Стадненко Н.М., Матвеева М.П., Обухівська А.Г. Нариси з олігофренопсихології. Навчальний посібник

Подождите немного. Документ загружается.

Виникнення усіх цих особливостей у розумово відсталих пояснюється тим, що разом з

дифузним ураженням головного мозку мало місце локальне порушення певних його

частин.

Отже, причиною виникнення, олігофрени завжди є пошкодження головного мозку.

Об'єктивно цей стан виявляється в порушенні пізнавальної діяльності. Треба зазначити,

що при олігофренії ці порушення бувають стійкими. Цим і відрізняється олігофренія від

інших, на перший погляд, дуже схожих станів.

Так, інколи в масових школах зустрічаються діти, які погано засвоюють навчальну

програму, з великими труднощами набувають шкільних навичок, чим дуже нагадують

розумово відсталих. При уважному вивченні кожного конкретного такого факту

виявляється, що всі вони мають свої причини. В одних випадках неуспішність зумовлена

тим, що дитина хворіла на якусь інфекційну хворобу і багато часу не навчалася. У зв'язку

з цим у неї з'явилися певні прогалини у знаннях і їй важко їх ліквідувати. В інших

випадках неуспішність викликається певною тимчасовою затримкою психічного розвитку,

також у результаті перенесеної хвороби. Трапляються також випадки, коли дитина не

встигає через свою психологічну непідготовленість до навчання: нею перед вступом до

школи не займалися, не привчили до посидючості, не сформували вміння виконувати

завдання, доводити розпочате до кінця, виконувати вимоги дорослих, дотримуватись

певних правил. Всі ці випадки, незважаючи на те, що причини у них різні, схожі.

Кожному з цих учнів можна допомогти засвоїти програмний матеріал масової школи,

якщо правильно виявити причину і усунути її. У всіх подібних випадках порушення

пізнавальної діяльності не має стійкого характеру, на відміну від того, що має місце при

олігофренії.

Отже, наявність у дитини порушення пізнавальної діяльності не завжди пов'язана із

пошкодженням центральної нервової системи. Водночас ураження головного мозку не

обов'язково викликає розумову неповноцінність. Відомі випадки, коли дитина хвора на

водянку мозку, або гідроцефалію, отже, мозок певною мірою пошкоджений, але у дитини

немає будь-яких змін у пізнавальній діяльності, вона успішно навчається в масовій школі.

Спостерігається також чимало випадків, коли дитина перенесла менінго-енцефаліт

(запалення мозкових оболонок і речовини мозку); отже, головний мозок, безумовно,

ушкоджений, проте дитина продовжує розвиватись нормально, згодом навчається у

вищому навчальному закладі і стає хорошим спеціалістом.

Таким чином, відомості про ураження мозку самі по собі ще не говорять про якість

розумового розвитку людини.

При олігофренії обов'язкове поєднання пошкодження головного мозку і, як його наслідку,

стійкого порушення пізнавальної діяльності.

Крім олігофренії, буває розумова відсталість, яка виникає на більш пізньому етапі

розвитку дитини, що називається деменцією, тобто порушенням сформованого інтелекту.

Вона виникає в результаті перенесеного захворювання центральної нервової системи

після трьох років або плинного захворювання мозку, що розпочалося у дошкільному,

молодшому шкільному чи підлітковому віці. Причини деменції бувають різними.

Однією з них може бути травма головного мозку. Інколи травми головного мозку

(вдаряння, струси тощо) призводять до серйозних органічних пошкоджень мозку, що

викликає аномальний психічний розвиток. Картина аномального розвитку буває при

цьому різною, що залежить від цілого ряду умов: від віку дитини, яка зазнала травму, її

загального стану до травми тощо. Чим менша дитина, чим слабше її здоров'я і чим

сильніша травма, тим більше підстав для глибо- ' ких змін у психічному розвитку.

Найчастіше розумова відсталість у дітей-травматиків буває не дуже виразною, проте у них

є цілий ряд особливостей, які затримують їхній розвиток. До таких особливостей

належить велика стомлюваність, нестійкість уваги, забудькуватість. Поведінка дітей, що

перенесли травми, буває різною. Під впливом швидкої втомлюваності і невитриманості

вони стають дратівливими, сваряться з товаришами, говорять грубощі дорослим.

Іноді до порушень розумового розвитку веде таке захворювання, як енцефаліт (запалення

мозку), який уражує зазвичай підкіркову частину головного мозку. Розумова відсталість,

яка виникає як наслідок енцефаліту, звичайно пов'язана з різкими змінами емоційно-

вольової сфери. Діти, які перенесли цю хворобу, дуже дратівливі, запальні, рухливо

неспокійні, настрій у них нестійкий. Ці діти швидко і безпосередньо реагують на всі

подразники, діють необдумано, імпульсивно. Цих дітей характеризує велика навіюваність;

тому, якщо достатнього догляду за ними немає, вони легко підпадають під поганий вплив.

Іноді після енцефаліту спостерігається інша картина: діти стають малорухливими, з

млявою одноманітною моторикою, мають поганий почерк і нерозбірливе мовлення

(говорять так, наче у них повний рот каші). Зовні вони мають вигляд глибоко відсталих

дітей, навіть тоді, коли їхній психічний розвиток не дуже затриманий. Серед них є такі

діти, що добре розуміють свої недоліки і дуже переживають їх наявність.

Специфіку в розвитку мають також діти, що хворіли на ревматичний енцефаліт. Для них

характерна метушливість, надзвичайна рухливість і вразливість психіки, вони швидко

втомлюються, а при втомі ця метушливість ще більше зростає. Така сама реакція наступає

й тоді, коли дитина нервує. Дуже погано на неї впливає різкий крик, образи. Зменшити

метушливість може лише ласка, лагідне звертання. У дітей, що перенесли хворобу, іноді

можуть бути повторні спалахи захворювання. Виявити їх може педагог: якщо дитина

скаржиться, що гірше бачить, або вчитель сам помітить, що дитина стала підносити книгу

ближче до очей, мружити очі, то це може бути одним із симптомів початку хвороби. При

цьому в дитини зростає стомлюваність, зростає сіпання. У таких випадках дитину треба

негайно направити до лікаря.

Дітей, що перенесли травми мозку, або енцефаліт, споріднює з дітьми-олігофренами те,

що вони практично здорові, у них немає плинного процесу, який би знижував їх

психічний розвиток. Відрізняє ж — більш пізнє виникнення порушення психіки, ніж у

олігофренів.

Серед розумово відсталих дітей є й такі, які страждають на плинне захворювання

головного мозку. Таким захворюванням є епілепсія.

Виявляється ця хвороба найчастіше у вигляді розгорнутих нападів, під час яких дитина

втрачає свідомість. При цьому у неї скорочуються м'язи, що об'єктивується у різких

смиканнях голови, верхніх та нижніх кінцівок. Педагогу слід по можливості полегшити

перебіг нападу: потурбуватися про те, щоб дитина не дістала травм під час падіння і

судом, після закінчення нападу не будити дитину.

Деякі діти передчувають, що наближається напад, вони наче відчувають при цьому певні

сигнали: оніміння руки або ноги, утруднення мовлення тощо. Якщо дитина, передчуваючи

напад, повідомляє про це вчителю, він повинен вивести дитину з класу, покласти її десь у

відповідному місці. Іноді ж за допомогою лікаря можна запобігти нападу. Крім цих

розгорнутих нападів, спостерігаються ще, так звані, "малі напади", при яких дитина

непритомніє лише на мить, після чого приходить до тями і продовжує розпочату справу.

Іноді спостерігаються також атипові напади, які не супроводжуються втратою свідомості,

але мають різноманітні прояви (дитина крутиться на одному місці, кудись біжить або

повторює одне слово чи ціле речення, іноді сміється або плаче).

Епілептична хвороба може також виявлятися у вигляді, так званих, "психічних

еквівалентів", під час яких у дітей виникають розлади свідомості і вони роблять безглузді

вчинки (стрибають у вікно, б'ються тощо).

Під впливом цієї хвороби нерідко порушується пізнавальна діяльність. Найхарактернішою

рисою епілептиків є повільний перебіг усіх психічних процесів. Вони повільно

сприймають, думають, говорять, виконують завдання. Характерною особливістю цих

дітей є також надзвичайна інертність психічної діяльності. Дитину-епілептика неможливо

переключити на іншу діяльність доти, поки вона не завершить попередньої. В основі цієї

особливості лежить порушення рухливості основних нервових процесів збудження та

гальмування. На відміну від олігофренів, ці діти дуже стійко зберігають в пам'яті дане їм

завдання і поволі виконують його.

Типовим для хворих на епілепсію є вузькість мислення. В асоціаціях, що виникають у

хворого, відображається різкий егоцентризм. В розмові він весь час говорить про себе, про

своїх родичів, власні речі. Все оцінюється хворим під кутом зору користі для себе.

Виконуючи завдання, епілептики схильні до надмірного уточнення окремих несуттєвих

деталей і при цьому гублять головне.

Особливістю дітей, хворих на епілепсію, є слабкість механічної пам'яті. Відзначається, що

найважче вони запам'ятовують слова. При цьому бідність словникового запасу часто не

відповідає ступеню інтелектуального зниження.

Свої особливості у хворих на епілепсію має й мовлення. Найчастіше фонематична сторона

мовлення не порушується, натомість спостерігається особлива інтонація, бідність

словника, уповільнений темп. Характерним для них є використання зменшувальних назв,

в чому виявляється виразна улесливість. Часто використовуються слова-па-разити. Маючи

обмежений словник епілептики часто бувають схильні до розмірковувань. Факти свідчать,

що рівень узагальнення у цих дітей значною мірою залежить від перебігу захворювання

(частоти нападів).

Працездатність, її продуктивність у епілептиків теж має певну специфіку. їм важко

втягнутися в роботу, проте, коли вони включилися, активна увага у них утримується

довше, ніж у олігофренів. Вони цілеспрямовані у роботі, стійко утримують поставлену

мету, працюють довго, переборюючи втому. Проте стійкість працездатності залежить від

частоти епілептичних нападів.

Порад зі змінами у пізнавальній діяльності у дітей, що хворіють на епілепсію,

спостерігаються і своєрідні зміни характеру: вони дратівливі, злобні, схильні до

афективних спалахів. Для дітей-епілептиків характерним є те, що вони виявляють

улесливість, догідливість, підкреслену повагу до. дорослих та сильніших за себе і бувають

грубими, жадібними, жорстокими до слабших.

Інертність, властива дітям-епілептикам, виявляється і в емоційно-вольовій сфері.

Надумавши зробити щось, дитина вже не може відмовитись від свого наміру, навіть, коли

їй доведено недоцільність цього.

Якщо вчитель не знає особливостей, властивих дітям-епілептикам, і не контролює їхнього

ставлення до інших дітей, ці хворі стають деспотичними щодо однокласників. У

вихованні дітей-епілептиків слід орієнтуватись на такі позитивні риси, як охайність,

наполегливість.

Крім епілепсії, до зниження розумового розвитку призводить шизофренія. Виникнення

цієї хвороби в ранньому дитинстві часто викликає недорозвиток пізнавальної діяльності та

емоційну тупість. Дітям з шизофренічним слабоумством властиве аутичне, — відірване

від реальної дійсності, — непродуктивне, не досить активне мислення. Вони погано

орієнтуються у місці, часі, в оточенні.

Особливості аутистичного мислення виявляються у всіх видах діяльності, в тому числі і в

ігровій. Під час гри вони виявляють паталогічне фантазування. Процес утворення понять

у хворих на шизофренію характеризується неповноцінністю, їх судження розпливчасті,

необгрунтовані конкретними даними, неточні. Нерідко розлад мислення у шизофреників

виявляється у безплідному вимудро-ванні, яке має аутистичний характер, тісно пов'язаний

із змінами особистості та мислення, з відсутністю потреби у контакті з оточуючими і

відривом від реальності.

На відміну від олігофренів, у шизофреників розлади мислення більш динамічні. Рівень

суджень у них дуже коливаегься на протязі нетривалого часу. Інколи після правильної

відповіді на відносно складне питання, вони не можуть відповісти на дуже просте

питання. Судження та умовисновки їх нерідко бувають безглуздими, необгрунтованими.

Дисоціація між рівнями суджень і діяльністю у шизофреників виявляється більш виразно,

ніж у олігофренів. У хворих на шизофренію обсяг знань значно вищий, у них збережена

пам'ять, пасивна увага, але все це мало використовується, їхні потенційні можливості

залишаються не використаними.

Характерним для хворих на шизофренію є втрата яскравості і безпосередності

переживань. Дитина ні з чого не радіє, ніщо не викликає у неї смутку. Поступово у дитини

виникає до всього байдужість, вона стає бездіяльною, відмовляється бавитися з іншими

дітьми, її поведінка стає неадекватною ситуації, безглуздою. Цілеспрямована діяльність

страждає більше, ніж у олігофренів.

Характерним для цієї категорії дітей є складні психомоторні збудження, зумовлені

галюцинаціями. Емоційна сфера хворих на шизофренію більше страждає, ніж інтелект.

Плинним захворюванням є сифіліс головного мозку. Іноді при захворюванні батьків на цю

хворобу нервова система дитини пошкоджується під час внутрішньоутробного розвитку, в

таких випадках дитина розвивається як олігофрен. Проте бувають випадки, коли, крім

такого пошкодження, зародок заражується сифілісом. Ця інфекція може тривалий час не

виявитися, але потім дає себе відчути у якомусь ускладненні — пухлині мозку,

сифілічному менінго-енце-фаліті тощо. У таких хворих провідним є зниження критичності

та цілеспрямованості мислення. Крім зростання слабоуства різко виявляються емоційні

порушення. Діти при цьому апатичні, кволі, безпечні. Інколи спостерігається зміни

настрою від ейфоричного (веселого) до депресивно-тривожного. В деяких випадках мають

місце напади збудження з пустотливістю. Педагог-дефектолог повинен знати, що ця

хвороба починається не одразу гостро, тому треба вміти вчасно виявити її. Виникнення її

супроводжується погіршення успішності учня, відхиленням у поведінці, безпричинними

страхами, іноді галюцинаціями, різким погіршенням зору. Якщо педагог, помітивши

прояв таких ознак, одразу ж направить дитину до лікаря, дитину можна вилікувати. Якщо

ж педагог не зверне уваги на стан дитини, хвороба розвиватиметься і може наступити

прогресивний параліч. Отже, діти, в особових справах яких є вказівки на сифіліс,

потребують особливої уваги педагогів.

1 епілепсія, і шизофренія негативно впливають на стан головного мозку дітей. А це

позначається на психічному розвитку дітей. Весь час під впливом цих хвороб у мозку

дітей з'являються морфологічні зміни. Кожний гострий період захворювання затримує

розвиток пізнавальної діяльності та особистості дитини. Під час навчання і виховання у

допоміжних школах, де враховуються особливості цих дітей, недоліки психічної

діяльності, властиві цим хворим, значною мірою коригуються.

Незважаючи на те, що кожний вид розумової відсталості має свої характерні риси, всі

вони мають спільні особливості вищої нервової діяльності і психічного розвитку. За

ступенем виразності дефекту розумову відсталість поділяють на три групи: ідіотію, імбе-

цильність і дебільність.

На найнижчому рівні розвитку стоять ідіоти.

Ідіот — від грецького (ісііоз) означає власний, що існує для себе без спілкування. При

ідіотії спостерігається виразний фізичний недорозвиток, який виявляється у загальній

дисгармонійності, ендокринних розладах, у потворності черепа та скелета, у пороках

кісткової системи, у недостатності моторики. Діти з ідіотією або зовсім не опа-новуюгь

стятячюхші та локомоторними функціями, або набувають їк дуже пізно. Характерним для

них є тотальний психічний недорозвиток. Кортикальні функції в ідіотів настільки грубо

порушені, що навіть найпростіші умовні рефлекси виробляються з дуже великими

труднощами. Спостереження показують, що у дітей цієї категорії своєрідна реакція на

оточення: вони або зовсім не реагують на те, що діється навколо, або реагують не на

кожний подразник, не затримуючись на жодному з них. Відчуття у цих дітей, як найбільш

давній біологічний процес, збережені, але сприймання неповноцінні через відсутність

уваги і необхідних мислительних операцій. Мовлення у них або відсутнє зовсім, або

обмежується наявністю окремих слів, зміст яких діти погано розуміють. У зверненій до

них мові вони сприймають не зміст, а інтонацію, їм недоступна осмислена діяльність,

навіть в її ігровій формі, вони не виявляють інтересу до іграшок, їхні дії або інстинктивні

акти, або елементарні рухові реакції на зовнішні подразники. Насамоті деякі з них

нерухомі, деякі хаотично рухаються, рухи їх стереотипні, безцільні. Емоції таких дітей

елементарні, пов'язані головним чином із загальним самопочуттям. Голод, холод, інші

неприємні відчуття викликають збудження, що виявляється у криках. Форми прояву за-

доволення і незадоволення примітивні, у деяких з них навіть відсутні сльози, вони просто

кричать. Настрій часто міняється від пустої апатії до ейфорії. У багатьох з них

спостерігаються спотворені потяги.

Порівняно з ідіотами на більш високому рівні психічного і фізичного розвитку стоять

імбецили. Імбецильність від латинської іт — без, Ьасіїит — палка тобто, людина, яка не

може обходитися без палки — опори, підтримки. Тут, меншою мірою, ніж при ідіотії, все

ж має місце загальна диспластичність, аномалії в будові черепа, недорозвиток моторики

(загальмованість, статичність, недиференційованість). Діти-імбецили часто неспроможні

виконати ізольовану дію — заплющити одне око, підняти одну руку.

Значні відхилення від норми спостерігаються в психічній діяльності імбецилів.

Недорозвиток процесів аналізу та синтезу ускладнює пізнання об'єктивної дійсності,

засвоєння і зберігання знань. Дуже обмежений у них власний досвід, сприймаючи

об'єктивну дійсність, вони не роблять ніяких узагальнень, кожний факт сприймають по-

одиноко, ізольовано від інших.

Двадцятип'ятирічному імбецилу було поставлено запитання: "Яка різниця між літом і

зимою?" Юнак довго думав і нарешті сказав: "Взимку риба сідає на дно, а влітку пливе

догори". Виявилося, що він завжди ходить з батьком ловити рибу і батько йому розповів

про цю особливість. Сам же він, проживши 25 років, не зробив жодного спостереження,

не узагальнив тих ознак, які щорічно сприймав. Діти-імбецили неспроможні переносити

засвоєні знання на аналогічні ситуації. Так, деякі імбецили у 8 років уже знають, що у

кожного з них по 2 ноги, і без особливих труднощів відповідають на запитання, скільки у

них ніг. Але якщо зразу після цього запитати: "А скільки ніг у мене?", дитина нахиляється

і починає рахувати. Навчання імбецилів показує, що вони зазнають великих труднощів

при опануванні елементарної грамоти: з великими труднощами запам'ятовують окремі

букви, плутаючи при цьому оптично схожі між собою букви і звуки, схожі за звучанням.

Дуже великих труднощів зазнають ці діти при опануванні лічбою. Після тривалої

наполегливої праці діти-імбецили навчаються лічити на конкретному матеріалі,

абстрактний рахунок є для них зовсім недоступним. Недостатній розвиток пізнавальної

діяльності виявляється й у тому, що такі діти не можуть зрозуміти зміст елементарного

сюжетного малюнка.

Дитина-імбецил на сюжетному малюнку сприймає лише окремі об'єкти або якісь їх окремі

частини (найчастіше ті, що яскраво розфарбовані), не вбачаючи будь-якого зв'язку між

ними. Називає дитина той об'єкт, який в цей момент потрапив їй на очі.

Не вміють імбецили класифікувати предметні картинки за певною ознакою. Діставши

завдання покласти всі малюнки, на яких зображено посуд, в одну купку, а малюнки з

зображенням тварин — в іншу, діти просто перекладають картинки з місця на місце.

Характерною для цих дітей є патологічна нестійкість уваги. Вони навіть на декілька

хвилин не можуть зосередитись на певному завданні.

Проте при правильній корекційно-виховній роботі імбецили значно просуваються вперед

у своєму розвитку. У процесі спеціального навчання у них можна сформувати деякі види

виробничої праці. Темп розвитку дітей-імбецилів в однакових умовах зумовлюється

індивідуальними можливостями. Разом з тим імбецили не досягають такого розвитку, щоб

жити самостійно, і в дорослому віці вони потребують постійної опіки.

Найлегший ступінь олігофренії — дебільність. Діти-дебіли, навчаючись за спеціальною

програмою допоміжної школи, набувають певних знань, умінь і навичок. Закінчивши

школу, вони стають самостійними громадянами, несуть відповідальність за свої вчинки,

опановують нескладними професіями, навіть такими, які потребують певної кваліфікації,

мають право бути власниками кімнат, будинків. Докладна характеристика своєрідності

психічного розвитку дебілів міститься у наступних розділах.

Серед дебілів, що навчаються у допоміжній школі, більшість олігофренів. Тому

олігофрени стали предметом докладного вивчення радянських вчених. На підставі

ґрунтовних досліджень радянський дефектолог М.С.Певзнер [51, 52] виділила чотири

основні форми олігофренії, кожна з яких має свою патофізіологічну, клінічну і пси-

хологічну характеристику.

До першої належать діти-олігофрени, в яких недостатньо розвинені найбільш складні

форми пізнавальної діяльності, пов'язаної з узагальненням і абстрагуванням.

Відрізняються ж діти цієї форми тим, що у них немає порушень емоційно-вольової сфери

та особистості в цілому. Вони задовільно розуміють нескладні життєві ситуації, свої

учнівські обов'язки, радіють успіхам, переживають невдачі. У класі ці діти — активісти,

опора педагогів.

Характерною рисою олігофренів цієї форми є здатність до стійкої цілеспрямованої

діяльності у доступних для них завданнях. Тому в роботі з цими учнями немає потреби

турбуватися про охоронний режим, він їм непотрібний. Вони спокійні, досить

врівноважені, у них немає грубих порушень моторики.

При правильно організованому навчально-виховному процесі олігофрени першої форми

успішно навчаються у майстернях, опановують необхідними навичками і поіім успішно

працюють на виробництві.

Своєрідність цих дітей зумовлює і характер корекційно-вихов-ної роботи з ними. Основна

увага педагога повинна бути спрямована на розвиток їх мислення, мовлення. Працюючи з

ними, треба пояснювати їм різне значення одного й того ж самого слова, вчити їх

користуватися однаковими словами у різних ситуаціях, максимально збагачувати коло

їхніх уявлень, понять. Особливе місце треба відводити розвитку у цих дітей самостійності.

Враховуючи те, що у них немає грубих порушень моторики, педагогам слід приділяти

увагу їхній спортивній підготовці. У кращих школах діти цієї форми олігофренії входять

до складу футбольних команд, займаються легкою атлетикою та іншими видами спорту і

домагаються хороших результатів. Не меншу увагу треба приділяти і формуванню у цих

дітей різноманітних трудових навичок.

Іншого підходу потребують діти другої форми олігофренії. На відміну від першої форми,

тут недостатність складних форм пізнавальної діяльності поєднується з грубим

порушенням загальної поведінки. Причому ці порушення носять різний характер. До цієї

форми належать діти з прямо протилежною поведінкою. Деякі з них дуже збудливі,

розгальмовані, подразливі, неуважні, розв'язні щодо стосунків з оточуючими людьми.

У дітей цієї групи спостерігаються недоліки в організації рухів. Вони рідко сидять

спокійно у класі, часто розмахують руками, заважають працювати сусідам, перебирають

речі у портфелях, натрапивши на сніданок, їдять його, схоплюються з місця.

Властива їм неорганізованість та імпульсивність виявляється у будь-якій діяльності. Вони

швидко реагують на всі подразники. Так, не дослухавши запитання вчителя до кінця, вони

вже схоплюються з місця, тягнуть руку, або просто викрикують відповідь (зазвичай

неправильну). Розв'язуючи задачі, вони теж діють імпульсивно. Не дослухавши або не

дочитавши умови задачі, вони починають розв'язувати її, а фактично просто маніпулюють

цифрами, тому відповіді бувають випадковими і неправильними.

Поведінка цих дітей залежить від умов, в яких вони перебувають. При індивідуальному

навчанні та за звичайних умов вони більш спокійні й організовані. Якщо ж вони

потрапляють у колектив, особливо новий, або до класу заходить незнайома людина,

збудження цих дітей значно зростає.

Це можна спостерігати й тоді, коли на урок приходить директор або завуч. Здавалося б,

що їхня поява повинна була б організувати дітей, а в дійсності виходить навпаки.

Оскільки директор і завуч не бувають у класі щодня, їхня поява певною мірою змінює

звичні для учня обставини. Цього досить, щоб викликати у розгальмованих дітей, про

яких йдеться, таке збудження, з яким вони самі неспроможні справитись. Ось чому вони

на таких уроках реагують на все більш імпульсивно, ніж зазвичай, більше рухаються,

більше заважають учителю.

Для дітей з цією формою олігофренії характерне порушення працездатності. Вони

неспроможні довго зосереджено займатися однією справою, легко забувають про дане їм

завдання і починають робити щось інше. Причому це стосується всіх завдань, навіть

найпростіших. Наприклад, на уроках малювання, намалювавши загадане яблуко, діти

починають підмальовувати до нього палички або кружечки, і в результаті виходить або

сонце або снігова баба і таке інше. Вони не можуть вчасно спинитися, завдання, яке

учитель дає на початку уроку, вони швидко гублять, забувають про нього.

Щоб запобігти цьому, педагог повинен постійно нагадувати завдання, питаючи при цьому

саме найбільш збудливих дітей.

Велика нестійкість уваги дітей з другою формою олігофренії призводить до

нерівномірності в роботі: правильно написавши слово вперше, вони помиляються при

повторному його написанні, бо в процесі письма вони не зосереджені на ньому, не

пригадують відповідного правила.

Особливості у поведінці дітей з другою формою олігофренії не є результатом поганого

виховання чи недисциплінованості. Вони мають під собою патофізіологічну основу. У

дітей з цією формою олігофренії слабке коркове гальмування, тому збудження, що

виникає у них в корі головного мозку, не гальмується з необхідною силою. У роботі зі

збудливими дітьми треба враховувати цю їхню особливість. Уся корекційно-виховна

робота з цими дітьми повинна бути спрямована на вироблення у них гальмівних реакцій.

Важливо навчити дітей , зосереджуватися на основній діяльності, стримувати виникнення

імпульсивних дій, не викрикувати відповідей, які ще не продумані, не крутитись під час

уроку.

Спостереження за роботою досвідченої вчительки показало, що у цих дітей можна з

успіхом виховати стриманість, якщо постійно пам'ятати про їхні особливості. Вчителька,

про яку йдеться, ніколи не підвищувала голос на таких неспокійних дітей; чим більше

вони були збуджені, тим спокійніше вона з ними говорила. І таким чином домагалась

позитивних наслідків. Це і зрозуміло, бо коли діти збуджені, крик, який є не чим іншим,

як додатковим подразником, може викликати лише ще більше збудження і призвести до

конфліктної ситуації. Спокійне ж ділове звернення до дитини поступово заспокоює її і дає

змогу включитись в роботу. Щоб заспокоїти своїх учнів ця вчителька використовувала

прості, але ефективні прийоми.

Звертаючись до класу, вона говорила:

"Діти, на цьому уроці Боря (один із збудливих учнів) покаже вам приклад хорошої

поведінки. Подивіться, як він піднімає руку, перш ніж відповісти на моє запитання".

Це дуже допомогло вчительці стримувати хлопчика. Навіть тоді, коли їй доводилось

нагадувати учневі про те, що він показує всім приклад доброї поведінки (бо протягом

уроку він декілька разів забував про це), в цілому Боря поводив себе значно спокійніше.

Дуже вміло педагог попереджувала виникнення імпульсивних дій у своїх учнів. Перш ніж

читати умову задачі, вчителька називала імена збудливих дітей і попереджала їх, що не

буде їх запитувати доти, поки не прочитає задачі до кінця. Перед виконанням того або

іншого завдання вона обов'язково запитувала в кожного з цих учнів, як він виконуватиме

завдання, і лише після цього дозволяла писати.

Під особливим наглядом були ці діти і під час перерв. Знаючи про те, що шумні, масові

ігри занадто збуджують розгальмованих дітей другої групи олігофренії, учителька давала

їм такі завдання на перерву, виконуючи які діти відпочивали і разом з тим не

збуджувалися: збирали листя особливої форми для гербарію, каштани або камінці для

лічби на уроках арифметики. Діти завжди були дуя^е горді, дістаючи ці завдання, не лише

тому, що виконання їх заохочувалось вчителькою, а й тому що все зібране ними вчителька

дулее вміло використовувала у своїй роботі. Побачивши плоди своєї старанності, вони з

великою охотою бралися за виконання нових завдань. Дуже вдало ця вчителька

заспокоювала збуджених дітей на уроці. Помітивши, що хто-небудь з них починає

займатися сторонніми речами, вона мовчки забирала ці речі і продовжувала урок.

Безумовно, попередження збудження у таких рухливо-неспокійних дітей вимагає від

педагога великої винахідливості, витримки, терпіння. Але практика показує, що

попередити збудження легше, ніж зняти його, коли воно виникає, тим більше, що

збудження одного учня впливає на стан усіх учнів класу.

Систематична робота по вихованню в дітей витримки дала свої позитивні результати.

На кінець року учні стали значно спокійнішими, менш імпульсивними, частіше без

спеціального контролю доводили розпочату справу до кінця.

До цієї ж другої форми олігофренії належать діти з протилежною поведінкою, тобто такі,

у яких переважає процес гальмування. Цим дітям властива загальмованість, пасивність,

млявість, які виявляються у них уже з раннього дитинства.

Вони вже змалку відрізняються від інших дітей своєю безініціативністю. Іграшки, навіть

яскраві, незначною мірою привертають їхню увагу, не цікавлять їх також інші діти.

Властива їм загальмованість заважає вступати в контакт з однолітками. Ці діти

потребують постійної стимуляції до дій з боку дорослих. З віком загальмованість не

зменшується, що дуже ускладнює процес навчання й виховання цих дітей.

Поведінка загальмованих дітей у школі має свої характерні риси. Ці діти не звертаються

до вчителя із запитаннями, не намагаються відповісти на його запитання, хоча і знають

відповідь, якщо останнє адресується ДО всього класу. До всякої діяльності вони

приступають із запізненням і, як правило, після неодноразових нагадувань педагога.

Загальмованість, властива цим дітям, виявляється не тільки в загальній поведінці, г» й у

моториці, і навіть у зовнішності. Найчастіше вони зсутулені, ходять з опушеною головою,

їх пози й рухи одноманітні. При ходінні немає узгодженості в рухах верхніх та нижніх

кінцівок. Темп рухів У них сповільнений і поступово в процесі роботи уповільнюється ціе

більше.

У загальмований Дітей другої форми олігофренії спостерігається зниження

працездатності, вони швидко втомлюються. Крім цього у них часто наступає особливий

стан загальмованості, коли розпочата діяльність припиняється зовсім, або завдяки

стимуляції педагога продовжується, проте дитина діє при цьому майже механічно, зовсім

не думаючи над змістом того, що робить. Тому, перебуваючи у такому стані, діти

допускають багато помилок, взагалі їм не властивих: починають неправильно писати,

неправильно відповідають на запитання, неправильно переказують щойно прочитане

тощо. Такий стан пояснюється іррадіацією гальмування у корі головного мозку.

Загальмовані діти потребують прямо протилежного впливу порівняно зі збудливими.

Коли вони перебувають у звичайному стані, треба постійно стимулювати їх до діяльності.

Не можна давати їм пасивно сидіти на уроках, треба викликати їх і тоді, коли вони не

підносять руки.

Особливої уваги ні Діти потребують у період загальмованості (коли діяльність

припиняється зовсім). У цей час їм треба дати більш-менш тривалий відпочинок Для

відновлення працездатності. Якщо дитині, коли вона перебував У такому стані, не дати

відпочити, а, навпаки, стимулювати до діяльності, цим можна лише викликати ще більшу

загальмованість. Недоцільно також підкреслювати недоліки дітей у такі моменти, ставите

їм погані оцінки, бо після необхідного відпочинку, діти приходять до норми і працюють

відповідно до вимог учителя.

Для дітей другої форми, як збудливих, так і загальмованих, характерним є те, що

особистість в цілому у них не порушена. Вони усвідомлюють себе учнями, переживають

свої невдачі, адекватно реагують на заохоченні та зауваження вчителя. В процесі виховної

роботи слід враховувати цю особливість дітей і впливати на них через класний колектив,

через товаришів.

Такий вплив не дуде ефективним щодо дітей третьої групи, у яких крім загальних

недоліків, властивих всім олігофренам, має місце грубе порушення особистості,

спостерігається різка зміна потреб та інших мотивів. Ці діти відрізняються від усіх інших

олігофренів своєрідністю поведінки. У них немає певного ставлення до оточуючих людей,

до батьків, педагогів, до товаришів по класу, школі.

Вони не усвідомлюють себе учнями, часто невмотивовано відмовляються від виконання

запропонованих завдань. У багатьох з. них відсутнє почуття страху, сорому.

Разом з тим у них погано розвинена і моторика, всі рухи недостатньо автоматизовані, у

зв'язку з чим вони з великими труднощами обслуговують себе. Характерним для дітей з

третьою формою олігофренії є невідповідність між рухами, які вони роблять зовсім само-

стійно, і тими, які вони роблять за певним завданням. Цікаво, що самостійні рухи у них

відбуваються вільно, а ці самі рухи за завданням вони виконати неспроможні.

Навчально-виховний процес з дітьми третьої форми олігофренії може ефективно

відбутися лише при врахуванні цих особливостей і доборі відповідних прийомів.

Оскільки процес навчання — це осмислений, довільний і цілеспрямований процес, дітей з

цією формою олігофренії важливо навчити виконувати дії за завданням. Кращих

результатів домагаються вчителі, які спеціально формують в учнів уміння працювати за

певною методикою, а саме: спочатку дитина виконує якесь завдання разом з педагогом,

потім учитель лише за допомогою мовлення регулює діяльність учня. Пізніше він привчає

дитину супроводжувати свою діяльність промовлянням, тобто словесним поясненням

того, що вона робить. Це промовляння привчає дитину контролювати свою діяльність. І

тільки після цього від учня вимагається, щоб він розповідав перед виконанням завдання,

як він буде його виконувати. В такий спосіб учитель навчає дитину планувати свою

діяльність, і вона поступово починає орієнтуватись на завдання і діяти відповідно до

нього.