Юрій М.Ф. Основи політології

Подождите немного. Документ загружается.

171

Лекція 11. Суспільнополітичні рухи

Важливою особливістю сучасних рухів є їх масовість. Організації,

що входять до них, мають, як правило, більшу соціальну підтримку,

ніж традиційні політичні партії.

Важливою ознакою сучасних рухів є їх недзвичайно диверсифі

кований характер. Залежно від стратегічної орієнтації рухи поділя

ються на консервативні та рухи протесту.

Консервативні рухи виступають за збереження соціального й пол

ітичного порядку, що склався, або навіть реставрацію попередніх

існуючих інститутів. В Україні на сьогоднішні — це представники ко

муністичної еліти, що виступають за реставрацію соціалізму.

Опозицією цьому рухові виступають рухи протесту, що невдо

волені існуючим порядком і вимагають змін. Серед них досить чітко

відособлені, з одного боку, масовий, низовий рух, з іншого — еліт

ний, що протікає на достатньо високих поверхах соціальної структу

ри. Різниця між ними досить відчутна і полягає в характері і пол

ітичній меті, методах дій, рівні організованості, масовості.

У елітних і масових рухах протесту, залежно від їх ставлення до

існуючої влади і способу дій, виділяються реформаторський і рево

люційний рухи. Для реформаторських рухів характерні дії в рамках

встановленого соціального порядку, коли лідери і діячі руху мають

певну свободу дій, а рух спрямований на проведення реформ «звер

ху», часткових змін у законодавстві та інших інститутах. Переважна

більшість рухів, що існують сьогодні у світі, відносяться до цього типу.

На відміну від них, революційні рухи відрізняються жорстким про

тистоянням існуючому порядку і владі, потягом до насильницької пе

ребудови самих основ суспільного буття, до знищення старих і ство

рення нових політичних інститутів, орієнтацією на насильницьке

просування до влади нової політичної еліти.

Соціальна база реформаторів охоплює верстви, які близькі до

владних структур, і багато в чому залежні від них. Це, перш за все,

інтелектуальна еліта (вчені, викладачі, юристи), яка завдяки своїй

освіченості бачить недоліки існуючого ладу і вважає за необхідне про

ведення реформ у співробітництві з владою. Це також економічна

еліта, яка має обмежений політичний простір і вимагає зміцнення

своїх позицій у суспільстві.

Щодо соціальної бази революціонерів — це найчастіше маргі

нальна інтелігенція, яка претендує на роль лідерів масових рухів і ор

ієнтується на «підняття зі сплячки» народу, розвиток у ньому опози

ційних владі настроїв.

Диверсифікований характер рухів виражається і в різнобічних

цілях, які вони перед собою ставлять. Відповідно виділяються анти

воєнні, екологічні, правозахисні та інші рухи.

172

М.Ф. Юрій. Основи політології

Провідними в спектрі сучасних рухів є екологічні рухи, що ма

ють міжнародний характер і борються за збереження довкілля і жит

тя на планеті. Іх інтегруюча роль була викликана загальним значен

ням основної вимоги — «виживання».

Досить помітною є еволюція політичних позицій екологістів.

Свою діяльність почали вони з тотальної критики буржуазного сус

пільства і його політичних інститутів. Будьяка соціальнополітична

система, з їх точки зору, антигуманна, тому що робить людину пред

метом маніпуляції. Держава розглядається як інструмент пригнічен

ня, що руйнує громадянське суспільство. До речі, представники пра

вого крила екологічного руху (їх називають екофашистами) вважа

ють, що тільки тоталітарна держава може попередити хаос. Спочатку

екологісти обмежувались висуненням окремих політичних вимог,

підтримкою деяких заходів, що проводились у межах правлячого кур

су. Підвищення політичної активності було пов’язано з запитами у

муніципальні органи, з протистоянням певним політичним рішен

ням. Поступово склалось реформістське, реалістичне крило, пов’я

зане з переглядом окремих буржуазних цінностей, а не з опозицією

системі в цілому. У другій половині 70х років у багатьох країнах світу

виникли екологічні партії, які сьогодні діють повсюди, в тому числі і

в Україні. Поряд з методами прямої демократії вони використову

ють і традиційні методи партійної діяльності — участь у виборчих

кампаніях, у роботі місцевих і центральних органів влади. Але навіть

будучи членами цієї партії, екологісти кваліфікують себе як позапар

ламентські рухи, «антипартійні партії».

Особливий напрямок утворює правозахисний рух, в який входять

організації, що борються проти приниження прав особистості. У

міжнародному масштабі до нього входять організації «Емнесті інтер

нешнел», Міжнародна організація прав людини. В Україні — це Хель

сінська група.

Для марксизму соціальна, точніше класова характеристика рухів,

завжди була визначальною. Звідси і підхід до їх типологій. Ще недав

но в енциклопедичних статтях народництво кваліфікувалося як дріб

нобуржуазна ідеологія і таким же чином називалася боротьба при

бічників капіталізму проти ліберальнопоміщицького ладу. Аналог

ічно анархізм визначався як дрібнобуржуазна суспільнополітична

течія, троцькізм — як дрібнобуржуазна ідейнополітична течія в ро

бітничому русі. Згідно з принципами класового підходу аналіз рухів,

особливо політичних, обов’язково допускає дослідження соціально

економічної природи, класової суті, зв’язку ідейних платформ і пол

ітичної діяльності з інтересами певних класів. Така методологія, без

сумніву, звужує можливості аналізу рухів, веде до його схематизації.

173

Лекція 11. Суспільнополітичні рухи

Безумовно, існують рухи з яскраво вираженою класовою орієн

тацією. Порівняно недавно в нашій країні виник робітничий рух, який

взяв на озброєння класичні методи — страйки, демонстрації; з’яви

лись організаційні форми — страйкові комітети. Організовується і

селянський рух — Селянський союз, селянська партія. Однак для

більшості існуючих у світі рухів притаманний міжкласовий характер.

Важливою особливістю сучасних рухів є різнобарвність їх соціаль

ної бази. Дослідження соціального профілю учасників цих рухів у

різних країнах виявили ряд подібних моментів — порівняно молодий

вік, відносно високий рівень освіти, досить високий рівень достатку,

також специфічні погляди, характерні для учасників руху — критичне

ставлення до порядку, який склався; орієнтація на інтеграцію знань;

не на індивідуальні, а на загальні, космополітичні проблеми; постма

теріалістична система цінностей.

3. Динаміка рухів

Динаміка рухів досить нестійка, вона супроводжується спадами

і підйомами активності, які часто зумовлюються випадковими при

чинами. Так, підйом студентського руху в Західній Європі і США

змінився спадом у першій половині 70х років і подальшим підйо

мом у другій половині 70х і у 80х роках. Відповідно одні види рухів

виходять на передній план, інші відходять у тінь. Необхідно відрізняти

динаміку розвитку руху або всіх рухів у цілому від своєрідної динам

іки розвитку організацій, що входять у нього. Термін життя багатьох

організацій досить короткий — від кількох місяців до рокудвох. Рух

же в цілому може переживати складну еволюцію, в якій простежу

ються і деякі закономірності. Один варіант розвитку пов’язаний з

виникненням, підйомом, розквітом, послабленням і вмиранням руху,

інший має циклічний, пульсуючий характер, що виражається у хви

леподібному розвитку руху. Цей тип динаміки характерний для рухів,

що мають глибокі коріння у соціальній і людській природі.

Соціальні історики досить одностайно виділяють чотири піки,

чотири підйоми антикапіталістичних рухів, захоплених соціальни

ми утопіями чи більш вузькими цілями (пацифістськими, екологіч

ними), що відбулися в 20—30ті і 70—80ті роки ХІХ і ХХ століть. У

ці роки досягає розвитку комунітарний рух, різко зростає кількість

утворюваних комун. У 80ті роки минулого століття досить розвину

тої форми набули союзи тверезості, нудистів, жіночі організації,

організації захисту природи тощо.

Одним із складних питань, пов’язаних з дослідженням динамі

ки рухів, є питання про її періодизацію. В різних видах рухів можуть

174

М.Ф. Юрій. Основи політології

бути виділені різні фази їх розвитку. Я.Щепанський виділяє такі ета

пи, через які проходять реформаторські рухи: соціальний неспокій,

пошук способів вирішення проблеми шляхом різних форм агітації,

пропаганди й дискусій; виникнення кіл і вільних неформальних груп

з виділенням лідерівпророків, ідеологів; створення цільових груп,

що здобувають засоби для організованої діяльності; формування уп

равління; використання організаційних форм для досягнення мети;

фаза закостеніння, пов’язана з підпорядкуванням організації бюрок

ратичним правилам.

На основі вивчення великих революцій були виділені подібні

етапи розвитку революційних рухів: це соціальний неспокій; фор

мування ідеології інтелектуалами; виникнення цільових організацій,

що готують революцію; революційний вибух; період влади помірних

груп; мобілізація і розвиток екстремістських груп; захоплення влади

екстремістами й період терору для придушення контрреволюції; спад

терору, стабілізація нового порядку або реставрація старого.

Усі ці фази яскраво простежуються в історії опозиційних рухів у

СРСР останніх десятиліть. Вони виникали у зв’язку зі зростанням

незадоволеності життям у тоталітарному, закритому суспільстві й

оформленням цього незадоволення в деякі ідейнополітичні позиції.

Незадоволення або соціальний неспокій не завжди є вихідним

пунктом рухів. У деяких випадках вони можуть починатись з ініціа

тиви влади й організуються зверху. Виникнення руху завжди пов’я

зане з фігурою лідера або лідерів. Частіше всього це ідеолог, який

свято вірить у принципи свого вчення. Як і будьякі безумно віру

ючі, та ще й поставлені перед необхідністю вести інших за собою, він

готовий пожертвувати не тільки собою, а й іншими. На цій стадії ве

лику роль відіграє альтернативна інформація, яка надходила в СРСР

з каналів зарубіжного радіо, з допомогою самвидава. Усвідомлюючи

значення цієї інформації, радянська держава виробила суворі заходи

для припинення її розповсюдження.

На наступній стадії встановлюються контакти між різними ліде

рами й активістами, формується неформальне інформаційне спілку

вання. Саме інформація створює можливість координації зусиль,

збагачення досвідом. На цьому етапі еволюції радянських рухів роз

роблялись основні ідеї, формувались програми дій, йшла пропаган

да вже сформованих ідей, велося рекрутування прибічників. У фазі

підйому діяльності розширюється склад учасників, опрацьовуються

різні методи діяльності, розвивається або завершується інституалі

зація руху.

Стадія зрілого розвитку характеризується усталеними вже фор

мами і методами діяльності, наявністю достатньо стійкого «ядра» і

175

Лекція 11. Суспільнополітичні рухи

прибічників, виходом з кухонь і квартир на вулиці і площі. Тут пере

борюється відчуження руху від оточуючого його суспільства, фор

мується його імідж, відбувається подальша політизація, засвоєння

ним нових політичних ролей, формується контакт з традиційними

політичними інститутами — державою, партіями. Так, рух «зелених»

від тотальної критики прогресу суспільства, політичної системи пе

рейшов до заяв про те, що можливим є створення антипартійних

партій», до участі у виборах і державних органах.

Спад руху відбувається тоді, коли його мета здійснена або вия

вилась нездійсненною. В принципі ця фаза може бути віддалена

зміною завданьта зміною форм роботи, коригуванням ідеологічних

і соціальних орієнтирів. Якщо ж цього не зроблено, то рух розпадаєть

ся. Однією з причин спаду руху може бути державний тиск. Так, на

приклад, опозиційний політичний рух в СРСР 70х років — «сімде

сятники» — був повністю розгромлений на початку 80х. Однак, ос

кільки збереглися соціальні і соціальнопсихологічні умови, що його

підтримували, то він швидко відродився і набрав ще могутнішої сили

у другій половині 80х років.

Теми доповідей і рефератів

• Порівняльний аналіз понять “громадськополітичний рух” і

“група тиску”.

• Функції суспільнополітичних рухів в політичній системі сус

пільства..

• Проблеми і труднощі становлення суспільнополітичних рухів

в сучасній Україні.

• Місце та роль Народного Руху України в боротьбі за неза

лежність.

Література

Базовкін Є., Кремінь В. Партії та громадські об’єднання України.

— К.,1994.

Білоус А.О. Політикоправові системи: Світ і Україна. — К.,1997.

Гарань В.О. Убити дракона. З історії Руху та нових партій Украї

ни. — К.,1993.

Литвин В. Україна: політика, політики, влада на фоні Л.Кравчу

ка. — К.,1997.

Основи політології /Керівник автор. кол. Ф.М.Кирилюк.

К.,1995.

176

ЛЕКЦІЯ 12. ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ

1. Місце і роль політичної свідомості стосовно влади.

2. Політична ідеологія та її різновиди.

3. Політична психологія як елемент політичної свідомості.

1. Місце і роль політичної свідомості стосовно

влади

Політична свідомість — найбільш загальна категорія, що харак

теризує суб’єктивний бік політичного життя. За своїм змістом вона

охоплює чуттєві й теоретичні, ціннісні і нормативні, раціональні й

підсвідомі, одним словом — всі уявлення громадян, що опосередко

вують і олюднюють їх об’єктивні зв’язки як з інститутом влади, так і

між собою з приводу участі в управлінні справами суспільства й дер

жави. Іншими словами, політична свідомість характеризує всю су

купність духовних утворень, що визначають здатність людини до існу

вання у політичній сфері, її вміння виконувати там специфічні

функції, взаємодіяти з органами управління, нести відповідальність

за реалізацію прав і свобод тощо. Тому від функціонуючих у

суспільстві політичних уявлень суб’єктів і носіїв політичних сто

сунків, менталітету людей, що склався, найбезпосереднішим чином

залежить зміст і характер політичного процесу, мета і засоби режиму

управління.

Як уже зазначалось, власне політичний рівень соціальних уяв

лень виникає у людини при порівнянні й протиставленні своїх гру

пових інтересів потребам інших суспільних груп, а також за умови

розуміння того факту, що їх реалізація просто недосяжна без вступу

у певні відносини з державою, партіями, правлячою елітою. Політич

на свідомість — це саморефлексія групи (національної, конфесійної

тощо), відображення дійсності через призму колективних інтересів

177

Лекція 12. Політична свідомість

(вимір групових потреб з погляду їх впливу на все суспільство, все

соціальне ціле).

Іншими словами, політична свідомість виникає на основі усві

домлення людиною своєї групової приналежності, а також відреф

лексованого ставлення до явищ влади, а отже, й віднесення себе до

певних політичних позицій (лівих радикалів, лібералів, консерваторів

тощо). Звичайно, ця первинна потреба у політичному усвідомленні

своїх інтересів, що ініціюється груповою належністю людини, може

бути доповнена й іншими міркуваннями й цілями, наприклад, по

требою в приєднанні до того чи іншого популярного руху, членстві у

правлячій партії або іншій престижній асоціації. І все ж саме на ос

нові усвідомлення своєї групової ідентичності людина знаходить кон

тури політичного мислення, уточнює свій громадянський статус

суб’єкта, наділеного тими чи іншими правами та обов’язками, мож

ливостями впливу на владу, несення відповідальності за свої вчин

ки.

Обумовленість політичної свідомості об’єктивними груповими

інтересами свідчить про те, що вона за природою своєю не може бути

результатом відірваних від життя кабінетних роздумів. Виникаючи і

розвиваючись у зв’язку з усвідомленням і реалізацією реальних інте

ресів, політична свідомість виступає понятійним, оціночним, сим

волічним тощо відображенням реальних взаємодій громадян, що до

сягають своєї власної мети. Тому ускладнення і збагачення політич

ної свідомості залежить не стільки від наявності спеціальних знань,

скільки від практичної участі людини в управлінні державою, умін

ня перетворювати стосунки з владою у форми своєї індивідуальної

життєдіяльності. Тому нерозвинутість політичних зв’язків у

суспільстві, що звужує зацікавленість населення в реалізації своїх гро

мадянських прав і свобод, умертвляє політичну свідомість, виклю

чає її з механізмів влади і управління.

Будучи фундаментальною основою політичної свідомості, гру

пові погляди все ж не вичерпують усього її змісту. Політична свідо

мість, безумовно, включає в себе й міжгрупові, загальнолюдські ідеї

і уявлення, наявність яких обумовлено не особливими, а універсаль

ними інтересами людини, а також загальнодемократичними власти

востями організації влади. Наприклад, в умовах виникнення нової

соціальної структури, в епоху революцій у поглядах людей перева

жають яскраво виражені групові погляди й домінанти. В умовах же,

аналогічних сучасним, переважають загальноцивілізовані цінності,

без пріоритету яких ні одна з груп не може досягти своїх специфіч

них інтересів. Крім цього, у зміст політичної свідомості включають

ся і індивідуальні погляди, що характеризують персональні особли

178

М.Ф. Юрій. Основи політології

вості розуміння людиною своїх групових інтересів і її політичних

позицій.

Наявність і ступінь впливу загальнолюдських та індивідуальних

поглядів і орієнтирів у політичній свідомості відображають відкри

тий характер останньої, тобто здатність до сприйняття чужого со

ціального досвіду, інокультурних цінностей і традицій. Закриті ж у

рамках тільки корпоративних, локальних, групових норм і цілей по

літичні погляди людини являють собою закритий тип політичної

свідомості.

Таким чином, було б однаково помилково і зводити весь зміст

політичних поглядів до групового (наприклад, класового) знамен

ника, і розчиняти його в загальнодемократичних або індивідуальних

уявленнях. Якщо перша позиція постійно зустрічається у догматич

них інтерпретаціях марксистського вчення, то друга, як правило, вла

стива для багатьох течій у західній політичній теорії.

Формується політична свідомість складним шляхом. Було б ве

ликим спрощенням вважати, що вона (як традиційно трактувалось у

марксизмі) «вноситься» у маси спеціальними ідеологічними пред

ставниками класу. Насправді формування політичної свідомості

здійснюється у будьякого (навіть масового суб’єкта) або шляхом

критичного осмислення соціальної дійсності й узагальнення навко

лишньої інформації, або за рахунок усвідомлення мети партійного й

політичного руху, тобто приєднання до уже сформульованих оцінок

і норм громадянської поведінки, або ж шляхом емоційного прилу

чення до віри у справедливість тих чи інших політичних ідеалів. При

чому, об’єктивна приналежність людини до тих чи інших груп зовсім

не означає, що в цієї людини сформується політична свідомість,

відповідна даним інтересам.

Разом з тим, ні один із названих шляхів не гарантує складання

власне політичних поглядів у людини. Навіть здійснення політич

них функцій може не пов’язуватись з розумінням людьми свого сус

пільного становища, умінням зайняти політичну позицію. Іншими

словами, навіть беручи участь у політичному житті, людина повністю

може керуватися передполітичними, потестарними поглядами, в ос

нові яких лежить не усвідомлена ідентифікація, а повсякденна, по

бутова причетність до земляцьких, етнічних спільнот, які передба

чають не ідейний, а поверхневий, емоційний зв’язок своїх членів.

Потестарність свідомості означає не творче вироблення політичних

позицій людини, а механічне відтворення нею заданих владою (або

групою) оцінок і форм поведінки, постійне опускання до емоційно

го бачення політичного життя, ставлення до своїх політичних прав

як до обов’язку перед суспільством. На ґрунті такої повної деіндиві

179

Лекція 12. Політична свідомість

дуалізації особистості, її розчиненні в «єдиній крові» общини пос

тійно народжуються болісні етнофобії, екстремізм тощо.

Так чи інакше, але тільки практика може свідчити, керується

людина усвідомленогруповими чи потестарними поглядами.

У цілому в організації і функціонуванні влади політична

свідомість виконує такі функції: когнітивну, що виражає потребу лю

дини й суспільства у відображенні й уточненні групових і загально

колективних інтересів; ідеологічну, яка характеризує потребу в захисті

інтересів групи або суспільства в цілому; комунікативну, яка забез

печує взаємодію суб’єктів і носіїв політичних відносин між собою і з

інститутами влади; прогностичну, котра виражає здатність групи або

суспільства до гіпотетичної оцінки можливого розвитку політичних

процесів і виховну, що задає політичній активності людей бажаний

для суспільства або групи напрямок, який відповідає тим чи іншим

ідеалам класу, нації, держави.

Ступінь повноти й характер реалізації функцій політичної свідо

мості залежать від багатьох причин, але, перш за все, від того,

здійснюються вони в стабільних чи нестабільних суспільних умовах.

Коли в політичне життя включаються нетрадиційні групи, що актив

но шукають шляхів реалізації своїх владно значущих інтересів, різко

збільшується роль ідеологічної функції, але послабляється комуні

кативна функція політичної свідомості, що відображає несумісність

інтересів і позицій різних політичних суб’єктів. У нестабільних умо

вах також зменшується політичне значення різного роду прогнозів,

особливо довгострокових, основне навантаження лягає на політич

ну свідомість елітарних кіл; при постановці суспільної мети і вимог

збільшується значення нормативних (на противагу ціннісним) орієн

тирів політичної поведінки.

Виконання важливих функцій у справі організації і здійсненні

влади розкриває зміст політичної свідомості як фактора політичної

поведінки масового, групового й індивідуального суб’єктів. Тому вся

різнобічність форм і утворень політичної свідомості розглядається в

політології переважно як суб’єктивний елемент стимулювання пол

ітичних дій класів, націй, еліт, лідерів, рядових громадян та інших

суб’єктів політичних відносин.

Так, відповідно до політичної поведінки індивіда прийнято ви

діляти раціональні, раціональноціннісні, афективні, а також тра

диційні форми політичної мотивації (М.Вебер). Залежно від харак

теру свідомої мотивації дій громадян у сфері влади виділяють відкриті

(що носять характер прямої політичної дії, наприклад, участь у ви

борах, партійних акціях тощо) і закриті (ухилення від виконання гро

мадянських обов’язків, абсентеїзм) форми політичної поведінки; нор

180

М.Ф. Юрій. Основи політології

мативні (що відхиляються від домінуючих норм); традиційні (де до

мінують рутинні мотиви, які постійно відтворюються) та інноваційні

(з переважанням творчих мотивів) форми політичної поведінки.

Для розкриття особливостей політичної поведінки соціальних і

національних груп та інших макросоціальних спільнот важливі мо

тиваційні особливості таких форм політичної свідомості, як політич

на ідеологія і політична психологія.

2. Політична ідеологія та її різновиди

З часів введення французьким ученим Де Трессі (17541836 рр.)

терміна «ідеологія» в науковий обіг у політичній теорії склались різні

погляди на це духовне явище. Наприклад, марксизм виходить з обу

мовленості ідеологічних доктрин матеріальними умовами життєді

яльності суспільних груп, в силу чого вони характеризуються як тео

ретичні уявлення, що захищають загальноколективні інтереси. Фор

мування ідеології пов’язується тут з діяльністю спеціалізованого

колективного суб’єкта. Залежно від місця, яке займає група в сусп

ільних відносинах (якщо, наприклад, класу притаманні інтереси, які

збігаються з провідними тенденціями суспільного прогресу), марк

сизм визнає можливість виконання ідеологією функцій наукового

знання.

На відміну від канонічних позицій марксизму в західній пол

ітології не припиняються дискусії про джерела і статус ідеологіч

них течій. Так, для прибічників неоанархізму ідеологія виступає як

породження масової свідомості. Ліберальнопозитивістська тради

ція, гіперболізуючи ідеологію, інтерпретує її як надісторичне яви

ще, що не залежить від соціальних і політичних умов; неомакіавел

лісти (Р.Моска, Р.Міхельс, В.Парето) схильні навіть естетичні або

релігійні форми свідомості трактувати як специфічні форми про

яву політичної ідеології, які породжені потребами легітимізації вла

ди. В той же час поширені погляди, що характеризують ідеологію

як «прислугу влади», яка не має у політиці серйозної ваги і значен

ня.

Разом з тим, незважаючи на відомий релятивізм, у західній ідео

логії все ж склався ряд стійких позицій відносно ідеології.

Так, принциповою позицією є безкомпромісне розведення іде

ології і науки, заперечення за ідеологією пізнавальних функцій. Ще

М.Вебер відносив ідеологію, як і інші світоглядні й релігійні утво

рення, до сфери віри, заперечуючи цим навіть постановку питання

про її науковість. Визнаний авторитет у даній галузі К.Мангейм

слідом за Вебером розглядав будьяку ідеологію як неадекватне відоб