Вихованець І.Р. Таїна слова

Подождите немного. Документ загружается.

Хто любіший для болгарів, ніж Георгій Димитров.

(П. Тичина.) О Юрію! Носив на серці ти Швидкий

політ і вже не міг стерпіти Повільних крил, як руху

без мети. (Д. Павличко.) Був серед нас Єгор Хомич

Мовчан — Ну, хто його не знає на Вкраїні? (М. Ри-

льський.) Отож народ грецьке ім'я Георгій переробив

по-своєму і облюбував собі найменування Юрій. Про

неймовірні пригоди з іменем Георгій розповідає пи-

сьменник Григір Тютюнник у повісті «Коріння»: «Ко-

ли народився Григорій — це було 6 травня 1920 ро-

ку,— його вирішили назвати Георгієм, або ж, як у нас

кажуть, їгором. Назвали. І послали Федота Йосипо-

вича Буденного, Григорієвого діда по матері, запи-

сати онука в сільраду». Знаєте, про кого йдеться у

цьому уривку з повісті? Не знаєте?! Про Григорія

Тютюнника, автора знаменитого роману «Вир»...

А далі сталося таке: «Коли ж нарешті доплуганився

туди, куди його було послано, то вже не тямив, як зве-

лено йому записати онука. Став пригадувати — не

пригадується, то сказав секретареві: «Пиши Гриць-

ком. Воно, мо', й не так, як казали, зате просто,

по-нашому!» І став Георгій Тютюнник, якого навіть

мати не розучилася й досі називати Горею,— Гри-

горієм. Про дідову витівку довідалися аж тоді, коли

1935 року брали у райзагсі довідку про народження,

щоб хлопець міг учитися в зіньківськш десятирічці».

Ось як дідусь дав нове ім'я в українській літерату-

рі — Григорій Тютюнник.

Вас має зацікавити питання: як виникли імена?

Яке слово є вихідним — звичайне слово чи власне

ім'я?.. Спочатку було слово звичайне, а тоді ним

почали називати людей. Власні імена народилися

від звичайних слів. Якщо так, то імена Іван, Андрій,

Петро, Віктор, Олександр, Галина, Олена, Ольга

та інші колись щось позначали. У слів звичайних,

від яких походять імена, було значення. Що ж озна-

100

чали деякі наші імена, коли вони були не іменами

і спокійно жили в якійсь країні серед багатьох

слів? Аж доки стали з них імена? Пізніше ж — як

імена — вони примандрували до нас. Серед наших

імен є багато таких слів-мандрівників.

Ось усім знане ймення Іван. Воно з'явилося

у стародавній Іудеї. Звучало як Yochanan, Yahocha-

nan (Йоханаан) і означало «Ягве (бог) змилосердив-

ся, Ягве (бог) помилував — тобто божа благодать,

дар богів». Через багато-багато літ давньоєврейське

ім'я Йоханаан, помандрувавши по світах, невпізнан-

но змінилося, стало Іоанном. У такому вигляді воно

й потрапило на Русь, де перетворилося на ім'я Іван.

Його первісне значення, звичайно, забулося. Воно

стало тільки іменем для вирізнення людини з-поміж

інших людей. Стало настільки звичним, що багато хто

вважає його таким українським, російським... Це дав-

ньоєврейське ім'я зайшло майже в кожну країну і так

видозмінилося, що й важко його видозміни об'єднати

у щось споріднене. Порівняйте польське, чеське і

словацьке Ян, білоруське Янка, італійське Джованні,

французьке Жан, англійське Джон, німецьке Йоганн,

грузинське Воно, вірменське Ованес, естонське

Юхан...

У стародавній Іудеї, давній Греції та Римі, як

і в інших країнах, мовці брали якесь слово і робили

його іменем людини. За певних умов таке ім'я запози-

чали інші народи. Давайте побачимо, що означали

найпоширеніші тепер на Україні імена. Було грецьке

слово andreios «мужній, хоробрий» — і стало іменем

Андреіос, а потім нашим Андрієм. Ім'я Дмитро ви-

росло з грецького Demitrios (це був присвійний

прикметник до Demeter і стосувався Деметри — у

грецькій міфології богині родючості та хліборобства),

Євген — з грецького eugenes «благородний, шляхет-

ний», Олександр — з грецьких слів аіехб «захищаю»

101

Edited by Foxit Reader

For Evaluation Only.

і апег (родовий відмінок andros) «чоловік», тобто

«мужній оборонець, захисник людей». Римляни мали

слово victor «переможець», а потім зробили його іме-

нем Віктор. У них було vitalis «життєвий», з якого

вийшло наше Віталій. З римського Sergius походить

українське Сергій. Можливо, тут допомогло слово

servus «служитель». До поширених належать імена

Ігор і Олег. Пригадуєте київських князів на це

ймення? Найменування Ігор і Олег скандінавські.

Слово Ігор — це видозміна скандінавського імені

Ingvarr, що сформувалося з Ingvio «бог достатку» і

varr «охороняти, захищати». Ingvarr означало «охо-

ронець, захисник Інгве». А ймення київського князя

Олега, що збирався відомстити нерозумним хоза-

рам? Що означало воно? Воно походить від скан-

дінавського Helgi і означало колись «святий, свя-

щенний». Закінчимо чоловічі найменування сло-

вами, що звеличують або вказують на твердість

характеру. Це Максим, який народився від латинсь-

кого прикметника maximus «найбільший», і Петро,

в основі якого маємо грецький іменник petra «скеля,

камінь».

Було вже згадано, що поширеними є тепер жіночі

імена Ірина, Марина, Наталія, Олена, Ольга, Тетяна,

Алла, Валентина, Вікторія, Ганна, Інна, Оксана,

Юлія. Що вони означали колись? Тут багато ман-

дрівників давньогрецького походження. Ось вони:

Ірина і паралельне ймення Ярина походить від еіге-

пе «мир, спокій», Олена — від грецького імені Helene,

Helena (воно у свою чергу, напевно, має своїм

попередником слово hele «сонячне світло» або helene

«смолоскип»),

Алла

—

можливо,

від

alle «інша, дру-

га, наступна». Чарівне ім'я Оксана. Походить від

давньогрецького хепіа «гостинність» або xenios (жі-

ночий рід хепіа) «чужий, чужоземний». І хочеться

наприкінці цього переліку жіночих імен грецького

102

пг ІІ»о -

ЕЛЯ

походження згадати чарівне Галина. Це ймення

народилося від давньогрецького слова galene «спо-

кій, тиша; штиль на морі, тиха погода». Слово давнє

звучало ніжно тишею, спокоєм... А тепер імена жіночі,

що прийшли з латинської мови. Ймення Марина

походить від marina «морська», Наталія — від nata-

lis «рідний», Тетяна — від латинського Tatius —

імені сабінського царя (можливо, латинське ім'я від

грецького tatto «установлюю, призначаю»), Вален-

тина — від чоловічого імені Валентин, яке походить

від латинського прикметника valens (родовий відмі-

нок valentis) «сильний, здоровий, міцний». Вам, оче-

видно, подобається ім'я Вікторія. В одинадцятитом-

ному тлумачному словнику української мови знайде-

мо іменник вікторія у значенні «перемога». І власне

ім'я, і загальна назва походять від латинського

слова victoria «перемога». Ще про два жіночих імені

латинського походження. Латинське слово іппо «пла-

ваю» дало ймення Інна. А ім'я Юлія утворено від

Юлій, що походить від латинського імені Julius.

А латинське ім'я веде до давньогрецького прикмет-

103

ника ioulos «кучерявий». З інших країв і мов прилину-

ли імена Ольга і Ганна. Перше ймення перегукується

із староскандінавським Helga, а від власного імені

приходимо до слова heila «свята». А ім'я Ганна похо-

дить від давньоєврейського імені Channa. ТІого пер-

шокорені заховано у слові chanan «він був милости-

вий, виявляв ласку». Що не ймення — то інші його

шляхи-дороги...

У народній пісні і поезії імена людей гучать

дзвінкоголосе і, омузичені, линуть до серця. Красиві

ймення народжують пестливі форми, які, мовби спі-

ваки та музиканти, створюють різнокількісні ансамб-

лі. Ось яким ансамблем пестливих слів керує голов-

ний диригент Надія: Надя, Надійна, Надієнька, На-

дієчка, Надійця, Надюня, Надюнька, Надюся, Надю-

сенька, Надюсечка. Не менше ніжних учасників

підібрало собі і чарівне ім'я Михайло: Михайлик,

Михайличок, Михайличко, Михайлонько, Михайло-

чко, Михайлуньо, Михалик, Михальо, Михась, Ми-

хасик, Михасьо, Мишко, Мишуня. І треба підібрати

один з варіантів до ладу. Послухайте, як про це

розповідає Юрій Яновський: «Чому його називали

Мишунею? Та тому, що ніяке інше ім'я до нього

не пасувало — ні Михайло, ні Мишко, ні Михась.

Лише — Мишуня».

РОЗПОВІДЬ СЬОМА

НА МЕРИДІАНАХ ЕНКО І УХ

Що це за ЕНКО і УК? Можливо, щось таємниче,

незвичайне? Ні, знане вам усім. Подумайте... Прави-

льно. Дехто відразу відгадав: це українські прізвища

на -енко і -ук. Вони — не звичайні прізвища, бо

з дивними ознаками. Тому і ставимо поряд з ЕНКО

і УК географічні меридіани. Навіщо, скажете ви,

тут географія?! Спробуємо відповісти.

Пригадаймо прізвища українських радянських

письменників із суфіксами -енко і -ук. Ось ряд пріз-

вищ на -енко: Олександр Довженко, Олесь Донченко,

Оксана Іваненко, Олександр Ільченко, Ліна Костен-

ко, Терень Масенко, Іван Микитенко, Василь Симо-

ненко, Семен Скляренко... І ряд на -ук: Роман

Іваничук, Володимир Лучук, Валеріан Поліщук, Бо-

рис Харчук... Суфікси -енко і -ук дають багато

цінної інформації. Прізвище з -енко звичайно вказує

на вихідців із північно-східних чи східних областей

України, а прізвище на -ук — з південно-західних об-

ластей. Здавалося б, хіба під силу якомусь суфіксові

визначати на величезних просторах нашої країни

рідний край людини?! Виявляється, що під силу!

Отож прізвища Іваненко, Петренко, Кравченко,

Іванюк, Петрук, Кравчук і подібні є найтиповішими

українськими прізвищами. Якщо вони й трапляють-

ся в. інших народів, то переважно як українські

за походженням. Прізвища з суфіксом -енко пе-

реважають у східній частині України, а прізвища

з суфіксом -ук охоплюють значну частину правобе-

режної України. Поділяючи територію України на

дві частини, названі суфікси збігаються за своєю

функцією. Вони колись виражали значення «син».

Наприклад, Іваненко означало «син Івана». Те саме

105

значення мало прізвище Іванюк. Потім прізвища

закріпилися як родова назва, яка передається на-

щадкам.

Наші прізвища виникли порівняно недавно. Зга-

даймо часи Київської Русі, коли навіть князі мали

тільки імена. Князі Олег, Володимир, Святослав...

Або літописець Нестор... Поступово, десь із 13 століт-

тя, до імен додавали назви, які, найімовірніше, ста-

вали індивідуальними прізвиськами, бо не стосува-

лися нащадків. І лише наприкінці 18 — на" почат-

ку 19 століття в усіх верствах української суспіль-

ності закріпилися постійні родові прізвища. До того

ж визначальними для українських прізвищ стали

суфікси -енко і -ук.

Як утворювались прізвища з суфіксом -енко?

Суфікс -енко спочатку прилучався до батьківського

імені, а отже, виражав стосунки між батьком і

сином. Він позначав сина: Андріенко, Антоненко,

Борисенко, Василенко, Гарасименко, Гордієнко, Да-

виденко, Денисенко, Дмитренко, Карпенко, Климен-

ко, Кононенко, Костенко, Кузьменко, Лук'яненко,

Максименко, Микитенко, Остапенко, Петренко, Про-

копенко, Самійленко, Тимошенко, Федоренко, Хомен-

ко, Юхименко, Якименко, Яковенко. В українців

найпоширенішим, особливо популярним було ймення

Іван. Тому від імені Іван та його варіантів походить

ряд прізвищ на -енко, наприклад: Іваненко, Іван-

ченко, Іванисенко, Іващенко, Яненко. Активно утво-

рювалися прізвища з цим суфіксом від чоловічих

імен Андрій, Василь, Гаврило, Гарасим, Данило,

Дем'ян, Клим, Матвій, Павло, Петро, Роман та

інших. Пізніше виникали прізвища на -енко і від

жіночих імен: Галенко, Катренко, Марусенко, Мот-

ренко, Оленченко, Стешенко, Варченко.

Суфікс -енко став оформлювати українські пріз-

вища від інших слів. Коли ми назвемо такий ряд пріз-

106

KVXAP

'BIB4YR

ЕНКО

вищ, як Біленко, Босенко, Гаркавенко, Гніденко,

Горбенко, Діденко, Довбенко, Жиленко, Жученко,

Зайченко, Зубенко, Корженко, Коротченко, Кучерен-

ко, Лисиченко, Лісовенко, Масленко, Носенко, Ор-

ленко, Осадченко, Півненко, Рибченко, Риженко, Ру-

денко, Рябенко, Рябченко, Саленко, Сліпченко, Тов-

стенко, Хитренко, Холоденко, Шрамченко, Щербатен-

ко, то неважко здогадатися, що вони походять від

прізвиськ батьків.

Люди звертали увагу на батькове заняття, його

професію, посаду. Тому маємо прізвища Бондаренко,

Вівчаренко, Гончаренко, Кравченко, Кухаренко, Куш-

ніренко, Лимаренко, Майстренко, Мельниченко, Мі-

рошниченко, Пастушенко, Писаренко, Рибальченко,

Тесленко, Ткаченко, Чередниченко, Шаповаленко.

Вказували прізвища з -енко також на національну

належність батька: Литвиненко, Німченко, Татарчен-

ко, Турченко, Шведенко. У прізвищах знаходимо

відомості про місцевість, звідки походив перший но-

сій прізвища, або інші ознаки: Миргородченко (з Мир-

города, який оспівав у своїх творах М. В. Гоголь),

107

Охтирченко (з Охтирки), Волощенко (тобто «син во-

лоха») тощо.

Вдачу суфікса -енко немовби наслідує суфікс

-ук. Він також утворює прізвища від імені батька:

Андрійчук, Антонюк, Борисюк, Власюк, Гаврилюк,

Гнатюк, Гордійчук, Данилюк, Дем'янчук, Захарчук,

Кондратюк, Костюк, Лазарук, Левчук, Максимчук,

Мартишок, Марчук, Микитюк, Михайлюк, Назарук,

Панасюк, Романюк, Семенюк, Тарасюк, Федорук,

Юрчук. І знову ж народжено тут багато прізвищ

від поширеного чоловічого імені Іван та його варі-

антів: Іванюк, Іванчук, Івасюк, Іващук, Іваній-

чук, Іваничук. Далі йдуть утворення від імені мате-

рі: Варчук, Горпинюк, Катеринюк, Маланюк, Па-

расюк, Фещук, Химчук. А потім прізвища від назви

професії батька (Бондарук, Вівчарук, Гонтарук, Ко-

валюк, Ковальчук, Кравчук, Кушнірук, Мельничук,

Ткачук, Чабанюк), його службового або соціально-

го становища (Козачук, Присяжнюк, Шкільнюк),

від прізвиськ батьків (Баранюк, Годованюк, Зуба-

тюк, Мізернюк, Моторнюк, Сліпенчук), від назви

національності предка (Литвинюк, Німчук, Цига-

нюк, Шведюк), від назв місцевості (Волинюк, Залі-

щук, Поліщук) та інших.

А тепер варто вказати конкретніше, де найбільше

зустрічаємо прізвищ на -енко і -ук. Скористаємося

даними, які наводить Ю. К- Редько у книжці «Сучасні

українські прізвища». Найчисленніші прізвища з су-

фіксом -енко у східній частині нашої республіки,

у тринадцяти областях: Чернігівській (31,1 %),.Чер-

каській (29,3 %), Донецькій (27,7 %), Кримській

(27 %), Полтавській (26,5 %), Київській (25,8 %),

Харківській (25,4 %), Кіровоградській (25,3 %),

Сумській (25 %), Херсонській (26,8 %), Вороши-

ловградській (23,3 %), Дніпропетровській (22,7 %),

Запорізькій (21,6 %). Учений зазначає, що в серед-

108

ньому четверта частина всього українського населен-

ня цих областей має прізвища на -енко. А як же

поводиться у прізвищах суфікс -ук — західноукраїн-

ський побратим східноукраїнського суфікса -енко?

Прізвища на -ук перше місце з-поміж усіх прізвищ

українців посідають у Ровенській (38,5 %), Волин-

ській (33,6 %) та інших областях '.

Отже, на Україні можна виділити меридіани з

£Я/СО-прізвищами і У/С-прізвиіцами. А чи є щось

подібне в інших народів? Звичайно, є! Прізвища по-

дібної за функцією будови, але іншого звучання,

існують. Ви уже знаєте, що суфікси -енко, -ук у

прізвищах Антоненко і Антонюк, Борисенко і Бори-

сюк, Даниленко і Данилюк та інших спочатку вира-

жали значення «син». Українським прізвищам Анто-

ненко, Антонюк, Борисенко, Борисюк, Денисенко,

Денисюк відповідають російські прізвища Антонов,

Борисов, Денисов, де суфікс -ов виконує ті самі

функції, що й українські -енко і -ук. Тобто він пов'я-

заний із значенням «син». Це значення особливо

чітко виявляється в германських мовах. Наприклад,

по-німецьки син — «зон» (Sohn), і через те в німець-

кій мові типовими є прізвища, що закінчуються на

«зон» («сон»): Йогансон, Юргенсон. У німецькій

мові значення «син» можна передати й економніше,

за допомогою кінцевого с (Даніель-с, Юрген-с), який

витісняє з прізвищ «зон» («сон»). У Норвегії і

Данії закріпилася видозмінена германська форма

«сен»: Йогансен, Ларсен, Педерсен. Помандруймо до

інших мов. Візьмімо грузинські прізвища Амірана-

швілі, Бараташвілі, Гурамішвілі, Джавахішвілі, Па-

ліашвілі. Грузинське «швілі» у прізвищах також

означає «син». Така сама роль і вірменського «ян»:

Див.: Редько Ю. К- Сучасні українські прізви-

ща.— К.: Наук, думка, 1966.— С. 195—198.

109

Акопян, Арутюнян, Ісаакян, Петросян, Туманян, Ха-

чатурян. Значеннєвими відповідниками українських

-енко і -ук є турецьке «оглу»: Ахмет-оглу. Ви, напев-

но, подумали, що елемент із значенням «син» має

стояти у кінці слова-прізвища. Ні, це не обов'яз-

ково. У деяких мовах він перебуває на початку

слова, є префіксом. У шотландських прізвищах Мак-

Доуелл, Мак-Дугалл і подібних префікс «мак» ви-

конує таку ж роль, як і українські -енко і -ук,

російське -ов, грузинське -швілі, вірменське -ян та ін-

ші засоби, тобто стосується значення «син».

Багато на світі мов. У різних народів вони неодна-

кові, проте мислення людей збігається. Це виявляєть-

ся навіть у прізвищах. Прізвища формувалися в

той самий спосіб. Іноді видається, що люди неначеб-

то збиралися з усіх усюд на раду і домовлялися

про спільні дії. Бо дивує однаковий підхід багатьох

народів до творення прізвищ. Якщо українець хотів

відзначити, що дитина є сином свого батька, то

використовував у прізвищах суфікси -енко або -ук.

Росіяни брали для таких потреб суфікс -ов. Гру-

зини вдаються до -швілі, вірмени — до -як. Шот-

ландці мають початкове мак-. Поняття «син свого

батька» закріплювалося мовами світу по-різному.

Але спосіб мислення у людей подібний.

РОЗПОВІДЬ ВОСЬМА

ЧИ ЗНАЛИ СТАРОДАВНІ ГРЕКИ

ПРО КІБЕРНЕТИКУ?

А й справді, чи знали вони про кібернетику?

Скажете: дивне запитання! Мовляв, хіба може так

статися, що одна з наймолодших наук... і поряд

стародавні греки?! Це якесь непорозуміння. Такого ж

не може бути. А все ж... Помандруймо углиб віків.

Розпочнімо мандрівку від наших днів. Що нам історія

розкаже? Послухаймо її.

Кібернетика народилася після другої світової вій-

ни. Це порівняно недавно. Ще збереглися в пам'яті

фахівців особливості становлення цієї науки. Відо-

мий нам і її творець — американський учений Нор-

берт Вінер (1894—1964). У таких випадках цікаво

прислухатись до висловлювань самого засновника

кібернетики. Особливо його міркувань про те, як

він шукав слова для найменування нової науки.

Адже буває, що видатний учений довго й наполегли-

во йде до свого відкриття. Йде неповторними шля-

хами. Потім так само довго і наполегливо підбирає

назву для нового явища. Розшукує жадане слово в

рідній мові. Не знаходячи цього слова в рідній мові,

продовжує пошуки далі. Звертається до словесної

скарбниці інших мов. Шукає невтомно — і нарешті

пошуки увінчуються успіхом. Слово знайдено! Ве-

лике щастя — відкриття нового в науці. Не менше

щастя — підібрати для нового явища найвідповід-

ніше слово.

Пошуки потрібного слова — справа нелегка. Ось

як розповідає засновник кібернетики Норберт Вінер

про наукову долю слова кібернетика: «Таким чином,

чотири роки тому група вчених, що об'єдналися

навколо д-ра Розенблюта і мене, уже розуміла прин-

111

ципову єдність ряду завдань, у центрі яких пере-

бували питання зв'язку, керування і статистичної

механіки, і до того ж як у машині, так і в живій

тканині. Але нашу працю утруднювала відсутність

єдності в літературі, де ці завдання трактувались,

і відсутність спільної термінології або хоча б єди-

ної назви для цієї галузі. Після тривалого обмірку-

вання ми дійшли висновку, що вся існуюча терміно-

логія так або інакше надто однобока й не може сприя-

ти належною мірою розвиткові цієї галузі. За прикладом

інших учених нам довелося придумати хоча б один

штучний неогрецький вираз для усунення прогалини.

Було вирішено назвати всю теорію керування і зв'яз-

ку в машинах і живих організмах кібернетикою, від

грецького слова kybernetes, тобто «керманич». Ви-

бираючи цей термін, ми тим самим визнавали, що

першою значною працею про механізми із зворот-

ним зв'язком була стаття про регулятори, опубліко-

вана Кларком Максвеллом у 1868 p., і що слово

«governor», яким Максвелл позначав регулятор, по-

ходить від латинського перекручення слова kyberne-

tes. Ми хотіли також відзначити, що суднові рульові

112

машини були справді одними з найперших добре

опрацьованих пристроїв із зворотним зв'язком» '.

Дещо пізніше американський учений доповнив свої

міркування: «До недавнього часу не існувало слова

для вираження цього комплексу ідей, і, намагаючись

охопити всю галузь одним терміном, я відчув себе

вимушеним винайти його. Звідси термін «кіберне-

тика», який я утворив від грецького слова kyberne-

tes, або «рульовий», «керманич»,— те саме грецьке

слово, від якого ми зрештою утворюємо слово «gover-

nor» («правитель»). Між іншим, згодом я виявив, що

цей термін був уже вжитий Андре Ампером стосовно

політичної науки і був уведений в іншому контексті

одним польським ученим, до того ж два цих вживання

стосуються першої половини 19 століття»

У висловлюваннях Норберта Вінера звернімо ува-

гу на прізвище французького фізика і математика

Андре-Марі Ампера, одного з основоположників

електродинаміки. Норберт Вінер зазначає, що він до-

відався про вживання слова кібернетика Андре-Марі

Ампером ще в першій половині 19 століття, але в

соціологічному плані. Виявляється, Андре-Марі Ам-

пер вжив це слово 1834 року у творі «Нарис філосо-

фії наук», де виклав розроблену ним класифікацію

сучасної йому науки. Французький учений у «Нарисі

філософії наук» терміном кібернетика назвав неісну-

ючу на той час науку про керування суспільством.

Отже, за понад століття до Норберта Вінера слово кі-

бернетика почало завойовувати собі місце в сім'ї слів

науки. А може, воно вживалося й раніше? Припус-

В и н е р Н. Кибернетика, или управление и связь в

животном и машине.— М. : Советское радио, 1958.—

С. 23—24.

В и н е р Н. Кибернетика и общество.— М. : Изд-во

иностранной литературы, 1958.— С. 29.

113

тимо, у стародавніх греків? І для позначення нау-

кового поняття? Це ж їх слово.

Ви скажете: знову автор навертає нас до неправ-

доподібної думки. Ні, в автора таких намірів нема.

Нехай нам історія підкаже. А було так. Ще в сиву

давнину, десь двадцять три століття тому (тобто

задовго до французького фізика і математика Андре-

Марі Ампера), слово кібернетика вживали. Присто-

совували його для вираження наукового поняття.

Уперше це зробив давньогрецький філософ Платон.

Термін «кібернетика» він увів для позначення мис-

тецтва керування.

Отже, слово кібернетика веде свій родовід від

давньогрецького слова kybernetike. Воно спочатку

мало конкретне значення «мистецтво керувати ко-

раблем». Но основі цього значення виникло переносне

значення «мистецтво керування». Пізніше слово не-

,мов завмерло на тисячоліття, чекаючи нових днів.

І в 19 столітті французький фізик і математик Андре-

Марі Ампер застосував цей термін на означення

неіснуючої ще за тих часів науки про керування

суспільством. А потім... Норберт Вінер. Це вже у наш

час, приблизно сорок років тому. Норберт Вінер на-

дав слову кібернетика нового термінологічного зна-

чення. За Норбертом Вінером, кібернетика — наука

про керування і зв'язок у машинах і живих організ-

мах. Офіційною датою народження кібернетики як

науки вважають 1947 рік, коли побачила світ книга

Норберта Вінера «Кібернетика». З того часу це

слово-неологізм встигло поширитись у багатьох мо-

вах світу. Примандрувало воно й до нас і закріпи-

лося в мові. Кібернетика як наука про загальні

закони одержання, збереження, передавання й пе-

ретворення інформації у складних керуючих системах

бурхливо розвивається. Тому і слово кібернетика

живе активним життям. Стало настільки звичним,

114

що ми не задумуємося над його походженням, склад-

ними шляхами-дорогами.

Увійшовши до української мови, слово кіберне-

тика живе активним життям. Широке застосування

кібернетичних методів у різних сферах привело до

виникнення понять кібернетика технічна, кібернетика

економічна, кібернетика біологічна, кібернетика ме-

дична та інших. Методи кібернетики успішно вико-

ристовує мовознавство. Цей науковий напрям нази-

вається математичною лінгвістикою. Про поши-

реність слова кібернетика свідчить створення на

Україні двотомної «Енциклопедії кібернетики» і

«Словника з кібернетики».

Та повернімося до запитання у заголовку цієї роз-

повіді: чи знали стародавні греки про кібернетику?

Ви переконалися, що дещо знали. Адже народилося

слово кібернетика у Стародавній Греції. Та, звичай-

но, не знали стародавні греки цього слова у його

сучасному вжитку. У стародавні ж часи не було

кібернетики як науки про керування, зв'язок і пере-

робку інформації. Така наука могла бурхливо розви-

нутися ллше у вік науково-технічного прогресу.

РОЗПОВІДЬ ДЕВ'ЯТА

ДВА КОЛЬОРИ, ДВА КОЛЬОРИ І БІЛЬШЕ

Як гарно на квітчастому лузі раннього літа!

Зачаровано вбираєш зором багатобарв'я кольорів:

і ніжну зелень трав, і переливне буяння квіту, і каз-

кові бризки сонця. У серці зринає спів красі рідної

природи і... сум. Як зберегти оцю красу, нерідко

отак ненароком і бездумно понищену?! Бо людині

необхідний зв'язок із богинею-природою. Подивіться

на чари буйноквіття, почуйте волання трави і дерев.

І все зробіть, щоб нащадкам усміхалася і ростила

вічну духовність наша найпрекрасніша на світі земля.

Щоб квітувала вона могуттям кольорів, долучала

до нашої неперевершено'! пісні і до рідного мело-

дійного слова пахощі зела і високість неба, щедрість

праці і ніжність серця.

Споконвіку у дивовижних барвах стоїть світ, вра-

жаючи взаємопереходами відтінків і віддзеркалюючи

у собі плин часу. Ось сад наструнився і вибухнув

у небо весняною силою і яблуневоквітною музикою.

А восени він, замінивши яблуневоквіття на жовтобокі

і смагляво-червоні яблука, п'янить пахощами плоду

і незбагненно-барвною задумою дорослості. Пливе

життя — в кольорах і в їх вічних змінах, у юнацькій

бадьорості зеленого листу клена і його червоному

зойку напередодні падолисту... Вічна симфонія барв

і невтомне пізнання людиною кольорової загадки

світу. Уявіть собі далекого пращура, який порів-

няно з нами безлік часу бував серед розкішної,

барводужої природи, але... майже не розрізняв

кольорів.

За кольоровою гамою цікаво простежити жагу

і вражаючі кроки людського пізнання. Тепер важко

116

й повірити, що спочатку для людини все навколишнє

було білим і чорним. Тобто сприймалося тільки те,

чого нема в сонячному спектрі. Адже чорний і білий

кольори вважаються безколірним поєднанням барв,

чорно-білим баченням світу. Ці кольори тому в науці

називаються ахроматичними, безколірними.

Білий і чорний кольори довго панували, проте

їх панування не було вічним. Цього не бажала

спрагла у своїй допитливості людина. І до двох,

спершу пізнаних пращуром, «безбарвних» кольорів

поривався третій колір — червоний. Цей колір наро-

дили сонце, вогонь і кров. Народило саме життя.

На біло-чорній безбарвності виріс перший колір

спектра. А далі... Весняне пробудження природи сту-

кало у свідомість предків повінню зелені, зеленокри-

ком трави на землі і зеленоспівом дерев у високості.

Тому людина виділила барву зелену — барву весни,

трави і листу дерев. Крок за кроком зі схованки

природи людина видобувала для себе нові кольори.

Здивовано-щаслива, вона свої відкриття сповивала

у слова, зміцнювала словом. Набагато пізніше на-

ближався з далини ще один колір. Він довго прокльо-

вував твердь поступу, допоки, нарешті, вивільнився

117

з лабет кольору чорного. Це такий звичайний тепер

синій колір. Саме з чорного кольору почалися дії ві-

докремлення, виділення барв. На старт поступово

стали жовтий, голубий і оранжевий. Жовтий і голу-

бий вийшли з надр зеленого. Оранжевий пішов у

світ від червоного. Настала пора і для кольору

фіолетового. Він був сусідом синього, у сприйнятті

людини зливався із синім. Ось і маємо кольорову

гаму, що складається з семи основних барв спектра:

червоної, оранжевої, жовтої, зеленої, голубої, синьої

та фіолетової. Навколо семи основних кольорів гру-

пується усе розмаїття відтінків. А їх тепер пізнано

і названо словом багато-пребагато.

До первісної людини далеко не відразу прийшло

поняття кольору. Була його передісторія. Далекого

пращура передусім вражало усе яскраве, сяюче,

світле. Сяяло ясне сонце, світилися зорі, палав во-

гонь. У щедрій зелені яскравіли квіти. Очі сприй-

мали і вирізняли яскраво-кольорові вияви на тлі

чорного, сірого тощо.

Перейдемо до часів давнього слов'янства. Які ж

кольори розрізняли давні слов'яни? Спочатку заува-

жимо, що не слід ототожнювати деякі наші назви

кольорів і давньослов'янські. Якщо тоді й були подіб-

~ні до наших слова, то вони мали інше значення. Примі-

ром, слово зелений позначало і сучасний зелений, і

жовтий,

голубий

колір,

слово

синій

—

синій

фіоле-

товий колір. Одним словом червоний об'єднувалися

також червоний і оранжевий. Бо люди інакше чле-

нували кольорову картину світу. Колись у їхньому

уявленні декілька сучасних кольорів збігалися в од-

ному. Отож давні слов'яни розрізняли по-своєму бар-

ви червону, зелену і синю. Назви червоної, зеленої і

синьої барв успадкувала українська мова. У ній за-

вершили своє формування назви інших чотирьох ос-

новних кольорів.

118

В українській мові на позначення червоного ко-

льору використовується давнє слово червен (сучасне

червоний). Назву червоної барви дали черви, з

яких добували в ті часи червону фарбу. Давні най-

менування червоного, а також зеленого і синього

кольорів, перейшовши до української мови, посту-

пово набували сучасного змісту.

Українська мова, як і інші слов'янські, взяла від

давньослов'янських часів назву жовтої барви. При-

гадаємо, що давні пращури зелений і жовтий кольо-

ри не членували, сприймали їх сукупно. Люди бачили,

як листя дерев з ніжно-зеленого ставало зеленим, а

потім жовтіло. Плоди на очах то виглядали із-за

листя зеленаві, то поважно чепурилися в жовтаві

барви. Стояли трави в зеленій задумі, під променями

сонця вигравали зелено-жовто і йшли до осені у

жовтому вбранні. Усе це робило ілюзії одного кольо-

ру, природної нероз'єднаності обох "барв. Але нагро-

маджувався досвід. Людина від'єднувала від зеле-

ного жовтий колір. Від'єднавши, проникнула зором

у численні їх відтінки.

В українській мові проміжний між зеленим і

синім

колір називають

два

слова:

голубий

блакит-

ний.

Слово

голубий

походить

від

іменника

голуб

вказує на характерний для голубів колір. Придивіть-

ся: шия голуба має специфічне забарвлення з синім

полиском пір'я. Той самий зміст передає назва бла-

китний. Хоча у слові відчувається відтінок небесно-

голубої барви. Гадають, що назву блакитний за-

позичено з польської мови десь у середині 16 сто-

ліття.

Проміжну ланку між червоною і жовтою барвами

створює барва, яку українці йменують жовтогаряча.

Це яскраво-жовта барва, що нагадує пломінь вогню.

Можливо, слово утворено за подобою польських

прикметників zoltogorgcy або gorqcozolty. Маємо

119