Скорик М.М. Основи теорії гендеру

Подождите немного. Документ загружается.

Проблематика статі: виникнення та ґенеза

ку, щоб звести їх для самого тілесного поєднання і поєднати їх

все ж як розумних істот заради її головної мети, а саме для про-

довження роду” [4, 6, 553]. Тут виникає один з численних пара-

доксів і суперечностей кантівської філософії статі: хоча природа

вклала в жінку більше мистецтва, ніж у чоловіка, як природна,

біологічна істота жінка менш досконала, ніж чоловік.

Кант визначає характеристики, що відрізняють статі, цілком

у дусі Руссо: тоді як чоловік перевершує жінку в силі та мужнос-

ті, вона теж має свої переваги перед ним: вона має природний дар

подобатись чоловікам. Жінка за своєю природою, тілесною орга-

нізацією є слабкою, і ця слабкість та турбота про збереження

плоду породжують та вкорінюють у ній почуття страху, праг-

нення підкоритись сильнішій статі. І все ж найважливішим є тве-

рдження, що жінка ототожнюється зі схильністю, а чоловік – з

розумом: жінка повинна панувати, а чоловік – правити, адже

схильність панує, а розум править [4, 6, 561]. Непрямо, але запе-

речується, що жіноча природа пов’язана з розумом. Отже, сфера

чистого раціонального буття представлена лише чоловіками. Жі-

нки загалом є говірливими, сварливими, ревнивими і мають не-

здоланну схильність панувати. Було б нерозсудливо й необереж-

но дозволяти їм мати якусь владу чи авторитет у політичних

справах, оскільки вони не є раціональними в строгому сенсі цьо-

го слова.

Хоча намагання Канта описати певну драматургію міжстате-

вих стосунків видаються досить неприродними, і вочевидь на-

справді вони значно відрізнялися від цих ідеальних уявлень про

характер статей та їх ідеологічного навантаження, однак ці уяв-

лення виявились надзвичайно стійкими і в наступному столітті

не лише не похитнулись, а навпаки, посилились.

Отже, місцем, де жінка адекватно виявляє свою природу і

задовольняє свої схильності, є сім’я. Погляди Канта на природу

сім’ї та шлюбних відносин є загальновідомими й породжують

певні труднощі для його моральної філософії та філософії права.

Провідним є погляд, що стать є ґрунтовно аномальною, в корені

несумісною з гідністю людини та її цінністю як моральної істоти.

Основи теорії ґендеру

Експлуатаційна та дегуманізаційна природа статі узаконюється

завдяки взаємності в моногамному шлюбі.

Важливо зазначити, що Кант не вважає статеві стосунки в

шлюбі чимось менш тваринним, ніж позашлюбні стосунки чи

адюльтер. Взаємність є просто гарантією для дружини, що її не

розглядатимуть як рабиню чи як майно. В полігамії або адюльте-

рі жінка має нерівні з чоловіком права і таким чином її станови-

ще зводиться до служіння. Вимога взаємності не може перетво-

рити стать на щось гуманне, вона може лише гарантувати рівну

угоду для обох. Експлуатація жінки чоловіком дорівнює експлу-

атації чоловіка жінкою.

Кант чітко пише, що реальне становище жінок і чоловіків у

шлюбі не є рівним, але він неоднозначний щодо того, чи укорі-

нена ця фактична нерівність у природі, чи вибудувана суспільст-

вом. Для одруженої жінки немає підстав бути невдоволеною сво-

їм життям; їй ні на що нарікати, якщо вона добровільно відмов-

ляється від рівності і обирає підпорядкування в одній сфері задля

домінування в іншій. Зважаючи на природну рівність, від якої

жінки добровільно відмовляються, Кант посилається на більше

благо, ніж рівність. Зокрема він стверджує, що жінки не мають у

собі мети, а повністю реалізуються лише стаючи засобом для

іншої, соціальної мети – єдності та злагоди сім’ї.

Загалом ідеологія “характеру, властивого статі” сформу-

валась не в селянському і не в робітничому, а в буржуазному се-

редовищі, як далекосяжний наслідок реального розподілу суспі-

льства на приватну, домашню сферу життя, з одного боку, та

професійний світ – з іншого. Встановилась ґендерна сегрегація, в

результаті якої політичні, соціальні й економічні відносини стали

сферою чоловіків, а “домашнє вогнище” – долею жінок. Домаш-

ня робота вперше стала суто “жіночою”, втратила свій виробни-

чий характер, все менше цінувалася в суспільстві, зберігаючи й

посилюючи традиційне підпорядкування жінок. Тепер чоловік

ставав єдиним “годувальником сім’ї”, оскільки лише він прино-

сив гроші, єдиний прибуток. Жінка, опинившись у ролі прислуги

або “прикраси” свого чоловіка, представляла вже не саму себе, а

професійний успіх чоловіка.

Проблематика статі: виникнення та ґенеза

Головною роботою, в якій Кант викладає свої погляди що-

до соціального статусу жінок і теорію громадянства, є “Мета-

фізика моралі”. Неправовому станові, в якому немає ніякої

справедливості, що розподіляється поміж членами суспільства і

який називається природним станом, Кант протиставляє грома-

дянський стан, якому відповідає публічне право: система зако-

нів, створених для народу. Він виділяє три характеристики або

атрибути громадян, невіддільні від їх сутності: свободу, рів-

ність і самостійність.

При цьому статус активних громадян належить лише тим,

хто є господарями самих себе і не залежить від волі інших. Тож

“усі ті, хто мусить підтримувати своє існування (харчування й

захист) не власним заняттям, а за розпорядженням інших (за ви-

нятком розпорядження з боку держави), не мають громадянської

особистості, і їхнє існування – це ніби притаманність” [4, 4/2,

235]. Отже, жінки можуть бути лише пасивними громадянками:

лише незалежні повинні брати участь у формуванні законів.

Кант висуває різні причини, через які жінки не можуть бути

активними громадянками. Він говорить, що єдиною властивістю,

яка вимагається від громадянина (маються на увазі, звичайно,

дорослі чоловіки), є те, що він повинен бути господарем і мати

власність (зокрема і якесь уміння, працю, мистецтво або науку)

для підтримки себе. В цих умовах цілком імовірно, що жінкам не

лише не вдасться бути активними громадянками, а й їх вилуча-

тимуть з цього класу від самого початку.

Сюзан Мендус, підсумовуючи аналіз кантівського поділу на

активних і пасивних громадян, робить кілька висновків. Жінки

зводяться до статусу пасивних громадян, і в “Метафізиці моралі”

це виправдовується через критерій незалежності. Проте при де-

тальнішому розгляді критерій незалежності перетворюється на

критерій соціального статусу, і не зрозуміло, чому він має бути

прийнятним. Навіть якби цей критерій був зрозумілим і прийня-

тним, ми не знайдемо в Канта чітких причин для вилучення жі-

нок – вони за визначенням не здатні до незалежності. Це вилу-

чення ставить їх нижче, ніж будь-яких пасивних громадян-

чоловіків (слуги тощо), оскільки не припускає жодної можливос-

Основи теорії ґендеру

ті просуватися до статусу активних громадян. Отже, Кант не ли-

ше вилучає жінок з меж закону, але, що гірше, він не поширює

на них поняття рівності, яке, як ми вже говорили, належить усім

людям як суб’єктам.

Підсумовуючи, можна окреслити погляди Канта на природу

і статус жінок так. Антропологія Канта становить класичний

приклад есенціалістського розуміння статі, коли соціально-

культурні характеристики беруться за сутнісні й незмінні. Кант

розривається між вірою, що, з одного боку, жінки й чоловіки рі-

вні від природи, але жінки відмовляються від природної рівності

задля спільного добробуту в домогосподарстві, а з іншого – ві-

рою, що жінки й чоловіки за природою не рівні і специфіка жі-

ночої природи не відповідає рівному розподілові влади.

Це утруднення характерне для всіх індивідуалістичних тео-

рій: конструюючи особистість як внутрішньо незалежну, вільну

та рівну, вони пропонують атомістичну модель, що не завжди

відповідає наявним типам соціальних зв’язків, зокрема таким, як

сім’я. Він пропонує вибір між індивідуалізмом, який необхідно

відкинути, і побудовою сім’ї як цілісної єдності на чолі з чолові-

ком, який головує, приймає в ній рішення та репрезентує її як

єдина особа, промовляючи від імені бажаної атомічної єдності.

Отже, обґрунтовуючи підпорядкування жінки як дружини

чоловікові через поняття природного закону, Кант не може відрі-

знити те, що соціально й культурно сформоване в його суспільс-

тві, від того, чого вимагає розум, і приймає за диктат розуму

культурно зумовлені чинники та звичайні умовності Німеччини

XVIII століття, підносячи їх до статусу Вічної Істини.

Подолання статевої односторонності в філософії німе-

цького романтизму. Відкидаючи раціоналізм просвітників, ро-

мантики зберегли з ним зв’язок, прагнення до загальної справед-

ливості та рівності, погляд на природу як на благо. Поняття

“природної людини”, а також осуд сучасності ґрунтується в ро-

мантиків на принципах просвітницької ідеології. І все ж “бунт

індивідуалістичних інстинктів проти соціальних пут є ключем до

розуміння філософії, політики, і почуттів – не лише того, що за-

Проблематика статі: виникнення та ґенеза

звичай називають романтичним рухом, але і його послідовників

аж до наших днів” [14, 701].

Без перебільшення, метою романтичного руху можна вважа-

ти звільнення людської особистості від пут суспільних умовнос-

тей та фальшивої моралі. При цьому знайомство з найближчим

оточенням романтиків свідчить про те, що критика панівних по-

глядів на природу жінки та її місце в суспільстві значною мірою

зумовлювалось безпосередньою участю жінок у літературних і

філософських проектах. Без урахування цього неможливо зрозу-

міти низки ідей і власне духу романтизму. Ці жінки в своєму

житті й дружбі, салонах і контактах, а в деяких випадках – у сво-

їх листах, публікаціях і перекладах були не лише попередниками

ранньої жіночої емансипації, але представляли нову модель ґен-

дерних відносин, яку надихали ідеї рівності, вільного кохання та

взаємності.

Вирішальне значення в створенні атмосфери духовного спі-

лкування мав так званий Єнський гурток німецьких романтиків,

куди входили Фрідріх і Август Шлегелі, Тік, Новаліс, Шлеєрма-

єр, Шеллінг.

Зосереджені на естетиці, романтики не зачіпали питань грома-

дянських прав чи політичного статусу жінок, проте вони повстали

проти одної з провідних ідей свого часу – ототожнення жіночості,

природи та домогосподарства, вважаючи її несумісною з ідеєю

Просвітництва – всебічного розвитку всіх потенцій кожного інди-

віда. Ця ідея Просвітництва означала необмежений потенціал са-

моосвіти, в якому всі наші людські здібності активізуються й роз-

виваються; тому фіксація на природній ролі та жорсткій статевій

поляризації суперечила індивідуальному розвиткові людини. Те,

що нам здається обумовленим природою, насправді є здатністю

людей до свободи – свободи виходити за обмежені рамки чолові-

чих чи жіночих цінностей задля спільної ідеї людства.

Ця думка кидає виклик будь-якій вірі в незмінну статеву

природу: Шлегель стверджує, що посилання на детермінантну

владу природи несумісне з вимогами моральності чи краси.

Ідея, що природа закрила потенціал людського розвитку за

тюремними стінами статевих ролей, робить абсурдною ідею сво-

Основи теорії ґендеру

боди. Самозречення, необмежене присвячення дружини іншим –

те, що вихваляли багато письменників як найвидатнішу жіночу

чесноту, насправді є сором’язливим запереченням незалежності,

симптомом “абсолютного браку характеру” у жінок. Шлегель

визнає, що ідеал чистої жіночості, з підкресленням невинності й

безпорадності, служить ствердженню чоловічого домінування,

раціоналізації бажання, що жінки існують для чоловіків. Це по-

силюється завдяки плутанині: часто не вдається розрізнити сут-

тєві, конститутивні елементи від випадкових асоціацій. Таким

чином у поняття жіночості вкладаються численні атрибути, які

мають джерелом досвід і зумовлені конкретними обставинами

часу та місця. Зокрема, “Люцинда” Ф. Шлегеля свідчила про ра-

дикальність мислення романтиків, яке відкидало ідеологію окре-

мішності ґендерних сфер.

Проте відхід від старої концепції статевих ролей був не та-

ким повним, як можна було б очікувати. Особливий зв’язок жін-

ки з домашньою сферою і її особлива ментальна й емоційна кон-

ституція не зникають зовсім, хоча вони більше не позначені ни-

жчістю. Оскільки ґендерні відмінності визнаються та вітаються

як контрасти, що стимулюють протилежну стать, можна припус-

тити, що любов діє на жінок і чоловіків по-різному. Шлегель до-

водить, що єдиним сенсом посилання на фемінність як есенціа-

льну властивість жіночого характеру є те, що для жінки життя і

любов є одним і тим же. Любов є, так би мовити, покликанням

жінки, вона не здатна відчувати її лише як частковий інтерес чи

почуття. Її любов є тотальною та самодостатньою й тому спро-

можна перетворювати життя чоловіка, надаючи йому смислової

єдності. З іншого боку, вона отримує від кохання чоловіка вихід

за свої власні межі – самосвідомість, знання, контакт із зовніш-

нім світом. Чи не є таке твердження поверненням до тієї ж орто-

доксальності, якій романтики кинули виклик?

Романтичний ідеал незалежної жінки виходить за межі про-

світницьких ідей рівних прав і громадянства [15, 26]. Вони стве-

рджують, що тоді як політична свобода дозволяла жінкам урів-

нюватись із чоловіками, романтики досліджували ситуацію, коли

жінки могли виражати й розвивати свої особливі жіночі риси, які

звільнюють чоловіків від пут умовних ґендерних ролей.

Проблематика статі: виникнення та ґенеза

Загалом романтики керуються дуалізмом душі й характеру –

в душі міститься людина у всіх її можливостях, у шляхах, не

пройдених, але можливих для неї. Характер – дійсність людини,

розв’язання колізії між нею та зовнішнім світом, швидше за все

компроміс між обома сторонами, печатка, назавжди відтиснута

зовнішнім світом. Уособленням типу ідеальної людини для ро-

мантиків є андрогін.

Дихотомія чоловічого/жіночого та публічного/приватно-

го в гегелівській філософії права. За Гегелем, людина є вищою

та найцільнішою формою природного буття. Вона також є базо-

вим елементом у реалізації розуму та свободи у всесвітній історії.

Подаючи жінок як представниць природи, а чоловіків як

представників розуму, Гегель намагається через шлюб і стосунки

між жінками й чоловіками знайти зв’язок між сферою природи

та духу. Він розглядає ці сфери як цілком різні й неоднаково

структуровані. Сфера природи характеризується циклічним по-

вторенням, в якому всі елементи розташовані поруч і не по-

в’язані між собою. Сфера духу – це сфера розвитку, в якому еле-

менти взаємозалежні і взаємодіють. Простіші явища, що нале-

жать до сфери природи, стають зрозумілими через прояви склад-

ніших явищ, які існують у сфері духу.

Ця прірва між природою людини як духом, розумом і при-

родним інстинктом призводить до заперечення ідеї “природного

порядку” як джерела порядку соціального. Це суперечність між

людською природою як раціональною та людською природою як

інстинктивною. Людське буття відіграє роль посередника між

сферою природи і духом, між природним і соціальним. Ця амбі-

валентність у статусі буття людини як природної та самодетер-

мінованої істоти руйнує будь-які спроби повністю розділити

природне та соціальне.

Проте гегелівська концепція Духу, не зважаючи на її гранді-

озність, все ж не дозволила йому повною мірою вийти за межі

“натуралістичної” концепції ґендеру й помістити міжстатеві сто-

сунки в соціальний, символічний і культурний світ.

Основи теорії ґендеру

За визначенням Сейли Бенхабіб, Гегель будує раціональну

онтологію ґендеру через низку логічних опозицій. З одного боку,

він розглядає розвиток суб’єктивності й індивідуальності в кон-

тексті людського суспільства, з іншого – зводячи чоловіків і жі-

нок до їх традиційних ролей, визначає специфічні ґендерні від-

мінності як аспект раціональної онтології, що відбиває глибинну

структуру духу. Жінок він розглядає як символічних представ-

ниць принципу партикулярності, безпосередності, матеріальнос-

ті, природності, тоді як чоловіки репрезентують універсальність,

опосередкованість, свободу та суб’єктивність.

Гегелівська політична теорія ґрунтується на теологічному

припущенні щодо жіночої й чоловічої природи, які він розрізнює

в термінах “аналогії форми і матерії, тоді як чоловіче забезпечує

людську форму, жіноче служить посудиною, де визріває створе-

ний чоловіком гомункулус” [3, 165]. Як відзначає Джин Елш-

тайн, хоча в Гегеля немає прірви між приватним і публічним, все

ж їх він визначає в категоріях вищого і нижчого: “Обопільні, хай

і асиметричні, взаємини між сферами вимагають сполучних

зв’язків чи то посередників. Ці останні й забезпечують чоловіки

в їхніх ролях братів, чоловіків, батьків і власників” [3, 166].

Експліцитне вираження “природної визначеності статей” в

онтологічному сенсі дається далі, де стверджується, що одна

стать уособлює розум, знання, свободу, інша – конкретну індиві-

дуальність і почуття. Перша є владною й активною, друга – па-

сивною та суб’єктивною. Перша, чоловік, має субстанційне жит-

тя в державі, а в сім’ї він має інститут єдності, де живе суб’єк-

тивним етичним станом почуттів. Жінка, з іншого боку, має суб-

станційну долю в сім’ї, і свої етичні норми визначає сама.

Для Гегеля життя чоловіка пов’язане з державою, наукою та

роботою в зовнішньому світі.

Відділяючи себе від родинної єдності, чоловік об’єктивує

зовнішній світ і захищає його через діяльність і свободу. Жіноча

“субстанціальна детермінація”, навпаки, полягає в сім’ї, єдності

та пієтеті до приватної сфери. Гегель зазначає, що жінки не є ін-

дивідами, принаймні не тією мірою, що чоловіки. Найприкмет-

Проблематика статі: виникнення та ґенеза

нішим є те, що стосунки, в яких чоловік і жінка постають як ду-

ховно відмінні, містять саме ті аспекти, які визначають жінку як

“меншу” людську істоту. Як Аристотель та Руссо, Гегель не ли-

ше наділяє жінок інтуїтивністю, емоційністю, а чоловіків – уні-

версальністю, здатністю до концептуального мислення, “владні-

стю та дієвістю”, але й вбачає в чоловікові риси, які визначають

людину як вид взагалі.

За Гегелем, процес, через який гуманізується природа та

конституюється історія, є об’єктивацією людських цілей і інсти-

тутів у світі так, що світ стає місцем самовираження людини.

Жінки, оскільки вони не можуть вийти за межі єдності, зі світу

сім’ї в світ універсальності, та оскільки їхня діяльність відбува-

ється в приватній сфері (репродукція, виховання дітей та задово-

лення емоційних і статевих потреб чоловіків), вилучаються з іс-

торично-конституюючої діяльності.

Це слід розуміти, що жінки не мають історії та примушені

повторювати життєвий цикл.

Отже, жіноча природа, в якій домінують природні інстинкти,

не освячені розумом чи духом, постає односторонньою. В систе-

мі Гегеля жінки виявляються нерелевантними розвиткові розуму

й історії, прогресу усвідомлення свободи і тому не мають цінно-

сті для політичної теорії. Мало того, в цій серії суджень вони ви-

являються ворожими суспільству, яке передбачає прогрес в усві-

домленні свободи.

Як зазначає Джоанна Ходж, Гегель, зважаючи в “Філософії

права” на очевидну біологічну відмінність жінок і чоловіків, в

подальшому стверджує відмінність інтелектуальну та моральну,

а потім переносить ці біологічні й інтелектуальні відмінності на

відмінність між фіксованою природою та соціальними змінами,

зводячи жінок до природної фіксованості, а чоловіків – до соціа-

льної динаміки. Результатом є те, що змінні соціальні відносини

постають фіксованими та природними. В результаті він зводить

чоловіків і жінок до фіксованих незмінних сутностей: жінки

прив’язані до повторювального циклу репродукції, чоловіки – до

нескінченної динаміки соціальних перетворень. Проте гегелівсь-

кий есенціалізм у розумінні природи статей призводить до супе-

речності: оскільки “природа” жінок і чоловіків є фіксованою

Основи теорії ґендеру

завжди, як і відмінність між ними, тоді як їхні відносини в суспі-

льстві та в історії змінюються.

Отже, розрізнюючи процеси, наявні у сферах природи та ду-

ху, Гегель стверджує, що жінки залишаються в пастці повторю-

ваних і не спрямованих до розвитку процесів природної диферен-

ціації і лише чоловіки піднімаються до духовного прогресу в

сфері духу.

Однак відмінність між природою та духом не зовнішня для

їхньої природи: для Гегеля сфера природи є залежною від сфери

духу. Ця ідея є ключовою в його розумінні історії як прогресу в

усвідомленні природи. Люди стають дедалі вільнішими, все бі-

льше усвідомлюють свободу в результаті здатності втягувати те,

що знаходиться поза ними, в сферу свого впливу, переходячи від

природного детермінізму до самодетермінації. Проте до цього

виявляються здатними лише чоловіки, через свою здатність ви-

ходити в світ, змінювати себе й визначати зовнішнє як предмет

свого впливу. Жінки, як уособлення статичного рослинного жит-

тя, залишаються зв’язаними путами природи, нездатними конт-

ролювати навіть власні потреби.

Обмеження жінок рамками сім’ї є для Гегеля способом вста-

новити відмінність між здібностями та структурою жінок і чоло-

віків, приписуючи жінкам самообмеження, яке чоловіки дола-

ють, виходячи в світ. Саме це ув’язнення відіграє вирішальну

роль у збереженні статичності й непридатності жінок до публіч-

ного життя. Обмежуючи жінок і вилучаючи їх із соціального

життя, політики, історії та свободи, Гегель залишає зміни й роз-

виток, самовдосконалення та славу для чоловіків.

Іншим боком цього ототожнення природи з жінками є не-

безпека, що чоловіки повністю віддаляються від природи і ре-

продукції, відчужуються від природи, перетворюючи її на воро-

га, якого треба завоювати й контролювати, відкидають власну

людську природність і матеріальність, власну смертність. Ця

відмова визнати людську матеріальність полегшує розуміння

жертовності людського життя заради таких абстракцій, як єд-

ність держави, в яких вони знаходять розраду власній

роз’єднаності.