Юрій М.Ф. Основи політології

Подождите немного. Документ загружается.

ЛЕКЦІЯ 5. ВЛАДА

1. Поняття і концепції влади.

2. Обгрунтування влади.

3. Легітимність влади.

1. Поняття і концепції влади

У всі часи розвитку політичної думки вважалася аксіоматичною

нерозривність політики і влади. Розуміння незамінності влади в роз"

витку й функціонуванні суспільства є вихідним для всіх сучасних со"

ціальних і політичних теорій. Суспільство тому і є суспільством, що

сукупність людей об’єднана взаємодією, обміном і владою. Саме вла"

дою визначаються кордони території держави, забезпечується реа"

лізація спільних інтересів.

Згідно з марксистсько"ленінською традицією влада трактувалась

як панування одних над іншими, як підкорення організованій силі.

Акцент робився на класовому пануванні — підкоренні. І сучасна по"

літична влада бачилась виключно через призму понять диктатури

пролетаріату й диктатури буржуазії. Такий підхід у багатьох випад"

ках відображав реальні відносини в суспільстві з стійким класовим

розмежуванням. Однак абсолютизувалась залежність влади від кла"

сових відносин. Залишилось відкритим питання про одиницю вимі"

ру влади, її основ.

Позитивістсько"соціологічний підхід у визначенні влади сформу"

лював М.Вебер. Відповідно до його концепції в основі визначення вла"

ди лежить визначення асиметричності відносин між суб’єктами, існу"

юча в зв’язку з цим можливість одного суб’єкта впливати на іншого.

Якщо констатується факт спроможності одного суб’єкта (А) впливати

на інших (Б і С) і добиватися поставлених цілей, незважаючи на опір

М.Ф. Юрій. Основи політології

(з боку Б і С), то можна стверджувати, що суб’єкт (А) має владу (над Б

і С). Влада визначається також як здатність змінювати відносини лю"

дей і добиватися мети (Б.Рассел). Концентрованим вираженням вла"

ди є відношення панування — підкорення. Воно властиве суспільствам,

у яких не розвинуті інтереси й культура прийняття рішень, що задо"

вільняють інтереси більшості й не придушують інтереси меншості.

Політична влада завжди має суспільний характер, проявляється

через функціонування спеціальних структур, передбачає використан"

ня сили примусу, морального впливу, традицій і почуттів, а також

спеціальних груп людей.

Така інтерпретація влади орієнтована на можливість різнобіч"

них проявів здатності суб’єкта влади впливати на її об’єкт. У ній вра"

ховується тенденція зменшення міри і простору застосування при"

мусу, сили, зростання ролі добровільної згоди з законною владою.

У сучасних концепціях влади головним є питання про джерела

або основи влади, пошук моделі відтворення і концепцій влади. Си"

стемний підхід орієнтований на пошуки таємниці влади в суспіль"

них структурах і функціях як вираженнях системи. Основа владовід"

носин бачиться в суперечності, або несиметричності функцій, мож"

ливостей громадянського суспільства й держави. Витоки потреб у

владі приховані у суперечностях між запитами, інтересами, очікуван"

нями й невольовими можливостями. Прихильники системного ана"

лізу влади акцентують увагу на ролі й статусі індивіда. Відповідно,

влада визначається як похідна від статусу здатності суб’єкта діяти,

ставити умови.

Біхевіористський напрямок виражає тенденцію до дифузії, плю"

ралізації влади. В рамках цього напрямку розрізняються рольові (ре"

ляціоністські), поведінницькі концепції, теорія обміну ресурсів та

інші концепції. Для них характерним є погляд на владу «знизу». Вла"

довідносини трактуються як результат асиметричності взаємозв’"

язків, інтеракції волі одного відносно іншого. Суть проблеми бачить"

ся в контролі одного над іншими.

Для одних дослідників глибинні витоки влади знаходяться в не

завжди усвідомленій двоїстості людини, в її потребі в автономії і не"

можливості жити поза соціальним середовищем. Для інших дослід"

ників вихідною величиною в розумінні влади є уже не віднсини, не

міжперсональні конструкції, а воля до влади як природної особли"

вості людини, вираження її агресивності й прагнення до великого і

кращого (Лассуел). Потреба в автономії живить незалежність і егоїзм.

Влада ж втілює необхідне людині середовище, його бажання вижи"

ти. Люди прагнуть бути в прислузі, їх бажання — приєднання до волі

кого"небудь — один з виявів влади.

Лекція 5. Влада

Біхевіористи не заглиблюються далі природності й перевірки волі

до влади. Влада проявляється в силі, здібностях, що використовують"

ся як засіб реалізації волі. Широкою є палітра виявів влади (зіткнен"

ня позицій у досягненні кар’єри при прийнятті рішень або завою"

ванні престижу тощо) і рівнів мотивацій устремлінь до влади від ус"

відомленого до неусвідомленого. Біхевіористів турбують не стільки

дилеми людської поведінки, скільки можливість їх спостереження,

повторюваності експериментів, обгрунтування ресурсів влади. Біхе"

віористи намагаються довести ідею природи влади до розробки

інструментарію дослідження, вивчення процесів на основі емпірич"

ності актів, що перевіряються.

Підхід до влади як характеристики індивіда цінний акцентуван"

ням уваги на самій людині — першоджерелі влади. Головним у до"

слідженні стає мотивація волевиявлення. В системних же теоріях, на"

впаки, будь"яке явище бачиться крізь призму відведеної йому

функції. В сучасних концепціях влади перспективним є критичне

ставлення до теорій особливої ролі держави в упорядкуванні відно"

син між людьми, а також до марксистсько"ленінського розуміння

влади як волі класу. Рольові й поведінницькі інтерпретації влади про"

тистоять міфам про особливе призначення політики бути концент"

рованим вираженням економіки, вищих інтересів і відповідають ре"

аліям громадянського суспільства й держави.

Звернення до всіх варіантів визначення і моделей влади — важ"

ливий аспект всебічної розробки теорії влади й політики. Порівня"

но з характеристикою влади на макрорівні, системні, рольові і по"

всякденницькі підходи виглядають скромніше, але вони більш фун"

даментальні. Існування різноманітних позицій щодо влади інколи

інтерпретують як свідчення еклектики, безпорадного емпіризму.

Однак дані визначення конкурують одне з одним, в одному випад"

ку взаємозаперечуючи або критикуючи, в іншому — взаємодопов"

нюючи. Реляціоністські й системні концепції протистоять одна

одній, одночасно опонуючи поведінницьким підходам. У цілому ж,

відсутність єдиної теорії є позитивним фактором. Виражаючи най"

простіші елементи влади та її прояви, різнобічні концепції влади

знаходять спільні елементи і зв’язки. Відсутність єдиної, загальноп"

рийнятої всіма дефініції — своєрідна гарантія свободи досліджень і

моделювання.

Є, однак, спільна слабкість у всіх сучасних західних теоріях вла"

ди. Вони схильні до формалізованості, досліджуючи переважно те,

що може бути кількісно виміряно, а саме безпосередні основи влади,

їх об’єм, екстенсивність і інтенсивність. При цьому цінності, пере"

ваги, пануючі в суспільстві, ніби опиняються поза полем зору.

М.Ф. Юрій. Основи політології

І рольові, і поведінницькі концепції протистоять тоталітаристсь"

ким міфологізованим конструкціям про вищий національний інте"

рес, гегемонії класу або нації стосовно особистості. Вони захищають

цінності індивідуальної людської волі, обгрунтовують можливості

індивіда протистояти волі вождя і навіть усієї системи. Жодне визна"

чення влади не працює як універсальне, базове. За плюралізмом

дефініцій стоїть багато підходів до проблеми влади.

2. Обгрунтування влади

Засади або джерела влади є різноманітними, як багатогранним є

саме суспільне життя, структура суспільних відносин. Під засадами

влади розуміються засоби, які використовуються для впливу на об’єк"

ти влади з метою досягнення поставлених завдань. Ресурси влади —

це потенційні основи влади, тобто засоби, які можуть бути викорис"

тані, але ще не використовуються або використовуються недостат"

ньо. Повне і всебічне вивчення всіх можливих і фактично викорис"

товуваних засад владарювання дає уяву про потенціал влади, облік

засад владарювання і ресурсів опору владній волі дає можливість

підрахувати силу влади.

Виділення засад або ресурсів влади дозволяє уточнити і саме по"

няття влади. «А» має владу над «Б» тією мірою, в якій «А» бере участь

у рішеннях щодо використання способів впливу на «Б».

Ресурси влади можуть класифікуватись за різними критеріями.

Перший критерій — це характер або тип носія влади. Залежно від

владних структур виділяються: влада законодавча, судова, влада апа"

рату й лідерів масових рухів, влада державна і партійна тощо. Засади

влади між центральними й регіональними органами, між партійни"

ми й державними структурами суттєво різняться. У всіх випадках ре"

сурси політичної влади носять нормативний характер: будь"який

одиничний акт носія влади опирається на існуючий принцип, тра"

дицію, закон тощо.

Носії політичної влади володіють унікальною системою ресурсів:

спеціальним апаратом, великою групою людей, зайнятих правотвор"

чістю і правозастосуванням. Апарат державного владарювання — це

особлива система, в якій можуть діяти свої неписані правила й норми

поведінки. Їх характер залежить від того, в якому руслі розвивається

суспільство в цілому: в демократичному, авторитарному чи тоталітар"

ному. При великих повноваженнях носій влади використовує і широ"

кий арсенал ресурсів. Нетверда, невпевнена в собі влада втрачає пова"

гу, її політичний рейтинг падає. Засадою типологізації ресурсів влади

є також антропологічний принцип, його психоаналітична конкрети"

Лекція 5. Влада

зація. Перевагою типологізації на основі людського фактора є пошук

основних (типових) мотивів поведінки об’єкта і суб’єкта, виявлення

людського компонента в процесі владарювання, тобто того вихідно"

го, що викликає бажану поведінку. Виділяються типи владарювання

на основі страху, переконання, інтересу. Межі тут відносні. Страх —

результат не тільки і не стільки примусу, він виникає також під впли"

вом переконання. Переконання формується в основному в результаті

навіювання і цікавості. Страх у скритій формі впливає на переконан"

ня. Сильним додатковим ресурсом є почуття. Національні і релігійні

почуття, гнів і ненависть, заздрість і захоплення. Почуття не є окре"

мим, самостійним ресурсом. Але вони — завжди сильний додатковий

фактор впливу. Так, інтерес може формуватися в результаті раціональ"

ного розрахунку політика за принципом «що я можу обіцяти, гаранту"

вати?» або виборця «що це мені дає?». Інтерес може підкріплюватися

невдоволенням, заздрістю, емоційними почуттями.

Кожен з основних типів ресурсів у свою чергу є предметом спе"

ціального аналізу. В результаті можуть виділятися конкретні різно"

видності ресурсів влади. Є ресурси влади, для яких непридатна дана

типологія. Таким ресурсом є мова. Залежно від своєї раціональності

— передає прагматичну мету чи заохочує, опирається на стереотипи

або міфи — мова стає надійним засобом навіювання і страху, прояву

інтересу і квазіінтересу. Мова — могутній ресурс влади в перехідні

періоди, в дні виборчих кампаній.

Типологізація ресурсів, розщеплення їх на складові має пізна"

вальне, теоретичне і практичне значення. Для кожного типу ресурсів

характерний свій набір форм і засобів впливу, свій механізм викори"

стання. Головне в переконанні — це перетворення заданої мети у

внутрішній імператив для виконавця. Ресурс навіювання і переко"

нання залежить від роботи засобів масової інформації (ЗМІ), визна"

чається духовним станом суспільства, стадією розвитку, що пережи"

вається: підйомом"занепадом. Як правило, хто володіє ЗМІ, володіє

і ресурсом переконання. Ресурс типу цікавості визначається еконо"

мічним потенціалом, можливостями пересування в ієрархічній струк"

турі, привабливістю очікуваного статусу, податковою і егалітаристсь"

кою політикою тощо. Ресурс примусу сильний можливістю викли"

кати страх за життя, здоров’я, майно, благоустрій. Головний результат

насильства в тому, що людина змушена вести себе не так, як вона

хотіла б, коли б була на те її воля. Примус може бути фізичним, спря"

мованим на пошкодження тіла, психологічним, спрямованим на по"

шкодження психічної конституції людини, моральним, спрямованим

на досягнення бажаної поведінки всупереч внутрішнім моральним

принципам.

М.Ф. Юрій. Основи політології

Кожен тип ресурсів має свої умови реалізації і межу ефективності,

свої найбільш зручні об’єкти і час дії. Для переконання, як позитив"

ного, так і негативного, найбільше схильна молодь. Позитивне пе"

реконання проявляється в підтримці політики, що проводиться, не"

гативне — в несприйнятті її. Але виділення двох типів переконання

умовне. Негативне ставлення до одного курсу політики може вияви"

тися моментом позитивного ставлення до іншого курсу. Опозиційні

сили опираються на невдоволених, з незадоволеними бажаннями,

розраховуючи знайти у них підтримку і розуміння своєї політики.

Переконання формується аргументом і страхом, красою і розумом,

походженням і особистими якостями носія влади.

Опора на інтерес окремої людини або всієї групи характерна для

більшості суб’єктів влади. Перш за все інтересом керуються і об’єкти

впливу. В розвинутому громадянському суспільстві звернення до

інтересу є основним змістом владовідносин. Відомий американсь"

кий політолог Д.Істон визначив політику як взаємовідносини раціо"

нального виборця і раціонального політика. Політичне життя, особ"

ливо в ході передвиборчих кампаній і під час виборів, виглядає як

ринок влади.

У результаті аналізу використання ресурсів типу заохочення і

інтересу в західній політології розвинуто теорію обміну й ринку ре"

сурсів влади. Використання заохочення найбільш поширено в умо"

вах, коли класові антагонізми відійшли в минуле і головним у сус"

пільстві є середній клас. Примус найпоширеніший у країнах з слаб"

кими демократичними традиціями й інститутами.

В суспільствах з економікою, що перебуває на стадії розвитку і з

сильним індивідуалізмом конкретно простежується змагання двох ос"

новних ресурсів влади: матеріального інтересу і його символу — гро"

шей, з одного боку, і примусу та страху — з іншого.

В ХХ ст. розвивались суперечливі тенденції щодо використання

влади. За кількістю жертв, наслідками розрухи, за могутністю і різно"

манітностю засобів насилля сучасна епоха незіставна з іншими. В

західній соціології і політології пишуть про наступ століття надна"

сильства (масові вбивства внаслідок безкінечності міжнародних

конфліктів, зростання злочинності). Культ насильства поряд із куль"

том споживання стає основною вадою сучасного суспільства. Одно"

часно у масовій свідомості відбувається революційне зрушення в ро"

зумінні меж використання влади, падає ефективність військових ар"

сеналів, великої армії як засобу величі держави, завоювання

становища у світі. Основою законопослушності стає не страх пока"

рання, а звичка до порядку, високий рівень розвитку культури, ма"

теріальне забезпечення більшості.

Лекція 5. Влада

Західні політологи розрізняють в примусі використання сили і

насильство. Використання сили — це примус, орієнтація на страх,

передбачені й допустимі законом, тобто інституціалізований примус.

Використання сили, примус стороною, якій такого права не на"

дано законом, називають насильством або агресією. Якщо мати на

увазі суспільні наслідки неконституційного примусу, то акти насиль"

ства нераціональні. Незаконні дії у масовій свідомості поділяються

на такі, що мають пояснення і навіть викликають співчуття, і акції,

що викликають осуд. Як правило, осуджується антигуманна політи"

ка, відрив державної політики від інтересів низів, ігнорування вимог

широких мас.

Ресурси влади типу страху і переконання можуть бути джерелом

ілюзій, викривленого сприйняття і неадекватних оцінок. Підсвідо"

мий страх стає переконанням, породжує мазохістську радість, потре"

бу в пригніченні. Виникають парадокси тоталітаризму. З одного боку,

будь"яке підкорення завдає підкореному травму. Проти експлуата"

торів виникають почуття невдоволення і ненависті. Однак природ"

ною є також тенденція придушити це почуття або навіть замінити

його почуттям сліпого захоплення. Як вважав Е.Фромм, це захоп"

лення має дві суб’єктивні функції, які ведуть до зміцнення влади. По"

перше, знешкодити болісне і небезпечне почуття ненависті, а, по"

друге, пом’якшити почуття приниження. Якщо володар розумний,

сміливий і прекрасний, то нічого соромитись підкорення йому. В ре"

зультаті при депресивній владі неминучий прояв або ненависті до неї,

або ірраціональної надоцінки й захоплення. Такі перетворення

Фромм називає втечею від свободи. Ціна такої втечі — автоматизо"

ваний конформізм. Індивід перестає бути самим собою, він цілкови"

то засвоює тип особистості, що пропонується загальноприйнятим

шаблоном і стає таким самим, як усі інші, і таким, яким вони хочуть

його бачити.

Досвід показує, що переконаність може виявитися формою гли"

бокого самообману, основою жорстокості в ім’я нібито великої мети.

Було б спрощенням вважати, що переконаність — це завжди бажа"

ний ресурс влади, тоді як страх — це виключно негативний ресурс.

Питання в тому, про яку переконаність йде мова. Якщо переконаність

агресивна, виправдовує насилля, поширює страх, то вона може бути

руйнівною і згубною як для об’єкта владарювання, так і для носіїв

переконання.

Редукціоністський підхід до ресурсів влади захоплює своєю ана"

літичністю, здатністю розкласти базу владарювання на елементарні

частини. Але виділення складових, елементарних клітин ресурсів

влади — тільки перший етап аналізу. Другий, більш складний його

М.Ф. Юрій. Основи політології

етап, передбачає виявлення реальних сплавів (переконання й стра"

ху, інтересу і переконання, страху та інтересу тощо) конкретно"істо"

ричної фізіології формування реальної влади в конкретному

суспільстві. В цілому ж будь"яке суспільне формування і функціону"

вання влади, як правило, грунтується на використанні всіх ресурсів

влади.

3. Легітимність влади

Термін легітимність, легітимізм виник на початку ХІХ ст. і вира"

жав намір відновити у Франції владу короля, як єдину законну, на

відміну від влади узурпатора. Тоді ж легітимізм здобув і інше значен"

ня — визнання даної державної влади і певної території держави на

міжнародному рівні.

Вимога легітимності влади виникла як реакція проти насиль"

ницької зміни влади і насильницької зміни державних кордонів. Але

потреба в легітимності формувалась задовго до французької рево"

люції, в епоху монархій, станів. Вона виражала усвідомлення пере"

ваги загальновизнаного порядку над захопленням влади силою, за"

воюванням, порушенням загальновизнаних норм.

Характерною рисою середньовічних вчень про владу було об"

грунтування феодальної ієрархії і правомірності панування церкви,

перетворення її догматів у політичні аксіоми, прирівнення біблійних

текстів до законів. Ідея законопослушності червоною стрічкою про"

ходить через вчення Середньовіччя. Уже згадуваний представник се"

редньовічної думки Ф.Аквінський закликає громадян до підкорен"

ня державній владі. Одночасно обгрунтовувалось право народу на

повстання і навіть царевбивство. Так, згідно з вченням англійського

богослова і юриста І.Солеберійського (ХІІ ст.) вбивство тирана вва"

жалось цілком правомірним.

У наші дні легітимність – це обов’язкова ознака цивілізованої

влади, це визнання громадянським суспільством і світовою співдруж"

ністю її правомірності.

Легітимна влада заснована на визнанні права носіїв влади вказу"

вати норми поведінки іншим індивідам. Але легітимність зовсім не

означає, що абсолютно всі громадяни приймають дану владу. В будь"

якому суспільстві є правопорушники, злочинці, анархісти. Легі"

тимність не означає також підтримки всіма політичного курсу, що

проводиться. В суспільстві завжди є критики правлячої групи, незгід"

на меншість. Легітимність означає, що закони й укази, які ухвалюють"

ся, виконуються основною частиною суспільства. Таке можливе за

згоди з існуючою владою і за розвинутої культури законослухняності.

Лекція 5. Влада

Легітимність — соціокультурна характеристика влади. Це озна"

чає, що вона може оцінюватися, навіть вимірюватись, але не піддається

повній формалізації. Типологізація легітимності виробляється за ти"

пами культури. Особливість легітимності полягає в тому, що вона є

результатом еволюції суспільства. Тому однозначну оцінку легітим"

ності можна дати тільки в суспільстві з стійкими нормами поведінки.

В суспільстві, яке переживає модернізацію, вимір і оцінка легітимності

можуть бути результатом досить складних процедур дослідження і ба"

гатосторонніх спостережень. Стосовно України, а також щодо

більшості держав, які виникли внаслідок розпаду СРСР, легітимність

є лише частково реальністю, залишаючись великою проблемою.

Що є первинним критерієм легітимності? У відповіді на це за"

питання стикаються два погляди. Згідно з ліберально"демократич"

ною позицією легітимною слід визнавати тільки таку владу, яка

сформована в результаті демократичних процедур. Влада, встанов"

лена внаслідок насильства, не визнається законною. Відповідно до

прагматичної позиції (її обгрунтовують прибічники політичного ре"

алізму) головне — не тільки у виборності влади, а й у її здатності

оволодіти складною ситуацією в суспільстві, підтримати в ньому

стабільність.

Якщо в результаті революції, перевороту в кінцевому підсумку

встановлюється порядок, стабільність, то таку владу, вважають при"

бічники політичного реалізму, треба визнати. Саме так вчинили

США, визнавши СРСР через 15 років після жовтневого перевороту.

Політичний реалізм обгрунтовувався невтручанням у внутрішні спра"

ви іншої країни. В 50—80"ті роки принцип легітимності, якщо б його

основою були виключно вимоги демократії, посилив би протисто"

яння, напругу й недовір’я в умовах небезпеки ядерної війни і призвів

би світ на межу самознищення.

Підхід до проблеми легітимності влади з позиції політичного ре"

алізму чітко проявляється у зовнішній політиці держав, але діє також

всередині суспільства, де функціонує недемократична влада. Резуль"

тативність нової влади формує в одних страх, у других — конформізм,

у третіх — дух авантюризму, а в кінцевому результаті — визнання вла"

ди й підкорення їй.

Сьогодні переважає точка зору, що основою легітимності є пе"

реконання в правомірності даного ладу. Висновок про наявність пе"

реконання можна зробити перш за все на основі вільного вираження

громадянами своєї волі. Стійкість системи в конкретній країні та"

кож може розглядатися як ознака легітимності влади. Влада стає ле"

гітимною завдяки досягненню її стійкості, визначеності, встановлен"

ню порядку. І навпаки, влада, сформована демократичним шляхом,

М.Ф. Юрій. Основи політології

але не здатна попередити громадянську і міжнаціональну війни, про"

тистояння центру і окраїн не є легітимною.

Історично першим типом легітимності була влада, заснована на

праві успадкування престолу. Така легітимність відповідала нормам

традиційного суспільства. Опора в основному на традицію визначає

обмеженість царської влади. Акції царя, які суперечать народним уяв"

ленням про царя, могли виконуватись тільки грунтуючись на силі

примусу. В традиційному суспільстві М.Вебер виділяє два типи легі"

тимності: патріархальна, заснована на прямих, односторонніх зв’яз"

ках, що є основою матеріалізму і станова, що грунтується на відносній

автономності і безумовному підпорядкуванні кодексу честі (прися"

га, слово, звичай тощо).

З переходом до індустріального суспільства традиційний тип

панування підмінюється або підкріплюється спеціальними інститу"

тами, апаратом, бюрократією.

У суспільстві, яке переживає бурхливі стадії модернізації, але не

засвоївши демократичні типи управління, поширеним є харизматич"

ний тип владарювання. Відкриття цього типу належить М.Веберу.

Особливість харизматичного типу владарювання М.Вебер бачив у

тому, що лідер володіє максимальною легітимністю. Харизма в її роз"

винутій формі — це по суті надлюдина, яка виділяється з маси особ"

ливими якостями. Образи харизми Вебер бачив у Будді, Христі, Ма"

гометі, а також Соломоні й Періклі, Олександрі й Цезарі, Наполе"

оні. В ХХ ст. сформувалась ціла плеяда лідерів, що володіла якостями

харизми. Елементи харизми були у Леніна й Мао, Гітлера й де Голля,

Сталіна й Тіто, Троцького й Рузвельта та ін. Харизматичний тип осо"

бистості вже не є традиційним, але розвивається в суспільствах, де

немає свободи і прав людини.

Якщо традиція є звичка до звичайного, то харизма є потяг до

незвичайного, таємничого, раніше не знаного. Принцип харизми: «Я

кажу вам...». Афективний тип соціальної дії — база такого пануван"

ня. Харизматичний принцип легітимності, на відміну від формаль"

но"раціоналістичного, авторитарний. По суті авторитат харизми зас"

нований на силі дару.

Різновидом харизматичного типу легітимності є вождистсько"

плебісцитарна легітимність, характерна для авторитарних і тоталітар"

них режимів. В їх основі лежить опора на владу лідера, партії, армії.

Незаперечним є те, що цьому типу легітимності демократія чужа.

В даному випадку формально визнається право більшості, деякі

демократичні принципи можуть поширюватись на партію. В основі

вождистсько"плебісцитарної легітимності лежить стійка підтримка

встановленого режиму переважною більшістю, визнання народності