Юрій М.Ф. Основи політології

Подождите немного. Документ загружается.

121

Лекція 7. Соціальні групи як суб’єкти політики

5. Стадія згасання політичного руху, діяльності суспільної орга"

нізації наступає тоді, коли досягнута мета, або коли вона виявилась

нездійсненою, або внаслідок внутрішнього розвитку об’єднання,

порушення інтегративних принципів.

Отже, у сучасних суспільствах суспільно"політичні рухи відігра"

ють досить важливу роль. Це визначається такими факторами: з од"

ного боку, зростає потреба в спеціалізації організаційних структур у

суспільстві, з іншого — зростають очікування з боку держави і груп

громадян, що суспільні організації і рухи стануть вагомою протива"

гою бюрократизації політичного життя. Вони, співпрацюючи з пол"

ітичними партіями, впливають на суперечливий процес політично"

го розвитку суспільства, добиваючись прийняття конкурентних пол"

ітичних рішень, самі ж не беруть безпосередньої участі в їх прийнятті,

а відповідно і не несуть політичної відповідальності, хоча політичні

дивіденти отримують. Їх значення полягає і в виконанні посеред"

ницької ролі між громадянином і державою. Без їх існування грома"

дяни й суспільні групи були б беззбройними перед пристрасною

діяльністю політичної влади та й політичних партій.

Теми доповідей і рефератів

• Сучасна стратифікація українського суспільства.

• Сутність феномену бюрократії.

• Політична система і суспільні організації.

Література

Базовкін Є., Креміна В. Партії та громадські об’єднання України.

— К.,1994.

Гаджиев К.С. Политическая наука. — М.,1995.

Гарань О.В. Убити дракона. З історії Руху та нових партій Украї"

ни. — К.,1993.

Ирхим Ю.В. Политология. — М.,1996.

Политология. Курс лекций /Под ред. А.Радучина. — М.,1996.

Політологічний енцеклопедичний словник. — К.,1997.

122

ЛЕКЦІЯ 8. ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ І ПОЛІТИЧНЕ

ЛІДЕРСТВО

1. Поняття політичної еліти і її концепції.

2. Природа політичного лідерства.

1. Поняття політичної еліти і її концепції

Поняття еліта (франц. elite від elire — «вибирати») вживається в

кількох значеннях. У широкому розумінні — це група індивидів, які

відрізняються серед оточення під якимось кутом зору, стоять вище

пересічного в якійсь сфері (чи то здібностями, освітою, походженням).

Політична еліта — це та частина свідомих своїх інтересів, власної виб

раності членів суспільної групи, яка найбільш активно і впливово визна

чає спосіб і умови реалізації інтересів великої суспільної групи як цілості.

Витоки концепції еліти знаходяться в суспільному розподілі розумо&

вої і фізичної праці, у відокремленні сфери духовної, яку монополізу&

вала меншість суспільства. Із сивої давнини до нас дійшли традиційні

уявлення про те, що народ нездатний управляти справами суспільства,

що історію творять вибрані представники пануючих верств.

Правителі незмінно виступали як суб’єкт соціального прогресу,

піддані — його об’єктом. Ще Конфуцій (551—479 рр. до н.е.) вважав,

що само небо призначає правителів, освячує їхню діяльність і віддає

на їх милість населення країни. На думку Конфуція, народ взагалі не

відіграє жодної ролі в житті суспільства. Вся справа залежить від пра&

вителя, від його доброчесності. Тому в суспільстві панують дві нор&

ми поведінки людей: одна — для «вибраних», які можуть панувати,

друга — для народу, що мусить підкорятися. Досконалості можуть

досягнути лише вищі знатні верстви населення. Тільки у вибраних

ця досконалість іманентна їм від народження.

123

Лекція 8. Політичні еліти і політичне лідерство

Елітарними за своєю суттю були й погляди ідеолога афінської

аристократії Платона. Він рішуче виступив проти участі демосу в

політичному житті, в державному управлінні. Державні функції мо&

жуть виконувати лише аристократи, які отримали спеціальне вихо&

вання. Платон вважав, що душа людини складається з трьох частин:

розумної, вольової та бажальної (нерозумної). Перші дві — розумні

належать аристократії, що дає їй право управляти державою. Хоча

всі члени ідеальної держави Платона — брати, але Бог, створюючи

їх, у одних домішав золота, і тому вони найбільш вартісні, в їхніх по&

мічників — срібла; із заліза і міді виліплено було землеробців і реміс&

ників

. Ідеї Платона мали значний вплив на формування концепції

елітаризму в пізніші роки. В середньовіччя Ф.Аквінський писав, що

світ визнає існування своєрідної ієрархічної драбини, що складаєть&

ся з людей, ангелів, святих і Бога. На думку Н.Макіавеллі що прави&

тель, якщо хоче втримати у покорі підданих, не повинен зважати на

звинувачення в жорстокості

, оскільки він є обранцем вищих сил і

захищає інтереси держави. Значний вплив на формування елітариз&

му зробив німецький філософ Ф.Ніцше. Першоосновою світового

процесу він проголосив волю до влади. Його політичний ідеал —

сильна влада вибраних, влада надлюдини над народними масами, на&

товпом. Заратустра говорив: «Життя є джерелом радості, але всюди,

де п’є натовп, усі джерела бувають затруєні»

. Вибрані, надлюди по&

винні тримати в покорі народ, для цього підходять всі засоби. Ідеал

для Ніцше полягає в особі надлюдини: «До надлюдини лежить серце

моє, вона для мене перше і єдине, а не людина: не ближній, не найб&

ідніший, не найзнедоленіший, не найкращий»

Сучасного вигляду елітарні теорії набули на переломі ХІХ — ХХ

ст. Їх творцями вважаються італійські соціологи В.Парето і Г.Моска.

В.Парето (1848&1923 рр.) у своєму «Трактаті про підстави соціології»

вирізняв еліту як вихідний пункт соціального аналізу суспільства. Він

вважав, що соціальна система прагне до динамічної рівноваги, яка

детермінується правлячою меншістю — елітою. В.Парето визначав

еліту статистичним методом, наприклад, людей, які нажили мільйо&

ни, треба оцінювати в десять балів, ті, хто має тисячі, можуть бути

оцінені в 5&6 балів, хто ж ледь уникнув будинку для бідних — 1 бал.

Сукупність людей, які отримали найвищі бали, і можна назвати елі&

тою. Неминучий поділ суспільства на еліту й маси, В.Парето виво&

див із нерівності індивідуальних здібностей людей, які проявляють&

ся у всіх сферах соціального життя. В.Парето висунув ідею цирку&

_______________

Платон. Государство.Соч.: В 3 т. — М.,1971. — Т.3. — Ч.І. — С.202.

Макиавелли Н. Избр. произведения. — М.,1982. — С.84.

Ницше Ф. Так говорил Заратустра.Соч.: В 2 т. — М.,1990. — Т.2. — С.69.

Так же. — С.207.

124

М.Ф. Юрій. Основи політології

ляції еліт. Він вважав, що соціальна система прагне до рівноваги, й,

якщо її вивести з рівноваги, то вона намагається повернутися в ста&

більний стан, але на це потрібен час. Процес коливання системи й

повернення її у врівноважений стан і створює соціальний цикл. Про&

цес циклу залежить від характеру циркуляції еліт. Тому історичний

процес — вічна циркуляція основних типів еліт, що і є універсальним

законом історії. В Парето вважав, що існують два головних типи еліт,

які послідовно змінюють одна одну. Використовуючи термінологію

Макіавеллі, перший тип назвав він «левами» (консерватори, прихиль&

ники силових методів управління), другий — «лиси», майстри пол&

ітичних комбінацій, спритні діячі. Стабільна політична система ха&

рактеризується перевагою еліти «левів». Нестійка ж система вимагає

прагматично мислячої еліти, енергійних політиків, гнучких комбі&

наторів. Кожній еліті притаманні свої методи управління. Леви уп&

равляють методом грубого примусу, лиси — маніпулятивним мето&

дом. Постійна зміна еліт є результатом того, що кожен тип еліт має

певні переваги, які, однак, з часом перестають відповідати потребам

керівництва суспільством. Тому збереження динамічної рівноваги

суспільства вимагає постійного процесу заміни однієї еліти іншою в

міру виникнення повторюваних соціальних ситуацій. Суспільство,

де домінують еліти левів&ретроградів, статичне, в ньому панує застій.

Еліта лисів є динамічною. Якщо перші надають перевагу спокою,

вкладають гроші в ренту, то другі люблять отримувати вигоди з ко&

ливань ринкової кон’юнктури. Механізм соціальної рівноваги фун&

кціонує нормально, якщо забезпечено постійний пропорційний

прихід представників першої й другої груп еліт. Якщо ж циркуляція

припиняється, то наступає загнивання пануючої еліти, починається

революційна зміна системи, в якій переважає еліта лисів. З часом лиси

втрачають свої якості, поступово перероджуються в левів, у при&

бічників твердого панування і т.д. Парето ділив еліту на правлячу й

неправлячу. Перша — це ті, хто відіграє значну роль в уряді, неправ&

ляча еліта складається з решти представників. Згодом відбувається

переміщення членів еліт по вертикалі — верх&низ.

Методологічно близькими до викладених є погляди італійсько&

го соціолога Г.Моска (1858&1941 рр.). У своїй книзі «Правлячий клас»

він зазначав, що суспільство ділиться на пануючу меншість і клас,

яким правлять. Перший клас завжди менш чисельний, він монопо&

лізує владу; другий — більш чисельний — управляється й контро&

люється першим. Будь&яке суспільство має свою правлячу меншість,

писав він, панування цієї меншості пояснюється, передусім, її висо&

кою організованістю. Г.Моска розрізняв автократичний і лібераль&

ний принципи організації правлячої меншості залежно від характе&

125

Лекція 8. Політичні еліти і політичне лідерство

ру політичної ситуації, він виступав проти народного суверенітету і

представницького управління. Влада еліти залежить від рівня самої

еліти, наскільки цей рівень відповідає потребам епохи. Завданням

політології Г.Моска вважав вивчення аналізу складу, організації па&

нуючого класу; зміну в структурі суспільства, стверджував він, мож&

на сумувати із змінами в складі еліти. Разом з тим, на відміну від В.Па&

рето, Г.Моска абсолютизував дію політичного фактора, який є фун&

даментом суспільного розвитку, еліта в нього — політичний клас (у

Парето еліта антропологічніша, її динаміка пояснюється більш пси&

хологічно), який не змінюється, а постійно оновлюється за рахунок

проникнення в нього кращих елементів народу. Розвивав концеп&

цію еліти й німецький соціолог Р.Міхельс (1876—1936 рр.), який у

своїй праці «До соціології партійності в модерних демократіях» (1911 р.)

вивів «залізний закон олігархії», який твердив, що демократія, щоб збе

регти себе і досягнути певної стабільності, змушена створювати

організацію, а це пов’язане з виділенням еліти — активної меншості,

якій маси повинні довіритися, оскільки вони не можуть контролю&

вати велику організацію. Тому демократія неминуче перетворюєть

ся в олігархію (зауважу, що тут він повторив Арістотеля). Аналізуючи

діяльність політичних партій, він доводив, що влада в партіях нале&

жить фактично вузькому колу осіб, що перебувають на вершині вла&

ди. Необхідність управління організацією вимагає створення апара&

ту з професіоналів, а тому поступово партійна влада концентрується

в руках партійної еліти. Причина утворення олігархії в демократич&

них партіях полягає в технічній неможливості обійтись без лідерів.

Партійна еліта має переваги перед рядовими членами — володіє

більшим доступом до інформації, можливостями зробити тиск на

маси. Оскільки еліта організується й консолідується керуючи маса&

ми, Р.Міхельс підкреслював, що кожна суспільна організація має ел&

ітарну структуру. Звідси він вивів другий закон — закон політичних

партій: «Організація породжує панування вибраних над тими, хто їх

вибирає». Чим масовіша партія, тим більш вірогідне формування парт

ійної еліти, пророкував Р.Міхельс. Лідери мас, ставши партійною елі&

тою, починають захищати вже інтереси еліти, власне становище. Інте&

реси мас не збігаються з інтересами бюрократичної елітарної партійної

верхівки. Тому ця еліта прагне проводити консервативну політику. Слід

зазначити, що в даному місці Р.Міхельс дуже близько підійшов до по&

зиції М.Вебера. Співтворцями теорії еліти були також іспанський філо&

соф Х.Ортего&і&Гассет («Повстання мас») та французький теоретик

анархо&синдикалізму Ж.Сорель («Роздуми про насильство»).

Якщо до війни центр розробки елітаризму знаходився в Європі,

то після війни він перемістився до США, де утворилося декілька течій:

126

М.Ф. Юрій. Основи політології

«макіавелівська» (Дж.Бернхем), ліберальна (Г.Лассуелл), структур&

но&функціональна (С.Келлер). У 80&ті роки сформувався консерва&

тивний елітаризм (П.Вірек, Ф.Уілсон, Д.Белл, М.Алле, Г.Шельсь&

кий). Ліберальний елітаризм поступово стає одним із домінуючих

сьогодні в більшості розвинених країн світу. Він має два напрямки:

демократичний елітаризм (П.Бахрах, К.Маннгейм, Н.Боббіо, К.Поп&

пер) і плюралізм еліт (Д.Трумен, С.Ліпсет, Р.Даль).

Певна розробка концепції елітаризму мала місце у повоєнний час

на Сході Європи. В першу чергу тут варто згадати працю югославсь&

кого політика М.Джіласа, присвячену теорії «нового класу». Слідом

за Дж.Бернхемом М.Джілас вважає, що власність на засоби виробниц&

тва в сучасних умовах втрачає своє значення, поступаючись контро&

лю над засобами виробництва, управлінню ними. Так, М.Джілас пише,

що в соціалістичних країнах пануючою формою власності стала дер&

жавна. Вона ж стала колективною власністю бюрократичної еліти, яка

монополізувала галузь політики й через неї управляє економікою, пе&

редусім в інтересах забезпечення своїх привілеїв. Можна не погоджу&

ватися з поняттям «клас» у Джіласа, але слід визнати, що майже трид&

цять років тому він дуже точно роздивився справжню суть соціалістич&

ної державної власності (оскільки вона склалася конкретно в

соціалістичних країнах). М.Джілас, опираючись на ряд емпіричних

даних, сформулював тезу про появу особливого бюрократичного апа&

ратного класу, який монополізував виконавчу, судову владу, підпо&

рядкував собі також і законодавчу. Дещо пізніше цю тему далі розви&

нув М.Росленський у книзі «Номенклатура». Він писав, що «новий

клас» — це номенклатура, якій належить особлива роль і місце в

суспільній організації праці при соціалізмі. Вона виникла «як історичне

продовження організації професійних революціонерів, що стали після

перемоги революції професіональними правителями країни». Номен&

клатура — це «ті, хто управляє». «Функції управління — стрижень но&

менклатури... Вона здійснює в першу чергу власне політичне керів&

ництво, а керівництво матеріальним виробництвом є для неї вже дру&

горядним завданням. Політичне управління — найбільш суттєва

функція номенклатури. У своїй сукупності номенклатура забезпечує

всю повноту влади в суспільстві»

. Всі рішення, які дійсно повинні

бути виконані в країні реального соціалізму, приймаються номенкла&

турою. Головне, як зазначав М.Восленський, в номенклатурі — це вла&

да. «Не власність, а влада. Бюржуазія — клас імущий, а тому паную&

чий. Номенклатура — клас пануючий, а тому імущий».

Отже, можна стверджувати, що в основі елітаризму лежить абсо

лютизація політичної влади, яка є основою і передумовою всіх со&

_______________

Восленський М. Номенклатура //Новый мир. — 1990. — №6. — С.221.

127

Лекція 8. Політичні еліти і політичне лідерство

ціальних відносин. Необхідна функція управління суспільством

здійснюється кваліфікованою меншістю, тобто елітою. Головним

засобом, за допомогою якого еліта досягає своєї мети, є держава, в

якій еліта займає всі головні пости, а там, де політична партія стала

основним суб’єктом влади, еліта перетворюється ще й у «партокра

тію». Існують два постулати елітаризму: 1) незалежно від характеру

соціальної системи кожне суспільство ділиться на правлячу меншість

і більшість, якою управляють; 2) кожна соціальна система може бути

інтерпретована з точки зору формування, структури і конфліктів

правлячих груп. Існує ряд способів обґрунтування елітаризму, серед

найбільш поширених — біологічний, психологічний, ірраціональний,

функціональний і технократичний. Біологічний полягає в абсолюти&

зації генних різниць між людьми. Ще наприкінці ХІХ — на початку

ХХ ст. Ц.Ламброзо, М.Нордау, В.Ляпуж виступили з твердженнями

про біологічне походження пануючого класу. Дехто з них вважав, що

еліта детермінована генетично, бо формується з доліцефалів (довго&

голових), передусім з представників арійської раси, тоді як брахіце&

фали (короткоголові) творять нижчі раси. На останніх міжнародних

конгресах з евгеніки було багато виступів з біологічним обґрунтуван&

ням елітаризму, зокрема поставлено завдання на практиці поліпши&

ти людську породу шляхом штучного добору, планового виробницт&

ва еліти. (Вже росте потомство штучно запліднене від лауреатів Но&

белівської премії). Біологічний елітаризм знайшов відображення в

науково&фантастичній літературі (Е.Замятін, О.Оруел, О.Хакслі,

Ф.Корсак, К.Воннегут).

Психологічний полягає в твердженні, що причини поділу людей

на еліту й масу полягають у їх психологічних особливостях. Основою

даного підходу є тестування розумових здібностей, що визначає ко&

ефіцієнт інтелектуальності — КІ. Вважається, що КІ є постійна, ге&

нетично зумовлена величина. Прибічники даного підходу твердять,

що КІ — єдиний показник розумових здібностей людини, який вклю&

чає в себе здібність до управління соціальними процесами. Серед

найбільш визначних представників цього підходу можна назвати

З.Фрейда, Е.Фромма. На думку З.Фрейда поділ суспільства на еліту і

маси виріс із родових форм авторитету. Особливо він підкреслював

засвоєну з дитинства потребу людини в захисті її батьком, що вип&

ливало із інфантильної безпомічності людини, тому потреба в авто&

ритеті живе в пересічній людині як вираз туги за батьком упродовж

усього життя. Еліта й намагається використати цю потребу мас, щоб

повести людей за собою. Авторитарний лідер й авторитарна еліта роз&

глядаються З.Фрейдом як заступники батька. Тому влада еліти, заз&

начає З.Фрейд, є обов’язкова. В людині борються два начала — праг&

128

М.Ф. Юрій. Основи політології

нення до життя, що виступає як статевий інстинкт (ерос), і прагнен&

ня до смерті (танатос). Суперечність еліти і маси він розглядає як

конфлікт у внутрішньому світі людини, її психологічну драму. Е.Ф

ромм вважав, що в основі елітаризму лежать певні психологічні меха

нізми, передусім садистськомазохістські. Причому садистські орієн&

тації переважають в еліті, мазохістські — в масах. Це пояснює втечу

мас від свободи до елітарних, авторитарних диктатур, готовність

підпорядкуватися пануючій еліті і навіть отримати мазохістське за&

доволення від підпорядкування. «В авторитарній філософії немає по&

няття рівності» — писав Фромм

В основі функціонального й технократичного підходу є об’єктивні

потреби суспільства в управлінні. Організація суспільства породжує

ієрархію і еліту, виділяється меншість, яка в силу своєї кваліфікації,

здібностей може управляти суспільством. Тут за основу береться

сформульована ще М.Вебером теорія бюрократії. Влада бюрократії,

вважав він, заснована на її компетентності, бюрократична еліта прий&

шла на заміну аристократичної

. Бюрократія — це система, де все

підпорядковано інтересам організації, а не особи, де людина — лише

функція організації. Тому влада тут сконцентрована зверху, виконавці

не мають ні прав, ні можливості впливати на рішення. Концепція

елітаризму в функціональному й технологічному підходах знайшла

своє відображення в працях Дж.Бернхема, А.Фріша та ін. Засновни&

ком технократичної концепції в Америці був Т.Веблен, який вважав,

що головну роль у сучасному виробництві відіграє інженерно&техні&

чна інтелігенція, яка й мусить бути елітою суспільства. Після нього,

Дж.Бернхем у своїй відомій книзі «Революція менеджерів» заявив,

що майбутнє за новим правлячим класом — класом менеджерів. Цей

клас не пов’язаний з капіталістами, а набирається зі всіх класів сус&

пільства за рахунок здібних людей, які діють в інтересах всього сус&

пільства. Після війни концепцію елітаризму в умовах НТР розвину&

ли Дж.Гейлбрейт і Д.Гелл. Вони писали, що з розвитком корпорацій

влада переходить до «техноструктури» і є абсолютною. Ця техност&

руктура управляє корпораціями в інтересах самої техноструктури, а

її інтереси «кореспондуються з інтересами суспільства». Дж.Гелбрейт

зауважив, що сьогодні влада все більше асоціюється з доступом до

володіння інформацією. Тому центр влади переміщується від еліти

власників капіталу до еліти спеціалістів, носіїв знань, «від капіталу

до організованного знання». Кредо неотехнократів — «еліта врятує

світ», де мається на увазі висококваліфікована еліта. В умовах НТР

проходить об’єктивний процес зростання ролі вчених і спеціалістів,

_______________

Фромм Е. Бегство от свободы. — М.,1990. — С.149.

Weber M. Wirtschaft und Gesellschaft. — S.551.

129

Лекція 8. Політичні еліти і політичне лідерство

тому панівною стає думка про гегемонію в постіндустріальному

світі

еліти вчених, спеціалістів, творців інтелектуальних технологій і

інформаційного суспільства.

2. Природа політичного лідерства

Вивчення концепцій елітаризму допомагає зрозуміти особли&

вості реалізації влади різними суспільними групами. Для економіч&

ної, бюрократичної, військової еліт найбільш типовою реалізацією

владних функцій є закриті канали, для політичної і комунікативної

— відкриті канали. З відмінностями між каналами і, відповідно, між

типами реалізації влади пов’язані вимоги до індивідуальних якостей

осіб, які входять в ту чи іншу еліту. Зрозуміло, що ці особи несуть у

собі характерні риси своїх суспільних груп — еліт, але й ці групові

риси можуть бути притаманними одній людині. Це висуває дану лю&

дину в особливе становище в еліті. Критерій цього висунення — особ&

ливий успіх, порівняно з іншими членами групи. Таких визначних

осіб прийнято називати лідерами. За своїм стилем розрізняють ав

торитарних і демократичних лідерів. Авторитарне лідерство перед&

бачає одноособовий спрямований вплив, дію, що ґрунтується на заг&

розі застосування сили, демократичне — дозволяє членам групи бра&

ти участь у визначенні цілей і управлінні діяльністю групи. У різних

організаціях розрізняють формальних і неформальних лідерів. Перші

пов’язані з визначеними правилами призначення керівника і розу&

міються як функціональні відносини. Другі виникають на основі осо&

бистих взаємовідносин учасників.

Конкретні історичні ситуації висувають свої умови елітам та ліде&

рам і відповідно впливають на їх формування. Традиційна лібераль&

но&парламентська система, що сформувалася в ХІХ ст., була розра&

хована на низьку політичну активність основної маси населення. У

політичні відносини були включені, як правило, найбільш багаті і

освічені соціальні групи. Тому типовим представником політиків того

часу мусив бути парламентарій переважно з гуманітарною освітою

(переважно юридичною), з орієнтацією в політиці, який міг би по&

жертвувати принциповістю, був дуже спритним, умів встановлюва&

ти контакти й бути красномовним. Подальший розвиток суспільства

вніс певні зміни в цей тип політика. Традиційного політика&парла&

ментарія став витісняти політичний лідер нового типу. Це був лідер&

демагог, який апелював до широких неорганізованих мас, спекулю&

_______________

* Постіндустріальне суспільство — поняття вперше вжите Д.Беллом, яке характе&

ризується: а) переходом від виробництва товарів до економіки обслуговування; б) пан&

івним становищем групи професіональних і технічних спеціалістів; в) контролем над

технологією; г) створенням нових інтелектуальних технологій і т.п.

130

М.Ф. Юрій. Основи політології

вав на інстинктах, забобонах, традиційному консерватизмі мас, спи&

рався на політичну недосвідченість народу. Це був лідер — політич&

ний бюрократ, спеціаліст із створення політичних організацій і ке&

рівництва ними, який володів методами політичних маніпуляцій.

Формування таких лідерів відбувалося в двох напрямках: 1) силовий,

який дав лідерів&вождів, тиранів типу Муссоліні, Гітлера, Сталіна та

ін; 2) тип демократичних лідерів — П.Тольяті, М.Торез, У.Черчіль,

Т.Рузвельт. Як правило, це були (перший тип) лідери з низів, і це до&

помогало їм краще враховувати настрої мас, їх прагнення. Виступи

таких лідерів були прості, навіть дещо примітивні, розраховані на

емоції натовпу, з невисоким інтелектуальним рівнем, спрямовані на

створення атмосфери масового психозу. Для лідерів другого напрям&

ку необхідним було вміння звертатися до масової публіки, до її

емоцій. Тому ці лідери намагалися викладати складні думки простою,

доступною мовою. У цілому склалася певна типологія політичних

лідерів, починаючи від Платона і Арістотеля, Макіавеллі, й до на&

ших днів. У минулому столітті сформувалася теорія характерних рис

лідерів. Згідно з цією теорією лідерство пояснювалось чисто соціаль&

но&психологічними причинами, лідером оголошувалася людина, якій

була притаманна сукупність психологічних рис. Одним із перших офор&

мив ці думки в теорію американський соціолог Е.Богардус у 30&ті роки.

Серед таких рис він назвав енергію, розум, характер, такт, розуміння

гумору, вміння привернути до себе увагу. Він у той же час недооціню&

вав вплив соціальних відносин, що оточують лідера, який в Е.Богар&

дуса якийсь вічний тип, що володіє біопсихологічним комплексом.

Розвиваючи цю теорію, американські політологи склали список рис

лідера, що налічував у К.Берда — 79, у Р.Стогділла — 121 рису. Одно&

часно було висунуто теорію лідера як «функції ситуації» (В.Ділл,

Т.Хілтон, А.Голднер). Ситуаційний підхід до лідерства не заперечу&

вав якостей самого лідера, але показував залежність, коли в одній

ситуації хтось стає лідером, а в іншій він не стає ним. Пізніше Е.Ф&

ромм показав, що найчастіше у демократичному світі лідером стає

безпринципна людина, яка є флюгером, що діє залежно від ситуації,

тобто за Фроммом, це людина «з ринковою орієнтацією». В останні

роки з’явилася третя теорія, за якою лідерство повинно визначати&

ся через ставлення тих, кого ведуть до лідерства. Тому на перший план

висунувся аналіз не особи самого лідера, а його послідовників, їх пси&

хологічних запитів та інтересів (Т.Хейман, У.Берк). Що ж лежить в

основі дискусій про суспільно&політичного керівника? Співвідно&

шення сильної особи (спадкового володаря, героя, харизматичного

лідера) і діючого механізму влади, що історично традиційно склався.

Сьогодні можна виділити три такі групи: а) проповідників культу