Юрій М.Ф. Основи політології
Подождите немного. Документ загружается.
181
Лекція 12. Політична свідомість
раження дійсності, як сукупність ідей, що свідомо приховують дійсне
становище речей. Досить поширеним є також і функціональне тлу
мачення ідеології як інституту інтеграції спільноти (О.Лемберг,
Г.Парсонс), за яким її соціальноісторичні джерела й детермінанти
залишаються в тіні. Нерідко поняття ідеології зводиться до визна
чення психології окремих груп і індивидів (Р.Пайпс, В.Старк, Л.Бра
ун). Якщо підсумувати раціональні оцінки й підходи до розуміння
даної форми політичної свідомості, то можна сказати, що політична
ідеологія являє собою систематизовану сукупність ідейних поглядів, що
виражають і захищають інтереси тієї чи іншої суспільної групи й ви
магають підкорення індивідуальних поглядів і вчинків якнайбільшої
кількості людства відповідній меті і завданням використання влади.
Коротко кажучи, політична ідеологія — це доктрина, що обґрунто
вує домагання якоїнебудь групи на владу або її використання, пе
редбачаючи тому ту або іншу стратегію політичних дій.
На відміну від науки (чиїм завданням є пошук істини), функції
ідеології, перш за все, зводяться до оволодіння масовою політичною
свідомістю населення, до втілення у неї своїх критеріїв оцінки тепе
рішнього й майбутнього розвитку суспільства, визначення мети й
завдань, за якими люди повинні орієнтуватися у просторі. Володію
чи яскраво вираженим характером, ідеологія повинна створювати
позитивний образ політичної лінії, що проводиться, її відповідності
інтересам того чи іншого класу, нації, держави. При цьому ідеологія
повинна не стільки займатися пропагуванням, поширенням тих чи
інших ідеалів і цінностей, скільки стимулювати цілеспрямовані дії і
вчинки громадян, партій і інших політичних асоціацій.
Виконуючи свої політичні функції, ідеологія намагається згур
тувати, інтегрувати суспільство або на базі інтересів якоїнебудь со
ціальної чи національної групи (наприклад, середнього класу, гро
мадян корінної національності тощо), або на ґрунті свідомо сформу
льованої мети, що не спирається на певні соціальноекономічні
страти чи групи населення (наприклад, ідеологія анархізму, нациз
му). Здатність реально інтегрувати населення суспільства безпосе
редньо залежатиме від того, наскільки ідеї і положення ідеології від
повідають буденним поглядам і уявленням людей про кращий стиль
життя, а також від того, чи знайде дана доктрина адекватні рівню сус
пільної свідомості форми інтеграції своїх теоретичних висновків.
Крім раціональних, теоретично обґрунтованих положень, будь
яка ідеологія передбачає деякий відрив від дійсності, проголошує мету
й ідеали, які населенню пропонуються сприймати на віру. Меншою
мірою таким нальотом колективних вірувань володіють офіційні іде
ології. Спрямовуючи реальний курс державної політики, вони лише
182
М.Ф. Юрій. Основи політології
прикрашають дійсність та ініціюють апологетичні настрої. Більша
схильність до утопічних припущень притаманна ідеології опозицій
них сил, що, як правило, очікують від влади значно більше, ніж вона
може дати, і намагаються за допомогою красивого ідеалу приверну
ти до себе якнайбільше прибічників.
Розглядаючи ідеологію як форму мотивації політичної поведін
ки групових суб’єктів, треба відзначити, що у демократичних систе
мах вона використовується переважно лише на етапах, пов’язаних з
концептуалізацією групових інтересів і їх введенням у політичне жит
тя. Намагання ж абсолютизувати її роль, тобто підкорити їй моральні,
правові, культурні та інші духовні регулятори політичних відносин
на постійній основі, по суті породжує так зване «ідеократичне» (то
талітарне) суспільство, що намагається насильницьки створити іде
али пануючої ідеології у свідомості громадян і в практичному житті.
Оскільки політична ідеологія являє собою духовне утворення,
спеціально призначене для цільової і ідейної орієнтації політичної
поведінки, необхідно розрізняти такі рівні її функціонування: тео
ретикоконцептуальний, на якому формулюються головні положен
ня, що розкривають інтереси і ідеали того чи іншого класу, верстви,
нації, держави; програмнополітичний, де соціальнофілософські
принципи й ідеали переводяться у програми, гасла й вимоги політич
ної еліти і являють собою ідейну основу для прийняття управлінсь
ких рішень та стимулювання політичної поведінки мас. Даний рівень
функціонування ідеології безпосередньо пов’язаний з діяльністю
партій, союзів, об’єднань, створених для трансляції політичних ви
мог прибічників даної ідеології. Враховуючи політичну вагу пов’яза
них з ідеологією інститутів влади, і саму її трактують як «конститую
чий елемент політики»; актуалізований, який характеризує ступінь
засвоєння громадянами мети та принципів даної ідеології і характер
їх втілення в тих чи інших формах політичної участі. Цей рівень може
характеризувати досить широкий спектр варіантів інтеріоризації цієї
ідеології: від легкої зміни ідеологічних позицій до сприйняття людь
ми своїх політичних нахилів як глибинних світоглядних орієнтирів.
Ідеології, що мають велике світоглядне значення і здатні упорядку
вати у свідомості людей хід історії, визначити принципи їх соціаль
ного мислення, є «тотальними» (К.Мангейм) або «парадигматични
ми» (Н.Пуланзас).
Суб’єкти й носії політичних відносин, що взаємодіють і керу
ються ідеологічними цінностями та метою, створюють так званий ко
мунікативний простір політики. Безперервний обмін тими чи інши
ми підходами, оцінками й судженнями про одні й ті самі або різні
політичні події політичними суб’єктами, дебати з політичного «по
183
Лекція 12. Політична свідомість
рядку денного» та інші аспекти взаємодії держави і громадян сприя
ють народженню і розпаду ідеологій, новому синтезу ідейних течій,
постійному ускладненню мотиваційної сфери політичної поведінки.
В сучасних умовах безумовний прогрес західних індустріальних
суспільств, нова роль середніх класів, соціокультурний прогрес світо
вого співтовариства радикальним чином вплинули на зміст комуні
кативного процесу та його характер. Так, падіння тоталітарних ре
жимів у колишньому СРСР і ряді країн Східної Європи послужило
могутнім поштовхом падіння авторитету й ролі «лівих ідеологій».
Перш за все це торкнулось ідеології марксизмуленінізму.
Виникнувши в середині ХІХ ст. і будучи обумовлене початко
вим, найбільш гострим етапом боротьби робітничого класу й буржу
азії, це вчення особливу увагу приділяло революційним методам пе
реходу від капіталізму до соціалізму, обґрунтуванню диктатури про
летаріату, розробці стратегії і тактики революційного робітничого
руху. Не кажучи навіть про внутрішні суперечності теоретичного ме
тоду Маркса, що значною мірою зумовили малореалістичне й досить
поверхнєве бачення історичного процесу, треба зазначити, що по суті
протягом цієї ідейної еволюції даної доктрини її прибічникам — і
особливо «марксистамленінцям» як найбільш одностороннім інтер
претаторам і догматичним послідовникам цих ідей — так і не вдало
ся вийти за межі філософії насильства, орієнтації на силові методи
зміцнення соціалізму й комунізму. Як одна з найконфронтаційних
ідеологій, марксизмленінізм відгородив себе від інтелектуального й
культурного спілкування з іншими системами політичних поглядів,
прирік себе на неминуче духовне вмирання і витіснення з політич
ної арени. На відміну від марксизму, соціалдемократична ідеологія
виходила й виходить з пріоритету поступовості історичної еволюції
суспільства в напрямку ладу соціальної справедливості й рівності гро
мадян незалежно від їх суспільного становища, збереження при цьо
му соціального та міждержавного миру. Уявлення про поступове ре
формування буржуазного суспільства, про необхідність відмови від
класової боротьби нерозривно пов’язано у цій доктрині з розумін
ням першочергового значення народної влади в політичному й еко
номічному житті, з посиленням соціального захисту трудящих і зао
хоченням робітничого самоврядування. Соціалдемократії притаман
на також сильна акцентація етичних стимулів політичного розвитку,
заперечення соціальних переваг громадян при тлумаченні їх прав і
свобод. Головну теоретичну платформу цієї ідеології складають ка
тегорії справедливості, свободи й солідарності.
Концепція «соціального партнерства», що проповідується со
ціалдемократами, яка замінила, а частково й удосконалила ідею кла
184
М.Ф. Юрій. Основи політології
сової суперечності, показала себе в умовах стабільного розвитку за
хідних країн як більш дієва, ніж марксизм, програма політичного
руху. У той же час нездійсненість ідей, що висувались соціалдемо
кратією (концепцій «демократичного соціалізму», «держави загаль
ного благоденства»), непереконливість політичних інтерпретацій су
часної ролі середніх верств, вирішення проблеми найманої праці і
ряд інших теоретичних прорахунків, значною мірою породжених тра
диційним ставленням до розуміння і змісту суспільного прогресу,
серйозно підірвали вплив даної ідеологічної течії. Велику роль у по
слабленні авторитету соціалдемократії відіграв і крах тоталітарних
режимів наприкінці 80х років, що розглядалося суспільною думкою
як поразка рідної їй ідеології.
На фоні послаблення політичної ролі «лівих» ідеологій помітно
посилили свій ідейний вплив ліберальна (неоліберальна) і консерва
тивна (неоконсервативна) ідеології. Перш за все, це пов’язано з
підтримкою цими доктринами тих цінностей і понять, які в сучас
них умовах лежать в основі демократичної організації влади у
суспільстві та взаємовідносин держави і громадянина.
Так, лібералізм ще на початкових етапах свого формування, ус
падкувавши ідейне багатство Д.Локка, А.Сміта, Т.Гоббса, які пов’я
зували свободу особистості з повагою до основних прав людини, а
також з системою приватної власності, поклав у основу своєї кон
цепції ідеали вільної конкуренції, ринку, підприємництва. Відпові
дно провідними політичними ідеалами лібералізму виступали пра
вова рівність громадян, договірна природа держави, а потім і рівноп
равність суперництва в політиці. Хоча до середини ХХ ст. ліберали
не вживали терміна «демократія» (оберігаючи таким чином головну
для них цінність — приватну власність), то потім, віддаючи належне
соціальним функціям держави, стали приділяти демократичним
цінностям значно більше уваги. Найважливішою перевагою політич
ної системи проголошувалась справедливість, а уряду — орієнтація
на моральні якості громадянина. В основу політичної програми нео
лібералів покладені ідеї консенсусу керівників і керованих, необхід
ності участі мас у політичному процесі, демократизації процедури
прийняття політичних рішень. На відміну від попередніх орієнтацій
на механічні принципи визначення демократичності (враховуючи
більшість) провідного значення набули плюралістичні форми орга
нізації політичного життя. Причому Р.Даль, Ч.Линдблюм та інші нео
плюралісти вважають, що чим слабше правління більшості, тим воно
більше відповідає принципам лібералізму. Хоча, на думку представ
ників праволіберальних течій (Ф.Хайєк, Д.Ешер), при плюралізмі
здатні формуватись механізми експропріації більшістю багатої мен
185
Лекція 12. Політична свідомість
шості, що може поставити під загрозу головні принципи лібераліз
му.
На ліберальній ідейній основі отримали розвиток багаточисленні
теорії політичної участі, партисипаторної демократії, а також елітарні
концепції, що підкріпило популярність лібералізму серед прибічників
різних моделей політичного облаштування суспільства на основі при
ватної власності, акцентувало на забезпеченні стабільності капіталі
стичних відносин. Фундаментальна ідея консерватизму, сформуль
ована ще Е.Берком у «Роздумах про французьку революцію» (1790
р.), була у визнанні протиприродності свідомої перебудови суспіль
ства. У руслі такого підходу цінності свободи, рівності та прогресу
втрачали свою першопричинність порівняно з ідеями традиціоналі
зму, наступності, ієрархічності, аристократизму. Політичними на
слідками таких установок були погляди, що розуміли свободу як слух
няність державі, стверджуючи непорушність інститутів влади капі
талістичного суспільства, які захищали «природні» привілеї власть
імущих. З часом на базі цих ідей навіть сформувалася особлива течія
— лібералізм, яка засновувалась на цінностях крайнього індивідуал
ізму і запереченні політичного втручання у підприємницьку
діяльність.
У другій половині ХХ ст. соціальноекономічні й політичні зміни
у світі примусили консерваторів перейти до більш складної аргумен
тації у апологетиці західного способу життя і демократії. Неоконсер
вативна течія (Д.Белл, З.Бежезинський, Н.Подгорец) зробила натиск
на вимогу зміни законності та правопорядку, протистояння будь
яким починанням, здатним підірвати стабільність політичної систе
ми Заходу й зменшити владу великого капіталу. У руслі цих вимог
звучали заклики посилити елітарний характер політичного керівниц
тва, ввести механізми свідомого розподілу прав і владних повнова
жень громадян у відповідності з їх індивідуальними достоїнствами.
Але навіть таке переформулювання демократичної ідеї консервато
ри намагались обґрунтувати нормами індивідуальної моралі й відпо
відальності. Так, виступаючи проти «держави соціального добробу
ту», теоретики неоконсерватизму вказували на його зв’язок з розвит
ком егоцентризму та утриманства, послабленням традиційних
інтеграторів суспільства (наприклад, внутрішньосімейних зв’язків),
що у кінцевому підсумку може призвести до перекладання людиною
своєї індивідуальної відповідальності на державу й до знищення її
громадянської відповідальності. Уміння пов’язати зрозумілі кожно
му й поширені в суспільстві цінності з завданнями політичної ево
люції західного суспільства значною мірою обумовили авторитет кон
сервативної (неоконсервативної) ідеології у суспільній думці.
186
М.Ф. Юрій. Основи політології
Чутливість громадян до індивідуальноетичних, цінніснокуль
турних аргументів і доказів дуже вплинула й на популярність хрис
тиянськодемократичної ідеології, що пов’язує політичний розвиток
з діяльністю вільних і рівноправних громадян, що керуються у своїй
поведінці нормами релігійної моралі. Взаємодіючи з ліберальнокон
сервативними ідеологіями, ці погляди рішуче впливають на масові
умонастрої в країнах Заходу. Під їх впливом у розвинутих індустрі
альних країнах формується новий політичний менталітет, який по
єднує погляди й цінності, норми й судження людей про свободу, вла
ду, засоби керівництва та управління, що раніше належали до окре
мих ідеологічних доктрин. Радикалістські ж, конфронтаційні та
догматичні ідеології користуються популярністю у досить обмеже
ного кола людей і знаходяться, по суті, на периферії політичного
життя. Причому, в міру демократизації цих суспільств сам статус іде
ології, як форми ціннісногрупової орієнтації у політиці, з часом по
ступається своїм місцем індивідуальним позиціям громадян.
В той же час у перехідних суспільних системах, а також у країнах
з високою соціальнокласовою поляризацією населення, де висока
питома вага і вплив маргінальних верств, суперечки ідеологій є про
відною лінією в еволюції політичних режимів. Тут значне місце зай
мають радикалістські ідеології (марксизмленінізм, неотроцкізм,
різні напрямки фашистської ідеології, ідейні модифікації «нових
лівих» і реакційних, фундаменталістських вчень тощо), які пропону
ють “хірургічні” методи для вирішення суспільних і політичних су
перечностей.
3. Політична психологія як елемент
політичної свідомості
Політична ідеологія активно впливає на суспільство, з’єдную
чись з психологією людей. Політична психологія, таким чином, являє
собою практичне усвідомлення суб’єкта владних відносин. Інакше
кажучи, це та сукупність духовних утворень, яка сприяє виробленню
у людини безпосередніх мотивів і установок політичної поведінки.
Якщо ідеологія є продуктом спеціалізованої свідомості, теоретичною
діяльністю групи, то психологія формується у процесі безпосеред
ньої активності громадян на основі їх практичної взаємодії між со
бою і з інститутами влади. Тому у змісті політичної психології домі
нуючу роль відіграють чуттєві й емоційні елементи свідомості, які
орієнтують її, як правило, на відображення не перспективних, а су
часних інтересів людей. Хоча здоровий глузд, закладений у політич
них емоціях, дозволяє їм досить точно й тонко відображати політичні
187
Лекція 12. Політична свідомість
взаємовідносини різних сил, правильно визначати перспективу
діяльності партій і держави.
З функціональної точки зору політична психологія демонструє,
наскільки переживання і сподівання, позитивні емоції і розчаруван
ня людей стали науковоподібними і систематизованими під ідеоло
гічним впливом, наскільки цілеспрямовано вони відображають гру
пові й загальнозначущі інтереси. І в цілому, треба сказати, що ідео
логічна доктрина не завжди стає вирішальним фактором, який
визначає зміст політичних емоцій громадян. Тим більше, що психо
логія відчуває вплив різних ідеологій і складається в процесі їх про
тиборства. Саме тому реальний зміст політичних почуттів є показ
ником духовної консолідованості класу, нації, держави як суб’єкта
влади, їх здатності до виконання тих чи інших політичних функцій.
Таким чином, коло пов’язаних з вивченням політичної психо
логії проблем досить широке: від механізмів визрівання у індивіда
психологічних потреб у владі й політиці до дослідження почуттєвих
колізій при прийнятті управлінських рішень. Але, незважаючи на те,
що інтерес до цих проблем постійно підігрівався політичною прак
тикою, перша спеціалізована праця в цій сфері з’явилася тільки в 1930
р. (Г.Ласвелл. Психопатологія і політика). З того часу було немало
зроблено для систематизації людських уявлень про цю сферу по
літичної свідомості. Але як самостійна наука політична психологія
сформувалася тільки в 6070х роках ХХ ст. у руслі західної політич
ної думки. Її теоретичним фундаментом стали політична філософія
(класична традиція представлена іменами Т.Гоббса, Д.Локка,
Т.Спенсера та інших, а досягнення новітньої політичної історії — пра
цями А.Тойнбі, Д.Оруелла, М.Сорокіна, Г.Парсона), політична со
ціологія і соціальна психологія, а також політична наука. Об’єктом
політичної психології можна вважати рефлекторні й рефлексивні ме
ханізми формування політичних уявлень у масових, групових та інди
відуальних суб’єктів влади, тонкі нитки, що зв’язують їх мислення і
практичну активність у стабільних і нестабільних політичних проце
сах, міжнародних і внутрішньополітичних відносинах.
Із змістової точки зору у політичній психології можна виділити
стійку частину (здоровий глузд, психологічний склад етносу, звичаї
тощо) і частину більш рухливу, динамічну, найбільш чутливу до пе
ребігу часу (переживання, емоції, почуття).
Перевага стійких емоцій, стереотипізація почуттів зменшує по
требу людини в політичній інформації, знижує потенціал її політич
ної участі. Більше того, закріпившись на рівні звичаїв і способу мис
лення людини, якінебудь погляди й оцінки здатні до емоційночут
тєвої трансляції (переносу) в інші соціальнополітичні ситуації. Таким
188
М.Ф. Юрій. Основи політології
чином, окремі ідеологічні оцінки і стереотипи можуть проникати в
абсолютно інші політичні умови, девальвуючи значення актуальних
ідеологічних вчень і стимулюючи девіантну поведінку громадян.
Реакція через психологічний настрій громадян тих чи інших іде
ологічних вимог і їх оцінка має потрійний характер. Перш за все, фор
мування мотивів політичної поведінки громадян залежить від різно
го ступеня емоційного сприйняття ними таких основних ідеологіч
них форм, як політичний ідеал, принципи й норми. Звичайно, в кожної
окремої людини формується своє вибіркове ставлення до цих ідео
логічних утворень. Тому їх психологічна привабливість, здатність
вплинути на поведінку людей є індивідуальною для кожного політич
ного суб’єкта. І все ж з точки зору формування масових форм пове
дінки слід зазначити, що більш безпосередній і ефективний вплив
на виникнення психологічних мотивацій політичної активності лю
дей мають нормативні вимоги, які виражають як політичну мету груп
і верств, так і засоби, що пропонуються для їх реалізації.
Психологічна мотивація політичної поведінки суб’єктів опосе
редковується також груповими формами свідомості, тобто уявлення
ми тих соціальних і функціональних груп, через які людина реально
включається в політичні відносини. Інакше кажучи, від розуміння
людиною співвідношення спільних і колективних інтересів, психо
логічного клімату, що діє в групі, звичок і стереотипів, що склалися,
також залежить визначення провідних політичних установок і форм
політичної поведінки. Тому для розуміння даних особливостей фор
мування політичних почуттів необхідно враховувати специфіку
різних груп. Традиційно як провідні групові утворення виступають
великі групи, до яких можна віднести класи, верстви, територіальні
утворення, а також малі групи: мікросоціальні об’єднання людей,
референтні утворення і окремі політичні асоціації. Кожна з цих груп
відрізняється тимчасовим або постійним характером існування, пе
реважанням організованих чи стихійних зв’язків тощо. І кожна з них
накладає на процес засвоєння людиною норм і традицій, ідеалів і
принципів свій специфічний відбиток.
Невід’ємною складовою частиною політичних почуттів і емоцій
є сукупність індивідуальних уявлень, тих психічних утворень, які по
роджені практикою міжособових зв’язків і стосунків з іншими суб’єк
тами й інститутами влади. Облік фактів, що обумовлюють спе
цифічність персональних чуттєвих уявлень суб’єкта влади, визначен
ня їх здатності до його психічного збудження, можливості суперечити
не тільки груповим поглядам, а й особистому досвіду — все це до
повнює картину формування політичної психології і чуттєвих ме
ханізмів реалізації ідеологічних доктрин.
189
Лекція 12. Політична свідомість
Взаємодія ідеологічних і психологічних елементів створює мож
ливість порізному інтерпретувати їх співвідношення при поясненні
політичної поведінки суб’єктів. Більшість західних вчених виходить
з визнання самодостатнього значення психології при формуванні
мотивів і установок політичної поведінки. На основі такого підходу
всі причини виникнення демократії і тиранії, революцій і реформу
вань однозначно зводяться до психологічних основ політичної по
ведінки. Навіть масові суспільнополітичні рухи пояснюються пси
хологічними якостями індивіда або малої групи (Е.Фромм, Г.Олпорт,
Е.Бочарус).
У зв’язку з цим не можна не згадати про психоаналіз, який розг
лядає поведінку людини як дії, обумовлені підсвідомо накопичени
ми, приховано політизованими почуттями. Таким чином, у сферу те
оретичного аналізу потрапляють «тонкі» психологічні механізми ут
ворення і розпаду політичних мотивацій, рух інтеріорних,
ірраціональних політичних образів, що підсвідомо ідентифікують
людину з суб’єктом влади.
Основоположниками вчення про неусвідомлену мотивацію
людської поведінки традиційно вважаються Г.Лейбніц і В.Спіноза,
значними є також внески Ф.Ніцше, А.Шопенгауера. Успадковуючи
ці традиції, психоаналітична теорія бере свій початок з праць З.Фрей
да, Г.Булліта, Г.Ласвелла (30ті роки ХХ ст.). Основою психоаналі
тичного пояснення політичної поведінки є теорія фрустрації, зміст
якої полягає в тому, що підсвідомі сексуальні мотиви (лібідо) за до
помогою «переносу», «заміщення», «сублімації» трансформуються у
інші, в тому числі й у політичні бажання. Пізніше Фрейд уточнив,
що не тільки Бог Любові — Ерос, але й Бог Смерті, що бореться з
ним, — Танатос також стимулює політичну поведінку людини (через
почуття «очікування смерті»).
Таким чином, у психоаналізі політична поведінка розуміється як
процес саморозгортання особистості, її самодетермінації вроджени
ми причинами, які не залежать від зміни соціальнополітичного про
стору. Так, у руслі цього підходу теоретики «компенсаторної» докт
рини (Г.Ласвелл, Д.Барбер) трактували політичну участь як форму
компенсацій психологічних патологій, комплексу неповноцінності
людини, внаслідок отриманих нею в дитинстві травм. Тому, з їх точ
ки зору, однією з найважливіших вимог встановлення соціальнопо
літичної гармонії в суспільстві є відновлення нетравмованої дитячої
психіки.
У процесі еволюції психоаналітичної концепції ідея сексуальної
обумовленості людської поведінки дістала двоякий розвиток. З од
ного боку, розвивалося традиційне розуміння політичної активності,
190
М.Ф. Юрій. Основи політології
обумовлене вродженими сексуальними причинами. При цьому ви
моги модифікації, перетворення цих людських стимулів у благо
надійні) з погляду пануючого культурного середовища) форми підко
ряли людину домінуючим політичним нормам і відносинам.
З іншого боку, сексуальність розглядалась як показник незадово
лення людини відносинами, що склалися, тобто — як фактор, що
штовхав її до переборення існуючого порядку, виходу за межі даних
політичних і соціокультурних норм (А.Адлер, Ш.Лакам, К.Юнг). Та
ким чином, «бажання» розумілось вже як вид творчого потягу людсь
кої активності, яке відкривало під рефлекторною оболонкою свідо
мості нереалізованість людської натури, індивідуальності, а, відповід
но, знаходило у підсвідомій мотивації ціннісний, культурний зміст.
У наш час на Заході психоаналітичні методи вивчення політич
ної поведінки найбільш яскраво виражені в «глибинних» досліджен
нях діяльності політичних лідерів (Р.Лейм, Д.Брунер, Р.Уайт), у по
будовах рольових типологій політичної поведінки й при аналізі
міжнародних конфліктів і політичних інститутів.
Теми доповідей і рефератів
• Проблеми інституціоналізації громадської думки в посткому
ністичних суспільствах.
• Політичні стереотипи в системі політичних уявлень сучасної
України.
Література:
Грушин В.А. Массовое сознание: опыт определения и проблемы
исследования. — М.,1987.
Мамут Л.С. Этатизм и анархизм как типы политического созна
ния. — М.,1989.
Оссовський В. Проблема інституціоналізації громадської думки
//Політологічні читання. — 1992. — №2.
Сергиенко П.А. Массовое политическое сознание. — К.,1991.
Современные и зарубежные исследования политической куль
туры и политических инструментов. — М.,1987.
Терлецкий В.Н. Жизненная позиция личности: проблемы ме
тодологии и теории. — К. — Одесса,1990.
Утопия и утопическое мышление. — М.,1991.
Федотова В. Демократия, культура, нация //Философские на
уки. — 1990. — №8.
Шацкий Е. Утопия и традиция. — М.,1990.