Юрій М.Ф. Основи політології

Подождите немного. Документ загружается.

161

Лекція 10. Політичні партії і партійні системи

виявляється, насамперед, у тому, наскільки адекватна проголоше$

ним намірам передвиборча чи поточна програма партії, партійної

коаліції, що перемогла на виборах.

За словами польського політолога А.Боднара, партійна система

— це об’єднання взаємозалежних партій, які прагнуть до завоюван$

ня, утримання та здійснення влади.

Найбільш поширена типологія партійних систем ґрунтується на

кількісному критерії — числі партій, які реально борються за владу

або здійснюють на неї вплив. Відповідно виділяються однопартійна,

двопартійна й багатопартійна системи.

Однопартійна система має такі ознаки:

• існування тільки однієї легальної партії, заборона утворення

інших;

• домінуюча роль партії в державі, зрощення партійного апарату

з державним;

• тоталітарний політичний режим.

Однопартійна система існувала в 20 — 40$х роках у фашистській

Італії, в 30 — 40$х — в гітлерівській Німеччині, в 20 — 80$х роках у

Радянському Союзі, сьогодні — на Кубі, в Північній Кореї, Іраку та

деяких країнах Африки (Кенії, Малі, Лівії тощо).

Двопартійна система характеризується такими рисами:

• наявність кількох політичних партій;

• існування двох партій значно авторитетніших за інших;

• формування складу уряду однією з двох партій, котра перемог$

ла на виборах;

• впливова опозиція партії, яка програла вибори;

• демократичний політичний режим.

Класичними країнами з двопартійною системою залишаються

Великобританія і США. Республіканська й Демократична партії

США, Консервативна та Лейбористська партії Великобританії ма$

ють вікові традиції політичної боротьби, а виборче законодавство цих

країн сприяє існуванню саме такої системи.

Серед багатопартійних систем італійський політолог Сарторі

виділяє системи обмеженого і поляризованого плюралізму, а також

атомізовану партійну систему.

Система обмеженого плюралізму, за Сарторі, характеризується

ознаками:

— наявністю в країні багатьох політичних партій;

— репрезентацією у парламенті лише кількох партій;

— репрезентацією в уряді деяких із представлених у парламенті

партій;

— відсутністю позасистемної опозиції;

— демократичним політичним устроєм.

162

М.Ф. Юрій. Основи політології

Залежно від механізму формування виділяють різні варіанти си$

стеми обмеженого плюралізму:

1. Однопартійне правління, коли уряд формується партією, що

дістала абсолютну більшість голосів на парламентських виборах. Ти$

повим прикладом є Іспанія, де офіційно зареєстровано близько 250

політичних партій та організацій, у парламенті їх представлено вісім,

а уряд сформовано соціалістичною партією, котра перемогла на ви$

борах. Таким же чином формується уряд в Індії.

2. Двоблокова коаліція, коли уряд формується одним з двох блоків,

що перемагає на виборах, наприклад, у ФРН, де з 1969 р. до 1982 р.

уряд формувався блоком соціал$демократів з вільними демократами

(СДПН$ВДПН), а постійний блок ХДС/ХСС перебував у опозиції. З

1982 р. ситуація змінилася, оскільки ВДПН розірвала блок із СДПН й

увійшла до коаліції ХДС/ХСС, яка і перемогла на виборах. Подібна

система діє в Австрії. Деякі автори називають двоблокову коаліцію

“модифікованою двопартійною системою”, зважаючи на наявність

двох сильних партій, жодна з яких, однак, не має абсолютної більшості

в парламенті, а тому змушена шукати союзу з третьою.

3. Мультипартійна коаліція, коли уряд формується з представ$

ників кількох партій на основі їхнього пропорційного представниц$

тва в парламенті за результатами виборів. Характерним прикладом

мультипартійних стабільних коаліцій є Швейцарія, а нестабільних –

Італія, Бельгія, Нідерланди.

Сарторі вважає систему обмеженого плюралізму найдосконалі$

шою, оскільки в ній відсутні антисистемні партії та двосторонні опо$

зиції, всі партії орієнтовані на участь в уряді, можливою є їхня участь

у коаліційних кабінетах.

Систему поляризованого плюралізму характеризують:

— наявність багатьох політичних партій;

— гострота ідеологічного розмежування між ними;

— присутність серед політичних партій позасистемних;

— формування уряду партіями центру;

— наявність двосторонньої (двополярної) деструктивної опозиції;

— демократичний політичний режим.

Типовими країнами з поляризованою системою в різні роки були

Франція й Італія. У Франції партіями центру були Французька со$

ціалістична партія (ФСП) та праве Об’єднання на підтримку республік

(ОПР), роль лівої деструктивної опозиції виконувала Французька ко$

муністична партія (ФКП), а правої — Національний фронт (НФ).

Як бачимо, ідеологічний спектр партій в умовах поляризованої

системи охоплює всі можливі різновиди ідеологій, що й визначає за$

пеклість боротьби ідей на політичній арені. Роль лівої деструктивної

163

Лекція 10. Політичні партії і партійні системи

опозиції виконують, як правило, прокомуністичні політичні сили, а

правої — неофашистські. За організаційною структурою всі партії

масові. При цьому, якщо для партій центру характерна децентралі$

зована схема взаємодії між керівними й місцевими органами, то для

обох полюсів опозиції — централізована. Відповідно методи і засоби

діяльності партій центру парламентські, а партій опозиції — від пар$

ламентських до авангардних, деструктивних за засобами дій. Со$

ціальна база й електорат усіх цих партій відповідають їхнім ідеологі$

чним засадам, при цьому типовою є орієнтація партій, особливо цен$

тристської коаліції, на всі суспільні верстви.

Стабільність та ефективність функціонування системи поляри$

зованого плюралізму перебувають у прямо пропорційній залежності

від стабільності, міцності коаліції центристських сил.

Атомізована партійна система характеризується такими ознака$

ми:

— наявністю й незначною впливовістю всіх партій;

— присутністю серед політичних партій позасистемних;

— формування уряду на позапартійній основі або на основі ши$

рокої коаліції;

— демократичним або авторитарним політичним режимом.

Існують два різновиди атомізованої системи: перший — це сис$

тема крайнього плюралізму. Вона притаманна республікам колиш$

нього СРСР і більшості країн Східної Європи. Багаторічна комуні$

стична олігархія змінилась тут широким конгломератом порівняно

невеликих (у середньому 1000, але не більше 10000 членів) політич$

них партій. Так, кількість партій у Польщі сьогодні становить 132, в

Грузії — 79.

За умов крайнього плюралізму уряд формується або на широкій

коаліційній основі (як у країнах Східної Європи), або за позапартій$

ними критеріями, як у республіках колишнього СРСР.

За ідеологічним спрямуванням спектр партій надзвичайно ши$

рокий — від традиційних «ідеологічних» до таких екзотичних, як

польська партія любителів пива.

Другий різновид атомізованої системи — авторитарна псевдо$

партійність (деякі країни Латинської Америки — Уругвай, Парагвай,

Гаїті). Багато партій ведуть конкурентну боротьбу, але реальна влада

й контроль над ситуацією в країні перебуває в руках військової вер$

хівки, яка стоїть над партіями й над традиційними інститутами пар$

ламентської і президентської республіки.

Атомізована партійна система неефективна і найменш стабіль$

на серед усіх інших. Це стосується як системи крайнього плюраліз$

му, так і системи авторитарної псевдопартійності. Система край$

164

М.Ф. Юрій. Основи політології

нього плюралізму швидко скочувалася в бік або тоталітарної одно$

партійної диктатури або стабільних систем із числа розглянутих

вище (ФРН наприкінці 40$х — початку 50$х років). Так само дикта$

торські режими в країнах Латинської Америки ніколи не залиша$

лися надовго.

Варто мати на увазі, що кордони між різними типами систем до$

сить прозорі.

Ті країни, які мають постійно, протягом тривалого часу одну з

розглянутих стабільних систем, відрізняються від інших не тільки

стабільністю політичної системи в цілому, а й вищим рівнем еконо$

мічного розвитку, більш демократичними засобами в управлінні й

більш розвиненим громадянським суспільством.

Характер партійних систем визначає вид політичного режиму,

механізм та ефективність демократії. Тому цей аспект теорії і прак$

тики діяльності політичних партій особливо привертає до себе увагу

вчених$політологів.

Теми доповідей і рефератів

• Походження і формування партій (історичний аспект).

• Соціальні та економічні основи багатопартійності.

• Багатопартійність як необхідна умова становлення демокра$

тичного процесу.

• Електоральна стратегія сучасних партій і рухів України.

Література

Базовкін Т., Кремінь В. Партії та громадські об’єднання України.

— К.,1994.

Гарань О. Убити дракона (з історії Руху та нових партій Украї$

ни). — К.,1993.

Коломейцев В.Ф. Партии в зеркале западной политологии //Го$

сударство и право. — 1995. — №10.

Колодій А. Політичний спектр: про деякі критерії “лівих” і “пра$

вих” політичних рухів у посттоталітарних суспільствах //Філософська

та соціологічна думка. — 1995. — №9.

Кочетков А.П. Политические партии и партийные системы //Ве$

стник Моск. ун$та. — Серия 12. Политические науки. — 1998. — №6.

Кужелюк Ю. Українські політичны партії: тенденції сучасного

розвитку //Українські варіанти. — 1998. — №3—4.

Литвин В. Феномен партії //Віче. — 1992. — №6.

165

Лекція 10. Політичні партії і партійні системи

Піча В.М., Хома Н.М. Політичні партії в Україні (історія та су$

часність) //Уряду України. Президенту, законодавчій, виконавчій

владі. Політична культура і політичні партії України. Аналітичні роз$

робки, пропозиції наукових та практичних працівників. — Т.6. —

К.:НДІ «Проблеми людини»,1997. — С.497—573.

Політичні партії України /За ред. В.М.Якушика. — К.,1996.

Танчер В., Карась О., Кучеренко О. Політичні партії та рухи у світлі

«ситуації постмодерну». — К.,1997.

Шведа Ю. Партійна система України на шляху до поляризова$

ного плюралізму //Українські варіанти. — 1998. — №3—4.

Яблонський В. Сучасні політичні партії України: Довідник. —

К.,1996.

166

ЛЕКЦІЯ 11. СУСПІЛЬНОПОЛІТИЧНІ РУХИ

1. Групи тиску і суспільнополітичні рухи.

2. Сучасні рухи: сутність і різновиди.

3. Динаміка рухів.

1. Групи тиску і суспільнополітичні рухи

Учасниками політичного життя є не тільки державні органи

(уряд, парламент, суд тощо) політичні партії. Важливу роль у ньому

відіграють різні союзи, асоціації, об’єднання громадян, які не праг

нуть оволодіти владою, але тим чи іншим чином намагаються впли

вати на неї. В американській політологічній традиції політичні фе

номени такого роду називають групами інтересів або групами тис

ку. Біля витоків даного поняття лежать ідеї про групову природу

політики («групова парадигма»), розвинуту Артуром Бентлі у книзі

«Процес управління», що вийшла в Чикаго в 1908 р. З його точки

зору, все політичне життя є результатом взаємодії різних груп, що

борються між собою, а не сукупність якихось політичних норм, ідей,

інститутів.

У сучасній політології групи інтересів визначаються як недер

жавні й непартійні об’єднання, що впливають на владу. Специфіч

ними їх рисами є наявність певної організованості, стійкого контак

ту з структурами влади і її представниками, дій з метою захисту пев

ного групового інтересу. При такому підході залишаються непостійні,

змінні, і в багатьох випадках стихійні угруповання і дії людей, що ви

падаючи з аналізу, мають значний політичний зміст. Для визначен

ня політичних явищ, що не входять безпосередньо в державні й

партійні структури, але впливають на політичне життя, може бути

використане інше, більш прийняте поняття — суспільнополітичний

рух. Особливість даного поняття полягає в тому, що в ньому більш

167

Лекція 11. Суспільнополітичні рухи

конкретно проявлено подвійну — соціальну і політичну — природу

відповідних об’єднань людей, зроблено акцент на динамічному,

діяльному аспекті їх існування. Суспільнополітичний рух охоплює

як організації безпосереднього, прямого впливу на політичні рішен

ня (наприклад, лоббістські рухи), що створюються досить відкрито

при державних структурах, так і ті, для яких політична функція є до

статньо стійкою, але не основною, наприклад, профспілки. Це по

няття включає і масові рухи, що мають стихійну, спонтанну приро

ду.

В принципі ступінь політизації соціальних рухів різна. Практич

но всі вони являють собою форми соціального протесту і з цього по

гляду зачіпають політичні інтереси, надають порушеним питанням

політичної форми. Звичайно, існують певні рухи, що лежать за ме

жами політики. Це в основному любительські рухи, що об’єднують

різних «фанатів», колекціонерів тощо, що діють у сфері відпочинку.

До них можуть бути віднесені й духовні рухи, що виступають за

відродження і перебудову основ життя. Але в структурі цих рухів є

організації, замкнуті на політику, які досить легко політизуються,

висунувши політичні вимоги.

Складний соціальнополітичний характер цих, часто непоміт

них, сил підкреслюється терміном, що використовується в західній

політології, — «латентні (скриті) політичні сили», які можуть рапто

во або поступово трансформуватися в активні політичні сили. Серед

сучасних рухів є і досить політизовані — екологічні, антивоєнні тощо,

які ведуть в тій чи іншій формі політичну діяльність і які беззапереч

но можна вважати суспільнополітичними або соціальнополітични

ми. Складність їх природи обумовлена різнобічними функціями, які

вони виконують. Це не тільки тиск на владу, але й політичне вихо

вання, створення нових політичних структур і нового стилю життя,

перетворення самих основ соціального і політичного буття.

Особливу роль у політиці відіграють лоббістські організації, які

спочатку виникли в США і поширились згодом у інші країни. Закон

про регулювання лоббізму був прийнятий у США в 1946 р., однак

конституційним лоббізм став тільки через вісім років. Число лоббістів

у Вашингтоні перевищує кількість депутатів обох палат. Лоббістські

організації мають форму різних комітетів, комісій, рад, бюро, які

створюються при законодавчих і урядових органах. Основне завдан

ня цих організацій полягає в налагодженні контактів з політичними

діячами і чиновниками з подальшим впливом на їх рішення. З цією

метою останніх забезпечують відповідною інформацією, на них впли

вають через хабарі, погрози, шантаж. Не обмежуючись цим, лоббі

сти виступають на слуханнях з законопроектів у парламенті.

168

М.Ф. Юрій. Основи політології

Значний політичний вплив у розвинутих країнах мають союзи

підприємців: Британська конфедерація промисловості, Національна

рада французьких підприємців. У США Національна асоціація про

мисловців і Торгова палата контролюють практично всі ланки дер

жавного апарату. В Україні подібними організаціями є Асоціація ди

ректорів підприємств, фінансовопромислові групи. Вони вплива

ють на рішення про фінансування, капіталовкладення, інвестиції

тощо. Часто вони розплачуються за це фінансуванням виборчих кам

паній, послугами.

Серйозне політичне значення має споживчий рух. У США він

виник з ініціативи адвоката Ральфа Найдера. Ця організація прово

дить дослідження товарів, вивчає ринок, займається лоббізмом.

Матеріальні, економічні інтереси найманих робітників захища

ють професійні спілки, вплив яких залежить від числа членів і ступеня

професійної єдності. Німецькі або шведські профспілки настільки

багаті, що можуть дозволити собі багатомісячний страйк. Ряд проф

спілок є основою політичних партій і контролюють їх дії. Селянська

профспілкова організація — одна з опор Австрійської народної партії.

Ті, хто вступив до лейбористської партії Великобританії напряму,

минувши профспілки, становлять лише 15% її складу.

Учасниками політичного процесу є так звані одноцільові групи,

які борються за вирішення якогось одного питання. Католицькому

руху «Право на життя», який виступав за заборону абортів, протис

тояв феміністський рух «Право на вибір», який, до речі, і переміг у

цій боротьбі.

У колишньому СРСР в аналогічній ролі виступали директори

заводів, які добивалися в міністерствах зниження планів, збільшен

ня фонду зарплати, отримання позачергових фондів. Могутній вплив

на політику був з боку військовопромислового комплексу, а міліо

ративні міністерства отримували практично необмежені фінансуван

ня.

Особливий тип політичних організацій — це клуби, що мають

природу, близьку до партійної, але відрізняються від них переважно

ідейною організацією. Значення їх може бути дуже великим, як на

приклад, у Франції, де з ними пов’язана певна політична традиція. В

філософських гуртках XVIII ст. були розроблені ідейні основи фран

цузької революції. Сучасні клуби об’єднують людей, що негативно

ставляться до партій, і намагаються виробити нові ідейнополітичні

позиції. Одні з них зберігають відносну аполітичність, інші втруча

ються в політику, виступаючи в ролі ідейних центрів або лідерів. Інко

ли вони входять у навколопартійні структури або перетворюються у

партії. У 1900 р. з фабіанської спілки виникла лейбористська партія,

169

Лекція 11. Суспільнополітичні рухи

у 1901 р. з кількох комітетів, асоціацій, філософських спілок — ради

кальна партія. В Україні з громадської організації Народного руху —

партія Народний рух.

2. Сучасні рухи: сутність і різновиди

Друга половина ХХ ст. ознаменувалася небаченим спалахом, по

током масових рухів, що захлинули практично всі країни світу. Їх

називають новими соціальними, альтернативними рухами, бажаю

чи такою характеристикою відтінити їхню специфіку. Їхні особли

вості пов’язані з масовістю, багатограністю форм, що народжуються

в результаті соціальної творчості, політизованості, використання пар

ламентських і позапарламентських дій.

Наукове дослідження цих рухів передбачає відповідь на ряд пи

тань, частина з яких має соціальнофілософський характер і стосуєть

ся сутності і природи рухів. Це питання переважно про співвідно

шення стихійності й організованості рухів, а також про можливі аль

тернативи їх розвитку. Не менш важливими є питання, що мають

соціальнополітичний характер, — типологія рухів; причини і пере

думови їх виникнення; їх ідейнополітичні позиції; стратегія і так

тика їх дій; гострота, що визначається масовістю, радикалізмом мети,

співвідношенням насильства і ненасильства; соціальна база й рушійні

сили, активісти й лідери; взаємовідношення рухів з владою; політична

психологія її учасників; ефективність — безпосередня, опосередко

вана, довгочасна тощо. Дослідження цих питань сформулювало цілий

напрямок у політології, пов’язаний з іменами О.Гоффлера, Е.Шу

махера, Й.Хубера, А.Турена, І.Улліша, Т.Келлі та багато інших, що

часто були ідеологами цих рухів.

Дослідники масових рухів одностайні у тому, що невід’ємною

характеристикою цих рухів є стихійність. Хоча слід зазначити, що

інтерпретується вона порізному. Одні розуміють під нею локаль

ність, недостатню організованість. Дійсно, організації, що входять у

структуру рухів, відрізняються організаційною крихкістю, вільним

членством, відкритим характером. Інші бачать стихійність у першоп

ричинній ролі приводу у виникненні рухів, самому механізмі пере

ходу соціального невдоволення в соціальні дії.

Разом з тим, не завжди правильним є жорстке протиставлення

стихійності з одного боку, і організованості рухів з іншого. Стихія

рухів зовсім не виключає ділянок, фрагментів, що мають досить

організовану форму. Частіше всього це ядро руху, втілене в індивіду

альному або груповому вождеві. Однак у протиставленні стихійності

й організованості є свій зміст. Найбільш керованими й організова

170

М.Ф. Юрій. Основи політології

_______________

Ленін В.І. Повне зібр. творів. Т.34. — С.217.

ними виступають не масові, а елітні малочисельні рухи. В міру зрос

тання чисельності учасників руху можливість керування ними, охоп

лення організаційними впливами знижується.

Проте вважати стихійність рухів їх негативною характеристикою,

а надто ж називати рухи менш розвинутою і зрілою формою соціаль

нополітичної активності, ніж, наприклад, політичні партії непра

вильно. Беззаперечна думка В.Леніна про те, що «стихійність руху є

ознака його глибини у масах, стійкості його коренів, його невідво

ротності»

. Безумовно, що різнобічність і організаційна крихкість

може призводити до нездатності до дій і розпаду руху. Однак ці самі

якості можуть складати і силу руху, підвищувати його гнучкість,

мобільність, здатність адаптуватися до умов, що змінюються. Сти

хія володіє і здатністю до утворення нових соціальних і політичних

форм.

Сучасні рухи породжують нові форми життя, поновлюють старі

політичні інститути. Відходячи від традиційних форм, альтернативі

сти створили специфічну модель партії — з колективним керівницт

вом (наявність рівноправних керівників, які змінювались через кожні

два роки), підвищеною змінюваністю депутатів у парламенті, мак

симальною незалежністю місцевих організацій від центру. Позитив

ний вплив стихії пов’язаний і з тим, що вона об’єднує, згуртовує

різних людей, знищує соціальні перепони, підвищує самосвідомість,

створює відчуття власної сили, формує початки єдиних соціально

політичних дій.

Однак не варто і перебільшувати творчий, конструктивний

потенціал рухів. Природа їх у багатьох випадках руйнівна. Пояс

нюється це тим, що їх соціальнопсихологічні витоки пов’язані з ма

совими емоціями, які мають переважно негативне забарвлення, —

довгостримуване невдоволення, гнів, ненависть тощо. Раціонально

цільові детермінанти в масових рухах, як правило, послаблені й над

звичайно змінні, знаходяться під сильним впливом почуттів. Тому

нерідко рухи стають руйнівними, що проявляється у насильницьких

діях, і має, безумовно, криміногенний характер.

Руйнівність масового протесту пов’язана і з його недостатньою ра

ціональністю, сліпотою і недиференційованістю. Особливо жорстокої

форми протест набуває при зниженні персоніфікованості образу воро

га, при заміщенні його якоюсь соціальною спільнотою, класом або си

стемою в цілому. Саме так визначався об’єкт боротьби соціалістичною

агітацією. В її основі лежала проста і зрозуміла, як інстинкт, думка, яка

звинувачувала у всіх бідах систему і всіх експлуататорів сукупно, без роз

думів пропонуючи знищити «весь світ насильства».