Юркив Я.И. Социальная реабилитация людей с ограниченными возможностями. на укр.яз

Подождите немного. Документ загружается.

груп дітей, де б здійснювалася профорієнтація через профнавчання,

консультації з правових проблем, надавалася б конкретна допомога з

працевлаштування. Все це потребує кваліфікованого керівництва, що зумовлює

ще одну загальну закономірність у зростанні потреб сім'ї, яка виховує дитину з

обмеженими функціональними можливостями, у кваліфікованій соціальній

допомозі, що передбачає різноманітні види реабілітації.

Діяльність фахівця, котрий спеціалізується на роботі з дітьми з

обмеженими функціональними можливостями, будується на таких принципах:

 дотримання прав дитини;

 надання державних гарантій у сфері соціального обслуговування;

 забезпечення рівних можливостей в отриманні соціальних послуг і їх

доступності для дітей;

 наступності всіх видів соціального обслуговування;

 орієнтації соціального обслуговування на індивідуальні потреби

дитини-інваліда;

 пріоритетність заходів соціальної адаптації дітей-інвалідів;

 відповідальність органів державної влади, органів місцевого

самоуправління за дотримання прав дітей-інвалідів у сфері

соціального обслуговування.

У паданні соціальної допомоги і підтримки дітей з обмеженими

функціональними можливостями суттєву роль відіграє фахівець, котрий

повинен:

 забезпечити допустиме і доцільне посередництво між дитинок) і

сім'єю з одного боку і суспільством, різними державними і

громадськими структурами – з іншого;

 виконувати своєрідну роль "третьої особи", зв'язуючи ланки між

дитиною і мікросередовищем, між дитиною з обмеженими

можливостями і здоровими дітьми, сім'єю і суспільством;

 впливати на спілкування дитини і її стосунки у мікросоціумі,

стимулювати, спонукати до діяльності, що сприятиме розвитку

дитини;

 допомагати сім'ї, яка виховує дитину з обмеженими функціональними

можливостями, організовувати спеціалізовані види реабілітації,

причому медична реабілітація не має чіткого відмежування від

психологічної, педагогічної, соціально-економічної та професійної.

Спостереження і вивчення особливостей роботи з дітьми з обмеженими

можливостями дозволило нам визначити ряд специфічних закономірностей,

загальною особливістю яких стало те, що дитина-інвалід у будь-якому аспекті

специфічних закономірностей не може розглядатися поза сім'єю, в якій вона

опановує первинні стадії соціалізації. Тому першу специфічну закономірність

ми визначаємо як залежність ефективності соціально-педагогічної

реабілітації дитини з обмеженими можливостями від мобілізації потенціалу

сім'ї.

З одного боку, сім'я як спільнота є об'єктом багатоаспектного впливу

різних соціальних інститутів. Власний потенціал сім'ї і дієздатність, які є

головною підтримкою дитини з проблемами у розвитку в процесі реабілітації,

багато в чому залежать від ефективності, адресності і педагогічної доцільності

допомоги держави і суспільства.

Безперечно, власний потенціал сім'ї є комплексним, інтегративним

показником її соціальної стабільності. Його дієвість поширюється на всіх

членів сім'ї, які, за потреби, спроможні мобілізувати свої ресурси для підтримки

тих, хто їх найбільше потребує. Виходячи з таких позицій, можна

стверджувати, що власний потенціал сім'ї є важливою ланкою в загальній

системі реабілітаційних заходів, тим додатковим ресурсом, значення якого

важко переоцінити.

Таким чином, величезний діапазон і унікальність засобів впливу роблять

їх одним із найбільш сильних засобів соціалізації, соціальної підтримки і

захисту особистості, формування у неї загальнолюдських та індивідуалізованих

властивостей.

Другою специфічною закономірністю соціально-педагогічної реабілітації

дітей з обмеженнями є реалізація індивідуальної програми реабілітації кожної

дитини з обмеженими можливостями згідно з її реабілітаційним потенціалом.

Сьогодні соціальна допомога не може мати абстрактний характер.

Предметом уваги спеціаліста є сім'я з притаманними лише їй проблемами. Одне

і те ж захворювання, наприклад ДЦП, має десятки різновидів, складних

комбінацій первинних і вторинних дефектів. Особистість дитини унікальна

сама по собі, а у поєднанні з виявленими відхиленнями є взагалі неповторною.

Цим і пояснюється необхідність індивідуального підходу до реабілітації, що

повинне знайти реальне відображення у повсякденній роботі з дітьми.

Індивідуальна програма реабілітації дітей з обмеженими

функціональними можливостями являє собою перелік реабілітаційних заходів,

спрямованих на відновлення здібностей дитини до побутової, суспільної,

майбутньої професійної діяльності згідно з її потребами, колом інтересів,

рівнем домагань з урахуванням спрогнозованого потенціалу її соматичного

стану, психофізіологічної витривалості, соціального статусу і реальних

можливостей соціального середовища.

Реалізація індивідуальної програми характеризується чітко вираженим

психолого-педагогічним наповненням усіх реабілітаційних заходів. При цьому

простежується послідовність, комплексність і неперервність при виконанні

індивідуальних програм. Розробка індивідуальної програми реабілітації дитини

з обмеженими функціональними можливостями містить такі етапи:

а) проведення реабілітаційно-експертної діагностики;

б) оцінку реабілітаційного потенціалу, у т.ч. потенціалу сім'ї, яка виховує

дитину;

в) реабілітаційний прогноз;

г) визначення адекватних заходів, технічних засобів та послуг, які дають

змогу дитині відновити порушені чи компенсувати втрачені здібності до

виконання побутової, пізнавальної діяльності, рухової активності з

урахуванням її вікових особливостей.

Третя специфічна закономірність соціально-педагогічної реабілітації

дитини з обмеженими функціональними можливостями полягає в об'єднанні

зусиль сукупного потенціалу соціуму для найбільш повного задоволення потреб

сім'ї дитини з проблемами здоров'я і розвитку.

У даному випадку йдеться про інтеграцію діяльності як державних

органів, так і громадських, приватних ініціатив різного профілю з метою

найбільш повного задоволення потреб даної категорії сімей у самореалізації,

розкритті власної корисності.

Зазначена закономірність відображає залежність результатів реабілітації

від міри виливу сукупного потенціалу соціуму як багатовимірного явища:

життєве та соціальне мікросередовище, середовище проживання конкретної

людини, життєвий та соціальний простір.

Соціум, у якому традиційно відбувається процес соціалізації особистості

дитини з обмеженими функціональними можливостями, яка виховується вдома,

як правило, має два виміри – сім'я і сімейно-сусідська спільнота.

Практика показує, що успіх реабілітації залежить від багатства зв'язків

(контактів), у які вступає сім'я хворої дитини, що обрала для себе інтегративний

шлях розвитку.

Взаємодія соціуму з дитиною та ЇЇ сім'єю доповнюють один одного.

Наприклад, спілкування і співробітництво здорових дітей і дітей з обмеженими

функціональними можливостями призвело до народження нового соціального

явища – волонтерського руху як прояву дитячого милосердя.

Отже, можна сказати, що третя специфічна закономірність соціально-

педагогічної реабілітації дітей з обмеженими функціональними можливостями

досить тісно пов'язана із загальними і специфічними закономірностями, що

відображують найбільш істотні зв'язки і взаємозалежності між спеціалістами

соціальної реабілітації, дитиною з обмеженими функціональними

можливостями і її сім'єю, а також усіма соціальними інститутами, які повинні

на різних рівнях забезпечити ефективність процесу соціально-педагогічної

реабілітації.

Прочитайте та зробіть схематичний конспект рівнів соціальної

реабілітації та етапів процесу соціальної реабілітації

Рівні соціальної реабілітації

На першому рівні реабілітації (мікрорівні) сама дитина розглядається як

система. Вплив йде на тіло і психіку. При цьому з'являється можливість

включення компенсаторних механізмів самого організму дитини з обмеженими

можливостями. Тут провідну допомогу справляють медичні і психологічні

служби. Основна ціль цього рівня – досягти найбільшого фізичного

оздоровлення дитини, допомогти йому в усвідомленні своєї суб'єктності.

Другий рівень реабілітації – мезорівень. На даному рівні нетипова дитина

розглядається в рамках соціального оточення, сім'ї, досліджуються його

взаємодії з іншими дітьми, ровесниками, друзями, розглядається вплив школи.

На мезорівні важливо виявити значення для дитини кожній із цих структур,

скоординувати діяльність різноманітних систем, щоб вони могли більш плідно

впливати на дитину з метою його включення, інтеграції в життя соціума.

Ціль мезорівня реабілітації – навчання і виховання нетипової дитини,

розвиток у нього комунікативних навичок. На мезорівні дитина розглядається

не як окремий індивід з особливими потребами, як передбачається на

мікрорівні, а як єдина взаємозалежна з іншими членами суспільства система.

Кожна окрема структура, ланка, система мезорівня мають свої ресурсні

можливості. Важливо виявити ці ресурси, скоординувати їхній потенціал.

Третій рівень – макроріеень. Він дає змогу розглядати дитину в рамках

усього соціума. Сюди входить насамперед соціальна політика, державні

програми, заснування, заходи, суспільні об'єднання, фонди і т.д., створені в

рамках усього соціума і покликані допомогти індивідам з особливими

потребами на рівні держави. Основна ціль макрорівня, як і всього процесу

реабілітації, – це включення нетипової дитини в соціум, його соціалізація.

Основною ціллю діяльності реабілітаційної служби є надання дітям і

підліткам кваліфікованої медичної, соціально-правової допомоги, формування в

них максимально повної і ранньої соціальної адаптації і позитивного

відношення до життя, суспільства, сім'ї, навчання, праці.

Перед колективом, що здійснює реабілітаційні заходи, ставляться такі

задачі:

 виявлення на території міста або району дітей, підлітків з обмеженими

можливостями, створення про них комп'ютерної бази даних;

 спільне з консультативно-діагностичними службами охорони здоров'я

й освіти вивчення причин і термінів виникнення інвалідності дитини і

підлітка, прогнозування реабілітаційного потенціалу;

 на підставі типових базових програм розробка індивідуальних програм

реабілітації і реабілітації дітей і підлітків з обмеженими

можливостями і їх реалізації;

 здійснення взаємодії спеціалістів центру з батьками дітей, що мають

відхилення в розвитку, для забезпечення безперервності

реабілітаційних заходів і соціальної адаптації сім'ї і дитини;

 навчання батьків основам психосоціальньїх, медико-педагогічних

знань, залучення їх до активного співробітництва;

 координація спільних дій медичних, дошкільних, шкільних,

інтернатних, фізкультурно-оздоровчих і спортивних закладів;

 створення умов для нервово-психічної, фізичної і соціальної

реабілітації дітей: наближене до дому предметне середовище,

психологічний клімат, встановлення доброзичливих відношень

рівності і поваги між педагогом і дитиною, любові до нього і

материнської турботи;

 забезпечення дітей і підлітків з обмеженими можливостями, що не

відвідують, необхідними умовами розвитку;

 забезпечення дітей і підлітків з обмеженими можливостями, що не

відвідують закладів освіти, необхідними умовами розвитку;

 соціально-правова підтримка дітей-інвалідів і їхніх сімей у

використанні ними прав, пільг і послуг;

 підвищення кваліфікації співробітників центру з дитячої і підліткової

реабілітації.

Для дітей-інвалідів соціальна реабілітація – один з основних шляхів

активного включення в життя суспільства. Забезпечення комплексної програми

інтеграції в суспільство дитини з обмеженими можливостями з застосуванням

«командного» підходу – один із варіантів вирішення даної проблеми.

Етапи процесу соціальної реабілітації

1 етап. Визначення рівня дезадаптації дитини:

 діагностика дитини (рівень розвитку відповідно до віку);

 найближче оточення (коло спілкування);

 місця, де дитина буває;

 інтереси і бажання дитини;

 можливості дитини (компенсаторні і корекційні): його реабілітаційний

потенціал у плані подальшого розвитку;

 соціальний запит сім'ї й очікуваний результат.

На першому етапі визначається рівень соціальної дезадаптації дитини,

його сім'я й окремих її членів. Ключовим моментом у роботі тут є діагностика

можливостей дитини, соціальний запит сім'ї до спеціалістів і очікуваний від

реабілітаційних заходів результат;

2 етап. Конкретні кроки і надання допомоги:

 дитини в реабілітаційні заходи;

 робота з найближчим оточенням;

 усвідомлення (актуалізація) ситуації;

 включення сім'ї в коррекційну роботу з дитиною;

 корекція сімейних відносин, відновлення утрачених функцій,

формування терапевтичної і реабілітаційної функції сім'ї;

 спільна робота реабілітолога і сім'ї над програмою реабілітації дитини

(створення ситуації взаємодії реабілітатор – дитина – найближче

оточення дитини) – формування адекватного запиту в найближчого

оточення до дитини, спеціалістів-реабілітологів: суспільства.

3 етап. Інтеграція:

 розширення кола спілкування (створення інтегрованого середовища)

дитини;

 профорієнтаційні заходи;

 підвищення рівня соціально-психологічної адаптивності дитини і сім'ї

до негативні тенденцій і впливів суспільства – підготування сім'ї і

дитини до інтеграції в дитя заклади, трудовий колектив.

4 етап. Підтримка.

Педагогічний аспект має дуже велике значення для всього процесу

реабілітації в цілому, для найбільше повного розкриття реабілітизаціонного

потенціалу, інтеграції дитини в суспільство і вносить суттєвий внесок у

підвищення ефективності комплексної реабілітації. Насамперед це корекція і

компенсація відхилень у розвитку (слуху, зору, інтелекту, рухових порушень,

психологічних порушень) педагогічними методами корекційної педагогіки, У

процесі навчання і виховання відбувається соціалізація, накопичення життєвого

досвіду знань, підготування до активної участі у всіх сферах діяльності,

зниження наявної соціальної недостатності. При важкому перебігу хвороби

методи лікувальної педагогіки дозволяють відвернути увагу дитини від недуги.

Оптимальні результати виховання і навчання впливають на

результативність інших аспектів реабілітації – на відновлення і компенсацію

утрачених функцій, на корекцію психологічних порушень (психологічний

аспект), на рішення проблем соціального характеру. І не випадково, що жодне

реабілітаційне заснування не обходиться без педагогічної служби. І чим ширше

ця служба і краще вона організована, тим ефективніше здійснюється

реабілітація дитини й інтеграція її в суспільство. У цьому процесі особливе

місце належить фаховому навчанню дітей із відхиленнями у фізичному і

розумової розвитку, що полягає у фаховій орієнтації і фаховому підготуванні.

Законспектуйте правила реабілітації людей з обмеженими

функціональними можливостями

1. Ставиться до дитини з обмеженими функціональними можливостями

як до такої, що вимагає спеціального навчання, виховання та догляду.

2. На основі спеціальних рекомендацій, порад та методик поступово і

цілеспрямовано:

 навчити дитину альтернативних способів спілкування;

 навчити основних правил поведінки;

 прищеплювати навички самообслуговування;

 розвивати зорове, слухове, тактильне сприйняття;

 виявляти та розвивати творчі здібності дитини.

3. Створювати середовище фізичної та емоційної безпеки:

 позбавитися небезпечних речей та предметів;

 вилучити предмети, що викликають у дитини страх та інші негативні

емоційні реакції;

 не з’ясовувати у присутності дитини стосунків, особливо з приводу її

інвалідності та проблем, пов’язаних з нею.

4. Рідним та людям, що знаходяться в безпосередньому контакті з

дитиною-інвалідом, потрібно:

 сприймати її такою, якою вона є;

 підтримувати і заохочувати її до пізнання нового;

 стимулювати до дії через гру;

 більше розмовляти з дитиною, слухати її;

 надавати дитині можливість вибору: в їжі, одязі, іграшках, засобах

масової інформації тощо;

 не піддаватися всім примхам і вимогам дитини;

 не вимагати від неї того, чого вона не здатна зробити;

 не боятися кожну хвилину за життя дитини.

Прочитайте та зробіть схематичний конспект тактик соціально-

реабілітаційної роботи

Залежно від того, як взаємодіє спеціаліст із батьками, можна окреслити

п'ять основних тактик соціально-реабілітаційної роботи.

У практиці використовуються довготермінові і короткотермінові моделі

роботи. Серед короткотермінових варто назвати кризово-інтервентну і

проблемно-орієнтовну моделі взаємодії.

Кризово-інтервертна модель роботи з клієнтом передбачає надання

допомоги безпосередньо у кризових ситуаціях, які можуть бути обумовлені

змінами в природному циклі чи випадковими травмуючими подіями. Проте, не

зважаючи на індивідуальні відмінності і багатоаспектність причин, які

призводять індивіда до кризового стану, його тривалість обмежена, як свідчить

практика, приблизно 6-7 тижнями. І втручання спеціалістів у такий період є

досить ефективним, оскільки в період кризової ситуації людина особливо

сприйнятлива і швидко відгукується на прояв допомоги. В такий період

використовуються як внутрішні, так і зовнішні ресурси. Незалежно від того, що

призвело клієнта до кризового стану, завданням соціального працівника чи

педагога є падання емоційної підтримки і спроба пом'якшити вплив стресової

ситуації.

Допомогу можна вважати успішною, якщо вдається зняти гостру

тривожність, напругу, агресивність, коли з'явиться нове розуміння проблеми і

почне розвиватися адаптивна реакція.

Поява в сім'ї дитини з певними фізичними чи психічними вадами є також

причиною стресів. З метою попередження негативних наслідків цієї проблеми,

сім'ї надається допомога соціального педагога, який оперативно втручається в