Юрій М.Ф. Основи політології

Подождите немного. Документ загружается.

Лекція 5. Влада

єдиної партії, особливо вождя. Нерідко підтримка влади підкріп"

люється гарячими симпатіями і любов’ю до «батька» нації або народів.

У такий період легітимність викликає яку"небудь критику верхів або

навіть опозицію. Вождистсько"плебісцитарна легітимність виникає

і постійно підживлюється уявленнями про особливе призначення

режиму і про необхідність мобілізації зусиль народу на прорив у еко"

номічному й соціальному розвитку.

У конституційному суспільстві розвинутим є ліберально"демок"

ратичний або конституціоналістський тип легітимності, заснований

на вільному волевиявленні громадян, виборності всіх центральних

органів влади народом, конституційної обмеженості сфери діяльності

держави, рівноправ’я всіх політичних сил, які діють в рамках закону.

Конституціоналістська легітимність — результат довгої соціоеконо"

мічної і соціокультурної еволюції західних суспільств, перетворення

гуманістичних принципів, і перш за все свободи людини, у визна"

чальну рису способу життя народу.

У політології виділяються три рівні легітимності влади: ідеолог"

ічний, структурний, персоналістський. Ідеологічний рівень легіти"

мації засновується на відповідності влади тому типу соціалізації, що

устоявся, а також процесу становлення і еволюції людини як члена

даного суспільства, її інтеграції в дану систему. Завдяки соціалізації

в суспільстві існує порядок, що сприймається більшістю. В основі

загальної соціалізації лежить пануюча уява про справедливість. Якщо

основою соціалізації є такі цінності, як рівність, колективізм, то в

суспільстві може переважати людина екстерналістського типу. У неї

розвинуті претензії до уряду щодо забезпечення їй максимального

життєвого рівня. Якщо ж основою соціалізації є свобода, індивіду"

алізм, орієнтація на власні сили, то в суспільстві переважає тип лю"

дини"інтерналіста, який чекає від влади лише гарантій індивідуаль"

ної свободи і суспільного порядку і не терпить втручання в свої спра"

ви. Чистих екстерналістів і інтерналістів небагато. Однак виділення

цих двох типів соціалізації допомагає краще зрозуміти витоки різниці

й коливання легітимності влади в різні епохи, в різних суспільствах.

Різновидом ідеологічної легітимності є ідентифікація об’єкта

влади з її суб’єктом. Такий вид легітимності характерний для тота"

літарного суспільства й досягається при інтенсивній пропаганді. Іде"

ологічний рівень легітимності залежить від зовнішніх і внутрішніх

факторів. Народи, виховані в дусі особливої ролі своєї держави в

міжнародних справах, ревниво ставляться до підвищення або при"

ниження національного престижу. Так, сучасна п’ята французька

республіка досягла широкого визнання в середовищі лівої інтелігенції

тому, що опір, який робився де Голлем на роль Франції як однієї з

М.Ф. Юрій. Основи політології

головних незалежних країн і на зверхність французької мови і фран"

цузької культури, прийшовся до душі освіченим верствам населен"

ня.

Лідеру і всій правлячій еліті багато прощається, якщо політика,

що проводиться, в цілому відповідає менталітету народу. І навпаки,

лідер, що руйнує менталітет, який склався, ризикує. Якщо влада

кидає виклик тим уявленням, що склалися, висуває незвичні гасла,

то її шанси на успіх різко зменшуються. В цілому легітимність влади

знаходиться в прямій залежності від ефективності. Тому перед будь"

яким урядом стоїть проблема досягнення високих результатів у своїй

діяльності.

Структурна легітимність характерна для стійких суспільств, де

заведений порядок формування владних структур став звичним.

Люди визнають владу тому, що вона сформована на основі існуючих

правил. Стержнем такої легітимності є впевненість у правомочності

існуючої політичної системи. Довір’я до системи автоматично по"

ширюється на осіб, вибраних законним чином.

Персоналізована (особиста) легітимність полягає в підтримці

даної особи, яка перебуває при владі. Причини персоналізованої ле"

гітимності різні. Лідер ідентифікується з ідеалом, особистим вибо"

ром. Персоналізована легітимність близька до харизматичного типу

і може перерости в нього. Однак між персоналізованою і харизма"

тичною легітимністю більше різниці, ніж подібності. Хоча лідеру з

персоналізованою легітимністю довіряють, симпатизують, але в ціло"

му у ставленні до нього все ж панує раціональний підхід, розрахунок.

Харизма ж породжує любов, захоплення, схильність до підкорення.

Персоналізована легітимність підкріплюється ідеологією і структур"

ною легітимністю. Харизма ж може протиставляти себе стереотипам

і особливо структурам.

Відповідно до реального значення ідеологічної і структурної ле"

гітимності, роль особистості політичних лідерів формує політику ле"

гітимації даної влади. Серед засобів легітимації можуть бути виділені

технократичні, соціотехнічні, ідеологічні, психологічні. Технокра"

тичні засоби зводяться до наукового і технічного забезпечення пол"

ітичного курсу, соціотехнічні — до пошуку найбільш безболісних

шляхів вирішення завдань.

Для легітимності влади велике значення має пропаганда цінно"

стей, на яких тримається політика, що проводиться. Пропагандою є

будь"яка інформація, спрямована на формування переконань. Уря"

дова пропаганда служить функціональній соціалізації, тобто визнан"

ню масами урядової політики. У правлячої групи є спокуса обмежу"

вати інформацію про свою діяльність і її результати. Політика обме"

Лекція 5. Влада

ження інформації зводиться до блокування тих її джерел, які йдуть з

ворожих уряду центрів. Культивування обмеженої інформації, тим

більше блокування іншої, «непотрібної» інформації тягне за собою

певні наслідки. Безпосередні результати — попередження або змен"

шення причин для хвилювань у масах, сумнівів, альтернативи. Опо"

середкований результат — звичка мас тільки до однієї урядової інфор"

мації.

У процесі легітимації велику роль відіграють якості політичної

еліти. Історія вчить, що стійкість влади, результативність політики,

що проводиться, залежать від інтелектуального потенціалу й енергії

еліти, від її здатності скористатися позитивними для себе фактора"

ми, від уміння нейтралізувати негативні. Легітимність не стоїть на

місці. Тільки постійне її відтворення робить владу стійкою і надійною.

Теми доповідей і рефератів

• Концепція влади в сучасній політології.

• Державна влада: конституційні межі й порядок здійснення.

• Проблеми легітимності влади.

• Концепція влади М. Вебера.

Література:

Власть, демократия, привилегии: материалы круглого стола //

Вопросы философии. — 1991. — №7.

Власть. Очерки современной политической философии Запада.

— М.,1989.

Власть при переходе от тоталитаризма к демократизму // Сво"

бодная мысль. — 1993. — №8.

Гайденко П.П., Давыдова Ю.Н. Проблемы бюрократии М.Вебе"

ра //Вопросы философии. — 1991. — №3.

Дахин В. Политическая культура и власть //Свободная мысль. —

1996. — №1.

Зуев В.И. Власть в системе политических категорий //Государ"

ство и право. — 1992. — №5.

Канетти Э. Власть и личность //Социологические исследова"

ния. — 1986. — №4.

Кравченко Ю., Чечель В. Легітимність політичної влади й мож"

ливість її досягнення //Політологічні читання. — 1993. — №2.

Краснов Б.И. Теория власти и властных отношений //Социаль"

но"политический журнал. — 1994. — №3.

Разделение властей //Диалог. — 1990. — №4.

М.Ф. Юрій. Основи політології

Романюк О.Г. Суспільство, влада, політика. — Харків,1993.

Рябов С.Г. Державна влада: проблеми авторитету й легітимності.

— К.,1996.

Сікора І. Проблеми легітимності політичної влади і державності

в перехідних суспільствах //Політологічні читання. — 1992. — №1.

Технология власти //Диалог. — 1990. — №11.

Технологии политической власти. Зарубежный опыт /В.М. Ива"

нов, В.Я.Матвиенко, В.И.Петрушев, И.В.Молодых. — К.,1994.

Фетисов А.С. Политическая власть: проблемы легитимности //

Социально"политический журнал. — 1993. — №3.

Философия власти. — М.,1993.

Хазратова Н., Гнатко М. Психологія сприйняття державної вла"

ди //Українські варіанти. — 1998. — №1.

Халипов В.Ф. Власть. Основы кратологии. — М.,1995.

Хомелева Р.А. Природа политической власти. — СПб. — 1996.

Энтин Л.М. Разделение властей. Опыт современных государств.

— М.,1995.

ЛЕКЦІЯ 6. ЛЮДИНА І ВЛАДА. ПРАВА І

СВОБОДИ ОСОБИСТОСТІ

1. Особистість як первинний суб’єкт і об’єкт політики.

2. Концепція прав людини: історія і сучасність.

3. Найважливіші права і свободи особистості і їх роль в гумані#

зації політики.

Аналіз місця людини в політичному житті відкриває великий

розділ політичної науки, присвячений суб’єктам політики. Як пра#

вило, під суб’ктами розуміються індивіди й соціальні групи (верстви),

а також організації, що беруть безпосередньо більш або менш свідо#

му участь у політичній діяльності.

Класифікація субєктів політики досить різнобічна. Мабуть,

найбільш поширеним є їх поділ на два основних рівні: 1) соціальний,

що включає індивидів і різні соціальні верстви (в тому числі про#

фесійні, етнічні, демографічні тощо). Сюди відносяться особистість,

професійна група, нація, клас, еліта тощо; 2) інституціональний, що

охоплює державу, партії, профспілки, політичні рухи, інституціалі#

зовані групи інтересів тощо. Інколи виділяється і третій, «функціо#

нальний» рівень, що включає соціальні інститути, призначені для

виконання переважно неполітичних завдань. Проте насправді ці

інститути впливають, а інколи навіть досить помітно, на політику

(церква, університети, корпорації тощо).

1. Особистість як первинний суб’єкт і об’єкт

політики

Первинним суб’єктом політики є особистість (індивід). Як виз#

начали ще в давнину (Протагор), “людина є мірило всіх речей”. Це

М.Ф. Юрій. Основи політології

твердження цілком підходить і до політики. Саме особистість, її інте#

реси, ціннісні орієнтації і завдання виступають «мірою політики»,

рушійним початком політичної активності націй, класів, партій тощо.

Проблема вивчення особистості має в політичній науці принаймні

три головних аспекти: 1) особистість як індивідуальні психофізіо#

логічні (емоційні, інтелектуальні тощо) особливості людини, її спе#

цифічні звички, ціннісні орієнтації, стиль поведінки. При аналізі

особистості під цим кутом зору головна увага, як правило, приділяєть#

ся політичним лідерам, від індивідуальних особливостей яких часто

залежить велика політика; 2) особистість як представник групи: ста#

тусної, професійної, соціально#етнічної, класової, еліти, мас тощо,

а також як виконавець певної політичної ролі: виборця, члена партії,

парламентарія, міністра. Такий підхід до особистості ніби розчиняє

її в більших соціальних утвореннях або в передбачених її ролях і не

дозволяє відобразити автономію і активність індивіда як специфіч#

ного суб’єкта політики; 3) особистість як відносно самостійний, ак#

тивний учасник політичного й суспільного життя, що володіє розу#

мом і свободою волі, не тільки загальнолюдськими, але й унікальни#

ми в своєму роді рисами, тобто як цілісність, яка має політичний

статус громадянина або підданого держави. Саме в цьому аспекті

людина, як правило, взаємодіє з владою, виконує певні політичні обо#

в’язки і виступає суб’єктом і об’єктом дії політики. Про таке розумі#

ння особистості й піде мова в даній лекції.

Місце людини в політичному житті з давніх#давен було предме#

том гарячих суперечок, які не затихають і в наші дні. Уже тоді з’яви#

лися вчення, які по#різному оцінювали ставлення особистості до пол#

ітики й держави. Найбільш впливові з них — вчення Конфуція, Пла#

тона й Арістотеля. Перший з цих мислителів детально розробив

патерналістську концепцію держави, що панувала в світовій пол#

ітичній думці протягом багатьох століть, а на Сході — майже два ти#

сячоліття.

Патерналістський погляд на політику і особистість випливає з

нерівності політичного статусу людей, трактування держави як однієї

великої патріархальної сім’ї, в якій уся повнота влади належить пра#

вителю#батьку. Всі інші члени сім’ї поділяються на старших — арис#

тократію та чиновників і молодших — простий люд. Молодші повинні

підкорятися старшим, які, і перш за все монарх, покликані турбува#

тися про благо народу. В патерналістській концепції влади рядовій

людині приділяється роль простого виконавця царської волі, що ос#

вячується божественним походженням або церковним благословен#

ням монарха. Індивід виступає тут не свідомим чи напівсвідомим

суб’єктом політики, не громадянином, що володіє невідчуженими права

Лекція 6. Людина і влада. Права і свободи особистості

ми, а, головним чином, лише парохіальним, тобто політично безсвідо"

мим учасником політики. І лише вищі верстви суспільства піднімають"

ся до напівсвідомої, підданицької участі.

У сучасному світі патерналістські погляди на відносини індиві#

да і влади в основному переборені, хоча багато з відзначених вище

ідей і сьогодні досить поширені в країнах, що розвиваються, і де

проживає в основному селянське населення, в авторитарних і тота#

літарних державах, де вождь#диктатор виступає в ролі батька нації,

а також, певною мірою, і в демократичних державах, де частина на#

селення все ще сприймає президента або прем’єра як керівника

єдиної великої сім’ї, а себе — як маленьку людину, виконавця вка#

зівок влади.

Не менш суттєвий вплив на подальший розвиток політичної

думки зробили вчення Платона і Арістотеля, важливу роль вони

відіграють і в наш час. В політичній концепції Платона розробле#

не тоталітарне трактування особистості. В своїх проектах іде#

альної держави він виходить з безумовного верховенства цілого

(держави) над частиною (індивідом). Держава, що керується муд#

рим царем або аристократією — невеликою групою найбільш ро#

зумних і благородних людей, покликана стверджувати єдині дум#

ки і колективізм, регламентувати всю життєдіяльність людини,

стежити за вірністю його думок і вірувань. У своєму земному житті

людина подібна до кукли, маріонетки, що управляється божими

законами. При такому розумінні особистості питання про її авто#

номію і політичну творчість наперед виключається, і людина вис#

тупає лише об’єктом влади.

Погляди Платона суттєво вплинули на світогляд іншого визнач#

ного мислителя античності, Арістотеля. Хоча в цілому в питанні про

відносини особистості та влади творчість останнього відзначена

цілим рядом нових, конструктивних ідей. Пердусім до них відносить#

ся антропологічне трактування влади (і політики), обґрунтування її

похідності від природи людини. Арістотель вважає індивіда істотою

політичною за своєю природою в силу його природної визначеності

жити в суспільстві, колективі. Людина не може існувати без спілку#

вання з іншими людьми. Історично первинними формами такого

спілкування є сім’я і поселення, що стають базою на певній стадії

суспільного розвитку для виникнення держави. Вона є вищою фор#

мою спілкування людей. На відміну від сім’ї, що визначає відносини

нерівних: підпорядкування дітей і всіх молодших батьку, рабів —

своєму власнику, держава ґрунтується на взаємодії вільних і рівних

громадян. У ній реалізується вища мета природи людини — індивід

стає органічною частиною живого і цілісного політичного організ#

М.Ф. Юрій. Основи політології

му. І в цьому розумінні держава має першість перед особистістю.

Державні форми людського співжиття і аполітичність індивіда — оз#

нака низького рівня розвитку людської природи, характерної для

варварів і рабів.

Хоча Арістотель і виступає за пріоритет держави стосовно гро#

мадянина, але, на відміну від Платона, він — противник тоталітари#

зації суспільства, усуспільнення майна, дружин і дітей. На його дум#

ку, тотальна уніфікація всіх громадян, безмірна єдність держави ве#

дуть до її розпаду. Індивіду і сім’ї необхідна певна автономія. В цілому

ж Арістотель, як і його попередники, ще не відділяє особистість і сус#

пільство від держави. Громадянин виступає у нього не тільки суб’єк#

том#партиципантом влади, але і її об’єктом у всіх своїх життєвих пра#

вах.

Погляди Арістотеля на громадянина як на активний органічний

елемент державного цілого, що безпосередньо бере участь у політич#

ному житті, законодавчій і судовій діяльності держави і який повністю

підкоряється її рішенням, є характерним для античного розуміння

демократії. Ця демократія, вважаючи вільних громадян безпосеред#

німи учасниками владних рішень, все ж ніяк не захищала особистість

від свавілля, санкціонованого волею більшості.

Визнання тотальності, необмеженості державної влади стосов#

но індивіда, підданих було характерним не тільки для демократії, а

навіть більшою мірою для монархічних та інших авторитарних по#

літичних режимів. Індивідуалістичною і гуманістичною реакцією на

політичну беззахисність особистості у відносинах з державою став

лібералізм. Він уперше в історії соціально#політичної думки відок#

ремив індивіда від суспільства й держави, проголосив політичну

рівність усіх громадян, наділив особистість фундаментальними, не#

від’ємними правами, затвердив її головним елементом політичної

системи, а також обмежив сферу дій і повноважень держави стосов#

но особистості як об’єкта владарювання.

Індивід виступає в лібералізмі джерелом влади. Держава ж — ре#

зультат згоди, договору вільних людей. Вона підконтрольна й

підзвітна народу, покликана виконувати лише ті функції, якими її

наділяють громадяни. Це перш за все завдання збереження безпеки і

свободи громадян, охорони їх природних, священних прав, підтрим#

ка громадського порядку й соціального миру.

Проголошуючи верховенство особистості у взаємовідносинах з

владою, лібералізм разом з тим звужує сферу політики, чим обмежує

діапазон політичної активності громадян. У класичній ліберальній

теорії особистість виступає швидше первинним джерелом і вищим

контролером влади, ніж її повсякденним свідомим учасником. Го#

Лекція 6. Людина і влада. Права і свободи особистості

ловною сферою самореалізації особистості, прояву її творчої актив#

ності, ініціативи й підприємництва громадянське суспільство.

Відкориговані і збагачені іншими теоріями та ідеями ліберальні

погляди на взаємовідносини людини і влади належать до основних

цінностей сучасної політичної культури Заходу. Життя показало, що

нехтування такими ліберальними принципами політичного устрою,

як свобода особистості, пріоритет прав людини над правами держа#

ви, розподіл влади, законність, повага до приватної власності тощо

може спричинити до гіпертрофованого зростання апарату влади, без#

мірної ідеологізації і політизації суспільства, встановлення партійно#

державного контролю над суспільством і особистістю, перетворен#

ня людини у гвинтик великої державної машини, яка змушена вико#

нувати команди зверху. Так і сталося в тоталітарних державах, і

насамперед у СРСР. Тоталітарна модель взаємовідносин особистості

й держави випливає з безумовного пріоритету цілого над частиною,

повного підкорення людини державі, розчинення індивідуального

«Я» в безликому «Ми» — в партії, класі, нації. Тоталітаризм позбав#

ляє людину будь#якої свободи вибору, робить повністю беззахисною

перед всепроникною владою. Якщо одним полюсом тоталітарного

бачення особистості є «людина#гвинтик», то іншим, верхнім полю#

сом, виступає всезнаючий і всемогутній вождь, наділений рисами

язичеського божества.

Тоталітаризм, ідеологізуючи і політизуючи все суспільство, без#

мірно розширює сферу взаємовідносин індивіда і влади, але водно#

час внутрішньо деполітизує особистість, перетворює її в людину#

функцію, позбавлену будь#якої свободи політичного вибору. В кінце#

вому підсумку він заводить країну в історичний кут, оскільки знищує

головне джерело сили державного й суспільного багатства — вільну

особистість, людину#творця.

В сучасній політичній думці досить поширеними є тенденції і

погляди, що намагаються органічно поєднати традиційні цінності

лібералізму й деякі колективістські ідеї. Це, перш за все, християнська

концепція політики, а також соціал#демократична ідеологія. Сучас#

не християнське політичне вчення претендує на золоту середину між

індивідуалізмом лібералізму і колективізмом тоталітаризму. Погля#

ди цього вчення на місце особистості в державі випливають з трьох

основних принципів: унікальності кожної людини внаслідок її духов"

ності, солідарності і субсидарності.

Перший з цих принципів трактується як основа гуманістичного

ставлення до людини, поваги кожної особистості державою і сус#

пільством. Другий принцип — солідарності — нерідко розглядають

як соціально#політичне кредо християнського вчення і навіть нази#

100

М.Ф. Юрій. Основи політології

вають це вчення солідаризмом. Солідарність передбачає турботу кож#

ного громадянина про інших людей, суспільство, державу. Третій

важливий принцип християнського вчення — субсидарність — пе#

редбачає допомогу з боку держави своїм громадянам, і особливо тим,

хто сам не може забезпечити себе: неповнолітнім, інвалідам, безро#

бітним тощо. Християнська соціально#політична концепція, а також

соціалістичні ідеї сприяли теоретичному обґрунтуванню необхідності

відмови від традиційних для раннього лібералізму уявлень про роль

держави як «нічного сторожа» і про переважно неполітичний харак#

тер основного життєвого середовища особистості. Виявилось, що

невтручання держави в галузь соціально#економічних відносин явно

недостатньо для забезпечення більшості громадян свободи і нормаль#

них умов існування, тому що це стримує розвиток деяких галузей

економіки, знецінює для нижчих верств суспільства політичні й гро#

мадянські свободи, робить їх практично важкоздійсненими. Воно

сприяє поглибленню майнової нерівності і загостренню соціально#

класових конфліктів, підриває соціальну стабільність ліберальної

демократії. Врахування всього цього привело політичну думку до

певного зміщення акцентів з ліберальних ідей обмеження державної

влади для забезпечення індивідуальної свободи до християнської

концепції використання держави в інтересах досягнення загального

блага, підтримки хворих, обездолених тощо.

В сучасних демократичних державах людина і влада взаємодіють

не тільки у власне політичній сфері: сфері державного устрою, фор#

муванні органів влади, а й у питаннях розподілу доходів, забезпечен#

ня соціальної справедливості. Соціальна політика перетворилась в

один з центральних напрямків діяльності держави. Найбільш прохо#

лодно ставляться до неї неоконсерватори і, особливо, лібертаристи,

які виступають за максимальне розвантаження держави, її відмову

від соціальних функцій, повернення до ринкового саморегулюван#

ня не тільки в економіці, а й скрізь, де тільки можливо. Найбільш

послідовні прибічники розширення і демократизації взаємовідносин

людини й держави — соціал#демократи, християнські демократи, ліві

ліберали.

2. Концепція прав людини: історія і сучасність

Права особистості посідають одне з основних місць у політичній

і юридичній науках. Вони являють собою принципи, норми взаємо#

відносин між людьми і державою, що забезпечують індивіду мож#

ливість діяти на свій розсуд (цю частину прав називають свободами)

або отримувати певні блага (це власне право).