Юркив Я.И. Социальная реабилитация людей с ограниченными возможностями. на укр.яз

Подождите немного. Документ загружается.

функції відновити в більш пізньому віці дуже важко, а іноді неможливо. У

таких сім'ях дитина відчуває себе в небезпеці.

Інша ситуація виникає тоді, коли батьки змиряються з інвалідністю чи

хворобою дитини і починають занадто опікати її, позбавляючи можливості крок

за кроком, нехай і повільно, але самостійно вчитись одягатися, умиватися, їсти,

мити після себе посуд, користуватися туалетом. Якщо батьки ставляться до

дитини як до немічної, неспроможної, хворої, вона розвивається пасивно, важко

пристосовується до нових умов, боїться людей, тварин, несподіваних ситуацій,

зокрема, госпіталізації. Ці діти перебувають у стані глибокої емоційної

небезпеки, переживають психічні розлади. Боротьба з хворобою й активний

опір їй створює напружену емоційну і психологічну атмосферу в сім'ї. Іноді,

ставлячи перед дитиною неадекватні для її віку і психічного стану завдання,

батьки завдають дитині великої шкоди. У неї ще більше знижується

самооцінка, посилюється почуття страху перед кожною новою вправою,

з'являється агресія відносно тих, хто вимагає від неї неможливого. Руйнування

нереалізованих планів викликає у батьків почуття безпорадності, веде до

депресії.

Прикладом конструктивного пристосування батька до ситуації, пов'язаної

з дефектом дитини, може бути історія, що її розповів у своїй книжці ''Думай і

багатій" відомий американський журналіст Наполеон Хілл. Його син народився

без вух і, за думкою лікаря, приречений був на все життя залишитись глухим і

німим. Але батько в душі спростував діагноз. Він склав свою власну теорію,

відповідно до якої дефект дитини був "не недоліком, а набутком великої

цінності". Тому Хілл навіював сину думку про те, що будь-яке нещастя має

певні переваги. Його віра в те, що син зможе чути, бажання бачити його

життєрадісною і діловою людиною допомогли дитині досягти успіхів у житті.

Позиція Н.Хілла – яскраве підтвердження теорії Л.Виготського про подвійний

вплив дефекту на дитину: крім того, що він створює перешкоди й утруднення в

процесі адаптації, дефект є стимулом до розвитку "обхідних шляхів

пристосування".

Необхідність змінити сталий ритм життя, самотність спричинена тим, що

мати весь свій час присвячує дитині, психологічні особливості батьківської

любові порушують цілісність сім'ї. Деякі батьки починають вживати алкоголь і

наркотики, кидають сім'ю. Часто батько залишається в сім'ї, але повністю

занурюється в трудову діяльність, постійно затримується на роботі, мотивуючи

це необхідністю матеріально утримувати сім'ю. Таким чином він повністю

відмовляється від своїх батьківських обов'язків.

Спостереження свідчать, що повноцінність розвитку дитини залежить не

тільки від матеріального становища сім'ї, рівня медичного обслуговування і

побутових умов, а й від соціально-психологічних факторів особистісного росту

батьків, формування батьківської любові, психологічного клімату в сім'ї та

соціального оточення. Дитина з особливими потребами вимагає від матері і

батька повсякденної роботи над собою. Це пов'язано насамперед з тим, що у

них починає різко знижуватись самооцінка, підвищується невдоволення собою і

неприйняття себе як особистості. Подолання страху, відчаю, почуття провини,

самотності сприяє постійному творчому, а відтак і особистісному росту.

Уважне спостереження за своїми емоціями, психологічними станами

забезпечує сприятливий психологічний клімат у сім'ї. Уміння ставити питання і

знаходити на них відповіді, пізнання нового, зацікавленість у вивченні науково-

методичної літератури (медичної, педагогічної, психологічної) допомагає

вивчати особливості захворювання чи дефекту та спрогнозувати їх вплив на

загальний розвиток дитини. Одна з важливих особливостей розвитку

особистості – почуття власної відповідальності за життя доньки чи сина і

збереження цілісності сім'ї. Уміння приймати рішення, упевненість у своїх діях,

уміння відповідати за свої вчинки створює в сім'ї атмосферу емоційного

спокою.

Батьківська любов – джерело і гарантія емоційного благополуччя дитини,

її психологічного та інтелектуального розвитку. Ще під час вагітності жінки у

майбутніх батьків починають формуватися певні життєві плани, зароджується

почуття любові. Природа любові матері і батька різна. Батько мало зв'язаний з

дитиною в перші роки життя. Найважливіший для дитини в цей період життя –

контакт з матір'ю. Е.Фромм називає любов батька любов'ю "на певних умовах".

її принцип: "Я люблю тебе тому, що ти виправдовуєш мої надії, бо виконуєш

свій обов'язок і схожий на мене". Якщо народжується дитина з особливими

потребами, то створений раніше образ руйнується. Якщо подружжя поєднує

почуття любові, духовної близькості, тоді дитина ідентифікується із собою, що

спричинює почуття провини. У не дуже благополучній сім'ї, у якій один з

подружжя має занижену самооцінку, починає звинувачувати одного з

подружжя в тому, що дитина народилася з вадами. Батьківська любов

визначається індивідуальним розвитком кожної особистості. Протягом

розвитку дитини вона ускладнюється, видозмінюється, позначаючись на

сімейних відносинах.

Сприятливий психологічний клімат у сім'ї – основа позитивного розвитку

дитини і, навпаки, дезорганізація сімейного життя дуже впливає на розвиток

дитини і підвищує ризик виникнення вторинних симптомів інвалідності

психічних порушень. У зв'язку із цим вживається поняття "фактори

зруйнованого дому": позашлюбна дитина; окреме проживання батьків; втрата

одного чи обох з батьків у результаті смерті або тяжкої хвороби; часті

розлучення з батьками; обтяженість дитинства серйозними сімейними

конфліктами; психологічна травматизація дитини внаслідок психічного

захворювання, алкоголізму й асоціальної поведінки батьків.

Найближче соціальне оточення сім'ї створює поле міжособистісних

стосунків, які сприяють структурі й диференціації життєвого простору дитини,

нормалізації її поведінки, подоланню почуття самотності в батьків і соціально-

психологічної ізоляції сім'ї. Інвалідність дитини викликає жаль, співчуття та

співпереживання друзів, родичів, колег по роботі, сусідів, бо насамперед їм

потрібна реальна допомога і підтримка, щоб вивести дитину із замкнутого

простору і залучити до повноцінного життя. Велику роль у цьому процесі

відіграють дідусі і бабусі дитини. Часто їм дуже важко встановити контакт з

такою дитиною. Крім цього, розчарування з приводу нездійснених сподівань,

негативний тиск оточення призводить до поступового відокремлювання

старшого покоління від своїх дітей. Якщо в сім'ї є інші діти, то проблеми

хворого братика чи сестрички стають їхніми проблемами. Батьки можуть

навантажувати їх обов'язками, що не відповідають віку і фізичним

можливостям дитини, і тоді братик чи сестричка стають для них тягарем.

Характеризуючи соціально-педагогічні та психологічні умови виховання

в сім'ї дітей з особливими потребами, треба мати на увазі особливості

захворювання чи дефекту дитини, що впливають на організацію

життєдіяльності сім'ї. Розглянемо лише деякі з них.

Аутичні діти мають великий дефіцит фізичних та емоційних контактів з

матір'ю. Якщо для здорової дитини цілком природно шукати захист і втіху на

руках у матері, то для дитини з емоційними порушеннями тісний тактильний

контакт у процесі виховання – вирішальний. Деяким матерям таких дітей не

вистачає материнського інстинкту. Причина криється в тому, що аутична

дитина із самого раннього дитинства не підкріплює інстинкти матері своєю

поведінкою, не відповідає на ласку, не приймає позу готовності, коли її беруть

на руки. Якщо між матір'ю і дитиною своєчасно не встановлюється контакт, у

дитини посилюється почуття страху й агресії.

У психотерапії застосовується метод холдінга (холдінг-терапія),

розроблений Мартою Велш з Материнського центру в Нью-Йорку. Процедура

складається з того, що мати притискає до себе дитину, міцно обіймає її

(обличчя до обличчя), намагаючись встановити контакт очима. Бажано, щоб у

цьому брали участь усі члени сім'ї. При цьому мати притискує до себе дитину, а

батько (бабуся, дідусь) підтримують матір. Батько може тримати на руках

інших дітей (братів, сестер). Практика доктора Велш підтвердила, що в

багатьох випадках, коли при ранньому, аутизмі застосовувалася холдінг-

терапія, вона давала позитивні результати (за виключенням тих випадків, коли

батьки переривали терапію або відмовлялися від неї).

Специфічний уклад життя сімей, у яких дитина хвора на епілепсію.

Кожний наступний напад хвороби викликає в батьків почуття відчаю,

сприймається як горе, трагічний і вирішальний момент у житті дитини.

Виникає небезпека, що батьки привчають і себе, і дитину співвимірювати

життя від одного нападу до іншого, доводячи знову таки і себе, і дитину до

емоційного і фізичного виснаження.

У разі порушення елементарних правил ставлення до дитини можна

очікувати два крайніх типи реакції. Деякі діти у відповідь на постійне

наголошування на його хворобу, постійні заборони зробити щось самостійно,

замикаються в собі, стають підозрілими, сором'язливими, тримаються осторонь

і навіть починають боятися оточуючих. Іноді вони схильні до своєрідного

шантажу. Деякі стають агресивними і неслухняними.

У розвитку дитини з руховими порушеннями, ДЦП велику роль відіграє

мати, і особливо в перші роки життя. Це питання й досі дискусійне, особливо

щодо використання методів кондуктивної педагогіки, теоретиком якої є

угорський учений, педагог Пето. Кондуктивна педагогіка – це спосіб життя,

заснований на інтенсивній кооперації між дитиною і матір'ю (чи іншою

людиною, близькою до дитини), у якому центральне місце відводиться

мотивації. Мати в своїй діяльності керується потребами дитини і робить все для

того, щоб вона розвивалася. Більшість лікарів вважають ДЦП хворобою, яку не

можна вилікувати і тому не застосовують систему Пето. А педагоги не

приділяють їй належної уваги через те, що вона одночасно й медична.

Дослідження, проведені угорськими лікарями та подружжям Акошів, свідчать

про те, що кондуктивна педагогіка має вирішальне значення для розвитку

здібностей людини до адаптації за таких порушень у дітей як ДЦП, спинально-

моторна дисфункція, периферична моторна дисфункція. За допомогою матері

функціональні порушення, причиною яких є порушення мозку, можуть бути

компенсовані за умови нормального співробітництва між матір'ю і дитиною

(перша фаза антропогенного кооперування). Розвиток дитини забезпечується

завдяки здібності матері запобігати тому, що неприємно їй, і не робити те, що

дитині не подобається. Отримуючи спеціальні рекомендації, мати повинна

навчити дитину тих самих навичок, що й мати здорової дитини. Це позитивно

впливає на дитину, вона вчиться компенсувати свої недоліки, її поведінка з

часом нормалізується, тільки для цього необхідно більше часу, фізичних і

моральних зусиль.

Правильно організований процес виховання змінює і .ставлення матері до

своєї дитини, що більше не визначається тільки захворюванням. Мати починає

дивитися на дитину не як на аномальну, а на таку, яка вимагає більше уваги,

турботи, ніж інші діти в цьому віці. Спадає напруженість ситуації, мати і

дитина задоволені від спільного спілкування, стабілізується сімейне життя.

Існує безліч методів компенсації дефекту. Коригування психофізичного

стану, нормалізації поведінки дитини залежить від характеру хвороби. Однак з

великої кількості завдань, що стоять перед батьками, можна виділити основні:

1. Не зважаючи на інвалідність дитини, необхідно ставитися до неї, як до

дитини з особливими потребами, яка вимагає спеціального навчання, виховання

і догляду.

2. За допомогою спеціальних рекомендацій, порад та інструкцій

дефектолога, соціального педагога, лікаря чи реабілітолога поступово й

цілеспрямовано:

 навчати дитину альтернативних способів спілкування;

 навчати основних правил поведінки;

 прищеплювати навички самообслуговування;

 формувати вміння, що допоможуть подолати стреси;

 виявляти та розвивати творчі здібності;

 розвивати зорове, слухове, тактильне і кінестетичне сприйняття

(сенсорне виховання).

3. Створювати середовище емоційної безпеки:

 дитина має виховуватися в атмосфері любові та добрих стосунків між

усіма членами сім'ї;

 батьки повинні підтримувати нормальні взаємостосунки, не

з'ясовувати їх у присутності дитини, особливо з приводу її інвалідності

чи проблем, пов'язаних з нею;

 слід додержуватися постійного режиму дня;

 треба позбавитися небезпечних предметів і речей, а також таких, що

спричиняють у дитини страх чи іншу негативну емоційну реакцію.

4. Відвідувати групи підтримки і взаємодопомоги, де можна відверто

висловлювати свої думки і виражати почуття, дістати підтримку і практичну

інформацію від інших батьків.

5. Батьки повинні навчитися:

 поважати дитину;

 сприймати її такою, яка вона є;

 хвалити і заохочувати до пізнання нового;

 стимулювати до дії через гру, розвивати спонтанну ігрову активність;

 розмовляти з дитиною, слухати її;

 надавати дитині можливості вибору в їжі, одежі, іграшках;

 спостерігати за нею, розпізнавати, в якому емоційному стані вона

перебуває, вести щоденник;

 не боятися кожну хвилину за її життя;

 не піддаватися всім примхам і вимогам дитини;

 не вимагати від неї того, що вона не здатна зробити;

 бути реалістом щодо своїх можливостей;

 пробачати собі, якщо справи йдуть не дуже добре;

 підтримувати один одного і допомагати один одному;

 приймати допомогу від інших;

 не забувати про себе, ставитися до себе позитивно, розвивати в собі

почуття гумору;

 брати тайм-аут.

Розв'язати ці завдання можна лише тоді, коли батькам надати своєчасну

соціально-педагогічну і психологічну допомогу.

Соціально-педагогічна допомога сім'ї, яка виховує дитину з особливими

потребами – це сімейно-центрована практика, що спрямована на соціалізацію

дитини. Узагальнення досліджень, що ведуться у різних напрямах, та досвіду

роботи з дітьми-інвалідами у всіх країнах світу дає підставу виділити два рівні

соціалізації дітей-інвалідів. Перший рівень – фізична реабілітація, педагогічна

та психологічна корекція, які здійснюються на індивідуальній основі. На цьому

рівні вирішуються особливі проблеми та задовольняються особливі потреби

дитини. Так, реабілітація дитини, яка хвора на поліомієліт, залежить від

важкості захворювання. Деякі діти потребують спеціальних вправ та ігор, інші

– ортопедичних апаратів. Кожна дитина ретельно обстежується з метою

визначення найбільш ефективних методів соціально-педагогічної допомоги.

Чим раніше виявляються специфічні потреби дитини, тим більш дієвим буде

процес реабілітації.

Другий рівень – соціально-педагогічна реабілітація, під час якої

реалізуються потреби дитини: участь у сімейних справах, іграх, навчання у

школі чи вдома, потреба в дружбі, любові, подорожах, пригодах, участі у

громадському житті. На цьому рівні дитина ідентифікує себе до певної

соціальної групи, колективу, активно засвоює соціальну поведінку, групові

норми і цінності. Дитина виробляє навички творчої спрямованості в соціальній

ситуації, виявляє свою соціальну активність завдяки соціальній адаптації.

При такому підході соціально-педагогічна допомога дітям-інвалідам

визначається як професійна або волонтерська діяльність, яка спрямована на

гармонізацію та гуманізацію відносин особистості і суспільства через

педагогізацію середовища дитини і надання соціальних послуг.

У структурі соціально-педагогічної допомоги першим виділяється

соціальний компонент. Тому цілком природним є задоволення особливих

потреб дітей-інвалідів через надання соціальних послуг.

Соціальні послуги являють собою систему соціальних дій, які спрямовані

на задоволення потреб людини. У вузькому смислі слова – це система

соціальних зручностей, що надаються особистості. Зміст соціальних послуг

становлять: інформаційно-консультаційна допомога сім'ї із правових питань,

соціально-психологічне консультування, допомога у догляді і нагляді за

дитиною, забезпечення ліками і продуктами харчування, організація

життєдіяльності і дозвілля особистості.

Один із компонентів соціально-педагогічної допомоги – виховання

гармонійної особистості, формування її ціннісних орієнтацій. Об'єктом цієї

діяльності є діти-інваліди, сім'я і найближче соціальне оточення. Методика

виховної роботи випливає із загальної теорії виховання як системи наукових

знань про закономірності формування особистості. Сенс виховання постає у

побудові таких взаємозв'язків особистості із суспільством, які забезпечують

соціалізацію особистості, формування цілісного життєвого шляху особистості.

Так залучення дітей з вадами фізичного розвитку до соціально активної

діяльності здійснюється шляхом групової і масової роботи через організацію

різноманітних занять, творчих лабораторій, проведення культурно-дозвіллєвих

заходів. Соціалізація особистості спрямована як на засвоєння всього

культурного досвіду, що набутий людством протягом історії, так і на розвиток

всіх потенційних можливостей особистості. Виховна робота у єдності з іншими

факторами формування особистості створює природний педагогічний процес,

який випливає із специфіки взаємодії особистості із оточуючим середовищем

(люди, природа, мистецтво). Важливими формами соціально-педагогічної

допомоги дітям-інвалідам є індивідуальна і групова робота. Зміст

індивідуальної роботи з дитиною становить:

 аналіз індивідуальних біологічних функцій і функціональних

можливостей (біологічний і соціальний вік, рівень функціонального

обмеження, біологічні ритми, здібності);

 виявлення специфіки соціокультурного розвитку (вплив різнорівневих

соціальних факторів, соціальних потреб, соціальних очікувань,

культурних і субкультурних цінностей, норм);

 усвідомлення психологічних характеристик (сприйняття, пам'ять,

здібність до вирішення проблем, характер самооцінки, рівень

залежності, адекватність реакцій);

 дослідження особливостей соціальної адаптації;

 залучення дитини до соціально-педагогічного процесу (соціалізації).

Групова робота у контексті сімейно-центрованої практики здійснюється

через організацію соціально-педагогічного патронажу, груп підтримки і

взаємодопомоги.

Групи підтримки створюються для дітей підліткового віку, їх батьків,

братів та сестер і спрямовані на вирішення таких завдань:

 полегшення самотності та ізоляції;

 забезпечення необхідною інформацією;

 реалізація рольових моделей поведінки;

 формування порівняльної бази.

Групи підтримки будуються за принципом: професіонали – клієнти

(лікар, соціальний педагог, психолог, реабілітолог – діти з особливими

потребами, батьки, брати, сестри, дідусі, бабусі).

В залежності від змісту групової роботи групи розподіляють на групи з

навчальним компонентом, терапевтичним компонентом та інтегровані. Головне

завдання груп з навчальним компонентом – надати батькам інформацію про

певні поняття, що існують в суспільстві стосовно проблем інвалідності та

особливостей розвитку і поведінки дітей-інвалідів. Терапевтична модель

зумовлює обговорення медичних аспектів інвалідності в групі, роботу якої

спрямовують різні спеціалісти (терапевт, психолог, реабілітолог, лікар ЛФК,

юрист). Інтегрована модель побудована на припущенні, що батьки дітей-

інвалідів потребують необхідних знань із психофізичного розвитку дітей,

емоційної підтримки у їх вихованні.

Найбільш поширеною формою роботи, що прямо чи опосередковано

сприяє адаптації дітей-інвалідів, є групи взаємодопомоги батьків. На думку

американських авторів, ці групи базуються на тому припущенні, що батьки

часто можуть бути більш обізнаними з проблемами інвалідності дитини, ніж

професіонали. Процес взаємодопомоги – не стихійний процес, а старанно

підготовлений соціальним працівником (педагогом). У групу взаємодопомоги

приходять батьки, яким необхідно полегшити почуття ізоляції, фрустрації,