Юрій М.Ф. Основи політології
Подождите немного. Документ загружается.
11
Лекція 1. Політологія як наука
Приблизно в той же період відбувається становлення політич
ної науки як самостійної, незалежної академічної дисципліни. В
1857 р. в Колумбійському коледжі США Френсісом Лібером ство
рюється кафедра «Історія і політична наука», у 1880 р. тут же орган
ізовується перша школа політичної науки. В 1903 р. створена Амери
канська асоціація політичних наук, яка налачує нині більше 16 ти
сяч членів.
Паралельно відбувається процес перетворення політології в са
мостійну наукову й навчальну дисципліну в Європі. Тут протягом ба
гатьох століть політична наука розвивалась головним чином у дис
циплінарних рамках філософії і теорії держави і права, юридичних
наук, переважав інституціональний підхід у політиці. Важливий вклад
у становлення сучасної політології внесли такі європейські учені, як
М.Вебер, Р.Міхельс, Г.Тоска, В.Парето, А.Зігфрід, А.Токвіль,
К.Маркс, Ф.Енгельс тощо.
В Україні наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. політична наука
розвивалась досить інтенсивно. Помітний вклад у світову політичну
думку внесли С.Подолинський, М.Драгоманов, М.Павлик,
М.Міхновський, І.Франко, М.Грушевський, В.Липинський, Д.Дон
цов, М.Хвильовий, В.Винниченко.
На початку ХХ ст. процес виокремлення політології в самостійну
академічну дисципліну в основному завершився. Активізації і інтен
сифікації політичних досліджень сприяло створення в 1949 р. під ке
рівництвом ЮНЕСКО Міжнародної асоціації політичної науки, яка
продовжує свою плідну діяльність і в наші дні.
Така коротка історія виникнення і розвитку політології. В ко
лишньому СРСР цій науці явно не пощастило. Включно до другої
половини 80х років на політології лежало ідеологічне табу. Вона
трактувалась як антинаука, буржуазна наука тощо. Несміливі спро
би створення «марксистськоленінської політичної науки» і активі
зації політичної думки не мали успіху. Окремі політичні досліджен
ня здійснювались у організаційних рамках історичного матеріаліз
му, наукового комунізму, історії КПРС, інших ідеологізованих
дисциплін. Однак їх дійсно наукові, евристичні можливості були над
звичайно обмежені догмами офіційного марксизму й загальним ста
ном суспільствознавства як служниці влади.
Після здобуття Україною незалежності відбувається, так би мо
вити, «політологічний ренесанс», який, однак, ховає в собі небезпе
ку значної компрометації цієї науки внаслідок широкого напливу
дилетантизму і непрофесіоналізму, слабкого знайомства політологів
з досягненнями світової науки, спробами приручити політологію,
зробити її зовнішньо респектабельною служницею нової влади. І все
12
М.Ф. Юрій. Основи політології
ж, незважаючи на труднощі, політична наука поступово посідає на
лежне їй місце в системі суспільствознавства, дедалі помітніше впли
ває на реальні політичні процеси, будівництво демократичної дер
жавності. Так що ж вивчає політологія?
2. Предмет політології
У політології, як і в переважній більшості інших наук, питання
про її предмет трактується далеко не однозначно, щодо цього є різні
погляди. Перша група визначень виходить з того, що політологія у
власному, вузькому розумінні являє собою лише одну з наук про по
літику. Її предмет не охоплює всю політичну проблематику, яка вив
чається не тільки політичною наукою (політологією), а й такими важ
ливими політичними дисциплінами, як політична соціологія і пол
ітична антропологія, а також іншими, відносно периферійними
політичними науками: політичною філософією, політичною геогра
фією, політичною психологією, політичною біологією тощо.
У рамках цього підходу особлива увага приділяється співвідно
шенню політології і політичної соціології як основних політичних
дисциплін, предмети яких досить близькі. При цьому політична со
ціологія звичайно розглядається як похідна стосовно соціології і
політології наука, що охоплює їх спільні, перехресні сфери. Вона
вивчає взаємовідносини між суспільством і державою, між соціаль
ним ладом і політичними інститутами, не аналізуючи ці інститути
як такі.
Політологія ж традиційно займається переважно інституційним
аспектом політики, і перш за все облаштуванням і діяльністю держа
ви, всього механізму політичної влади. Ці дві науки можуть мати
спільний об’єкт дослідження, але при його вивченні різняться пізна
вальними інтересами і методами аналізу, відображають його спе
цифічні аспекти.
Викладені вище погляди на предмет політології мають достат
ньо розтяжне поняття. Вважається, що в них є як свої сильні, так і
слабкі сторони. Достоїнством цієї точки зору є диференційований
підхід до політичних наук, який сприяє поглибленню пізнавального
процесу, орієнтація на використання різних методів аналізу політич
них об’єктів, на виділення різнобічних специфічних галузей політич
них знань. Водночас сутнісна слабкість відзначеної вище позиції про
являється в недостатньому врахуванні цілісності політичної сфери,
взаємозв’язку різнобічних політичних явищ.
Роздрібненість політичних досліджень на окремі галузі,
відсутність узагальнюючої політичної науки не дають змоги повною
13
Лекція 1. Політологія як наука
мірою відобразити єдність політики, її системні якості, створюють не
зручності при реальних наукових дослідженнях політичних явищ і ака
демічному вивченні політичної теорії. Залишаючись у рамках окре
мих дисциплін даної класифікації політичних наук, практично немож
ливо отримати цілісні уявлення про найважливіші політичні інститути,
наприклад партії. Підходячи до цього об’єкта з погляду вузькотракто
ваної політології, ми вивчимо головним чином лише його інституціо
нальний аспект, організаційні партійні структури. В той же час зали
шаються за рамками дослідження соціальний склад цих організацій і
їх прибічників, вплив на діяльність партій економічних інтересів і
структур, соціокультурного середовища і традицій. Вивчення всього
цього буде вже завданням не політології, а політичної соціології (в да
ному випадку соціології політичних партій). Строго дотримуючись та
ких дисциплінарних кордонів, ми зможемо отримати фрагментарні
знання. В силу всього цього, трактування політології як однієї з по
літичних дисциплін і обмеження її предмета переважно інституціо
нальним аспектом політики вважається недоцільним.
Друга група авторів фактично ототожнює політологію і політич
ну соціологію як найбільш загальні науки про політику. «Політичну
науку, — пише М.Гравітц, — можна визначити як вивчення того, як
люди використовують інститути, що регулюють їх сумісне життя, і
вивчення ідей, які призводять до руху людей, незалежно від того,
створені ці ідеї ними самими чи отримані від попередніх поколінь.
Можна сказати, що в предметі політичної науки тісно переплетені
ідеї, інститути і люди»
1
. Цю точку зору, яка розглядає політологію і
політичну соціологію як синоніми, поділяють М.Диверже і ряд інших
відомих політологів. М.Хеттіх, фактично ототожнюючи предмети цих
наук, бачить специфіку політології головним чином лише в прак
тичній спрямованості, застосуванні її висновків. Деякі автори, як
О.БергШлоссер, ототожнюють з політичною наукою лише політич
ну соціологію, яка розуміється в широкому значенні.
Ототожнення політології і політичної соціології і їх трактування
як за своєю суттю однієї, спільної науки про політику дозволяє відоб
разити в політичних дослідженнях цілісність політичної сфери й та
ким чином уникнути фрагментарності політичних знань. Водночас у
цьому випадку втрачається диференційований підхід до політики або
ж, меншою мірою, недостатньо враховується множинність політич
них дисциплін, і, частково, специфіка аналізу політики. До того ж при
ототожненні політичної соціології з політичною наукою виникає пи
тання про відношення до неї несоціологічних політичних дисциплін,
таких, наприклад, як політична філософія, політична психологія тощо.
_______________
1
Пэнто Р., Гравитц М. Методы социальных наук.— М., 1970. — С. 190.
14
М.Ф. Юрій. Основи політології
Вважається, що уникнути зазначених вище і деяких інших не
доліків перших двох точок зору на предмет політології і її співвідно
шення з іншими політичними науками дозволяє третя точка зору на
це питання. Вона розглядає політологію як загальну, інтеграційну на
уку про політику в усіх її проявах, яка вважає складовими політичну
соціологію, політичну філософію, теорію держави і права, політич
ну географію і всі інші політичні дисципліни. З цього приводу
Дж.Сарторі вказує на те, що необхідно відмовитись від поганої звич
ки перетворювати політичну науку в однині в множинні політичні
науки. У зв’язку з цим доречно провести аналогію з філософією, яка,
будучи єдиною наукою, в той же час включає економічну філософію,
філософію моралі, історії тощо.
Свідченням широкого світового визнання такої позиції є вжи
вання терміна «політична наука» в однині в назві всесвітньої органі
зації політологів — «Міжнародна асоціація політичної науки».
Міжнародний колоквіум політологів, що відбувся в Парижі в 1948 р.
під егідою ЮНЕСКО, також прийняв рішення використати термін
«політична наука» в однині. І все ж до цих пір повної згоди в питанні
про трактування політології не досягнуто. Багато в чому це пояс
нюється різними національними традиціями в використанні політич
них термінів, непропорційністю розвитку окремих політичних дис
циплін в Європі й Америці, плюралізмом наукових шкіл і напрямків
політичної думки.
Незважаючи на зазначені вище розходження в трактуванні пред
мета політології, більшість учених згодні з тим, що політична наука в
своїй основі єдина і в той же час внутрішньо диференційована, і в
цьому розумінні стосовно конкретних галузей політичних знань за
кономірно говорити про цілий ряд політичних наук як теоріях се
реднього і нижнього рівнів, що виступають специфічними галузями
єдиної політичної науки.
Таким чином, політологія, визначена в найзагальнішій формі, являє
собою науку про політику і її взаємовідносини з людиною і суспільством.
Така дефініція політології була б до певної міри тавтологічною без роз
криття суті політики як її предмета (тому що тут одне політичне яви
ще визначається через інше, також політичне явище). Охарактеризу
вати зміст політики в загальній формі можна з допомогою різних спо
собів. Один із них — перерахування найважливіших складових
предмета політичної науки. До них відносяться політична свідомість і
культура (політичні інститути і, перш за все, держава і партії); суб’єкти
політики (особистість, зацікавлені групи, еліти та лідери тощо); внут
рішньодержавні й міжнародні політичні стосунки (політичний про
цес як динамічна характеристика політики).
15
Лекція 1. Політологія як наука
Можливе виділення і інших параметрів предмета політичної на
уки, наприклад: 1) нормативні ідеї (програми, декларації, інструкції,
правові та інші норми); 2) відношення влади й політичного пануван
ня; 3) суб’єктивні установки; 4) інститути. Перерахування змісту
предмета політології не може бути вичерпним і залежить від дослід
ницького підходу, ступеня деталізації політичних явищ, а також на
укових методів.
3. Методи політології
Методи, що застосовуються політичною наукою, дозволяють
глибоко і всесторонньо пізнати її предмет, характеризують рівень її
розвитку й евристичні можливості. Які ж методи використовує по
літична наука?
В принципі це можуть бути будьякі методи, що застосовуються
наукою. Однак не всі прийоми та способи дослідження мають для
політології однакове значення. Найбільш важливі й часто викорис
товувані нею методи можна поділити на три групи.
Перша з них — загальні методи дослідження політичних об’єктів
(деколи їх називають підходами). Вони відрізняються безпосереднім
спрямуванням на об’єкт, що вивчається, і або дають його специфіч
ну інтерпретацію (наприклад, системний або діяльний методи), або
орієнтують на особливий підхід до нього (порівняльний і історич
ний методи). Які найважливіші методи цієї групи?
Перш за все, це соціологічний підхід. Він передбачає визначен
ня залежності політики від суспільства, соціальної обумовленості
політичних явищ, у тому числі впливу на політичну систему економ
ічних відносин, соціальної структури, ідеології і культури. В своїх
крайніх жорстко детерміністських формах соціологічний підхід ши
роко представлений у марксистських трактуваннях політики як над
будови над економічним базисом, як відношення між класами, на
ціями і державами (В.Ленін). Цей метод яскраво виражений і в теорії
зацікавлених груп А.Бентлі, який розглядає політику як сферу супер
ництва різних суспільних груп, що переслідують власні інтереси.
Соціологічний метод по праву посідає одне з центральних місць в
політичній науці, багато в чому визначає специфіку політичної со
ціології.
Одним з його найбільш широко застосовуваних проявів є куль
торологічний підхід, що орієнтує на виявлення залежності політич
них процесів від політичної культури.
Протягом усього періоду свого існування політична наука в бага
тьох випадках базується на нормативному, або нормативноціннісно
16
М.Ф. Юрій. Основи політології
му підході. Він передбачає вияснення значення політичних явищ для
суспільства й особистості, їх оцінки з точки зору загального блага, спра
ведливості, свободи, поваги до людської гідності тощо. Цей підхід
орієнтує на розробку ідеалу політичного устрою і шляхів його прак
тичного втілення. Він вимагає виходити з відповідного і бажаного, із
етичних цінностей та норм відповідно до них будувати політичні інсти
тути й поведінку. Нормативний підхід піддається критиці за ідеаліза
цію політичної дійсності, відірваність від реальності, абстрактність
багатьох побудованих на його основі політичних конструкцій. Його
певна слабкість проявляється в релятивності ціннісних суджень, їх за
лежності від світогляду, соціального становища й індивідуальних особ
ливостей людей. І все ж, незважаючи на певну обмеженість, цей підхід
необхідний для політичної науки, оскільки він, у поєднанні з антро
пологічним і іншими методами, надає політиці етичний, людський
вимір, моральне обрамлення.
На відміну від нормативного підходу функціональний метод ви
магає вивчення залежності між політичними явищами, що проявля
ються в досвіді, наприклад, у взаємозв’язках між рівнем економіч
ного розвитку й політичним ладом, між ступенем урбанізації насе
лення і його політичною активністю, між кількістю партій і виборчою
системою тощо. Цей метод передбачає абстрагування від етичної
оцінки політики й ґрунтується на позитивістській орієнтації дослід
ника. Одним з перших функціональний метод в політології широко
використовував Н.Макіавеллі, проголосивши відмову від релігійних
догм і етичних цінностей при вивченні політики, необхідність ана
лізу реального життя у всій його суперечності.
Специфічним розвитком і якісним збагаченням функціоналі
стських установок виступає біхевіористський метод, який претендує
на максимальну науковість у політичних дослідженнях порівняно з
іншими методами. Біхевіоризм вимагає застосування до політики
методів, що використовуються в природничих науках і конкретній
соціології. Його суть полягає у вивченні політики через конкретні
дослідження різної (вербальної, практичної, усвідомленої і підсвідо
мої) поведінки окремих особистостей і груп. Цей метод вимагає екс
пліцитності, тобто чіткості вираження і визначення дослідницької
процедури, та верифікації перевірки знань досвідом.
Своє детальне обґрунтування стосовно політології біхевіоризм
дістав у книзі Вудро Вільсона, яка вийшла в 1880 р., і з тих пір посів
одне з провідних місць у політичній науці, особливо в США. Конста
туючими засадами цього методу виступають такі парадигми: 1) полі
тика має особистісний вимір. Колективні, групові дії людей так чи
інакше започатковуються від поведінки конкретних особистостей,
17
Лекція 1. Політологія як наука
які є головним об’єктом політичного дослідження; 2) домінуючими
мотивами політичної поведінки є психологічні мотиви, які, звичай
но, можуть бути соціально обумовлені, але можуть мати і специфіч
ну, індивідуальну природу; 3) в політології можуть використовува
тися досягнення інших наук, у тому числі й природничих, оскільки
моделі (зразки) поведінки людей подібні в різних ситуаціях і різних
видах діяльності, наприклад, поведінка службовця промислової кор
порації і державного чиновника; 4) політичні явища вимірюються
кількісно, що відкриває перед політологією широкі можливості ви
користання математичних та інших методів, статистичних даних,
результатів анкетних та інших опитувань, комп’ютерної техніки.
Широке використання біхевіористського підходу спричинило справ
жню революцію в політології.
До функціоналістськи, позитивістськи орієнтованих методів на
лежить структурнофункціональний аналіз. Він передбачає розумін
ня політики як певної цілісності, системи, що володіє складною
структурою, кожний елемент якої має певне призначення і виконує
специфічні функції (ролі), спрямовані на задоволення відповідних
потреб системи і її очікувань. Діяльність елементів системи ніби зап
рограмована загальною структурною організацією, безпосередньо
займаними ними позиціями і виконуваними ролями. Структурно
функціональний метод широко використовувався К.Марксом,
Т.Парсоном і багатьма іншими соціологами та політологами. Він
виступає одним із принципів системного аналізу.
Системний підхід до політики вперше був детально розробле
ний в 50х — 60х роках ХХ століття Т.Парсоном і, особливо, Д.Істо
ном. Суть цього методу полягає в трактуванні політики як цілісно
го, складно організованого механізму, що саморегулюється, і який
перебуває в безперервній взаємодії з навколишнім середовищем
через «вхід» і «вихід» системи. Політика прагне до самозбереження
і виконує в суспільстві (за Д.Істоном) дві найважливіші функції: 1)
розподі цінностей і ресурсів; 2) забезпечення, прийняття більшістю
громадян розподільних рішень як обов’язкових (більш детально си
стемний метод в політології буде охарактеризований у лекції 15). За
порівняно малий термін системний підхід в політиці показав свою
конструктивність і представлений у різних теоріях політичних сис
тем.
Інституціональний метод поряд із нормативним включно до по
чатку ХХ ст. був пануючим у політичній науці. Він орієнтує на вив
чення інститутів, за допомогою яких здійснюється політична
діяльність, тобто держави, партій, інших організацій і об’єднань,
права, урядових програм та інших регуляторів політичної діяльності.
18
М.Ф. Юрій. Основи політології
Антропологічний підхід багато в чому протилежний соціологіч
ному методу. Він вимагає вивчення обумовленості політики не соц
іальними факторами, а природою людини як родової істоти, яка має
інваріантний набір основоположних потреб (в їжі, одязі, житлі, без
пеці, вільному існуванні, духовному розвитку тощо). Він виходить із
трьох найважливіших принципів: 1) постійності, інваріантності фун
даментальних родових якостей людини як істоти біологічної, соц
іальної і розумної (духовної), споконвічно володіючої свободою; 2)
універсальності людини, єдності людського роду, незалежно від ет
нічних, расових, соціальних, географічних та інших відмінностей,
рівності всіх людей; 3) невід’ємності природних, основоположних
прав людини, їх пріоритету стосовно до принципів устрою, законів і
діяльності держави. Щодо досліджень реальних політичних дій ант
ропологічний підхід вимагає не обмежуватись вивченням впливу соц
іального середовища або розумної, раціональної мотивації, а вияв
ляти й ірраціональні, інстинктивні, біологічні та інші мотиви повед
інки, обумовлені людською природою.
Психологічний підхід подібний до антропологічного методу в ви
мозі виходити в політичних дослідженнях з людини. Однак на відміну
від антропологізму, він має на увазі не людину взагалі, не людину як
представника роду, а конкретного індивіда, що передбачає врахуван
ня його родових якостей, соціального оточення і особливостей інди
відуального розвитку. Цей метод орієнтує на вивчення суб’єктивних
механізмів політичної поведінки, індивідуальних якостей, рис харак
теру, підсвідомих психічних процесів, а також типових механізмів
психологічних мотивацій. Цей підхід зародився в глибокій давнині.
Так, ще Конфуцій рекомендував правителям враховувати в своїй
поведінці психологічну реакцію підданих для забезпечення їхньої
довіри і слухняності. Помітний внесок у розробку психології влада
рювання вніс Н. Макіавеллі, особливо в своїй праці «Князь».
Сучасний психологічний підхід багатоваріантний. Одне з основ
них місць у ньому посідає психоаналіз, основи якого розробив З.Фрейд
і продовжив його учень К.Юнг. Психоаналіз ставить у центр досліджень
підсвідомі психічні процеси й мотивації. Він виходить з того, що гострі
аффективні переживання людини не зникають з психіки, а витісняються
в сферу підсвідомого і продовжують активно впливати на політичну по
ведінку. На основі психоаналізу можливе пояснення різних типів пол
ітичної поведінки, і особливо авторитарного типу особистості, який
намагається за допомогою здобуття влади перебороти почуття власної
неповноцінності, різних комплексів, внутрішньої напруги.
Психологічний підхід не претендує на виключність і дозволяє ви
явити один із найважливіших аспектів політичного життя. Його спе
19
Лекція 1. Політологія як наука
цифічним розвитком виступає соціальнопсихологічний метод, який
орінтує на вивчення залежності політичної поведінки індивідів від їх
включення в соціальні групи, а також на дослідження психологічних
характеристик груп (націй, класів, малих груп, натовпу тощо).
Діяльнісний метод дає динамічну картину політики. Він перед
бачає її розгляд як специфічного виду живої і усвідомленої діяльності,
як циклічного процесу, що має певні стадії (етапи). Це визначення
мети діяльності, прийняття рішень; організація мас і мобілізація ре
сурсів на їх здійснення; регулювання діяльності; облік і контроль за
реалізацією мети; аналіз отриманих результатів і розробка нової мети
й завдань. Діяльнісний підхід служить методологічною базою теорії
політичних рішень. Розглянута під цим кутом зору політика висту
пає як процес підготовки, прийняття і реалізації обов’язкових для
всього суспільства рішень. З використанням діяльнісного підходу
пов’язане і трактування політики як специфічної форми управління
суспільством.
Своєрідним розвитком і конкретизацією діяльнісного підходу є
критичнодіалектичний метод. Він орієнтує на критичний аналіз по
літики, виявлення суперечностей як джерела її саморуху, соціально
політичних змін. Критичнодіалектичний метод широко використо
вується в марксистському аналізі політики, в неомарксизмі (І.Хабер
мас, Т.В.Адорно), в ліволіберальній і соціалдемократичній думці,
та й у цілому ряді інших ідейнополітичних теорій. Плідність цього
методу відзначається по суті всіма прибічниками плюралістичної де
мократії і плюралістичної організації суспільства в цілому, тому що
плюралістична теорія ґрунтується на принципі суперечностей, кон
курентного суперництва різних ідей, ціннісних орієнтацій, політич
них, економічних і культурних інститутів, індивідів і соціальних груп.
Критичнодіалектичний метод є основним у такій важливій політо
логічній і соціологічній дисципліні, як конфліктологія.
Порівняльний метод досить поширений у сучасній політології.
Він використовувався уже в Античному світі Платоном, Арістотелем
та іншими мислителями. Цей метод передбачає зіставлення однотип
них явищ, наприклад, політичних систем, партій, електоральних си
стем, різних способів реалізації одних і тих самих політичних функцій
тощо з метою виявлення їх спільних рис і специфіки, знаходження
найбільш ефективних форм політичної організації або оптимальних
шляхів вирішення завдань.
Застосування порівняльного методу розширює кругозір дослід
ника, сприяє плідному використанню досвіду інших країн і народів.
Це особливо актуально для сучасної української політології в умовах
радикальних політичних реформ і появи реальних можливостей бу
20
М.Ф. Юрій. Основи політології
дувати демократичну державу, творчо використовуючи світовий
досвід. Переважаюче використання в політичній науці порівняльного
методу дає можливість виділення у ній спеціальної галузі знань — по
рівняльної політології.
Субстанціональний (онтологічний) підхід вимагає виявлення і
дослідження тієї першооснови, яка складає специфічну якісну виз
наченість політики. Такою першоосновою, як правило, вважають
владу, відношення панування і підкорення в їх різнобічних проявах
або ж розподіл суспільства на друзів і ворогів (К.Шмідт). Серед вели
чезної кількості дефініцій політики виражено домінують її характе
ристики через владу й панування.
Історичний метод давно використовується в політології та інших
суспільних науках. Він вимагає вивчення політичних явищ у їх по
слідовному часовому розвитку, виявленні зв’язку минулого, тепері
шнього і майбутнього. Цей метод добре відомий і, мабуть, не потре
бує спеціальних коментарів.
Використання всіх названих і деяких інших методів першої (в на
веденій класифікації) групи дозволяє дати всебічні характеристики
політичної реальності. Однак арсенал пізнавальних засобів політо
логії не вичерпується загальними методами дослідження політичних
об’єктів. Він включає і другу групу методів, які відносяться не до дос
лідження політичних об’єктів, а безпосередньо до організації і про
цедури пізнавального процесу. Їх інколи називають загальнологічни
ми методами. Враховуючи той факт, що ці пізнавальні засоби не да
ють специфічної картини політики і належать не тільки політології,
а й науці в цілому, можна обмежитись їх коротким перерахуванням.
У дану групу методів входять аналіз і синтез, індукція і дедукція, аб
страгування і сходження від абстрактного до конкретного, сполучен
ня історичного і логічного аналізу, мисленнєвий експеримент, мо
делювання, математичні, кібернетичні, прогностичні та інші подібні
методи.
Третю групу пізнавальних засобів політології складають методи
емпіричних досліджень, отримання початкової інформації про по
літичні факти. Ці методи, як попередні, прямо не відображають спе
цифіки політології і в основному запозичені нею з конкретної соціо
логії, кібернетики і деяких інших наук. До них належать: викорис
тання статистики, перш за все електоральної; аналіз документів;
анкетне опитування; лабораторні експерименти; теорія ігр, особли
во плідна при прийнятті рішень; дослідження, що здійснюється дос
лідником, який є безпосереднім учасником реальних політичних
подій, або ж спостереження за поведінкою людей, які перебувають в
умовах експериментальної ситуації тощо.