Вісник Бердянського університету менеджменту і бізнесу 2008 №03 (3)

Подождите немного. Документ загружается.

Економіка та управління національним господарством

для подальших розробок стратегічних напрямів

розвитку портовопромислового комплексу.

Література

Чекаловец В.И. Морские порты в системе мо

рехозяйственного комплекса Украины: предложе

ния к стратегическим направлениям развития //

Транспорт.— 2006.— № 12.— С. 63.

Проект закона «О морских портах Украины» //

Транспорт.— 2005.— № 5(329).— С. 34–37.

Чекаловец В.И., Олефир И.М. Транспортно

экономическая характеристика морского торго

вого порта // Розвиток методів управління та гос

подарювання на транспорті.— Вип. 13.— Одеса:

ОНМУ, 2002.— С. 42.

Соицкий И.В. Порт // БСЭ.— 2е изд.— М.,

1975.— Т. 20.— С. 214.

Олефир И.М. Человеческий капитал на транс

порте: нужно менять взгляды и подходы // Транс

порт.— 2005.— № 7.— С. 59.

УДК 330.341

І.А. Сільченко

ІНВЕСТИЦІЙНО^ІННОВАЦІЙНА МОДЕЛЬ РОЗВИТКУ ЯК ЧИННИК

ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ

У статті розглянуто інвестиційно)інноваційна модель розвитку як чинника економічного зростання,

розкрито закономірності впливу інвестицій на науково)технічний прогрес.

Необхідність інтеграції України у світове

високотехнологічне конкурентне середовище

спонукає до пошуку нової інноваційної моделі

розвитку її економіки, джерелом зростання в якій

виступають наукові здобутки та їхнє технологіч

не застосування. Рушійним чинником і виразни

ком досягнення прогресивних змін і становлен

ня відповідного рівня розвитку продуктивних сил

суспільства є активна і цілеспрямована інвестиц

ійноінноваційна діяльність. Економічне онов

лення і зростання зумовлюються насамперед роз

міром і структурою інвестицій, їх цілеспрямова

ністю, якістю і швидкістю здійснення. Розвиток

інвестиційноінноваційної діяльності як засобу

соціальноекономічного зростання полягає у її

позитивному впливі на модернізацію економіки,

підвищення конкурентоспроможності на основі

інтенсивного технічного та технологічного онов

лення. Інноваційна складова інвестування пере

творюється у критичний елемент успіху.

Протягом останнього десятиріччя українські

уряди ставили перед собою завдання перейти до

інвестиційноінноваційної моделі розвитку еко

номіки, яка здатна забезпечити її прискорене

зростання i, відповідно, підвищення соціальних

стандартів, але й дотепер зробити це не вдалося.

Проблемам забезпечення інвестиційноіннова

ційного розвитку як певного підгрунття економіч

ного зростання присвячені теми наукових дос

ліджень українських учених, зокрема О. Амоші,

Е. Бешляги, А. Воронкової, В. Гончарова, М. Іва

нова, В. Кирилова, Г. Козаченко, Ю. Кононова,

В. Масимова, М. Чумаченка.

У фінансовоекономічних дослідженнях інве

стиційноінноваційна діяльність розглядається як

цілісний процес у сукупному прояві двох його

складових частин — інвестицій та інновацій, що

переплітаються та доповнюють одна одну. Інно

вації забезпечують якісні зміни виробництва.

Надання йому новаторських рис шляхом нововве

день унаслідок розвитку знань, появи нових ви

находів, відкриттів, здійснення наукових і науко

вотехнічних робіт, які втілюються в нових тех

нологіях, а відтак призводять до збагачення та

насичення товарного ринку і задоволення ними

зростаючих потреб суспільства

. Оскільки розви

ток виробництва без додаткових вкладень капі

талу неможливий, а кількість інвестиційних ре

сурсів завжди обмежена, то на кожному етапі

економічного розвитку постає питання визначен

ня пріоритетів інвестиційноінноваційної діяль

ності як конкретизації економічної політики у

виборі типу економічного розвитку. На держав

ному рівні задекларовано курс на інвестиційно

інноваційний розвиток економіки, проте інно

ваційні процеси гальмуються цілою низкою

організаційних, фінансових та правових проблем.

Незважаючи на досить високі темпи росту, еко

номіка продовжує базуватися на сировинному та

низькотехнологічному устрої. Ріст ВВП на основі

Вісник Бердянського університету менеджменту і бізнесу № 3(3)2008

впровадження нових технологій складає лише

0,7 % (проти 90 % — у розвинутих країнах світу).

У світовому рейтингу конкурентоспроможності

Україна сьогодні посідає 78 місце серед 117 країн,

опустившись за 2005–2006 роки на 10 позицій.

До істотних проблем становлення інновацій

ної моделі розвитку української економіки мож

на віднести:

— низький рівень державного регулювання

економічних процесів у цілому й інноваційної

діяльності зокрема;

— невідповідність системи органів державно

го управління діючій моделі інноваційного роз

витку економіки;

— значний розрив в обсягах ВВП на душу

населення в Україні та країнах, що стали на шлях

інноваційного розвитку;

— низьку інвестиційну привабливість украї

нської економіки, що зумовлено нестабільністю

політичного курсу, недосконалістю законодав

ства, корупцією i значними обсягами тіньової

економіки;

— відсталу міжгалузеву i галузеву структуру

економіки, високу енергоємність i низьку нау

коємність продукції;

— нерозвинуту інноваційну інфраструктуру,

відсутність сучасних форм i стимулів розвитку

науки.

Завдяки інноваціям стають життєздатними

малі і середні підприємства. Часто вони притяга

ють до себе «розсіяні» підприємницькі таланти і

залучають висококваліфіковану робочу силу, яка

забезпечує випуск продукції поліпшеної якості,

творчий характер і ефективність роботи таких

підприємств.

Активна реалізація інноваційних процесів —

спосіб повернення до життя традиційних видів

економічної діяльності. Він полягає в повторно

му вливанні в них рушійних сил, здатних забез

печити конкурентоспроможність і створити нові

робочі місця за допомогою цілеспрямованого

розвитку всієї технологічної бази. Тут використо

вують цілу низку технологій. Це не тільки елек

троніка, інформаційні технології, засоби гнучкої

автоматизації, нові технології одержання, пере

робки й обробки матеріалів, способи і засоби

економії енергії, а також тип організації, що кра

ще реагує на потреби виробничого процесу і рин

ку, сприяє зменшенню витрат і усуненню «вузь

ких» місць.

Закон України «Про інноваційну діяльність»

визначає її об’єкти, кількість яких надзвичайно

велика. На їх здійснення необхідні величезні

фінансові та матеріальні ресурси, що, як відомо, в

нашій державі обмежені. Упродовж останніх років

основним джерелом фінансування інноваційної

діяльності залишаються власні кошти підприємств,

частка яких у загальному обсязі фінансування ста

новила 84,6 %. Зросли обсяги кредитів майже в

декілька разів. Стосовно причин недостатності

надходжень іноземних інвестицій в інноваційні

проекти, то слід зазначити, що сучасний стан тех

нологічного розвитку виробництва в Україні не

відповідає вимогам створення та функціонування

в ній інноваційної моделі економіки. Переважна

кількість галузей виробництва має низький техно

логічний уклад‚ морально та фізично зношене

обладнання, застарілі технології. Це не забезпечує

конкурентоспроможності продукції та послуг на

зовнішньому і внутрішньому ринках, матеріальних

основ для підвищення життєвого рівня населен

ня‚ його добробуту‚ а також не створює науково

технічні та економічні передумови європейської

інтеграції вітчизняної економіки. Основна причи

на такого стану полягає в низьких темпах іннова

ційної діяльності в галузях виробництва та на

підприємствах.

Відчутним недоліком теперішньої інновацій

ної політики в Україні є намагання проводити її

для дуже широко окресленої інноваційної сфери.

В Україні вже накопичено значний негатив

ний досвід запровадження таких «широких» сис

тем стимулювання у науковотехнологічній сфері.

Попередні спроби введення спеціальних систем

стимулювання науковотехнічної та інноваційної

активності постійно наштовхувалися на інститу

ційну непідготовленість їх впровадження — до

сить швидко надані пільги ставали не стимулю

ючим виключенням, а правилом для багатьох‚ і

починали перевищувати бюджетні можливості

держави‚ що призводило до скасування цих пільг.

Виходячи з того, що ефективні інноваційні

технологічні зміни є головним фактором довго

строкового соціальноекономічного розвитку‚ всі

розвинуті держави мають так звану «національну

інноваційну систему», що являє собою комплекс

інституційних‚ правових та економічних заходів

щодо стимулювання інноваційних технологічних

змін у країні для забезпечення національних стра

тегічних переваг та ефективної міжнародної кон

курентоспроможності як на внутрішньому‚ так і

на зовнішніх ринках

Основними причинами‚ що стримують ко

мерціалізацію науки через інноваційну діяльність‚

є відсутність фінансування та коштів у замовників

науковотехнічної продукції‚ високі кредитні

ставки та великі витрати‚ що пов’язані з нововве

деннями. Інноваційна сфера не стала привабли

вою для вітчизняних та іноземних інвесторів.

Недосконалими є також система управління

інноваційною діяльністю та методи економічного

стимулювання найбільш ефективних напрямків

технологічного розвитку‚ відсутня методологія

визначення технологічних пріоритетів‚ що відпо

відала б ринковим вимогам господарювання.

Усунення причин низького надходження іно

земних інвестицій, в тому числі і в інноваційну

Економіка та управління національним господарством

сферу, потребує удосконалення законодавчої та

нормативноправової бази щодо управління інно

ваційним розвитком виробництва в країні з виз

наченням законодавчих основ прямої та непря

мої фінансової підтримки пріоритетних науково

технічних розробок та суб’єктів ефективної інно

ваційної діяльності, у тому числі ефективних

«лідерів» структурних технологічних змін. Для

цього потрібно:

— удосконалити систему фінансування нау

ковотехнічної та інноваційної діяльності на ос

нові, насамперед, розширення масштабів розвит

ку та фінансового забезпечення програмноцільо

вого управління науковотехнічним розвитком‚

підвищивши частку бюджетного фінансування

програм з цією метою до 50 % і завдяки цьому —

роль ДНТП в економіці країни. Водночас доціль

но зосередити науковотехнічний та ресурсний

потенціал країни на розробці обмеженої кількості

державних науковотехнічних програм (18–20) з

вирішенням, головним чином, науковотехнічних

проблем світового рівня (енерго і матеріалозбе

реження‚ біотехнологій‚ інформатики, імпортоза

мінюючих матеріалів та речовин‚ екології і здо

ров’я людини) ‚ сформулювавши назви відповід

них напрямків НТР та концепцій програм;

— впорядкувати державну звітність та контроль

за результатами інноваційної діяльності, у тому

числі реалізації пріоритетних її напрямків на основі

результатів виконання державних програм і на

прямків міжнародного трансферу технологій з ура

хуванням критеріїв технологічної безпеки країни.

Знижується інноваційна активність підпри

ємств промисловості. Кількість підприємств, що

впроваджували інновації, за підсумками 2006 ро

ку, склала 1118 (11,2 % від загальної кількості), у

2004 р. — 958 (10,0 %), у 2003 р. — 1120 (11,5 %).

Стан інноваційного розвитку економіки краї

ни показує, що розвиток інноваційної діяльності

знаходиться на досить низькому рівні. Більшість

промислових підприємств і організацій середньо

го та великого бізнесу взагалі не впроваджували

і не мають на меті в подальшому реалізовувати

нові інноваційні проекти, що пов’язані із вдос

коналенням вже існуючих технологій та ряду

виробничих процесів.

Технологічна відсталість певних видів еконо

мічної діяльності України зумовлює низьку про

дуктивність праці, високу ресурсо та енер

гоємність продукції. Отже, поряд зі створенням

власних, необхідне залучення сучасних високих

технологій, розроблених в інших країнах, їх

швидке освоєння. У зв’язку з цим дуже важливо

створити сприятливі умови для розгортання інно

ваційних процесів.

Варто застосувати вже випробуваний у бага

тьох країнах метод злиття «нових» і «старих» тех

нологій. Він створить сприятливі можливості для

об’єднання якості і гнучкості, закладених у по

тенціалі нових технологій, із вже досягнутими

перевагами традиційних, що дає змогу знаходити

інноваційні рішення, які найкраще відповідають

потребам і умовам України. Фактично такі тех

нологічні рішення вже існують, ними раніше

скористалася низка країн, які обрали шлях якіс

ного розвитку. Насамперед це стосується високо

розвинутих країн Заходу.

Ефективність впровадження інноваційної

моделі слід оцінювати насамперед за такими кри

теріями, як розмір залучених на фінансування

інноваційних проектів інвестицій, кількість ство

рених у наукомісткій сфері робочих місць, число

функціонуючих у країні інноваційних підпри

ємств та обсяг виробленої ними інноваційної

продукції, рівень міжнародної конкурентоспро

можності підприємств і продукції, розвиненість

інноваційної інфраструктури та ін.

Надходження інвестицій в економіку держа

ви є фактором однозначно позитивним. Звичай

но, внутрішні інвестиції виглядають набагато

привабливіше, ніж зовнішні, адже вони не обтя

жені тими багатьма проблемами і незручностями,

що пов’язані з експансією західного капіталу. Але

факт залишається фактом: сьогодні в Україні (як

і в більшості постсоціалістичних країн) спро

можність акумулювання внутрішніх інвестицій

них ресурсів є значно нижчою, ніж у країнах

Західної Європи чи США. Отже, ми виходимо з

наявних можливостей, які теж мають немало

позитивів. Погіршення інвестиційного клімату в

країні не лише негативно відбилося на внутрішніх

і зовнішніх інвестиціях, а й веде до інвестицій

ного занепаду, що, в свою чергу, ставить під заг

розу реалізацію інвестиційноінноваційної моделі

розвитку в Україні. Світова практика доводить,

що для забезпечення стабільного зростання інве

стиції повинні становити 19–25 % ВВП

. В Ук

раїні ж цей показник протягом трансформацій

ного періоду мав тенденцію до скорочення — з

18,6 % у 1990 р. до 14,7 % у 2003 р. У промислово

розвинених країнах питома вага витрат на наукові

та науковотехнічні розробки у ВВП становить

приблизно 3 %, в Україні — маже втричі менше:

1,23 % у 2004 р., 0,97 % — у 2006 р.

Загальний обсяг прямих іноземних інвес

тицій, внесених в Україну, станом на 1 січня

2007 р. склав 21186,0 млн. дол. США, що стано

вить 125,4 % до обсягів інвестицій на початок

року і складає 454,6 дол. на одну особу. За дани

ми Державного комітету статистики, прямі іно

земні інвестиції станом на 1 січня 2005 р. досяг

ли 8353,9 млн дол., у 2004 році в економіку Ук

раїни було залучено 1,9303 млрд. дол., в той час

як річна потреба в них складала 8–10 млрд. дол.

Попри значні темпи збільшення фінансування на

інноваційну діяльність, вітчизняній економіці для

Вісник Бердянського університету менеджменту і бізнесу № 3(3)2008

переходу на інноваційну модель розвитку нині

потрібні не сотні мільйонів гривень, а десятки

мільярдів доларів. Тільки достатнє фінансове за

безпечення дасть змогу здійснити цей стратегіч

ний напрям розвитку економіки нашої держави.

Серед причин нинішнього згортання інвес

тиційного процесу та уповільнення економіки

аналітики насамперед називають посилення по

даткового навантаження; скорочення майже

вдвічі державних інвестицій; монетарну політику

із суттєвою монетарною складовою інфляції.

За обставин гальмування інвестиційного по

питу природно знижується попит і на інновацій

ний продукт. Лише за 2000–2005 рр. число про

мислових підприємств, які проваджували інно

вації, скоротилося на 45,7 % — з 1491 у 2000 р. до

810 у 2005 р. У 2006 р. інноваційною діяльністю у

промисловості займалося 981 підприємство, пи

тома вага яких у загальній кількості підприємств

становить всього 9,4 %.

Між тим досвід інноваційно активних

підприємств показує, що впровадження інновацій

суттєво впливає на їх економічні показники: по

над 90 % таких підприємств одержали приріст

обсягів випуску, 40 % замінили застарілу продук

цію на нові її види, понад 30 % — знизили мате

ріало та енергомісткість продукції, 25 % — впро

вадили нові технології природоохоронного типу

Інноваційний розвиток гальмується і станом

кадрового наукового потенціалу країни. Вітчиз

няна забезпеченість науковими кадрами з розра

хунку на 1000 чол. зайнятого населення є ниж

чою порівняно із США та Японією — у 2 рази,

Німеччиною та Францією — у 1,7 раза.

Низький рівень оплати праці, недосконалість

системи захисту інтелектуальної власності, не

можливість реалізувати свої творчі здібності обу

мовлюють недостатню мотивацію до інтелекту

альної праці, а відтак впливають на стан іннова

ційного розвитку економіки. Ці ж причини зумо

вили масовий «відплив інтелекту» з України, ме

ханізмів, у тому числі ринкових, здатних створю

вати адекватні стимули для інновацій.

Незважаючи на проголошення інноваційно

го шляху розвитку, дотепер рівень впровадження

інновацій настільки низький, що вплив його не

забезпечує хоч якого більшменш суттєвого зро

стання рентабельності промислового виробниц

тва. Однією з причин такого стану є слабкість

державної політики в науковотехнологічній та

інноваційній сферах, зокрема недоліки у визна

ченні державних пріоритетів і вкрай незадовіль

на ситуація з їх реалізацією.

Високий рівень інноваційності продукції та

її конкурентоспроможності обумовлюється перш

за все пріоритетними, тобто прогресивними з точ

ки зору рівня значущості для піднесення вітчиз

няної економіки, напрямками розвитку науки і

техніки та ефективністю їх реалізації у вироб

ництві. При цьому слід відзначити, що поряд із

затвердженням цих напрямків науковотехнічно

го розвитку, характерних для розвинутих країн

світу, Урядом України схвалена спеціальна про

грама створення та застосування в секторах еко

номіки високих технологій, реалізація якої має

значно піднести технологічний розвиток країни

та забезпечити на цій основі зростання національ

ного багатства і добробуту її населення.

Література

Словник сучасної економіки Макмілана /

Пер. з англ.— К.: Артек, 2000.— С. 195–201.

Пузанова Г.І. Державне регулювання інозем

ного інвестування в Україні // Правова держава:

Щорічник наукових праць інституту держави і

права ім. В.М. Корецького НАН України.

Вип. 9.— К.: «Інюр», 2000.— С. 148–153.

Пересада А.А. Реалізація інвестиційних про

ектів в Україні // Фінанси України.— 2004.—

№ 3.— С. 107.

Чечетов М. Інноваційна складова ринкової

трансформації // Економіка України.— 2004.—

№ 11.— С. 4–14.

Економіка та управління національним господарством

УДК 331

О.П. Сологуб

Л.Г. Цимбалюк

Н.А. Жагріна

ПРОДУКТИВНІСТЬ ЕКОНОМІКИ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ

ДО ЇЇ ВИЗНАЧЕННЯ

У статті розкривається теоретичний зміст категорії продуктивності, її сутність, методологія виз)

начення, система показників обчислення на макроекономічному та регіональному рівнях. Стратегія роз)

витку України в формуванні і удосконаленні ринкових відносин посилює значення пошуку механізмів, що за)

безпечують зростання продуктивності підприємств.

Стратегія розвитку України в формуванні і

удосконаленні ринкових відносин посилює зна

чення пошуку механізмів, що забезпечують зрос

тання продуктивності підприємств. Ця проблема

з теоретикометодичної та практичної точок зору

є багатоперспективною. З одного боку — це питан

ня теоретичних основ продуктивності як складо

вої теорії ринкових відносин. З іншого — питання

практичного втілення продуктивності значно

впливає на ефективність роботи підприємств.

Питання продуктивності можливо розглядати

на макроекономічному рівні, що входить до ком

петенції уряду, міністрів і відомств, на регіональ

ному рівні (областей) та на мікроекономічному

рівні — рівні окремих підприємств певних галузей

матеріального виробництва. Слід відмітити, що

ефективність розвитку регіонів і галузей забезпе

чується високим рівнем продуктивності викорис

тання всіх ресурсів промислових підприємств, у

даному випадку підприємств харчової промисло

вості. Продуктивність економіки України розгля

дається у зв’язку з загальносистемними змінами,

соціальноекономічним реформуванням. Дослі

дження продуктивності економіки базується на

теорії рівняння факторів, їхньої граничної продук

тивності та носіїв доходоутворюючої функції

Продуктивність — це показник ефективності

виробництва, який характеризує випуск продукції

у розрахунку на одиницю використаних ресурсів,

факторів виробництва, співвідношення між обся

гом виробництва та величиною витрат ресурсів на

даний обсяг виробництва. Категорії продуктив

ності найбільш пов’язуються з економічним зро

станням, загаданометодологічною основою яко

го є теорія рівностей послуг факторів виробниц

тва. А методом — виробнича функція

Продуктивність економіки — це системне

поняття, а тому має подвійну природу. Перша —

характеризує її матеріальну сутність як ефект

ресурсовикористання, але не відбиває при цьому

соціальних ознак. Друга сутність полягає в тому,

що вона є носієм соціальноекономічних відно

син і характеризує їх ефективність. Додержуючись

погляду подвійної природи цієї категорії,

віддається пріоритетність її соціальноеко

номічній сутності. У широкому теоретичному

розумінні продуктивність економіки розглядаєть

ся як певна системна категорія, що відбиває ефек

тивність соціальноекономічних відносин стосов

но використання факторів та умов суспільного

відтворення. Такий підхід не відкидає розгляд цієї

категорії в більш звуженому розумінні, з позиції

сучасної ринкової теорії, яка виходить з концепції

рівняння факторів виробництва, їхньої граничної

продуктивності

Методологічні підходи до визначення по

казника сукупної та часткової продуктивності в

постсоціалістичних країнах і в ринковій економіці

західних країн підпорядковані різним цілям і зав

данням. Так, у плановоадміністративній еко

номіці цілями і функціями показників продуктив

ності є суцільний контроль за виконанням пла

нових показників, політичні завдання. В ринковій

економіці — формування інформаційної інфрас

труктури, надання послуг урядовим структурам та

іншим споживачам об’єктивної інформації для

оцінки ситуації на певних ринках.

Методологія визначення категорії продук

тивності повинна забезпечити взаємозв’язок

цього показника у системі показників, які відби

вають ринкові відносини і зміни у рівні якості

факторів, що впливають на рівень і динаміку

продуктивності. Аналізуючи літературні джере

ла з цієї проблеми, можна сказати, що загаль

новизнаною є методологія розрахунків сукупної

продуктивності і продуктивності праці як її ча

сткового показника, що базується на концепції

факторів виробництва. Узагальнюючим показни

ком тут виступає показник сукупної продуктив

ності, який визначається як середньозважений

від часткових, з урахуванням ваги продуктив

ності кожного з факторів.

Слід відмітити, що в міжнародній практиці

та затвердженій концепції України відсутній уні

фікований підхід у визначенні продуктивності,

тому, на наш погляд, доцільно використовувати

Вісник Бердянського університету менеджменту і бізнесу № 3(3)2008

досвід розвинених країн ринкової економіки.

Серед основних методів вимірювання та оцінки

продуктивності використовуються нормативний

метод, багатофакторна модель та багатокритері

альний метод вимірювання результативності

(продуктивності). Методологічні підходи до фак

торного аналізу продуктивності економіки в рин

кових умовах базуються на теорії економічного

зростання, теорії послуг факторів виробництва,

граничної продуктивності праці, капіталу, інших

факторів. На макрорівні для цього використо

вується метод виробничої функції. Часткова (фак

торна) продуктивність визначається через коеф

іцієнти продуктивності.

За ринкових умов, коли обмеженість ресурсів

є її природним явищем, оскільки вони набира

ють товарної форми, категорія продуктивності за

своїм економічним змістом проявляється більш

повносистемно. Тому доцільно ставити питання

про визначення ефективності функціонування

ринкової системи на підставі широкого спектра

показників, а саме: сукупної та факторної (част

кової) продуктивності.

В економічній науці склалося декілька

підходів до визначення проблеми продуктивності.

Це, поперше, точка зору, яка обґрунтовує про

дуктивність як тільки продуктивність живої праці,

обмежуючи її сферою матеріального виробницт

ва. Теоретичною основою такого погляду є тру

дова теорія вартості і дії законів її руху.

Інша точка зору об’єднує погляди, згідно з

якими продуктивність розглядається як сукупна

категорія, яка є носієм систем економічних відно

син і її характеризують показники: продук

тивність праці, капіталу, ресурсів, але тільки на

мікрорівні.

Таким чином, на підставі розгляду вище на

ведених підходів до вивчення продуктивності

можна зробити висновок, що вони тісно пов’я

зані з усією системою економічних категорій.

Пріоритетність та субординаційна структура

їхнього взаємозв’язку і функціонування залежить

від функціонуючої моделі суспільства. Остання в

Україні на сучасному етапі характеризується пере

хідною формою від планової неринкової економі

ки, яка базується на суспільній власності до мо

делі ринкової економіки, її базою є багатоукладна

власність і товарна форма економічних відносин.

Виходячи з понятійного змісту категорії про

дуктивності, методологія повинна забезпечувати

взаємозв’язок цього показника у системі показ

ників, які відбивають ринкові відносини, з одно

го боку, а з іншого, зміни у рівні та співвідношен

ня факторів, які впливають на рівень і динаміку

продуктивності.

В ринковій економіці за наявності різних

форм власності і господарювання об’єктивно

виникає потреба поряд з усередненням величи

ни продуктивності застосовувати так званий «гра

ничний» рівень, який характеризує не скільки

кожен працівник виробив продукції за рік, а на

скільки збільшиться виробництво протягом року,

якщо власник найме на роботу додатково ще

одного робітника.

В країнах з розвинутою ринковою економі

кою застосовують такі показники продуктивності:

1) валовий національний продукт на душу

населення;

2) додана вартість на одного робітника;

3) продуктивність загальних доходів;

4) продуктивність прибутку;

5) обсяг продажу на одного робітника;

6) продуктивність використання праці;

7) продуктивність оборотного капіталу;

8) продуктивність продукції, що випускаєть

ся за робочу годину

Галузеві аспекти вивчення продуктивності

передбачають врахування особливостей організа

ційнотехнічних і природноресурсних потенціалів

у залежності від яких складається той чи інший

рівень факторної чи сукупної продуктивності.

Сучасна теорія рівняння факторів виробництва

передбачає використання багатофакторного підхо

ду до їх аналізу, як найбільш чутливого інструмен

ту економічного аналізу. Таким інструментом вва

жається метод виробничої функції, що визначає

кількісні та функціональні залежності між витра

тами виробничих ресурсів і результатами вироб

ництва. За допомогою такої моделі описуються

кількісні закономірності економічного зростання

в залежності від кількості праці і капіталу.

Ринкова економічна теорія базується на кон

цепції факторів виробництва: праці, землі та ка

піталу. Ефективність при цьому визначається гра

ничними продуктами факторів виробництва за

умови зростання впливу одного фактора і віднос

ної стабільності інших. Вільна конкуренція обу

мовлює рівень граничного продукту праці через

заробітну плату, капіталу — через прибуток,

землі — через земельну ренту. За такою концеп

цією, граничний продукт впливає на рівень до

ходу кожного фактора. Якщо динаміка капіталу

випереджає зростання зайнятості, тоді гранична

продуктивність капіталу падає.

У сучасній економічній теорії розрізняють

первинні і вторинні фактори виробництва. Пер

винні існують незалежно від економічної систе

ми: природні ресурси і людський фактор. До вто

ринних факторів відноситься капітал. Такий роз

поділ факторів обумовлений концепцією, що

кожний із факторів має продуктивність і створює

частку доходу власнику цих факторів. Інші еко

номісти, розглядаючи фактори виробництва, на

зивають два узагальнюючих фактори: людину і

природу, а в конкретній практиці — працю, капі

тал, землю та підприємництво. Праця — це

Економіка та управління національним господарством

діяльність людини, яка спрямована на досягнен

ня певного корисного результату. Капітал — як

накопичені запаси засобів виробництва, що не

обхідні для здійснення виробничої діяльності.

Землю розглядають як у широкому, так і у вузь

кому розумінні. Підприємництво — як особливий

різновид діяльності, за допомогою якого відбу

вається поєднання всіх факторів виробництва з

метою одержання максимального прибутку

До факторів зовнішнього середовища, які

впливають на сукупну продуктивність, відносять:

1) загальнодержавну економічну політику;

2) фінансовобюджетну політику.

Державна економічна політика суттєво впли

ває на продуктивність економіки через широке

коло важелів законодавчого, економічного, адмі

ністративного змісту: нормативних документів,

контролю, регулюючих заходів. фінансових та

пільгових механізмів. До державної політики

відноситься також політика структурних перетво

рень, політика капіталовкладень, здійснення

пільгових послуг для створення економічних умов

через трансферт та комунікації зв’язку, забезпечен

ня паливноенергетичними ресурсами, раціональ

не використання природного середовища, запобі

гання екологічній кризі, страхову діяльність.

На рівні галузей матеріального виробництва

і підприємств важливим фактором зовнішньої дії

на продуктивність можна назвати загострення

конкуренції взаємозамінюваних продуктів. Не

менш важливим фактором продуктивності є знач

не зростання можливості швидкої адаптації до

зміни умов ринку.

На етапі перехідної економіки, коли ще не

зовсім зникають централізованопланові механі

зми управління відтворювальними процесами і

одночасно йде формування ринкових відносин,

актуальною також є дія факторів негативного

впливу, таких як економічна незбалансованість

між відтворювальними фазами, перевага екстен

сивних факторів над інтенсивними.

Розглядаючи більш широко зовнішні факто

ри, що впливають на продуктивність підприємств

харчової промисловості, слід виділити такі:

1) законодавчонормативне забезпечення

економічних інтересів;

2) державна політика та пріоритети забезпе

чення потреб;

3) макроекономічні структурні зміни;

4) структура ринкових форм обміну;

5) політика ціноутворення;

6) податкова політика;

7) державна підтримка розвитку виробницт

ва та обмеження монополізму і недоброякісної

конкуренції;

8) суспільний розподіл праці;

9) взаємодія сукупного попиту та сукупної

пропозиції;

10)співвідношення між особистим спожи

ванням і особистими заощадженнями.

Продуктивність праці у методологічному і

практичному аспектах має самостійне значення і

в цьому дослідженні розглядається у двох площи

нах: як показник сукупної продуктивності еконо

міки регіону і у системі показників продуктив

ності факторів — ресурсів, що впливають на за

гальний показник сукупної продуктивності еко

номіки і продуктивності праці в регіоні. Як сис

тему показників продуктивності праці рекомен

дується використовувати кількісні і якісні харак

теристики витрат праці та її результатів

Узагальнюючим показником ефективності

використання факторів продуктивності на мак

рорівні є абсолютний і відносний вимір співвідно

шення виробленого національного доходу і сукуп

них витрат у грошовому чи трудовому виразі.

До основних показників ефективності відно

сять також показники, що характеризують ефек

тивність використання живої праці, а саме: про

дуктивність праці у грошовому виразі та темпи

зростання національного доходу у розрахунку на

одного зайнятого у народному господарстві, а

також співвідношення між темпами зростання

продуктивності праці та її оплати.

Окрему групу складають показники викори

стання виробничих фондів.

Обґрунтування системи показників продук

тивності капіталу тісно пов’язані з формуванням

та функціонуванням капіталу за його структурою,

формами власності і рівнем інтенсивності регіо

нального накопичення. Пропонується викорис

товувати систему показників продуктивності ка

піталу на макро, мікро та регіональному рівнях

у вигляді двох угрупувань, ще входять до цієї

системи. Одна з них — це показники продуктив

ності капіталу, які відбивають інвестиційні вит

рати на створення та відтворення капіталу як

фактора ресурсу виробництва.

Систему показників продуктивності капіта

лу економіки регіону пропонується розподіляти

на кількісні і якісні показники: капіталу — як

ресурсу, що є передумовою відтворювального

процесу, та групу показників, що характеризують

вплив ресурсів як факторів виробництва на його

продуктивність. Такий підхід має особливе зна

чення для проведення регіональних оцінок ресур

сних потенціалів економіки та співставлень регі

ональних потенціалів, регіональних рівнів про

дуктивності економіки, одержаної за рахунок

відповідних ресурсів.

Для оцінки продуктивності регіональної еко

номіки пропонується використовувати показни

ки часткової (факторної) та сукупної продуктив

ності. Ці показники доцільно доповнювати показ

никами використання регіональних факторів

виробництва, природних та людських ресурсів.

Вісник Бердянського університету менеджменту і бізнесу № 3(3)2008

Вони являють собою як факторні показники ре

гіональної продуктивності (праці, капіталу), так і

сукупної продуктивності регіональної економіки

в цілому. Динаміка і рівень сукупної продуктив

ності поряд з продуктивністю факторною знач

ною мірою залежить від їхнього структурного

складу.

Формально показник економічної ефектив

ності (Е

еф

)

методологічно базується на співвідно

шенні між виробленим національним доходом

(НД) та сумою сукупних витрат (В) чи до обсягу

ресурсів суспільного виробництва (Р):

еф

ЕНДВ/

=Σ

чи

еф

ЕНДP/.

=Σ

Якщо витрати в загальному вигляді склада

ються з амортизації основних виробничих фондів

(А), матеріальних витрат (М), оплати праці (ОП)

і народногосподарських витрат (В), то ефек

тивність виробництва можна записати так:

()

еф

ЕНДФМОПВ/.

=+++

Виходячи з ресурсів: середньорічної вартості

основних виробничих фондів (ф

осн

), середньоріч

ної вартості матеріальних обігових фондів (ф

ов

)

робочої сили (Р

), — продуктивність підприємств

можна виразити такою формулою:

()

фосновп

ЕНДф фР/.

=++

Для визначення продуктивності на різних

економічних рівнях пропонуємо використовува

ти два типи коефіцієнтів продуктивності:

Сукупна продуктивність = Загальний обсяг

виробництва / Загальні витрати

Під загальним обсягом виробництва розумієть

ся весь обсяг виробленої та реалізованої продукції

і послуг, тобто весь вихід з виробничої системи

продукту, який прийнятий ринком, суспільством:

Часткова продуктивність = Загальний обсяг

виробництва / Часткові витрати

(факторно)ресурсні)

Сукупна продуктивність може бути розрахована:

LK M I

++ +

де Р — сукупна продуктивність; О — загальний

обсяг виробництва; L — трудові витрати; K —

капітальні витрати; M — витрати на сировину і

куплені на стороні вироби; I — витрати та інші

товари і послуги

Сукупна продуктивність — це похідна від

середньої продуктивності праці і продуктивності

капіталу (включаючи витрати на сировину і інші

товари та послуги), зважена і скоригована з ко

ливанням цін.

Серед основних методів вимірювання та

оцінки продуктивності у міжнародній практиці

використовуються: нормативний метод; багато

факторна модель та багатокритеріальний метод

вимірювання.

Наявність товарної форми ресурсівфакторів

виробництва зумовлює необхідність приділення

особливої уваги до максимально ефективного їх

використання. Тому замість усереднених величин

існує так званий «граничний» рівень, який ціка

вить фахівців та менеджерів. Він характеризує,

наскільки збільшиться виробництво протягом

року, якщо власник найме на роботу додатково ще

одного робітника. Але, на наш погляд, «гранич

ний» рівень продуктивності має значення лише на

підприємствах з відрядною формою оплати праці

і тому для підприємства з погодинною формою

оплати праці має обмежене застосування.

Виходячи з того, що теоретичні посилки рин

кової економіки пов’язані, насамперед, з різни

ми формами власності та господарювання, об

’єктивно виникає потреба у вивченні того, яким

чином суспільство вирішує завдання: «що», «як»

і «для кого» виробляти.

Продуктивність має місце в будьякому типі

організації, але з переходом до ринкового госпо

дарювання основним стає визначення її на

мікрорівні — підприємствах і галузях матеріаль

ного виробництва.

Система показників продуктивності скла

дається з показників сукупної продуктивності,

продуктивності капіталу, продуктивності праці.

На локальному ринку більше діють показни

ки продуктивності праці. У методологічному і

практичних аспектах продуктивність праці має

самостійне значення. Її доцільно розглядати з

двох сторін: як самостійний показник сукупної

продуктивності і у системі показників факторів,

що впливають на загальніші показники сукупної

продуктивності економіки. Тому пропонується

використання системи показників продуктив

ності праці як кількісної і якісної характеристи

ки витрат праці та її результатів.

На регіональному рівні продуктивність праці

доцільно визначати на підставі індексів натураль

них показників продуктивності через побудову

системи агрегованих індексів продуктивності по

окремих галузях. На локальному рівні доцільно

використовувати показники часткової (фактор

ної) та сукупної продуктивності праці і доповню

вати їх показниками використання регіональних

факторів виробництва, природних та людських

ресурсів.

Регіональні аспекти вивчення продуктив

ності економіки передбачають врахування особ

ливостей природноресурсних потенціалів регі

онів, залежно від яких складається той чи інший

рівень факторної чи сукупної продуктивності. Це

пов’язано з рентними відносинами, тому методо

логічно доцільним є визначення тієї частки про

дуктивності, яка є наслідком ренти.

Економіка та управління національним господарством

У процесі вивчення продуктивності сил завжди

передбачається оцінка природноресурсних потен

ціалів та охорона навколишнього середовища. У той

же час обсяг природних ресурсів досить складно ви

мірювати, оскільки він не є продуктом праці, але

значна її частка включена у виробничий оборот.

У теорії економічного зростання важливе

місце займає фактор часу, який необхідно врахо

вувати у процесі аналізу. До того ж економічний

розвиток відбувається у певному просторі, як і

розміщення продуктивних сил.

Тому продуктивність економіки слід визна

чити у певному територіальному просторі.

Продуктивність у галузях матеріального ви

робництва обумовлена відповідними структурни

ми співвідношеннями між попитом на продукцію

та пропозицією, структурою споживання у дохо

дах тощо. На даному етапі розвитку економіки

України слід також виділяти пріоритетні факто

ри: законодавчонормативне забезпечення плато

спроможності попиту, частку податків у доходах

та інші. Таким чином, фаза споживання має не

абияке значення для створення умов продуктив

ності функціонування виробництва.

Література

Прокопенко И.И. Управление производитель

ностью.— К.: «Техника», 1990.— 319 с.

Енциклопедія корпоративного управління.—

К.: «Корпорація», 2007.— 475 с.

Бондарь И.К. Производительность труда: воп

росы теории и практики.— К., 1991.— 152 с.

Астраускас В. Система показателей произво

дительности труда.— Вильнюс, 1979.— 240 с.

Макконнелл К.Р., Брю С.Л. Экономикс:

Принципы, проблемы и политика. В 2 т.: Пере

вод с английского 11го изд.— М.: Республика,

1992.— Том I.— 399 с.

Теоретическая экономика. Политэкономия /

Ред. Журавлевой Г.П.—М.: «Банки и биржи»,

«ЮНИТИ», 1997.— 485 с.

Скотт Синк В. Управление производительно

стью. Планирование, измерение и оценка, конт

роль и повышение.— М: Прогресс, 1989.— 528 с.

УДК 334.6

І.В. Трикоз

СПЕЦИФІКА ЕКОНОМІЧНИХ ВЗАЄМОВІДНОСИН МІЖ СУБ’ЄКТАМИ СФЕРИ

ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

У статті здійснено аналіз специфіки економічних взаємовідносин між суб’єктами сфери охорони здо)

ров’я, розроблено модель економічних взаємовідносин суб’єктів сфери охорони здоров’я та запропоновано

комплекс заходів, спрямованих на досягнення балансу їх інтересів.

Зацікавленість економікою охорони здоров’я

пов’язана насамперед зі збільшенням вартості

витрат на склад служб даної сфери й обмежених

ресурсів охорони здоров’я відносно швидко зро

стаючих потреб суспільства в медичному забез

печенні. Нові соціальноекономічні умови, обу

мовлені ринковими відносинами, вимагають

більш об’єктивного обліку витрат і результатів

діяльності мережі лікувальнопрофілактичних

установ. Тому раціональна економічна обґрунто

ваність матеріальних і фінансових витрат з метою

максимального задоволення населення в ме

дичній допомозі здобуває особливу актуальність.

Попит і пропозицію на продукцію та послу

ги медичних установ, а також принципи форму

вання ринкових структур сфери охорони здоро

в’я та взаємовідносини між суб’єктами на ринку

медичних послуг розглядали у своїх працях

Н.А. Альошин, І.А. Тогунов, С.А. Столяров,

О.В. Єфімова, М.М. Шутов, В.М. Лобас, Е.В. Дол

галева, Т.М. Каминская та інші.

Мета статті — дослідження економічних

зв’язків між суб’єктами сфери охорони здоров’я.

Для цього необхідно проаналізувати суб’єктну

структуру ринку медичних послуг і виявити спе

цифіку інтересів його суб’єктів; розробити модель

економічних взаємовідносин суб’єктів сфери охо

рони здоров’я; запропонувати комплекс заходів,

спрямованих на досягнення балансу їх інтересів.

Розгляд взаємовідносин суб’єктів сфери охо

рони здоров’я неможливий без визначення по

няття «ринок медичних послуг».

Ринок медичних послуг може розглядатися

як система економічних відносин між людьми,

Вісник Бердянського університету менеджменту і бізнесу № 3(3)2008

яка охоплює такі процеси, як виробництво, роз

поділ, обмін і споживання продукції даного рин

ку. Однак ринок медичних послуг має місце лише

тоді, коли існує потенційна можливість для об

міну. Адже даний ринок визначається наявністю

двох сторін — тієї, яка потребує медичних послуг,

і тієї, яка їх пропонує, тобто наявністю суб’єктів

ринку — необхідних медичних установ, де можуть

здійснюватися реалізація і споживання медичної

послуги або товару, а також наявністю свободи

вибору взаємних пропозицій виробників і спожи

вачів медичних послуг.

Медична послуга — це товар, що має цінність

завдяки своїй здатності задовольняти потреби

людей у підтримці здоров’я.

В свою чергу, ме

дичні послуги, що створюються у сфері охорони

здоров’я, є конкурентними.

Конкуренція як невід’ємний елемент ринку

медичних послуг спонукає досягнення не тільки

якості, але і конкурентоспроможності медичної

послуги.

Інтереси людей у своїх господарських справах

неминуче перетинаються й суперечать один одно

му. Між ними виникає суперництво, або конкурен

ція. Саме конкуренція забезпечує природний

відбір, у якому виживають найсильніші особи.

Конкуренція в сфері охорони здоров’я доз

воляє відкривати нові можливості, а також більш

дешеві способи виробництва товарів і послуг. За

дослідженнями І.А. Тогунова, на існування ме

дичної організації і її успіх на ринку досить силь

но впливають саме конкуруючі фірми.

Кожному

учасникові ринкових відносин повинно бути

цікаво, чи вигідно встановлювати господарські

контакти з партнерами. Виконані роботи, надані

послуги повинні бути оплачені.

На сучасному етапі розвитку сфери охорони

здоров’я можна запропонувати наступну структу

ру ринку медичних послуг (рис. 1).

ни ведуть інтенсивний прийом приватні оздоров

чодіагностичні комплекси, стоматологічні

клініки й кабінети, центри народної медицини.

Багато хто з них бере участь у державних і регіо

нальних цільових програмах з охорони здоров’я.

Однак не всі учасники ринку медичних послуг

здатні самостійно знайти інвесторів для реалізації

своїх перспективних проектів, впровадження

нових технологій, випуск приладів й апаратів.

У схемі ринкових відносин С.А. Столяров ви

діляє чотири групи контрагентів ринку, між яки

ми і реалізуються основні види господарських

зв’язків й економічних відносин:

— до першої групи контрагентів ринку відно

сяться громадяни. Ця група досить неоднорідна

за своїм складом, за функціями, здійснюваними

у процесі реалізації господарських зв’язків в умо

вах ринку;

— друга група контрагентів ринку — медичні

організації всіх організаційноправових форм (ус

танови, ТОВ, АТ тощо) і видів власності (держав

на, приватна, змішана), що беруть участь у реалі

зації складного діагностичного процесу. Наприк

лад, у наданні медичної допомоги у разі захворю

вання партнерами державної поліклініки можуть

бути: стаціонар, консультативнодіагностичний

центр, кафедра медичного інституту, приватний

масажний кабінет тощо. Сюди ж можна віднести

підприємства, що реалізують медичне обладнан

ня, інструментарій, лікарські препарати й інші

матеріальні ресурси праці;

— третя група — фінансовокредитні органі

зації, насамперед банки. В умовах ринкових

відносин роль банківського кредиту, що є одним

із джерел фінансування діяльності медичних

організацій, зростає;

— четверта група контрагентів ринку — це

держава як один з активних і повноправних учас

ників ринку. При цьому слід зазначити, що най

більшу активність держава має в тих сферах еко

номіки, де ринкові відносини недостатньо розви

нені, або їхня дія не приносить належного сусп

ільного результату. Саме такою сферою є охоро

на здоров’я. Держава зацікавлена в залученні

медичних установ і підприємств до виконання

розроблених урядовими органами програм у сфері

охорони здоров’я в цілому і її окремих соціальних

груп, населення. Держава повинна зацікавити

медичні організації у виконанні даних програм,

надаючи їм різні пільги й підтримку.

Л.Є. Ісакова та Р.М. Зелькович пропонують

визначати наступні «ключові фігури» на ринку

медичних послуг: 1) населення (пацієнти); 2) ви

робники медичних послуг першого рівня — лікарі

загальної практики, сімейні лікарі; 3) виробники

медичних послуг другого рівня — лікаріспеціа

лісти, стаціонари; 4) третя сторона — посередник

страховик або інший орган — покупець медичної

допомоги; 5) уряд (як регулятор).

Рис. 1. Структура ринку медичних послуг

(узагальнено автором на основі проаналізованих

матеріалів)

Традиційна підсистема:

- поліклініки

- амбулаторії

- оздоровчо-профілактичні

установи

- лабораторії

- стаціонари

- лікарні

- медпункти

Приватна підсистема:

- діагностичні центри

- приватні клініки

- стоматологічні

кабінети

- центри народної

медицини

Ринок медичних послуг

З рис. 1 бачимо, що приватна медицина ста

ла важливою складовою загальної системи охо

рони здоров’я і, з ростом добробуту людей, ба

жанням населення отримувати якісні медичні

послуги, користується все більшим попитом.

Практично в кожному населеному пункті Украї