Юрій М.Ф. Основи політології

Подождите немного. Документ загружается.

Лекція 3. Суспільнополітична думка Київської Русі та України

«Весна народів» торкнулася й Галичини. Тут 16 квітня 1848 р.

був проголошений акт про остаточне знищення панщини. Піднесен

ня політичного життя дало поштовх розвиткові національної куль

тури. Згідно з рішенням «Собору руських вчених» (квітень 1848 р.)

було прийнято граматику української мови, засновано Галицько

Руську Матицю і наприкінці 1848 р. засновано у Львівському універ

ситеті кафедру української мови і літератури (Я.Головацький). По

літичне життя в Галичині проходило в складній і гострій боротьбі з

польською шляхтою, яку австрійський уряд преферував і дав змогу

захопити більшість у Крайовій управі, а звідси — й засиллям польської

мови й культури в містах. Ускладнював ситуацію і факт розколу все

редині самого українського громадянства на москвофілів і наро

довців. У зв’язку з цим почали створюватися паралельні структури,

та коли москвофіли опанували Матицю, Народний Дім, Ставропі

гійський інститут, у відповідь народовці заснували в 1868 р. товари

ство «Просвіта», свої видання. В цих умовах, коли в Україні почали

ся царські репресії, частина українських діячів культури й науки при

їхала в Галичину, чим зміцнила українське громадянство. Вони

заснували журнал «Правда», у 1873 р. — Товариство ім. Т.Шевченка.

Подібні процеси проходили й на Буковині (у 1868 р. засновано пер

ше українське товариство «Руська Бесіда», кафедру української мови

і літератури в Чернівецькому університеті).

У ці роки в українській політичній думці виділяється постать

Михайла Петровича Драгоманова (1841—1895 рр.), який зробив ве

ликий внесок у розвиток демократичного напрямку в українській

політичній науці, а саме у вирішення проблем держави й права, пол

ітичної влади. При цьому заслуговують на увагу погляди М. Драго

манова на походження держави і права. Він вважав, що суспільство

розвивається від родуплемені, через сім’ї до держави. Від держави

розвиток має йти до вищої політичної організації людей — до все

світньої федерації. Основними факторами, що спричинили виник

нення держави і права були: розвиток людського розуму, що вклю

чало в розуміння життя поступових змін; розвиток сім’ї; розвиток ма

теріальних процесів; концентрація земель внаслідок завоювань.

Класи і класову боротьбу Драгоманов теж включав як одну з причин

суспільного розвитку. Далі М.Драгоманов розробив питання суті дер

жави і права у зв’язку з різними формами політичної організації сус

пільства. Головним критерієм оцінки політичної організації є служ

іння народу. Аналізуючи існуючі політичні форми, він розмірговує,

яку б з них могла взяти собі за взірець майбутня вільна Україна. Навіть

парламентська форма правління не задовольнила його, бо за такої

форми депутати стають головуючими над народом і самостійно, без

М.Ф. Юрій. Основи політології

волі народу почали вирішувати державні справи. Український народ,

вважав він, не мав своєї державності, хоч за часів Б.Хмельницького

він був близький до цього. Відсутність елементарних правових по

рядків при пануванні примусу в Росії дала підставу Драгоманову оха

рактеризувати її уряд як тиранію. Суть держави полягає не в формі

побудови державної влади, а в правах, якими наділені громадяни —

свободі слова, забезпеченні працею, свободі організації союзів і то

вариств, національній свободі і т.д., у загальному змісті правового

статусу особи в даній державі, стані прав націй. Для останніх непри

датна централізована військоводемократична держава, яка лише

розпалює національну ворожнечу.

Сьогодні не втратили актуальності думки Драгоманова, що при

державній централізації не може бути справжньої свободи, бо все буде

придушувати бюрократичне чиновництво. Так само актуальними є

його слова про те, що народи існують не для держави, а навпаки —

держава існує для народу; про те, що в багатонаціональних державах

повинні враховуватись інтереси всіх націй, а не лише вибраних, немає

старших і молодших братів, «державна національність є такий же

абсурд, як і державна церква», — писав він у виданих у Парижі зібра

них політичних творах

Крім того, значне місце в творчості Драгоманова зайняли його по

гляди на політичні права і свободи громадян, що пояснювалось на

самперед тим, що в його політичній програмі центральне місце по

сідало право. Проблеми політичних свобод він розглядав з позицій ідей

федералізму, тобто широких автономних прав різних соціальноетні

чних груп. Політичні свободи неможливі без самоврядування грома

дян, місцевого самоврядування і федеративного. Тому Драгоманов

пропонував обмежити права всіх центральних органів влади, навіть

Земського Собору, цього обмеження можна добитися шляхом прого

лошення недоторканості прав особи, національності й організацій

місцевого самоврядування. Йому належить цікава історикоаналітична

праця «Старі хартії вільностей», в якій подана генеза ідеї свободи, роз

глядається політична доктрина лібералізму. Лібералізму присвятив

Драгоманов також працю «Лібералізм і земство в Росії». Лібералізм

Драгоманов розумів вузько, зводячи його насамперед до особистої,

громадянської, державної свободи, пов’язував його з боротьбою за соц

іалізм, якому лібералізм мав прокласти дорогу.

Близькими до Драгоманова були погляди С.А.Подолинського

(1850 — 1891 рр.) на походження й суть держави і права. Крім цього,

певну увагу він приділив походженню кріпосного права, критично

проаналізував застосування магдебурзького права в Україні. Розгля

_______________

1 Цит. За: Сокуренко В.Г. Демократическое учение о государстве». — С.61.

Лекція 3. Суспільнополітична думка Київської Русі та України

даючи самодержавство в Росії, С.Подолинський, на відміну від

М.Драгоманова, підтримував думку, що його заміна повинна прой

ти революційним шляхом і лише тоді народне самоуврядування за

безпечить трудящим справжню свободу. Свої погляди на державу і

право в суспільстві майбутнього, тобто при соціалізмі, Подолинсь

кий виклав у працях «Парова машина», «Про бідність», «Про багат

ство і бідність» та ін. Політичною основою майбутньої держави мала

бути «громада» — об’єднання людей для виконання виробничих

функцій і розв’язання громадських справ. У «Паровій машині» він

писав, що «громади» будуть об’єднані федеративними зв’язками.

Найбільша з «громад» охоплюватиме всю українську націю і буде тво

рити єдину політичну організацію — федеративну республіку трудя

щих. У громаді буде здійснюватись безпосередня демократія, про

явиться суверенітет нації, вона буде керувати усіма питаннями

сільського й міського життя, власністю, виробництвом і розподілом.

С.Подолинський чітко детермінував залежність влади, права і сво

боди від рівня господарської самостійності та розвитку продуктив

них сил. У той же час він не зміг подолати утопічних поглядів на май

бутнє суспільство, зокрема з аграрного питання, проблем управлін

ня тощо. Не позбувся С.Подолинський марксистського захоплення

досвідом Паризької Комуни — він теж вітав поєднання законодав

чої, виконавчої і судової влади, тобто був прихильником диктатури.

Однак С.Подолинський виступив проти революційного терору, у т.ч.

як засобу боротьби з контрреволюцією. Оригінальні думки висло

вив Подолинський щодо суду й судової діяльності. Цілком окремим

шляхом пішов він, пояснюючи поняття політика. Вона є сукупністю

практичної суспільної діяльності, яка торкається зовнішньої форми

суспільного життя і спрямована на зміцнення і розвиток державного

ладу в суспільстві. Оскільки С.Подолинський підтримував марксис

тську думку про відмирання держави, то він вважав, що з перемогою

нового ладу зміст політики має змінитися, він спроститься. Тоді пол

ітика буде спрямована на внутрішній зміст суспільного життя, її ме

тою стане застосування соціалістичних істин до організації найкра

щого співробітництва.

Соратником Драгоманова й Подолинського був галицький де

мократ О.Терлецький (1850 — 1902 рр.). Зі скептичних, максималістсь

ких позицій оцінив він не лише буржуазні революції XVII—XVIII ст.,

а й 1848 р., твердячи, що вони нічого не дали для соціального визво

лення трудящих. На його думку, лише спільна боротьба селянства з

фабричним пролетаріатом зможе революційним шляхом кардиналь

но змінити умови життя. Подібно до своїх соратників, Терлецький

вважав, що держава й право були викликані розвитком матеріальної

М.Ф. Юрій. Основи політології

і духовної культури нації. Разом з тим певне місце в нього посіли й

процеси зовнішньої і внутрішньої інтеграції в процесі створення дер

жави і права. На конкретному прикладі Австрії він показав суть дер

жави, проаналізував шлях Австрії від феодальної абсолютистської мо

нархії до конституційної, парламентської. Ряд статей і працю «Мос

квофіли й народовці в 70ті роки» Терлецький присвятив аналізові

політичної боротьби в Галичині. Він охарактеризував право як юри

дичний закон або інший акт державної влади, який визначає прави

ла поведінки для певних класів, груп населення або навіть для всієї

нації. При вирішенні проблеми політичного ідеалу Терлецький був

близький до позицій Драгоманова і Подолинського, тобто був феде

ралістом. Особливу увагу він приділяв питанню про роль політичних

свобод для розвитку соціальнополітичної боротьби. Терлецький роз

вивав ідеї єдиної української нації і вважав, що єдиний вихід для Га

личини — це возз’єднання з Україною. Саме йому належить одна з

перших розробок ідеї возз’єднання, яка була протиставлена думці про

Галичину як своєрідний П’ємонт, навколо якої би збиралися всі ук

раїнські землі. Терлецький вважав, що возз’єднання можливе тоді,

коли будуть поєднані національновизвольний рух у Галичині з на

ціональновизвольним рухом в Україні. Майбутню Україну він ба

чив як демократичну республіку, в якій буде повна політична і со

ціальна рівність.

Політична діяльність і праці Драгоманова, Подолинського, Тер

лецького зробили значний вплив на подальший розвиток українсь

кої демократичної політичної думки. Під її впливом виникає галицька

революційна демократія з її видатним представником Іваном Якови

чем Франком (1856—1916 рр.). Зрозуміло, що повно охарактеризува

ти політичні погляди такої постаті, як Іван Франко, завдання без

мірно велике і важке. Тим більше, що кожна політична сила, яка дія

ла в Галичині, прагнула зробити його «своїм». Інша справа, що одним

це вдавалося, іншим — ні, але всі прагнули прикрити свої вчинки

словами Каменяра.

Сьогодні знову (в який уже раз?) погляди Франка — аргумент у

дискусіях та суперечках. Тому, без сумніву, потрібно бути знайо

мим з ними. В різні роки він написав ряд статей, де є погляди на

розвиток суспільства тощо. І.Франко дотримувався погляду, що

суспільне життя є прямим продовженням природного розвитку

людського роду. Природа вказала шлях суспільному життю і люди

свідомо вдосконалюють форми суспільного життя й свою сутність.

Що ж було причинами виникнення права, політичної влади? На

думку Франка, першою причиною їх виникнення була велика сила

звичаїв та дотримання спеціальних правил поведінкицеремоній,

Лекція 3. Суспільнополітична думка Київської Русі та України

які він виводив з діяння закону природного добробуту

. Держава

з’явилася, вважав він, внаслідок розподілу між людьми деяких

функцій суспільної діяльності, що взяли на себе спочатку добро

вільно, а пізніше почали утримувати за собою насильно окремі осо

би, з яких утворилися касти, чого не знало до того первісне суспіль

ство. Так сформувалися касти жерців, воїнів. Саме вони й утвори

ли політичну владу. Франко простежив виникнення політичної

влади від первісної самовоядної общини до більш пізніх форм су

спільного життя. Поділ суспільства на класи, зростання приватної

власності призвели до абсолютизації авторитарної влади, коли прос

та людина перетворилася в ніщо. Але, з іншого боку, та «всемогут

ня тиранічна влада поступилася перед фатальною силою законів

природи»

. Аналізуючи докапіталістичну історію людства, Франко

писав, що з усієї боротьби на шляху прогресу її економічними ре

зультатами скористалися рабовласники, феодали, багаті міщани, а

становище народних мас майже не поліпшилося. «Чим ближче до

наших часів, тим доля люду робочого (сільського і міського) става

ла правно легшою (хоч і не значно, і не всюди), зате ж економічно

чим раз тяжчою, тим тяжчою, чим живіше і серед убогих людових

мас розтлівається почуття своєї людськості і бажання волі»

. Цікаві

були думки Франка про людський прогрес («Що таке поступ?»),

доктрину лібералізму. Критикуючи лібералізм за лише формальне

дотримання права, Франко водночас достатньо високо цінував деякі

його основні риси — свободу особи, демократичні права. Близькі

були Франкові й революційна тактика, він не був великим прихиль

ником політичного компромісу, політичних поступок, чим і вик

ликав до себе гостру реакцію з боку опонентів.

Цікавили Франка й окремі питання міжнародної політики. Так,

наприклад, у статті «Наш погляд на польське питання» та інших він

виступив проти ідеї відновлення історичної польської Речі Поспо

литої від «моря до моря». Відродження самостійної Польщі він ба

чив не у «воскресенії з мертвих» старої Речі Посполитої, яка знищу

вала українську культуру, а у «федеральнім зв’язку між собою і з други

ми сусідами, в зв’язку, основанім на якнайповнішій рівноправності і

автономії кожного окремого народу, де б інший народ ніколи не мав

права вмішуватися в домашні справи сусіда або держати над ним яку

небудь опіку». Більше того, підкреслював Франко, «ми уважаємо всякі

замахи реставрації Польщі поза етнографічними границями польсько

_______________

Франко І. Т.45. — С.107113.

Брагінець А. Філософські і суспільнополітичні погляди Івана Франка. —

Львів,1956. — С.204.

Франко І. Т.45. — С.128.

М.Ф. Юрій. Основи політології

го народу найтяжчим нещастям для самого польського народу»

Підсумовуючи, можна сказати, що провідною думкою всієї творчості

Франка були його слова («З літ моєї молодості», 1913 р.): «Та скрізь і

завсігди у мене була одна провідна думка — служити інтересам мой

ого рідного народу та загальнолюдським поступовим, гуманним

ідеям»

Чільною постаттю в політичному житті тих часів був М.С.Гру

шевський (1866 — 1934 рр.), автор відомих багатотомних «Історії Ук

раїниРусі», «Історії української літератури», Голова Української

Центральної Ради, Голова НТШ, редактор Записок НТШ, журналу

«Україна», численних збірників. На відміну від прийнятих у офіційній

історіографії схем розвитку історичного процесу на східнослов’янсь

ких землях (Карамзін — Ключевський — Погодін), він вважав, що

«загальноруської історії» не може бути як нема «загальноруської на

родності». Може бути історія всіх «руських народностей, ... або істо

рія східного слов’янства». М.Грушевський заперечував претензії

Московської Русі на частину стародавньоруської спадщини,

справжнім спадкоємцем якої, на його думку, є тільки виключно «ук

раїнськоруська народність», яка і створила Київську державу.

М.Грушевський запропонував вивчення історії кожної народності

окремо в її генетичному спадку від початку до сьогодення, а також

вивчення насамперед історії народу, а не держави, оскільки держа

ва, вважав Грушевський, відіграє вторинну роль порівняно з еконо

мікою, культурними й національними факторами. Серед багатьох

праць М.Грушевського для нас особливий інтерес представляють

«Всесвітня історія», «Визволення Росії і українське питання» з огля

ду на те, що в них М.Грушевський найбільш чітко виклав свої полі

тичні погляди.

Як розумів національнотериторіальну автономію Грушевський?

Пояснюючи свою точку зору, він писав, що це мала б бути широка

децентралізація держави і організація самоврядування в національ

них територіях, що визначається їх національними кордонами, при

чому принцип національнотериторіальної автономії треба поклас

ти в основу всіх територіальногромадських організацій, починаючи

з сільської общини і далі. Виділивши територію з українським насе

ленням, потрібно обрати обласний український сейм, створити інші

органи місцевого самоврядування, законодавства, контролю. Вони

повинні розпоряджатись місцевими фінансами, земельним фондом,

організацією освіти й духовної культури, громадської безпеки й за

собів економічного розвитку. Центральній же владі мало залишати

_______________

Франко І. Т.45. — С.242.

Франко І. Твори: У 20 т.К., 1952. — Т.11. — С.546.

Лекція 3. Суспільнополітична думка Київської Русі та України

ся займатися «нормуванням загальних основ державного і громадсь

кого ладу». Погодимось, що ці думки Грушевського не втратили ак

туальності... Значну увагу приділяв Грушевський у своїй «Всесвітній

історії» об’єктивній характеристиці розвитку європейських націй,

державним формам їх існування. Він вважав, що розвиток людства є

результат дії народного духу. «Історія громадянства» — це історія

«людського духу», а історія людства — це історія національного духу

народу, — писав він. Після лютневої революції 1917 р., ставши Голо

вою УНР, М.Грушевський пішов значно далі не лише в своїх по

літичних поглядах, а й практичних діях і стояв безпосередньо біля

джерел відновлення української державності при проголошенні відо

мих чотирьох Універсалів УНР.

Тоді, на початку ХХ ст. політична думка в Україні відображала

перехід українського національновизвольного руху зі стадії куль

турного українофільства до організованої роботи в масах. У цьому

зв’язку заслуговують на увагу погляди М.Міхновського, викладені у

праці “Самостійна Україна”, що були своєрідним політичним кредо

Революційної української партії, яка сформувалася 1900 р. У ній

міститься твердження про те, що “державна самостійність є голов

ною умовою існування нації, а державна самостійність є національ

ним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин”. Політична са

мостійність і державність соборної України – це, на думку Міхновсь

кого, кінцева мета, до якої слід прагнути. У 1906 р., перейшовши від

теоретичних пошуків до практичної політичної діяльності,

М.Міхновський склав програму Української народної партії, у якій

формулювалася вимога автономії України, але тільки як крок до по

вної самостійності. Цікаво й те, що в цьому документі М.Міхновсь

кий визначав можливість федерального об’єднання України з будь

якою іншою державою (державами), але після досягнення повної

державної самостійності і тільки на добровільній основі. Щодо дер

жавної влади у незалежній Україні, то він висував ідею повновладдя

українського народу. Політичне управління України, на думку ліде

ра самостійників, мали здійснювати Президент або гетьман та Все

український парламент чи сейм. Тобто самостійна Україна за типом

політичного режиму мала бути республікою.

Своєрідне бачення проблеми незалежності України знаходимо

в поглядах одного з представників національноліберальної течії ук

раїнського визвольного руху початку ХХ ст. Є.Чикаленка. Стриж

нем його політичної програми була національна ідея. Однак поста

новку питання повної самостійності в конкретноісторичних умо

вах початку ХХ ст. він вважав передчасною. Згодом під вагою

історичного розвитку подій в Україні після повалення самодержав

М.Ф. Юрій. Основи політології

ства, Чикаленкова програма національного визволення радикалізу

валася й відбулись зміни в поглядах на проблему реформування дер

жавного устрою. На його думку, “Тільки монарх може збудувати ук

раїнську державу та оборонити її від сусідів”. Чикаленко був переко

наний у тому, що українським монархом може бути тільки хтось із

чужоземних, що матиме за собою підтримку якоїсь держави, бо на

своєму українці не помиряться. Проте він до кінця не відмовлявся

від республіканської форми правління, що “згодом можна було по

думати й за Українську Народну Республіку”.

Окремою темою повинно стати вивчення політичних програм

політичних партій і об’єднань, що діяли в той час в Україні ( з 1905 р.),

а особливо в Галичині. Оскільки, наразі, таких підсумовуючих праць

з цього питання ще немає, обмежимось лише окремими зауважен

нями. В першу чергу зупинимось на відомій за рубежем праці К.Ле

вицького, написаній у 20ті роки на підставі спогадів автора — Голо

ви Головної Української Ради у Львові. К.Левицький кладе початок

політичного відродження України від двох подій — утворення в 1846 р.

в Києві КирилоМефодіївського товариства та появи альманаху

«Зоря» М.Шашкевича, І.Вагилевича і Я.Головацького. К.Левицький

1848—1914 рр. поділив на десять періодів, критерієм поділу зробив

роки підвищення української національної самосвідомості, свідому

політичну діяльність численних політичних об’єднань, партій, їх за

яви, резолюції, виступи. Отже, в далекому 1848 р. зародилася «пол

ітична думка свободи, самостійності і рівноправності націй,... що

скристалізувалася... в «Головній Руській Раді» у Львові...», коли було

висловлено вперше думку... «про самоуправу української області в

Австрії»

. В наступні роки в складній політичній боротьбі дана дум

ка була конкретизована, наприклад, у виступі депутата А.Могиль

ницького (червень 1861 р.) у парламенті, коли він заявив, що девізом

українських депутатів є вимога, щоб у «свободній Австрії наш нарід як

самостійний мав рівне право побіч інших слов’янських народів»

Одночасно, під кінець ХІХ ст. значний розголос у Західній Ук

раїні зробила книжка члена радикальної партії Юліана Бачинського

(1870 — ?) «Україна іrredenta». Слід одразу зазначити, що вона на

писана під значним впливом «Маніфесту Комуністичної партії» та

праці Ф.Енгельса «Розвиток соціалізму від утопії до науки». Але її

вартість, крім того, що вона знайомила читачів з марксистською те

орією (праця Енгельса в той час в Галичині була невідома) поляга

ла у тому, що Ю.Бачинський одним із перших спробував конкре

тизувати марксистські постулати до специфічних умов галицької,

_______________

Левицький Кость. Історія політичної думки галицьких українців 1848—1914. На

підставі споминів. Львів, 1926. — С.24—25.

Левицький К. Історія політичної думки... С.83.

Лекція 3. Суспільнополітична думка Київської Русі та України

навіть української дійсності. Причому, тут був не лише аналіз соц

іальноекономічної ситуації в Галичині й частково в Україні, але

була зроблена цікава спроба певного прогнозу розвитку політич

них подій у Галичині й в Україні. Про це автор пише вже буквально

на третій сторінці: «Я хочу вже раз поставити на денний порядок

справу будучності української нації взагалі, не лише виключно в

Австралії, але і в Росії»

. Бачинський ще тоді помітив дуже важливу

рису в становищі України — політична самостійність України, тоб

то її незалежність «не лише в Польщі, але і від Великороси, узасад

нена, що... обидві вони тягнуть з неї поживні для себе соки... і тому

— як проти Польщі, так і проти Великоруси буде мусіла виступити

до бою; ...від тих націй буде мусіла добиватися політичної відруб

ності, політичної самостійності»

Зрозуміло, що популяризація марксистських поглядів не викли

кала захоплення в галицьких сучасників Бачинського, йому було

відведено обмаль місця в праці К.Левицького, але гірше було ще по

переду. Коли в Україні встановилась диктатура пролетаріату, керо

вана з центру, Бачинський мав необережність у 1929 р. повернутись

в Україну, де кілька років працював у видавництві. Одного разу в 1934 р.

64річний Бачинський вийшов з дому і вже ніколи не повернувся,

пізніше бачили його в таборі на Соловках. Видно хтось уважно про

читав «Україну irredenta»... У Радянській енциклопедії історії Украї

ни для нього місця не знайшлося (для монархіста П.М.Батюшкова

та керівника відділу науки ЦК ВКП(б) К.Я.Баумана місце знайшли,

а от для популяризатора марксизму — ні).

У зв’язку з наближенням війни, політичні вимоги українства були

значно радикалізовані. Так, наприкінці 1912 р. на з’їзді національ

нодемократичної партії було висунуто вимогу «повної державної

незалежності всього з’єднаного українського народу»

. У майбут

ньому збройному конфлікті частина політичних партій у Галичині,

бажаючи «вибороти» національну автономію, а не лише територіаль

ну, постановила стати «по стороні Австрії, а проти російської імперії,

як найбільшого ворога України». Зрозуміло, що ця позиція привела

логічно до політичного кредо, проголошеного К.Левицьким, що «між

царською Росією і Європою мав стати охоронний вал: Україна»

Таким чином, Левицький і значна частина галицьких політиків ста

ли на позиції українського месіанізму, що призначення України по

лягає в ролі оборонця Окциденту перед навалою таємничого азіатсь

кого Орієнту.

_______________

Бачинський Ю. Україна irredenta. Берлін, 1924. — С.5.

Там же. — С.94.

Левицький К. Історія політичної думки. — С.637.

Там же. — С.634,724.

М.Ф. Юрій. Основи політології

Сьогодні, враховуючи досвід національновизвольної боротьби

українського народу, треба визнати, що поряд з революційнодемок

ратичним напрямком значний вплив (а може варто й більше тут ска

зати, але це вже справа майбутніх дослідників), мав і напрямок ево

люційний, політична боротьба за реформи, що теж дала політичні

результати, а головне — розбудила політичну самосвідомість наро

ду, і, безперечно, вони обидва є частиною нашої політичної історії.

4. Українська політична думка в міжвоєнний період

(20 — 30ті роки ХХ ст.)

Лютнева революція 1917 р., повалення дому Романових створи

ли сприятливі умови для реалізації ідеалу політичної незалежності

України. Ми вже говорили про політичні погляди М.Грушевського,

тому зупинимося на поглядах М.Хвильового й В.Винниченка, які на

відміну від своїх попередників, стояли на позиціях соціалізму, нада

ючи йому національного змісту.

М.Хвильовий закликав українців орієнтуватися на культурні

процеси Європи, а не на Росію, виставляючи ідеал європейської лю

дини – людинигромадянина, творця культурних, суспільних і по

літичних цінностей та рушія історії. На його думку, українське сус

пільство, яке створило передумови для самостійного економічного

та інтелектуального розвитку, не погодиться на панівне становище

російської культури за таких обставин. Українська інтелігенція по

винна негайно стати на бік активного молодого українського сусп

ільства й назавжди покінчити з ідеєю будувати в Україні російську

культуру. Боротьба за усамостійнення української культури ставила

Хвильового на самостійницькі позиції. Він не тільки поборник ук

раїнської культурної окремішності, він – самостійникдержавник.

Винниченко пройшов складний шлях від прихильника культур

нонаціональної автономії у складі Російської Федеративної респуб

ліки до відродження самостійної української державності. Най

повніші його погляди щодо національного відродження України про

явилися в праці “Заповіт борцям за визволення”, написаній у 1949 р.

Осмислюючи уроки української історії, він проаналізував у історич

ному аспекті характер і цілі української еміграції, визначив її роль у

розбудові вільної, суверенної України. В.Винниченко вважав, що

Українська держава, українська державність є. Її створив народ, уся

українська нація в процесі великого перевороту життя в Росії. Проте

існуюча українська державність не може задовольнити потреб націо

нального відродження. Вона не є самостійною, вона не незалежна,

вона опанована Росією, понівечена, покалічена, пограбована, за