Юркив Я.И. Социальная реабилитация людей с ограниченными возможностями. на укр.яз

Подождите немного. Документ загружается.

життєву ситуацію і допомагає мобілізувати усі сили на підтримку батьків і

дитини.

Звичайно, психологічна допомога є домінуючою. Проте і втручання

соціального педагога є виправданим, оскільки допомога має бути не стільки

глибоко психологічною, скільки комплексною і широкою за обсягом проблем

та учасників подій, чию увагу потрібно привернути до проблеми сім'ї.

Щоб попередити відмову від дитини і залучити сім'ю до процесу

реабілітації, необхідно, щоб вона мала реальну уяву про перспективи дитини і

про ту роль, яку сім'я може відіграти в її житті. Головним у цій ситуації є

допомога сім'ї у подоланні пригніченості, розгубленості, відчаю, батькам – у

формуванні активної позиції у реабілітації дитини. З цією метою спеціаліст

центру надає освітню інформаційну допомогу, яка дозволяє сім'ї "побачити"

етапи відновлювального лікування і перспективу дитини, повідомляє про

можливості визнання тимчасової інвалідності і пов'язаних із нею пільг. Крім

того, і соціальний педагог, і соціальний працівник виступають посередниками

між іншими спеціалістами, установами і сім'єю.

Таким чином, соціальний педагог через просвітницьку і посередницьку

допомогу досягає ефекту психологічної підтримки, впливає на почуття сумнівів

і страху, які заважають контролю над ситуацією. Крім того, сім'я може бути

залучена до програми сімейної терапії і навчальних тренінгів, метою яких є

налагодження контактів між сім'ями та подолання прихованих проблем,

характерних для кризових ситуацій.

Звичайно, кожна сім'я потребує значної уваги і різного рівня активності в

допомозі.

Втручання у кризову ситуацію, зазвичай, є пертою сходинкою взаємодії

соціального педагога з сім'єю, яка виховує дитину з особливими потребами.

Наступною сходинкою є проблемно-орієнтовна модель взаємодії, яка є

короткотерміновою стратегією роботи, тривалість якої не перевищує 4 місяців і

передбачає приблизно 10-12 контактів із клієнтом. Проблемно-орієнтовна

модель має на мсті вирішення практичних питань, зосереджується лише на тій

проблемі, яку усвідомлює клієнт і над якою він готовий працювати. Саме в цей

період клієнт переходить до вирішення ряду проблем самостійно, що свідчить

про результативність роботи спеціаліста.

Дана технологічна модель застосовується як в індивідуальній, так і в

груповій терапії, в тому числі і в роботі з сім'ями, основини принцип якої

полягає в концентрації уваги на пом'якшенні основних проблем через

визначення і вирішення спершу простих завдань, а поступово й складних, що

переконує клієнта у його спроможності вирішувати проблему.

Соціальний педагог у межах даної технологічної моделі поєднує в єдину

систему методи роботи з окремим індивідом (одним із батьків чи дитиною),

сім'єю в цілому, а також із сім'єю і її найближчим оточенням. Звичайно, робота

з усією сім'єю потрібна, якщо назріла криза у стосунках між членами сім'ї,

погіршився стиль виховання, психологічний клімат сім'ї став несприятливим

тощо.

Важливим методом проблемно-орієнтовної моделі є укладення угоди між

спеціалістом, який падає допомогу, і клієнтом – у даному випадку це сім'я чи її

представник. Угода має містити:

 опис ключової проблеми (чи проблем), яка вимагає вирішення;

 мету і завдання спроектованої роботи;

 процедури і методики, які будуть застосовані;

 вимоги до клієнта і спеціаліста, визначення ролей кожного з них у

процесі вирішення проблеми (для соціального педагога це в

основному зустрічі, бесіди, листи, оформлення документів, телефонні

контакти тощо);

 обумовлюються також терміни спільної діяльності і дії, якщо угода

буде порушена однією із сторін.

Цей метод дозволяє надати відносинам більш організованого і чіткого

характеру. Крім того, угода – це один із способів реалізації етичних принципів

у відносинах спеціаліста і клієнта, встановлення довірливих стосунків,

можливість уникнути непорозумінь.

Звичайно ж, угода визначає стиль відносин, а не їхній зміст. На жаль,

часто цей метод роботи соціальними педагогами ігнорується.

Довготривалі форми роботи потребують пролонгованого спілкування з

клієнтом (від 4-х місяців і більше) і в основному базуються на психолого-

соціальному підході. Психо-соціальна модель взаємодії з клієнтом передбачає

більш повне розуміння людей у контексті існуючої дійсності і використання

цих знань у допомозі клієнту. Таким чином, основна ідея цієї моделі полягає в

тому, щоб зрозуміти людину в ситуації, пов'язати її почуття, переживання,

вчинки з впливом довкілля і, виявивши причинно-наслідкові зв'язки, знайти

вихід із несприятливого становища.

В межах цієї моделі аналізується не лише сучасне, але й минуле клієнта,

для чого можна використати метод генограм сімейного дерева. Водночас

використовується метод індивідуальної роботи, оскільки клієнт у психо-

соціальній моделі часто перебуває в пасивній позиції.

Основне завдання даної моделі – зміна клієнта у конкретному випадку

сімейної системи, адаптація її до виконання своєї специфічної функції –

реабілітації дитини-інваліда.

Використання у роботі соціального педагога різних моделей, методів і

форм роботи свідчить, що його участь у комплексній реабілітації сімей, які

виховують дітей з особливими потребами, з метою підвищення їхньої

соціальної адаптації може давати помітні соціально значущі і педагогічні

результати. Але при цьому необхідно застосовувати адекватні тактики.

Перша тактика – безпосередня робота з конкретною сім'єю:

 відвідування соціальним працівником (чи педагогом) сім'ї, зустріч з

усіма членами родини, спостереження за спілкуванням з дитиною,

визначення стратегії поведінки, навчання, вирішення проблем;

 відвідування спеціаліста батьками, спостереження за тим, як він

спілкується з дітьми, веде прийом, консультування;

 спільна участь у засіданнях комісії, коли обговорюються проблеми

дитини;

Друга тактика – опосередкована робота з конкретною сім'єю, що

передбачає:

 ведення батьками і спеціалістом-куратором детальних записів про

дитину, надання інформації батькам про хід її реабілітації;

 забезпечення батьків методичною літературою, створення карт

розвитку дитини, передача у тимчасове користування ігор, приладів

для розвитку дитини тощо.

Третя тактика, безпосередня робота, з групою батьків, передбачає:

 зустрічі зі спеціалістами в офісі з метою обговорення спільних планів,

методик, поводження;

 організацію семінарів для батьків, рольових ігор, бесід, перегляд

відеопрограм для занять;

 залучення до проведення спільних дозвільних заходів – свят, акцій

тощо.

Четверта тактика – опосередкована робота з групою батьків, яка

передбачає такі види робіт:

 інформування батьків про новітні технології роботи з дітьми,

підготовка письмових пропозицій і домашніх завдань, копіювання

потрібних матеріалів;

 опитування шляхом письмового анкетування, підготовка стендів,

виставок для батьків;

 підготовка навчально-методичних посібників, рекомендації для

батьків.

П'ята тактика – розвиток контактів між сім'ями з метою:

 сприяння створенню мережі нянь серед батьків, обміну досвідом,

проведення зустрічей батьків вдома, залучення батьків (чоловіків) до

ремонту обладнання для дітей, у тому числі вдома;

 допомоги у створенні асоціації, групи самодопомоги батьків;

 активізації батьків до захисту своїх прав, до роботи в громадських

організаціях, до участі в ухваленні рішень психолого-медико-

педагогічної комісії;

 створення різного типу клубів для батьків і дітей.

Питання для самоконтролю.

1. Дайте визначення поняттям «реабілітація», «соціальна реабілітація».

2. Назвіть цілі та задачі соціальної реабілітації.

3. Розкрийте принципи та закономірності соціальної реабілітації дітей з

обмеженими можливостями.

4. Назвіть правила реабілітації людей з обмеженими функціональними

можливостями.

5. Дайте характеристику кризово-інтервентній, проблемно-орієнтованій,

психо-соціальній моделям.

6. Охарактеризуйте основні тактики соціально-реабілітаційної роботи.

Висновки (стисле резюме).

В розділі 2.2. дається визначення поняття реабілітація дітей із

функціональними обмеженнями; розглядаються структура, цілі та задачі,

принципи та закономірності, рівні та етапи соціальної реабілітації; правила

реабілітації людей з обмеженими можливостями; моделі соціально-

реабілітаційної роботи (кризово-інтервентна, проблемно-орієнтована, психо-

соціальна); тактики соціально-реабілітаційної роботи.

Тема: «Соціально-реабілітаційна робота з родинами, в яких

виховуються діти з обмеженими можливостями».

Зміст:

1. Особливості роботи соціального працівника з сім’ями, що виховують

дитину-інваліда.

2. Проблеми життєдіяльності сім’ї, яка виховує дитину з особливими

потребами.

3. Методики реабілітаційної роботи з родинами, які виховують дітей з

обмеженими функціональними можливостями.

Ключові слова: дитина-інвалід, соціалізація, соціальна дезадаптація,

соціальний патронаж, соціальна реабілітація, соціально-психологічний тренінг,

індивідуальна і групова роботи, сімейна терапія.

Цілі та завдання вивчення розділу.

Успішне вивчення розділу дозволяє:

Мати уяву про особливості роботи соціального працівника з сім’ями, що

виховують дитину-інваліда; проблеми життєдіяльності сім’ї, яка виховує

дитину з особливими потребами; методики реабілітаційної роботи з родинами,

які виховують дітей з обмеженими функціональними можливостями.

Знати рівні соціалізації дітей, форми соціально-педагогічної допомоги

дітям-інвалідам (індивідуальна і групова робота), методики реабілітаційної

роботи з родинами, які виховують дітей з обмеженими можливостями.

Володіти ключовими поняттями: дитина-інвалід, соціалізація, соціальна

дезадаптація, соціальний патронаж, соціальна реабілітація, соціально-

психологічний тренінг, індивідуальна і групова роботи, сімейна терапія.

Методичні рекомендації до вивчення Розділу 2.3.

При вивченні Розділу 2.3. важливо звернути увагу на особливості роботи

соціального працівника з сім’ями, що виховують дитину-інваліда; проблеми

життєдіяльності сім’ї, яка виховує дитину з особливими потребами.

Проаналізувати методики реабілітаційної роботи з родинами, які виховують

дітей з обмеженими функціональними можливостями.

Для цього зверніться до наступної літератури:

1. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю з функціональними

обмеженнями. Навчально-методичний посібник для соціальних

працівників і соціальних педагогів / За ред.. проф.. А.Й. Капської. – К.:

ДЦССМ, 2003. – 168 с.

2. Виховання дітей з особливими потребами в сім’ї. – К., 1998.

3. Метьолкіна Н.Б., Грицай О.В. Психологічна допомога батькам дітей з

функціональними обмеженнями. – Сєвєродонецьк, 2003.

4. Борщевська Л.В., Зіброва А.В., Іванова І.Б.. На допомогу батькам, що

мають дітей з особливими потребами. – К., 1990.

Навчальний матеріал.

Прочитайте, виділіть основні риси та законспектуйте

Сім'ї, які мають дітей-інвалідів, потребують конкретної допомоги

соціальних служб. Це влаштування таких, дітей в інтернати, спеціальні школи

та дитячі будинки, педагогічне консультування батьків щодо виховання дітей-

інвалідів залежно від типу та групи інвалідності. Проте виникають проблеми,

які не завжди є можливість раціонально розв'язати. З метою корекції соціальної

і трудової реабілітації дітей-інвалідів із захворюваннями опорно-рухового

апарату доцільно продумати програму, яка передбачала підготовку спеціалістів

для медико-соціальної реабілітації дітей, хворих на церебральний параліч та

для роботи в сім'ях, які мають дітей-інвалідів і для соціальних закладів. Крім

того, мається на меті навчити батьків догляду за дитиною.

Необхідність такої підготовки продиктована тим, що в нашому

суспільстві не приділяють належної уваги соціалізації дітей-інвалідів з

оточуючими (батьками, лікарями, соціальними працівниками, однолітками),

особливостям їх психічних виявлень.

Інвалідність призводить до обмеження життєдіяльності людини, її

соціальної дезадаптації внаслідок відхилень у фізичному та психічному

розвитку, обмеженої здатності до самообслуговування, пересування, орієнтації,

контролю за своєю поведінкою, спілкування, обмеження майбутньої трудової

діяльності. Система навчання і виховання цих дітей недосконала. У зв'язку з

цим має створюватись комплекс соціальних та психолого-медико-педагогічних

проблем із соціальної орієнтації таких дітей. Корекційну роботу найчастіше

виконують самі батьки, проте багато з них не володіють спеціальними

знаннями з дефектології, соціальної роботи та медико-соціальної реабілітації.

Крім того, відсутня і спеціальна консультативна служба, де батьки мали б

можливість отримати консультацію з догляду за хворою дитиною, з проблем її

виховання. Немає спеціалізованої методичної літератури із цих питань, не

розв'язано проблеми здобуття професії дітьми-інвалідами, а також

працевлаштування матерів, які мають таких дітей. А наймати вчителів – велика

розкіш для такої сім'ї.

Таким чином, діти-інваліди дуже часто не мають соціальної та

матеріальної підтримки, умов для розвитку своїх інтересів, здібностей, ще й

приречені на інтелектуальну обмеженість. Здебільшого діти-інваліди

виховуються в неповних сім'ях. У складних соціальних умовах боротьби за

виживання відсутність необхідних знань та вмінь не дають матері змоги

навчати дитину елементарним навичкам соціальної орієнтації, допомогти

адаптуватися в сучасних умовах. У таких сім'ях панує психологічна

пригніченість, безперспективність, апатія, невпевненість у майбутньому.

Матері часто втрачають професію, місце роботи, змушені обмежувати свою

участь у громадському та духовному житті.

Соціальний працівник працює з дитиною-інвалідом удома, дає йому

загальноосвітні знання (у межах можливого), прищеплює навички самостійної

роботи і самообслуговування, адаптує до потреб сучасного життя. В особі

соціального працівника держава допомагає сім'ям, які виховують дітей-

інвалідів.

Робота соціального працівника з дітьми-інвалідами в сім'ях

забезпечуватиме їх можливість здобути освіту, професію, займатися

громадською діяльністю, розширювати спілкування з однолітками, дорослими.

Це сприятиме створенню оптимальних умов для коригування відхилень у

розвитку дитини, для її навчання, виховання, соціально-трудової адаптації.

Соціальний працівник вирішує питання щодо соціального забезпечення

дитини-інваліда, допомагає розв'язувати житлово-побутові, транспортні,

морально-психологічні проблеми, організовувати вільний час, заняття спортом,

задоволення культурних потреб. Крім того, він проводить значну роботу з

сім'єю, у якій виховується дитина-інвалід: оздоровлення інших дітей у сім'ї, які

внаслідок недостатнього догляду, матеріальної незабезпеченості чи зайнятості

батьків часто хворіють, навчаються гірше своїх можливостей, мають менше

часу на дозвілля. Таким сім'ям необхідні медико-генетичні консультації,

допомога у створенні нормального сімейного мікроклімату, подолання

пригніченості, невпевненості, конфліктності між батьками та дітьми, у

вихованні правильного ставлення до такої дитини усіх членів сім'ї.

Крім того соціальний працівник допомагає батькам у здобутті психолого-

педагогічних знань, зокрема про особливості виховання хворої дитини в сім'ї.

Батьків консультують з питань особливостей спілкування з хворою дитиною, її

навчання та виховання. Для рідних дуже важливо вміти знімати стресовий стан,

пригніченість, налагодити спілкування хворої дитини з батьком, якщо той

залишив сім'ю.

Проблеми сімей інвалідів потребують диференційованого підходу. У

роботі з такими сім'ями треба враховувати особливості розвитку сім'ї та

особливості сімейного виховання дітей, виділяти такі категорії: сім'ї з дітьми-

інвалідами, сім'ї з молодими інвалідами, сім'ї, де батьки-інваліди, а діти фізично

та розумово здорові, сім'ї, де й батьки, й діти є інвалідами. В усіх цих випадках

є ще своя специфіка, яка залежить від виду й групи інвалідності як батьків, так і

дітей. Диференційована робота з усіма цими групами вимагає своєї методики і

особливого значення набуває проблема взаємостосунків між батьками та

дітьми. Підготовка батьків до виховання дитини-інваліда – одне з важливих

завдань соціального працівника.

Прочитайте та зробіть стислий конспект

Одна з нагальних проблем, що вимагає розв'язання – соціально-

педагогічна і психологічна допомога сім'ї, яка має дитину з фізичними,

розумовими та психічними вадами.

Хвороба, дефект чи стан дитини породжує соціальні, педагогічні,

психологічні проблеми у сім'ї. Особливо важкі для батьків перші дні й місяці з

того дня, коли поставлено діагноз. Усвідомлення неповноцінності дитини, її

страждання, необхідність пристосуватися до нових обставин, а іноді навіть

змінювати установлений ритм життя створює психотравмуючу ситуацію.

Великий душевний біль, горе, відчуття, що втрачаєш розум, глибоке

розчарування охоплюють людину. Батьки намагаються віднайти в своєму

минулому помилки, які нібито спричинили неповноцінність дитини: куріння

під час вагітності, вживання алкоголю, хвороба тощо. Часто до цього

приєднується страх за життя дитини, її майбутнє і майбутнє сім'ї. Батьків

хвилює, чи є неповноцінність дитини карою Божою, кармічним вироком, збігом

обставин чи наслідком генетичних факторів, спадковості.

Кожна людина, залежно від особливостей свого характеру, темпераменту,

рівня культури, віку і життєвого досвіду і найближчого соціального оточення,

по-різному діє в життєвій ситуації, пов'язаній з інвалідністю дитини. Часто

діагноз сприймають як вирок і безвихідь. Батько і мати змиряються з вадами

дитини, але нічого не роблять для того, щоб вона набула навичок

самообслуговування і спілкування (звичайно, виключаючи важкі форми

інвалідності). Час іде, знайомство з іншими батьками, у яких дитина у такому ж

самому стані, але досягла певних успіхів у розвитку, викликає почуття

безпорадності, розчарування за марно витрачений час, при тому, що певні