Юркив Я.И. Социальная реабилитация людей с ограниченными возможностями. на укр.яз

Подождите немного. Документ загружается.

Створення ситуації успіху забезпечується відкритою й прихованою

допомогою дорослого. Наприклад, відкрита допомога може виражатися в

застосуванні словесної інструкції, у показі способів передачі образу, у

підтримці, підбадьорюванні: “Давай спробуємо зробити це разом” або “Не

вийде, нічого страшного, можна спробувати ще раз”.

Прихована допомога може бути у вигляді непомітних підказок у

контексті слова, зверненого до дитини. Наприклад: “Саме ти, можеш передати

образ лиса” або “Усім сподобається, якщо саме ти виконаєш цю пісню”.

Використання спеціального обладнання, різноманітних матеріалів для

художньої діяльності дозволяє створювати на заняттях і поза ними особливу

художню атмосферу, у якій найбільш успішно відбувається процес художнього

виховання й реалізуються особистісні потреби й можливості дитини з

проблемами розвитку. У якості такого обладнання може бути: різноманітний

художньо-демонстративний матеріал (репродукції картин художників,

предмети народних художніх промислів, театральні костюми, елементи

декорацій, музичні інструменти й т.ін.). Спілкування з предметами мистецтва

відбувається під керівництвом дорослого, який вміло його організує,

акцентуючи увагу дітей на тих особливостях художньої творчості, які

викликають у дітей почуття захвату, дякуючи гармонії звуків, фарб, форм, а

також бажання й потяг до самостійної художньої діяльності.

“Ситуація успіху” створює й позитивний емоціональний фон у процесі

занять (уроків), які організує соціальний педагог, що сприятливо впливає на

формування у дітей ініціативи, самостійності, вияву інтересу до художньої

діяльності.

Споглядання дітьми культурно-дозвільницьких спостережень за

оточуючою дійсністю, відвідування театрів, музеїв, художніх вистав, огляд

кінофільмів, відеофільмів, телепередач і т.ін.

Привчаючи дітей бачити прекрасне в оточуючому, у мистецтві,

повторюючи їх у естетичних діях, педагог може застосувати методи, які

стимулюють естетичну діяльність дітей, спонукає дітей до активних

практичних дій, пов’язаних як із сприйняттям творів мистецтва та їхньою

оцінкою, так і з участю в різноманітних видах художньої діяльності.

Серед таких методів можна виділити методи стимулювання поведінки

дітей – заохочення, догана, покарання, які застосовуються в різній формі, у

залежності від ситуації, що склалася, від індивідуальних особливостей дитини,

від теми бесіди та ін.

Мета заохочення – спонукати учня краще, цікавіше, активніше

працювати, спрямовуючи свої зусилля на користь самому собі й оточуючим. У

якості заохочення можуть бути: похвала, подяка, нагорода у вигляді

подарованої книги й т.ін. Заохочуючи людей до сумлінності, працелюбства,

настійливості, які необхідні для занять художньо-естетичною діяльністю,

педагог тим самим створює умови для розвитку цієї діяльності. Соціальний

працівник спонукає дитину до індивідуальних проявів в художній діяльності,

переконуючи її в тому, що її діяльність принесе користь і самій собі й

оточуючим.

Заохочення потребують діти, невпевнені у собі й у своїх силах, і ті, які

демонструють успіхи в тій чи іншій діяльності. Для таких дітей дуже

важливими є схвалення, похвала педагога, слова, які вселяють віру в дитину,

надають йому впевненості.

Покарання повинно бути справедливим, що дорівнює тому не

благодійному вчинку, який здійснив учень, спрямований на усвідомлення своєї

провини. По суті воно наближається до методу переконання. Покарання

вимагає від соціального працівника такту й гарного знання індивідуальних і

психологічних особливостей дітей. Воно залежить від віку дітей.

У дошкільному й молодшому шкільному віці мірою покарання може бути

догана педагога, індивідуальне зауваження, зроблене у такій формі, щоб дитині

було зрозумілим його значення, щоб він усвідомив, що його поведінка не

схвалюється.

Кожна людина відчуває потребу в оцінці своїх дій, вчинків оточуючими.

Особливо це важливо для підлітка. Тому педагог використовує метод оцінки.

Оцінка може бути виражена у вигляді бальної відмітки, а може бути у вигляді

вербальних суджень. Вона стимулює художню діяльність, допомагає

формуванню у дитини системи естетичних цінностей, формуванню його

особистості.

Оцінка може бути виражена в прихованій формі, наприклад, соціальний

педагог мімічно виражає схвалення або несхвалення діяльності дитини. Даючи

оцінку, педагог тим самим “піднімає” дитину в її власних очах і в очах її

однолітків (в очах колективу). Для дітей з відхиленнями в розвитку ця

обставина відіграє неабияку роль, вселяючи в них впевненість у власних силах.

Застосування методів навчання й виховання в спеціальній педагогіці

здійснюється з урахуванням специфіки кожної категорії дітей з відхиленнями у

розвитку й забезпеченні їхніх особливих потреб.

При цьому завдання художнього виховання здійснюються в

безпосередньому зв’язку з загальною корекційно-педагогічною роботою

(Н.FНазарова).

Методи навчання й виховання добираються й застосовуються з

урахуванням індивідуальних і вікових особливостей дітей у процесі

спілкування педагога з дітьми на художніх заняттях у дошкільних установах, на

уроках літератури, малювання, музики в школі, а також у процесі інших форм

залучення дітей до мистецтва (в умовах позакласної роботи, у процесі гри й

т.ін.).

Зусилля соціального працівника повинні бути спрямовані на творчий

пошук і постійну розробку спеціальних художньо-корекційних технологій,

призначених для конкретних категорій дітей. Добір усіх елементів цієї

технології повинен проводитися цілеспрямовано, з урахуванням індивідуальних

особливостей дитини, її віку, характеру й ступеня вираженості порушень у

розвитку.

У дошкільному й молодшому шкільному віці найбільш ефективним є

застосування практично дійових методів, тобто таких, як привчання, вправа,

гра, виховні ситуації. Як правило, ці методи застосовуються у поєднанні з

інформаційними методами – бесідою, консультуванням, використанням

прикладів із художньої літератури, кіно, образотворчого мистецтва, музичного

мистецтва й т.ін. Інформація, що повідомляється, повинна спиратися на

коментар самого соціального педагога, на приклади з життя дітей або дорослих.

При цьому слід пам’ятати про те, що поведінка соціального педагога, його

мовлення, вчинки, його особиста зацікавленість, ставлення до того, про що він

говорить, має безпосередній вплив на формування в учнів певних естетичних

правил поведінки, навичок естетичних дій. Оцінка педагогом творів мистецтва

впливає на формування у дітей естетичного ставлення до мистецтва й до

оточуючого, естетичних потреб, інтересів, суджень, оцінок.

У підлітковому віці найбільший ефект дає використання інформаційних і

стимулюючих методів виховання, які спираються на зростання інтелектуальних

і мовленнєвих можливостей учнів.

У цілому завдання педагогічного впливу на дітей з проблемами у

розвитку полягає в залученні дитини до світу мистецтва, формування в неї

необхідних знань і практичних умінь в різноманітних видах художньої

діяльності. Соціальний працівник повинен допомогти скорегувати відставання

в розвитку дитини, стимулювати її самостійні дії, що дозволяють більш вільно

й упевнено почувати себе в соціумі.

Навчаючи й виховуючи дитину, соціальний працівник перш за все

спирається на позитивні тенденції в розвитку особистості, а також на ті

охоронні функції організму, які властиві тій або іншій категорії дітей з

порушеннями розвитку. Стимулювання цих функцій, спирання на них дозволяє

спрямувати зусилля дітей на переборювання відставання у розвитку й вселяє в

них упевненість у власних силах.

Художньо-естетичний вплив здійснюється як розкриття, демонстрація й

передача вихованцю особистісного ставлення соціального педагога до

культурних цінностей, до всього, що його оточує. Від того, наскільки йому

вдасться передати своє ставлення, свої внутрішні переживання, пов’язані з

сприйняттям мистецтва, залежить і поведінка дитини, формування в неї

художньо-естетичних почуттів, емоцій, оцінок.

При доборі методів у роботі з дітьми з різними відхиленнями в розвитку

слід спиратися на можливості дітей, а також на їхні порушені функції.

Найбільший ефект у художньому вихованні й навчанні може бути

досягнений тільки при вмілому, гнучкому використанні соціальним педагогом

методів у їхніх різноманітних поєднаннях. Методи й прийоми, які

застосовуватимуться, повинні бути адекватними порушенню в розвитку дитини

й сприяти корекції вторинних відхилень. У противному разі вони не будуть

дійовими.

Підбираючи відповідні методи й прийоми, соціальний працівник повинен

орієнтуватися не лише на всю групу дітей, але враховувати також індивідуальні

особливості й можливості кожної дитини, її стан, рівень підготовки, інтереси,

художні нахили.

Прочитайте, виділіть основні положення

та зробіть схематичний конспект

Однією з найбільш тривожних тенденцій кінця ХХ століття є стало

неухильне збільшення кількості дітей з проблемами здоров’я, у тому числі

дітей з обмеженими можливостями.

Традиційно надання допомоги дітям цієї категорії в усіх країнах

здійснювалося у формі створення спеціалізованих освітньо-виховних установ,

як правило, інтернатного типу. Однак, у останні десятиліття стало очевидним,

що це призводить до поступового посилення сегрегації й озолюванню дітей з

обмеженими можливостями в суспільстві. Крім того, дуже негативні наслідки

для їхньої соціалізації мають ті обставини, що вони в основному проживають

поза сім’єю, і яка практично не бере участі в їхньому вихованні. При цьому

більшість батьків займає пасивну позицію, цілком покладаючись на

професіоналізм лікарів і педагогів, знімаючи з себе будь-яку відповідальність за

стан і соціальні перспективи дитини.

Приблизно з середини 1970-х років з’явились і стали досить швидко

поширювання, перш за все в економічно розвинутих країнах, підходи до людей

з обмеженими можливостями, у тому числі й дітей, які виражаються поняттям

“інтеграція”. Суть цих підходів базується на тому, що інваліди не є соціально

відокремленими й ізольованими членами суспільства й беруть участь у всіх

видах і формах соціального життя разом і нарівні зі здоровими його членами.

Реальне втілення ідей інтеграції – проблема комплексна й дуже складна

для соціально й економічно розвинених країн. Однак складність полягає не

стільки в тому, що це вимагає величезних коштів (переобладнання суспільних

місць, будівель, транспорту й т.ін.), скільки в необхідності змін свідомості як

самих інвалідів, так і інших членів суспільства. У першу чергу це стосується

тих, хто опиняється в їхньому найближчому оточенні, і, перш за все, сімї.

У нашій країні також намітилися певні тенденції до змін даної ситуації.

Вони виявляються в створенні, головним чином, у великих містах,

спеціалізованих реабілітаційних центрів по роботі з різними категоріями дітей з

особливими потребами та їхніми сім’ями. У таких центрах спільними

зусиллями спеціалістів різного профілю – медиків, психологів, соціальних

працівників, соціальних педагогів та ін. – клієнтам надається комплексна

медична, соціальна, психологічна й педагогічна допомога. Однак провідне

місце при цьому відводиться соціально-педагогічній діяльності.

Значимість її зумовлена тим, що допомога сім’ї, яка пережила стрес

народження дитини з природженими аномаліями, повинна бути не стільки

психологічно глибокою, скільки широкою за охопленням проблем, а також

учасників подій, у число яких входять члени сім’ї, їхні родичі, неформальні

групи підтримки, працівники спеціалізованих (медичних, соціальних,

реабілітаційних та ін.) установ, чию увагу необхідно привернути до проблем

сімї та її потреб. У такій ситуації, до якої сім’я, як правило, виявляється зовсім

непідготовленою, вона потребує допомоги спеціаліста, який зміг би активно

увійти в її конкретну життєву ситуацію, пом’якшити дію стресу, допомогти

мобілізувати внутрішні й зовнішні ресурси всіх членів сім’ї. Таким

спеціалістом, професіонально підготовленим до вирішення такого ряду

соціально-психолого-педагогічних проблем, і є соціальний працівник.

Головна мета соціально-педагогічної діяльності в роботі з сім’єю

дитини з обмеженими можливостями – допомогти сімї осилити важке

завдання виховання й розвитку такої дитини, сприяти її оптимальному

функціонуванню, не дивлячись на те, що є об’єктивний фактор ризику і

вплинути на сім’ю з тим, щоб мобілізувати її можливості для вирішення

завдань реабілітаційного процесу. Інакше кажучи, мета соціального працівника

– сприяти соціальній адаптації сімї в ситуації народження дитини з

функціональними обмеженнями, підвищувати її ситуативно-рольову

адаптованість.

Під соціально-рольовою адаптованістю сімї мається на увазі здатність

членів сім’ї оволодівати новими ролями в поведінці у цілком несприятливій

ситуації.

Рівень соціально-рольової адаптації сім’ї характеризується трьома

основними показниками:

 ставленням до дитини;

 реабілітаційною активністю сім’ї;

 реабілітаційною культурою сім’ї.

Ставлення до дитини – одна з найважливіших характеристик сім’ї, що

визначає її внутрішні ресурси в процесі реабілітації дитини. Ставлення може

бути деструктивними або конструктивним.

Сім’ї, що демонструють конструктивне ставлення до проблем дитини,

не заглиблюються в переживання того, що відбулося, а намагаються змінити

ситуацію й своє ставлення до неї. Природжену або набуту хибу вони не

розглядають як обмеження на шляху особистісного розвитку дитини. Головна

мета в таких сім’ях – пошук шляхів компенсації порушень що є, розвиток

здібностей дитини, терпіння й підтримка в будь-якому навчанні.

Деструктивне ставлення – зявляється в ігнорування патології дитини

або акцентуації на ній.

Ігнорування виявляється в тому випадку, коли батьки не докладають

зусиль і навіть перешкоджають оздоровленню дитини. Подібне ігнорування

патології дитини, і відповідно реабілітаційного процесу, пов’язане з

матеріальною зацікавленістю, а в ряді випадків недостатньою інформованістю

(наприклад, у сільській місцевості), є істинним ігноруванням. Коли під маскою

байдужості або заперечення значимості патології дитини схована акцентуація

на цій проблемі, має місце несправжнє ігнорування.

Акцентуроване ставлення до дитини полягає в тому, що образ життя сім’ї

підпорядкований хворобі, орієнтований на хворобу. Зациклювання на

обмежованості дитини виражається в різноманітних невротичних проявах у

членів сім’ї: тривожність, низька самооцінка, почуття провини й т.ін., які з

часом передаються дитині. Деструктивне ставлення до дитини може

виражатися також у негативізмі, тобто негативному ставленні до нього:

відкритому, коли дитина підлягає жорстокому ставленні до неї, або

прихованому, що виявляється в емоціональному відчуженні.

Під реабілітаційною активністю сім’ї слід розуміти всі зусилля її членів,

спрямовані на оздоровлення, розвиток, соціалізацію дитини. Реабілітаційна

активність сімї вміщує в собі:

1)Fактивність у пошуку джерел медичної допомоги, своєчасність,

послідовність і ретельність у виконанні медичних рекомендацій, підтримка

регулярних контактів з оздоровчими установами;

2)Fактивність педагогічних зусиль сім’ї, їх спрямованість на всебічний

розвиток дитини; пошук і реалізація її компенсаторних можливостей,

самостійне оволодіння необхідними розвиваючими й корекційними

методиками;

3)Fвласне соціальна активність сім’ї, тобто її настійливість у пошуці

джерел підтримки як матеріальної, так і моральної (наприклад, через утворення

груп самодопомоги), прагнення сімї вирішувати конфліктні ситуації, що

виникли, коли переваги надаються життєвій стратегії “той, хто виграє”, а не

пасивній позиції “жертва”.

Реабілітаційна активність сімї може бути оцінена як висока, середня й

низька. Сім’ї з високою реабілітаційною активністю цілеспрямовані,

послідовні, винахідливі й наполегливі у своїх діях. Вони готові знаходити й

використовувати всі можливості для покращання положення. Активність

виявляється за трьома вище перерахованими напрямками. Висока активність –

обов’язкова умова своєчасного й успішного вирішення реабілітаційних завдань.

Сім’ї з середньою реабілітаційною активністю непослідовні,

малоініціативні, у них відсутня всебічність зусиль, почате не доводиться до

кінця.

Сім’ї з низькою активністю займають позицію “жертви”, процес

реабілітації проходить повільно, з великими перервами, характерним є

відтягування відповідальних дій: наступної операції, вступ дитини до дитячого

колективу й ін. Такі сім’ї здатні вирішити завдання реабілітації лише за умови

постійного тиску й контролю із зовні.

Реабілітаційна культура є специфічною системою цінностей, ідей, знань і

навичок, що допомагають вирішувати конкретні завдання реабілітаційного

процесу.

Аксіологічний (ціннісний) компонент реабілітаційної культури складає

принципи філософії незалежного життя, ідеї компенсаторного розвитку,

гуманістичні принципи й цінності.

Незалежне життя – принцип, який покладений в основі моделі

інвалідності, передбачає, що кожен інвалід може брати активну участь в житті

суспільства при наявності альтернатив і вибору, який людина з обмеженими

можливостями може зробити за допомогою соціальних служб, досконалого

архітектурного середовища, досконалими засобами транспорту й т.ін. На

відміну від утриманських позицій прагнення до незалежності – це продуктивна

психологічна орієнтація, що не пропонує відмови від допомоги інших людей

або допоміжних засобів, необхідних для фізичного функціонування, а та, яка

пов’язана з тим, що людина ставить перед собою такі ж цілі, як будь-які інші

члени суспільства, бере на себе ту ж відповідальність.

Ідеї компенсаторного розвитку за Л.Виготським, мають на меті

створення соціальної компенсації фізичного або психічного недоліку дитини,

знаходячи шляхи налагодження соціальних зв’язків із життям. Для цього до

дитини треба ставитися як до нормальної й орієнтуватися в її вихованні не на

недолік або хворобу, а на збереження здоров’я.

Когнітивний компонент реабілітаційної культури сімї дитини з

особливими потребами вміщує знання із різноманітних галузей науки й

практики, що сприяють виконанню завдань реабілітаційного процесу.

До них належать:

 медико-біологічні знання про патологію дитини, її причини й

наслідки; про перебіг і зміст лікування; можливий ризик і ускладнення

в ході лікування та ін.;

 гігієнічні знання про особливості кормління й догляду за дитиною, про

організацію побуту, режиму дня й т.ін.;

 соціально-правові знання про порядок встановлення інвалідності, про

права й пільги з нею пов’язані, про можливі джерела матеріальної

допомоги й т.ін.;

 психотерапевтичні знання про стадії перебігу стресу та його наслідків;

про механізми саморегуляції й методи психотерапії;

 психолого-педагогічні знання про вікові особливості дітей; про

особливі потреби й специфіку розвитку дитини в зв’язку з її

патологією; про можливі поведіннісні відхилення дитини й шляхах їх

долання; про створення ситуації успіху в спілкування й навчанні й т.ін.

Праксіологічний компонент реабілітаційної культури вміщує різноманітні

уміння та навички; психогігієнічні (вміти долати стресові ситуації, справляти

психотерапевтичний вплив на дитину); комунікаційні (вміти налагоджувати

відносини, вирішувати конфлікти в сім ї й з найближчим оточенням);

педагогічні (володіти навичками педагогічної корекції, у тому числі методами