Юркив Я.И. Социальная реабилитация людей с ограниченными возможностями. на укр.яз

Подождите немного. Документ загружается.

емоційного виснаження, поділитись своїм горем, знайти надію у покращенні

свого становища. Тому для участі у роботі груп взаємодопомога відбираються у

якості лідерів батьки – волонтери, які мають необхідні якості і риси: позитивні

цінності і сприйняття дітей-інвалідів; інтерес до спілкування з іншими

батьками; готовність взяти участь у всіх навчальних сесіях; обізнаність в

реакції батьків на інвалідність дитини; готовність допомогти батькам, у яких

дитина має іншу ваду, ніж їхня. Лідер групи повинен мати попередній досвід

комунікації в такій групі, бути обізнаним з природою і специфікою дитячої

інвалідності, мати хороші знання і практичний досвід.

Соціально-педагогічна допомога сім'ї сприятиме соціалізації дитини,

покращенню і нормалізації життя родини, а також виробленню нової концепції

діяльності всіх спеціалістів, причетних до виховання дітей з особливими

потребами.

Прочитайте та зробіть схематичний конспект методик

реабілітаційної роботи з родинами, які виховують дітей з обмеженими

можливостями

Як показує психолого-соціальна характеристика родин цієї категорії,

вони закриті ще більшою мірою, ніж родини інших категорій груп "ризику". У

цих сім'ях ролі, як правило, змінені. Інтереси сім'ї зосереджені на дитині-

інваліді. Мати, зайнята вихованням, найчастіше стає формальним лідером.

Водночас дитина має значно менше волі й соціальної значущості, ніж звичайні

діти. Усі рішення щодо її проблем приймає мати. Вона та інші члени родини

диктують їй запропоновану поведінку. Низький соціальний статус дитини

ілюструється тим, що члени родини, особливо мати, часто говорять про дитину

від її імені в її присутності, позбавляючи можливості висловити власну думку.

Описаний сімейний стереотип призводить до своєрідного формування

особистості інваліда з дитинства, що відбивається на його залежності від

родини; чи відсутності обмеженості навичок зовнішніх соціальних взаємодій;

прояву аутичної поведінки в родині; гіпер-компенсації (самоствердження) у

підлітковому віці через неадекватні реакції – невмотивовані відмови,

негативізм, істеричні емоційні реакції, перебільшення своїх недоліків, надмірні

захоплення малюванням, музичними записами, комп'ютерними іграми і т.ін.,

розвиток страхів, побоювання активних дій тощо.

Розвиваючись у процесі дорослішання, ці особливості можуть призвести

до таких особистісних відхилень, що за своїми наслідками стають більш

значимими, ніж основне захворювання, тому що формується "особистість

дефіцитарна", недостатня в соціальному аспекті. У ряді випадків до її

"недостатності" приєднується деформація, що згодом може призвести до

психічних розладів.

Як правило, батьки дітей із функціональними обмеженнями у відгуках

про своїх дітей усвідомлено зменшують їхні можливості. Демонстрація

педагогами реальних можливостей і досягнень дітей, їхньої самостійної

соціально-побутової чи соціально-середовищної активності зустрічає

прихований чи відкритий протест ("Що ви, як я можу це йому доручити? Він

усе зіпсує", "Як я можу його послати одного? Він заблукає"). Такі діти

виконують мінімум домашніх обов'язків чи зовсім їх не виконують. Більш

наполегливі рекомендації щодо того, щоб дати дітям можливість самостійно

діяти, призводять до неадекватних реакцій батьків, образи ("Я краще знаю свою

дитину. Це може зашкодити її здоров'ю"), відторгненню ("Що з ними, так

званими фахівцями, розмовляти? Втручаються, куди не треба"), аж до

переведення дитини до іншої школи чи реабілітаційного центру.

Родинам із дорослими інвалідами в ряді випадків властиві аналогічні

зміни структури, але вони проявляються слабкішою мірою. Проте для них

також характерна тенденція відмови від втручання фахівців.

Крім того, можна назвати ще таку форму роботи, як соціально-

психологічний тренінг сімей, який сьогодні перестав бути предметом

практичної психології і займає помітне місце в соціальній роботі. Тренінг – це

поєднання багатьох прийомів індивідуальної і групової роботи, наприклад,

індивідуальні вправи з метою управління своїм тілом, емоціями; рольові ігри в

малих групах; система домашніх завдань, виступів, дискусій; використання

відеоматеріалів, прийомів арттерапії, ігротерапії тощо. Адже і сьогодні групова

дискусія і рольова гра в різних модифікаціях і поєднаннях полягають в основі

тренінгових програм. Тренінг – один із перспективних методів вирішення

проблеми психолого-педагогічної освіти батьків. А однією з ознак тренінгів є

гнучкість та індивідуальність, оскільки їх програми мають враховувати потреби

батьків, завдання реабілітаційного процесу і розробляються відповідно до

цілей, спільно визначених педагогами і батьками.

За своїм призначенням тренінги можуть бути спрямовані на розвиток

комунікативних умінь, психологічних навичок зняття стресу, саморегуляції,

умінь психотерапевтичного впливу на раннє розвиваюче навчання,

модифікацію поведінки дитини тощо.

Названі особливості обумовлюють провідну роль методів у стратегії і

тактиці соціальної реабілітації родин з інвалідами, що спрямовані на поступові

зміни деформованих внутрішньосімейних взаємодій без прямого втручання.

Серед таких методів – лікування обстановкою. Цей метод найбільш

адекватний для родин, у яких є важкі інваліди, котрі потребують постійного,

повсякденного обслуговування. Як правило, це програми оздоровчого

відпочинку родин із дітьми-інвалідами, фінансовані міською адміністрацією за

рахунок регіонального бюджету. Особлива увага приділяється родинам, у

складі яких діти-інваліди з дитинства з тяжкими ураженнями органів руху, або

які змушені користуватися візками, чи інваліди з глибокою розумовою

відсталістю.

Для них оздоровчій відпочинок поєднується зі спеціальними

реабілітаційними програмами, що передбачають консультативні семінари і

різні форми терапевтичної роботи. Застосування методу відбудовних

терапевтичних груп для родин із інвалідами є найбільш результативним у

формі відновлювальної терапевтичної міжсімейної групи, завданням якої є

корекція деформованої сімейної ієрархії і нормалізація соціального статусу

членів родин. У межах терапевтичної групи, що поєднує кілька родин,

з'являються нові неформальні лідери. Інваліди в таких колективах виконують

значно вагоміші ролі, ніж у своїх родинах, оскільки для членів інших родин

вони є соціально значущими партнерами, і їхні можливості не принижуються.

Об'єднання родин у такі групи повинне відбуватися без будь-якого

нав'язування подібно до спільної творчої, дослідницької, спортивно-оздоровчої

чи трудової діяльності відповідно до виявлених інтересів. Ці групи подібні до

груп здорового способу життя, пошукових груп "Дорогами війни", аматорських

хорів, оркестрів, драматичних труп, артілей із виготовлення яких-небудь

виробів, надання послуг.

Розвиток навичок соціальних контактів родин з інвалідами здійснюється

також у формі терапевтичних груп із "завуальованими цілями". Цільові групи

можуть створюватися при центрах соціальної реабілітації інвалідів, відділеннях

реабілітації дітей і підлітків з обмеженими можливостями, а також при

комплексних центрах соціального обслуговування населення та ін. Проведення

в цих установах свят, концертів самодіяльності за участю родин створює

сприятливий фон для такої реабілітаційної роботи.

Особливо великого значення цей метод набуває під час оздоровчого

відпочинку родин з інвалідами. У реабілітаційних програмах, проведених у

місцях оздоровлення та відпочинку, можна використовувати різні методики на

основі цього підходу.

Характеризуючи досвід, накопичений при використанні цих методик,

слід зазначити, що метод спільної режисури в групі застосовується значно

рідше, ніж інші, хоча на практиці він має досить високу ефективність. Незмінно

в процесі репетицій кількість добровільних режисерів швидко зростала, і до

генеральної репетиції ними ставали практично усі родини, що відпочивають.

Роль фахівця із соціальної роботи при спільній режисурі полягає в організації

репетицій і упорядкуванні їх проведення.

Метод розвитку соціального поля використовується частіше. Його

модифікації, адаптовані для реабілітаційної роботи з родинами інвалідів,

неодноразово впроваджувалися як послідовні програми у діяльність баз

відпочинку і реабілітаційних центрів регіонів із незмінними позитивними

результатами. Серед методів соціальної реабілітації родин з інвалідами,

розроблених на базі екологічного підходу, перевагу слід віддати методам роботи

з формальними і неформальними природними об'єднаннями родин, а саме:

методу формування навичок у поєднанні з кризовим підходом; методу

життєвої моделі, що корисний при роботі в сільській місцевості і невеликих

населених пунктах зі стабільним населенням; терапії з використанням лідерства

та терапії з використанням взаємодопомоги в групі.

Найчастіше практикується і позитивно зарекомендував себе метод дії

сімейного центру в поєднанні з кризовим підходом. Найбільш зручно

використовувати це поєднання у роботі з міжсімейними групами і

батьківськими громадськими організаціями. Так, наприклад, практика роботи з

новоствореними об'єднаннями родин з інвалідами показала, що їхня початкова

настанова – це вимога від управлінських і владних структур різних пільг і

переваг, забезпечення необхідними засобами і приміщенням. Окрім того, вони

зайняті пошуком матеріальної допомоги. Робота фахівця з такими

об'єднаннями, пропонована як спільні дії в процесі досягнення бажаних цілей,

дозволяє поступово змістити вихідну споживацьку настанову на ідеологію

здобутку соціальної користі і зосередити їхню діяльність на розробці і

пропозиції державним структурам взаємовигідних контактів і соціальних

програм.

При використанні методу сімейного центру діяльність об'єднання родин

з інвалідами має форму клубу з гуртками і секціями за інтересами. Акцент

робиться на розвитку різних видів самозайнятості родин, на заохоченні

створення ними кооперативів, артілей, некомерційних партнерств та інших

некомерційних організацій, однак прибуток у цьому випадку повинен бути

використаній" для удосконалення роботи центру відповідно до законодавства

про некомерційні організації. Як свідчить практика, рівень розвитку цих форм

зайнятості родин з інвалідами багато в чому залежить від приміщення, яке

можна отримати для функціонування подібного клубу. Тому фахівцям, які

практикують цей метод роботи з родинами інвалідів, необхідно в першу чергу

сприяти передачі відповідних приміщені) для суспільних потреб.

Сімейна терапія може бути використана як метод соціальної реабілітації

окремих родин з інвалідами у формі відвідувань родини фахівцем при розвитку

соціального патронажу на конкретній території. Не слід розраховувати, що

члени родин, які потребують подібної терапії, будуть регулярно приходити па

бесіди чи слідувати порадам фахівців після консультування. Здійснення

сімейної терапії пов'язане з тривалою роботою фахівця за місцем проживання

даної родини.

Метод розв'язання сімейних конфліктів значно частіше застосовується в

родинах з інвалідами, ніж у звичайних родинах. Конфліктні ситуації в цих

родинах, як правило, спричинені:

 деформованою структурою родини;

 неефективною організацією комунікацій;

 складними взаємодіями з навколишнім середовищем;

 неадекватною поведінкою одного з членів родини, підтримуваною

реакціями інших.

Для родин із дітьми-інвалідами характерні приховані конфлікти,

безпосередні причини яких лише відбивають реальні, більш глибокі проблеми.

Сімейні взаємодії настільки скриті, що члени родин рідко звертаються до

фахівців у конфліктній ситуації. Звернення пов'язані з погрозою руйнування

родини. Тому важливим етапом у запобіганні цьому стає своєчасне виявлення

конфліктних ситуацій. З цієї ж причини діагностика і терапія конфліктних

ситуацій у цих сім'ях здійснюються через непрямі заходи.

Розв'язання відкритих конфліктів теж бажано забезпечувати через

непрямі заходи. Як правило, неформальний лідер сім'ї (дружина чи мати) при

загрозі виявлення відкритої причини конфлікту ухиляється від терапевтичних

взаємодій. Посередництво сторонніх для сім'ї людей при усуненні конфлікту

найчастіше сприймається як загроза. Через це небажано відкрите

посередництво фахівця, тому краще підготувати посередника із близького

оточення сім'ї і направляти його дії. Звичайно, він повинен бути зацікавленим у

розв'язанні конфлікту.

Вислухавши кожну сторону конфлікту окремо в конфіденційній

обстановці, застосувавши при необхідності метод інтерв'ю, метою якого має

бути з'ясування прихованих факторів конфлікту, він намагається відповісти на

запитання:

 що кожна зі сторін замовчує?

 чого кожна зі сторін хоче насправді?

 чого кожна зі сторін уникає?

Посередник не повинен повідомляти сторонам результати свого аналізу,

порушувати таємницю конфлікту, інакше він зумовлює захисну реакцію

сторін, що зробить марними зусилля для вирішення конфлікту. На основі

отриманих результатів він створює для себе максимальну кількість варіантів

рішень, що відповідають трьом критеріям:

 рішення задовольняє дійсні потреби сторін;

 воно не розкриває тих моментів, які сторони замовчують;

 воно не спричиняє подій, яких сторони бояться, зберігає основи

їхнього соціального статусу.

Після цього відновляються конфіденційні зустрічі зі сторонами, для яких

пропонуються варіанти рішення. По ходу зустрічей варіанти можуть

змінюватися і уточнюватися. Процес продовжується доти, доки конфліктуючі

сторони не виявлять згоди на прийняття певного варіанту. Істотно важливим є

збереження таємниці переговорів, поки не буде прийнято остаточний варіант

врегулювання конфлікту.

Питання для самоконтролю.

1. Розкрийте особливості роботи соціального працівника з сім’ями, що

виховують дитину-інваліда.

2. Назвіть та дайте характеристику рівням соціалізації дітей.

3. Дайте характеристику методикам реабілітаційної роботи з родинами,

які виховують дітей з обмеженими функціональними можливостями.

Висновки (стисле резюме).

В Розділі 2.3. розкриваються особливості роботи соціального працівника

з сім’ями, що виховують дитину-інваліда; проблеми життєдіяльності сім’ї, яка

виховує дитину з особливими потребами; методики реабілітаційної роботи з

родинами, які виховують дітей з обмеженими функціональними можливостями.

Тема: «Соціокультурна реабілітація людей з обмеженими

можливостями у сім’ї».

Зміст:

1. Ситуативно-рольова адаптація.

2. Соціокультурна реабілітація.

3. Реабілітаційна культура сім’ї.

4. Реабілітаційна активність сім’ї.

5. Ставлення до дітей із функціональними обмеженнями.

Ключові слова: реабілітація, соціокультурна реабілітація, соціальна

адаптація, ситуативно-рольова адаптація, реабілітаційна культура сім’ї,

реабілітаційна активність сім’ї.

Цілі та завдання вивчення розділу.

Успішне вивчення розділу дозволяє:

Мати уяву про соціокультурну реабілітацію дітей із функціональними

обмеженнями у сім’ї.

Знати функції реабілітації; компоненти реабілітаційної культури сім’ї

(аксіологічний, когнітивний, праксеологічний); критерії реабілітаційної

культури.

Володіти ключовими поняттями: реабілітація, соціокультурна

реабілітація, соціальна адаптація, ситуативно-рольова адаптація, реабілітаційна

культура сім’ї, реабілітаційна активність сім’ї.

Методичні рекомендації до вивчення Розділу 2.4.

При вивченні Розділу 2.4. важливо звернути увагу на особливості

соціокультурної реабілітації дітей із функціональними можливостями у сім’ї;

функції реабілітації; компоненти реабілітаційної культури сім’ї (аксіологічний,

когнітивний, праксеологічний); критерії реабілітаційної культури.

Для цього зверніться до наступної літератури:

1. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю з

функціональними обмеженнями. Навчально-методичний посібник для

соціальних працівників і соціальних педагогів / За ред.. А.Й.FКапської.

– К., 2003.

2. Соціальна реабілітація дітей та молоді з особливими потребами /

Інформаційно-методичний збірник. – Одеса: ООЦ»ССМ, 2001.

3. Соціальна реабілітація молоді з обмеженістю дієздатності / За ред.. С.

Толстоухової, І, Пінчук. – К.: УДЦССМ, 2000.

Навчальний матеріал.

Прочитайте та зробіть схематичний конспект

Сутність соціально-педагогічної діяльності, на нашу думку, полягає в

тому, що вона є способом оптимізації процесу соціалізації на основі розв'язання

суперечностей у взаємовідносинах інваліда, групи і соціального середовища в

інтересах соціального розвитку особистості і гуманізації середовища.

Істотну роль у цьому процесі відіграє соціальна адаптація інваліда. Це

поняття вбирає в себе кілька складових, які відображають суть адаптації особи,

групи, сім'ї в різних сферах життєдіяльності: соціально-економічній, соціально-

психологічній, соціокультурній.

Показником рівня соціально-економічної адаптації є рівень матеріального

добробуту; показником рівня соціально-психологічної адаптації – стан

психологічного клімату; рівень соціокультурної адаптації визначається рівнем

освіченості батьків, відповідністю суспільним нормам їхньої побутової і

поведінкової культури.

Ми вважаємо, що у роботі з дітьми з обмеженими функціональними

можливостями вагому роль відіграє ситуативно-рольова адаптація, необхідна

для визнання адекватності сім'ї тим завданням, які постають перед нею з

причин виховання хронічно хворої дитини (схема).