно

відповідальності за порушення мовного законодавства.

А в цілому ж — які претензії, здавалося б, можливі, і що

та кого з етносів, що населяють Україну, може в цих форму

люваннях Конституції не влаштовувати? (А. Погрібний).

10. Прочитайте уривок із праці І. Огієнка “Історія української

літературної мови” і зробіть висновок про один з історичних

етапів розвитку української мови.

По литовсько-польській унії 1386 року спочатку було від

вищої польської влади зовсім прихильне ставлення до “русь

кої” мови. Так, знаємо, що королева польська Ядвіга (1371—

1399) любила читати слов’янську Біблію та твори Св. отців.

Король Казимир III видав року 1347-го т. зв. Вислицький

Статут “руською” мовою, і згідно з § 11 його краківський

суддя мав судити згідно з цим Статутом. З опису 1510 р.

бібліотеки короля Сигизмунда І (1506—1548) бачимо, що він

мав щось 33 книги “руських” і тільки одну польську. Відо

мий польський учений С. Бандке писав 1815 р.: “Усі Ягелон-

чики, аж до Сигизмунда Августа, в Литві по-руськи писали,

привілеї й надання давали і навіть часом не найкраще по-

польськи вміли. Казимир Ягайлович IV (+1492 р.) більше

вмів по-руськи, як по-польськи”.

Ось тому наша українська літературна мова, мова руська,

стала помалу навіть офіційною мовою Литовсько-Руської

держави: цією мовою писано по канцеляріях урядові акти,

суджено по судах, вона була навіть домовою мовою деяких

литовських князів, нею ж написаний і збірник тодішніх

правних постанов, т. зв. Статут Литовський 1529 року, піз

ніші видання 1566 і 1588 років. У цьому Статуті навіть прав-

но забезпечено українську мову як мову офіційну держави:

Українська мова — державна

“А писарь земьский маєть поруску литерами й словы руски-

ми вси листы, выписы й позвы писати, а не иншимь єзьі-

комь й словы”. Цією ж українською літературною мовою

трохи давніш був написаний і т. зв. Судебник великого кня

зя Казимира IV 1468 р., за яким суджено скрізь, а навіть у

Кракові.

11. Прочитайте міркування мовознавця. Зробіть висновок щодо

проголошення певної мови державною в країні. Це чиясь прим

ха чи відображення об’єктивної необхідності?

Надзвичайна прихильність людини до рідної мови зумов

лена тим, що кожному народові властиві неповторні

асоціації образного мислення, які закріплюються в мовній

системі й становлять її національну специфіку. Етнічна са

мосвідомість базується передусім на рідній мові. Якщо інтер

претувати літературу як самовираження народу, то справж

нім самовираженням народу вона може бути лише тоді, коли

створена рідною мовою.

Отже, чим вища етнічна організація, тим більша роль мо

ви в її життєдіяльності. Народність ще може розпастися на

різні етноси, нація — ніколи. 1 тут найміцнішим цементую

чим чинником є мова...

Жодна держава світу не сформувалася як безнаціональна.

Єдине консолідоване суспільство може витворитися лише на

грунті спільної духовності, спільної мови, позаяк саме мова

є тим феноменом, який визначає самототожність нації. Мо

ва забезпечує нормальне функціонування національного ор

ганізму в усіх його виявах — політичному, економічному,

культурному тощо, бо саме мова — основна ознака нації. То

му боротьба за державність української мови — це боротьба

за українську державу. Втрата мови, денаціоналізація народу

призводить, як зазначав О. Потебня, до “дезорганізації сус

пільства, аморальності, спідлення”. У національній державі

ототожнюються такі поняття, як держава, нація і мова. На

віть така велика й багатонаціональна імперія, як СРСР, ото

тожнювалася у світі з російською нацією (М. Кочерган).

ВСТУП

§ 4

Стилі української мови

12. І. Прочитайте текст. Визначте основну думку в ньому.

Кожний акт мовлення (усного чи писемного) спрямова

ний на досягнення мети спілкування. Він завжди відбувається

або зафіксований у якійсь типовій ситуації. Лінгвістична

стилістика має визначити, якими мовними засобами успіш

но досягається мета, чому саме цими, а не іншими обрани

ми засобами для даного типу спілкування, за якими кри

теріями здійснюється добір мовних засобів і вибір серед них.

Стилістика пронизує всі рівні мовної системи. З мовних оди

ниць кожного рівня виділяють одиниці:

— що мають стилістичні ознаки (конотації, забарвлення),

зумовлені їхньою лексико-граматичною природою (Батьків

щина, рідний край, гарний, поганий, добро, зло, щастя, коза

ченько, матусенька, дівчинонька, личенько, гарнесенький, коха

ти, ненавидіти, роззява, хуліган тощо);

— стилістичні ознаки яких виникають на реалізації їхніх

валентностей (золота осінь, золота людина, золоті руки,

чорне золото, золото спартакіади, книга життя, полудень

віку)',

— що перебувають у якісно-експресивних опозиціях (кро

кувати — швендяти, плечі — рамена, губи — уста, обличчя

пика., голос — глас, чоло — лоб, ворота — врата)\

— що виникають оказіонально шляхом семантичних змі

щень, лексико-граматичних перетворень (приватизація, фір-

мач, совок, хрущоба, прокол, шлангувати, приводнитися, розві

шатися, туалетитись, фараонувати).

Стилістика вивчає не тільки стилістичний інвентар (мовні

одиниці), а й засоби його організації в певних типах мовлен

ня, способи добору, поєднання й використання мовних оди

ниць для створення образу типового стилістичного ефекту,

колориту. Цілі ряди мовних одиниць можуть набувати сти

лістичних ознак тільки в поєднанні, зіставленні з іншими ря

дами (наприклад, лексичні шари за походженням, емоцій

ним забарвленням, функціональним призначенням). Добір

та організація мовних засобів відбувається з урахуванням ме

ти, завдань, умов і ситуації спілкування, рольових і соціаль

Стилі української мови

них ознак його учасників, що в комплексі формує тип мов

ного спілкування. Тому стилістика вивчає виражальні мовні

засоби відповідно до типу мовного спілкування (Л. Мацько).

II. Спираючись на здобуті знання, дайте власне розгорнуте виз

начення стилістики як лінгвістичної дисципліни.

13. Прочитайте тексти. Визначте їхню стильову належність. Влас

ний висновок підкріпіть стилістично-лінгвістичним аналізом.

І. Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій

державою надано правовий статус обов’язкового засобу спіл

кування у публічних сферах суспільного життя.

Конституцією України статус державної мови надано ук

раїнській мові (частина перша статті 10). Це повністю від

повідає державотворчій ролі української нації, що зазначено

в преамбулі Конституції України, нації, яка історично про

живає на території України, становить абсолютну більшість

її населення і дала офіційну назву державі.

Положення про українську мову як державну міститься у

розділі І “Загальні засади” Конституції України, який закріп

лює основи конституційного ладу в Україні. Поняття дер

жавної мови є складовою більш широкого за змістом та об

сягом поняття “конституційний лад”. Іншою його складовою

є, зокрема, поняття державних символів. Право визначати і

змінювати конституційний лад в Україні належить виключ

но народові (частина третя статті 5 Конституції України).

Положення статті 10 Конституції України, як і інших статей

розділу І “Загальні засади”, можуть бути змінені тільки у по

рядку, передбаченому її статтею 156, шляхом прийняття за

кону, який затверджується всеукраїнським референдумом.

Публічними сферами, в яких застосовується державна мо

ва, охоплюються насамперед сфери здійснення повноважень

органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими

державними органами та органами місцевого самоврядуван

ня (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємо

відносин цих органів тощо). До сфер застосування державної

мови можуть бути віднесені також інші сфери, які відповідно

до частини п’ятої статті 10 та пункту 4 частини першої статті

92 Конституції України визначаються законами (З рішення

Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року).

ВСТУП

II. Деякі інтелігенти, в Україні суші, але зорієнтовані на

російську культуру, кажуть: от “у нас” є сьогодні й те, і те, і

те (Пастернак, Платонов, Булгаков, Гроссман і т. д.), — а що

“ви” можете цьому протиставити, чим доведете свою пов

ноцінність? Хочеться їм відповісти таке. А чому “ми” по

винні комусь щось протиставляти і доводити? А “ви” хто

такі? Прибульці з планети Альфа Центавра? Конквістадори з

загонів Пісарро чи ватаг Єрмака? Янкі на землях індіанців?

“Ви” такі ж сини цієї землі, як і “ми”, ви так само за неї

відповідаєте. Тож разом треба “доводити”, разом треба тво

рити українське культурне життя...

У недоброзичливців української мови або цинічно байду

жих до неї є в стратегічному резерві один аргумент — абсо

лютно невідпорний, як вони вважають, просто “нищівний”:

мовляв, український народ сам відмовляється від своєї мови.

Люди самі не хочуть. Не нав’язувати ж їм українську мову,

книжку, школу силоміць. Недемократично буде. Я б порадив

тим, хто так говорить, бодай на хвильку задуматися: що во

ни говорять. Якого історичного й політичного змісту цей

“аргумент”. Досі історія не знала жодного випадку, щоб

цілий народ — та ще який: п’ятдесятимільйонний! з великою

історією, культурою, літературою! — сам, добровільно зрікав

ся своєї мови. Виходить, ми перші? Тож яким мало б бути

суспільство, яке довело свій народ до такого стану?!

На щастя, все це далеко не так. Не відмовляється ук

раїнський народ від своєї мови, хоч окремі люди відмовля

ються. Таке вже приписували йому і сто, і двісті років тому,

та дарма — саме за цей час він народив нову могутню літе

ратуру, дав своїй мові нову досконалість (/. Дзюба).

III. Браття! Якою мовою повинен звертатися з молитвою до

Бога кожний народ? Здавалося б, що й питання про це не

повинно бути. Звичайно, лише тою мовою чоловік і може

звертатися до Отця Небесного, якою розмовляє з батьком, з

матір’ю, з своїми рідними, — цебто своєю рідною мовою.

Особливо Богослужіння повинні обов’язково відправлятись

у церкві рідною мовою, найбільш зрозумілою народу, бо ж

мета Богослужіння є наука народу, відживлення його релі

гійного настрою, а цього можна найкраще досягти рідною

мовою. Сам Христос звертався з наукою до народу його рід-

Стилі української мови

ною арамейською мовою, а апостол Павло прямо каже, шо

в церкві краще п’ять слів промовити зрозумілою мовою, щоб

і інших навчити, ніж десять тисяч слів чужою мовою, для на

роду незрозумілою (І Кор. 14 : 19). 1 як би на те, щоб раз на

завжди благословити рідну мову кожного народу для церковно

го благовістя, Дух Святий в мент Зшестя Свого на всесвітніх

благовісників — апостолів — дав їм силу славити Бога всіма

мовами й говірками тих прочан, що з усього світу зійшлись

на свято П’ятидесятниці в Єрусалим.

Але те, що так природно, так ясно для кожного чоловіка,

цілком затьмарив і збаламутив у церкві її ієрархічний устрій.

Хоч мова кожного народу є найкращий дар Божий для ньо

го, а “від Отця світу сходить лише всяке добре даяння і вся

кий звершений дар” (Як. 1 : 17), але церковні ієрархи поді

лили й мови для своїх церков на священні, що ними можна

до Бога звертатися і слово Боже слухати, і мови прості, що

їх вживати в церкві ніяк не можна, що це буде великий гріх...

...В Українській церкві, за її вільного життя, були вже

спроби перекладу Св. Письма рідною мовою, можна було

сподіватись, що вона і в відправах Богослужень перейде на

рідну мову, але з тих часів, як її підбито під Московського

патріарха, всякі спроби наблизити церковну відправу до на

родного розуміння категорично припинено. Московські

ієрархи й до останнього часу твердять, що народна мова — це

низька, базарна, — що нею лише сваритися можна, а моли

тися великий гріх. В наші часи слов’янська мова для нашого

народу вже зовсім не зрозуміла, але ієрархам до цього діла не

ма, — їм аби духівництво вміло правити по-слов’янському,

хоч і без розуміння, а про народ байдуже... (В. Липківський).

IV. Та потроху й до одежі Наталя звикла.

Але ніяк не могла звикнути до панської мови. Вона її ду

же погано розуміла. їй казано надіти іншу “юпку”, а вона не

розбирала, шо це говориться про спідницю, і вдягала пальто —

ту юпку, шо зверху вдягають; її посилано в “чулан”, а вона

йшла навмання в якусь хату, бо не знала, шо воно і де воно

той ’’чулан”; їй велено вчитися “прилежно”, а вона ніяк не

могла зрозуміти — навіщо це, як вчишся, треба лежати, ко

ли їй краще сидіти. Багато її подруг, хоч і самі такі були

спершу, але тепер сміялися з неї, а Олександра Петрівна зва-

ОС

ВСТУП

ла її нерозумною й казала, що вона зовсім погано вчиться.

Наталя справді погано вчилася, але не через те, що ніби не

розумна була, ні! Вдома вона все розуміла, дотепна була роз

мовляти, знала безліч казок та пісень...

А як вона щиро вчила ті завдання, скільки вона працюва

ла, щоб їх знати, щоб не бути посміхом усьому класові! І не

могла, досі не могла подужати незрозумілої книжки. І ця

книжка робила з її головою щось дивне... Написано “масло” —

може, це й справді те масло, про яке досі знала Наталя, а мо

же, й щось зовсім інше: адже думала вона, що “орать” — це

на полі орати, а сьогодні її вилаяно дурною й сказано, що це

значить — репетувати; або от учора: вона думала, що “рожа”

то квітка така, а їй кажуть, що це — пика... Може, й з мас

лом так буде. І потроху Наталя зовсім перестала вірити своїй

голові; вона вірила тільки тому, що скаже вчителька, а своя

думка в неї замирала, переставала жити, працювати. Дівчина

справді ставала дурною (Б. Грінченко).

§ 5

Мова як система

14. І. Прочитайте уривок з підручника “Вступ до мовознавства”.

Наведіть свої приклади систем і зіставте їх з мовою як систем

ним утворенням.

Системою (гр. оиоттціа — сполучення, організація) нази

вається організована множина взаємопов’язаних елементів.

Реальна система, отже, має три ознаки: 1) множинність еле

ментів, 2) організованість їх, 3) взаємопов’язаність їх. Прик

лади систем: годинник, Сонячна система, суспільство. У

кожній з цих систем усі три ознаки системності є настільки

виразними, що не потребують доведення.

Інакше з мовою. Тут самоочевидними ознаками є тільки

множинність елементів (у кожній мові є багато, скажімо,

морфем чи слів) і організованість їх. Можна навіть сказати,

що мова є взірцем високої організованості. У ній все регла

ментоване, підпорядковане певним правилам. Вільно сказа

ти зелений дуб, зелена липа, але не вільно — “зелений липа”,

“зелена дуб”. Можна утворити пестливі похідні з суфіксом

Мова як система

-ик від слів брат, віл, серп, але не можна — від слів сестра,

вівця, коса.

Взаємопов’язаність елементів у мові не є самоочевидною і

потребує доказів. Ця ознака системи проявляється в тому, що

між її елементами встановлюються певні відношення (інакше

залежності, або кореляція). Відношення елементів системи

бувають фізичними і чистими. Обидва ці види відношень є в

мові.

Фізичними називають такі відношення, за яких один еле

мент породжується іншим (як слово братик породжується

словом брат) або змінюється під впливом іншого (як слово

кто змінилось на хто: проривний звук [к] під впливом нас

тупного проривного [т] змінився на щілинний [х]). Фізични

ми іноді вважають також відношення типу зелений дуб і вза

галі форми зв’язку слів у реченні.

Чистими є такі відношення елементів системи, за яких ці

елементи прямо, фізично не діють один на одного, призво-

дячи до якихось видозмін, а протиставляються один одному

і завдяки цьому підтримують своє існування як різні елемен

ти. Тому такі відношення називаються ще протиставлення

ми, або опозиціями. Так, і в укр. Добре, і в нім. Dorf “село”

початковий звук [д] вимовляється твердо. Але в українсько

му слові ця вимова означає, що даний звук належить до гру

пи твердих приголосних, а в німецькому слові вона нічого не

означає. Справа в тім, що в українській мові є м’які приго

лосні, наприклад |д'| у словах діти, дядько, а в німецькій їх

немає, там усі приголосні тверді (крім м’яких за природою).

Тому в українській мові є відмінні, протиставлені категорії

твердих і м’яких приголосних; одна група елементів проти

ставляється іншій, і цим забезпечується існування обох груп.

А в німецькій мові у зв’язку з відсутністю м’яких приголос

них категорія твердих приголосних також відсутня, бо озна

ка твердості не відрізняє приголосні німецької мови від жод

ної іншої групи приголосних.

Наявність відношень між мовними одиницями і доводить,

шо мова становить собою систему. Як бачимо, роль відно

шень в організації мови дуже велика. Можна сказати, що від

ношення — це складники, компоненти системи, що до скла

ду мовної системи входять як елементи, так і відношення між

ними (Ю. Карпенко).

ВСТУП

II. Опишіть, у чому полягає системний характер мови як засобу

спілкування.

15. Прочитайте статтю зі “Словника української мови” (в скоро

ченому вигляді). Чи правомірно протиставляти поняття, позначу-

вані словами мова і мовлення? Які між ними відношення?

МОВА, и, ж. 1. Здатність людини говорити, висловлюва

ти свої думки. Має добре слово в світі сирота... Та ніхто про

матір на сміх не спита, А Йвася спитають... Не дадуть до мо

ви дитині дожить (Шевч., І, 1951, 41).

2. Сукупність довільно відтворюваних загальноприйнятих

у межах даного суспільства звукових знаків для об’єктивно

існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил

їх комбінування у процесі вираження думок. Найбільше і най

дорожче добро в кожного народу — це його мова (Мирний, V,

1955, 314); А мова живе і рікою тече, І хвилями плещуть в ній

зміни... (Еллан, І, 1958, 247); // Різновид цього комбінуван

ня у процесі вираження думок, якому властиві ті або інші ха

рактерні ознаки. Хто нікчемну душу має, То така у нього й

мова (Л. Укр., І, 1951, 378).

3. Мовлення, властиве кому-небудь; манера говорити.

Живо й просто вилита стареча мова (Шевч., VI, 1957, 133);

Лякають дитину й дядьків погляд, і його буркотлива мова

(Стельмах, І, 1962, 343).

4. Те, що говорять, чиї-небудь слова, вислови. Поклали

шальовки соснові, Кругом наставили мисок; І страву всякую, без

мови, В голодний пхали все куток (Котл., І, 1952, 68); Старий

Семен говорив довго; його мова чимдалі пливла вільніше та

скоріше, як вода по лотоках (Коцюб., І, 1955, 42); // Розмова,

бесіда. Тільки в них [у панів] і мови було, що князі та пани вель

можнії (Вовчок, І, 1955, 107); // Звуки розмови. Нігде не чуть

людської мови; Звір тільки виє по селу (Шевч., І, 1963, 129); Не

чути було ніякого гомону й мови (Ю. Янов., II, 1958, 208).

5. Публічний виступ на будь-яку тему; промова. Раз на

мові ксьондз казав: “Не впивайтесь, люди! На тім світі вам

смола Замість вина буде!” (Рудан., Тв., 1956, 139).

6. тільки одн., чого, яка, перен. Те, що виражає собою яку-

небудь думку, що може бути засобом спілкування. Він десь

розуміє мову моїх очей, бо повертає обличчя до мене і кидає

здивований погляд (Коцюб., II, 1955, 420).

Мова як система

16 (підсумкова вправа). Підготуйте й прочитайте реферат на од

ну із запропонованих тем.

1. Українська мова давня й державна.

2. Українська мова крізь віки.

3. Живе мова — живе й народ.

4. Мова — найбільше надбання народу й людини.

5. Досконалість структури української мови.

6. Елементи сучасної української мови в “Слові о полку

Ігоревім”.

Сі