Юрій М.Ф. Основи політології

Подождите немного. Документ загружается.

Лекція 3. Суспільнополітична думка Київської Русі та України

мучена. Але суть її, держави, є. Вона живе, вона береже в собі сили,

які невиразно тримають у собі ідею самостійності, які в слушний час

вибухнуть, щоб здійснити її. В “Заповіті борцям за визволення” од

нозначно висловлене негативне ставлення до націоналізму Д.Дон

цова. В.Винниченко відкидав таку ідеологію, оцінюючи її як фаши

стську, ворожу українському народові. При цьому феномен такого

націоналізму пояснював своєрідно – як особливий різновид тоталі

таризму.

Закінчення громадянської війни і перехід до НЕПу створили

спочатку певні сприятливі передумови для розвитку політичної дум

ки в Україні. Але вже в 20ті роки намітилась тенденція до повної

політизації громадського наукового життя. Наявність цієї тенденції

дала змогу виділити в історії політичної думки два етапи: перший — з

початку 20х років до початку 30х, другий — 30ті роки. В рамках

першого політична думка розвивалась в економічному й суспільно

політичному контексті практичної реалізації НЕПу. В той час уже

були чітко сформульовані основні постулати марксистського підхо

ду до суспільнополітичних наук. Так, на ХІІ Всесоюзній конференції

РКП(б) у 1922 р. вказувалось на необхідність піднести роботу науко

вокомуністичної думки, щоб мати можливість вести лінію «войов

ничого матеріалізму» і всієї ідеології революційного марксизму

На другому етапі політична думка зводилась, особливо після пуб

лікації «Короткого курсу», до апологетики командноадміністратив

ної системи, авторитаризму сталінського політичного режиму. Ство

рена в 1918 р. Комуністична партія України, з початку 20х років при

ступила до формування системи політичної освіти в Україні.

У той час можна виділити кілька політичних проблем, при аналізі

яких з’явився ряд оригінальних політичних ідей. У центрі уваги була

національна проблема. Ще в 1920 р. КП(б)У опублікувала тези про

державні відносини між Україною і Росією, з критикою яких пізніше

виступив М.Волобуєв. Так, у 1928 р. була опублікована його стаття

«До проблеми української економіки», в якій стверджувалось, що

самостійність політичних рішень, які приймались в управлінні Ра

дянською Україною, є меншою, ніж вона була в Україні до вступу в

склад Радянського Союзу. М.Волобуєв також виступив проти реалі

зації в Україні марксистських положень з національного питання,

оскільки вони можуть бути придатними для відсталіших націй, а не

для такої європейської нації, якою є українська. Вже тоді Волобуєв

висунув тезу про те, що в рамках утвореної радянської федерації Ук

раїна фактично втрачає свою державність

_______________

КПРС в резолюціях і рішення з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. К., 1979. —

Ч.2. — С.379.

Див.: Більшовик України. 1928. — №23.

М.Ф. Юрій. Основи політології

Кінець 20х — початок 30х років став переломним в історії

СРСР. В результаті гострої боротьби перемогла сталінська лінія роз

витку — почав формуватися авторитарний сталінський режим вла

ди. Зрозуміло, що це знайшло своє відображення в різкому повороті

до ідеологізації науки, її крайній політизації. У сталінському тракту

ванні доля всіх суспільних наук вирішувалась шляхом їх підпорядку

вання політиці. Це виглядало практично так, що в Україну на початку

1935 р. приїхало 30 вчених, серед них були М.Мітін і П.Юдін, які про

вели «більшовизацію науки». Вона знайшла своє відображення, між

іншим, в утвердженні вульгаризації класового підходу до дійсності.

В результаті вже з весни 1934 р. українські вчені поїхали поступово

освоювати північні простори. Так, наприклад, українських філософів

поділили на такі табори: націоналістівфашистів (Демчук, Гірчак,

Степовий, Бон, Юринець); меншовицькотроцькістськозінов’ївці

(Бервицький, Левик, Андріанов, Дорошенко); Київська група націо

налістів і троцькістів (Я.Розанов, Муха, Маренко); існувало й «боло

то» (Семківський, Єфіменко, Паскаль)

. На той час вже не потрібні

були творчі розробки навіть теорії марксизмуленінізму, а вимага

лось лише пояснювати цитати класиків.

Зовсім інша картина була в той час на західноукраїнських зем

лях. Після падіння ЗУНР та включення цих земель до складу пансь

кої Польщі, тут набирає значного розмаху національновизвольна,

революційна боротьба. Чинниками, які стимулювали цю боротьбу,

були кардинальні розбіжності соціальнополітичних, економічних

інтересів населення, що проживало тут.

У цілому ж, національновизвольний рух на західноукраїнських зем

лях можна умовно поділити на три напрямки: 1) ліве крило, що реп

резентував спочатку В.Винниченко; 2) центр — на чолі з В.Липинсь

ким й 3) праве, очолюване Д.Донцовим.

Повернувшись на початку 1920 р. в Україну, В.Винниченко оз

найомився з економічним, політичним становищем, державними

відносинами між Росією та Україною і зрозумів, що при реальній

монопартійності він без включення в склад Політбюро ЦК КП(б)У

не матиме змоги брати участь у прийнятті державних рішень в Ук

раїні. Але йому в цьому було відмовлено, що послужило причиною

другої еміграції Винниченка до Австрії. Там він відмовився від ке

рівництва рухом за консолідацію всіх емігрантів для боротьби з ра

дянською владою, але був визнаним лідером лівих, соціалістичних

сил. Він вітав короткочасну політику українізації державного й пар

тійного апарату, що проводилась у 20х роках в Україні, знову хотів

_______________

Философская культура Украины и отечественная общественная мысль ХІХХХ

вв. К., 1990. — С.224.

Лекція 3. Суспільнополітична думка Київської Русі та України

повернутися додому. Однак був змушений замість цього виїхати у

Францію, де і помер.

Пізніше на Західній Україні ліве крило репрезентувала Комуні

стична партія Західної України (до 1923 р. – Комуністична партія

Східної Галичини) та її легальні організації, насамперед “Сельроб”.

Значно ширшу аудиторію мала українська демократична, про

радянська преса, що виходила легально, зокрема журнали «Культу

ра», «Вікна», «Нові шляхи». На їх сторінках з’являлися статті загаль

нополітичного, філософського характеру відомих демократичних

діячів, зокрема Володимира Левинського та Антона Крушельниць

кого. Володимир Левинський в молоді роки — активний діяч Укра

їнської соціалдемократичної партії Галичини — пройшов складний

шлях, у 20ті — на початку 30х років часто виступав з популяриза

цією матеріалістичного світогляду, марксистської політичної докт

рини. Його праця «Філософія і історичний матеріалізм» була певною

альтернативою відомої книжки Д.Чижевського з історії філософії.

Коли до Західної України докотилися відомості про сталінські реп

ресії в Україні, В.Левинський та ряд інших демократичних діячів го

стро засудили їх, що поставило їх межі прорадянського табору. На

той час старе керівництво КПЗУ було оголошено ворогами, а моло

де керівництво, вибране на IV з’їзді партії, що відбувся під Києвом в

1935 р., було чітко зорієнтоване проти компромісу зі «зрадниками».

Ще в 1927 р. вийшла друком стаття В.Левинського «Гегель про панів

і рабів», в якій він зазначав, що одним із пунктів філософської кон

струкції історії Гегеля було уявлення про хід історії людства як роз

виток світового духу. Цей розвиток йшов по ступенях, а ними були

світоісторичні народи (Weltgeschichtevolkes). Тобто народ, що стано

вив собою окрему ступінь у розвитку світової історії, був світоісто

ричним. Але ними, за Гегелем, можуть бути лише ті, хто є носіями

абсолютного духу. Лише в них він може реалізуватися, і ця реалізація

відбувається в субстанції — волі, що наступає лише в державі. Тобто

держава мала бути рівнозначною з поняттям волі, свободи. Звідси,

народи, які не мали своєї держави, не були історичними. Левинсь

кий зазначав, що ця гегелівська конструкція мала «... глибокий вплив

і на Маркса і Енгельса, якої сліди до нині покутують в марксизмі»

Як приклад, Левинський вказував на австрійського марксиста О.Ба

уера, який «живцем переймає гегелівську термінологію поділу народів

на «історичні» й «безісторичні»». Сам Левинський негативно ставився

до цієї позиції послідовників Гегеля, бо «немає такого поділу народів.

Кожен нарід має свою історію. Є і були народи державні і бездер

жавні, пануючі і поневолені»

. Тут і в багатьох інших місцях ук

_______________

Культура. 1927. — №1 — 2. — С.11.

Там же.

М.Ф. Юрій. Основи політології

раїнські автори, що проживали спільно з поляками, вживали часто

поняття «народ» у польському значенні (бо «narod» перекладається

як нація).

У 1930 р. Левинський опублікував працю «Народ, нація і на

родність», де виклав своє розуміння національного питання. Відмо

вившись від расистських поглядів, ототожнивши поняття «народність»

і «національність», він підтримав ідею національновизвольного руху

про культурнонаціональну автономію. В поняття «нація» він вклю

чив думку про державний народ, а під націоналізмом розумів праг

нення народу до здобуття власної державності

. У статті «Марксизм»

В.Левинський зупинився на розгляді взаємовідносин марксизму й пол

ітики і дійшов висновку, що «марксизм як політика є практично Мар

ксовою соціологією, є соціалістичною політикою»

. Це були його одні

з останніх праць популяризації марксизму. Репресії на Сході, як уже

наголошувалось, призвели до протесту, а звідси — й до зміни політич

них та ідеологічних поглядів. Трагедія, видно, полягає в тому, що за

судивши один авторитарний режим, В.Левинський (і не лише він)

змушений був силою обставин погодитися на компроміс у роки війни

з іншим тоталітарним режимом.

Певний внесок у розвиток політичної думки зробив письменник,

публіцист Антін Крушельницький. У ряді своїх статей він виступив

опонентом Д.Донцову та іншим представникам чинного націоналі

зму. Особливо гостро він виступив проти політичних зв’язків і оріє

нтації частини національновизвольного руху на Італію і Німеччи

ну. А. Крушельницький підтримував професіоналізм у політиці. Він

писав: «... в житті ставимо до всякої людини питання про її профес

ійну освіту, про кваліфікацію, про її здоровий глузд, що дозволить

кваліфікацію набути. Тільки в одній політичній ділянці на західно

українських землях політика частини нації — головно провід у ній —

попадає в руки людей, яких про здоровий розум не питають... І ось

такі люди роблять своєю професією роль політичних провідників,

послів»

. Проводити правильну політику, вважав він, це значить на

основі докладного вивчення дійсності, робити висновки для майбут

нього.

У розвитку політичної думки певне місце належить і Володимиру

Огоновському (1896 — 1970), випускнику Празького університету, ре

дактору журналу «Освіта» та «Наша земля». У 1927 р. він опублікував

книжку «Світ.Людина. Суспільство». У ній популяризував основні

положення марксистського розуміння історії, писав про розвиток

людського суспільства, проаналізував генезу поняття «класова бо

_______________

Нові шляхи.1930.№2.С.300301.

Нові шляхи.1930.№12.С.329.

Нові шляхи.1930.№11.С.227228.

Лекція 3. Суспільнополітична думка Київської Русі та України

ротьба». В.Огоновський критично поставився до парламентаризму

в тогочасних буржуазних державах. На його думку, парламенти в

дійсності не мають реальної влади, оскільки буржуазія тримає в своїх

руках не лише адміністративнополітичну владу, але й засоби духов

ного впливу на трудящі маси, що робиться за допомогою преси і цер

кви. «Завданням цих усіх установ є представити конечність і ко

рисність сучасного ладу, схилити до послуху урядові, до любові

вітчизні, загріти до жертв для «вітчизни», закрити назвою вітчизна

користь тих, що визискують загал людства для свойого панування»

Наприкінці книжки В.Огоновський дав своє бачення ідеалу май

бутнього суспільства, де «все суспільство буде працювати в одній гро

маді, кожна людина буде товаришем і співробітником кожної другої

людини, всі люде будуть працювати й всі люде будуть володіти засо

бами праці, всі люде будуть теж і споживати плоди праці здобуті

спільними силами»

Необґрунтований розпуск КПЗУ набагато перекреслив здобуті

впливи серед західноукраїнського населення, що поставило у спри

ятливе становище інші напрямки національновизвольної бороть

би.

Певну популярність мали погляди Володимира Липинського (1882

— ?), колишнього посла Гетьмана Скоропадського у Відні, який у

книзі «Листи до братівхліборобів» пропонував створення українсь

кого монархізмугетьманщини. Майбутній український монархгеть

ман «повинен стати понад класами, понад партіями, понад цілою зем

лею і понад нацією», — проголошував Липинський

. До господарів

хліборобів він відносив тих, хто мав власну землю і на ній працював.

Кількість землі і форми праці не мали бути вирішальними, вирішаль

ним було саме посідання землі та індивідуальної праці на ній. Ліквіда

ція власності на землю, писав він, «може розвалити хліборобський

клас, вийнявши з хліборобства його душу, усунути момент творчості

з праці хлібороба»

. Засобом для створення хліборобської монархії в

Україні мав бути акт відновлення власності на землю і почуття по

сідання у селян, коли вони викуплять землю у великих землевлас

ників. Селянство — це головний клас в Україні, якому належить май

бутнє, писав Липинський, і почуття власності приведе до того, що

«революційна й республіканська отаманщина зникне як роса, а зос

танеться сама вічна психологія господаряхлібороба, однакова від

Рюрика й до сьогоднішнього дня». Дотримуючись позитивістських

поглядів, Липинський вважав, що «без сильних і авторитетних про

_______________

1 В.Огоновський.Світ. Людина. Суспільство. Львів, 1927. — С.195.

2 Там же. — С.222223.

3 Липинський В. Листи до братівхліборобів. Відень, 1926. — С.42.

4 Там же. — С.73.

М.Ф. Юрій. Основи політології

відників та організаторів нації в її важкій боротьбі за існування —

немає і не може бути нації»

. У зв’язку з цим він ділив українську

націю на національну аристократію (будівничих) і темні маси, яки

ми треба керувати. Актуальним завданням, проголошував Липинсь

кий, є боротьба за формування національної аристократії (тут мала

допомогти найбільше віра в Бога) та встановлення хліборобської мо

нархії.

Праве крило в 20—30ті роки репрезентував насамперед Дмит

ро Донцов (1883—1973 рр.), який у молоді роки починав із членства в

Українській соціалдемократичній робітничій партії (разом з Вин

ниченком), пізніше пішов співпрацювати з П.Скоропадським. У 20

ті роки став репрезентантом крайньої радикальної націоналістичної

течії, автор численних праць, редактор ЛітературноНаукового вісни

ка у Львові та ряду інших журналів, після війни викладав в універси

теті в Монреалі, там і помер

. На початку 20х років Донцов опублі

кував книгу «Підстави нашої політики», в якій підхопив ідею, вис

ловлену перед війною К.Левицьким, що призначення України бути

аванпостом захисту «...цілої культури Заходу, — і в цьому... якраз ле

жить українська національна ідея, що мусить бути підставою нашої

цілої політичної програми». Дане призначення Донцов пояснював

історично, оскільки українську націю він відносив до західних сло

в’ян, що єдині належать до європейської цивілізації, росіяни — це

східні слов’яни, «азіатщина» — потомки монголів. Причиною того

часної кризи в Європі є «конфлікт між Європою і Росією... проти

венство двох ворожих собі цивілізацій»

Політична й ідеологічна концепція найчіткіше викладена Донцо

вим у праці «Націоналізм». Там він писав, що починаючи з XVIII ст., в

Європі відбувся поділ на дві частини, в одній панувала воля, в іншій —

інтелект. Українських діячів ХІХ ст. він звинувачував у раціоналізмі, в

провансальстві й хуторянстві. Вони не мали шансу на успіх, бо «...ви

водячи розумово свої засади, не прислуховувалися вони до містично

го голосу крови»

. Українська ідея, вважав Донцов, повинна бути яс

крава, виключна і всеохоплююча. Кредо новітнього націоналізму не у

«відірваних засадах інтернаціоналізму, космополітизму, соціалізму,

гуманізму, лише в тайниках національної психіки, в потребах нації, в

її амотивній, ірраціональній волі до життя й панування»

Були продовжувачі й ідеї К.Левицького про Україну, як оборон

ний вал Європи перед Росією. Так, наприклад, Є.Онацький у ряді

_______________

1 Липинський В. Листи до братівхліборобів. Відень, 1926. — С.49,137.

2 Encyklopedia of Ukraine. Toronto, Buffalo, London. 1985, Vol1. P.742.

3 Донцов Д. Підстави нашої політики. Відень, 1921. — С.75,69.

4 Донцов Д. Націоналізм. Львів, 1926. — С.73.

5 Там же. — С.251.

Лекція 3. Суспільнополітична думка Київської Русі та України

статей, що друкувалися в західних країнах, зокрема в Італії, знову

пропагував ці ідеї про Україну, як арену «боротьби між двома циві

лізаціями: азіатською і середземноморською... а український народ,

— твердив він, — був завжди авангардом Європи проти навали азі

атів»

У той же час серед західноукраїнського громадянства були по

ширені думки М.Костомарова, М.Драгоманова, М.Грушевського. І

тому подібні ідеї сприймалися, особливо людьми старшого поколін

ня, досить стримано. Дещо на інших позиціях стояв Ю.Липа, який,

враховуючи українські реалії, виступив з думкою про формування

української раси. Спираючись на археологічні дані, він писав, що

пращурами української раси були доісторичні трипільські, готські і

геленські (елінські) елементи

. Липа не вважав, що раси це якісь біо

логічні особливі ознаки, а це особливості «...нашого думання, пси

хології. Раса відрізняється одна від одної більше своєю психологією,

своїми протореними дорогами в думанні й поведінці, навіть своїми

духовними звичками, більш, ніж будовою тіла»

. Розглядаючи місце

цих поглядів в українській політичній думці тих часів, можна навес

ти думку діяча радикальної партії Г.Дмитріва, який після Другої світо

вої війни писав, що «на галицьку молодь мала більший вплив книж

ка Д.Донцова, а на емігрантську та наддніпрянську молодь мала

більший вплив книжка Ю.Липи»

Таким чином, представники різних, іноді протилежних на

прямків, із принципово відмінних ідеологічних засад, із часом під

впливом свого бачення реальних процесів у житті України вже в

перші десятиріччя ХХ ст. дедалі більше схилялися до висновку, що

державна самостійність, утвердження політичносуверенної Украї

ни є вирішальним і єдино можливим чинником національного

відродження її народу.

Теми доповідей та рефератів

• Періодизація політичної історії та політичної думки в Україні.

• «Слово про закон і благодать» Іларіона – перший на Русі по

літичний трактат.

• М.Драгоманов – основоположник політичної науки в Україні.

• Політичні концепції часів УНР.

_______________

1 Onatsky E. Ukraina in funzione antieuropea //Antieuropa, Anno III. 1931, №3.

P.1761,1762.

2 Липа Ю. Призначення України. Львів, 1928. — С.128—136.

3 Там же. — С.124.

4 Дмитрів Г. Проти хвиль. Канада, 1964. — С.28.

М.Ф. Юрій. Основи політології

Література:

Винниченко В. Відродження нації. — К.,1990.

Гетьмани України. Історичні портрети. — К.,1991.

Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К.,1991.

Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст. Нариси політичної

історії. — К.,1990.

Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. — К.,1993.

Драгоманов М. Вибране. — К.,1991.

Дорошенко Д. Нарис історії України: У 2х т. — К.,1991.

Зайцев О. Український націоналізм і фашизм (1920 — 30ті рр.) //

Українські варіанти. — 1998. — №1.

Йобст К. Марксизм і націоналізм (сприйняття “Ukraina

irredenta” Юліана Бачинського як концепції української незалежності

//Українські варіанти. — 1998. — №3 — 4 (5 — 6).

Карамзіна М. Світ ідей Миколи Міхновського //Нова політика.

1998. — №6.

Кухта Б. З історії української політичної думки. — К.,1994.

Липинський В. Листи до братівхліборобів: Про ідею і організа

цію українського монархізму ,,Філософська і соціологічна думка.

1991. — №10.

Лисяк-Рудницький І. Нариси з історії нової України. — Львів,1991.

Міхновський М. Самостійна Україна. — КиївЛьвів,1991.

Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія

/За ред. О.І.Семківа. — Львів,1996.

Потульницький В. Історія української політології. — К.,1992.

Слюсаренко А., Томенко М. Історія української конституції. —

К.,1993.

Томенко М. Українська перспектива: історикополітологічні

підстави сучасної державної стратегії. — К.,1995.

Україна ХХ ст. Проблеми національного відродження. Збірник

наукових праць. — К.,1993.

Українська державність у ХХ ст.: Історикополітологічний аналіз.

— К.,1996.

Українська політологія: витоки та еволюція. Навчальний по

сібник /За ред. Ф.Кирилюка. — К.,1995.

ЛЕКЦІЯ 4. ПОЛІТИКА ЯК СУСПІЛЬНЕ

ЯВИЩЕ

1. Походження і природа політики.

2. Взаємовідносини політики з іншими сферами суспільного

життя.

1. Походження і природа політики

Розглянуті вище методи і підходи політичної теорії наочно де"

монструють складність і багатогранність політики. Зрозуміло, що

дати глибокий і одночасно цілісний опис цього явища можна тільки

з урахуванням усіх найбільш важливих і суттєвих теоретичних

прийомів, які виробило людство. Разом з тим, багатовіковий досвід

політичного розвитку, досягнутий характер і рівень критичного ос"

мислення соціальних процесів і, нарешті, елементарний глузд дають

можливість виявити найбільш принципові й сутнісні риси політики

як явища суспільного життя.

Найбільш переважаючою є логіка зображення політики, що по"

в’язана з її розумінням як явища, породженого активністю людини,

яка переслідує свою мету. З цієї точки зору можна, мабуть, стверд"

жувати, що політика конституювалась як відносно самостійна сфера

суспільства в зв’язку з потребами людей, що виникли на певному

витку розвитку соціуму. Думається, що поступове ускладнення ме"

ханізмів матеріального виробництва, зростання соціальної мобіль"

ності, культурний прогрес людства й інші причини сприяли поси"

ленню соціальної, етнічної і релігійної диференціації суспільства. Як

наслідок цих об’єктивних процесів у багатогранних людських і

міжгрупових контактах виявився своєрідний блок інтересів людей,

для якого характерна конфліктність і навіть непримиренність. У той

М.Ф. Юрій. Основи політології

же час механізми обміну та розподілу продуктів виробництва, дог"

мати й ідеали релігійної віри, моральні норми, що склались, звичаї,

традиції та інші регулятори людських відносин виявились нездатни"

ми до ефективного регулювання суперечностей, які виникли. Таким

чином, в суспільстві з’явилася потреба в утворенні соціальної сили,

здатної до виконання подвійного завдання: реалізації людських інте"

ресів і такого врегулювання відносин між людьми, яке б зберегло

цілісність суспільства.

Така потреба була реалізована в процесі становлення специфіч"

них суспільних інститутів, які виявилися здатними за рахунок вико"

ристання засобів примусу забезпечити необхідні загальнообов’язкові

форми соціальної поведінки всіх верств населення. Наявність ме"

ханізмів публічної влади, що свідчать про виникнення держави (не"

залежно від того, чи з’явилось воно на світ в інтересах економічно

пануючого класу, як стверджує марксизм, або ж у формі надгрупо"

вого об’єднання, що виконує функції арбітра, «нічного сторожа», на

чому наполягають прибічники «договірних» теорій), виводило со"

ціальну владу на якісно новий рівень регулювання міжгрупових

відносин. Доступність або ж віддаленість громадян і верств від ва"

желів державно"владного регулювання радикально змінювала їх соц"

іальні можливості для задоволення своїх потреб і запитів, створюю"

чи, таким чином, зовсім інший вимір їх ролі і статусу. В свою чергу,

необхідність вступати в опосередковані державою відносини з інши"

ми верствами, класами, групами або ж з самими центрами влади пе"

редбачала певну селекцію (тобто відбір владно важливих інтересів) і

оформлення групових претензій. А це вело до виникнення нового

виду соціальних асоціацій людей.

Таким чином, необхідність відрегулювання людських взаємові"

дносин, що призвело до утворення публічних органів державної вла"

ди, а також соціальних асоціацій, де люди групувались з метою захи"

сту тих чи інших інтересів, і породила політичний рівень суспільних

відносин. З появою ж політики суспільство стало відходити від такої

соціальної організації, де його цілісність і інтеграція громадян

здійснювались на основі локальних родинних зв’язків людей, без

чітко виділених функцій управителів і тих, ким управляють. Причо"

му, довгий час соціальна роль державних інститутів вважалась дос"

татнім обґрунтуванням, щоб саме за державою визнавались роль ядра

політичного життя. В той же час досвід революцій, і особливо тота"

літарних режимів у ХХ ст., виявив першорядне значення влади як

такої, тому що, як виявилось, і в межах державно організованого сус"

пільства прерогатива публічного приниження може належати і пар"

тіям, і лідерам, і окремим членам держави. Як писав М.Вебер, «асо"