Юрій М.Ф. Основи політології
Подождите немного. Документ загружается.
131
Лекція 8. Політичні еліти і політичне лідерство
«сильної людини»; б) прихильників демократичного лідерства, в рам&
ках традиційних парламентських систем; в) прибічників ліберально&
демократичних систем, які критикують автократичні тенденції.
Враховуючи сумний досвід, не втрачає актуальності аналіз саме
лідерів — «сильних осіб». Для обґрунтування лідерства такого типу
використовуються три тези: 1) Демократичні суспільства пережива&
ють у ХХ ст. великі соціально&політичні кризи. Ці кризи посилюються
глибокими структурними зрушеннями під впливом НТР. Для подо&
лання цих криз і потрібні сильні особи, бо лише вони можуть злама&
ти консерватизм, добитися необхідних рішень. 2) Вихід широких
народних мас на політичну арену сприяє руйнуванню опосередко&
ваних політичних структур, ставить лідера в ситуацію безпосередньо&
го контакту з масою, що дає йому значну свободу дій стосовно існу&
ючих політичних інститутів. Чим рівнішим стає суспільство, тим
сильніші в нього прагнення до концентрації абсолютної влади в руках
лідерів. Як писав Арістотель, від великої демократії до тиранії — один
крок. 3) Третя теза пояснюється ситуацією, що склалася в молодих
державах Азії, Африки, де лідерами почали ставати люди харизма&
тичного складу. Свого часу М.Вебер обґрунтував даний тип, від яко&
го сьогодні де&не&де відмовляються або намагаються його обновити.
Лідери&«сильні особи» в історії Європи у ХХ ст. сформувались на ос&
нові тоталітарних режимів фашистського, напівфашистського чи ста&
лінського типів. Дане питання заслуговує на окрему лекцію, тому
лише зазначимо, що в сучасній науковій літературі вже існують праці,
присвячені феномену тирана&диктатора&вождя. Важливо виділити дві
відомі позиції англійського професора Алана Буллока («Гітлер. Вив&
чення тиранії»)
1
та Д.Волкогонова («Тріумф і трагедія. Політичний
портрет Й.В.Сталіна»). З радянської літератури останніх років існу&
вання СРСР заслуговує на увагу також праця Р.Медведєва.
Роблячи передмову до польського видання книги А.Буллока,
професор Ф.Рижка зазначав, що Гітлер був тираном за характером,
способом мислення і за своїми вчинками. Тираном у тому розумінні,
що не виносив найменшої опозиції, вважаючи, що будь&який її про&
яв треба ліквідовувати примусом, і не вагався перед застосуванням
найбрутальніших засобів для її знищення. Система тиранії закладає
певну рівність перед обличчям тирана, — перед тираном усі рівні.
Межі рівності визначає страх. Страх і нещастя Третього Рейху ство&
рили надієрархізовану систему. В свою чергу, характеризуючи Й.Ста&
ліна, Д.Волкогонов у розділі 5 книги 2 «Тріумф і трагедія» пише:
«Сталінізм став формою термідора як переродження його в диктату&
ру однієї панівної особи...», сталінізм — специфічна форма відчужен
_______________
1
Bullock Alan. Hitler. Studium tyranii. Warshawa, 1969. — S.8.
132
М.Ф. Юрій. Основи політології
ня людини праці від влади»
1
. Сталінізм характеризується рядом рис.
По&перше, це безальтернативність розвитку. Методологічне кліше
було просте: все, що не збігалося з його, Сталіна, поглядами, уста&
новками, цілями, звичайно оголошувалось антиленінським, контр&
революційним, ворожим. По&друге, сталінізм став своєрідною
світською релігією. Вірність — на словах чи на ділі. Ідеологія сталі&
нізму ставала, мабуть, єдиним способом адаптації і виживання. Усі
повинні були беззастережно вірити у сталінську теорію, заклики,
висновки, обіцянки. По&третє, сталінізм дозволяв лише «революції
згори», розглядаючи всі реформи як плід «вищого політичного кері&
вництва». Вся соціальна активність стала повністю контрольованою,
сталінізм все організовував і все передбачав. По&четверте, сталінізму
були властиві неписані «закони особистої диктатури». Це насампе&
ред: а) жодне принципове рішення партійних, державних, громадсь&
ких органів не могло бути прийняте без нього; б) виділення голов&
них елементів своєї опори — ними стали НКВС, НКВД, армія; в)
підтримування у вищих ланках апарату постійного напруження, що
досягалося регулярною зміною кадрів, ніхто не міг бути впевнений,
що державна рука завтра чи пізніше не змахне його з посади; г) Сталін
вважав, що влада повинна викликати страх, тому він ввів неофіційні
«правила поведінки» як для своїх близьких соратників, так і для всієї
ієрархії влади; ґ) сталінізм відводив людині роль інструмента, засо&
бу, а не мети, звідси панування концепції силового виховання «нової
людини»; д) сталінізм довів до абсурду верховенства політики над
економікою, держави над суспільством. Це й були корені командно&
адміністративної системи. В такій ситуації той, хто був нагорі, ста&
вав володарем суспільства. За диктатури «пануючої особи» всі інсти&
тути держави й суспільства відігравали лише роль апарату її влади
2
.
Таким чином, повсякденний прояв сталінізму виступає як сталінщи&
на, політична тиранія однієї особи — робить висновок Д.Волкого&
нов.
Розвиток сучасного суспільства, як і досвід історії, переконливо
доводять, що із зростанням нестабільності політичної системи, заго&
стренням соціально&економічної кризи завжди виникають сприят&
ливі умови для появи авторитарних, волюнтаристських тенденцій у
суспільстві. Це насамперед пов’язано з тим, що в такі моменти стає
зрозумілим неможливість для існуючої політичної системи ефектив&
но виконувати свою роль надбудови. Вона перестає гарантувати
стабільність позицій пануючого класу, зменшується стійкість функ&
_______________
1
Волкогонов Д.А. Тріумф і трагедія. Політичний портрет Й.В.Сталіна. — К.,1989.
— Кн.2. — С.513&514.
2
Там же. — С.514&523.
133
Лекція 8. Політичні еліти і політичне лідерство
ціонування і взаємодії складових елементів системи, втрачаються
ефективність і засоби підтримки консенсусу самої системи. Тоді
правляча еліта охоче допускає владу «сильної особи». Зростає до аб&
солюту роль виконавчої влади — з’являється лідер — кандидат у вожді
— фюрери «всіх часів і народів».
Отже: 1). Коріння концепції еліти лежать у суспільному розподілі
розумової і фізичної праці, відокремленні сфери духовної, яку мо&
нополізувала меншість суспільства. Творцями сучасної концепції
еліти вважається італійські соціологи В.Парето й Г.Моска. Закони
функціонування еліт сформулював німецький соціолог Р.Міхельс:
а) залізний закон олігархії; б) закон панування вибраних. Можна на&
звати ряд способів обґрунтування елітаризму — біологічний, психо&
логічний, ірраціональний, функціональний та технократичний. 2).
В елітарних групах виділяються лідери, які поділяються на автокра&
тичних і демократичних. У своєму розвитку концепція лідерства
пройшла кілька етапів: етап панування концепції характерних рис
лідера; ситуаційний підхід і концепція аналізу не самого лідера, а його
послідовників. В основі різного розуміння суті керівництва лежить
співвідношення «сильної особи» і діючого механізму влади, який
склався історично. У зв’язку з цим виділяються три групи: а) пропо&
відників культу «сильної людини»; б) прихильників демократичного
лідерства; в) прихильників ліберально&демократичних систем, про&
тивників автократії. Сучасна політична література дає нам приклади
аналізу феномена тиранії (А.Буллок і Д.Волкогонов).
Теми доповідей і рефератів
• Походження елітаризму: світові й вітчизняні теорії.
• Політичне лідерство в сучасній Україні: основні проблеми
оновлення.
• Технології формування політичного іміджу.
• Проблеми правового обмеження негативного впливу бюрок&
ратії на суспільне життя.
Література:
Алифанов С. Основные направления анализа лидеров //Вопро&
сы психологии. — 1991. — №3.
Ашин Г.К. Политическое лидерство: оптимальный стиль //Об&
щественные науки и современность. — 1993. — №2.
Ашин Г.К. Современные теории элиты: критический очерк. —
М.,1985.
134
М.Ф. Юрій. Основи політології
Бебик В.М. Еліта, елітарність, лідерство //Віче. — 1993. — №7.
Блондель М. Политическое ли дерство. — М.,1992.
Вовканич С. Еліта – найбільш конвертована валюта //Віче. —
1997. — №5.
Выдрин Д.И. Политический лидер и проблемы его формирова&
ния. — К.,1990.
Гаврилишин Б. Українська еліта: шляхи відродження //Українсь&
кий світ. — 1993. — №1—2.
Дубов И., Пантелеев С. Восприятие личности политического ли&
дера //Психологический журнал. — 1992. — №6.
Кухта Б., Теплухова Н. Політичні еліти і політичне лідерство. —
Львів,1995.
Литвин В.М. Украина: политика, политики, власть: на фоне по&
литического портрета Л.Кравчука. — К.,1997.
Малахов В. Інтелігенція та еліта: становлення в сучасній Україні
//Політична думка. — 1994. — №3.
Малькова Т., Фролова М. Массы. Элита. Лидер. — М.,1992.
Миллс Р. Властвующая элита. — М.,1959.
Мясников О.Г. Смена правящих элит: «консолидация» или «веч&
ная схватка»? //Полис. — 1993. — №1.
Полохало В. Правляча еліта та контреліта в сучасній Україні //
Демократія в Україні. Минуле і майбутнє. — К.,1993.
Скуратівський В. Історична ритміка українських еліт //Політична
думка. — 1994. — №3.
Татенко В. Як стати і бути лідером: поради психолога. — К.,1996.
Херманн М. Дж. Стили лидерства и формирование внешней по&
литики //Полис. — 1991. — №1.
135
ЛЕКЦІЯ 9. ДЕРЖАВА ЯК ПОЛІТИЧНИЙ
ІНСТИТУТ
1. Сутність і генезис держави.
2. Типи і форми держави.
3. Правова держава.
1. Сутність і генезис держави
Основним елементом (інститутом) політичної системи трад
иційно вважається держава. Стосовно суспільства держава виступає
як знаряддя керівництва й управління з боку пануючого класу. За Марк
сом, діяльність держави у класовому суспільстві охоплює два момен
ти: виконання спільних справ, які випливають з природи будьякого
суспільства, і специфічні функції, які випливають з протилежностей
між урядом і народними масами.
Сукупна соціологічна характеристика держави включає такі кри
терії: поперше, соціальне призначення держави; подруге, його органі
заційну структуру; потретє, специфічні можливості, права і повнова
ження порівняно з іншими суспільними інститутами; почетверте, ха
рактер відносин із суспільством, класами, нацією. Взагалі термін
«держава» можна розуміти як: 1) організацію великої суспільної групи,
але при цьому користуються такими поняттями, як край, народ, Вітчиз
на, суспільство. 2) відносини політичної влади — ціле співвідноситься з
частковим — між громадянами і органами держави, між органами дер
жави (наприклад, між парламентом і урядом), між політичними партія
ми. В буденному розумінні це відповідає ототожненню держави з вла
дою, виміру справедливості, адмініструванню, контролю. 3) держава
ідентифікується виключно з її адміністративними органами та із систе
мою правових норм, що регулюють їх функціонування.
136
М.Ф. Юрій. Основи політології
Державна організація характеризується багатьма рисами, які
виділяють її серед інших організацій суспільства. Найбільш харак
терними рисами є:
Право на застосування сили. Держава має спеціалізовані органи
примусу, що вступають у дію в ситуаціях, визначених правом. Дер
жавний примус — перша інстанція, порівняно з іншими організац
іями, щодо застосування сили відповідно до права в рамках держа
ви.
Суверенність. Суверенність держави має внутрішній і зовнішній
вимір. Полягає в тому, що держава має найвищу і необмежену владу
стосовно суб’єктів внутрішньої діяльності в межах її кордонів. Усі
інші держави повинні поважати цей принцип. Суверенність висту
пає як конструкція формального права, а також як політична дирек
тива. Однак вона не є безумовною політичною нормою з огляду на
дійсну міжнародну і внутрішню залежність, що обмежує владу дер
жави. Позаправний, політичний сенс суверенності можна охаракте
ризувати як здатність суб’єктів діяльності через державу або в її рам
ках гарантувати суспільну самостійність і незалежність у розвитку. В
сучасних умовах сфера суверенності держави обмежена внаслідок
міжнародної взаємозалежності в економічній, політичній і військовій
сферах.
Всезагальність. В компетенції держави знаходяться всі люди, які
проживають на її території. Цей вплив пов’язаний і з підлеглістю гро
мадян інших держав законам тієї держави, на території якої вони пе
ребувають. Привілеї та імунітет, що надаються представникам дип
ломатичного корпусу та іншим категоріям іноземних громадян, не
означає звільнення їх від виконання обов’язкових на території даної
країни законів.
Держава функціонує в межах встановленого права. Дія органів
держави відбувається постійно із звертанням до конкретних поло
жень права, всі їх рішення повинні неодмінно виходити з дозволу
права. Інші організації підлягають системі права в тому значенні, що
не можуть поступати проти права, яке виступає не лише механізмом
діяльності держави, а регулятором відносин співжиття громадян у
суспільній сфері. В ньому закладені також основні цілі і принципи
суспільного устрою, воно має політичний вимір.
Апарат держави. Держава існує і діє через свої органи — законо
давчі, виконавчі, контрольні та ін.
Держава нероздільно пов’язана з визначеною територією, на яку
поширюється її влада і право. Територіальний характер є атрибутом
держави. Територія окреслює кордони окремих держав. І ці кордони
набувають характеру закону формальноумовним шляхом. Отже,
137
Лекція 9. Держава як політичний інститут
держава відрізняється від інших соціальних організацій: наявністю
особливої групи людей, що зайняті тільки управлінням суспільством
і охороною її економічної та соціальної структури; монополією на
примусову владу стосовно населення; правом і можливістю здійснен
ня внутрішньої і зовнішньої політики — економічної, соціальної,
військової — від імені всього суспільства в середині і за межами краї
ни; суверенним правом видання законів і правил, обов’язкових для
населення; організацією влади за певним територіальним поділом;
монопольним правом на збирання податків з населення, на форму
вання загальнонаціонального бюджету та ін.
1
.
Вищеназвані риси та особливості визначають своєрідність дер
жави як суспільної організації.
Генеза держави. Для глибшого розуміння суті держави, її місця і
ролі в суспільстві необхідно з’ясувати, коли і для чого з’явилась дер
жава, які суспільні зв’язки призвели до цього.
Щодо виникнення держави в політичній думці існують різні
підходи. Ф. Аквінський наголошував на божественному походженні
держави. В теоріях «суспільного договору» (Дж. Локк, Ж. Ж. Руссо
та ін.) виникнення держави пояснюється як добровільно укладений
договір між людьми про необхідність створення спеціального апара
ту (держави) для регулювання певних сторін життя суспільства. На
прикінці ХІХ ст. у лоні концепції «соціального дарвінізму» виникає
«теорія конфліктів» або «теорія завоювань» (Л.Гумплович, Ф.Оппен
геймер), згідно з якою держава виникає внаслідок завоювання слаб
ких спільностей людей більш сильними. В зв’язку з цим і політичні
явища розглядаються як такі, що засновуються на зовнішньому
конфлікті — конфлікті між племенами, народами або расами. Подібні
точки зору щодо походження держави (поряд з іншими) існують і в
сучасній політичній науці.
Свій підхід до вирішення цієї проблеми знаходимо і в політичній
доктрині марксизму, відповідно до якої держава формується на пізній
фазі общинноплемінного ладу й розвивається протягом довготри
валого історичного періоду. Доти, доки суспільство було в принципі
економічно недиференційоване, а лише поділене соціальним прести
жем, основні політичні функції цього суспільства — захист від
зовнішніх ворогів і підтримка внутрішнього порядку — могли
здійснюватись колективно, без спеціальних інститутів.
!
Держава виникає тоді, коли при економічній, а відповідно і
соціальній диференціації політична влада набуває форми ок
ремого апарату.
_______________
1
Бурлацкий Ф.М.,Галкин А.А. Современный Левиафан. — М.,1985. — С.3334.
138
М.Ф. Юрій. Основи політології
Можна назвати такі основні риси, які відрізняють державну
організацію від додержавної, общинноплемінної:
1. Виникнення влади, що не ототожнюється із суспільством; це
публічна державна влада, ланками якої є організації озброєних лю
дей, що професійно займаються військовою справою.
2. Поділ населення за територією, при якому вже не враховуються
кровноспоріднені зв’язки.
3. Поява груп людей, професією яких стає управління, а не ви
робнича праця, тобто поява державного апарату.
4. Поява податків.
Еволюція держави залежала від різних, пов’язаних із локальним
історичним досвідом обставин, хоча, здебільшого, вони були загаль
ними. В літературі виділяються такі фактори, що визначають
відмінності історичного розвитку держав: 1) Система зовнішніх від
носин, особливо наявність або відсутність загрози з боку сусідів.
Можливе навіть захоплення території, на якій формується держава
(англосакси). 2) Вплив проникаючих чужих зразків. Це не є умовою,
але може бути обставиною, що сприяє виникненню держави. Мож
ливості такого впливу: а) підкорення іноземною силою, яка реорга
нізує лад на захопленій території; б) стихійне засвоєння концепції
нової моделі державного устрою; в) використання досвіду сусідів, які
мали переваги у сфері формування держави (зв’язки Візантії і Київ
ської Русі). 3) Етнічний склад населення. Формування держави за
лежить від однорідності чи різнорідності населення певної території.
Рабовласницький лад передбачав етнічно різнорідний склад населен
ня, яке легше було перетворити в рабів. При етнічно однорідному
складі населення держава формується шляхом зміни родової струк
тури, що веде до кріпацтва. 4) Географічні умови. Необхідність про
ведення іригаційних робіт на Сході (Індія, Китай, Єгипет) була гео
графічною умовою азіатського способу виробництва і виникнення
держави на великій території з сильною централізованою владою —
деспотією.
Акти захоплення, завоювання не могли призвести до утворення
держави, могли лише прискорити остаточне завершення процесів,
що були започатковані на даній території раніше. Але найчастіше
подібні одноразові акти встановлення державної влади полягали в
створенні нової держави на руїнах існуючої раніше державної влади.
2. Типи і форми держави
Для розуміння суті та місця держави в суспільстві важливе зна
чення має аналіз типу й форми держави. В марксистській політичній
139
Лекція 9. Держава як політичний інститут
теорії існує поділ на типи і форми держави. Залежно від характеру
пануючого способу виробництва виділяють такі типи держави: ра
бовласницька, феодальна, буржуазна й соціалістична. В західній науці
про державу комплексний підхід до цієї проблематики відсутній. Це
пов’язано з мінімальною зацікавленістю до з’ясування питання про
залежність між політичним устроєм і відносинами власності та кла
совими відносинами. Західні політологи, як правило, зосереджуються
на елементах інституціональноправових, на порівнянні формальних
структур, на динаміці функцій держави, проблематиці співвідношен
ня законодавчої і виконавчої влади, на проблемах політичної куль
тури.
Стосовно категорії «форма держави», то вона повинна дати
відповідь на запитання: як організована державна влада, з яких
органів вона складається, який порядок їх утворення, який розподіл
компетенції між ними, який спосіб їх дій.
Традиційно питання про форми держави розглядається в трьох
аспектах: поперше, з точки зору форми правління, під якою розум
іють склад і порядок формування вищих органів держави, а також
співвідношення між центральними органами апарату держави (на
приклад, відносини: уряд — парламент, президент — уряд, Верхов
ний суд — парламент); подруге, в аспекті форм державного устрою,
під яким розуміють співвідношення між владою центральних органів
держави і її територіальних органів; потретє, в аспекті політичного
режиму, який розглядається як сукупність засобів і методів реалізації
влади.
Для розуміння політичних процесів і конкретної політики тієї
чи іншої держави важливе значення має з’ясування питання про фор
ми правління. В західній політичній науці донедавна під формою прав
ління розуміли організацію державної влади, яка характеризувалась
її формальним джерелом, що розглядалось як воля або індивідуаль
но визначеної фізичної особи (монархія), або народу (демократія),
або ж верхівки певної соціальної групи (аристократія). Конкретні
форми правління ділились на монархічні та республіканські. Сьогодні
така характеристика форми правління недостатня. На практиці та
кий підхід не вичерпує всього багатства і розмаїття політичного жит
тя і веде до плутанини. Наприклад, деякі існуючі сьогодні монархії
(Швеція, Англія) насправді виявляються більш демократичними, ніж
деякі республіки (Пакистан, Іран).
У дослідженнях як вітчизняних, так і зарубіжних політологів ро
биться акцент на з’ясуванні поняття «політичний режим». При виз
наченні політичного режиму вчені користуються різними критерія
ми, підходами.
140
М.Ф. Юрій. Основи політології
Деякі західні політологи (наприклад, К.Ловенштейн) пропону
ють обрати критерієм політичного режиму принцип, який має зас
новауватись на оцінці методів і техніки, що використовуються для
проведення державної політики. За цим критерієм усі сучасні уряди
поділяються на «політичні демократії» і «автократії». Однак, як спра
ведливо зазначають Ф.М. Бурлацький і О.А. Галкін, при такому
підході в одній групі опиняться країни з протилежними структура
ми, внутрішня і зовнішня політика яких різна. В результаті до розря
ду автократичних потрапляють «класична» військова диктатура, фа
шистська диктатура, популістська диктатура і т.ін.
1
.
У радянській літературі політичний режим більшістю дослідників
визначався як система методів здійснення державної влади, що відоб
ражає стан демократичних прав і свобод, відношення органів держав
ної влади до правових основ їх діяльності. Аналіз конкретних полі
тичних режимів дає змогу виділити такі об’єктивно можливі режими:
1) тоталітарний (надмірно авторитарний, як правило, терористичний,
тиранічний) режим; 2) жорстко авторитарний; 3) авторитарнодемок
ратичний; 4) демократичноавторитарний; 5) розгорнутодемокра
тичний (надмірнодемократичний, який веде до дезорганізації сус
пільного життя, до хаосу, внаслідок чого виникає тоталітарний або
жорстко авторитарний режим)
2
.
У літературі з проблем теорії держави є дещо інші класифікації по
літичних режимів
3
. Доцільно виділити основні групи політичних ре
жимів: тоталітарні (фашистські, напівфашистські, авторитарні
військові диктатури), авторитарні, консервативні й ліберальнодемок
ратичні парламентські режими. Тоталітарний режим — повне знищен
ня демократії, встановлення диктатури найбільш реакційних і авантю
ристичних соціальних груп. Основними ознаками авторитарного ре
жиму є різке посилення влади керівника держави, який, по суті, виконує
функції і голови уряду, фактичне позбавлення парламенту прерогатив
контролю за політикою держави, послаблення інститутів соціальної
боротьби і тиску на урядову політику, пристосування виборчої системи
до потреб режиму особистої влади та ін. Парламентський режим — така
форма правління, при якій утворений на основі загального виборчого
права парламент юридично є вищим органом влади і насправді може
впливати на законодавство, політику, контролювати уряд. У межах пар
ламентського режиму держава може бути республікою, в якій парла
мент формує уряд і вибирає керівника держави; президентською рес
публікою, де поряд з парламентом існує самостійно сформована пре
зидентська влада; конституційною монархією та ін.
_______________
1
Бурлацкий Ф.М., Галкин А.А. Современный Левиафан. — С.35.
2
Курашвили В.П. Страна на распутье. — М.,1990. — С.98.
3
Бурлацкий Ф.М., Галкин А.А. Современный Левиафан. — С.36.