Юрій М.Ф. Основи політології
Подождите немного. Документ загружается.
21
Лекція 1. Політологія як наука
4. Природа політологічних знань
і функції політології
Увесь різнобічний методологічний і методичний арсенал сучас
ної політичної науки підпорядкований одній меті — отриманню до
стовірного знання, об’єктивних відомостей про політичні процеси
та їх розвиток. Яку ж природу має політичне знання, чи є воно об’єк
тивною, незалежною від людини і його свідомості істиною, чи ж має
нормативний характер — встановлює дозволи і заборони, обґрунто
вує політичні ідеали, дає оцінку політичному ладу, інститутам, нор
мам і подіям, визначає зразки належної поведінки людей?
Традиційно, включно до кінця ХІХ ст. в політичній науці пере
важав нормативний підхід і нормативні знання. Головна увага була
зосереджена на пошуці ідеального політичного устрою, який забез
печував би максимальне суспільне благо або ж найкращу реалізацію
початково притаманних людині природних прав. І тому різні пол
ітичні теорії можна було оцінювати не стільки як істинні або хибні,
скільки як добрі або погані, соціально корисні або шкідливі, гуманні
або негуманні, прогресивні або реакційні.
Нормативні знання і сьогодні залишаються важливою складо
вою політичної науки. Виходячи з загальнолюдських цінностей,
вона дає оцінку політичному ладу, веде пошук найкращих, найбільш
ефективних політичних інститутів, методів управління, способів ви
рішення соціальних конфліктів тощо. Нормативні теорії і суджен
ня, в кінцевому підсумку, відображаючи ті або інші соціальнопол
ітичні закономірності, все ж не мають характеру об’єктивної істи
ни. Їх істинність, якщо тут взагалі застосовуване це поняття,
конвенціональна, тобто залежить від визнання людьми. Так, наприк
лад, судження «Демократія — найкраща форма держави» не є об
’єктивною істиною, тобто його не можна перевірити, верифікува
ти. Крім того, для деяких народів може бути найбільш притаман
ний інший тип держави, скажімо, просвітницька монархія або
теократична республіка.
Залежність частини політичних знань від їх визнання людьми не
означає їх абсолютної релятивності, тому що в кінцевому підсумку
сама свідомість людей, прийняття чи не прийняття ними тих чи інших
політичних теорій і ідеї взагалі в багатьох випадках детерміновані
рівнем матеріальнотехнічного, політичного й соціальнокультурно
го розвитку.
Стосовно демократії це проявляється в зростаючому тяжінні до
неї народів світу в міру підвищення ступеня їх цивілізованості. Од
нак у цілому істинність нормативних політичних суджень, принаймні
22
М.Ф. Юрій. Основи політології
за своєю формою, конвенціональна. Це, до речі, означає, що силою
нав’язані народу навіть прогресивні концепції, цінності й порядки
не будуть для нього політичною істиною, тому що в сфері норматив
них знань її необхідною умовою є вільний вибір людини, її суб’єктив
не визнання.
Якщо одна частина політологічних знань носить нормативний ха
рактер і не може розглядатись як об’єктивна, не конвенціональна істи
на, то їх друга, основна частина адекватно відображає реальні політичні
процеси й явища і не залежить від свідомості людей. Вона базується на
емпіричних даних і підлягає верифікації, що означає можливість інших
досліджень, використовуючи ті ж самі процедури, отримати той самий
результат. Наукові політичні знання володіють здатністю пояснити й
передбачити певні події. До об’єктивної політичної істини відносяться
конкретні описи політичних фактів і результатів виборів, опитування
громадської думки, реальних подій тощо, а також політичні законо
мірності, що проявляються як тенденції, наприклад, стійкі зв’язки між
виборчим законом і кількістю партій у державі або ж сформульований
Р.Міхельсом «залізний закон олігархії».
Специфіка політологічного знання передбачає роль і функції цієї
науки в суспільстві. Адекватне відображення політичної реальності,
розкриття притаманних їй об’єктивних зв’язків і закономірностей
дозволяють політології виконувати функцію пізнання (пояснення і
прогнозування) політичних явищ або ж гносеологічну функцію. Про
неї вже говорилося вище.
Політологія не обмежується адекватним відображенням і твор
чим конструюванням дійсності, вона дає оцінку політичному ладу,
інститутам, поведінці й подіям. У цьому виражається її аксеологічна,
оціночна функція. В країнах «реального соціалізму» ця функція
підмінювалась класовим підходом. Тому політологія залишалась без
жодних критеріїв оцінки. Під приводом буржуазної тенденційності
політичної науки на Заході заперечувались її основоположні ідеї і
виправдовувалось підпорядкування політичної думки у власних краї
нах владним структурам. Сьогодні визнання міжнародним співтова
риством загальнолюдських гуманістичних цінностей, що лежать в
основі політики, її людського виміру розширює аксеологічні мож
ливості політичної науки та її активний гуманістичний вплив на
світові політичні процеси.
У демократичних державах політологія виконує функцію політич
ної соціалізації, формування громадянськості, демократичної політич
ної культури населення. Суть цієї функції охарактеризовано у вступі.
Засвоєння політичних знань громадянами дозволяє політології
виконувати мотиваційнорегулятивну функцію, тобто здійснювати
23
Лекція 1. Політологія як наука
безпосередній вплив на їхню політичну поведінку. Застосування по
літологічних знань і рекомендацій у практичній діяльності для кері
вництва людьми — шлях до гуманістичної раціоналізації всього по
літичного ладу. Ступінь наукової мотивації політичних дій є, по суті,
найважливішим показником рівня розвитку політичної культури.
Політологія виконує функцію раціоналізації політичного життя:
політичних інститутів і відношень, політикоуправлінських рішень,
поведінки тощо. Ця наука виступає теоретичною основою політич
ного будівництва, політичних реформ і реорганізацій. Вона обґрунто
вує необхідність створення одних і ліквідації інших політичних інсти
тутів, розробляє оптимальні моделі управління державою, техноло
гію відносно безболісного вирішення соціальнополітичних
конфліктів.
Звичайно, навіть у найбільш передових демократичних країнах
реальне політичне життя, в тому числі управління суспільством, да
леко не у всьому і не завжди будується за рецептами політології, яка
не в змозі відобразити все багатство і динамізм політичних подій.
Практична політика вимагає не тільки наукових знань, а й мистецт
ва політичного керівництва, заснованого на організаційних здібнос
тях, умінні управляти, політичному досвіді, чутті та інтуїції. Реальна
політика в багатьох випадках ірраціональна, є процесом і результа
том боротьби за владу, суперництва різних інтересів і амбіцій, пошу
ку компромісів і консенсусу. Тому детально обґрунтоване Д.Кембел
лом завдання побудови цієї сфери на базі наукової логіки, раціональ
ної моделі управління суспільством, прийняття і здійснення
політичних рішень, оптимальних для всіх громадян — до цього часу
далека від свого виконання. І все ж у ході розвитку людства вплив
політології на політичні й соціальні процеси помітно зростає, збага
чується її зміст і парадигми.
Теми доповідей і рефератів
Предмет політології.
Методологія політичної науки.
Функція політології.
Література
Белов Г.А. О системе политических наук и политологии //Вест
ник МГУ. Социальнополитические исследования. — 1991. — № 1.
Бодуен Ж. Вступ до політології. — К.,1995.
Дзюбко І.С., Циганков В.А. До питання про предмет політології
//Український історичний журнал. — 1991. — № 7.
24
М.Ф. Юрій. Основи політології
Краснов Б.И. Политология как наука и учебная дисциплина //
Социальнополитический журнал. — 1995. — № 1.
Политические учения: история и современность. — М.,1993.
Пэнто Р., Гравити М. Методы социальных наук. — М.,1970.
Рогачев С.Я. Предмет политологии и ее место в системе соци
альных наук //Государство и право. — 1993. — № 5.
Рудич Ф.М. Политология: теоретический и практический кон
текст //Социальнополитический журнал. — 1996. — № 5.
Рябов С.Г. Структура і функції знань про політику //Політологічні
читання. — 1994. — № 1.
Федун Л.А. О предмете и методе политологии //Социальнопо
литические науки. — 1993. — № 3.
Хакер Е. Що є політична теорія //Політологічні читання. — 1993.
— № 1.
25
ЛЕКЦІЯ 2. ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ:
ЗАХІДНА ТРАДИЦІЯ
1. Філософськоетична концепція: політична думка Стародавньої
Греції і Стародавнього Риму.
2. Релігійна концепція: політична думка середніх століть.
3. Громадянська концепція: політична думка раннього етапу Но
вого часу.
4. Соціальна концепція: політична думка Нового часу.
1. Філософськоетична концепція: політична думка
Стародавньої Греції і Стародавнього Риму
Мислителі Стародавньої Греції і Стародавнього Риму тлумачи
ли державу філософськи: держава — найвище втілення розуму. Але
розум для філософів цього часу не засіб, не «раб пристрастей», а мета
в самому собі. Заклопотані проблемою «кращого життя» людей, мис
лителі цього часу намагалися вирішити її за допомогою створення
моделі держави, яка уособлювала б розум. Подібно до того, як голов
ною формою давньогрецької державності був поліс, містодержава,
так і головною формою політичної думки Платона й Арістотеля, ви
датних філософів Стародавньої Греції, був ідеал досконалої автаркії,
незалежної общини, яка мала б усе необхідне для життя своїх грома
дян і була б відчуженою від усього світу.
Політичне вчення Платона не настільки доскональне, як філо
софське, хоча і в цій галузі знання він залишив деякі визначні ідеї.
Згідно з Платоном, ідеальна держава необхідна перш за все для того,
щоб врятувати безсмертну душу людини. Як філософ і мораліст, він
повстає проти нікчемного і жалюгідного земного життя. В діалозі
«Держава» Платон один із перших звертається до характеристики
26
М.Ф. Юрій. Основи політології
політичних форм. Він описує недосконалі політичні форми: тімок
ратію, олігархію і демократію, називаючи останню головною бідою
політики. Для Платона демократія — це влада мас, посередності, яка
неминуче призведе до тиранії більшості. В демократії, на його дум
ку, відбувається загальне псування моралі, переслідується будьяка
розсудливість, утверджується нахабство, свавілля, безсоромність.
Крім того, він попереджає, що демократія, як правило, короткочас
на. Натовп дуже швидко поступається своєю владою одноосібному
тирану і знищує, таким чином, народну владу.
Недосконалим формам держави Платон протиставляє ідеальну
державу — справедливе правління вибраних мудреців. Згідно з Пла
тоном, влада повинна належати філософам, оскільки істинне знан
ня і доброчесність доступні тільки цим «рідкісним людям». Влада
філософівправителів повинна бути абсолютною й безумовною. В
політичному ідеалі Платона особистість, суспільство і держава роз
чинені в полісі. Впевнений у тому, що пересічній людині не прита
манне істинне знання, Платон намагається підкорити її державі. Він
вводить строгу ієрархію станів: філософиправителі (вищий клас),
стражі й воїни і, нарешті, ремісники та селяни, які займаються фізич
ною працею, а також строго контрольовану систему навчання і ви
ховання: вільний пошук істини припиняється. У підданих немає нічо
го свого: ні сім’ї, ні власності — все спільне. Вищі класи, хоча кермо
влади знаходиться у них, також «не скористаються нічим із надава
них державою благ» (Держава. — С. 419). Ми ліпимо державу, про
довжував Платон, «не так, щоб лише дехто в ній був щасливим, але
так, щоби вона була щасливою вся, цілком» (Держава. — С. 420). В
політичному вченні Платона, безумовно, неважко побачити витоки
тоталітаризму. Про тоталітарні тенденції в його вченні писали відомі
сучасні філософи, такі як Б.Рассел, К.Поппер та ін. Але за цими сут
тєвими недоліками не можна не розгледіти розумних основ грома
дянськості, високого морального духу.
З іменем Арістотеля пов’язано зародження політичної науки як
окремої дисципліни. Він аналізує і вдосконалює поняття, якими по
винна оперувати політична думка. Згідно з Арістотелем, політична
наука займається державою, полісом. Він стверджує, що держава —
природне утворення. Людина, будучи «політичною твариною», несе
в собі інстинктивний намір до «сумісного проживання»: розвиток сус
пільства йде від сім’ї до общини, а від нього до держави (містапо
лісу). Однак логічно первинна держава, тому що вона виражає енте
лехію (цілеспрямованість як рушійна сила, активний початок, що
перетворює можливість у дійсність) суспільства. Арістотель відзна
чає, що «держава за своєю природою, передує індивіду», що природа
27
Лекція 2. Історія політичної думки: західна традиція
держави стоїть перед природою сім’ї і індивіда: «необхідно, щоб ціле
передувало частині» (Політика,І,1,12,1253а16). Держава існує, на його
думку, заради «кращого життя» своїх громадян. Тільки всередині цьо
го суспільствадержави люди можуть процвітати, тому що воно —
втілення справедливості і права, вираження спільного інтересу гро
мадян. Грецький філософ не виділяє державу з суспільства. В його
вченні, як і у вченні Платона, мають місце тоталітарні тенденції: лю
дина — частина держави, особисті інтереси підпорядковані суспіль
ному благу. Громадянин, в оцінці Арістотеля, — це безлика частина
єдиної політичної спільноти. Громадян він називав вільними людь
ми, але свободу розумів тільки як протилежність рабству: громадяни
— не раби, ними ніхто не володіє. Громадяни займаються тільки
військовими, законодавчими й судовими справами. Сільськогоспо
дарське і промислове виробництво — справа рабів. Громадяни мо
жуть мати приватну власність, але користуватись нею потрібно
спільно: її власнику повинна бути притаманна така риса, як щедрість.
Глибокої нерівності Арістотель боявся, тому що вона була, на його
думку, причиною невдоволення і переворотів.
Форми державного устрою Арістотель виділяє за такими крите
ріями: кількість правлячих і мета (моральне значення) правління.
Внаслідок цього є три «справедливі» форми правління (монархія, ари
стократія, політія), при яких правителі мають на увазі загальну ко
ристь, і три «несправедливі» (тиранія, олігархія і демократія), де
мається на увазі тільки особисте благо правителів. У «Політиці» Арі
стотель називає політію найкращою з «справедливих» форм, хоча
монархія вважається ним «першопочатковою і Богом даною», але в
даний час, на його думку, вона не має шансів на успіх. Форму дер
жавного устрою Арістотель пов’язує з її «принципами»: «принципом
аристократії служить доброчинність, олігархії — багатство, демок
ратії — свобода» (Політика,VI,1294а). Політія покликана об’єднува
ти три ці елементи, тому й повинна вважатись справедливою арис
тократією — правлінням найкращих, об’єднуючи інтереси заможних
і незаможних.
Вчення Платона й Арістотеля здійснили помітний вплив на по
літичні погляди Ціцерона, знаменитого римського оратора, держав
ного діяча й мислителя. Держава в трактуванні Ціцерона — це не
тільки вираження спільного інтересу всіх її вільних членів, що було
характерним і для стародавніх грецьких концепцій, але також і як уз
годжене правове спілкування. На відміну від Платона й Арістотеля,
для яких природне право (істинний закон) і держава були невід’ємні,
Ціцерон стверджував, що природне право (істинний закон) виникло
«раніше, ніж будьякий писаний закон, вірніше раніше, ніж будьяка
28
М.Ф. Юрій. Основи політології
держава взагалі була заснована» (Про закони,11.19). Сама держава є
за своєю суттю втіленням того, що згідно з природою є справедливість
і право. Таким чином, Ціцерон стояв біля витоків розуміння ідеї «пра
вової держави». Розрізняючи три прості форми правління: царську
владу, владу оптиматів (аристократію) і народну владу (демократію),
він підкреслював, що «прихильністю своєю нас притягають до себе
царі, розумом — оптимати, свободою — народи» (Про
державу,I,XXXV,5). Перелічені достоїнства, на думку Ціцерона, по
винні бути в державі в змішаній формі, яка б тоді найоптимальніше
відповідала людському буттю.
Політична думка Стародавньої Греції і Стародавнього Риму мала
певні недоліки. Ідея «мойри», невблаганної долі, що вимагала по
кірності, просякала всю політичну думку цього часу. Її раціоналізм
був надзвичайно обмеженим і притаманним тільки нечисленній еліті
античного суспільства. Християнство, яке прийшло на зміну цьому
періоду, успішно перетворювало витончені ідеали філософів у лег
козасвоювані догмати. Воно змогло пом’якшити песимізм людей за
допомогою трансцендентальних сподівань.
2. Релігійна концепція: політична думка середніх
століть
Аврелій Августин (354430 рр.) і Фома Аквінський (12261274 рр.)
— основоположники християнської політичної теорії. В їх вченнях
християнська упевненість, навіть фанатизм, поєднувались з реаліз
мом і поміркованістю. Так, Аврелій Августин, на відміну від Плато
на й Арістотеля, поєднав свою концепцію «кращого життя» (щастя
від Бога) з можливостями і здібностями людини, з реалістичним гу
манізмом: людина не ненавидить людину через її вади, відзначав він,
не любить ваду через людину, але ненавидить ваду і любить людину.
У християнському політичному вченні держава розглядається як
певна частина універсального порядку, творцем і правителем якого
є Бог. Мета держави — збереження порядку і громадянського миру.
Згідно з Аквінатом, влада має божественний характер, але
відтіняючи людський аспект у придбанні і використанні влади, він
стверджує, що як і придбання, так і використання влади можуть бути
несприйняті божественною волею. Ідеальною формою правління Ак
вінат, слідом за Арістотелем і Ціцероном, вважав змішану з трьох «чи
стих форм», при яких монарх — піддані (народ) також втягуються в
справи управління, служать гарантією соціального миру і згоди. Влада
монарха, на думку Аквіната, повинна бути обмежена законами. Крім
того, він нагадує про «волю народу», з якою необхідно рахуватись.
29
Лекція 2. Історія політичної думки: західна традиція
Оскільки влада за своєю суттю завжди залишається божественою, Ак
вінат вважав смертним гріхом невдоволення і повстання проти вла
ди держави, як такої. Але в випадку нестерпної тиранії він визнавав
правомірним навіть тирановбивство.
І Августин, і Аквінат намагались обгрунтувати верховенство цер
кви над світською владою. Особливо різко протиставляв церкву й
державу Августин. Своїм твердженням про те, що «град земний», тоб
то державність, пов’язаний з царством диявола, він поклав початок
багатьом середньовічним єресям. Але водночас він обговорював ідею
оновлення «града земного» в руслі християнського благочестя: всі
форми правління повинні поважати Бога і людину.
Із закінченням середньовічного періоду релігійна концепція по
літики перестає бути пануючою. Християнство змінило західну тра
дицію в інтелектуальному й соціальному змістах. Але йому не вдалося
утримати політику в підлеглому становищі як світський додаток релігії.
3. Громадянська концепція: політична думка
раннього етапу Нового часу
Теоретиків політики початку Нового часу менше цікавить про
блема «кращого життя», залежності людини від зовнішніх сил. Їхня
увага переключається з завдань держави на її походження і засади.
Політична думка звільняється від попередніх кайданів філософії і
релігії — розум розглядається як інструмент, робиться сильний ак
цент на світському характері законів. Систему поглядів на державу,
суспільство, особистість раннього етапу Нового часу можна назвати
громадянською концепцією. Її першопочатком був індивідгрома
дянин. Основна увага зосереджувалась на питаннях походження і за
садах держави. Сама вона розглядалась як унікальна незалежна орган
ізація, необхідна для захисту й безпеки людей.
Аналіз громадянської концепції політики й держави правомірно
розпочати з Ренесансу. Цей культурний феномен означав повернен
ня до земного життя і долі людини. В галузі політики основне відкрит
тя Ренесансу — людина, а не Бог — центр Всесвіту — виразив Нікко
ло Макіавеллі (1469 1527 рр.). Репутацією теоретика політики він
зобов’язаний, поперше, своєму новому «науковому методу», подру
ге, доктрині моральної доцільності, завдяки якій виник термін «мак
іавеллізм», і, потретє, теорії політичного республіканізму, яка
здійснила великий вплив на англійську й американську політичну
думку XVII і XVIII століть.
Свій новий метод Макіавеллі визначає як виділення з історії і
досвіду принципів і правил для успішної політичної поведінки. Його
30
М.Ф. Юрій. Основи політології
метод заснований на прагматичному й утилітарному підході до по
літики: політична наука повинна осягати істинне становище речей
замість того, щоб розглядати уявні ситуації. Використовуючи свій
метод, Макіавеллі зміг дати реалістичну оцінку політики з точки зору
влади й управління, а також достатньо адекватну оцінку характеру
правителя.
Як відомо, іменем Макіавеллі названа політика, заснована на
культі грубої сили, зневажання нормами моралі («макіавеллізм»).
Макіавеллі не пропагував політичну аморальність і насилля. Для ньо
го ствердження «мета виправдовує засоби» не абсолютне, він брав до
уваги законність будьякої мети. Єдина мета, яка, згідно Макіавеллі,
виправдовує аморальні засоби, — це створення і збереження держа
ви. Прикро, що цим положенням Макіавеллі (але вже маючи на увазі
й іншу мету) керувались у своїй діяльності багато політичних сил, в
тому числі і лідери французької революції 1789 р. та більшовики.
У Макіавеллі немає достатньо однозначного бачення проблеми
форм правління. Єдиновладдя, на його думку, необхідне при ство
ренні й реформуванні держав, а республіканське правління є кращим
для підтримки державної влади. Республіканською моделлю для ньо
го була Римська республіка, яку він називав «змішаною» формою
держави. В ній поєднувались демократичні, аристократичні й мо
нархічні елементи влади, завдяки чому «республіка стала стійкою і
досконалою» (Роздуми про першу декаду Тіта Лівія,1,2). Ідеї Макіа
веллі про змішану форму, безумовно, відображали становище со
ціальнополітичних сил в Італії XVI ст., де розгорнулася боротьба між
монархією, аристократією і народом. Він вважав, що спочатку по
винна встановитись одноосібна влада «нового Правителя», яка об’єд
нає, перетворить і возвеличить Італію, а потім змішана форма, по
міркована республіка. Тим самим Макіавеллі ніби передбачав роз
виток державності від централізованої монархії до республіканізму.
Подальший розвиток громадянського трактування політики продов
жував визначний англійський мислитель Томас Гоббс (1588 1679 рр.).
Він створив свою політичну теорію частково для того, щоб виправ
дати реставрацію монархії після смерті Кромвеля. Гоббс вважав, що
монархія — найкраща форма влади, але в той же час він заперечував
теорію божественного походження королівської влади. Більше того,
він стверджував, що джерело королівської влади — суспільний до
говір, вважаючи необхідними деякі обмеження влади короля. В «Ле
віафані» Гоббс описує хаос природного додержавного існування лю
дей, життя без краси, миру, промисловості, культури. В цьому
суспільстві був тільки конфлікт, «війна всіх проти всіх». Але, згідно з
Гоббсом, люди наділені розумом, усвідомили безнадійність свого