Юркив Я.И. Социальная реабилитация людей с ограниченными возможностями. на укр.яз

Подождите немного. Документ загружается.

Не дивлячись на високі вимоги при відповідній підготовці соціальних

педагогів, саме групові форми роботи, зокрема освітні тренінги для батьків,

ефективність яких доказана зарубіжним досвідом, входять до розряду

провідних технологій соціально-педагогічної взаємодії.

Вищеописані методи (консультативна бесіда, освітній тренінг) є

універсальними, тобто використовуються в тривалих і нетривалих формах

роботи.

У соціально-педагогічній роботі з сім’єю дитини з особливими потребами

тривалі й нетривалі моделі взаємодоповнюються.

Дійсно, реабілітаційні заходи у зв’язку з природженою й набутою

патологією, тривають довгий час. Наприклад, основний об’єм допомоги з

приводу природженої щелепно-лицевої патології здійснюється в дошкільний

період, але, в залежності від її складності, можливе продовження контактів і в

наступному аж до повноліття дитини. За цих умов діяльність соціального

педагога проходить в межах тривалої моделі взаємодії, коли постійно

простежується стан, рівень соціальної адаптації, проблеми, потреби сімї й

дитини, надається необхідна допомога, у тому числі через нетривалі моделі:

кризо-інтервентну й проблемно-орієнтовану.

Конкретні методи й прийоми у межах цих форм роботи можуть

відрізнятися в залежності від того, які методологічні підходи соціальної терапії

(трансактний аналіз, когнітивний, біхевіористичний, екзистенціалістичний,

екологічний підходи) покладені в основу практики соціально-педагогічної

діяльності.

Подібна різноманітність пояснюється різноплановістю характеру

проблем, що постають перед сім’єю дитини-інваліда, а також умов, за яких

може проходити взаємодія соціального педагога й сім’ї. Різноманітність

підходів дає можливість вибору найбільш адекватного наукового

обґрунтування технологій роботи в кожному конкретному випадку.

Об’єднуючим началом більшості форм і методів соціально-педагогічної

взаємодії з сім’єю є комплексний підхід. Практика, заснована на комплексному

підході, передбачає здатність всебічного аналізу передбачуваної ситуації й

уміння здійснювати різноманітні дії, для чого необхідні:

 варіативність методів і концепцій, які використовуються ;

 ведення роботи на декількох рівнях: індивідуальному, груповому,

общинному;

 здійснення роботи в команді, що дозволяє розподілити обов'язки,

відповідальність між різними спеціалістами й одержувати комплексну

оцінку ситуації клієнта.

Соціально-педагогічна діяльність в реабілітації сім’ї дитини з

особливими потребами, відповідає даному визначенню комплексного підходу,

оскільки технологія роботи, наукові концепції, що використовуються, досить

різноманітні. взаємодія з сім’єю будується на кількох рівнях і передбачає

індивідуальну роботу з її членами, групову роботу з сім’єю в цілому,

включаючи найближчих родичів, а також залучення уваги до цієї сім’ї

неофіційних і офіційних систем підтримки (загальний рівень).

Крім того, ефективне вирішення проблем сім'ї, що виховує дитину.

інваліда, вимагає участі багатьох спеціалістів: медичних працівників

корекційних педагогів, психологів, юристів. Вони можуть працювати в одному

реабілітаційному центрі або в різних установах.

У кожному випадку соціальний працівник, звертаючись по допомогу до

інших спеціалістів або організацій, працює в команді, поділяючи знання про

сім'ю з тими, хто здатний надати їм необхідну підтримку.

Одним із способів реалізації на практиці комплексного підходу й роботи

в команді є консиліуми, коли представники різних професій зустрічаються

разом, щоб вирішити труднощі одного клієнта. Відкрите обговорення, обмін

думками й інформацією дозволяє аналізувати проблему з усіх точок зору, тим

самим долаючи розрізненість і однобічність поглядів; крім того, консиліуми

допомагають налагодити спільну роботу й дотримуватися єдиної стратегії у

наданні допомоги сім’ї.

Таким чином, комплексний підхід озброює соціального працівника

перспективним баченням проблем, який допомагає йому виробити найбільш

ефективний шлях до їх вирішення.

Особливу проблему представляє оцінка ефективності соціально-

педагогічної діяльності. Вона пов'язана з цілим рядом труднощів.

По-перше, комплексний характер проблем, що виникають у інваліда

(групи) в ході соціалізації, передбачає надання допомоги одразу за кількома

напрямками. Складність і різноманітність цілей соціально-педагогічної

діяльності ускладнює їхній переклад на мову формалізованих показників.

По-друге, проблема ефективності тісно пов’язана з проблемою

відсутності чітких меж соціальних норм і стандартів, закріплених у

законодавчих актах і суспільній свідомості.

Для їх визначення частіше використовуються якісні показники, ніж

кількісні, звідси виникають додаткові труднощі в ході оцінки стану соціальних

систем і фіксації змін, що відбуваються в них.

Слід відзначити, що на відміну від біологічних систем (наприклад,

людський організм) системи соціальні (сімя) не володіють тією ж стійкістю й

постійністю, оскільки змінюються не лише в історичному, але й у

національному й географічному масштабах.

Крім того, відсутні точні “прилади” їхнього виміру. Методи оцінки, що

застосовуються в соціальній сфері (спостереження, тести, опитування, контент-

аналіз різних джерел інформації й ін.), у більшості випадків приводять до

неоднозначних висновків і можуть підлягати протилежним тлумаченням.

По-третє, більшість факторів, що впливають на кінцевий стан споживача

соціальних послуг, стирають картину реальної ефективності виконаної роботи.

Крім цього, існують і технологічні проблеми визначення ефективності

соціально-педагогічної діяльності. До них слід віднести, наприклад, відсутність

регулярного зворотнього зв’язку з сімями із віддалених районів області й

інших регіонів країни, які одержали допомогу в реабілітаційному центрі,

недосконалість інформаційного банку даних, не розробленість соціально-

педагогічних технологій.

Усе перераховане значно ускладнює завдання оцінки ефективності

соціально-педагогічної діяльності по реабілітації сімей, що виховують дітей з

особливими потребами, але не виключає її. При цьому серед існуючих моделей

оцінки ефективності соціальної допомоги переваги слід надати моделі

результату, яка аналізує всі досягнення, що вирізнилися у ході соціально-

педагогічної взаємодії (у той час, як модель мети, наприклад, фокусує увагу

лише на результатах в межах декларованих цілей).

Однією з можливих форм оцінки ефективності є опитування клієнтів. У

бесіді з сім’єю (звичайно на стадії встановлення контакту й надання

професійної допомоги соціальним педагогом) необхідно цікавитися, чи

доводилося їй співпрацювати з таким спеціалістом, які були результати.

Практика показує, що найбільш характерним є вираження подяки клієнта за:

 емоційну й інформаційну підтримку, надану в родбудинку при

народженні дитини, що ще раз підтверджує ефективність

кризосинтервентної моделі втручання;

 оперативність вирішення проблем першого року життя: подолання

стресових реакцій, пов’язаних з народженням дитини з природженою

патологією, годівля, встановлення інвалідності;

 запрошення до участі в безплатних оздоровчих і дозвільницьких

заходах.

Усі сімї звичайно дають позитивну оцінку участі соціального працівника

у вирішенні їхніх проблем.

Інший спосіб оцінки ефективності соціально-педагогічної діяльності – це

спостереження динаміки контрольних показників, вибір яких визначається

цілями роботи, що проводиться. При цьому одним із основних критеріїв є

динаміка залучення клієнтів до різноманітних видів соціальної діяльності.

Сімям, які одержали своєчасну медичну й соціально-педагогічну

допомогу, за правилом, виявляють велику активність у реабілітації дитини. Їхні

зусилля містять звертання в медичні, педагогічні, соціальні служби для

вирішення різноманітних проблем, захисту своїх прав і прав дитини й т.ін.

Важливим показником є й динаміка ставлення до дитини. Сімї, які одержали

допомогу, звичайно з великим оптимізмом оцінюють соціальні перспективи

дітей. Однак, оскільки корекція спілкування батьків і дітей вимагає тривалих й

активних форм роботи з використанням освітніх тренінгів, простежувати зміни

у ставленнях до дитини досить складно.

Для визначення впливу на ставлення до дитини, реабілітаційну культуру

й активність сімї, які є безпосереднім предметом соціально-педагогічної

діяльності в роботі з сім’єю дитини з особливими потребами, а також для

виявлення інших непрямих результатів соціально-педагогічного впливу,

необхідно використати якісні методи оцінки, зокрема, метод “кейс-стаді” (case

– study – дослівно “вивчення випадку”). На відміну від статистичних методів,

заснованих на вивченні великої кількості фактів, сутність цього методу полягає

в тому, щоб на прикладі детального вивчення одного або кількох випадків

розкрити глибинні процеси, що протікають в даній спільності, відновити

систему відношень, розкрити їхній зміст.

Тривалість і багатоетапність реабілітації дітей з особливими потребами

дозволяють використати “хронологічну стратегію” у спостереженні окремих

сімей і вивчити динаміку їхніх соціальних статусів, а також впливу на цей

процес соціального педагога.

Посередницька допомога соціального працівника (дзвінки, письмові

звернення в різноманітні інстанції), поряд з освітньою допомогою і

психологічною підтримкою, дозволяє в ряді випадків знайти джерела для

оплати лікування й відпочинку дитини, одержати одноразову матеріальну

допомогу в несприятливих обставинах, що склалися, установити телефон на

пільгових умовах та ін., тобто певною мірою покращити матеріальне становище

сімї.

Треба відзначити, що встановлення інвалідності дитині певною частиною

сімей сприймається дуже болісно, і тому сімї не завжди користуються цим

правом, втрачаючи додаткове джерело допомоги. Соціальний працівник,

розкриваючи позитивні сторони статусу інваліда, нейтралізують недовіру й

негативні установки батьків, що перешкоджають одержанню необхідних пільг і

матеріальних благ.

Таким чином, бесіди з сімями та їхнім оточенням, порівняння

різноманітних груп дітей, тривале спостереження конкретних сімей (кейс-

стаді), аналіз статистичної звітності й службової документації дозволяють

оцінювати ефективність діяльності соціального працівника по комплексній

реабілітації сімей, що мають дітей-інвалідів, для підвищення їхньої соціальної

адаптації.

Усі перераховані технологічні підходи, моделі й форми соціально-

педагогічної роботи з сім’єю дитини з обмеженими можливостями, запозичені в

основному із зарубіжного досвіду, знаходять усе ширше застосування в

практиці діяльності реабілітаційних установ різного типу, активно адаптуються

до умов вітчизняної соціальної сфери. Однак говорити про цілісні соціально-

педагогічні технології поки ще рано – вони знаходяться в стадії формування й

апробації.

Питання для самоконтролю.

1. Дайте характеристику методам виховання в артпедагогіці. Наведіть

приклади їхнього використання в колективній роботі з дітьми з

проблемами розвитку.

2. Розкрийте методи виховного впливу та методи організації дитячої

художньої діяльності.

3. Розкрийте особливості кризоінтервентної і психосоціальної моделей

соціально-педагогічної роботи з сім’єю дитини з особливими

потребами.

4. Назвіть і дайте характеристику основних форм роботи з сім’єю.

Висновки (стисле резюме).

В Розділі 2.1. розглядається класифікація технологій соціально-

педагогічної реабілітації людей з обмеженими можливостями; технології

роботи з розумово відсталими дітьми та з дітьми, що мають особливі освітні

потреби; форми роботи соціального працівника з сім’єю яка виховує дитину з

обмеженими можливостями (патронаж, консультація, соціально-психологічний

тренінг).

Тема: «Реабілітація людей з обмеженими можливостями».

Зміст:

1. Зміст реабілітаційної роботи.

2. Структура процесу соціальної реабілітації.

3. Цілі та задачі соціальної реабілітації.

4. Принципи і закономірності соціальної реабілітації дітей з обмеженими

можливостями.

5. Рівні та етапи процесу соціальної реабілітації.

6. Правила реабілітації людей з обмеженими можливостями.

7. Моделі і тактика соціально-реабілітаційної роботи.

Ключові слова: соціальна реабілітація людей із функціональними

обмеженнями, мікрорівень, мезорівень, макрорівень, інтеграція, кризово-

інтервентна модель, проблемно-орієнтована модель, психо-соціальна модель.

Цілі та завдання вивчення розділу.

Успішне вивчення розділу дозволяє:

Мати уяву про реабілітацію людей із обмеженими функціональними

можливостями та їх сімей.

Знати зміст реабілітаційної роботи; цілі та задачі соціальної реабілітації;

принципи і закономірності; рівні, етапи, правила реабілітації людей з

обмеженими можливостями; моделі соціально-реабілітаційної роботи (кризово-

інтервентна, проблемно-орієнтована, психо-соціальна); тактики соціально-

реабілітаційної роботи.

Володіти ключовими поняттями: соціальна реабілітація дітей із

функціональними обмеженнями, мікрорівень, мезорівень, макрорівень,

інтеграція, кризово-інтервентна модель, проблемно-орієнтована модель, психо-

соціальна модель.

Методичні рекомендації до вивчення Розділу 2.2.

При вивченні Розділу 2.2. важливо звернути увагу на структуру процесу

соціальної реабілітації; зміст реабілітаційної роботи; цілі та задачі соціальної

реабілітації; зупинитися на рівнях та етапах процесу соціальної реабілітації;

проаналізувати правила реабілітації людей з обмеженими можливостями.

Для цього зверніться до наступної літератури:

1. Соціальна робота з дітьми та молоддю з особливими потребами.

Робочі матеріали. Запоріжжя. – 26 листопада – 8 грудня 2001.

2. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю з функціональними

обмеженнями. Навчально-методичний посібник для соціальних

працівників і соціальних педагогів / За ред.. проф.. А.Й. Капської. – К.:

ДЦССМ, 2003. – 168 с.

3. Соціальна робота: технологічний аспект: Навчальний посібник / За

ред.. проф.. А.Й. Капської. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. –

352 с.

Навчальний матеріал.

Прочитайте, виділіть основні риси та зробіть схематичний конспект

Згідно з твердженням Всесвітньої Організації Охорони Здоров'я,

традиційна модель захворювання є своєрідною тріадою: етимологія →

патологія → симптом. Відповідно до запропонованого, використовуються

терміни: фізична інвалідність або фізична недостатність для характеристики

стійкого недоліку; нездатність до навчання, труднощі у навчанні, розумова

відсталість, психічна інвалідність, спричинена ураженням головного мозку.

Згідно з Декларацією про права людини (1975, ООН), інвалід – це будь-яка

особа, яка неспроможна самостійно забезпечити повністю чи частково потреби

нормального особистого і соціального життя через вроджені чи набуті вади,

фізичні чи розумові можливості.

У рекомендаціях реабілітаційних програм 44-ї сесії Парламентської

Асоціації Ради Європії від 5 травня 1992 р. інвалідність визначається як

обмеження у можливостях, обумовлене фізичними, психологічними,

сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими бар'єрами,

які не дозволяють людині бути інтегрованою у суспільство і брати участь у

житті сім'ї чи суспільства, як і інші члени суспільства. Саме така термінологія

вважається характерною і рекомендована для практичного використання.

Відповідно до наведених визначень суті інвалідності проектується

соціальна реабілітації дитини з функціональним обмеженням. Реабілітація

передбачає діагностику розвитку дитини з метою своєчасного забезпечення

сім'ї спеціальною допомогою відразу ж після появи перших ознак відхилення у

розвитку дитини.

1. Реабілітація в усіх її видах є результатом впливу на особистість, її

окремі психічні та фізичні функції.

2. Реабілітація є наступним етапом після адаптації. Якщо адаптація

розглядається як пристосування з використанням компенсаторних

здібностей, то реабілітація – відношення, активізація особистості.

Отже, потрібна, опора на адаптивний апарат (філологічний,

психологічний, біологічний, соціальний).

3. Реабілітацію дитини не можна розглядати при відмежуванні її від сім'ї,

яка зобов'язана сприяти розкриттю реабілітаційних можливостей.

4. Соціальна реабілітація – неперервний, але обмежений у часі процес,

протягом якого повинні з'явитися нові якісні характеристики дитини.

5. Соціальну реабілітацію не потрібно розуміти як абстрактну категорію,

вона має свою спрямованість, специфіку для кожного вікового етапу.

Аналізуючи різне ставлення до дітей з обмеженими можливостями,

доцільно виокремити аспекти життєдіяльності дитини, які є найбільш

значущими для розкриття реабілітації як соціального процесу.

1. Ставлення до дефекту дитини може проявлятися в таких категоріях,

як усвідомлення (повне, часткове) чи не усвідомлення, сприйняття чи не

сприйняття (дитиною), пригніченість (стан), адаптація чи дезадаптація,

депривація тощо.