Юрій М.Ф. Основи політології

Подождите немного. Документ загружается.

101

Лекція 6. Людина і влада. Права і свободи особистості

Сучасне розуміння прав людини започатковується з ідей природ"

ного права, що виникли ще в сивій давнині. Так, ще софісти (Лікоф#

рон, Антифон, Алкідап) в V—IV ст. до н.е. стверджували, що всі люди

рівні від народження і мають однакові, обумовлені природою права.

Саму ж державу та її закони Лікофрон трактував як результат суспіль#

ного договору. Ідею договірного походження державної влади і рівності

всіх людей перед небом відстоював у V ст. до н.е. китайський філософ

Мо Цзи. Значний вклад у концепцію природних прав вніс Арістотель.

Він захищав права, притаманні людині від народження і, перш за все,

її право на приватну власність. Це право існує в самій природі людини

і засновується на її початковій любові до самої себе.

Арістотель висловив ряд ідей, близьких до сучасної концепції

прав людини. Так, він не тільки визнає права громадянина держави,

але й розрізняє природне і умовне, позитивне право, а також вважає,

що природне право має слугувати зразком для права умовного, яке, в

свою чергу, більш змінне і є результатом діяльності влади і згоди між

людьми. Ця ідея верховенства природного права над законами дер#

жави отримала свій розвиток у сучасних теоріях прав людини, в тому

числі і в концепції правової держави.

Однак у період феодалізму утвердилось принципово інше розу#

міння прав людини. Ідея рівності від народження природних прав

усіх людей або хоча б правової рівності всіх вільних громадян була

відкинута і самі права трактувались як привілеї, даровані монархом

підданим. Кожен із станів мав специфічні права, число яких зменшу#

валось у міру зниження по драбині суспільної ієрархії. Лише в XVII

ст. відбулося відродження, ліберальне переосмислення і розвиток

концепції природного права. Сучасне розуміння прав людини по суті

веде свій початок від лібералізму. Його найвидатніші представники:

Локк, Гоббс, Монтеск’є, Джефферсон, Сміт, Бентам, Мілль та інші

обґрунтували розуміння фундаментальних прав людини на життя,

безпеку, свободу, власність і деяких інших природних, невід’ємних

(відчужуваних) і священних норм людської поведінки, що існують не#

залежно від держави, яка охороняє їх. При цьому природність прав

розглядається як їх притаманність людині від народження; не#

від’ємність — як їх іманентність індивіду як живій істоті, без наявності

яких створюється загроза втрати ним людських якостей, що роблять

індивіда справжнім соціальним суб’єктом, членом суспільства; свя#

щенність — як їх надзвичайно висока повага і шана внаслідок вищо#

го ціннісного статусу або навіть божественного походження, пода#

рованого людині Богом.

Уперше ліберальна концепція прав людини знайшла своє сис#

тематизоване юридичне вираження в 1776 р. у Верджинській Декла#

102

М.Ф. Юрій. Основи політології

рації, покладеній в основу Білля про права конституції США 1789 р.

У цьому ж 1789 р. основні права: свобода особистості, право на

власність, безпеку і опір пригніченню були конституційно закріплені

у французькій Декларації прав людини і громадянина. Ці видатні

політико#правові акти не втратили своєї актуальності й сьогодні,

хоча, звичайно, сучасні уявлення про права особистості значно

ширші.

У сучасній політичній думці представлено кілька підходів до прав

людини. Це, передусім, природно"історичний, юридично"позитиві"

стський, а також марксистський підходи. Перший з них, наслідуючи

ліберальну традицію, наголошує, що фундаментальні права особис#

тості мають недержавне і неюридичне походження. Держава може

лише поважати й гарантувати їх або порушувати і придушувати, але

відняти у людини притаманні їй від народження основні права вона

не може. Хоча конкретний зміст і обсяг прав змінюються і розширю#

ються в міру розвитку суспільства, самі фундаментальні права зали#

шаються незмінними, відображаючи постійність основних якостей

людського роду. Будучи базовими, моральні принципи людини існу#

ють незалежно від соціально#класової структури і конкретних етапів

розвитку суспільства, від законодавчих норм. Маючи для людства ви#

щий ціннісний статус, вони виступають зовнішнім критерієм, уні#

версальним мірилом оцінки будь#якого політичного й суспільного

ладу.

Юридичний позитивізм заперечує будь#яке недержавне поход#

ження прав людини, обґрунтовуючи раціональною самоцінністю

права, його незалежність від економічних і соціальних передумов.

Джерелом і гарантом права вважається держава. Право і закон не

мають суттєвої різниці. Права особистості не виділяються з загаль#

ної системи права і не мають верховенства стосовно прав держави.

Самі права громадян змінюються залежно від державної доцільності

й можливостей держави.

Погляди юридичного позитивізму стосовно до прав особистості

розділяє марксизм. Він також підпорядковує права державній до#

цільності, але, на відміну від юридичного позитивізму, виходить не з

їх раціональності, а з соціально#економічної і, перш за все, класової

детермінації права. Воно розуміється як зведена до закону воля па#

нуючого класу. Тому сама постановка питання про права індивіда стає

зайвим внаслідок трактування особистості як сукупності суспільних

відносин. Крім того, марксизм і, особливо, ленінізм і сталінізм, за#

перечують загальнолюдську природу права, замінюють загально#

людські цінності мораллю, заснованою на класовій, партійній до#

цільності.

103

Лекція 6. Людина і влада. Права і свободи особистості

3. Найважливіші права і свободи обистості та їх

роль у гуманізації політики

Сьогодні у світовій політичній думці явно переважає природно#

історичне розуміння прав людини. Сам цей термін — «права люди#

ни» — вживається як у широкому, так і у вузькому розуміннях. У вузь#

кому значенні це тільки ті права, які не надаються, а лише охо#

роняються і гарантуються державою, діють незалежно від їх

конституційно#правового закріплення і державних кордонів. До них

відносять такі права: рівність усіх людей перед законом, право на

життя і тілесну недоторканість, повага до людської гідності, свобода

від незаконного арешту або затримання, свобода віросповідання і

совісті, право батьків на виховання дітей тощо. В широкому значенні

права людини включають весь об’ємний комплекс прав і свобод осо#

бистості, їх різні види.

Сучасна типологія прав досить багатогранна. Найбільш загаль#

ною їх класифікацією є поділ усіх прав на негативні і позитивні. Та#

кий їх поділ засновано на фіксації в них негативного і позитивного

аспектів свободи. Як відомо, в негативному значенні свобода розу#

міється як відсутність примусу, обмежень відносно особистості, в по#

зитивному — як свобода вибору, а головне, здатність людини дося#

гати своєї мети, до прояву здатностей і індивідуального розвитку в

цілому. Відповідно до таких трактувань свободи негативні права виз#

начають обов’язки держави і інших людей утримуватися від тих чи

інших дій у ставленні до індивіда. Вони оберігають особистість від

небажаних дій, що обмежують її свободу. Ці права вважаються абсо#

лютними. Їх здійснення не залежить від ресурсів держави, рівня соц#

іально#економічного розвитку країни. Негативні права — основа

індивідуальної свободи.

На відміну від негативних прав, позитивні права фіксують обо#

в’язки держави, осіб і організацій надавати громадянину ті чи інші

блага, здійснювати певні дії. Це, наприклад, право на соціальну до#

помогу, освіту, охорону здоров’я, пристойний життєвий рівень тощо.

Реалізувати ці права значно важче, ніж права негативні, тому що нічо#

го не робити звичайно легше, ніж щось робити чи надавати кожному

громадянину.

Здійснення позитивних прав є неможливим без наявності у дер#

жави достатніх ресурсів. Їх конкретне поповнення прямо залежить

від багатства країни і демократичності її політичної системи. У ви#

падку обмеженості ресурсів позитивні права можуть гарантувати гро#

мадянам лише «рівність у злиденництві», що було притаманним для

переважної більшості держав тоталітарного соціалізму.

104

М.Ф. Юрій. Основи політології

Більш конкретною класифікацією прав і свобод особистості по#

рівняно з їх поділом на негативні й позитивні є їх поділ залежно від

сфер реалізації на громадянські (особисті), політичні, економічні, соц"

іальні й культурні.

Громадянські права (не плутати з правами громадян, що включа#

ють весь комплекс прав підданих держави) — це природні, основні,

невід’ємні права людини, що мають в основному характер негатив#

ного права. Вони похідні від природного права на життя і свободу,

яким від народження володіє кожна людина і покликані гарантувати

індивідуальну автономію і свободу, захищати особистість від пося#

гань з боку держави та інших людей. Ці права забезпечують іденти#

фікацію особистості, дозволяють людині бути самою собою у стосун#

ках з іншими людьми і з державою. До громадянських прав, як пра#

вило, відносять право на життя, свободу й особисту недоторканість,

право на справедливий, незалежний і публічний суд, на таємницю

переписки й телефонних розмов, свободу пересування і вибору місця

проживання, в тому числі право залишати будь#яку державу, вклю#

чаючи власну, і повертатися в свою країну тощо.

У конституціях багатьох країн громадянські права об’єднують у

одну групу з правами політичними. Обґрунтуванням для цього є пе#

реважно негативний характер тих і інших, а також спрямованість обох

видів цих прав на забезпечення свободи особистості в її індивідуаль#

них і суспільних правах.

Політичні права визначають можливості активної участі грома#

дян в управлінні державою і в суспільному житті. До них відносяться

виборчі права, свобода створення союзів і асоціацій, організація де#

монстрацій і зборів, право на інформацію, свобода слова, думок, у

тому числі й свобода преси, радіо і телебачення, свобода совісті тощо.

В СРСР і інших тоталітарних державах довгий час панував дозвіль#

ний підхід до реалізації політичних прав, який по суті зводив їх на#

нівець, створював для влади широкі можливості відмовити громадя#

нам у спробах їх практичного використання. Для того щоб ці права

були реальними, їх надання повинно носити переважно реєстрацій#

ний характер, тобто умовою їх використання повинно бути не попе#

редній дозвіл влади, а лише поставлення до відома громадянами

відповідних органів і облік їх умов для забезпечення законності і гро#

мадянського порядку.

До громадянських і політичних прав безпосередньо відносяться

права економічні, пов’язані з забезпеченням вільного розпоряджен#

ня індивідами предметами споживання і основними факторами гос#

подарської діяльності (власністю і працею), а також з проявом

підприємництва й ініціативи. Включно до середини ХХ ст. найваж#

105

Лекція 6. Людина і влада. Права і свободи особистості

ливіші з цих прав — на приватну власність, підприємництво й вільне

розпорядження робочою силою – в основному розглядали як фун#

даментальні, основні права особистості й об’єднували їх з правами

громадянськими. В сучасних конституційних та інших юридичних

документах ці права частіше називають економічними і виділяють у

самостійну групу. В державах тоталітарного соціалізму це право вза#

галі заперечувалось, трактувалось як свідчення класово обмежено#

го, буржуазного підходу до прав людини.

Однак досвід довгого існування всіх без винятку країн комуні#

стичної орієнтації показав, що заборона приватної власності протип#

риродна і в кінцевому підсумку підриває мотивацію добросовісної

ініціативної праці, породжує масовий соціальний паразитизм і без#

відповідальність, веде до зруйнування особистості. Людина, позбав#

лена державою середовища існування, засобів виробництва, проявів

підприємництва, потрапляє в тотальну залежність від влади, зали#

шається без свободи й індивідуальності.

Крім того, відсутність права власності прирікає більшість гро#

мадян на бідність і убогість, оскільки без законодавчого визначення

і фактичного здійснення цього права неможлива сучасна ринкова

економіка. Саме приватна власність є тією найдрібнішою цеглиною,

з якої складається вся складна будова сучасного господарського ме#

ханізму, в тому числі і різних видів групової власності: кооператив#

ної, акціонерної тощо.

Соціальні, культурні, а також деякі економічні права, що розу#

міються в позитивному значенні, визначають обов’язки держави за#

безпечити кожного, хто потребує, мінімумом засобів існування, со#

ціальною опікою – необхідними факторами для підтримки людсь#

кої гідності, нормального задоволення первинних потреб і духовного

розвитку.

Соціальні права пов’язані з забезпеченням людині пристойного

рівня життя і соціального захисту. Це права на соціальне забезпечен#

ня, житло, сприятливе довкілля, охорону здоров’я тощо. Культурні

права покликані гарантувати духовний розвиток людини. Вони вклю#

чають право на освіту, доступ до культурних цінностей, свободу ху#

дожньої і технічної творчості тощо.

Права людини стають реальністю лише в тому разі, коли вони

нерозривно пов’язані з обов’язками людей. У конституціях західних

держав обов’язки громадян майже не згадувались включно до Другої

світової війни, хоча в цілому вони, звичайно, розумілись і включа#

лись у законодавство. В обов’язки громадян демократичних держав,

як правило, входить дотримуватись законів, поважати права і свобо#

ди інших, сплачувати податки, оберігати природу, довкілля, пам’ят#

106

М.Ф. Юрій. Основи політології

ники культури тощо. В деяких країнах до найважливіших обов’язків

громадян відноситься участь у голосуванні на виборах у органи дер#

жавної влади й військова повинність.

Питання про відповідальність за порушення прав і обов’язків

особистості має важливе значення для їх практичного здійснення. Без

певної конкретної відповідальності посадових осіб, органів влади й

окремих громадян в цій сфері права людини перетворюються не

більше, ніж у красиву декларацію.

Практична реалізація всього комплексу прав людини — загаль#

не комплексне завдання, ступінь вирішення якого безпосередньо ха#

рактеризує рівень розвитку, прогресивність і гуманізм як окремих

країн, так і всієї людської цивілізації.

Теми доповідей і рефератів

• Політичні концепції взаємовідносин особи і влади.

• Політична соціалізація особи.

• Вплив рівня освіти на подолання політичного відчуження.

• Права людини як критерій гуманізму в політиці.

• Міжнародні документи про права людини і практика їх реалі#

зації в Україні.

Література

Головаха Е.И., Бекешкина И.Э., Небоженко В.С. Демократизация

общества и развитие личности: от тоталитаризма к демократии. —

К.,1992.

Головаха Є., Пухляк В. Політична соціалізація в посткомуні#

стичній Україні //Політична думка. — 1994. — №2.

Ильин М.В., Коваль Б.И. Личность в политике: «Кто играет коро#

ля» //Полис. — 1991. — №6.

Колесников С. Человеческие измерения демократии //Свободная

мысль. — 1991. — №16.

Макеєв С., Надточій А. Політична соціалізація в пострадянській

Україні //Політика. — 1997. — №1.

Социальное государство и защита прав человека. — М.,1994.

Шестопал Е.П. Личность и политика. — М.,1990.

107

Лекція 7. Соціальні групи як суб’єкти політики

ЛЕКЦІЯ 7. СОЦІАЛЬНІ ГРУПИ ЯК СУБ’ЄКТИ

ПОЛІТИКИ

1. Основні елементи теорії соціальних груп.

2. Суспільні організації.

1. Основні елементи теорії соціальних груп

Поряд з поняттями «влада», «політична система» одним із най"

головніших понять у політології є поняття суспільної групи. Латинсь"

ке слово socialis — суспільний, тому надалі вживатимемо слова соц"

іальний і суспільний як тотожні. Поняття «група» взято з математи"

ки й у політології вживається в двох значеннях: широкому, при

визначенні будь"якого зібрання людей, між якими виникають хоча б

якісь суспільні відносини; вузькому, при визначенні згуртування лю"

дей, що об’єднані суспільними зв’язками, члени такої групи мусять

бути свідомі своїх зв’язків у рамках групи або у відносинах з пред"

ставниками інших груп. Дане поняття було впроваджено в науку в

ХХ ст. Американський соціолог Ч.Г.Коолей поділив групи на пер

винні і вторинні. До первинних належать групи, що складаються з не"

великої кількості людей, які безпосередньо контактують, мають осо"

бисті зв’язки, певну сталість буття, до вторинних — великі групи лю"

дей, які не мають жодних особистих зв’язків, контактів. Отже, до

первинних може належати сім’я, сусідські спільності, тимчасові гру"

пи відпочинку і т.д. До вторинних — співробітники на фабриці, пол"

ітичні партії тощо. Вторинні групи виникли в період розпаду

первісного суспільства, з початком формування наступних, більш

складних і чисельних суспільств. З часом відбувається подальша ди"

ференціація суспільства, крім первинних і вторинних, вирізняються

формальні й неформальні групи. До формальних груп відносять тих,

108

М.Ф. Юрій. Основи політології

хто об’єднаний будь"якими формальними зв’язками при виконанні

суспільної ролі. До неформальних зараховуються ті, хто не є формаль"

ною групою, а також ті, кого об’єднують особисті зв’язки. Далі

здійснюється поділ на добровільні й недобровільні групи, зовнішні,

внутрішні, групи натиску, референтні і т.п.

Людське суспільство складається з величезної кількості різно"

манітних груп. У політології панує погляд, що цю групову суспільну

мозаїку можна впорядкувати з точки зору визначення суб’єктів по

літики. При тому можна скористатись спадком Ч.Г.Коолея й сказа"

ти, що існують первинні й вторинні суб’єкти політики. Але, вважаєть"

ся, що первинні суб’єкти політики це великі суспільні групи як

організовані цілості, об’єднані спільністю інтересів і прагнень. Вто"

ринними суб’єктами політики є різні сили — політичні інститути, їх

органи, малі групи, певні об’єднання, які у кінцевому підсумку реалі"

зують інтереси і волю великих суспільних груп, відіграючи суттєву

роль у політиці залежно від своїх можливостей служити інтересам та

політиці груп.

Первинні суб’єкти політики є вирішальними. Серед них розрізня"

ються суб’єкти головні: нації, класи, верстви та другорядні: групи мар"

гінальні, малі групи. Все разом творить своєрідну суспільну політичну

ієрархію, яка не є статичною, а перебуває в постійному русі. Серед вто

ринних суб’єктів можна виділити посередницькі суб’єкти (організації

і інститути, які виражають інтереси великих суспільних груп) та без"

посередні суб’єкти — малі групи, обєднання і навіть особи, що діють

як представники вищеназваних організацій, або діють самостійно.

В основі поділу суспільства на групи лежить той факт, що

суспільні групи є рушіями суспільного поступу, адже без них, їх ак"

тивності, дій суспільство припинить свій розвиток. Крім того, від

характеру самих суспільних груп залежать не лише динаміка сус"

пільства, але і його статика, тобто якість функціонування всіх сусп"

ільних інститутів у той чи інший момент історичного розвитку. За"

лежно від того, з яких груп складається суспільство, хто з них панує,

а хто підпорядковується, від реальної їхньої діяльності залежить і тип

суспільства, його суспільно"політичний і державний лад. Отже, ви"

ходячи зі складної будови суспільства, його системної побудови, ми

доходимо висновку, що крім поділу суспільства на політичні, еко"

номічні та інші системи, його можна вивчати під кутом зору діяль"

ності різних суспільних великих і малих (макро" і мікро") груп. Для

цього нам потрібно встановити, з яких соціальних груп складається

суспільство, тобто саму будову, структуру даного суспільства. Мож"

на стверджувати, що соціальна структура — це сукупність соціальних

груп, що розрізняються за своїм становищем у суспільстві.

109

Лекція 7. Соціальні групи як суб’єкти політики

Для структурного аналізу, як і взагалі для будь"якого аналізу, нам

необхідно дотримуватися певних загальних засад, які є обов’язкови"

ми. Загальновизнаними імперативами кожного структурного аналізу

є: а) предмет вивчення — це всі, без винятку, суспільні групи; б) до їх

аналізу, порівняння слід підходити з одними і тими ж критеріями; в)

кількість критеріїв має бути достатньою для охоплення об’єкта, ана"

лізу як кількісно, так і якісно.

Сучасна ідеологія й політологія користуються універсальним за"

собом для аналізу суспільства, що включає вищенаведені вимоги, ним

є теорія соціальної стратифікації. Слово стратифікація (від лат.

Stratum — верства і fasio — роблю) взяте з геології, до нього додано

означення «соціальне», що разом дало подвійне поняття: це і про"

цес, який безперервно проходить у суспільстві, і результат цього про"

цесу. Вперше в соціології дане поняття застосував американський

соціолог Едвард А.Росс (1866 — 1951 рр.). Англомовні соціологічні

словники розуміють під соціальною стратифікацією впорядкування

елементів у групи, що розташовані на різних горизонтальних рівнях,

впровадження соціальних станів, які відрізняються між собою як

вище" і нижчерозташовані. Таким чином, це не лише метод вияв"

лення й вивчення суспільних верств, а й своєрідний миттєвий у часі

портрет даного суспільства. Зрозуміло, що можна отримати такі

“знімки” кожного людського суспільства, бо суспільні верстви або

групи існували й існуватимуть доки існуватимуть які"небудь

відмінності між людьми. Причому, соціальна стратифікація означає

не просто різне становище в суспільстві окремих осіб, сімей або цілих

верств (страт, груп), а власне нерівне їх становище.

Для науки принципове значення має розроблена політологами

К.Девісом, а особливо М.Тьюменом приблизна шкала політичних

вартостей при оцінці тих чи інших страт. Критерієм шкали висту"

пає принцип: хто виконує важливі функції для суспільства, що ви"

магають спеціальної підготовки, затрат, тому суспільство змушене

компенсувати це більш широким доступом до дефіцитних благ. У

свою чергу, таке становище змушує до конкуренції за право вико"

нання важливих функцій, а суспільство отримує можливість вибору

кращих. При оцінці важливості функціональних становищ треба вра"

ховувати два критерії: а) ступінь функціональної унікальності різних

становищ; б) ступінь залежності даного становища від інших у пев"

них питаннях. Спираючись на ці критерії, можна отримати певний

порядок таких важливих становищ. Серед них можна виділити такі

політичні поняття, як «влада», «роль», «статус», «посада», «професія»,

«ранг», «престиж». Найважливішим із них є становище. Воно скла"

дається з престижу, рангів, винагороди і т.д. Становище тісно пов’я"

110

М.Ф. Юрій. Основи політології

зане з владою. Влада — це головний критерій престижу, становища.

Таким чином, дана теорія розглядає людину як працівника і спожи"

вача, бо вона враховує всі позиції в системі влади, які вона здатна

мати в суспільстві. Тут і кількість, і якість засобів виробництва, пред"

метів споживання, якими вона в змозі управляти, а також усі види і

розміри благ, які вона в змозі отримати від суспільства.

Отже, теорія стратифікації будує своєрідну піраміду влади дано"

го суспільства, яка спирається на розміри, обсяг влади та розміри при"

бутків тих чи інших суспільних груп, верств, страт. Оскільки в ос"

танні роки існування СРСР не проводилися такі соціологічні

дослідження, то сьогодні ми не маємо змоги зробити науковий стра"

тифікаційний аналіз жодної із національно"державних утворень

СРСР (для цього потрібно зробити порівняльний аналіз, а окремі

соціологічні дослідження такого типу проводились ще у 20"х роках).

Лише в останні два роки були проведені окремі дослідження, що да"

ють змогу уявити лише окремі параметри піраміди влади в СРСР. Так,

наприклад, якщо Держкомстат країни вже майже три роки повідом"

ляє дані про грошові прибутки зайнятих у державному секторі, то він

не повідомляє про те, як розподіляються прибутки серед панівних

страт державно"адміністративного, партійного апарату, що робить

фрагментною картину і не дає змоги збудувати піраміду влади. Ще

важче її побудувати з причини незнання соціальних умов походжен"

ня панівних верств, рівня отримання освіти і т.д., хоча вже є значні

зрушення в даному питанні. Проте вони охоплюють лише останні

роки, тобто ми можемо отримати стратифікаційний портрет сус"

пільства кінця 80"х років, який важко порівняти з минулим.

Керуючись імперативами структурного аналізу окремі соціоло"

ги будували свої схеми структури суспільства. Однією з поширених у

Європі таких схем є концепція М.Вебера, який у ряді своїх дослід"

жень, а головне в праці «Господарство і суспільство» запропонував

своє бачення суспільства. Основою поділу суспільства, вважав він, є

диференціація його на три системи: систему, що опирається на ієрар

хію економічну, систему, що опирається на ієрархію участі в реалі"

зації влади, і систему, що опирається на ієрархію суспільного прести

жу. Великі групи людей, які мають однакову економічну базу, М.Ве"

бер називав класами, однак в суспільстві головним елементом його

структури є станові групи, що розрізняються за рівнем престижу або

його відсутності у суспільстві. Найважливішою характеристикою, за

Вебером, станового рівня є осягнення тією чи іншою групою певно"

го стилю життя. Класи, в його розумінні, є елементами економічної

системи суспільства, а стани — елементами суспільної системи. Клас

характеризують насамперед відносини обміну матеріальних багатств